Ексклюзив
20
хв

Олександра Самсонова: «Для мене перемога — це повний розвал Росії і абсолютне їхнє зникнення»

«Мій найбільший страх — потрапити додому», — росіянка Олександра Самсонова про свій шлях стрільчині-доброволиці

Наталія Жуковська

Олександра Самсонова під час виконання  бойового завдання. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Олександра Самсонова родом із Росії. У дитинстві часто бувала в Україні. Коли у 2014 році РФ розпочала війну, дівчині було лише 15. Та вже тоді вона для себе вирішили, що не житиме у країні-агресорці. Ставши повнолітньою, з однією валізою поїхала до України. А згодом вирішила стати на захист нової батьківщини.  

Шлях з Росії до України

Я із звичайної середньостатистичної російської родини. Народилася у Москві. Коли виповнилося 11 років, уперше побувала в Україні. Мама поїхала туди працювати, я разом з нею, пішла там до школи. Однак за кілька років під тиском деяких членів нашої родини я повернулася жити і вчитися до Росії. Займалася моделінгом та акторською майстерністю. І лише коли мені виповнилося 19 років, моє життя кардинально змінилося. На той момент вже чотири роки тривала війна на сході України. 

Я усвідомлювала, що Росія чинить несправедливо по відношенню до України. Почала досліджувати питання війни й одного дня вирішила приєднатися до боротьби проти тієї несправедливості
Олександра Самсонова на Донбасі. Фото: приватний архів

Рідним і друзям сказала, що повернуся через три дні. Поїхала з однією сумкою. Взяла лише найнеобхідніше: одяг, засоби гігієни, телефон і документи. Про рішення йти на війну рідні дізналися згодом. Відреагували іронічно, навіть сміялися з мене. Я одразу припинила будь-який зв'язок з Росією. Мій найбільший страх — потрапити додому. Там все просякнуте російською пропагандою, якій я ніколи не вірила. Чого не скажеш про більшість росіян. Вони сліпо довіряють тому що їм говорять із телевізора. Це система, яка розроблялася десятки років, поступово і продумано. Люди народжуються, зростають разом з нею і відповідно сліпо довіряють. Вони не аналізують  та не перевіряють інформацію. До того ж вони повністю відірвані від зовнішнього світу. У них немає бажання дізнаватися, що відбувається поза їхнім життям. Це можна було відстежити по війнах, які Росія розв'язувала ще до України. Та ж Грузія, Чечня. Росіяни не цікавилися усім цим. Вони були впевнені, що держава чинить абсолютно правильно. В усьому підтримують те, що робить Путін. 

У мене ж завжди була своя думка. Тож, щойно виникла можливість, я вирішила стати на захист саме України

Добровольчий батальйон

Через російське громадянство я не могла піти на службу до лав ЗСУ. Тому приєдналася до одного з добровольчих батальйонів. Інформацію про нього я знайшла в інтернеті, просто лежачи на дивані. Зателефонувала їм і вже за кілька днів приїхала подавати документи. Впродовж місяця тривав відбір і підготовка. Навчали вогневій, саперній, інженерній справі та  медицині.  Під час навчань у мене найкраще виходило стріляти. Тому я й обрала для себе шлях стрільчині. 

Через наявність у мене російського паспорта, звісно, на початку була недовіра серед військових

У них чимало версій було. І про те, що я російська агентура, засланий «козачок». Були розмови і щодо моєї зовнішності. Мене всерйоз не сприймали.  Говорили, що моє місце у модельному агентстві, а не на війні, що насправді я — акторка, готуюся до якихось зйомок і тому проходжу навчання. Моментами хотілося все кинути і зійти з обраного шляху. Через цей моральний тиск було складно психологічно. А ще — важко давалося завоювати довіру. Я щоденно доводила, що гідна були у підрозділі.   

Олександра Самсонова під час військових навчань. Фото: приватний архів
Всі завдання виконувала на рівних з чоловіками. І згодом спілкування перейшло на інший рівень

Щонайменше пів року знадобилося, аби я відчула себе своєю серед своїх. На початку 2021-го доєдналася до «Госпітальєрів» (добровольчий медичний батальйон. — Авт.). Пройшла курс бойового медика. До речі, на той момент відбір у них був найскладнішим. З «Госпітальєрами» я їздила на ротації. Але я була не медиком, а вогневиком. 

Вже у армії отримала позивний — «Катана». Так називається азіатська зброя — меч. Його макет висів на стіні однієї з наших баз, і я постійно брала  його до рук, розглядала. Через таку цікавість побратими і назвали мене «Катаною». 

Війна — здебільшого про біль 

Повномасштабне вторгнення Росії для нас неочікуваним сюрпризом не стало. Командування добровольчого формування нас збирало і активно тренувало ще за два місяці до початку великої війни. Нам  розповідали, звідки будуть прориви, як це все може відбуватися. Так і сталося. Вранці 24 лютого я одразу зрозуміла, що відбувається. На той момент я була у Києві. 

Найбільше хвилювалася за своїх підопічних тварин, які перебували у мене вдома. На той момент їх було п’ятеро

До слова, я ще ж зооволонтерством займаюся. Впродовж 10 років підбираю, лікую, приводжу до ладу і прилаштовую у нові родини тварин. Тож, почувши вибухи, я почала трішки панікувати, тому що не розуміла, що мені з ними робити, куди їх подіти для того, щоб поїхати до свого підрозділу. Аби вирішити це питання, мені знадобилося два дні. І вже 26 лютого я була у частині.

Олександра Самсонова в українському селі на Донеччині. Фото: приватний архів

Спочатку був Ірпінь, Буча. Далі — південь та схід. Війна — це здебільшого про біль. На жаль, більшість того, що залишається у пам’яті, пов’язане з горем. Наприклад, коли люди, з якими ти ось-ось розмовляв, помирають поруч і ти  нічого не можеш зробити. 

Такі моторошні ситуації залишають відбиток на все життя. Видалити їх із свідомості неможливо

Тому доводиться із цим жити. Із хорошого — ми завжди намагаємося підтримувати один одного. Це безцінно. Щодо страху то, звісно, що він присутній. Але як би це дивно не звучало, я його відчуваю у спокійні моменти, найчастіше — у Києві. Під час виконання бойових завдань у мене страх майже відсутній. На нього немає часу. Організм автоматично переключається в інший режим. Навіть психологи кажуть, що коли у мозку є час і можливість дуже багато думати й аналізувати, то і страхи можуть з’являтися. І навпаки. 

Найскладнішим для мене на війні є розуміння того, що мене вдома чекає мама і що якоїсь миті можу не повернутися

І ось думки про те, як вона буде це переживати — найтяжчі. Моя мама зі мною — в Україні. Вона теж залишила Росію. Звичайно, щоразу мене відмовляє, просить зупинитися. І це не тому, що вважає, що я роблю щось неправильно. Вона просто дуже хвилюється за мене. Щоразу проводжання через сльози. Для мене це дуже важко. Знаєте, на початку повномасштабного вторгнення Росії мене вразила згуртованість і єднання людей. Це дуже мотивувало та підбадьорювало. Шкода, що наразі це дещо змінилося.  

Побут і сексизм на фронті

У мене часто запитують про побутові умови на фронті. Я загартована. Можу жити як і в гарних умовах, так і в окопах. Звісно, що це не просто. Туалет на вулиці. Душу немає. Аби помитися, ми набирали у відра воду, гріли на вогні і поливали ковшиками на себе. І то це могло бути  раз на чотири дні, тому що води  не вистачало. Нам її привозили у  вантажівках  в обмеженій кількості. Тож ми її дуже сильно економили. Загалом на війні немає поділу на чоловіка й жінку. 

Ми робимо все на рівних, хоча я маю доволі антифеміністичну позицію. Я вважаю, що жінки — це сильні створіння, але водночас дуже ніжні — і завдання у них абсолютно інше 
Олександра Самсонова на Донеччині. Фото: приватний архів

Тобто, не воювати. Однак, якщо жінка хоче це робити, то їй не повинні заважати. От у мене в один момент з’явилося  чітке усвідомлення і бажання, що я повинна це зробити. Я не можу пояснити як виникло це внутрішнє покликання. Для себе своє рішення я пов'язую, напевно, зі своїм темпераментом. Я з дитинства борюся за права тварин, завжди намагаюся втрутитися і  допомогти. І так абсолютно в усьому. У даній ситуації — несправедливість щодо України з боку Росії.

Щодо сексизму в армії та дискримінації за статтю, то так, такі випадки трапляються. Але я маю їм виправдання 

Уявіть собі військові навчання. Ми у величезному лісі. Завдання — пройти його впродовж дня і  не зіткнутися одне з одним. Це так відпрацьовувалася розвідка. І приїжджають жінки, які пахнуть парфумами настільки, що їх чути далеко. Ви розумієте, це ліс, там є певні запахи, властиві тільки природі. Там немає різких ароматів. Тим паче, коли перебуваєш кілька годин у тому середовищі, ти всі сторонні запахи відчуваєш блискавично. Тож їх швидко знаходили у лісі. Є жінки, які несерйозно до цього ставилися. Приїжджали на навчання нафарбовані, запізнювалися на шикування на 20 хвилин, тому що «наводили красу». Також є інші брудні моменти, про які я не хочу розповідати. На мою думку багато чого залежить від жінки. 

Вона заслуговує на рівноправність. Якщо вона хоче щось довести, бути в армії то вона це зробить. Як зробила це я, незважаючи на жарти і несприйняття 

Українське громадянство — поки місія нездійсненна

Наразі я зламалася, насамперед морально. Можливо, просто втомилася і мені потрібний відпочинок. Та виїхати за межі країни, наприклад, кудись до моря, через російські документи я не можу. За паспортом я — росіянка, але в душі — українка. Я люблю Україну, це найулюбленіша моя держава. Дуже деморалізує те, що я досі не можу отримати громадянство. Я подавала документи, але жодних зрушень немає. Дуже складна система і принцип набуття громадянства. Насправді — він відсутній. На сьогодні зупинена видача українських паспортів для громадян країни-агресора. Навіть для тих, хто воює на боці України. До того ж досі немає чіткого алгоритму, як отримати українське громадянство. За повномасштабну війну його дали лише чотирьом росіянам. Ці люди отримали його абсолютно різними способами. Це справа везіння. На всі наші запитання, єдина відповідь: «Зараз не можна і все. Те, що ви воюєте, — не доказ і не аргумент». Скоро буде чотири роки, як я не виїжджала з України нікуди. І це, звісно, теж гнітить. Все накопилося, немов снігова куля. 

Робота з психологом, антидепресанти — допомога тимчасова. Єдине, що рятує, — жорстка робота над собою
Олександра Самсонова, яка залишила Росію заради України. Фото: приватний архів

Щодня змушувати себе щось робити. Через силу вставати з ліжка, займатися якимись справами. До того ж у мене є певна відповідальність за тварин, серед яких є хворі, які потрібно лікувати. Наразі їх дев’ятеро. Це коти і собаки. Був ще щур, але ми його прилаштували у хороші руки. Це затратна справа. 80% фінансів йде на тварини. Мені у цьому допомагає  мама. Багато тварин я привезла з війни. Собі залишила кота, який  прожив із нами всю ротацію.

Перемога — розвал Росії

У цій війні, на жаль, багато у чому Росія виграє. За рахунок чого? За рахунок зброї та кількості людей. У них з цим не рахуються. Те, що я бачу в Україні щодо примусової мобілізації, то я це не підтримую. Так, людей в армії не вистачає, має бути ротація для тих військових, які вже давно на фронті. Але це все має відбуватися не так. Звісно, що має бути фінансова мотивація, але насамперед людина має розуміти, чому вона йде воювати, кого захищати і що здобувати. Моральна складова тут надзвичайно важлива. Має бути  ідея та бажання. Знаєте, я приїхала воювати за Україну. 

За вільну, демократичну країну, в якій немає жорстокої системи, яка є у Росії. За країну, у якій поважають інтереси і життя людей

У будь-якому разі я вірю у перемогу України і мрію, аби ця війна закінчилася. Особисто для мене перемога — це повний розвал Росії і абсолютне їхнє зникнення. Вони ніколи не житимуть, як цивілізоване суспільство, бо  для цього нічого не роблять. Щодо майбутнього України то я вже бачу потужні зміни всередині країни. Хотілося би мирного майбутнього, де було б націоналістично-ідейне виховання молоді, де шануватимуть і пам’ятатимуть всіх, хто загинув за вільну Україну. Мене війна змінила досить сильно. Я дуже швидко подорослішала. І те, що я знаю напевно, — після війни більше житиму для себе. Адже мені зараз лише 24.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress