Психологія

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

Рятівна сила ритуалів

У мене завжди була слабкість до косметики. Коли я була маленькою, найкращою іграшкою для мене була мамина косметичка та її вміст. Я почала наносити косметику, коли була в старших класах, підфарбовувала вії та малювала губи помадою після школи. Я завжди доглядала за собою і ніколи не виходила з дому без мейкапу.

Навіть коли ми втекли до Польщі, щовечора я ретельно вмивала обличчя, а вранці нишком накладала туш і блиск для губ. Це дає мені відчуття нормальності, так я відчуваю себе повноцінною. Я не можу пояснити це інакше, але це також трохи броня, захист від того, щоб хтось побачив мої слабкості. Наличчя додає мені сили та впевненості в собі.

Пишу про це тому, що нещодавно мої сусідки-польки, які стояли й палили біля будинку, неочікувано запитали, коли я знаходжу час на фарбування? «Мені ледве вистачає сил встати вранці з ліжка», — сказала одна з них. А інша не втрималася від сарказму: «Звичайно, так завжди більше шансів завести хлопця». Я звела їхню розмову до жарту, але в дійсності мене спантеличив такий підхід.

Хіба жінка не може нанести собі макіяж, щоб почуватися краще? Те, що ми втекли з війни, не позбавляє нас жіночності. Ми маємо право й, на мій погляд, навіть зобов’язані піклуватися про себе та гордо тримати голову. Наше повсякденне життя вимагає ритуалів, щоб не збожеволіти після того, як нам довелося покинути рідні домівки та почати життя з нуля на чужині. Невже це так важко зрозуміти?

Я навіть не знала, що люди звертають увагу на такі речі. Якщо я українка, яка втекла з війни, чи маю я носити розтягнуті спортивні костюми і мати нечесане волосся? Нам дуже потрібна нормальність, і для мене це макіяж, іноді з яскравою помадою.

Кароліна Плоцька, психологиня на Avigon.pl:

Шановна читачко, ви маєте рацію, що ритуали та дії, які ми щодня повторюємо, створюють відчуття безпеки, забезпечують відчуття стабільності, передбачуваності та спокою. Вони допомагають повірити, що ми контролюємо ситуацію.

Хто з нас не має улюбленої чашки для кави, з якої ми любимо пити в один і той самий час, в однакових обставинах? Такі звички необхідні й бажані.

Турбота про свій імідж і зовнішній вигляд свідчить про добре розвинені соціальні компетенції

Бути собою також дуже необхідно й важливо — це дозволяє почуватися добре. А оскільки всі ми різні, кожен з нас має право бути собою по-своєму. Тож якщо турбота про свій імідж завжди була для вас важливою, це був ваш ритуал і важливий елемент самовираження, то цілком зрозуміло й очевидно, що зараз, у складній ситуації, ви дбаєте про те, щоб використовувати цей ресурс для покращення свого благополуччя. На мою думку, турбота про свій імідж і зовнішній вигляд також свідчить про добре розвинені соціальні компетенції.

Проте слід пам’ятати, що кожен із нас має право жити та функціонувати так, як йому на даний момент найбільш комфортно. Якщо комусь потрібно й хочеться якийсь час дефілювати в розтягнутих спортивних костюмах, без макіяжу і з розпатланим волоссям, це теж нормально, якщо їм так добре. Ми маємо право поводитися по-різному, якщо не завдаємо шкоди іншим.

«Ти не долар, ти не повинен всім подобатися»

Коментарі ваших сусідок виглядають пасивно-агресивними. Можливо, вони хотіли б бути схожими на вас, можливо, їхнє мислення керується стереотипами та упередженнями? Ви не маєте впливу на жодну з цих проблем, і вони не мають впливати на вас. Можливо, їхня поведінка не має нічого спільного з тим, що ви українка, натомість справа в тому, що ви молода, приваблива, сильна жінка, яка сміливо крокує по життю?

Найкраща стратегія — перетворити такі коментарі на жарт, і ви маєте рацію, уникати ситуацій конфронтації та не вступати в непотрібні дискусії. Я не думаю, що ваші сусіди мали на меті глибше пізнати вас і ваші проблеми. Ви завжди можете зустріти таких людей, незалежно від того, хто ви і де перебуваєте. Є мудрий вислів, який я люблю й цитую: «Ти не долар, ти не повинен всім подобатися».

Бажаю вам і надалі дбати про свій комфорт і благополуччя, адже це формує нашу внутрішню силу. І перш за все зверніть увагу на оточуючих, які цінують, поважають і заряджають вас енергією. Я впевнена, що таких людей навколо чимало.

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl/

Війна вкрала у молоді — юність, а у наших дітей — дитинство. Вони різко подорослішали, їхні цінності змінились. Замість модних іграшок — мріють повернутися додому,  дочекатися тата з фронту, обійняти маму, знову переступити поріг рідного дому. Замість гри у квача — граються у війну. Малюють війну, бачать війну у своїх снах. Розпитують про війну. Навіть нам, дорослим, складно дати відповіді на запитання «чому на нас напали?», «коли ми повернемося додому?», а як підібрати правильні слова, щоб пояснити малечі?

Сформуйте довіру

Оцініть поточний стан тривожності дитини: як їсть, як реагує на звуки, запахи, світло, наскільки міцний її сон. Перш ніж почати дитині щось пояснювати, варто  запитати: а що ти вже знаєш?  Що ти вже про це чув, що читав? Що ти думаєш про це? Адже зазвичай запитання виникають тоді, коли діти вже щось чули про події у розмовах дорослих, на вулиці, в інфопросторі.

Важливо надавати інформацію про війну, враховуючи вік дитини й особливості її характеру. Чим менша дитина — тим менше вдавайтесь в деталі. Для молодших дітей використовуйте прості та конкретні приклади, найкраще — за допомогою ілюстрацій. Старшим дітям можна розповісти трохи більше — поясніть, чому відбуваються конфлікти, розкажіть про важливість дипломатії у міжнародній політиці,  про важливість захищати своє і про подвиги українських захисників та захисниць. Приготуйтесь відповідати на багато запитань, важливо терпеливо слухати та надавати інформацію на рівні їхнього розуміння.

Загальний підхід до розмови про війну полягає в створенні так званого відкритого простору для обговорення та взаємопідтримки. Таким чином формується емпатія, розуміння важливості миру та почуття безпеки у світі, де кожна думка та вчинок має значення.

Допоможіть спочатку собі

У сім’ях, які змушені були з початком повномасштабної війни переїхати з рідного міста за кордон, діти часто запитують: навіщо? Кажіть правду, але не всю.  Наприклад: «Тут безпечніше». Буває, що знати відповіді на всі запитання не обов'язково, достатньо знати де їх шукати. У питаннях, в яких бракує компетенції просто скажіть: «Я не знаю, а прочитаймо про це в словниках, в інтернеті». 

Діти віком 4-5 років швидко вловлюють не лише інформацію, яку чують навколо, а й емоційне поле старших людей. В укритті, приміром, дитина може не зовсім усвідомлювати загальну ситуацію, однак якщо мама дитини в цей момент була дуже налякана — цей страх переймає і дитяча психіка. Пам'ятаєте правила безпеки в літаку: одягаємо кисневу маску спочатку на себе, потім — на дитину? Це правило працює й тут: подбайте передусім про себе, своє власне психічне здоров’я. А діти здебільшого відображають емоційний стан дорослих.

Діти вікової категорії 7-9 років, зазвичай, знають більше — вміють читати. При цьому дитяча психіка часто перетворює реальність у гру: спуститись у бомбосховище — це ніби квест. 

Окрема категорія — ті діти, батьки чи рідні яких — на війні. Ці дітки знають, розуміють та відчувають значно більше і глибше. Розповідайте їм про те, як важливо боротися і що ми неодмінно переможемо. Пам'ятайте, що будь-які ваші реакції дуже важливі, тож зберігайте спокій.

Кажіть дітям правду

Діти мають знати правду: війна — це зло. Однак під час розмов  уникайте детальних описів страхітливих подій. Це складно, але потрібно зберегти оптимістичний та позитивний підхід, сфокусуватись на вірі в хороше, на солідарності та можливості вирішення конфліктів. Пояснюйте складні поняття за допомогою конкретних прикладів, використовуйте елементи гри. Зосереджуйтеся на розповідях про те, як люди гуртуються, працюють разом, як кожен може робити щось корисне на своєму фронті та наближати цим день Перемоги. 

Дайте дітям свободу вільно висловлювати свої думки та емоції.

Будьте поруч

Немає нічого більш цінного за здоров’я та спокій наших дітей. Серед усіх справ і проблем протягом дня — знайдіть декілька хвилин на те, щоб просто обійняти, поцікавитись як справи. Тепер ми — ті самі дорослі, які мають щоразу питати: «Ти поїла? В шапці?». 

Дотримуйтесь обіцянок, якщо їх даєте. Але не обіцяйте дитині, що все буде добре. Ви справді маєте на це вплив і можете це гарантувати? Коли буде добре? Порівняно з чим? Можна сказати «я поруч з тобою»,  «ти можеш поговорити зі мною про це». Це те, що залежить безпосередньо від вас і водночас дасть дитині відчуття безпеки.

З підлітками буває складніше порозумітись через вікові особливості. У цей період розвитку молоді люди часто закриваються в собі. Важливо бути дуже уважними до них, не втрачати контакт, але водночас — не тиснути й не контролювати. Допоможуть фрази «я хвилююся так само, як ти», «я бачу, що тебе щось турбує», «ти завжди можеш зі мною поговорити». Вибудовуйте платформу для відкритих діалогів. Це допоможе дітям краще розуміти світ та робити виважені й свідомі вибори у майбутньому.

Особливо обережного підходу вимагають діти, які пережили травматичний досвід. Бувають ситуації, коли говорити складно. Дайте змогу висловитися дитині на папері, щоб вона, наприклад, намалювала те, що її бентежить. Ефективним також може бути метод казкотерапії — один з найменш травмонебезпечних і безболісних способів психотерапії.   

Особистий простір

Усі ми родом з дитинства, – сказав колись Антуан де Сент Екзюпері. Ми пам’ятаємо запах рідного дому,  улюблені іграшки у своїй кімнаті й те, як нас чекали друзі на подвір’ї, щоб піти разом гратися. Наші діти сильно сумують за власним простором і усім, що з ним пов’язано. Як щодо того, аби допомогти відновити цей простір? Допомогти знайти нових друзів? Відведіть дитину на творчі гуртки, де вона зможе спілкуватись з однолітками, забезпечте також їй чіткий режим та розклад — це допоможе відчути стабільність та безпеку.

Навіть якщо ви живете зараз у маленькій квартирі — у дитини все одно має бути свій власний куточок. Хай це буде робочий стіл, який вона зможе оформити на свій смак (навіть якщо там буде безлад). Інколи діти навіть приходять кудись зі своїми особистими речами (іграшками) — так вона маркує свої кордони, в яких почувається безпечно. 

Подбайте про медіагігієну дитини, дізнайтеся, звідки вона черпає інформацію, спробуйте обмежити доступ до негативних новин. Жахливі кадри можуть травмувати ще не стійку дитячу психіку, викликати постійну тривогу і страхи.

Зверніться за допомогою

Дитяче здоров'я — це комплекс фізичного, емоційного і психічного добробуту. Є випадки, коли самостійно впоратись зі стресом не вдається, тож потрібна допомога спеціаліста. Будьте пильними та зважайте на сигнали, які свідчать про те, що вашій дитині потрібна кваліфікована допомога.

Зміни в поведінці:

Різке збільшення або зменшення активності;
Агресивність у відносинах з близькими;
Самоізоляція;
Проблеми зі сном, кошмари;
Фізичні (психосоматичні) болі в тілі.

Емоційна нестабільність:

Роздратованість, емоційна нестабільність;
Зменшення інтересу до розваг та соціальних активностей;
Часта зміна настрою, плаксивість.

Проблеми з навчанням:

Зниження академічної успішності без видимих причин;
Труднощі у спілкуванні з однолітками та вчителями;
Страх перед навчальним процесом.

Труднощі соціалізації:

Конфлікти з ровесниками;
Відсутність друзів;
Низька самооцінка та відчуття відсутності підтримки.

Травми чи втрати:

Важкий пережитий досвід: війна,  розлучення батьків, втрата близької людини тощо;
Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).

‍

‍

Жити — означає відчувати. 

Почуття ненависті — одне з найсильніших і найскладніших людських переживань, яке здатне набувати різних проявів і форм. Ми можемо ненавидіти як когось, так і себе, або навіть щось, що нас оточує. Інколи людина носить в собі цю емоцію протягом багатьох років, а інколи — відпускає. І пробачає.

Моя близька знайома Олена після 10 років щасливого шлюбу в один момент зненавиділа свого чоловіка. Це сталося після його зради. Каже, що ніколи не зможе його пробачити. Інший приклад — дівчина на ім'я Вероніка, з якою я познайомилась у студентські роки. З 6 років вона прикута до інвалідного візка: потрапила в автокатастрофу через необережність рідного батька. Вона часто розповідала, як сильно ненавидить тата. А потім раптом ця ненависть зникла, і Вероніка почала відчувати лише любов та вдячність, що залишилась живою. 

А як щодо колективної ненависті? З кожним наступним днем непровокованої та злочинної агресії Росії, контролювати цю емоцію українцям стає все важче. Війна не лише ламає долі, вона руйнує зв’язки і взаєморозуміння між народами на кілька поколінь.

Я спілкувалась з військовослужбовцями, звільненими з російського полону.

Жоден з солдатів не готовий пробачити окупантам ті звірства, які вони чинили проти українців. Жодна матір чи батько не готові пробачити рашистам те, що втратили свою дитину. Жодна жінка не готова пробачити втрату брата, батька, коханого

А може, ми й не мусимо пробачати тих, хто нас скривдив..? 

Ненависть як захисна реакція 

Тетяна Польченко, психологиня, авторка книги про психологічний вплив російсько-української війни на населення, пояснює, що ненависть — це не лише одна з найскладніших емоцій, а й певна захисна реакція людини. 

«Якщо умовно взяти систему координат — в позитивній стороні будуть такі емоції як радість, любов, здивування. Чим більш яскраво вони виражені — тим далі від нуля вони знаходяться, і навпаки. Посередині — так звані нейтральні почуття. На протилежній, лівій стороні, ми побачимо такі почуття як гнів,  злість, роздратування і власне ненависть», — пояснює психологиня.

Як додає Тетяна Польченко, насправді ненависть — це наш захисний механізм, який допомагає людині просто вижити. Не варто її плутати з люттю, яка має більш бурхливе емоційне забарвлення.  

