Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Вперше на високому рівні — у Відні в офісі ОБСЄ говорили про зниклих безвісти українців. Громадська організація «Медійна ініціатива за права людини» (МІПЛ) закликала світову спільноту тиснути на Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ), аби той виконував покладені на нього гуманітарні функції. А саме — відвідував місця утримання бранців, перевіряв їхній фізичний стан, умови утримання. А ще — був гарантом збереження життя і здоров’я полонених. Адже часто з неволі росіяни повертають українців хворими, кволими, а іноді й закатованими. Та й не про всіх, кого утримують вони говорять. Правозахисники і рідні зниклих безвісти сподіваються, що зустріч у Відні — це був лише перший крок на шляху до взаємного пошуку зниклих безвісти українців.
Людмила Самборська: «Сподіваємося, що мій брат живий. Саме тому й шукаємо його 10-й рік поспіль»
Мій брат, Олександр Яремчук, є кадровим військовим із 2010-го року. Служив у 3-му окремому полку ССО. Зник на Савур-Могилі під час вивезення поранених військовослужбовців іншого підрозділу. Це сталося ще у 2014-му під час перших місяців російсько-української війни. Їхній автомобіль потрапив під артобстріл і перекинувся. Мій брат, фактично, єдиний, хто мав на той момент зброю, почав відстрілюватися, аби решта групи могли спокійно відступити. На той момент ми не знали, ані куди звертатися, ані що робити. Пошукову бригаду на місце зникнення брата не відправляли.
Нам казали, що територія окупована — і туди ніхто не піде. Моя мама вирішила, що єдине правильне рішення, щоб не втрачати час, — поїхати туди самостійно
Звісно, що це був неабиякий ризик. Та їй вдалося поспілкуватися з очевидцями. Місцеві розповіли, що бачили колони з ворожою технікою і чули від росіян, що військових, яких брали у полон, відправляли у Чечню або Дагестан. Росія жодним чином не коментує цієї інформації. Що вони робили з цими хлопцями? Ми можемо тільки уявити, це була торгівля органами чи рабство. По поверненню мама здала ДНК-тест. Прийшла відповідь: «Збіг одразу із двома тілами».
Коли почали задавати питання: «А чому два тіла, син же один?». Нам сказали: «Оберіть будь-яке»
Згодом документація про друге тіло зникла. Однак копії документів у мами лишилися. Не збігалася і зубна карта тієї людини, котру нам видавали за нашого Сашка. Звісно, що тіло без жодних доказів ми не забирали. Нас звинувачували у тому, що ми просто не хочемо визнавати факт загибелі. Ми розуміємо, що це війна. Проте, хочемо мати стовідсоткове підтвердження того, що то є наша близька людина, а не просто місцевий житель чи взагалі загарбник. Це тіло, яке нам нав’язують, підіймали на ексгумацію тричі, але дослідження робила одна й та сама лабораторія. Про яку об'єктивну думку може йти мова? Вони просто розкопували, закопували, а заключення давали те ж саме.
Тому тут важливо, аби до ДНК-тестів були залучені абсолютно незалежні міжнародні фахівці, з якісним обладнанням, без зацікавленості у отриманні швидкого і будь-якого результату
Ми сподіваємося, що наш Сашко живий. Саме тому й шукаємо його.
Олеся Ауліна: «Тіл не виявили. Є ймовірність, що мій чоловік та інші моряки живі»
Мій чоловік, капітан-лейтенант Військово-морських сил, командир патрульного катера «Слов'янськ», Дамир Аулін. Щойно почалась повномасштабна війна, вони одними із перших боронили Україну на Чорному морі.
Третього березня 2022-го о 2-й годині ночі їхній катер вийшов у район Кінбурнської коси на розвідку і охорону портів Одеса, Чорноморськ і Південний. Під час чергування у нього влучила протикорабельна ракета класу «повітря-земля», випущена російським літаком. В результаті удару катер затонув. Із 19 членів екіпажу врятувалося лише 8.
