Анастасія Гнатюк

Вимушено вирушаючи до Португалії, можна очікувати на активну підтримку діаспори та приязне ставлення з боку місцевих. На що розраховувати не доводиться — на фінансову допомогу. При прожитковому мінімумі 820 євро, один дорослий може отримувати від держави близько 230 євро на місяць, другий дорослий у сім’ї — 160, на дитину — 100. Уявімо, на південь Європи вирушають двоє дітей, їхня мати та бабуся — допомога від португальського уряду для них складатиме менш ніж 600 євро. Звісно, існують також інші форми допомоги, як от безкоштовна медицина чи виплати на обліку в центрі зайнятості (Centro de Emprego), та точно можна стверджувати одне — на самі лиш виплати в Португалії не прожити. 

Така ситуація змусила багатьох українських біженців шукати способи заробітку в новій країні якнайшвидше — не чекаючи на закінчення мовних курсів, адаптації чи підтвердження дипломів. Хтось пішов працювати на місцеві фабрики, хтось знайшов себе у сфері обслуговування в туристичних регіонах. Яна та Василіса — продають продукцію, створену власноруч. 

Василіса: готувати для українців

На початку березня 2022 року, збираючи невеличку валізку, Василіса не знала, де розпаковуватиме речі, — жодних ідей про те, куди прямувати, дівчина не мала. Все змінила розмова з подругою, яка саме вирушила шукати прихистку в Португалії. Об’єднатися здалося гарною ідеєю. 

Перший час українка жила у португальської родини, та довго там лишатися було неможливо, тож невдовзі вона вирушила на пошуки роботи. До повномасштабної війни Василіса працювала на двох роботах — робила пірсинг і готувала на професійній кухні. Кулінарія, зізнається дівчина, її справжня пристрасть. У Києві вона була пекаркою у відомому ресторані «100 років тому вперед», потім стала шеф-кухаркою в закладі на ВДНГ, тож в Порту пошуки почала в цьому ж напрямку. Вона дізналася про заклад, де на кухні працюють переважно українці, й прийшла пропонувати свої послуги. 

«Я прийшла в заклад, кажу: “Добрий день, я хочу у вас працювати. Я знаю, що вам потрібні працівники”. Вони не хотіли брати людей, котрі вже працювали у цій сфері. Тим паче, що я працювала у ресторані. Тому що вони сказали, ми не хочемо брати людей, котрі працювали в якомусь крутому ресторані, бо ти будеш свої правила нам диктувати. Нам краще взяти людину з нуля і навчити. От, я ходила, оббивала їхній поріг тиждень, бо мені потрібні були гроші. Я розуміла, що я не сильно довго зможу без роботи залишитися. І я так разів 10 їм подзвонила, писала протягом тижня. І все ж таки вони мені сказали, щоб виходила на стажування», — пригадує Василіса. 

Практика минула успішно — все сподобалося і Василісі, й власникам закладу. Та довго ця ідилія не тривала — вже за кілька місяців кухарка звільнилася. Дівчина пригадує: робота була дуже інтенсивною, а на кухні не було кондиціонеру, що влітку призвело до проблем із тиском й вона буквально втрачала свідомість на роботі.

Ще більш критичною ситуацію робили панічні атаки та моральне виснаження через тугу за домом

За кілька місяців роботи українці вдалося накопичити деякі кошти, тож вона вирішила зробити паузу й відпочити, подумати, як діяти далі. Рішення підказали сусіди по будинку, де вона винаймає кімнату, та батьківський досвід:

— Так якось вийшло, що сусід каже, «Якщо хтось буде їхати в Continente (місцева мережа супермаркетів. — Авт.), гляньте вареники». Я думаю: жартуєш, вареники, серйозно, в Continente, ти думаєш, що вони там є? Я кажу: «Слухай, дай мені гроші, я тобі сама їх наліплю». От моя бабуся — це в неї була коронна страва, і в мами, в принципі, також.

У скрутні часи у 90-х роках моя мама робила їжу на замовлення їжу і продавала. Я думаю: а чого й мені не спробувати?

Моментом «Х» для Василіси став День Незалежності України в 2022 році. Напередодні разом із друзями вона готувала візитівки та флаєри, ліпила вареники, щоб пригостити ними людей на публічному заході, що влаштовувала діаспора. Таке промо спрацювало краще за будь-яку таргетовану рекламу — захоплені смаком страв українці додавалися в телеграм-канал дівчини, робили перші замовлення. 

Тепер цей канал налічує кілька сотень підписників. У меню нині різноманітні базові страви української кухні та просто смачна домашня їжа. Найбільше покупців, каже дівчина, звісно, напередодні свят — люди замовляють улюблені страви, наприклад, на Великдень, Колодія чи Різдво. Майже всі клієнти — українці: й ті хто давно живе в Португалії, й біженці.

Також серед постійних покупців є канадці українського походження та одна бразилійка, що вже встигла закохатися в українську їжу

Спочатку дівчина готувала страви на спільній кухні орендованого будинку, а замовлення розвозила на самокаті. Тепер винаймає невеличке приміщення й вже має авто, на якому здійснює закупки та доставку. До того ж тепер у Василіси є й інша послуга — приготування повних раціонів. Це набір готових страв, приготовлених за наперед погодженим із клієнтом меню.

— Ось на прикладі однієї сім’ї: я готую, щоб їм вистачало на тиждень. Якщо суп, то п'ять літрів, якщо це якесь м'ясо, то кілограми півтора, якщо це якісь млинці — штук п'ятдесят. Друга страва — теж велика п'ятилітрова, може, трилітрова каструля. На даному етапі в мене три сім'ї. Дві сім'ї беруть один раз на тиждень. Одна сім'я бере два рази на тиждень. І іноді якісь сім'ї додаються, котрі беруть частково. Наприклад, два рази на місяць, коли до них або гості приїжджають, або їм немає коли готувати, — ділиться досвідом кулінарка.

За півтора року такої роботи українка про свій вибір не жалкує. Для неї власна справа стала роботою з ідеальним балансом де можна враховувати особливості здоров’я, самостійно планувати навантаження та займатися улюбленою працею. Й заробітку на життя вистачає:

— Заробляти можна на всьому — навіть на повітрі. Головне вміти, по-перше, продати себе, по-друге, продати те, що ти робиш. І, найголовніше, любити те, що ти робиш, ти маєш кайфувати. Знаєте, як зрозуміти, займаєшся ти тією справою, що ти любиш чи ні? Якщо ти, наприклад, мав би дуже багато грошей, чи робив би ти це безкоштовно.

В якому би стані я не була, навіть якщо я буду помирати, я завжди готова готувати їжу

Яна: підкорити серця португальців

Поки Василіса з Порту присвятила себе улюбленій справі та брала курс на українську аудиторію, Яна  у Лісабоні опановувала нове ремесло і вирішила сфокусувалася на португальцях.

Жінка опинилася у португальській столиці не одразу. Спочатку разом із трьома дітьми та чоловіком вони приїхали на південь країни — в провінцію Алгарве. Тут вже понад 8 років живуть її батьки, тож після початку повномасштабного вторгнення довго не розмірковувала, куди їхати. Коли стало зрозуміло, що за 2-3 тижні повномасштабна війна не закінчиться, жінка почала шукати роботу. Три місяці працювала в ресторані — спочатку мила посуд, потім готувала салати. Ця робота українку не влаштовувала, але й інших пропозицій в невеличкому туристичному містечку практично не було. Досвідчені діаспоряни переконували: ні на що принципово краще розраховувати не слід. Та Яну така перспектива не приваблювала: 

— Я розумію, що люди, які живуть тут 20 років, вони так дивляться на світ, що є тільки три роботи для нас — це або посуд мити, або в готель іти прибирати, або на поле. І я розуміла, що вони не мали на увазі нічого поганого, просто хотіли допомогти, підказати, як вони це робили. Вони завжди казали, що португальці ніколи у нас нічого не куплять, вони не прийдуть в наш ресторан.

Вони не будуть їсти нашу їжу. Вони не будуть носити наші речі. Вони нічого нашого не будуть робити. Але я з цим не погоджувалась

Так Яна разом із сім’єю переїхала до столиці. До вимушеного переїзду з України Яна працювала в банківській сфері — займалася продажами. До пошуку нової справи у Лісабоні також застосовувала маркетинговий підхід — починала з дослідження ринку. Так одразу відмовилася від ідеї вивчати б’юті-професії, адже конкуренція дуже висока: 

— І потім я згадала, що я своїй кумі в Україні допомагала, вона робила мило. Коли були там якісь свята, багато замовлень, вона мене гукала на келих вина, як вона казала. Я до неї приходила, щось трохи допомагала. Я бачила, як вона це робить. І потім я сиджу і думаю, а якщо я тут почну робити мило? Я подивилась одразу, як з цим у Португалії, що тут роблять, які мої конкуренти. І я зрозуміла, що такого мила тут немає. Так, є класне мило ручної роботи, але воно зовсім інше. І я зателефонувала подрузі, кажу, відправляй мені все що є, я спробую зараз. І вона мені відправила форми, я стояла і варила. Вона зі мною була на зв'язку, так я навчалася.

Перші фігурки з мила українка виставила на продаж у фейсбук-групі і загадала для себе: якщо принаймні одна людина в неї щось купить, вона продовжуватиме цю справу

Особливо чекала покупки саме від португальців. Каже, що стереотип про українців як обслуговуючий персонал її зачепив за живе, й окрім заробітку вона також прагнула довести, що є й інші способи реалізуватися в Португалії.

З першого посту вдалося продати чотири мила, це неабияк надихнуло Яну. Ще на початку діяльності дівчина вирішила: її покупці — португальці, й не пожалкувала, адже місцеві покупці справили на майстриню лише позитивне враження: 

— Спочатку я думала, о, я буду продавати для українців, а потім я зрозуміла, що навіщо мені самостійно рити собі яму, бо українців тут не так багато. Який відсоток українців купить у мене? Тобто я сама собі звужую цільову аудиторію. І я почала все робити виключно португальською мовою, для португальців. Наразі я працюю з португальцями, у мене ні разу не було такого, що хтось там замовив, а потім відмовився. Навіть були такі замовлення, що людина пише, що не сильно довіряє покупкам через Фейсбук та Інстаграм, дуже хоче, але й дуже боїться. І я кажу: нічого страшного, давайте я вам відправлю, а ви мені потім перекажете гроші.

І так разів сім приблизно я відправляла. Коли вони отримували мило, то відразу переказувати гроші

Масштабуватися Яні допомогла випадкова зустріч. Вона продавала свої вироби на одному з ярмарків у Лісабоні, що їх організовувала діаспора. Кілька статуеток придбала дівчина з України. Дівчата почали товаришувати. Виявилося, що у нової знайомої є друг, який має вільне приміщення у кафе. Під час оглядин власник запевнив, що не планує брати гроші за оренду, мовляв, кімната все одне пустує. 

До того часу майстриня працювала на домашній кухні, тепер має звичайний робочий режим із п’ятиденним графіком і окремий робочий простір. Грошей, які вдається заробити в такому режимі, Яні вистачає. Каже: точно вигідніше, ніж якби працювала б «на когось».

Легалізація та податки

Василісу з Порту і Яну з Лісабону об’єднує не тільки продаж товарів власного виробництва. Обидві вони дбають про те, щоб робити це правильно. 

«Після першого продажу, коли я отримала 20 євро, я відразу сказала собі: я ж не в Україні, я ж в Португалії. Тут же все серйозно. І я дуже забоялася, що в мене ці 20 євро будуть незадекларовані. І в Лісабоні мені порадили нашу дівчину, вона бухгалтер, вона допомогла мені відкрити Recibo Verde (португальський аналог ФОП, — ред.), щоб виписувати ці рахунки, щоб все було вірно документально», — ділиться Яна.  

Податкова адвокатка Юлія Клименко схвалює такий підхід. Вона роз’яснює: створення будь-яких продуктів власноруч із метою продажу містить ознаки підприємницької діяльності, яка має бути належним чином оформлена, й з якої мають бути сплачені податки. В кожній країні існують опції для ведення приватної підприємницької діяльності й в кожному конкретному випадку слід вивчати доступні опції окремо. Та все ж, каже юристка, є базові принципи для всіх країн, які варто знати перед тим, як починати підприємницьку діяльність. 

‍Крок 1: Визначте свій податковий статус

‍Податковий резидент країни — не те саме, що її громадянин. Залежно від того, чи ви є податковим резидентом України чи іншої країни, до вас будуть застосовуватися різні податкові норми. Як це зробити, ви можете дізнатися в службах фінансового контролю країни перебування чи звернувшись до податкового консультанта. 

Крок 2: Дізнайтеся про доступні формати власної діяльності у місцевому законодавстві 

У кожній країні є свій аналог українського ФОП, але умови для його функціонування можуть бути геть різними, як і санкції за нелегальну діяльність без реєстрації. Шукати опції бажано, вже маючи загальну концепцію майбутньої діяльності, щоб найкраще розуміти, якими будуть ці умови саме для вас. 

«Враховуйте, що такого як ФОП в Україні, на спрощеній системі, з такими ставками практично нема. Якщо беремо сегмент країн ЄС, то на це не варто розраховувати. Ви точно зможете зареєструвати індивідуальне підприємство, не можу гарантувати, що у вас будуть пільгові умови. Хоча, залежно від рівня вашого доходу, якщо ви тільки починаєте справу, не лякайтеся, навіть Україна з прогресивною шкалою оподаткування, доходить до 50%, але ж це не означає, що ви стільки платите. Тому для таких от стартапів, хто починає свою діяльність, можуть бути пільгові умови і не доведеться нести такий надмірний тягар», — говорить Юлія. 

Крок 3: Не забувайте про обмін даними про фінансові рахунки

З липня 2023 року в Україні запрацював стандарт CRS, який дозволяє країнам обмінюватися даними про фінансові рахунки. Тож отримувати оплати, наприклад, на українську картку й сподіватися, що місцева податкова не помітить, — погана ідея. І навпаки: якщо ви є податковим резидентом України і отримуєте кошти на іноземний рахунок, ви зобов'язані сплатити з них 18% ПДФО та 1% військового збору. Якщо між Україною та країною вашого перебування є угода про уникнення подвійного оподаткування, сума може бути істотно меншою, або й взагалі залишиться сплатити лиш військовий збір. 

Кулінарія, миловаріння, створення свічок чи плетіння бісером — будь-яке хоббі може стати джерелом прибутку

Це власним прикладом доводять не лише Яна та Василіса, а й десятки тисяч майстрів, що продають свої товари на світовому хендмейд-маркетплейсі Etsy. У 2022 році, ще до офіційного відкриття платформи в Україні, там вже працювало 24 500 українських магазинів. Це забезпечило Україні 13-те місце в глобальному рейтингу Etsy.

Чи є сенс у проукраїнських мітингах у провінційному містечку? Ольга Філіпова сумнівалася: чи варто взагалі починати якусь громадську діяльність поза столицею Португалії. Сьогодні кожен мітинг українців у Коїмбрі — помітна та вагома подія. Й саме завдяки активістам невеличкого містечка про російських пропагандистів в Португалії заговорили на перших шпальтах національних медіа.

«Я завжди відчувала, що не можу не робити»

Ольга приїхала в Португалію у 2001 першому році. Тоді країна гостро потребувала робочої сили — й десятки тисяч українців вирушили на південь Європи будувати житло та дороги. Серед них був й тодішній партнер українки. Й одного разу, вирушивши до нього на канікули, зворотним квитком вона вже не скористалася. 

Навчалася в місцевому університеті, працювала, виховувала доньку й не вирізнялася особливо активною діяльністю. Все змінилося під час Революції Гідності. Без жодних навичок та досвіду громадської роботи Ольга збирала перші акції інтуїтивно, бо відчувала — мовчати неможливо:

— Я почала щось робити у 2013 році. Коли почався Майдан, ми робили такі своєрідні майдани в Коїмбрі. Але в мене тоді було нуль досвіду взагалі, як це робити. Тому ми просто виходили по п’ять-шість друзів. Ми провели також мітинг, коли «русня» окупувала Крим. Тоді я це зробила вже більш якось організовано. І навіть прийшли медіа про нас писати та знімати сюжети. Але однаково нас тоді було людей з 20.

Потім деякий час Ольга жила в Берліні й там боролася за закриття «Російського дому культури і науки» (Russisches Haus der Wissenschaft und Kultur) — також суто інтуїтивно — разом з друзями у вільний від роботи час. Саме Ольга дала поштовх тривалій боротьбі з цим центром пропаганди, який підхопили більші організації — й сьогодні питання про його закриття обговорюється в Бундестазі, а на початку минулого року саму установу перевіряла німецька прокуратура.

Вже після початку повномасштабного вторгнення Ольга повернулася до Коїмбри. Їй бракувало масштабних мітингів, як ті, які вона відвідувала в Берліні. Та той факт, що в Коїмбрі таких не було, вона сприйняла не як привід для розчарування, а як мотивацію влаштувати їх:

— Я почала все з того, що мені було важливо зрозуміти нашу цільову аудиторію. А це португальці, яким ми щось хочемо донести. Мені було важливо зрозуміти, де вони перебувають у плані розуміння цієї війни, що вони очікують і взагалі що треба для них. Тому перший івент, який ми зробили, це був Free Hugs from Ukraine. Я просто покликала друзів, і ми стояли посеред Коїмбрівської туристичної вулиці з плакатом «Free Hugs from Ukraine». Люди підходили, обіймали нас. І я в них питала, що вони думають, чим закінчиться війна, як вони бачать перемогу України, чому для них це важливо чи навпаки, Що вони знають, що не знають.

Гучний голос меншості

Коїмбра — місто студентів. Тут висока концентрація навчальних закладів та різноманітних молодіжних організацій. У містечку, що зручно розташоване між Лісабоном і Порту, живе трохи менше за 150 тисяч людей. Українців з них, принаймні за офіційними даними, усього близько 600 осіб. Вирішальну роль у тому, як такій маленькій громаді, вдається вже понад два роки утримувати увагу на собі, відіграють регулярність та інтеграція в місцевий контекст. 

Регулярність акцій, говорить Ольга, не лише нагадує португальцям про війну. Наполегливість, з якою українці виходять на вулиці, також демонструє — цей народ здаватися не збирається:

— Найголовніше — це показувати португальцям, що ми не втомилися, що ми впевнені у перемозі України. Тому що як тільки ми зникаємо з їхніх очей, вони думають: «Слухай, ну, напевне, вони втомилися, напевно, вони може не проти, щоб "рашка" їх окупувала, бо так вже краще, ніж лишитись життя». Я бачу, що є вже багато людей, які так думають, мовляв, я би вже віддала свою хату, аби бути живою.

Їм не зрозуміти, що бути окупованою руснею — це тотожно бути зґвалтованою, загубити все своє «я», все, що у тебе було і є. Тому треба виходити й показувати, що ми не хочемо цього

Друга складова ефективності коїмбрських заходів — розуміння того, яку інформацію португальці готові і не готові сприймати, з якого боку до них найлегше достукатися. Попри те, що Ольга тривалий час жила в Португалії, щоб зібрати до купи це розуміння, знадобилося чимало часу та сил. 

Так активістка зрозуміла, що здебільшого португальці щиро вірять в те, що росіяни — жертви режиму Путіна. Також Ольга звернула увагу на те, що громадяни Португалії дуже цінують культуру. І, з одного боку, це ускладнює можливість пояснити пересічному жителю Коїмбри, чому ходити на виставу російського балету — означає підтримувати війну проти України. З іншого боку, це також тема, яку можна використовувати для того, щоб достукатися до людей: 

— Я взяла на себе місію доносити цю ідею та проводити українські культурні заходи. Щоб не виглядало так, що наче купка українців тут хоче прибрати культуру, а, навпаки, ми хочемо нести культуру. Тобто ми показуємо, що це не про культурний кенселінг, це про те, що є речі, які не на часі. А якщо ви хочете культуру, ми вам можемо показати красиву, хорошу, добру культуру. Ось, наприклад, Юля Голуб, фолк-джаз співачка з Лісабону, ми з нею робили концерт минулого року. Це була культурна програма — й португальці, які люблять культуру, прийшли подивитися. Але після кожної пісні вона розповідала невеличку історію війни.

Це було дуже важливо, ми достукалися через пісні. Для них це не було, що їм там щось намагаються втокмачити без їхнього дозволу

Крім того, Ольга чимало часу витрачає на пошук свіжої перевіреної інформації, фактів та досліджень, які необхідні в спілкуванні з іноземцями. Португальці, для яких наша війна — чужа, здебільшого не готові сприймати сказане на віру, можуть списати радикальність тез співрозмовника на надемоційність через пережитий досвід. Довелося в діалозі з португальцями вчитись припускати існування хороших росіян та точкову цінність російської культури:

— Тут треба бути дуже обережним, щоб не виглядати, наче ти дискримінуєш. Тобто можна сказати: «Так, ви знаєте, дійсно є хороші руські» (сміється). Але треба обійтись без того, що ми знаємо про хороших руських, що їх не видно в тепловізор. Пересічним людям треба так казати: «Так, дійсно є, але ти знаєш, ось є статистика — 77% росіян підтримують війну».  Про культуру я навчилася казати: «Так, звісно, там є якісь культурні історії. Так, не можна кенселити. Але є те, що не на часі. Ось подумай, чи було б окей, якби у часи фашистського загарбництва ми б почали пропагувати німецькі балети на сценах Європи, яка перебуває під атакою. Ну, мабуть, ні. Але вже через якийсь час, після війни, після денацифікації, після оцього всього, вже окей». І тут вони розуміють. 

Чао, професоре 

Одне з найрезонансніших досягнень Ольги — звільнення російського пропагандиста з університету Коїмбри. 

Ще з 2012 року професор Владімір Плясов співпрацював із фондом «Русский мир» (в перекладі з російської «російський світ». — Авт.). Українець В’ячеслав Медведєв, який навчається у цьому університеті, вже після початку повномасштабного вторгнення помітив, що прапори російської організації все ще висять у приміщенні навчального закладу. Ба більше — просто навпроти синьо-жовтих стягів і плакатів на знак солідарності з Україною. Після звернення в ректорат ворожу символіку все-таки зняли, але виявилося що це лише початок. За деякий час на стіні факультету з’явився стенд із підписом «найвизначніші російські письменники», твори яких студентом було запропоновано прочитати. Поміж колективного Толстоєвського та узурпованого Гоголя були також Едуард Лімонов і Захар Прилєпін. 

Едуард Лімонов — це російський політик з українським корінням, який заперечував суверенність України та й загалом самобутність українського народу. Захар Прилєпін — російський пропагандист, який з 2016 по 2018 роки воював проти України у складі терористичної організації «ДНР» й потім в інтерв’ю російським журналістам вихвалявся, що його підрозділ «убивав велику кількість людей». 

Разом зі студентом університету Коїмбри В’ячеславом активістка написала великий матеріал, що містив цілу низку аргументів, які беззаперечно підтверджували що проросійський професор веде пропагандистську діяльність. Хоча самого факту згадки Прилєпіна було б достатньо для того, щоб здійняти галас, Ольга з В’ячеславом мусили довести — це не похибка і не випадковість: 

— Ми різні факти приводили. Показували, що він роздавав георгіївські стрічки. Є відеоматеріали, де в інтерв'ю він відповідає про анексований Крим: «Ви не розумієте історичний контекст і що там... Хто такі українці взагалі?». Була купа його статей на сайті, де чорним по білому він писав, що українська мова — це діалект.

Викривальну статтю Ольги опублікували в невеличкому виданні, після чого на цю історію звернув увагу відомий в Португалії історик та журналіст Жозе Мільязеш, за ним — національні медіа.

Професора швидко звільнили — й це спричинило неабиякий галас серед спільноти росіян в Португалії

Російська діаспора, активність якої зазвичай обмежується коментарями у Фейсбуці, навіть спромоглася організуватися для збору підписів під петицією про відновлення професора на посаді. Та це не допомогло. 

«Треба робити, показувати, розказувати де б ми не були»

Ольга переконана: у столиці, невеликому місті чи взагалі в селі — українським активістам завжди знайдеться діло. Хоча спочатку й сама сумнівалася, чи є сенс розгортати діяльність в Коїмбрі:

— Таке питання у мене було щодо Коїмбри. Мовляв, навіщо щось робити у невеликому містечку, якщо парламент в Лісабоні, всі посольства — у португальській столиці. Потім я зрозуміла, що в маленьких містах іноді такі події, вони мають більший імпакт. Торік на річницю повномасштабного вторгнення у нас був невеликий захід — людей 300. Але для Коїмбри це виглядало дуже великим заходом. І про нього писали дуже багато.

Тому я думаю, що якщо серце і душа хочуть щось робити, треба робити незалежно від того, де ти перебуваєш

Крім того, слід пам’ятати, що виборці, від яких залежатиме, чи не потрапить до влади проросійський популіст, живуть не тільки в столиці. Від їхнього суспільного запиту також буде залежати курс влади. Тож навіть якщо існує можливість розповісти про Україну хоча б десяти людям — вона того вартує. 

Для тих, хто також прагне очолити український рух у своєму місті чи селі, але ніяк не може наважитися, Ольга має три прості поради: 

1. Не соромитися звертатися до більш досвідчених колег (зокрема і до неї самої); 

2. Добре вивчити звички та настрої цільової авдиторії. Якщо вже є місцеві друзі — слід запитати їхньої поради про те, що найкраще працює в їхній країні для тих чи інших задач;

3. Дізнатися про правові норми проведення публічних заходів, збору коштів та інших активностей й сумлінно їм слідувати.

А якщо немає бажання чи можливості повноцінно присвятити себе активізму, кожен може просто продовжувати розповідати про Україну усім знайомим у новій країні. Але важливо не просто знайомити людей із будь-якими новинами, а вибирати перевірену інформацію, стежити за тим, в якому світлі ми публічно говоримо про Україну, чи створює це позитивний імідж держави. Будь-яка комунікація із місцевим населенням за кордоном має проходити контрольне запитання: «Чи хотітиме ця людина, дізнавшись нову інформацію, підтримати Україну на шляху до перемоги?». 

— На кожному українцеві лежить ця місія щось доносити. Ми не можемо зараз перетворитися на росіян і казати, що ми люди маленькі, ми нічого не можемо зробити. Ми маємо доносити, що Європі потрібна Україна, можливо, навіть більше, ніж в Україні Європа. Але це треба пояснювати за допомогою фактів. Бо іноді люди не думають, що говорять. 

Мітинги, концерти, марші, поодинокі пікети чи флешмоби  — усі форми привернення уваги світової спільноти критично необхідні Україні, адже з кожним днем рівень уваги західних медіа до України зменшується. Згідно з даними дослідження ГО Brand Ukraine, у 2023 році кількість статей про Україну лише в іноземних онлайн-виданнях була на 20% менше ніж попереднього року. А регулярні дослідження громадської думки Eurobarometer в кожному кварталі стабільно фіксують зниження підтримки України серед громадян країн ЄС. Наприклад, в останньому звіті, зокрема, йдеться про те, що бачити українських біженців у своїй країні готові на шість відсотків менше людей ніж влітку 2022 року, а із наданням збройної підтримки нині згодні на вісім відсотків менше людей. 

Усі фото у статті з приватного архіву героїні

У мами нещодавно діагностували рак, батько на війні, а ти — біженка в далекій Португалії. Здавалося б, менш вдалого часу для вагітності годі й шукати. Та коли Анастасія побачила результати тесту, думка про переривання вагітності не з’явилася ні на мить. Через неповних вісім місяців стресу, втоми та страху за своє фінансове становище вона народила Ніколаса, який «витягнув усю родину». 

«Я нікуди не збиралася їхати»

Початок повномасштабного вторгнення Анастасія разом із сім’єю — чоловіком та шестирічним сином — зустріли в Одесі. Ще за кілька місяців до цього вона вирішила: «якщо почнеться», не буде виїжджати з України. Коли таки «почалося», жінка до останнього відмовлялася залишати рідне місто. Вирішальним став дзвінок батька: 

— Я нікуди не збиралася їхати. Батько, ветеран АТО, пішов добровольцем на війну, казав що це не так, як було у 2014-му році і що я маю виїхати у безпечне місце. Я не знала що на нас чекає, ми не мали якогось чіткого плану. Після одинадцяти годин в черзі ми все ж таки перетнули кордон з Молдовою. Нас підвезли до міста, але що робити далі ми гадки не мали.

Коли сім’я виїжджала з Одеси, вони не мали навіть валізи — всі речі пакували в пакети з супермаркетів, а хвилястий папужка на ім'я Кеша долав шлях в пластиковій коробці для хатніх дрібничок. 

Чоловік Анастасії має двох дітей від першого шлюбу, тож він виїхав разом із родиною. Вирішили рухатися до Португалії, де живе сестра Сергія. 4000 тисячі кілометрів долали понад тиждень. Спочатку автобусом до Румунії, потім потягом до Угорщини, далі Польща — і вже потім Португалія. 

‍Чорна смуга у житті, дві — у тесті на вагітність

Попри очікування, березнева Португалія справила на жінку доволі гнітюче враження: постійні дощі, кам’яні будинки без опалення, постійне відчуття холоду. Адаптація тривала до пізньої весни: від місцевої громади родина отримала скромне, але окреме житло, розібралися із документами. 

Та насолодитися спокоєм не вдавалося. Тривожні новини надходили з фронту, де служив батько дівчини. Матері Анастасії, яка залишалась в Україні, після початку російського вторгнення діагностували рак. Тривалими вмовляннями рідні переконали жінку їхати в Португалію, де лікування безкоштовне й де вони, власне, зможуть за нею доглядати. 

Настя не вчила мову, не шукала місцеву роботу, бо всі її зусилля були спрямовані на організацію побуту та лікування матері. Дуже допомагали місцеві волонтери та громада — хтось речима, посудом, технікою, хтось — продуктовими наборами. Влітку 2022-го мама почала курс хіміотерапії й особливо потребувала допомоги, тож коли восени стало відомо про вагітність, першою реакцією став страх — страх не витримати. 

— Мені, звичайно, хотілось другу дитину. Але я в іншій країні, у мами рак. Переживала, чи потягнемо ми фінансово другу дитину, чи вистачаить моральних та фізичних сил, бо ми не знали, як мама буде почуватися. І взагалі були такі випадки, що мама не вставала, мені треба було все приготувати й зробити, а коли дитинка народжується, то треба весь час бути із нею. Переживала, чи зможу з усім впоратися, — розповідає Настя. 

Розповісти рідним про вагітність жінка не наважувалася майже три місяці, знав тільки чоловік. Та переживання виявилися даремними — найближчі родичі дуже зраділи за подружжя. Найважче було донести щасливу новину на фронт — до тата. Він був у гарячих точках, подовгу не виходив на зв’язок. 

Анастасія пригадує, як намагалася додзвонитися до батька:

— Я хотіла йому сказати новину по відео, щоб бачити його обличчя. Але він не виходив на зв’язок. Потім розповідав, як він з побратимами спав в окопі у воді, бо лили дощі, лежав на якихось дошках, під спину підкладав «бронік» — так і спали. Я таки вирішила йому написати, може, спіймає зв’язок, прочитає мою новину.  

Вагітна Настя супроводжувала маму на хіміотерапію, постійно читала новини з України та займалася господарством і вихованням старшого сина. Саме сукупний рівень стресу та переживань вона вважає причиною передчасних пологів. Ніколас з’явився на світ на 34-му тижні та важив менш двох кілограмів. 

‍Перинатальна медицина в Португалії: умови для біженців

Маючи досвід пологів і в Україні, і в Португалії (в обидвох випадках вона користувалася послугами державних клінік), Анастасія підмічає відмінності та схожості перинатальної медицини в обох країнах. Методики лікування, пакет аналізів та досліджень — однакові. А от головна відмінність, яка вразила жінку, — у ставленні до породіллі. У південній країні до вагітності ставляться простіше, каже Анастасія:

— Коли я в Україні була вагітна, то таке враження було, що я їм грошей винна. Вони якось на тебе починають тиснути, одразу якось повчати, гарчати. А тут набагато легше, нема таких стресів під час походів до лікарні, на УЗД, хоча тут і важче було записатися на скринінг.

Біженці з України мають такі ж права на медицину, як і будь-хто, хто легально проживає в Португалії. Під час оформлення тимчасового захисту українцям видають NISS (Número de Identificação da Segurança Social) — номер соціального страхування, який зокрема дає доступ до державної медичної системи. 

Медичне обслуговування під час вагітності відбувається за наступним алгоритмом:

1. Після настання вагітності жінка має прийти до сімейного лікаря, який призначить необхідні аналізи для підтвердження вагітності та діагностики стану майбутньої мами;
2. Майбутня мама отримує «паспорт вагітної» — документ з основною інформацією про здоров’я мами та дитини, який потрібно постійно мати при собі; 
3. Лікар дасть направлення на наступні дослідження, їх можна пройти як в державних установах, так і в приватних клініках за попереднім записом; 
4. Залежно від стану здоров’я жінки та дитини, регулярність наступних візитів може бути різною, зазвичай це близько одного разу на місяць;
5. Для пологів можна обрати будь-яку державну клініку. Якщо особливих побажань немає — вибір паде на лікарню за місцем проживання.

Починаючи з 12-го тижня вагітності й до пологів, усі жінки мають право на державні виплати. Анастасія отримувала 180 євро на місяць, але ця сума може змінюватися залежно від рівня доходу сім’ї. Чим нижчий дохід — тим більша допомога. Також сума збільшується, якщо майбутня мама чекає на двійню чи трійню. 

Після пологів також є фінансова допомога, яка виплачується до досягнення дитиною повноліття. Ця сума так само змінюється від рівня доходу сім’ї та віку дитини. Ніколас, якому зараз менше року, отримує 200 євро, а його старший брат — семирічний Олександр — 50.

Усе медичне обслуговування, включно із перебуванням у лікарні, абсолютно безкоштовне. 

— В Україні ти не платиш за прийом у свого гінеколога, за аналізи, які робиш в пологовому й перші УЗД безкоштовні, решта — за власний кошт. Я народжувала в 4-му пологовому будинку в Запоріжжі, там треба було все приносити: постільну білизну, навіть сміттєві пакети. В пологовий зал лікарям і мило, і паперові рушники… Вони там дають список всякої дрібноти — шприци, системи, таке. У Португалії, якщо ти була десь в крамниці й у тебе з собою тільки твоя сумочка, а у тебе почалися пологи, ти можеш нікуди не заїжджати, у тебе може бути нуль євро. Тобі видають все — одяг, самі міняють постіль, все. Ніякі чайники, нічого тягнути не треба, — ділиться Анастасія. 

Єдиною незручністю був мовний бар’єр, розповідає жінка, але і це не стало великою проблемою. Спілкування з медиками під час пологів обмежувалося кількома словами, суть яких була інтуїтивно зрозуміла. А на випадок непорозумінь вона весь час тримала в руках телефон з увімкненим гугл-перекладачем. 

Оскільки Ніколас народився передчасно, йому була потрібна особлива увага. Породіллю виписали вже за кілька днів, а от новонароджений мав залишитися в спеціальній палаті. Анастасія приходила до сина щоденно — з 9:00 до 18-ї. Такий графік.  

Лікарі та медсестри були до неї дуже приязними, не зважаючи на те, що молода мама не говорить португальською вільно, вони багато спілкувалися. Лікарі цікавилися її самопочуттям, настроєм, питали, як вони з родиною влаштувалися в Португалії. Вже потім вона зрозуміла, що це були не дружні бесіди, усе, що вона розповідала, стало частиною лікарняного звіту:

— Вони спілкуються з тобою наче як знайомі, а виявляється, це все нотується і вони роблять якийсь свій звіт. Бо коли я сказала, що мій чоловік не працює, через два дні до мене прибігла соціальна робітниця, сказала, що їй повідомили в лікарні, що мій чоловік не працює, і оскільки я теж тут не працювала, то жінка питала, як ми збираємося годувати дитину. Я пояснила, що чоловік працює, але неофіційно. Вона десь ще півтори сторінки про мене розписала всіляких деталей, але сказала, що все добре, перевірка не буде до нас приходити.

Занотовували не тільки її історії про побут і стосунки в сім’ї. Лікарі фіксували, як вона взаємодіяла з дитиною, коли вперше сама поміняла підгузок, коли купала малечу без допомоги медсестри. Медперсонал не ставив умов, а тільки ввічливо пропонував їй спробувати виконати обов’язкові ритуали. Анастасія, маючи досвід догляду за старшим сином, не мала проблем із взаємодією з дитиною і добре знала, що потрібно робити. Тож їх виписали навіть раніше обіцяного терміну — усього через тиждень. 

‍«Він — наш промінчик сонця»

Хлопчик народився навесні 2023 року, коли його бабуся вже закінчила курс хіміотерапії. Рак все ще не відступив, але її самопочуття покращилось. Коли хлопчику було усього кілька місяців, з війни повернувся й приїхав у Португалію дідусь — йому виповнилося 60 років й він пішов зі служби за віком. 

Зараз уся родина по черзі колисає Ніколаса. Анастасія каже: дійсно було важко, але зараз, тримаючи сина на руках, вона зовсім не пам’ятає цієї втоми. З фінансовими складнощами допомогла держава та небайдужі:

— Можна було і не боятися, бо грошей вистачає. У Порту є церква, там спільнота з Молдови й багато українців. Вони проводять кожну неділю збори й видають гуманітарну допомогу. Ми взяли стільчик для годування та ліжечко. Ванночку нам віддали знайомі. Купили пластиковий комодик — та й все. В принципі тих грошей, що дає тут влада, 200 євро на місяць, вистачає на суміш і одяг. 

Народження Ніколаса стало найсвітлішою подією для всієї родини від початку повномасштабного вторгнення — мотивацією для дідуся на війні, підтримкою для бабусі, що бореться з онкологією, абсолютним щастям для мами й тата, радістю для брата. 

— Ніколас — бабусина зіронька, дідусь приїхав, обожнює його, грається з ним, співає з ним. Він — наш промінчик сонця. Він всю нашу сім’ю витягнув, — ділиться Анастасія.

Народжувати дитину в чужій країні під час війни, в умовах залежності від соціальної допомоги — здавалося б найменш вдалі обставини. А, можливо, навпаки — найкращий час, аби здобути свій власний «промінчик світла» у найтемніші часи. Принаймні так вважає мама маленького Ніколаса.

Єві — 5 років, з яких вона прожила в Україні лише кілька місяців. Після народження дівчинки її батьки, Ольга та Ярослав, вирішили провести декретну відпустку в гостях у родичів в Португалії. Однак там їх застала пандемія, а потім почалась повномасштабна війна. І ось родина Трищів — українські діаспоряни, яких в Португалії налічують кілька десятків тисяч.

Вже кілька років маленька Єва відвідує місцевий дитячий садочок й старанно готується до вступу до школи. Португальською вона говорить без акценту, добре знає місцеві звичаї. Та попри те, що Україну дівчинка не пам’ятає, українська мова та традиції для неї на першому місці. 

Діти навіть не можуть поговорити зі своїми рідними

Для Ольги переїзд за кордон не тільки додав стресу до знайомих усім батькам немовлят безсонних ночей, а й став приводом серйозно замислитися: як донька, чиї перші кроки будуть зроблені в іноземному оточенні, зможе вирости українкою? 

Вже після переїзду жінка бачила приклади, як діти, виховані далеко від батьківщини, не мали чіткої національної ідентичності й майже не володіли рідною мовою. Це не просто шокувало жінку, а навіть обурювало:

— Я цього не розумію, як це діти не можуть навіть поговорити із своїми рідними, не знають свого коріння. Ми з чоловіком українці, це в кожній клітині нашого тіла закладено, й ми навчаємо доньку саме українського. Ми розуміємо, що вона живе в іншій країні, і якщо ми цього не дамо, то ніхто їй не дасть цього. Португальського вона тут і так навчиться, а українського… Вона не матиме такої можливості, якщо ми, батьки, не зможемо їй цю любов прищепити, дати їй це українське коріння.

Ольга працює в салоні краси у місті Фаро — столиці провінції Алгарве. Як це часто буває в діаспорі, свої тягнуться до своїх, тож значна частина її клієнток — українки. Жінка завжди відкрита до того, щоб поділитися власним емігрантським та материнським досвідом. А зараз він не аби як потрібен. За даними португальської служби у справах мігрантів, станом на червень 2023 року у країні перебувають 50 000 українських біженців, з них 14 000 — діти. 

Власним прикладом

Ольга не має власних авторських методик виховання дитини чи драматичної історії прозріння. Не було навіть родинної ради, де вони з чоловіком складали б окремий україноцентричний план виховання малечі. Це завжди було саме по собі зрозуміло. Вони підтримували контакт з рідними в Україні, регулярно обмінювалися посилками та зідзвонювалися. Тож, відповідно до віку дитини, серед посилок з’являлися україномовні книжечки та вишиванки. Їх у Єви ціла колекція. 

— З самого маленького віку вона має на кожен рік [нову] вишиванку різних кольорів. Вона б кожен день їх носила, їй це подобається. Мої батьки завжди подаруночки присилають, мої сестри коли приїжджають, привозять подарунки: книжки, вишиванки, іграшки з України, — розповідає жінка. 

Те, що Ользі видається не вартими уваги звичайними побутовими справами, насправді є прикладом того, що в першу чергу слід робити батькам, яким не байдуже, як сприйматиме Україну їхня дитина. Саме мова спілкування вдома, присутність українського в побуті й найголовніше — трансляція власного ставлення до батьківщини з боку батьків є основою, на якій ґрунтуватиметься світогляд дитини, говорить психологиня Олена Шершньова:

— Якщо в родини батьки розповідають, якої ми національності, спілкуються рідною мовою, то тоді проблеми з самоідентифікацією дитини не буде. А якщо ж, навпаки, батьки використовують іноземні мови або російську, якщо говорять «ми громадяни  світу» або «батьківщина там, де тобі добре», або щось, на кшталт того, що не важливо де вони живуть, то чекай іншого. Не те, якою мовою спілкується продавчиня в крамниці, не те якою мовою діти на майданчику розмовляють, буде визначати, як себе усвідомлює дитина.

Особливо важливу роль відіграє мова спілкування вдома. Незважаючи на те, що свої перші слова Єва сказала вже в Португалії, вона найбільш впевнено володіє саме українською мовою. «Найкраще я знаю українську, потім португальську і вже потім англійську», — так говорить про свої мовні навички сама дівчинка. 

Вивчення мов у дітей відбувається інакшим чином, ніж у дорослих — вони вивчають слова, органічно пізнаючи світ. Якщо дитина перебуває у двомовному середовищі з пелюшок, часто вона навіть не розрізняє мови, а сприймає різні слова на позначення одного явища як синоніми. Усвідомлення того, що це різні мови й ними слід оперувати окремо, приходить пізніше. Ольга пригадує, що так було і у випадку Єви: «Коли їй було півтора-два рочки, було таке що вона інколи говорила одне слово українською, інше — португальською. Десь після трьох років вона почала чітко говорити або тією, або іншою мовою». 

Тож батькам не слід турбуватися, що син чи донька плутатиме мови, рано чи пізно вони займуть свої окремі місця в житті дитини, говорить Ольга.

Ще однією вагомою частиною є підтримка контактів із людьми з України. Насамперед мова про родичів, наприклад, бабусь та дідусів, тамтешніх друзів. Якщо сім’я не має близьких, що залишилися в Україні, це можуть бути гуртки за інтересами, в яких існує офлайн-формат. Завдяки цьому спілкуванню дитина не просто матиме ще одне місце для мовної практики та додаткове джерело знань про Україну, а й власний зв’язок із батьківщиною.

Маленька Єва спілкується з родичами майже щодня. Завдяки цьому вона багато знає про їхній стиль життя та побут, має уявлення про те, як живуть люди в Україні, чим вони зайняті, що готують на вечерю тощо.

— Інколи по відеозв’язку, інколи телефоном, але ми часто зідзвонюємося. Вона завжди говорить, що «я поїду в Україну, я хочу те побачити, туди піти, те спробувати», у неї є розуміння, що там на неї чекають, й вона знає про те, як живуть її рідні, яким є їхній побут. Вона знає, що в Україні у неї є дім і вона може приїхати туди й жити там. Вона знає, що наша Україна потерпає від війни, від росіян, й внаслідок війни чимало будинків зруйновано. Чекає, постійно питає: «Мамо, правда ми поїдемо в Україну, коли закінчиться війна? Правда, це буде скоро?», — розповідає Ольга.

З таким підходом погоджується і психологиня Олена Шершньова. Вона наголошує, що спілкування із рідними чи друзями, які залишилися в Україні, особливо важливе для дітей, які виїхали за кордон через війну: 

— Це має значення для загального психологічного комфорту дитини. Тому що якщо обрубати ці зв’язки з рідними, з тими, хто там лишився, — для дитини це буде величезний стрес. Якщо ж продовжується спілкування з батьком, з родичами, з однокласниками, які, можливо, не виїхали, то це для дитини дуже потужна точка опори, — розповідає психологиня. 

Додаткове навчання онлайн та офлайн 

Спілкування — це основа, але для повноцінного уявлення про Україну та про свою ідентичність цього недостатньо. Дітям молодшого віку важливо читати автентичні українські казки, адже саме вони є джерелом розуміння української ментальності та відіграють особливо важливу роль у формуванні особистості дитини. Для дошкільнят та дітей шкільного віку вже слід дозовано впроваджувати додаткове навчання з тих дисциплін, яких немає в закордонній освіті: історії України, географії рідного краю, мови та літератури. 

Оскільки Єві усього п’ять, зараз її додаткове навчання обмежується невеличкими заняттями вдома з батьками.

— Ми вивчаємо пісні, віршики, книжечки читаємо українською. Вивчаємо українські букви з нею вдома, пишемо алфавіт. Їй це подобається, вона в захваті від того, що вона може писати своє ім’я одразу двома різними мовами. Їй цікаво порівнювати, — ділиться Ольга.

Та вже восени наступного року в житті дівчинки з’явиться не лише португальська початкова школа, а й українська. У містечку Фару, де живе родина, є українська школа вихідного дня імені Тараса Шевченка. Там функціонують кілька груп залежно від віку, де діти отримують базові загальноосвітні знання з українською позицією. Наступного навчального року свою улюблену вишиванку Єва вдягне на перший дзвоник також у цій школі. Схожі центри позакласного навчання є майже всюди, де присутня українська діаспора. 

Якщо офлайн-навчання не приваблює дитину або батьки не мають можливості організувати таке позакласне навантаження, існують також онлайн-платформи Міністерства освіти та науки України.

Для дошкільнят функціонує онлайновий дитячий садок НУМО. В ньому діти навчаються за програмою дошкільної освіти МОН, а батьки можуть знайти на його сайті корисні матеріали для самостійних занять із дитиною.

Учні 5-11 класів можуть будь-коли навчатися у Всеукраїнській школі онлайн. Їм не обов’язково проходити всю шкільну програму — якщо учня цікавлять окремі дисципліни, можна вивчати тільки ці курси.

‍Шанс на повернення 

Ольга не готова прогнозувати, коли її сім’я повернеться в Україну, але впевнена: після настання повноліття Єва зможе самостійно вирішити, в якій країні вона хоче жити. Тому вже зараз закладає фундамент для однаково широких можливостей як у Португалії, так і в Україні.

Для родин, які точно знають, що їхній притулок за кордоном є тимчасовим, це — неминучий виклик. Адже без україноцентричного виховання, додаткової освіти та розуміння українського побуту, інтегруватися в українське суспільство після проведеного за кордоном часу буде складно. 

Хоча й неможливо передбачити, як складеться життя маленької Єви, її батьки точно знають, що не хочуть закривати перед нею будь-які двері, а особливо ті, через які вона завжди може повернутися додому. Наразі, у свої п’ять, Єва ще не думає про такі речі, але впевнена, що хоче довго-довго подорожувати Україною після перемоги. І вже зараз розмірковує про національність майбутнього чоловіка. Її відповідь підказує: схоже, у батьків все виходить. 

Ось, що розповідає мама дівчинки: 

«Якось Єва виходить із садочка, запитує: 

— А як ти думаєш, хто буде моїм чоловіком — португалець чи українець?

— Не знаю, думаю, що це буде українець.

— Знаєш, я теж думаю, що це буде українець».

А що ви думаєте, чи можна зберегти національну ідентичність дитини, виховуючи її за кордоном? Пишіть нам на пошту, нас цікавить ваша думка: redakcja@sestry.eu