Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Чи є сенс у проукраїнських мітингах у провінційному містечку? Ольга Філіпова сумнівалася: чи варто взагалі починати якусь громадську діяльність поза столицею Португалії. Сьогодні кожен мітинг українців у Коїмбрі — помітна та вагома подія. Й саме завдяки активістам невеличкого містечка про російських пропагандистів в Португалії заговорили на перших шпальтах національних медіа.
«Я завжди відчувала, що не можу не робити»
Ольга приїхала в Португалію у 2001 першому році. Тоді країна гостро потребувала робочої сили — й десятки тисяч українців вирушили на південь Європи будувати житло та дороги. Серед них був й тодішній партнер українки. Й одного разу, вирушивши до нього на канікули, зворотним квитком вона вже не скористалася.
Навчалася в місцевому університеті, працювала, виховувала доньку й не вирізнялася особливо активною діяльністю. Все змінилося під час Революції Гідності. Без жодних навичок та досвіду громадської роботи Ольга збирала перші акції інтуїтивно, бо відчувала — мовчати неможливо:
— Я почала щось робити у 2013 році. Коли почався Майдан, ми робили такі своєрідні майдани в Коїмбрі. Але в мене тоді було нуль досвіду взагалі, як це робити. Тому ми просто виходили по п’ять-шість друзів. Ми провели також мітинг, коли «русня» окупувала Крим. Тоді я це зробила вже більш якось організовано. І навіть прийшли медіа про нас писати та знімати сюжети. Але однаково нас тоді було людей з 20.
Потім деякий час Ольга жила в Берліні й там боролася за закриття «Російського дому культури і науки» (Russisches Haus der Wissenschaft und Kultur) — також суто інтуїтивно — разом з друзями у вільний від роботи час. Саме Ольга дала поштовх тривалій боротьбі з цим центром пропаганди, який підхопили більші організації — й сьогодні питання про його закриття обговорюється в Бундестазі, а на початку минулого року саму установу перевіряла німецька прокуратура.
Вже після початку повномасштабного вторгнення Ольга повернулася до Коїмбри. Їй бракувало масштабних мітингів, як ті, які вона відвідувала в Берліні. Та той факт, що в Коїмбрі таких не було, вона сприйняла не як привід для розчарування, а як мотивацію влаштувати їх:
— Я почала все з того, що мені було важливо зрозуміти нашу цільову аудиторію. А це португальці, яким ми щось хочемо донести. Мені було важливо зрозуміти, де вони перебувають у плані розуміння цієї війни, що вони очікують і взагалі що треба для них. Тому перший івент, який ми зробили, це був Free Hugs from Ukraine. Я просто покликала друзів, і ми стояли посеред Коїмбрівської туристичної вулиці з плакатом «Free Hugs from Ukraine». Люди підходили, обіймали нас. І я в них питала, що вони думають, чим закінчиться війна, як вони бачать перемогу України, чому для них це важливо чи навпаки, Що вони знають, що не знають.
Гучний голос меншості
Коїмбра — місто студентів. Тут висока концентрація навчальних закладів та різноманітних молодіжних організацій. У містечку, що зручно розташоване між Лісабоном і Порту, живе трохи менше за 150 тисяч людей. Українців з них, принаймні за офіційними даними, усього близько 600 осіб. Вирішальну роль у тому, як такій маленькій громаді, вдається вже понад два роки утримувати увагу на собі, відіграють регулярність та інтеграція в місцевий контекст.
Регулярність акцій, говорить Ольга, не лише нагадує португальцям про війну. Наполегливість, з якою українці виходять на вулиці, також демонструє — цей народ здаватися не збирається:
— Найголовніше — це показувати португальцям, що ми не втомилися, що ми впевнені у перемозі України. Тому що як тільки ми зникаємо з їхніх очей, вони думають: «Слухай, ну, напевне, вони втомилися, напевно, вони може не проти, щоб "рашка" їх окупувала, бо так вже краще, ніж лишитись життя». Я бачу, що є вже багато людей, які так думають, мовляв, я би вже віддала свою хату, аби бути живою.
Їм не зрозуміти, що бути окупованою руснею — це тотожно бути зґвалтованою, загубити все своє «я», все, що у тебе було і є. Тому треба виходити й показувати, що ми не хочемо цього
Друга складова ефективності коїмбрських заходів — розуміння того, яку інформацію португальці готові і не готові сприймати, з якого боку до них найлегше достукатися. Попри те, що Ольга тривалий час жила в Португалії, щоб зібрати до купи це розуміння, знадобилося чимало часу та сил.
Так активістка зрозуміла, що здебільшого португальці щиро вірять в те, що росіяни — жертви режиму Путіна. Також Ольга звернула увагу на те, що громадяни Португалії дуже цінують культуру. І, з одного боку, це ускладнює можливість пояснити пересічному жителю Коїмбри, чому ходити на виставу російського балету — означає підтримувати війну проти України. З іншого боку, це також тема, яку можна використовувати для того, щоб достукатися до людей:
— Я взяла на себе місію доносити цю ідею та проводити українські культурні заходи. Щоб не виглядало так, що наче купка українців тут хоче прибрати культуру, а, навпаки, ми хочемо нести культуру. Тобто ми показуємо, що це не про культурний кенселінг, це про те, що є речі, які не на часі. А якщо ви хочете культуру, ми вам можемо показати красиву, хорошу, добру культуру. Ось, наприклад, Юля Голуб, фолк-джаз співачка з Лісабону, ми з нею робили концерт минулого року. Це була культурна програма — й португальці, які люблять культуру, прийшли подивитися. Але після кожної пісні вона розповідала невеличку історію війни.
Це було дуже важливо, ми достукалися через пісні. Для них це не було, що їм там щось намагаються втокмачити без їхнього дозволу
Крім того, Ольга чимало часу витрачає на пошук свіжої перевіреної інформації, фактів та досліджень, які необхідні в спілкуванні з іноземцями. Португальці, для яких наша війна — чужа, здебільшого не готові сприймати сказане на віру, можуть списати радикальність тез співрозмовника на надемоційність через пережитий досвід. Довелося в діалозі з португальцями вчитись припускати існування хороших росіян та точкову цінність російської культури:
— Тут треба бути дуже обережним, щоб не виглядати, наче ти дискримінуєш. Тобто можна сказати: «Так, ви знаєте, дійсно є хороші руські» (сміється). Але треба обійтись без того, що ми знаємо про хороших руських, що їх не видно в тепловізор. Пересічним людям треба так казати: «Так, дійсно є, але ти знаєш, ось є статистика — 77% росіян підтримують війну». Про культуру я навчилася казати: «Так, звісно, там є якісь культурні історії. Так, не можна кенселити. Але є те, що не на часі. Ось подумай, чи було б окей, якби у часи фашистського загарбництва ми б почали пропагувати німецькі балети на сценах Європи, яка перебуває під атакою. Ну, мабуть, ні. Але вже через якийсь час, після війни, після денацифікації, після оцього всього, вже окей». І тут вони розуміють.
Чао, професоре
Одне з найрезонансніших досягнень Ольги — звільнення російського пропагандиста з університету Коїмбри.
Ще з 2012 року професор Владімір Плясов співпрацював із фондом «Русский мир» (в перекладі з російської «російський світ». — Авт.). Українець В’ячеслав Медведєв, який навчається у цьому університеті, вже після початку повномасштабного вторгнення помітив, що прапори російської організації все ще висять у приміщенні навчального закладу. Ба більше — просто навпроти синьо-жовтих стягів і плакатів на знак солідарності з Україною. Після звернення в ректорат ворожу символіку все-таки зняли, але виявилося що це лише початок. За деякий час на стіні факультету з’явився стенд із підписом «найвизначніші російські письменники», твори яких студентом було запропоновано прочитати. Поміж колективного Толстоєвського та узурпованого Гоголя були також Едуард Лімонов і Захар Прилєпін.
Едуард Лімонов — це російський політик з українським корінням, який заперечував суверенність України та й загалом самобутність українського народу. Захар Прилєпін — російський пропагандист, який з 2016 по 2018 роки воював проти України у складі терористичної організації «ДНР» й потім в інтерв’ю російським журналістам вихвалявся, що його підрозділ «убивав велику кількість людей».
Разом зі студентом університету Коїмбри В’ячеславом активістка написала великий матеріал, що містив цілу низку аргументів, які беззаперечно підтверджували що проросійський професор веде пропагандистську діяльність. Хоча самого факту згадки Прилєпіна було б достатньо для того, щоб здійняти галас, Ольга з В’ячеславом мусили довести — це не похибка і не випадковість:
— Ми різні факти приводили. Показували, що він роздавав георгіївські стрічки. Є відеоматеріали, де в інтерв'ю він відповідає про анексований Крим: «Ви не розумієте історичний контекст і що там... Хто такі українці взагалі?». Була купа його статей на сайті, де чорним по білому він писав, що українська мова — це діалект.
Викривальну статтю Ольги опублікували в невеличкому виданні, після чого на цю історію звернув увагу відомий в Португалії історик та журналіст Жозе Мільязеш, за ним — національні медіа.
Професора швидко звільнили — й це спричинило неабиякий галас серед спільноти росіян в Португалії
Російська діаспора, активність якої зазвичай обмежується коментарями у Фейсбуці, навіть спромоглася організуватися для збору підписів під петицією про відновлення професора на посаді. Та це не допомогло.
«Треба робити, показувати, розказувати де б ми не були»
Ольга переконана: у столиці, невеликому місті чи взагалі в селі — українським активістам завжди знайдеться діло. Хоча спочатку й сама сумнівалася, чи є сенс розгортати діяльність в Коїмбрі:
— Таке питання у мене було щодо Коїмбри. Мовляв, навіщо щось робити у невеликому містечку, якщо парламент в Лісабоні, всі посольства — у португальській столиці. Потім я зрозуміла, що в маленьких містах іноді такі події, вони мають більший імпакт. Торік на річницю повномасштабного вторгнення у нас був невеликий захід — людей 300. Але для Коїмбри це виглядало дуже великим заходом. І про нього писали дуже багато.
Тому я думаю, що якщо серце і душа хочуть щось робити, треба робити незалежно від того, де ти перебуваєш
Крім того, слід пам’ятати, що виборці, від яких залежатиме, чи не потрапить до влади проросійський популіст, живуть не тільки в столиці. Від їхнього суспільного запиту також буде залежати курс влади. Тож навіть якщо існує можливість розповісти про Україну хоча б десяти людям — вона того вартує.
Для тих, хто також прагне очолити український рух у своєму місті чи селі, але ніяк не може наважитися, Ольга має три прості поради:
1. Не соромитися звертатися до більш досвідчених колег (зокрема і до неї самої);
2. Добре вивчити звички та настрої цільової авдиторії. Якщо вже є місцеві друзі — слід запитати їхньої поради про те, що найкраще працює в їхній країні для тих чи інших задач;
3. Дізнатися про правові норми проведення публічних заходів, збору коштів та інших активностей й сумлінно їм слідувати.
А якщо немає бажання чи можливості повноцінно присвятити себе активізму, кожен може просто продовжувати розповідати про Україну усім знайомим у новій країні. Але важливо не просто знайомити людей із будь-якими новинами, а вибирати перевірену інформацію, стежити за тим, в якому світлі ми публічно говоримо про Україну, чи створює це позитивний імідж держави. Будь-яка комунікація із місцевим населенням за кордоном має проходити контрольне запитання: «Чи хотітиме ця людина, дізнавшись нову інформацію, підтримати Україну на шляху до перемоги?».
— На кожному українцеві лежить ця місія щось доносити. Ми не можемо зараз перетворитися на росіян і казати, що ми люди маленькі, ми нічого не можемо зробити. Ми маємо доносити, що Європі потрібна Україна, можливо, навіть більше, ніж в Україні Європа. Але це треба пояснювати за допомогою фактів. Бо іноді люди не думають, що говорять.
Мітинги, концерти, марші, поодинокі пікети чи флешмоби — усі форми привернення уваги світової спільноти критично необхідні Україні, адже з кожним днем рівень уваги західних медіа до України зменшується. Згідно з даними дослідження ГО Brand Ukraine, у 2023 році кількість статей про Україну лише в іноземних онлайн-виданнях була на 20% менше ніж попереднього року. А регулярні дослідження громадської думки Eurobarometer в кожному кварталі стабільно фіксують зниження підтримки України серед громадян країн ЄС. Наприклад, в останньому звіті, зокрема, йдеться про те, що бачити українських біженців у своїй країні готові на шість відсотків менше людей ніж влітку 2022 року, а із наданням збройної підтримки нині згодні на вісім відсотків менше людей.
Усі фото у статті з приватного архіву героїні
Журналістка та діджитал-продюсерка. Журналістську діяльність розпочала на телеканалі «Алекс» у рідному Запоріжжі, згодом працювала журналісткою та редакторкою на загальнонаціональних телеканалах (ТВі, 1+1, Еспресо). Очолювала мультимедійну команду проєкту Крим.Реалії, нині є координаторкою соцмереж волонтерської медіаспільноти Ukraїner та шефинею португальської версії.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