«В основі ненависті лежать внутрішні конфлікти. Наприклад, летить група шахедів на місто — ми відчуваємо злість на росіян: вони вбивають наших людей, нищать наші міста.  Що ми в цьому випадку робимо? Передусім — рятуємо себе і своїх близьких, щоб вижити. Далі — ми лютуємо і намагаємось якимось чином вплинути на стан речей: йдемо у волонтери, у лави ЗСУ чи боремось на інших фронтах цієї війни. Ця лють вимагає у нас певної дії для усунення об'єкта загрози. Ненависть, в свою чергу, більш тривала, менш емоційно забарвлена і переживається більш всередині, ніж зовні», — каже Тетяна.

Ненависть як невід’ємне право людини 

Жінка, яка провела вісім днів під завалами свого будинку поряд із трупами членів своєї сім’ї і собаки. Чоловік, що у російському полоні ані на мить не переставав думати про свою родину. Дівчинка, котра назавжди втратила свій дім, а з ним і себе теж. Мешканка Маріуполя, яка ніколи не зможе забути встелені трупами вулиці рідного міста… Усе це — історії людей, інтерв’ю у яких психологиня Тетяна Польченко брала для своєї книги.

Відчувати негатив до того, хто причиняє біль — це здорове проявлення емоцій і ніхто не зможе відібрати в людини цю здатність. «Якщо я ненавиджу, то лише я можу забрати у себе це право», — наголошує психологиня. Водночас вона зауважує, що чи буде людина відчувати  ненависть — залежить від особливостей індивідуальної психіки, психологічних травм в дитинстві, схильності до психопатологій тощо.

Вибачити та попросити вибачення

Вміння висловлювати вибачення — це важлива складова емоційного і соціального спілкування між людьми. Просте слово «вибач» має потужне значення: воно може виражати жаль, що ваша дія завдала шкоди іншій людині. Воно свідчить про емпатію до почуттів та досвіду іншого. Про вибачення легко говорити у стосунках романтичних, робочих, дружніх. А якщо йдеться про війну? Чи можна пробачити ворогові його жорстокі злочини? Чи зможе колись український народ пробачити Росію?

Щоб когось пробачити, потрібно, щоб цей хтось спершу сам попросив вибачення

В цьому контексті Тетяна Польченко звертається до досвіду Другої світової війни.  

Після завершення бойових дій світові вдалось знайти шляхи порозуміння з постнацистською Німеччиною. Однак це вимагало багато праці в першу чергу з боку самої Німеччини, яка взяла відповідальність за свої вчинки й визнала, що її дії були злочинними. Окрім економічних зобов'язань, у Німеччині досі проводиться роз’яснювальна робота серед громадян щодо винесених уроків з досвіду нацизму. Світ доклав колосальних зусиль, аби відновитися після глибокої кризи: як економічно, так і психологічно. Сьогодні ми сприймаємо Німеччину зовсім інакше, в багатьох питаннях навіть рівняємось на неї. Польща, попри важку історію в минулому, тісно співпрацює з німецьким урядом. 

Чому одним просити вибачення легко, а іншим — ні?

Декому важко вимовити просте слово «вибач» без відчуття кому в горлі, а дехто може повторювати його з легкістю декілька разів підряд. Для когось попросити вибачення означає ледь не приниження, а для інших — зробити це дуже просто. 

Деякі люди мають вроджену здатність до емпатії, толерантності та відкритості. Вони більш схильні до вибачення та розуміють, що всі люди роблять помилки. Інші можуть бути більш замкнутими та схильними до ворожості. У будь-якому випадку,  вміти визнати власну негідну поведінку — ознака сильної й зрілої особистості. Також багато залежить від того, наскільки цінними для людини є відносини з тим, у кого треба попросити вибачення. 

«Є три типи вибачення. Перше —  як приниження, друге — дитяча гра і третє — здорове вибачення. Усе залежить від ступеня пропрацьованості, усвідомленості людини,  дорослої позиції. Доросла позиція: "я можу визнавати свої помилки" і "я можу попросити за них вибачення". Вибачення як приниження і вибачення як дитяча гра — це вже не позиція дорослої людини. Коли важко взяти відповідальність за власні вчинки і зробити висновки, коли хочеться втекти від відповідальності — це емоційна незрілість», — пояснює Тетяна Польченко.

Чим небезпечне відчуття образи для людини?

Відчуття образи може бути небезпечним для людини як фізично, так і психологічно. Серед можливих наслідків:

1. Стрес і погіршення здоров'я:  сильна ненависть може спричинити стрес, який призводить до проблем зі здоров’ям, таких як підвищення артеріального тиску, погіршення імунної системи, болі в тілі тощо;

2. Погіршення якості відносин:  виникнення конфліктів, розрив стосунків та самоізоляція;

3. Психічні проблеми: люди, які постійно відчувають ненависть, можуть  страждати на депресію, тривожні розлади, низьку самооцінку та інші психічні проблеми;

4. Насильство та конфлікти: в деяких випадках ненависть може призвести до насильства та конфліктів;

5. Негативний вплив на самореалізацію: постійні негативні переживання можуть заважати людині розвиватися і досягати своїх цілей у житті. Вони можуть обмежувати можливості людини через внутрішні бар'єри та перешкоди, які вона створює сама у собі.

Ненависть і Бог

Любити та вірити — вчить кожна класична релігія світу. Ненависть є протилежністю до цих цінностей. Священник Дмитро Педина розповів виданню Sestry цікаву притчу.

‍

Якось чоловік купив собі новий будинок з фруктовим садом. Поряд з цим будинком жив заздрісний сусід, який постійно намагався зіпсувати чоловіку настрій: то сміття під ворота підкине, то ще якісь неприємності створить. Якось прокинувся чоловік у гарному настрої, вийшов на ґанок, а там — цебро з брудом. Чоловік узяв це відро, вилив бруд, вичистив відро, назбирав у нього великих, стиглих і соковитих яблук — і пішов до сусіда. Сусід, почувши стукіт у двері, зловтішно подумав: «Нарешті я дістав його!» Відчиняє двері — а той чоловік простягає йому відро з яблуками й каже: «Хто чим багатий, той тим і ділиться!».

Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі злого скарбу серця свого виносить зло» (Лк. 6:45), — це універсальний закон людських відносин. 

«Нам не дано інших варіантів: бути злими та робити зло іншим — або намагатися бути добрими й нести нашим ближнім добро. Коли ми озлоблюємося на будь-кого, навіть маючи для цього, як нам здається, всі підстави, ми  піддаємося небезпечній пристрасті. Адже в думках ти постійно маєш на увазі суперника, обмірковуєш, як йому помститися. Якщо ти з кимось посварився, то похмуро перебуваєш у думці з ним, бажаючи вийти з цих уявних баталій переможцем. А при зустрічі з тією людиною відводиш у бік очі, бо тобі важко на неї подивитися. Де ж тут внутрішня свобода? Якщо тебе ображають і ти піддаєшся злості та ненависті, то одразу опиняєшся у владі того, хто тебе ображає. Якщо ти не ображаєшся, то ти вільний. У Святому Письмі ми бачимо, як злість Каїна довела його до вбивства брата, а злість Саула – до самогубства. Зрештою, так і є: ненависть обертається самознищенням», — каже священник. 

Але чому одні люди ненавидять інших? Священник каже, що ненависть оселяється там, де не має любові та тепла, де панує відчуження, усунення.

Хочемо ми того чи ні, але дилему — любити нам чи ненавидіти, прощати чи мстити, зближуватися чи відштовхувати — нам все одно рано чи пізно доведеться вирішувати

«Від цих рішень залежить, чи йдемо ми до Бога, Який Сам "є Любов", або ж спадаємо до Його жалюгідного супротивника, який "був людиногубець від початку". Якщо вірно, що немає на землі більшого щастя, ніж зберігати у своєму серці любов і добро, то вірно й те, що немає більшого нещастя, ніж мати в душі злість та ненависть», — резюмує Дмитром Педина.

Як навчитися вибачати і вибачатися? 

За словами психологині Тетяни Польченко, взаєморозуміння починається з розуміння себе. Тож передусім потрібно усвідомити свої потреби.  

Ми не можемо нести відповідальність за вчинки і почуття іншої людини, але ми можемо взяти відповідальність за власні почуття та вчинки. Це досить високоорганізований рівень усвідомленості особистості. Але й вміння вибачати також потребує ґрунтовної праці над собою. Фахівчиня  ділиться практикою, яка допоможе вам краще зрозуміти себе і свого партнера. 

Найбільш ефективний спосіб самоаналізу — записати відповіді на ці запитання на папері: 

Що я насправді відчуваю, які є емоції, як вони проявляються? 

Які в мене були очікування відносно особи, на яку я ображаюсь? 

Які в мене були очікування від чоловіка, мами, тата? 

Якою би мала бути поведінка цієї людини, щоб я на неї не ображалася? 

Чи знає ця особа про мої очікування? Якщо знає, то як на них реагує? Чи може ця людина взагалі відповідати моїм очікуванням? 

Чи може бути людина такою, як я собі її уявляю? 

Чи може людина змінити свою поведінку тут і зараз? 

Чим керується ця людина? 

Чи є в неї власні наміри й очікування від мене, які відрізняються? 

Як я ставлюся до очікувань цієї людини? 

Які почуття у мене виникають у зв'язку з цим? 

Чи можу я змінити свої очікування від цієї людини? Якщо ні, то що мені заважає?

Чому для мене це так принципово важливо? 

«Дуже часто ми розбираємо з клієнтами відповіді і докопуємось до істини. Часто фокусуємося на собі, а не на тому, якою має бути інша людина. Взагалі говорити — це один із найкращих інструментів. Говорити, проговорювати свої почуття, мати можливість обговорювати все, що турбує у будь-якого типу відносинах», — додає Тетяна Польченко. 

Якщо у вашому серці все ж знайшлося місце для ненависті, радимо сублімувати (перенаправити) її в інший напрямок, більш продуктивний: волонтерство, улюблену роботу, спорт. Так ви не лише зможете бути корисними для суспільства, а й збережете своє здоров’я. 

‍

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

Невидима травма

Я приїхала до Польщі з 15-річним сином. Він був вирваний із середовища в одну ніч, як і більшість українських дітей. Батько пішов на фронт, а ми з ним поїхали невідомо куди…

Його підліткове бунтарство почалося ще в Україні. Зустрічі з друзями, пізнє повернення додому, від нього пахло цигарками. Поки батько був вдома, син був стриманішим. Його стрибки були не такими частими й здавалися цуценячим хизуванням.

На жаль, після прибуття до Польщі спокій зберігся лише на кілька тижнів. Поки син не зв'язався з однолітками, з якими познайомився в інтернеті. Зараз йому майже 17 років. Він ще дитина, але вважає себе дорослим.

Він мене зовсім не поважає. Звертається до мене безособово. «Дай», «Не скаржся», «Перестань нити», — грубить він. Він регулярно запізнюється до школи, мене вже викликали до директора. Я боюся, що він потрапить у біду. Одного разу його не було вдома на два дні. Я вже збиралася повідомити про його зникнення в поліцію, коли раптом він з’явився, ще й на диво щасливим. Виявилося, що він поїхав до друга у Варшаву, але забув мені про це сказати. Пізніше сусід сказав мені, що від нього пахне марихуаною.

Останнім часом він навіть грошей не просить, хоча я бачу, що в нього нові туфлі та толстовки. Коли я запитую, як він це може пояснити, то все, що чую, це «Не хвилюйся». Я боюся, що він потрапив у погану компанію та робить щось протизаконне.

Я не хочу, щоб мій син сидів у в'язниці. Намагаюся з ним ніжно поговорити й переконати його, але до нього нічого не доходить. Він ігнорує мої прохання та не довіряє мені.

Нещодавно він сказав, що чекає, поки йому виповниться 18 років, і він повернеться в Україну. Я знаю, що він на це здатний. Я не можу його втратити. Він мій єдиний син. Як я можу його врятувати? Що я роблю не так?

Відповідає Аґнешка Ботта, психологиня на платформі Avigon.pl:

Ваш син, безсумнівно, переживає період юнацького бунту. Йому вже 17 років, і він хотів би, аби до нього ставилися як до дорослого, хоча емоційно він досі дитина.

Приїхати до Польщі, залишити сім’ю в Україні, де все ще триває війна, відпустити батька й чоловіка воювати на фронт, безсумнівно, є важким досвідом для вас обох. Можливо, синові важко зорієнтуватися в чужій країні та культурі, тому він прагнув знайти саме українських однолітків через інтернет.

Син просто сумує за колишнім життям в Україні

Ваш син може відчувати велику злість через політичну ситуацію в своїй країні й сумувати за своїм колишнім життям. Тому він прямо говорить, що, досягнувши повноліття, повернеться в Україну. Він може відчувати: в той час як інші воюють на фронті, як його батько, він пасивний. Так, у Польщі він у безпеці, але він емоційно вражений тим, що відбувається в його рідній країні, і може бути злим на вас за те, що ви вивезли його.

Варто спробувати поговорити з сином — якщо він закритий, може, йому варто піти до психолога, який розмовляє українською? На даний момент у Польщі існує багато форм психологічної допомоги для людей з України. Будь ласка, спробуйте переконати свого сина поговорити з психологом і подолати те, що він відчуває. Травма війни, безсумнівно, все ще з ним, її варто пережити.

Важлива чесна розмова

Можливо, син відкриється психологу і йому буде легше поділитися з ним тим, що він відчуває. Ймовірно, ваш син ховається від вас, тому що не хоче вас хвилювати, тому що він знає, через що ви пройшли, і знає, що ви також переживаєте те, що відбувається. Будь ласка, щиро поговоріть із сином про доступні форми допомоги, і, можливо, вам вдасться досягти компромісу та разом звернутися за психологічною допомогою.

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl/

‍

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

У пошуку сенсу та підтримки

Мене пригнічує те, що ця війна так довго триває. Саме тоді, коли здається, що чаша терезів починає схилятися на нашу користь, ми чуємо про найбільшу атаку безпілотників на Київ з боку Росії. Ці американські гірки новин викликають у мене жахливі перепади настрою. Одного дня я сповнена надії, що все скоро закінчиться і я нарешті зможу повернутися додому, а наступного дня мене пригнічує новина про чергове бомбардування наших міст.

Зізнаюся, що мені стає дедалі важче знаходити в собі сили все це пережити. Втішає лише те, що мої два брати, які від початку воюють на фронті, живі й неушкоджені. Перспектива зустрітися з ними, сподіваюсь, якнайшвидше, зберігає цю іскру надії.

Втім, здається, мені ще більш сумно, що війна, на якій щодня гинуть люди, стала для світу такою звичайною справою. Буквально два-три місяці тому в багатьох магазинах стояли кошики для речей, призначених для українців, і в цих же магазинах українською мовою заохочували людей допомагати. Зараз цього немає. Це сумно.

Коли наша родина знайшла нову квартиру після двох місяців проживання у господарів-поляків, вони дзвонили й питали, чи нам щось потрібно. Вони навіть запрошували нас на вечерю по неділях. Так тривало чотири місяці. Тепер мені не телефонують і не запрошують. Я розумію, що у кожного своє життя, що людям важко весь час мати справу з іншими людьми. Але боляче, що для інших ми вже не такі важливі.

Так само і на роботі. Раніше дівчата запитували, як у нас справи, як справи в родині, яка залишилася в Україні, чи нам щось потрібно. Тепер про війну вже не говорять, хіба тільки по телевізору.

Зрозумійте, я не кажу про якусь матеріальну допомогу, тому що у нас все добре. Ситуація в нас у родині, може, не така хороша, як до війни, але ми знаємо, що це тимчасово і ми відновимося. Я маю на увазі небайдужість до нас, розмови з нами та всі ці надихаючі історії про Польщу, яку ми пізнаємо. Це приємно і піднімає настрій, коли ти для когось важливий. Я мрію, щоб на початку нового року люди подумали про своїх нових сусідів і відкрилися їм. Для мене кожне добре слово й інтерес до моєї країни дорожчі за гроші. Ми ще дуже далекі від нормального життя, тому шукаємо його в кожному жесті та розмові навколо…

Юстина Майхровська, психолог на Avigon.pl:

Шановна читачко Sestry, ваш досвід глибоко зворушливий. Описані відчуття перепадів настрою мені цілком зрозумілі.

Головний імпульс людини — пошук сенсу та мети

У контексті ситуації, в якій ви перебуваєте, хочу поділитися з вами думками Віктора Франкла. Віктор Франкл — австрійський психіатр і психотерапевт, в’язень концтабору Аушвіц. Він розробив логотерапію — психотерапевтичний метод, орієнтований на прагнення людиною знайти та реалізувати сенс життя.

Щиро раджу вам прочитати його книгу «Людина в пошуках справжнього сенсу», яка є особливо корисною під час війни. Це одна з найвпливовіших книг у психіатричній літературі з часів Фрейда. Трів починається з глибоко зворушливого особистого есе про п’ятирічний період перебування в Освенцимі та інших концентраційних таборах, а також про його спроби знайти причини жити протягом цього часу. У другій частині книжки описуються психотерапевтичні методи, які Франкл першим розробив на основі свого досвіду в таборах. Франкл вважає, що найглибшою мотивацією людини є пошук сенсу та мети.

«Прийняти» цю жахливу ситуацію війни означає впоратися з величезним стресом

Перед обличчям труднощів і невідомостей, які приносить війна, усвідомлюєш цінність надії. Це так багато означає, що ваші брати здорові. Це стає, як ви написали, іскрою, яка дозволяє вижити. Франкл підкреслює важливість знаходження сенсу навіть у найважчі моменти, і ваша надія зустріти своїх близьких є найкращим прикладом цього.

Війна, незважаючи на щоденні людські жертви, на жаль, інколи втрачає свій приголомшливий сенс перед обличчям буденності. Це притаманне людській природі — те, що одного дня є шоком, з часом стає певною мірою звичною справою. Це природний механізм людини, який дозволяє їй функціонувати навіть в умовах такого величезного стресу, як війна.

Ваш сум через втрату соціальної залученості, яку ви раніше відчували, зрозумілий. Але це не втрата зобов’язань, як може здатися на перший погляд. Нові зобов’язання — це щоденно мати справу з величезним стресом, «прийняти» цю жахливу ситуацію війни. Той факт, що для багатьох людей війна стала лише абстракцією на телеекрані, свідчить про адаптацію цих людей (як би жахливо це не звучало), хоча виглядає це як соціальна байдужість.

Простягніть руку першою й запропонуйте поговорити

Ваше бажання поговорити, поцікавитися та поділитися досвідом є глибоко нормальним. Франкл наголошував на пошуку сенсу у стосунках з іншими, особливо перед обличчям страждань. Ваша мрія про те, щоб люди думали про своїх нових сусідів і відкривалися їм, віддзеркалює цю потребу в соціальних зв’язках. А може, стати першою, хто простягне руку, посміхнеться й запропонує поговорити? Варто показати свої потреби іншим людям. Наскільки легше стало б жити, якби ми розуміли потреби інших людей.

Цінність добрих слів й уваги є фундаментальною для збереження здатності виживати та знаходити сенс у важкі часи. Я підтримую вас від усього серця, аби ви могли знайти ці хвилини розуміння та підтримки серед людей, які оцінять вашу присутність. Пам’ятайте, що здатність знаходити сенс і цінність у стосунках з іншими є сильною та незаперечною рушійною силою, яка допомагає пережити навіть найважчі моменти.

Посилання на avigon.pl: https://avigon.pl/

Сьогодні весела, сповнена ідей, натхнення, а вже завтра — вся у сльозах, не хочеш навіть з ліжка вставати. Вам знайоме це відчуття? Емоційні гойдалки — це сильні емоції, які можуть дуже швидко змінюватися. Перепади настрою мають купу причин, які часом навіть важко відфіксувати. Люди живуть у постійному стресі, відчувають довкола небезпеку, а додайте сюди ще побутові чи сімейні проблеми. Наскільки шкідливі такі емоційні гойдалки? Як навчитись їх контролювати? І що, власне, найбільше розхитує емоційний баланс? Про це — у новому відеоблозі психологині Юлії Квасниці.

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

Гвинтівка замість пензлика

Я часто питаю себе, що буде після війни. Я не хочу залишатися в Польщі назавжди. Я могла виїхати на Захід ще до війни, але я ніколи цього не хотіла. Україна — моє місце на землі. Знаю, що повернуся, тільки-но стане безпечно. Хочу повернутися на стару роботу, відремонтувати будинок, жити в спокої, насолоджуватися тишею. Я знаю, що попереду багато роботи, але це мене зовсім не лякає.

Однак мене цікавить інше. Шестеро чоловіків із моєї родини вже майже два роки на фронті. Що буде з ними після війни? Вони здадуть зброю, знімуть форму і повернуться до нормального життя? Сьогодні билися, а наступного дня сядуть за кермо міського автобуса й повезуть людей, наче нічого й не було? Проміняють гвинтівку на пензлик і радітимуть, що війна закінчилася?

Я читала про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Як наші чоловіки зможуть повернутися до нормального життя після стількох місяців боїв, жахливих подій і загроз їхньому життю? Чи не вплине це на їхнє здоров'я? Чи зможуть вони взагалі жити в реальності без війни? Я дуже боюся за свого чоловіка, який завжди був чуйною людиною. Як ми будемо справлятися, коли він повернеться? Чи впорається він з цим стресом і чи зможемо ми жити, як раніше? Ці думки мене мучать…

Пауліна Сервеюк-Гавловська, психолог і психотерапевт на Avigon.pl:

Шановна читачко, всі ваші страхи виправдані, адже переживання травми війни викликає в нас спектр почуттів, яких ми ніколи раніше не відчували. Якщо війна безпосередньо торкнулася наших близьких, наш страх щодо того, як вони будуть жити після цієї травми, є цілком виправданим.

Ви повинні знайти в собі сили боротися за себе та свою родину

Хороша новина полягає в тому, що ви можете впоратися з цим, але це довгий процес, і треба багато терпіння та віри, що життя зможе бути спокійним, як раніше.

Посттравматичний стресовий розлад може впливати не тільки на тих, хто на фронті, але на вас як на партнера військового. І це добре, що ви шукаєте професійної допомоги. Це правильний шлях — піклуватися про всю родину з любов’ю та терпінням після того, що сталося, але, перш за все, треба допомогти собі знайти сили для довгої боротьби.

Для роботи з посттравматичним стресовим синдромом, який є тривожним розладом, існує когнітивно-поведінкова терапія, яка успішно допомагає пацієнтам подолати цей тип розладу.

Повернення до довоєнного життя вимагатиме величезних зусиль

Крім психотерапії, чоловікам, скоріше за все, знадобиться допомога психіатра для підбору ліків. У разі гострих симптомів і важкої депресії спочатку використовуються снодійні та антидепресанти, щоб заспокоїтися й подолати важкі емоції.

Повернення до довоєнного життя зажадає не тільки фізичних зусиль, а й величезних душевних сил. Це події, які залишаться у пам’яті, але це не означає, що вони будуть домінувати у житті й завадять нормальному функціонуванню.

Будь ласка, боріться за себе та свою родину, а коли зможете, одразу зверніться за допомогою до терапевта та психіатра і дайте собі час і терпіння, щоб поступово повернутися до мирного життя.

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української  читачки, а також відповідь психолога.

Чи можна любити двох чоловіків одночасно?

У мене є наречений в Україні. Коли ми були в Україні, то планували весілля на кінець цього року. Але ми вже знаємо, що з цього нічого не вийде. Я — в Польщі, він — на фронті. Я сумую за ним, я все ще люблю його, але життя далеко від дому, на жаль, не підтвердило мою вірність. Після приїзду до Польщі я з сестрами та їхніми дітьми проживала в польській родині. Коли відчуття гострої небезпеки минуло і ми усвідомили реальність, мені довелося взяти себе в руки та почати жити заново. У нас з сестрою ніколи не було хороших стосунків, тому я вирішила з’їхати й жити сама. Знайшла роботу й орендувала кімнату разом з подругою, яка також приїхала з України до Сілезії.

Це був перший вечір з початку війни, коли мені вдалося забути про свої біди

Після пів року життя в Польщі я все ще мала ілюзію, що війна скоро закінчиться. Ще місяць, максимум два, і я повернуся. Як відомо, цього не сталося. Я вирішила, що немає сенсу сидіти й весь час хвилюватися. У мене на роботі є круті польські друзі, які одного вечора вирішили всіх зібрати в клубі. Подруги були зі своїми хлопцями, а ще запросили в нашу компанію двох самотніх друзів. Це був перший вечір з початку війни, коли мені вдалося забути про жахи. Я дуже люблю і вмію танцювати. Я божеволіла на танцполі. Один із хлопців, Марек, дуже зацікавився мною. Ми танцювали, розмовляли, трохи польською, трохи англійською. Він сказав, що я йому дуже подобаюся, але межу він не переступив. Жодних поцілунків, дотиків або запрошень до сексу. Вранці він відвіз мене додому й попрощався біля дверей. Попросив мій номер телефону. Так все й почалося...

Він знає про мого нареченого

Далі він надсилав мені смс-повідомлення, запрошував нас зі співмешканкою до кінотеатру й допомагав нам знайти нове приміщення, коли власник захотів підняти квартплату. Він допоміг з переїздом, купив квіти та маленькі подарунки. Він відвіз мене вночі до реанімації, коли мені стало зле. Під час канікул запросив на тиждень на море. Він все сам організував. Там ми вперше покохалися. А після повернення він запропонував мені жити разом. Він знає про мого нареченого. Коли я повернулася з поїздки, то все розповіла подрузі. Вона вислухала мене й сказала, що я повія.

Чи можна любити двох чоловіків? Я сумую за своїм нареченим. Я знаю, що якби не війна, я б навіть не глянула на іншого чоловіка. Я не знаю, чи люблю я його чи свої спогади про своє старе життя. Але я також маю почуття до Марка, і мені доведеться обирати. Я не хочу зараз хвилювати свого нареченого, розповідати йому, що я тут роблю. Він перебуває у тяжкій ситуації, адже він на фронті. Можливо, це моє боягузтво, але я вирішила дочекатися кінця війни. Що робити, якщо ці польські стосунки триватимуть далі? Мені неприємно зраджувати моєму нареченому, але я не знаю, яким буде моє майбутнє.

Миколай Пашко, психолог на Avigon.pl:

Шановна пані, я розумію, що зараз ви перебуваєте в ситуації, яка вимагає глибоких роздумів і важких рішень. Туга за своїм нареченим в Україні та водночас розвиток стосунків з новим чоловіком у Польщі ставлять перед вами дилему. Це дійсно важкий моральний вибір.

Вам потрібен простір, щоб зрозуміти власні емоції та потреби

Зрозуміло, що важко чітко оцінити свої почуття та визначитися, яким відносинам ви хочете віддати своє серце. Плюс нинішня ситуація в Україні додає драматизму цій історії, загострюючи та ускладнюючи емоції.

Здавалося б, дочекатися прийняття рішення до кінця війни — найбезпечніший варіант для вас. Однак, з психологічної точки зору, важливо, щоб ви знайшли простір для розуміння власних емоцій, почуттів і потреб раніше.

Потрібна відповідь, чого ми очікуємо від стосунків

Чи думали ви про те, чого саме очікуєте від тих та інших відносин? Варто подумати й проаналізувати, які цінності для вас найважливіші, які рішення будуть відповідати вашим переконанням.

Якщо вам потрібна допомога в розумінні своїх почуттів і прийнятті рішень, я можу порадити вам поговорити з досвідченим психологом або психотерапевтом. Професійна допомога може допомогти вирішити цю складну ситуацію.

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl/

Люди, які чекають на повернення близьких з фронту чи залишили свої рідні місця через війну, відчувають самотність, особливо під час таких сімейних свят, як Різдво та Новий рік. Попри те, що ви можете бути далеко від дому без близьких поруч, є способи зробити свята яскравими.

«Я залишилася з кішкою та салатом олів’є,  з відчуттям розпачу та смутку»

Наталії 37 років. Вона опинилась у Варшаві одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Пригадує перші новорічні свята зі смутком: «Завжди, починаючи з дитинства, у моїй сім’ї панує традиція – приїжджати до бабусі в село на Тернопільщину і їсти кутю за великим дружнім столом. Це незабутня атмосфера затишку та сімейного тепла, смачна кутя та спільні колядки. А на минулорічне Різдво у кімнаті зеленіла чепурна, вбрана новорічна ялинка, на кухні допікався яблучний пиріг, а настрій був геть кепським. Сусіди спакували подарунки, взяли дітей і поїхали до родичів. Здавалося, будинок, де  я мешкала, спорожнів. Я залишилася з кішкою та салатом олів’є, з відчуттям розпачу та смутку». Дівчина вітала родичів зі святами через zoom. Зізнається, що це значно покращило її стан і  трохи поліпшило настрій. 