11-ро людей, серед яких мій чоловік, зникли безвісти. Офіційної інформації про їхнє місцезнаходження немає
Вже понад два роки ми боремося за те, щоб у нас була можливість хоча б з'ясувати — живі вони чи ні. Можливо, їх підібрали російські військові. Чи, на жаль, вони загинули. Але щоб це з’ясувати, потрібно підняти катери, зробити ретельний огляд, відеофіксацію, допустити на місце затоплення пошуково-рятувальні групи. Для цього потрібна техніка і, звісно, період «тиші». Тому що Чорне море по сьогоднішній день є дуже небезпечною зоною, яку Росія контролює із повітря. Нам потрібна підтримка міжнародних країн щодо цього.
Було б добре, аби вони виступили гарантами проведення цієї гуманітарної місії з підняття та знаходження тіл
Невідомість і невизначеність — найтяжче. Тому що на сьогодні тіл не виявлено, є ймовірність, що мій чоловік, як і інші моряки, живі.
Олена Бєлячкова, координаторка МІПЛ: «80% інформації рідні зниклих безвісти знаходять самостійно»
Те, що Росія приховує інформацію про людей, яких тримає у полоні, свідчить той факт, що при кожному обміні полонених обов'язково є відсоток тих, хто значиться у нас як зниклий безвісті або мав статус загиблих.
Наприклад, 3 січня 2024 року був обмін 230 чоловік. Із них 48 — були ті, хто значилися зниклими безвісти
Чому Росія приховує дані? Бо вони звикли до безкарності і, не підтверджуючи наявність військовополоненого, тим самим уникають вимог щодо виконання Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Коли Росія повертає тіла загиблих з полону, то більшість із них у жахливому стані. Не можливо чітко встановити причинно-наслідковий зв'язок смерті.
Є випадок, коли у 18-му році вони повернули тіло полоненого без внутрішніх органів. Тобто Росія вчиняє все, щоб приховати свої злочини
Той же приклад теракту в Оленівці. Росія вчинила цілеспрямовану страту, масове вбивство азовців. Тоді загинуло майже 50 людей. І навіть за тих умов Росія не надала правдиві списки — скільки загиблих, хто ті люди, що з пораненими? З часом декого вдалося обміняти, але доля багатьох досі невідома.
Вони стали, так би мовити, зниклими полоненими. При тому, що факт виходу у полон був зафіксований Міжнародним Комітетом Червоного Хреста
Дехто бачив своїх рідних у лікарнях із російських репортажів. Треба розуміти, що в Україні 80% інформації рідні зниклих безвісти знаходять самостійно. Через телеграм-канали, фото, відео і звісно зі свідчення звільнених полонених.
Тому ми продовжуємо свою роботу далі. Зокрема, вимагаємо від Міжнародного Комітету Червоного Хреста результативності і ефективності, щоб вони виконували свої гуманітарні функції. Ми очікуємо, що Росія надасть інформацію про кількість утримуваних як цивільних так і військовослужбовців. Це б зменшило чисельність людей із статусом зниклий безвісті.
Є проблема із ДНК-експертизою. Україна й тут потребує міжнародної допомоги, зокрема, у навчанні наших спеціалістів та створенні сучасних лабораторій. Ще однією проблемою у пошуку зниклих безвісти є те, що Росія не гарантує безпечних умов для роботи пошукових груп. Йдеться як про деокуповані території, так і «сірі зони». Вони під постійними обстрілами з боку окупантів.
<add-frame>Що робити, якщо близька вам людина зникла безвісти? Алгоритм дій<add-frame>:
- <add-frame>Подавати заяву до поліції про зникнення рідної людини;
- Здати ДНК-зразки. Якщо у зниклого є живі батьки, то це роблять батько і мати;
- Подати заяву у Національне інформаційне бюро. Його дані використовують перемовні групи для процесу обміну, який організовує і проводить Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Це можливо зробити в електронному режимі або ж за телефоном «1648»;
- Подати заяву про зниклого військовослужбовця до Об’єднаного центру Служби безпеки України з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб внаслідок збройної агресії РФ;
- Подати заяву до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Це єдина міжнародна організація, яка має мандат на відвідування військовополонених у місцях утримання. <add-frame>
А ось чого не бажано робити — так це публікувати оголошення про пошук рідних, вказуючи посаду і звання військового. А ще — лишати особисті номери телефонів у соцмережах. Цим часто користуються шахраї.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!