Наталя  подивилася на період самотності як на можливість для саморозвитку та відпочинку. Коли ще трапиться така можливість? Переглядала фільми, читала книжки, розмовляла з друзями з України. «В якийсь момент спіймала себе на думці, що не все так погано, як здавалося. Це була чудова нагода побути наодинці зі своїми думками і робити те, що хочеться. Виспалася і об’їлася шоколадними цукерками. Записалася на майстер-клас з гончарства – зліпила власноруч глечик  і тарілку. Це дуже добре мене відволікло від думок про самотність. Загалом відпочила від метушні», – розповіла дівчина.

Цього року Наталя планує поїхати на Різдво до родини в Україну. 

Чоловік на фронті, самотність на Різдво та найкращий подарунок на Новий рік 

Ірина не любить бути на самоті, тим більше на свята. Торік зустрічала Різдво в орендованій квартирі в Києві в очікуванні, що ось-ось пролунає дзвінок у двері, і на порозі з’явиться коханий. Але дива не трапилося, і коханий набрав Іру опівночі з холодних окопів. «Я ледве стримувала сльози. Не хотіла, щоб Андрій їх бачив. Йому і так нелегко. Я згадувала нашу квартиру в Харкові, яку зруйнували орки, і як ми збиралися на свята з друзями. У Києві у мене були лише колеги по роботі, кожен святкував у родинному колі. Мені хотілося, щоб ці свята якомога  швидше закінчилися, бо такого відчаю я давно не відчувала. З вікна квартири спостерігала за вогниками у сусідніх вікнах. Десь обіймалися закохані, сміялися діти, їли святкові страви. Але я добре знала, що я така не одна. Тисячі жінок, матерів чекали своїх рідних з фронту. Ми наче об’єднані в цій самотності. Ця думка мені допомагала не розкиснути», – пригадує Ірина.  30 грудня дівчина пішла до аптеки, бо деякий час скаржилася на погане самопочуття. Згодом сиділа на ліжку і писала смс чоловікові: «Нас тепер троє».  Дівчина дізналася, що чекає на дитину. «Це був найкращий подарунок на Новий рік. І я більше не відчувала себе самотньою, як на Різдво. В мені билося ще одне серце».

Самотність буває різною

Насправді кожен з нас переживав хоч раз у житті відчуття самотності. Інколи так складаються обставини, що ми не можемо побачитися з близькими. Менше з тим, самотність можна перетворити на можливість зайнятися чимось корисним для себе. Як справлятись із сумом та самотністю під час свят? Розповіла гештальт-терапевтка Галина Вільхова:

–Самотність приходить із закінченням дитинства. Це субʼєктивна емоція, коли людині здається, що її соціальних контактів недостатньо. Якщо заглянути за лаштунки цього емоційного стану, є різниця між бажанням залишитися наодинці, де є вибір, і самотністю, де немає вибору (коли людина страждає від відсутності близьких). І не така страшна самотність, як відчуття, з якими вона приходить – тривога, почуття покинутості, ізольованості, страх, сум. Отже, різниця насправді в праві вибору. Якщо людина обирає усамітнитися, вона не буде сприймати самотність, забарвлену негативними відчуттями. А якщо вона вимушено опинилася без близьких – переїхали в інше місто, країну через війну, в самотності буде проживати негативні почуття, які супроводжують її появу.

Під час сімейних свят, які покликані обʼєднувати покоління, побудовані на традиціях зустрічатися родиною, самотність відчувається найгостріше. Адже як найкраще проживати негативні відчуття? Ділитися, розповідати, знаходити однодумців, тих, кому ти небайдужий, хто вислухає і підтримає. І коли накочуються ті відчуття, а людина залишається сама, немає з ким їх розділити, вони, на жаль, лише посилюються. Підсилює їх ще й масмаркет Різдва – реклама, фільми, де показують щасливу родину, веселощі, спілкування з друзями. Ця картинка, навʼязана зовні, підміняє власні бажання. І ця навʼязана прірва, уявлення між тим, як має бути і як є, створюють в людини відчуття власної ненормальності, невідповідності суспільству. Людина ще більше закривається, навіть не уявляючи скільки людей проживають те ж саме.

Як не збожеволіти наодинці під час свят? Поради

По-перше, поставте собі запитання і отримайте чесну відповідь, як ви хочете святкувати. Можливо, самотність не буде дошкульною, якщо вимкнути всіх зовнішніх порадників, в тому числі від перегляду емоційних телепрограм та соціальних мереж.  Самотність може посилитися, якщо дивитись на свята як на час втрат та невдач. Спробуйте поглянути на цей період як на можливість для саморозвитку та відпочинку.

Зробіть добро для інших

Дуже просте правило, яке рятує будь-яке свято – робіть добрі справи. Волонтерство, донати, допомога, подарунки іншим, тобто все те, де є можливість допомогти навіть одній людині, допзволить почуватися потрібним. Станьте Святим Миколаєм, допоможіть дітям-сиротам або тваринам у притулку. Ви зможете пережити свята як час добрих справ та взаємодії з іншими.

Тренуйтеся

Спорт, навіть невеликі фізичні навантаження, допоможе привести в норму гормональний фон і покращити настрій. Прогуляйтеся на свіжому повітрі, зробіть гімнастику вдома, або відвідайте тренажерний зал.

Насолоджуйтеся ритуалами

Зробіть собі подарунок – той, про який мріяли давно. Свята мають бути наповнені ритуалами, очікуваннями. Створіть собі традиції, чи підтримайте ті, які були. Це додасть відчуття стабільності. 

Спілкуйтеся з іншими

Інтернет відкриває безмежні можливості для віртуального спілкування. Приєднуйтеся до онлайн-груп, обмінюйтеся вітаннями з друзями через відеодзвінки або віртуальні платформи, влаштуйте з рідними спільне застілля через онлайн-зв’язок. Це дозволить вам відчувати себе долученим, навіть на відстані.

Напишіть листа

Спробуйте написати на папері листа. Лист-вітання, лист вдячності, можливо, лист смутку до себе, якщо відчуваєте в цьому потребу. Напишіть до тих, з ким би хотілося провести цей час.

Якщо ваші близькі знаходяться на фронті,  відправте своє фото, що ви в безпеці і памʼятаєте про них, що емоційно з ними, напишіть коментар вдячності за те, що вони захищають країну,  що ви скучаєте і  чекаєте їх вдома.

Ідіть між люди

Подивіться, чи є якісь вистави, виставки, святкування там, де  ви знаходиться. Не сидіть вдома,  відправтеся до людей, розділіть відчуття самотності в натовпі. Якщо смуток пересилює, попіклуйтеся про себе – масаж, тепла ванна, прогулянки.

Знайдіть позитив

Подумайте про самотність як про можливість перезавантажити нервову систему, відіспатися, відпочити і фізично, і морально. Дозвольте собі з’їсти щось із вашого списку заборонених продуктів. Якщо дуже хочеться чогось смачненького – не відмовляйте собі. Ви господиня свого свята і вам не треба ні під кого підлаштовуватися. Погодьтеся, інколи краще залишитися  в улюбленій піжамі в ліжку з цікавою книжкою, ніж провести час в компанії людей, які вам неприємні чи нецікаві. 

Проведіть час за улюбленим заняттям

Кіно, фільми, книги. Дозвольте собі захопитися хорошою книгою чи фільмом. Творчість – малювання, майстрування, вишивання, шиття, дизайн, вистави в театрах. Самовираження зменшує відчуття самотності. Займіться тим, що ви любите, але на що не вистачало часу. Приготуйте улюблену страву, заваріть собі чаю, прогуляйтеся в парку, слухаючи музику. Варіантів безліч.

Не соромтеся своїх почуттів та бажань. Кожна людина проживала болюче відчуття покинутості. Кожна має досвід смутку. Дозвольте собі прожити ці відчуття і, можливо, ви помітите, що таких людей багато і ви в цьому не самотні. І що самотність – це не завжди погано, якщо знати, чим себе зайняти.

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української  читачки, а також відповідь психолога.

Випадок у польському магазині

Моя 10-річна дочка — добра, допитлива дитина. Добре вчиться і багато читає. Хоче стати лікарем. Коли її бабуся в перші години війни знепритомніла від стресу та переживань і ми тремтіли, як повернути її до тями, донька сказала, що стане лікарем, аби знати, як допомогти бабусі.

Після трьох місяців у Польщі я знайшла роботу і нам вдалося винайняти квартиру. Донька дуже швидко вивчила наш район. Через півтора року вона добре розмовляє польською, самостійно ходить до школи та бібліотеки, навіть допомагає з покупками. І от із нею в магазині трапилася неприємна ситуація.

Дочка захотіла вареників, а сиру вдома не було. Маленька нетерпляча дівчинка вирішила побігти в магазин сама. Там вона зустріла подругу. Стоячи в черзі до каси, вони спілкувалися українською. А за ними стали наш сусід і його приятель. Не знаю, чи він не впізнав мою доньку, але він раптом став їх голосно повчати, що це Польща і тому вони мусять говорити тут виключно польською. «Ти ж розумієш польську», — повторював він. Дівчата замовкли і поспішили додому.

Моя дочка залишила свої покупки на касі. Вона не розуміла, що сталося. Не могла повірити, що завжди добрий пан Зенек так грубо з нею поводився. Вона сказала, що відчула запах алкоголю в його диханні.

Я повернулася з дочкою в магазин, але сусіда вже не було. Я постукала в його двері, але ніхто не відповів.

Наступного дня я поверталася з роботи й зустріла нашого сусіда у під’їзді. Він саме виносив сміття. Він посміхнувся і привітався. Проте я не збиралася пробачати йому випадок у магазині. Запитала, чому він наказав моїй доньці розмовляти виключно польською. Спочатку він не зрозумів, що я маю на увазі. Але коли я нагадала йому про вчорашній монолог в магазині на касі, пан Зенек неймовірно збентежився.

— Я не знав, що це твоя дочка. Вибачте, я був п'яний, — став пояснювати він.

Я не здавалась: “Неважливо, моя це дитина чи чужа. І взагалі чи це дорослий, чи ще ні. Ви завдали їй болю, ви її налякали. Ви ображаєте нас такими розмовами. Що б ви відчували, якби тікали в Україну від війни, а місцеві вам сказали, що ви мусите говорити виключно українською?”

Пан Зенек був настільки розгублений, що повернувся до квартири зі сміттям. А ввечері цього ж дня чую стукіт у двері. Відчиняю — пан Зенек з квітами і величезною шоколадкою.

— Ще раз вибачте, я повівся як хам. Квіти тобі і шоколад доньці. Будь ласка, вибачте мене, я був п'яний.

Це більше не повториться, сказав він.

Сподіваюся, він більше ніколи не буде так поводитися не тільки з нами, а й з іншими українцями. Але я знаю, що таких зенеків сотні, і не кожен зрозуміє, що його поведінка безнадійна.

Моя дочка прийняла вибачення та шоколад від сусіда. Я думала, що справа вичерпана, але нещодавно за вечерею вона раптом запитала: “Чому поляки нас не люблять?” Я відповіла, що не можна міряти всіх одним аршином. Але боюся, що випадок у магазині залишиться з нею надовго.

Анна Гловік, психолог на Avigon.pl:

Окрім складної ситуації, яку ви описуєте, я бачу також деякі позитивні аспекти, особливо у вашій реакції.

Добре, що ви подбали про емоції дочки

Почну з ситуації в магазині та вашої першої цінної реакції. Вона була абсолютно доречною. Дуже добре, що ви не пробачили свого сусіда і не сказали доньці ігнорувати його поведінку і робити вигляд, що нічого не сталося. Розповідаючи сусідові про ситуацію, ви показали своїй дочці, що він винен. Ви подбали про її емоції, показали їй, що те, що вона переживає, важливо і що вона має на це право.

Ситуація в магазині могла бути для неї незручною, неприємною і страшною. Якщо такі емоції виникають у дитини, завжди варто дозволити їй їх пережити. До того ж емоції нам завжди про щось повідомляють. У цьому випадку - про перетин наших кордонів і необхідність втекти в безпечне місце від нападу. Добре, що донька прибігла до вас, що ви й є її безпечне місце.

У світі є забобони, але вони відбиваються не на нас, а на людині, яка їх має

Якщо ви боїтеся, що ситуація в магазині залишиться з вашою дочкою надовго, я б порадила вам відверто поговорити про те, що думка інших людей не визначає нашу цінність. На жаль, у світі існують забобони, але вони відбиваються не на нас, а на людині, яка їх має.

Щодо запитання доньки: «Чому нас не люблять поляки?», ще раз вітаю вас із відповіддю. Дійсно — не можна всіх міряти однією міркою. Відповідаючи на таке запитання, варто також перерахувати поляків в оточенні вашої доньки, які їй явно симпатичні: шкільні друзі, вчителі чи бібліотекар. Таким чином можна показати, що твердження про всіх поляків, які її не люблять, хибне.

Нехай вона розвиває свої пристрасті та таланти і пам’ятайте, що вона розумна дівчина. Чудово, що любить читати, добре вчиться і має друзів. Думаю, що швидка адаптація в новому домі, знання польської мови та околиць буде їй на користь.

Зрештою, бажаю тільки хороших людей на вашому шляху, тримаю кулачки за вас і маленького лікаря!

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl

Страшні події, про які пишуть медіа, мозок сприймає як особистий досвід. Ви часто переглядаєте в телефоні шокуючі кадри, які публікують ЗМІ та соцмережі? Це може призвести до проблем зі здоров’ям. Існує термін «медіатравма» — це шкода, завдана переглядом новин. Ті, хто дивиться на кадри катастрофи в телепрограмі, отримує такий же травматичний досвід, як і ті, хто перебуває на місці подій безпосередньо. Про те як вберегтися від медіатравми розповідає психолог Юлія Квасниця:

Не варто думати, що від емоційного вигорання врятує відпочинок на кілька днів. Після відпустки чи вікенду ви повертаєтесь у звичне середовище і все починається знову. Саме тому є сенс переглянути свій щоденний графік, зробити так, щоб напруга і відпочинок чергувалися. 

У ситуації з вигоранням через війну приділіть увагу тому, на що ви маєте вплив, щоб не витрачати сили на те, що змінити немає можливості. А ще важливо приділити увагу фізичній активності, бо зміна діяльності, безумовно, позитивно відобразиться  на самопочутті. Про усі ефективні методики протидії емоційному вигоранню розповідає психолог Юлія Квасниця: