Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
Рятівна сила ритуалів
У мене завжди була слабкість до косметики. Коли я була маленькою, найкращою іграшкою для мене була мамина косметичка та її вміст. Я почала наносити косметику, коли була в старших класах, підфарбовувала вії та малювала губи помадою після школи. Я завжди доглядала за собою і ніколи не виходила з дому без мейкапу.
Навіть коли ми втекли до Польщі, щовечора я ретельно вмивала обличчя, а вранці нишком накладала туш і блиск для губ. Це дає мені відчуття нормальності, так я відчуваю себе повноцінною. Я не можу пояснити це інакше, але це також трохи броня, захист від того, щоб хтось побачив мої слабкості. Наличчя додає мені сили та впевненості в собі.
Пишу про це тому, що нещодавно мої сусідки-польки, які стояли й палили біля будинку, неочікувано запитали, коли я знаходжу час на фарбування? «Мені ледве вистачає сил встати вранці з ліжка», — сказала одна з них. А інша не втрималася від сарказму: «Звичайно, так завжди більше шансів завести хлопця». Я звела їхню розмову до жарту, але в дійсності мене спантеличив такий підхід.
Хіба жінка не може нанести собі макіяж, щоб почуватися краще? Те, що ми втекли з війни, не позбавляє нас жіночності. Ми маємо право й, на мій погляд, навіть зобов’язані піклуватися про себе та гордо тримати голову. Наше повсякденне життя вимагає ритуалів, щоб не збожеволіти після того, як нам довелося покинути рідні домівки та почати життя з нуля на чужині. Невже це так важко зрозуміти?
Я навіть не знала, що люди звертають увагу на такі речі. Якщо я українка, яка втекла з війни, чи маю я носити розтягнуті спортивні костюми і мати нечесане волосся? Нам дуже потрібна нормальність, і для мене це макіяж, іноді з яскравою помадою.
Кароліна Плоцька, психологиня на Avigon.pl:
Шановна читачко, ви маєте рацію, що ритуали та дії, які ми щодня повторюємо, створюють відчуття безпеки, забезпечують відчуття стабільності, передбачуваності та спокою. Вони допомагають повірити, що ми контролюємо ситуацію.
Хто з нас не має улюбленої чашки для кави, з якої ми любимо пити в один і той самий час, в однакових обставинах? Такі звички необхідні й бажані.
Турбота про свій імідж і зовнішній вигляд свідчить про добре розвинені соціальні компетенції
Бути собою також дуже необхідно й важливо — це дозволяє почуватися добре. А оскільки всі ми різні, кожен з нас має право бути собою по-своєму. Тож якщо турбота про свій імідж завжди була для вас важливою, це був ваш ритуал і важливий елемент самовираження, то цілком зрозуміло й очевидно, що зараз, у складній ситуації, ви дбаєте про те, щоб використовувати цей ресурс для покращення свого благополуччя. На мою думку, турбота про свій імідж і зовнішній вигляд також свідчить про добре розвинені соціальні компетенції.
Проте слід пам’ятати, що кожен із нас має право жити та функціонувати так, як йому на даний момент найбільш комфортно. Якщо комусь потрібно й хочеться якийсь час дефілювати в розтягнутих спортивних костюмах, без макіяжу і з розпатланим волоссям, це теж нормально, якщо їм так добре. Ми маємо право поводитися по-різному, якщо не завдаємо шкоди іншим.
«Ти не долар, ти не повинен всім подобатися»
Коментарі ваших сусідок виглядають пасивно-агресивними. Можливо, вони хотіли б бути схожими на вас, можливо, їхнє мислення керується стереотипами та упередженнями? Ви не маєте впливу на жодну з цих проблем, і вони не мають впливати на вас. Можливо, їхня поведінка не має нічого спільного з тим, що ви українка, натомість справа в тому, що ви молода, приваблива, сильна жінка, яка сміливо крокує по життю?
Найкраща стратегія — перетворити такі коментарі на жарт, і ви маєте рацію, уникати ситуацій конфронтації та не вступати в непотрібні дискусії. Я не думаю, що ваші сусіди мали на меті глибше пізнати вас і ваші проблеми. Ви завжди можете зустріти таких людей, незалежно від того, хто ви і де перебуваєте. Є мудрий вислів, який я люблю й цитую: «Ти не долар, ти не повинен всім подобатися».
Бажаю вам і надалі дбати про свій комфорт і благополуччя, адже це формує нашу внутрішню силу. І перш за все зверніть увагу на оточуючих, які цінують, поважають і заряджають вас енергією. Я впевнена, що таких людей навколо чимало.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Юрій Меркотан — саксофоніст Національної гвардії України. З 2020 року він разом з дружиною жив і виступав у Маріуполі. Однак, хоч і був музикантом, 26 лютого 2022 пішов захищати свій край на «Азовсталь». А далі був 21-місячний полон. Таке очікуване повернення. І довгі місяці пристосування до нормального життя, яке в нього намагалися відібрати. Юрій зізнається, що після пережитого їм з дружиною довелося будувати стосунки заново — чи не з нуля.
У полон за наказом. Оленівка
— 24 лютого о другій ночі я вже був у частині, — розповідає Sestry Юрій Меркотан. — За два дні потрапив на «Азовсталь». Разом з іншими військовими тримав оборону міста і 21 травня вийшов за наказом у полон. Спочатку нас повезли в Оленівку. Ми жили у звичайних двоповерхових бараках, оточених високим парканом. У народі їх називають «швейка». Спали на залізних ліжках з прогнившими матрацами. Годували нас кашою і шматком хліба у їдальні на території. Їжа щоразу була гарячою. Нам давали хвилину-півтори, аби все з’їсти. Ми обпікали піднебіння, у роті пекло.
Юрій Меркотан до російського полону, 2022
Випадково я потрапив у списки тих, кого росіяни щодня возили у Маріуполь для розкопок тіл. Це була група із 65 військовополонених. Моє прізвище було дописане ручкою останнім. Щоранку за нами приїжджали три звичайні рейсові автобуси з Донецька. Коли ми їхали вперше, то не розуміли, чого нас туди везуть. Кожний, хто виходив з автобуса, отримував по лопаті і наказ копати. Пам’ятаю, там було щось на кшталт братської могили.
Я одразу натрапив на тіло. З однієї ями ми дістали семеро людей. Працювали з 7 ранку до 19 вечора. Психологічно це витримати було дуже важко. Коли ми починали копати і витягувати тіла, на пакетах вже були цифри 1100. Коли закінчили роботу, цифра зросла до 4000.
Могили були розкидані по місту — між будинками, на подвір’ях. Ми весь час дуже погано пахли. Були геть просякнуті трупним запахом. Належної санітарної обробки не було. Митись і прати речі випадало не часто. Воду пили з річки. Її у бочках нам привозили пожежники. Щодо тортур, то в Оленівці особисто до мене жодних знущань не застосовували. Вони почалися за 4,5 місяці, коли мене перевезли до Воронезької області РФ…
Нас зустрічали гумовими палицями й спускали на нас собак
Того дня ми думали, що їдемо на обмін, але помилилися. Нас всіх загнали у КамАЗи, зав'язали очі, руки. За відчуттями, ми їхали впродовж восьми годин до аеропорту у Ростові. Звідти — літаком до Воронежа. Далі на «зечках» (тюремний автотранспорт, — Авт.) нас довезли до місцевої колонії. При виході зустрічали гумовими палицями.
Спочатку записували особисті дані, а далі по двоє виводили в баню. На помитися виділяли до 20 секунд. Витиратися давали мокрими рушниками, якими вже до нас хтось користувався. Я одразу потрапив у двомісну камеру.
Перші п'ять днів — це був жах. Нас били тричі на день, особливо по вечорах. Виводили на коридор, ставили на «шпагат». Били по статевих органах, ногах, рвали сухожилля, відбивали м'язи. Застосовували шокер. Після таких «перевірок» ми потім не могли ні ходити, ні бігати, ні взагалі лягти чи сісти на унітаз. Ноги опухали, були жахливі гематоми. Те, що вони робили на коридорах, не було допитом чи вибиванням інформації. Вони просто запитували «Хто ти? Місце служби?». Їм достатньо було почути «Нацгвардія». Тоді вони говорили: «О, у нас тут нацики, фашисти». І били щонайменше 10 хвилин, при цьому змушували розказувати вірші, співати російські пісні.
Найскладнішим був страх очікування… нового побиття
Разом з тим допити відбувалися у всіх по-різному. У мене тривали щонайменше 40 хвилин, були й по годині-півтори. У спецкабінеті ставили так, як у коридорі — на «шпагат». І ось тебе б'ють і запитують, наприклад, «які злочини українських військових ти знаєш?». Ти кажеш: «Не знаю». Вони лайливо констатують: «Брешеш», після чого посилюють удари. І тільки коли бачать, що ти безсилий, кажуть: «Добре, іди подумай, ми тебе викличемо трішки пізніше». За тиждень історія повторюється. І так весь час.
Для тортур використовували гумові палки, шокер, «киянку» (дерев’яний молоток, — Авт.). Були випадки, що спускали собак. Це взагалі поширена історія. Пси кусають за руки, ноги. Особливо люблять натравлювати їх, коли ти в душі, поки переодягаєшся. Більшість з тварин у спеціальних намордниках, але навіть так роблять дуже боляче. Були і без, але собака так навчена, що вона ніби грається — не прокусує повністю.
Юрій Меркотан за час полону втратив мйже 60 кг ваги
Через сім місяців мене перемістили в іншу колонію, де я пробув ще дев’ять місяців. Найскладнішим був страх очікування. Тебе б’ють зранку й увечері. Утримувались тільки з 22.00 вечора до 6.00 ранку. Тому ти у постійному стресі — будь-якої миті можуть зайти і побити. До того ж є черговий по коридору, який може підійти до твоєї камери, зазирнути в невеликий отвір у дверях для спостереження. А тобі в його бік повертатися не можна. Якщо ти подивишся і він помітить — тебе знову битимуть.
Ми не мали права взагалі ні на нікого дивитися. Весь час ходили зігнутими, головою у підлогу, руки підняті ззаду догори
Обмін з другої спроби
У нас завжди були сумніви. Ми не вірили, що це був обмін, бо дуже багато людей перевозять по етапах. Однак, 23 січня 2024 року мені сказали, що я йду на обмін. Переодягли у форму ЗСУ.
Штани були на 10 розмірів більші, взуття — 43 розміру при тому, що в мене 47-й. Я ледве туди ногу запхав. Була зима і слизько. Я весь час падав
Нас завантажили в «зечки». Везли впродовж восьми годин до якогось аеропорту. Я зрозумів, що точно везуть на обмін, коли пересадили в цивільний автобус. Однак, вже за дві години по рації передали «відбій». Нас повезли назад. Під час зупинки «в туалет» стали бити по обличчю. Мене так побили, що був двосторонній перелом щелепи.
Юрій Меркотан під час обміну полоненими 31 січня 2024 року
Ми не розуміли сплеску такої агресії. Однак, згодом дізналися, що того дня у Бєлгородській області зазнав авіакатастрофи російський ІЛ-76. Після чого ще тиждень мені довелося пробути у тій же колонії і камері, де я сидів. І тільки з другої спроби, ввечері 30 січня, мене відпустили. І наступного дня я вже був на території України.
«Знайомство» з дружиною
На третій день після повернення до мене в лікарню приїхала дружина. Я дуже хвилювався, бо ми не бачились з нею два роки. За цей час вона змінилась. У неї своє життя, у мене, — яке б воно не було, — теж своє. Відчувалася певна відчуженість. Довелося заново одне одного пізнавати.
Подружжя Меркотан
Коли ви не бачите рідну людину майже 2 роки, це дуже відчутно. Вона змінюється зовнішньо — обличчя, фігура, плюс змінюються її характер, звички, поведінка, з’являються нові інтереси. Це збиває з пантелику, бо тебе ніби зустрічає інша людина з іншими поглядами на життя. І ти такий: «Серйозно?». Вона кудись їздила, щось бачила, вона розповідає про це, а я розумію, що навіть не можу уявити собі, про що вона говорить. Але дружина продовжувала розповідати, говорити зі мною — і я звикав. Думаю, нам допомогло те, що дружина підготувалась до мого повернення.
«Я розуміла, що він не буде таким, як колись»
— До повернення чоловіка з полону я консультувалась із психологами, — підтверджує дружина військового Анастасія Меркотан. — Тобто, таки готувалась. Розуміла, які проблеми можуть бути, як правильно спілкуватись. Намагалась слідувати рекомендаціям спеціалістів. Найголовніше — не відноситись із жалем. Не знецінювати пережитий досвід. Слухати все, що чоловік розповідає. Наскільки складно не було б це чути.
Звісно, що були труднощі і в психологічному плані. Чоловік довго звикав до соціуму. Коли до нас приїжджали друзі, він небагато з ними спілкувався, бо дуже втомлювався від людей.
Цьогоріч буде 12 років, як ми разом. Завжди намагалися про все говорити, всі складні питання вирішувати розмовами. Зрозуміло, що деякі моменти я замовчувала, щоб не ранити його. Або шукала зручний час і нагоду, щоб сказати. Потрібно розуміти, що якщо людина, наприклад, у приступі панічної атаки, то говорити про щось, що тебе не влаштовує, — м'яко кажучи, недоречно.
Дуже важливо набратися терпіння. Я заздалегідь розуміла, що він не буде таким, яким був до полону. Однак, який би він не був, це мій чоловік, якого я чекала і дочекалась
Ми разом їздили на родинну декомпресію (сімейна психологічна реабілітація, — Авт.) в Карпати. Нас вчили чути одне одного, розуміти. Відкинути свої амбіції. Робити приємності одне одному. Це не про подарунки, а про моменти турботи. Вчили проводити час разом і водночас давати особистий простір, якщо людина цього потребує. Ті десять днів зіграли велику роль в наших подальших стосунках. Я розумію, що нічого страшного, найімовірніше, не сталося б, адже ми не думали про розлучення. Однак, ми дійсно стали краще розуміти одне одного. До того ж саме під час цієї поїздки я вирішила змінити професію. Зараз вчуся на психолога. А Юра нещодавно написав і записав про мене пісню.
Подружжя Меркотан під час сімейної психологічної реабілітації у Карпатах
Коли сором з’їдає зсередини. Психолог про досвід роботи з людьми після полону
— Коли хлопці й дівчата повертаються з полону, то перше, що ми бачимо — фізичний вплив неволі, тобто поранення, наслідки тортур, виснаження, — розповідає психологиня ГО «Серце Азовсталі» Наталія Шевченко.
— Може бути порушення сексуальних стосунків до трьох місяців. Коли людина тривалий час у стресі, гормональна система дає збій і працює тільки на виживання, адаптацію в тих умовах, де людина перебуває
Полон залишає відбиток на психіці військового. Щоразу, працюючи з тими, хто повертається з полону, я бачу нові випадки. Тіло і психіка звільнених адаптувалися до умов полону, і потрібний час, аби переналаштуватись. Я вам скажу дивну річ: хлопці, які повернулися, впродовж першого місяця іноді кажуть: «Мені здається, що було легше там, ніж тут. Я не розумію, що тут роблю, як мені жити і що взагалі відбувається». Вони дезорієнтовані.
Перший місяць — найважливіший. Якщо ми говоримо про сімейні стосунки з дружиною або з чоловіком, то дуже важливим є процес сприйняття. У хлопців і дівчат, які повертаються, багато сорому за те, що вони пройшли. Це відчуття з'їдає зсередини. Багато хто не витримує і вдається до шкідливих звичок — алкоголь, наркотики. Як наслідок — йде руйнація сімейних стосунків. Я весь час говорю, що держава, громадські організації повинні максимально працювати з рідними, які будуть зустрічати військових з полону. Вони мають бути підготовлені.
Наталія Шевченко: «Полон залишає відбиток на психіці військового». Фото: ГО «Серце Азовсталі»
«Новий етап вашої боротьби». Як зберегти стосунки?
1. Головне — довіра. Якщо людина знаходиться в полоні, вона не довіряє нікому, навіть побратимам. Бо часом бувають ситуації, коли той, з ким ти пройшов пекло, став працювати на ворога і здає тебе.
Подбайте, аби людина відчувала поряд з вами безпеку.
Часом у військових вмикається «маскулінність»: я — герой, я воював. А як герой може показати комусь, що йому боляче? Він витримав такі умови й вижив!
Часто люди після полону уникають скупчення людей, зокрема, рідних. І це природно. Людина потребує усамітнення, свого особистого замкненого простору. Мине час, і звільнений вийде до суспільства.
2. Не розпитуйте, що відбувалось у полоні. Звільнений сам усе вам розповість, коли буде готовий.
3. Дочекавшись рідну людину, близькі намагаються піклуватися про неї, часто обмежуючи у діях. Звільнені хлопці й дівчата часом зізнаються: «Мені здається, що я потрапив у полон знову, але цього разу до рідних». Гіперопіка — це не добре. Можна просто сказати: «Я поруч, і коли тобі буде потрібна допомога, кажи».
4. Закапсолізовані емоції. Мозок людини, яка перебуває у полоні, пристосовується до травмуючих реалій. Це нормально. Бо інакше, якщо дати волю всім своїм емоціям, можна зійти з розуму чи не вижити.
Після повернення дружина чи мати намагається максимально огорнути увагою звільненого. Натомість сам звільнений може реагувати, ніби йому/їй байдуже. І тоді починаються сумніви й запитання: «Ти мене розлюбив? Ти мене не хочеш? Ти не хочеш зі мною жити далі?».
Не очікуйте емоційного сплеску і прояву уваги. Людині після полону треба адаптуватися.
5. Замкненість у собі. Якщо звільнений раптом випадає з розмови, не питайте: «Що ти відчуваєш?». У жодному разі. Йому дуже складно сказати про те, що він відчуває біль.
Є чимало методик, за допомогою яких можна повернути людину до свого тіла. Якщо ви розумієте, що людина не з вами, має скляний погляд, то візьміть її за руку і скажіть: «Подивись мені в очі, я з тобою, зараз стискаю твою руку. Скажи, ти відчуваєш тиск руки? Що ти відчуваєш в лівій нозі? Що ти відчуваєш в правій нозі?». Таким чином людина мимоволі з важких думок переключається на своє тіло. Коли це відбудеться, дайте випити водички маленькими ковтками.
6. Поважайте тілесні кордони звільненого. У полоні хлопці й дівчата переживають різні тортури. Буває, вони розповідають, що соромляться свого тіла після повернення. Трапляється, що людині не хочеться, аби її торкалися. Це не означає, що так буде завжди. Іноді буває, хлопці повертаються і можуть спочатку спати в іншій кімнаті. Це теж варіант норми. Для інтимних стосунків потрібен час.
У мене був випадок — хлопець розповідав, що коли повертався з війни, спав у спальнику біля ліжка дружини. Він говорив, що йому так було безпечно. Не тому, що дружина якась не така. Щось всередині нього відбувалося неконтрольоване.
7. Підтримайте чоловіка або дружину, підіть разом до психолога, скажіть так: «Ти не слабкий, тобі просто потрібна допомога. Я готова бути твоєю підтримкою». Дуже важливий момент підтримки. Багато хто думає, що ось людина повернеться з полону, і життя знову буде в яскравих барвах. А я кажу: «Вибачте, але ні. Почнеться новий етап боротьби, і ви повинні бути готовими до нього».
Рятуючись від війни в Україні, майже 200 тисяч українців знайшли прихисток у польському місті Вроцлав. Зараз, за даними центрального статистичного управління Польщі, кожен четвертий житель Вроцлава — українець. З перших днів війни місто допомагало нужденним. З’являлися шелтери, збирали гуманітарку для України. До допомоги доєдналась і фундація «Калейдоскоп культур», яка понад 10 років займалась культурними заходами й збереженням українських традицій. Тепер фонд зосереджений на наданні психологічної підтримки. Про те, що переживають українці за кордоном, як говорити з дітьми про війну та до чого слід готуватися суспільству, Sestry поговорили з Ольгою Овчаренко — психологинею та координаторкою команди психологів фундації «Калейдоскоп культур».
Ольга Овчаренко: «Багато питань щодо адаптації дітей у школі»
Діти питають: «Мої сусід і друг залишилися. Чому виїхали ми?»
Наталія Жуковська: Сьогодні «Калейдоскоп Культур» — серед тих громадських організацій, які продовжують допомагати українцям, надаючи психологічну підтримку. З якими проблемами до вас приходять українці?
Ольга Овчаренко: Насамперед вимушені мігранти звертаються з проблемами порушення стосунків, тому що більшість жінок приїхала до Польщі без чоловіків, а стосунки на відстані зберегти непросто. Є й інша категорія жінок, які приїхали сюди до чоловіків, які тривалий час працювали у Польщі. Звісно, вони не звикли разом мешкати, вести побут. Їм доводиться пристосовуватись, це теж створює певні труднощі. Зокрема, у комунікації дітей з батьками, найчастіше з татом. Якщо він не був присутній у житті дитини тривалий час, а зараз намагається привчити до свого порядку — буде опір з боку малечі.
Багато питань щодо адаптації дітей у школі. Проблема з поведінкою — найчастіша, на яку скаржаться вчителі батькам. Чому так відбувається? Дитина протестує. Наймолодшому моєму клієнту було 5 років. У дівчинки були істерики, вона кричала, що хоче до бабусі в Україну.
Батькам важко підтримувати дітей, бо їм самим хочеться кричати, плакати, сховатись…
Є діти, які не розуміють, навіщо їм вчитись у польській школі, вивчати мову, особливо якщо мама чи тато цього не роблять. Та й підхід до навчання і виховання дітей у Польщі інший. Якщо вчитель бачить, що дитина відстає у навчанні — обов’язково буде наполягати, щоб батьки звернулися за психолого-педагогічною допомогою. Польські вчителі і вихователі несуть карну відповідальність за те, якщо вчасно не зголосять про проблеми у розвитку дітей. А для українців це дуже великий стрес, адже зазвичай вони не розуміють, чому їхніх дітей відправляють до спеціалістів. Бояться, що дитина буде визнана психічно нездоровою.
Психоедукаційна функція Фундації полягає зокрема в тому, щоб витлумачити батькам цю культурну різницю. Пояснити, що їх ніхто не хоче образити чи нашкодити їм.
Під час занять з дітьми
Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом.
Які історії вас вразили найбільше?
Якщо ми беремо, наприклад, схід України, бо до Польщі дуже багато українців приїжджають саме звідти, то це переважно історії про життя в окупації.
Одного разу до мене прийшла 30-річна жінка з трирічною дитиною. Дівчинка не розмовляла. Вона посміхалася, дивлячись на мене, але водночас робила дивний жест — затуляла очі й обличчя руками, ніби постійно ховалась.
Виявилося, що вони з мамою перебували близько місяця в окупації і часто сиділи у підвалі. Дитині на той момент було півтора роки. Вона вже починала говорити, нормально розвивалась. Але повністю перестала розмовляти під час перебування в окупації. До того ж на тлі стресу почався енурез. Отямившись у Польщі від пережитого, жінка зрозуміла, що у її доньки значні проблеми, плюс на це звернули увагу польські вихователі.
Окрім психолога, я порадила мамі звернутись до логопеда. Вже за півтора місяці роботи дівчинка почала говорити, щоправда, тільки склади, характерні для однорічного розвитку дитини. Вона перестала ховатися і затуляти обличчя руками. Корекційна підтримка дівчинки продовжується. Взагалі робота з травмою — тривалий процес.
Ви багато працюєте з дітьми. Що вони вам розповідають?
Що бачили військових, але лише завдяки розмові батьків змогли зрозуміти, ворог це чи ні. Дехто розуміється на зброї. У родині, де батько служить, діти більш напружені, відчувають страх і сум. У них постійні питання: «А якщо впаде щось на тата? А якщо з ним щось станеться і я ніколи його не побачу? А чи побачу я бабусю?». Також діти розповідали, що бачили, як у сусідній будинок «прилетіло». Часто це стається, коли діти з мамою їдуть додому на тиждень-два і стають свідками удару.
Були діти, які малювали свої кімнати в деталях — з надією, що скоро повернуться. Також був хлопчик, який малював катакомби. Він проговорював, що коли повернеться в Україну, то будуватиме бомбосховище, в якому треба жити. Взагалі, хлопці частіше говорять про те, що підуть до війська, пов’язують своє життя у майбутньому з тим, що розроблять спеціальну зброю.
Чи варто говорити з дітьми про війну? Як?
Варто, тому що це наша історія, яку ми не повинні приховувати. Потрібно пояснювати дитині, чому ви виїхали зі своєї країни. Інформацію слід доносити залежно від її віку і ситуації у родині. Якщо, наприклад, мама чи тато служать, то слід пояснити їхню відсутність і місію: «Тато чи мама бережуть кордони нашої держави, захищають наше місто». Якщо це родина, не дотична до війська, то акцент бажано робити на тому, що ми турбуємося про те, що відбувається в Україні — донатимо, робимо все, що у наших силах. Потрібно вчити дітей розділяти відповідальність. Тому що їм властиво вважати, що за певних обставин винними є саме вони.
Під час тренінгу
Ще одна річ: часто діти виїжджали з України, не бачивши бойових дій. І вони не розуміють, чому поїхали. Батькам говорять, що війни немає: «Ну, подивіться, мій
сусід і друг там залишилися. Чому виїхали ми?». Мене чимало батьків питали, чи треба дітям давати обіцянку на повернення.
Якщо дитині відразу сказати, що ні, ми ніколи не повернемось, то її стан погіршиться
Не обманюйте — говоріть або правду, або речі, наближені до правди.
Вимушеність переїзду — головна причина психологічних проблем українських біженців
Чому вимушені мігранти страждають відчуттям провини за власний комфорт і безпеку? Як боротися з таким станом?
У воєнного мігранта може бути так званий синдромом «вцілілого». Тобто почуття провини, що ти у безпеці. До того ж пригнічує засудження тих українців, які залишилися вдома. Це посилює депресивні стани. Що робити? По-перше, відділити від себе фактори, на які ти не можеш вплинути. По-друге, оточити себе людьми, до яких завжди можна звернутися за порадою, підтримкою чи просто гарним настроєм. По-третє, згадати свої способи подолання стресу. Комусь допомагає хобі — малювання, в’язання, читання, прогулянки.
Є чимало дієвих технік. Щоб хоча б трішки заспокоїти мозок, для початку слід повільно випити склянку холодної води. Подивитися і порахувати п’ять предметів, чотири звуки, смаки, доторкнутись до того, що поряд. Відчути себе у просторі, зосередитися на диханні. Також є вправа «Безпечна рука». Беремо свою руку, уявляємо, що вона несе у собі добро, піклування, любов. І можемо навіть уявити, від кого за життя ми це все отримували. Уявіть, як наповнюється ця рука приємними відчуттями. Відчуйте тепло і притуліть її до грудей. Зосередьтеся на тому, як через ваше тіло рука пропускає тепло. П’ять хвилин, які швидко знімають напруження, людина навіть засинає після цього. Але якщо почуття провини не проходить, раджу працювати зі спеціалістом.
У штаті працюють 14 психологів, і всі — українки
Олю, чому не всім вдається адаптуватись за кордоном? І як прийняти новуреальність?
Перший критерій — вимушеність. І це доведено американськими психологами, які працювали з біженцями з інших країн. Вимушений мігрант постійно у стані очікування, невизначеності. Адже якщо це мігрант, наприклад, трудовий, то він вчив мову, готував документи, він чітко розуміє, чому змінив країну і за яких умов повернеться. А ось вимушений мігрант не обирав переїзд, він не готувався до нього. Він постійно очікує на повернення додому. І у такому стані може перебувати багато років. У мене є клієнтка, яка приїхала до Польщі з двома дітьми. Її чоловік в Україні, але він може приїздити до них, бо одна з дітей в родині — з особливими потребами. Але ця жінка перебуває у постійному пригніченому стані. На роботу в Польщі йти не хоче. Каже, що має в Україні вакансію, яку для неї тримають. Хоча вона вже не працює там два роки. Вона вірить, що повернеться, бо у неї там будинок і багато планів. Вона хоче бути тільки вдома. Але заради дітей мусить бути у Польщі. І ось ця вимушеність, як ярмо, яке на тебе одягли і ти мусиш його тягнути. При цьому не завжди розумієш, для чого саме ти це робиш. Чому не розумієш? Бо якщо у стані стресу і паніки ти втікав і тобою керувало бажання вижити, то за два роки, живучи у мирній країні, не чуючи сирен тривоги, тобі починає здаватися, що все вже нормально. І виникає питання: «Чого ти мусиш сидіти за кордоном?». І оцей внутрішній опір обтяжує найбільше.
Звичайно, є й успішні історії, коли жінки відкривають тут бізнеси, коли вони реалізовуються навіть після вимушеної міграції. Нещодавно одна моя клієнтка сказала: «Я зрозуміла різницю між друзями з України і іноземцями — це хімія, яку я відчуваю, коли спілкуюся з людьми зі свого краю. Словами це не пояснити». Це невидимий зв’язок, який буде відчуватись завжди. Ось чому я прогнозую, що коли закінчиться війна, дуже багато людей повернуться додому.
Фундація «Калейдоскоп культур» нині зосереджена на наданні психологічної підтримки
Попереду подолання колективної травми
Українці не соромляться звертатися за психологічною допомогою?
Іноді соромляться. Особливо, коли ми приїжджаємо до хостелів, де проживають українці.
Пропонуємо їм поспілкуватися з психологом. У відповідь зазвичай чуємо, що у них немає психологічних проблем. Притому, що серед них є люди з Бучі, які жили в окупації і бачили жахливі речі. В однієї жінки, наприклад, закатували чоловіка
Ці люди кажуть, що їм не потрібен психолог. І я навіть розумію, чому так. Тому що вони живуть разом, одна одну знають і бояться, що їхні проблеми вийдуть за межі їхнього простору. Тобто це теж питання безпеки. Ці жінки нікому не довіряють. Зокрема, психологам.
А чи є, наприклад, правила, котрі, якщо їх дотримуватися, допоможуть без ліків покращити свій психічний стан?
Є копінг-стратегія, яка довела свою ефективність — почати комусь допомагати. Волонтерити, турбуватись, опікуватись, шукати тих, кому ти можеш допомогти. Наприклад, можна доєднатися до нашої фундації. Це теж форма подолання наслідків стресу. Потрібно говорити з людьми, правильно налаштовуватися, самонавчатися, опановувати щось нове. Мозок слід тренувати. Іноді для заспокоєння достатньо пройтися вулицею.
Часто після консультації я кажу: «Пройдіться ногами, не їдьте транспортом»
І це теж спрацьовує. У кожного свій механізм для опрацювання важкого досвіду. Хтось тікає, хтось завмирає, хтось починає боротися за свободу і незалежність.
Ольга Овчренко:«Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом»
З якими психологічними викликами доведеться боротися психологам і психотерапевтам після закінчення війни?
З багатьма. По-перше, — не прожита, довготривала втрата. По-друге, вже є військові з контузіями, з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) та іншими наслідками досвіду війни. По-третє, буде адаптація сім’ї до ветерана та реадаптація ветерана до мирного життя. Українцям, які будуть повертатися в Україну, теж заново доведеться адаптуватися. Вимушеним мігрантам по поверненню доведеться будувати життя знову з початкової точки. Буде зміна сімейної системи, пов’язана з тим, що діти повиростали, змінились ролі, трансформувались відносини у родині. Чимало дітей втратили своїх батьків і вже ніколи їх не побачать. Викликом також буде значна колективна травма. І тут надія тільки на те, що ми будемо об’єднуватись, а не загострювати ворожнечу. Бо якщо ми станемо порівнювати, говорити, що комусь легше, комусь важче, ми не допоможемо ані собі, ані іншим. Суспільство має бути готовим до значної реконструкції цінностей, зміни тих опор, на які спиралось до війни.
Юрій Меркотан — саксофоніст Національної гвардії України. З 2020 року він разом з дружиною жив і виступав у Маріуполі. Однак, хоч і був музикантом, 26 лютого 2022 пішов захищати свій край на «Азовсталь». А далі був 21-місячний полон. Таке очікуване повернення. І довгі місяці пристосування до нормального життя, яке в нього намагалися відібрати. Юрій зізнається, що після пережитого їм з дружиною довелося будувати стосунки заново — чи не з нуля.
У полон за наказом. Оленівка
— 24 лютого о другій ночі я вже був у частині, — розповідає Sestry Юрій Меркотан. — За два дні потрапив на «Азовсталь». Разом з іншими військовими тримав оборону міста і 21 травня вийшов за наказом у полон. Спочатку нас повезли в Оленівку. Ми жили у звичайних двоповерхових бараках, оточених високим парканом. У народі їх називають «швейка». Спали на залізних ліжках з прогнившими матрацами. Годували нас кашою і шматком хліба у їдальні на території. Їжа щоразу була гарячою. Нам давали хвилину-півтори, аби все з’їсти. Ми обпікали піднебіння, у роті пекло.
Юрій Меркотан до російського полону, 2022
Випадково я потрапив у списки тих, кого росіяни щодня возили у Маріуполь для розкопок тіл. Це була група із 65 військовополонених. Моє прізвище було дописане ручкою останнім. Щоранку за нами приїжджали три звичайні рейсові автобуси з Донецька. Коли ми їхали вперше, то не розуміли, чого нас туди везуть. Кожний, хто виходив з автобуса, отримував по лопаті і наказ копати. Пам’ятаю, там було щось на кшталт братської могили.
Я одразу натрапив на тіло. З однієї ями ми дістали семеро людей. Працювали з 7 ранку до 19 вечора. Психологічно це витримати було дуже важко. Коли ми починали копати і витягувати тіла, на пакетах вже були цифри 1100. Коли закінчили роботу, цифра зросла до 4000.
Могили були розкидані по місту — між будинками, на подвір’ях. Ми весь час дуже погано пахли. Були геть просякнуті трупним запахом. Належної санітарної обробки не було. Митись і прати речі випадало не часто. Воду пили з річки. Її у бочках нам привозили пожежники. Щодо тортур, то в Оленівці особисто до мене жодних знущань не застосовували. Вони почалися за 4,5 місяці, коли мене перевезли до Воронезької області РФ…
Нас зустрічали гумовими палицями й спускали на нас собак
Того дня ми думали, що їдемо на обмін, але помилилися. Нас всіх загнали у КамАЗи, зав'язали очі, руки. За відчуттями, ми їхали впродовж восьми годин до аеропорту у Ростові. Звідти — літаком до Воронежа. Далі на «зечках» (тюремний автотранспорт, — Авт.) нас довезли до місцевої колонії. При виході зустрічали гумовими палицями.
Спочатку записували особисті дані, а далі по двоє виводили в баню. На помитися виділяли до 20 секунд. Витиратися давали мокрими рушниками, якими вже до нас хтось користувався. Я одразу потрапив у двомісну камеру.
Перші п'ять днів — це був жах. Нас били тричі на день, особливо по вечорах. Виводили на коридор, ставили на «шпагат». Били по статевих органах, ногах, рвали сухожилля, відбивали м'язи. Застосовували шокер. Після таких «перевірок» ми потім не могли ні ходити, ні бігати, ні взагалі лягти чи сісти на унітаз. Ноги опухали, були жахливі гематоми. Те, що вони робили на коридорах, не було допитом чи вибиванням інформації. Вони просто запитували «Хто ти? Місце служби?». Їм достатньо було почути «Нацгвардія». Тоді вони говорили: «О, у нас тут нацики, фашисти». І били щонайменше 10 хвилин, при цьому змушували розказувати вірші, співати російські пісні.
Найскладнішим був страх очікування… нового побиття
Разом з тим допити відбувалися у всіх по-різному. У мене тривали щонайменше 40 хвилин, були й по годині-півтори. У спецкабінеті ставили так, як у коридорі — на «шпагат». І ось тебе б'ють і запитують, наприклад, «які злочини українських військових ти знаєш?». Ти кажеш: «Не знаю». Вони лайливо констатують: «Брешеш», після чого посилюють удари. І тільки коли бачать, що ти безсилий, кажуть: «Добре, іди подумай, ми тебе викличемо трішки пізніше». За тиждень історія повторюється. І так весь час.
Для тортур використовували гумові палки, шокер, «киянку» (дерев’яний молоток, — Авт.). Були випадки, що спускали собак. Це взагалі поширена історія. Пси кусають за руки, ноги. Особливо люблять натравлювати їх, коли ти в душі, поки переодягаєшся. Більшість з тварин у спеціальних намордниках, але навіть так роблять дуже боляче. Були і без, але собака так навчена, що вона ніби грається — не прокусує повністю.
Юрій Меркотан за час полону втратив мйже 60 кг ваги
Через сім місяців мене перемістили в іншу колонію, де я пробув ще дев’ять місяців. Найскладнішим був страх очікування. Тебе б’ють зранку й увечері. Утримувались тільки з 22.00 вечора до 6.00 ранку. Тому ти у постійному стресі — будь-якої миті можуть зайти і побити. До того ж є черговий по коридору, який може підійти до твоєї камери, зазирнути в невеликий отвір у дверях для спостереження. А тобі в його бік повертатися не можна. Якщо ти подивишся і він помітить — тебе знову битимуть.
Ми не мали права взагалі ні на нікого дивитися. Весь час ходили зігнутими, головою у підлогу, руки підняті ззаду догори
Обмін з другої спроби
У нас завжди були сумніви. Ми не вірили, що це був обмін, бо дуже багато людей перевозять по етапах. Однак, 23 січня 2024 року мені сказали, що я йду на обмін. Переодягли у форму ЗСУ.
Штани були на 10 розмірів більші, взуття — 43 розміру при тому, що в мене 47-й. Я ледве туди ногу запхав. Була зима і слизько. Я весь час падав
Нас завантажили в «зечки». Везли впродовж восьми годин до якогось аеропорту. Я зрозумів, що точно везуть на обмін, коли пересадили в цивільний автобус. Однак, вже за дві години по рації передали «відбій». Нас повезли назад. Під час зупинки «в туалет» стали бити по обличчю. Мене так побили, що був двосторонній перелом щелепи.
Юрій Меркотан під час обміну полоненими 31 січня 2024 року
Ми не розуміли сплеску такої агресії. Однак, згодом дізналися, що того дня у Бєлгородській області зазнав авіакатастрофи російський ІЛ-76. Після чого ще тиждень мені довелося пробути у тій же колонії і камері, де я сидів. І тільки з другої спроби, ввечері 30 січня, мене відпустили. І наступного дня я вже був на території України.
«Знайомство» з дружиною
На третій день після повернення до мене в лікарню приїхала дружина. Я дуже хвилювався, бо ми не бачились з нею два роки. За цей час вона змінилась. У неї своє життя, у мене, — яке б воно не було, — теж своє. Відчувалася певна відчуженість. Довелося заново одне одного пізнавати.
Подружжя Меркотан
Коли ви не бачите рідну людину майже 2 роки, це дуже відчутно. Вона змінюється зовнішньо — обличчя, фігура, плюс змінюються її характер, звички, поведінка, з’являються нові інтереси. Це збиває з пантелику, бо тебе ніби зустрічає інша людина з іншими поглядами на життя. І ти такий: «Серйозно?». Вона кудись їздила, щось бачила, вона розповідає про це, а я розумію, що навіть не можу уявити собі, про що вона говорить. Але дружина продовжувала розповідати, говорити зі мною — і я звикав. Думаю, нам допомогло те, що дружина підготувалась до мого повернення.
«Я розуміла, що він не буде таким, як колись»
— До повернення чоловіка з полону я консультувалась із психологами, — підтверджує дружина військового Анастасія Меркотан. — Тобто, таки готувалась. Розуміла, які проблеми можуть бути, як правильно спілкуватись. Намагалась слідувати рекомендаціям спеціалістів. Найголовніше — не відноситись із жалем. Не знецінювати пережитий досвід. Слухати все, що чоловік розповідає. Наскільки складно не було б це чути.
Звісно, що були труднощі і в психологічному плані. Чоловік довго звикав до соціуму. Коли до нас приїжджали друзі, він небагато з ними спілкувався, бо дуже втомлювався від людей.
Цьогоріч буде 12 років, як ми разом. Завжди намагалися про все говорити, всі складні питання вирішувати розмовами. Зрозуміло, що деякі моменти я замовчувала, щоб не ранити його. Або шукала зручний час і нагоду, щоб сказати. Потрібно розуміти, що якщо людина, наприклад, у приступі панічної атаки, то говорити про щось, що тебе не влаштовує, — м'яко кажучи, недоречно.
Дуже важливо набратися терпіння. Я заздалегідь розуміла, що він не буде таким, яким був до полону. Однак, який би він не був, це мій чоловік, якого я чекала і дочекалась
Ми разом їздили на родинну декомпресію (сімейна психологічна реабілітація, — Авт.) в Карпати. Нас вчили чути одне одного, розуміти. Відкинути свої амбіції. Робити приємності одне одному. Це не про подарунки, а про моменти турботи. Вчили проводити час разом і водночас давати особистий простір, якщо людина цього потребує. Ті десять днів зіграли велику роль в наших подальших стосунках. Я розумію, що нічого страшного, найімовірніше, не сталося б, адже ми не думали про розлучення. Однак, ми дійсно стали краще розуміти одне одного. До того ж саме під час цієї поїздки я вирішила змінити професію. Зараз вчуся на психолога. А Юра нещодавно написав і записав про мене пісню.
Подружжя Меркотан під час сімейної психологічної реабілітації у Карпатах
Коли сором з’їдає зсередини. Психолог про досвід роботи з людьми після полону
— Коли хлопці й дівчата повертаються з полону, то перше, що ми бачимо — фізичний вплив неволі, тобто поранення, наслідки тортур, виснаження, — розповідає психологиня ГО «Серце Азовсталі» Наталія Шевченко.
— Може бути порушення сексуальних стосунків до трьох місяців. Коли людина тривалий час у стресі, гормональна система дає збій і працює тільки на виживання, адаптацію в тих умовах, де людина перебуває
Полон залишає відбиток на психіці військового. Щоразу, працюючи з тими, хто повертається з полону, я бачу нові випадки. Тіло і психіка звільнених адаптувалися до умов полону, і потрібний час, аби переналаштуватись. Я вам скажу дивну річ: хлопці, які повернулися, впродовж першого місяця іноді кажуть: «Мені здається, що було легше там, ніж тут. Я не розумію, що тут роблю, як мені жити і що взагалі відбувається». Вони дезорієнтовані.
Перший місяць — найважливіший. Якщо ми говоримо про сімейні стосунки з дружиною або з чоловіком, то дуже важливим є процес сприйняття. У хлопців і дівчат, які повертаються, багато сорому за те, що вони пройшли. Це відчуття з'їдає зсередини. Багато хто не витримує і вдається до шкідливих звичок — алкоголь, наркотики. Як наслідок — йде руйнація сімейних стосунків. Я весь час говорю, що держава, громадські організації повинні максимально працювати з рідними, які будуть зустрічати військових з полону. Вони мають бути підготовлені.
Наталія Шевченко: «Полон залишає відбиток на психіці військового». Фото: ГО «Серце Азовсталі»
«Новий етап вашої боротьби». Як зберегти стосунки?
1. Головне — довіра. Якщо людина знаходиться в полоні, вона не довіряє нікому, навіть побратимам. Бо часом бувають ситуації, коли той, з ким ти пройшов пекло, став працювати на ворога і здає тебе.
Подбайте, аби людина відчувала поряд з вами безпеку.
Часом у військових вмикається «маскулінність»: я — герой, я воював. А як герой може показати комусь, що йому боляче? Він витримав такі умови й вижив!
Часто люди після полону уникають скупчення людей, зокрема, рідних. І це природно. Людина потребує усамітнення, свого особистого замкненого простору. Мине час, і звільнений вийде до суспільства.
2. Не розпитуйте, що відбувалось у полоні. Звільнений сам усе вам розповість, коли буде готовий.
3. Дочекавшись рідну людину, близькі намагаються піклуватися про неї, часто обмежуючи у діях. Звільнені хлопці й дівчата часом зізнаються: «Мені здається, що я потрапив у полон знову, але цього разу до рідних». Гіперопіка — це не добре. Можна просто сказати: «Я поруч, і коли тобі буде потрібна допомога, кажи».
4. Закапсолізовані емоції. Мозок людини, яка перебуває у полоні, пристосовується до травмуючих реалій. Це нормально. Бо інакше, якщо дати волю всім своїм емоціям, можна зійти з розуму чи не вижити.
Після повернення дружина чи мати намагається максимально огорнути увагою звільненого. Натомість сам звільнений може реагувати, ніби йому/їй байдуже. І тоді починаються сумніви й запитання: «Ти мене розлюбив? Ти мене не хочеш? Ти не хочеш зі мною жити далі?».
Не очікуйте емоційного сплеску і прояву уваги. Людині після полону треба адаптуватися.
5. Замкненість у собі. Якщо звільнений раптом випадає з розмови, не питайте: «Що ти відчуваєш?». У жодному разі. Йому дуже складно сказати про те, що він відчуває біль.
Є чимало методик, за допомогою яких можна повернути людину до свого тіла. Якщо ви розумієте, що людина не з вами, має скляний погляд, то візьміть її за руку і скажіть: «Подивись мені в очі, я з тобою, зараз стискаю твою руку. Скажи, ти відчуваєш тиск руки? Що ти відчуваєш в лівій нозі? Що ти відчуваєш в правій нозі?». Таким чином людина мимоволі з важких думок переключається на своє тіло. Коли це відбудеться, дайте випити водички маленькими ковтками.
6. Поважайте тілесні кордони звільненого. У полоні хлопці й дівчата переживають різні тортури. Буває, вони розповідають, що соромляться свого тіла після повернення. Трапляється, що людині не хочеться, аби її торкалися. Це не означає, що так буде завжди. Іноді буває, хлопці повертаються і можуть спочатку спати в іншій кімнаті. Це теж варіант норми. Для інтимних стосунків потрібен час.
У мене був випадок — хлопець розповідав, що коли повертався з війни, спав у спальнику біля ліжка дружини. Він говорив, що йому так було безпечно. Не тому, що дружина якась не така. Щось всередині нього відбувалося неконтрольоване.
7. Підтримайте чоловіка або дружину, підіть разом до психолога, скажіть так: «Ти не слабкий, тобі просто потрібна допомога. Я готова бути твоєю підтримкою». Дуже важливий момент підтримки. Багато хто думає, що ось людина повернеться з полону, і життя знову буде в яскравих барвах. А я кажу: «Вибачте, але ні. Почнеться новий етап боротьби, і ви повинні бути готовими до нього».
Рятуючись від війни в Україні, майже 200 тисяч українців знайшли прихисток у польському місті Вроцлав. Зараз, за даними центрального статистичного управління Польщі, кожен четвертий житель Вроцлава — українець. З перших днів війни місто допомагало нужденним. З’являлися шелтери, збирали гуманітарку для України. До допомоги доєдналась і фундація «Калейдоскоп культур», яка понад 10 років займалась культурними заходами й збереженням українських традицій. Тепер фонд зосереджений на наданні психологічної підтримки. Про те, що переживають українці за кордоном, як говорити з дітьми про війну та до чого слід готуватися суспільству, Sestry поговорили з Ольгою Овчаренко — психологинею та координаторкою команди психологів фундації «Калейдоскоп культур».
Ольга Овчаренко: «Багато питань щодо адаптації дітей у школі»
Діти питають: «Мої сусід і друг залишилися. Чому виїхали ми?»
Наталія Жуковська: Сьогодні «Калейдоскоп Культур» — серед тих громадських організацій, які продовжують допомагати українцям, надаючи психологічну підтримку. З якими проблемами до вас приходять українці?
Ольга Овчаренко: Насамперед вимушені мігранти звертаються з проблемами порушення стосунків, тому що більшість жінок приїхала до Польщі без чоловіків, а стосунки на відстані зберегти непросто. Є й інша категорія жінок, які приїхали сюди до чоловіків, які тривалий час працювали у Польщі. Звісно, вони не звикли разом мешкати, вести побут. Їм доводиться пристосовуватись, це теж створює певні труднощі. Зокрема, у комунікації дітей з батьками, найчастіше з татом. Якщо він не був присутній у житті дитини тривалий час, а зараз намагається привчити до свого порядку — буде опір з боку малечі.
Багато питань щодо адаптації дітей у школі. Проблема з поведінкою — найчастіша, на яку скаржаться вчителі батькам. Чому так відбувається? Дитина протестує. Наймолодшому моєму клієнту було 5 років. У дівчинки були істерики, вона кричала, що хоче до бабусі в Україну.
Батькам важко підтримувати дітей, бо їм самим хочеться кричати, плакати, сховатись…
Є діти, які не розуміють, навіщо їм вчитись у польській школі, вивчати мову, особливо якщо мама чи тато цього не роблять. Та й підхід до навчання і виховання дітей у Польщі інший. Якщо вчитель бачить, що дитина відстає у навчанні — обов’язково буде наполягати, щоб батьки звернулися за психолого-педагогічною допомогою. Польські вчителі і вихователі несуть карну відповідальність за те, якщо вчасно не зголосять про проблеми у розвитку дітей. А для українців це дуже великий стрес, адже зазвичай вони не розуміють, чому їхніх дітей відправляють до спеціалістів. Бояться, що дитина буде визнана психічно нездоровою.
Психоедукаційна функція Фундації полягає зокрема в тому, щоб витлумачити батькам цю культурну різницю. Пояснити, що їх ніхто не хоче образити чи нашкодити їм.
Під час занять з дітьми
Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом.
Які історії вас вразили найбільше?
Якщо ми беремо, наприклад, схід України, бо до Польщі дуже багато українців приїжджають саме звідти, то це переважно історії про життя в окупації.
Одного разу до мене прийшла 30-річна жінка з трирічною дитиною. Дівчинка не розмовляла. Вона посміхалася, дивлячись на мене, але водночас робила дивний жест — затуляла очі й обличчя руками, ніби постійно ховалась.
Виявилося, що вони з мамою перебували близько місяця в окупації і часто сиділи у підвалі. Дитині на той момент було півтора роки. Вона вже починала говорити, нормально розвивалась. Але повністю перестала розмовляти під час перебування в окупації. До того ж на тлі стресу почався енурез. Отямившись у Польщі від пережитого, жінка зрозуміла, що у її доньки значні проблеми, плюс на це звернули увагу польські вихователі.
Окрім психолога, я порадила мамі звернутись до логопеда. Вже за півтора місяці роботи дівчинка почала говорити, щоправда, тільки склади, характерні для однорічного розвитку дитини. Вона перестала ховатися і затуляти обличчя руками. Корекційна підтримка дівчинки продовжується. Взагалі робота з травмою — тривалий процес.
Ви багато працюєте з дітьми. Що вони вам розповідають?
Що бачили військових, але лише завдяки розмові батьків змогли зрозуміти, ворог це чи ні. Дехто розуміється на зброї. У родині, де батько служить, діти більш напружені, відчувають страх і сум. У них постійні питання: «А якщо впаде щось на тата? А якщо з ним щось станеться і я ніколи його не побачу? А чи побачу я бабусю?». Також діти розповідали, що бачили, як у сусідній будинок «прилетіло». Часто це стається, коли діти з мамою їдуть додому на тиждень-два і стають свідками удару.
Були діти, які малювали свої кімнати в деталях — з надією, що скоро повернуться. Також був хлопчик, який малював катакомби. Він проговорював, що коли повернеться в Україну, то будуватиме бомбосховище, в якому треба жити. Взагалі, хлопці частіше говорять про те, що підуть до війська, пов’язують своє життя у майбутньому з тим, що розроблять спеціальну зброю.
Чи варто говорити з дітьми про війну? Як?
Варто, тому що це наша історія, яку ми не повинні приховувати. Потрібно пояснювати дитині, чому ви виїхали зі своєї країни. Інформацію слід доносити залежно від її віку і ситуації у родині. Якщо, наприклад, мама чи тато служать, то слід пояснити їхню відсутність і місію: «Тато чи мама бережуть кордони нашої держави, захищають наше місто». Якщо це родина, не дотична до війська, то акцент бажано робити на тому, що ми турбуємося про те, що відбувається в Україні — донатимо, робимо все, що у наших силах. Потрібно вчити дітей розділяти відповідальність. Тому що їм властиво вважати, що за певних обставин винними є саме вони.
Під час тренінгу
Ще одна річ: часто діти виїжджали з України, не бачивши бойових дій. І вони не розуміють, чому поїхали. Батькам говорять, що війни немає: «Ну, подивіться, мій
сусід і друг там залишилися. Чому виїхали ми?». Мене чимало батьків питали, чи треба дітям давати обіцянку на повернення.
Якщо дитині відразу сказати, що ні, ми ніколи не повернемось, то її стан погіршиться
Не обманюйте — говоріть або правду, або речі, наближені до правди.
Вимушеність переїзду — головна причина психологічних проблем українських біженців
Чому вимушені мігранти страждають відчуттям провини за власний комфорт і безпеку? Як боротися з таким станом?
У воєнного мігранта може бути так званий синдромом «вцілілого». Тобто почуття провини, що ти у безпеці. До того ж пригнічує засудження тих українців, які залишилися вдома. Це посилює депресивні стани. Що робити? По-перше, відділити від себе фактори, на які ти не можеш вплинути. По-друге, оточити себе людьми, до яких завжди можна звернутися за порадою, підтримкою чи просто гарним настроєм. По-третє, згадати свої способи подолання стресу. Комусь допомагає хобі — малювання, в’язання, читання, прогулянки.
Є чимало дієвих технік. Щоб хоча б трішки заспокоїти мозок, для початку слід повільно випити склянку холодної води. Подивитися і порахувати п’ять предметів, чотири звуки, смаки, доторкнутись до того, що поряд. Відчути себе у просторі, зосередитися на диханні. Також є вправа «Безпечна рука». Беремо свою руку, уявляємо, що вона несе у собі добро, піклування, любов. І можемо навіть уявити, від кого за життя ми це все отримували. Уявіть, як наповнюється ця рука приємними відчуттями. Відчуйте тепло і притуліть її до грудей. Зосередьтеся на тому, як через ваше тіло рука пропускає тепло. П’ять хвилин, які швидко знімають напруження, людина навіть засинає після цього. Але якщо почуття провини не проходить, раджу працювати зі спеціалістом.
У штаті працюють 14 психологів, і всі — українки
Олю, чому не всім вдається адаптуватись за кордоном? І як прийняти новуреальність?
Перший критерій — вимушеність. І це доведено американськими психологами, які працювали з біженцями з інших країн. Вимушений мігрант постійно у стані очікування, невизначеності. Адже якщо це мігрант, наприклад, трудовий, то він вчив мову, готував документи, він чітко розуміє, чому змінив країну і за яких умов повернеться. А ось вимушений мігрант не обирав переїзд, він не готувався до нього. Він постійно очікує на повернення додому. І у такому стані може перебувати багато років. У мене є клієнтка, яка приїхала до Польщі з двома дітьми. Її чоловік в Україні, але він може приїздити до них, бо одна з дітей в родині — з особливими потребами. Але ця жінка перебуває у постійному пригніченому стані. На роботу в Польщі йти не хоче. Каже, що має в Україні вакансію, яку для неї тримають. Хоча вона вже не працює там два роки. Вона вірить, що повернеться, бо у неї там будинок і багато планів. Вона хоче бути тільки вдома. Але заради дітей мусить бути у Польщі. І ось ця вимушеність, як ярмо, яке на тебе одягли і ти мусиш його тягнути. При цьому не завжди розумієш, для чого саме ти це робиш. Чому не розумієш? Бо якщо у стані стресу і паніки ти втікав і тобою керувало бажання вижити, то за два роки, живучи у мирній країні, не чуючи сирен тривоги, тобі починає здаватися, що все вже нормально. І виникає питання: «Чого ти мусиш сидіти за кордоном?». І оцей внутрішній опір обтяжує найбільше.
Звичайно, є й успішні історії, коли жінки відкривають тут бізнеси, коли вони реалізовуються навіть після вимушеної міграції. Нещодавно одна моя клієнтка сказала: «Я зрозуміла різницю між друзями з України і іноземцями — це хімія, яку я відчуваю, коли спілкуюся з людьми зі свого краю. Словами це не пояснити». Це невидимий зв’язок, який буде відчуватись завжди. Ось чому я прогнозую, що коли закінчиться війна, дуже багато людей повернуться додому.
Фундація «Калейдоскоп культур» нині зосереджена на наданні психологічної підтримки
Попереду подолання колективної травми
Українці не соромляться звертатися за психологічною допомогою?
Іноді соромляться. Особливо, коли ми приїжджаємо до хостелів, де проживають українці.
Пропонуємо їм поспілкуватися з психологом. У відповідь зазвичай чуємо, що у них немає психологічних проблем. Притому, що серед них є люди з Бучі, які жили в окупації і бачили жахливі речі. В однієї жінки, наприклад, закатували чоловіка
Ці люди кажуть, що їм не потрібен психолог. І я навіть розумію, чому так. Тому що вони живуть разом, одна одну знають і бояться, що їхні проблеми вийдуть за межі їхнього простору. Тобто це теж питання безпеки. Ці жінки нікому не довіряють. Зокрема, психологам.
А чи є, наприклад, правила, котрі, якщо їх дотримуватися, допоможуть без ліків покращити свій психічний стан?
Є копінг-стратегія, яка довела свою ефективність — почати комусь допомагати. Волонтерити, турбуватись, опікуватись, шукати тих, кому ти можеш допомогти. Наприклад, можна доєднатися до нашої фундації. Це теж форма подолання наслідків стресу. Потрібно говорити з людьми, правильно налаштовуватися, самонавчатися, опановувати щось нове. Мозок слід тренувати. Іноді для заспокоєння достатньо пройтися вулицею.
Часто після консультації я кажу: «Пройдіться ногами, не їдьте транспортом»
І це теж спрацьовує. У кожного свій механізм для опрацювання важкого досвіду. Хтось тікає, хтось завмирає, хтось починає боротися за свободу і незалежність.
Ольга Овчренко:«Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом»
З якими психологічними викликами доведеться боротися психологам і психотерапевтам після закінчення війни?
З багатьма. По-перше, — не прожита, довготривала втрата. По-друге, вже є військові з контузіями, з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) та іншими наслідками досвіду війни. По-третє, буде адаптація сім’ї до ветерана та реадаптація ветерана до мирного життя. Українцям, які будуть повертатися в Україну, теж заново доведеться адаптуватися. Вимушеним мігрантам по поверненню доведеться будувати життя знову з початкової точки. Буде зміна сімейної системи, пов’язана з тим, що діти повиростали, змінились ролі, трансформувались відносини у родині. Чимало дітей втратили своїх батьків і вже ніколи їх не побачать. Викликом також буде значна колективна травма. І тут надія тільки на те, що ми будемо об’єднуватись, а не загострювати ворожнечу. Бо якщо ми станемо порівнювати, говорити, що комусь легше, комусь важче, ми не допоможемо ані собі, ані іншим. Суспільство має бути готовим до значної реконструкції цінностей, зміни тих опор, на які спиралось до війни.
Під час Другої світової війни українка Анастасія Гулей тікала від примусових робіт на нацистів, але гітлерівці спіймали її та відправили до концтаборів. Вона дивом вижила й повернулась до Києва. І от 80 років потому вже старенькою бабусею вона знов рятується, але тепер від російської агресії. І знаходить прихисток… у Німеччині.
Анастасія Гулей. Фото: Janos Stekovics
«Я перестала бути людиною й стала номером 61369»
— Під час мобілізації молоді на примусові роботи до Німеччини в 1943-му мені сказали: не поїдеш — маму замість тебе заберемо й спалимо хату, — згадує Анастасія Гулей. — Мені тоді було 17, ми жили у Пирятині Полтавської області. Був травень, усе навколо цвіло… Я не могла собі уявити, як буду працювати на окупантів. Тим паче, що мої три брати проти них воювали. І я вирішила вдати, ніби слухняна, а потім втекти.
Молодь зібрали на центральній площі, я вивчила ситуацію, крок за кроком позадкувала до натовпу на тротуарі й тихесенько з ним злилася. Кілька тижнів відсиджувалась у знайомих, а потім вирішила тікати в іншу область. Але перед цим зазирнула додому за продуктами… Ще до світанку за мною прийшли. До того ж не хтось чужий, а чоловік троюрідної сестри, який був тоді секретарем старостата. Він мене здав. А далі зробив собі якість довідки про допомогу українським партизанам, і коли після війни наші захотіли його покарати, суд його завдяки цим документам відпустив.
Тетяна Пастушенко: Як ви опинилися в Аушвіці?
Анастасія Гулей: Спочатку нас повезли до Катовіце розвантажувати вагони зі шлаком, а у мене в голові одна думка: «Як втекти?» На вокзалі висіла карта Польщі, і я по ній відстежила, як найшвидше дістатися Львова. І от одного дня ринула злива. Охорона завела нас перечекати дощ до приміщення, в якому ми залишали лопати. А разом з нами — французів. Серед яких був парубок мого віку — гарний, наче янгол з картин. Ока не відвести, так що не лише дівчата, але й охорона на нього задивилася. А я тим часом непомітно вийшла, пролізла під потягами й утекла. Разом з чотирма іншими дівчатами.
По дорозі ми зустрічали різних людей. Хтось пропонував заночувати, залишитись, хтось хапався за вила з криками про те, що українців треба вбивати за Волинь. У Жешуві ми зрештою попалися жандармові. І опинились у місцевій в’язниці.
Найстрашніше там було спостерігати за долями полячок, які переховували євреїв. Якось до нашої камери привели Гелену, побиту до півсмерті. Вона не могла ворушитися, стікала кров'ю. Але ворушила губами й розповіла, що таємно від усієї своєї родини переховувала євреїв, але німці дізналися й схопили замість неї її чоловіка. Вона пішла до в'язниці, благала його їй вибачити. Тоді її теж схопили та побили. А потім їх обох розстріляли…
Одного разу нас посадили до вагону для тварин і кудись повезли. Виявилося, що в якості покарання за втечу нас привезли до концтабору Аушвіц-Біркенау.
Мене одразу посадили на стілець, обстригли мої довгі коси, після чого набили на руці номер. Я не розуміла, де я, була шокована й від цього навіть не відчувала болю. З цього моменту моє життя змінилося назавжди: я перестала бути людиною й стала номером 61369.
Обкладинка книги, яку написала Анастасія Гулей про своє життя.
Минає зовсім небагато часу, і там, в Аушвіці, ти вже не розумієш, на якому ти світі. Тисячі людей у смугастому, всі перелякані, пригнічені, у постійній напрузі. А найжахливіше, що змушує практично забути про себе, — потоки людей, які щодня ведуть до крематорію. Євреїв у бараках жило мало, їх переважно відразу знищували. Між жіночою та чоловічою частинами табору йшла дорога від воріт до лісу, в якому працювали крематорії. І ось день у день ти бачиш, як євреїв знімають з потяга й транзитом відправляють туди. І вони смиренно йдуть, а серед них діти — хтось із лялечкою, хтось із м'ячиком…
ТП: Чим ви займалися в концтаборі?
АГ: Щодня зранку й до шостої вечора ми змушені були працювати. Роботи давали різні: копати, будувати. У неділю вихідний. Це означало, протягом дня годувати не будуть і доведеться сидіти голодною.
Якось нас відправили розкидати добриво по полю. Я набрала з мішка рукою попел, а в ньому — кісточки. Це була зола з крематорію. Руки одразу оніміли...
ТП: Чи вдалося нацистам придушити вашу волю, ваш внутрішній бунт проти ситуації?
АГ: На початку ми зробили одну спробу. Нам наказали копати довкола табору канаву заввишки в людський зріст. Потім її залили водою, пустили струм, аби ніхто не втік. Бруд, глина, дощ, а над головою — «Шнелле, арбайтен!». І ми збунтувалися. Домовилися вночі, що на роботу не вийдемо.
Вранці залишились у бараку. Прибігла наглядачка, за нею комендант Рудольф Гьосс. Він кричав і стріляв у стелю. На подвір'ї нас вишикували, наказали стати на коліна, руки за голову. Комендант Гьосс ішов уздовж шеренги і кожну п'яту дівчину (а нас було десь сто) з усієї сили бив кулаком у груди. На цьому наш опір скінчився…
2 квітня 1947 року Верховний національний трибунал у Варшаві ухвалив вирок Рудольфу Гьоссу. Колишнього коменданта концтабору засудили до страти через повішення. Шибениця, на якій було повішено злочинця, була встановлена поряд з крематорієм Аушвіцу I. Фото: Wikimegia.org
ТП: Зараз в російському полоні знаходяться сотні українців, і кожен бранець шукає, на що спертися, аби не опустити руки й не збожеволіти. Чим ви жили й рятувались, перебуваючи в Аушвіці?
АГ: Снами. Не було новин, не було стосунків. Лише сни. Працюючи, ми розповідали одна одній, що кому снилося. А ще часто думали про їжу, такі мрії теж рятували. Там, у таборі, ми клялися одна одній, що коли вийдемо на волю, то нам достатньо буде одного вбрання, бо головне, аби завжди на столі був хліб.
Щодо снів, то якось наснилося мені, ніби я йду табором і бачу, як ліворуч від мене встає сонце. Але тільки-но воно показалося, як одразу закотилося знов. І я опинилася в моторошній темряві. А за деякий час знову бачу, що сонце сходить, тільки вже з іншого боку. І так це дивно, але стає тепло-тепло. І став цей сон пророчим.
Взимку 1944-1945 років ми чекали, що наші війська нас звільнять. Вже точилися бої за Краків, як раптом німці нас кудись повезли… Виявилося, що до концтабору Берген-Бельзен. В Аушвіці я думала, що немає нічого страшнішого за цей концтабір. Виявилось, є.
ТП: Пам'ятаєте, як вас звільнили?
АГ: Англійці звільнили нас 15 квітня 1945. Але радіти цьому я вже не мала сил…
За кілька місяців у Берген-Бельзені я перетворилася на живого мерця. Нас кинули в барак без шибок на вікнах і матраців на нарах. А вікна й двері забили. Коли через чотири дні барак відкрили, то були сильно здивовані, що ми не померли без їжі та тепла. Нас вирішили умертвити, адже не знали, що з нами робити.
Потім у таборі почалася епідемія тифу. Мертві лежали скрізь, і їх вже ніхто навіть не вивозив. У бараку можна було почути: «Марусю, посунься! А, ти вже мертва»… Ті, з ким дружили ще вчора, сьогодні вмирали... і не було сил їх оплакати.
Одного дня я теж захворіла. Впала у бараці на підлогу. Але прийшла добра душа Марія, звалили мене на себе і витягла з барака. Шепче: «Треба з останніх сил ходити, бо ляжеш — приймуть за мертву і кинуть на гору мертвеців». Врятувало мене те, що одна з дівчат якось украла в німців шматок хліба й поділилася зі мною.
Коли в табір зайшли визволителі, я тільки рукою махнула. Жодних реакцій. Комендантові Крамеру доручили вантажити мертві тіла на машини, а в мене навіть не було сил підійти і сказати йому, що я про нього думаю.
Анасатсія Гулей в 1950 році. Фото з приватного архіву
Далі англійці протягом кількох тижнів дбали про нас, відгодовували. А коли я повернулась на батьківщину, то там мене назвали зрадницею, однокласники довго не хотіли зі мною товаришувати за мій номер на руці. І тільки коли я вступила у Києві до інституту, почалося справжнє студентське життя з іспитами, закоханістю, весіллям. Мій чоловік воював, був поранений. Згодом у нас народилися діти, життя закрутилось.
Єдине, що я так і не змогла собі повернути: до війни я багато танцювала, а потім вже ні. Тяжко стало…
Коли історія перевернулась
Після війни Анастасія Гулей повернулася додому «сива, стрижена, скелет», але з твердою думкою продовжити навчання. Понад 50 років вона — активна учасниця руху колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Уже 10 років очолює Українську організацію борців антифашистського опору, відстоює їхні інтереси в політичній сфері, організовує їм додаткову медико-соціальну допомогу, турбується про подолання соціальної ізоляції.
Чи могла вона колись подумати, що їй доведеться переживати нову війну, ховаючись від ракетних обстрілів у підвалі свого будинку тепер вже від росіян?
У березні 2022 року 96-річна Анастасія Гулей зі своїми дітьми знайшли прихисток у Німеччині, в селі Бад-Кьозен. У країні, де вона в молодості зазнала стільки горя і страждань.
ТП: Анастасіє Василівно, як ви наважилися їхати до Німеччини?
АГ: Я їхала в Німеччину не вперше. Після 1995 року я частенько туди навідувалась: і в Берген-Бельзен, і в Берлін, і в Мюнхен, і в Дахау. Багаторазово відвідувала Магдебург і місто Мерзебург в землі Саксонія-Ангальт, де живуть і працюють наші німецькі партнери, з якими ми провели багато зустрічей для молоді у школах. Я не їхала в невідоме. І головне — я не боялася німців.
Під час численних зустрічей і моїх виступів мене питають, що я відчуваю зараз до німців.
Я пам’ятаю конкретних людей, які чинили зло. Але у мене, як і в інших колишніх бранців, немає прагнення помсти. Просвітіть нас будь-яким рентгеном, ви цього не знайдете. Ті, хто вижили в таборах, наче блаженні
Ми розуміємо, що народ тоді був загнаний, одурманений «ізмами»: фашизмами, комунізмами.
ТП: Чи відчувають німці свою провину, якусь відповідальність за те, що вчинили нацисти в Україні?
АГ: Видно, що чимало старших людей мають це почуття каяття. У цьому селі, де ми жили, Бад-Кьозен, усі дуже добре до нас ставилися. Як я виходила на прогулянки, кожен намагався чимось пригостити зі свого саду — виноградом, сливами. Було відчуття, що нами опікувалася вся громада.
А молоді люди, яким я розповідала про себе, були просто в захваті. Я завжди згадую, як у 2013 році одна восьмикласниця німецької школи подарувала мені теплі шкарпетки. «Це моя бабуся зв’язала для вас», — каже. А в самої сльози на очах. І я плачу, і всі дівчата навколо, чую, сьорбають носами.
Це були школярі із Мюхельна, з якими я відвідувала меморіал у колишньому концтаборі Берген-Бельзен. Ця школа виборола почесне звання «Школа без расизму — школа громадянської мужності», а я стала їхньою наставницею. У нас збереглися дружні стосунки дотепер. На мою честь вони посадили яблуньку у дворі школи й нещодавно прислали мені фото червоних яблук, які на ній уродили.
ТП: Чи вірили ви, що Росія нападе на Україну? Чи були передчуття?
АГ: Не чула, не гадала, не снилося навіть. Я не могла уявити, щоб Росія напала отак по-звірячому, просто взяла і стала все нищити. Україна їй заважає.
Пам’ятаю, все моє життя на різних політичних зборах лаяли Америку, вона їм завжди заважала. І забували про те, що на американських літаках встановлювали рекорди оці знамениті у 1930-х роках радянські льотчики. На чому вони літали? На нашій фанерці? Така ненависть у тих руських, така зневага до людського життя.
ТП: Анастасіє Василівно, у пандемічний 2020 рік ви організували збір коштів, виготовлення і відкриття пам’ятника мешканцям села Жуляни, загиблим від бомбардувань 22 червня 1941 року. І от знову в лютому 2022 року бомблять ваші Жуляни…
АГ: Так. Ми з дітьми трошки посиділи в погребі. У гаражі у нас великий льох. Ми поставили там три ліжка, кота взяли і сиділи пару ночей. Світла немає, телефон не працює, ми нічого не знаємо і не чуємо. Страшно сидіти закритому. Вилізли.
У погребі, ховаючись від російських бомб. Березень 2022 року. Фото з приватного архіву
Донька й син почали мене вмовляти виїжджати. А я не хотіла, щоб зі мною возились. Але потім подумала, раптом щось трапиться, хто буде винний? І погодилась. Спочатку до Львова, далі до Польщі, а звідти до Німеччини. Нас там дуже тепло прийняли. Виділили окремі кімнати на першому поверсі будинку, в якому жила родина з трирічним хлопчиком. Ми так здружилися з ними, як родня стали. Зараз, коли я вже повернулася в Україну, ми часом телефонуємо одне одному.
Запис із мого щоденника за 1 березня 2022: «Анастасія Гулей, 96 річна колишня ув’язнена концтабору Аушвіц, вже п’ять днів провела у підвалі власного будинку в Києві. Але вчора зникла електрика і вона погодилася на вмовляння дітей та онуків залишити місто на автомобілі та доїхати до західного кордону. Не знаю, як їм це вдасться. Небезпечно залишатися, але й далека дорога у військовий час теж не краща, тим паче в її віці».
ТП: Як вам жилося весь цей час у Німеччині?
АГ: Ще до пандемії коронавірусу Майк Райхель (директор Центру політичної освіти Землі Саксонія Ангальт — Ред.) почав працювати над книжкою про мене. І от в липні 2022 року ця книга вийшла німецькою мовою. Я весь час виступала на презентаціях цієї книжки, був дуже щільний графік. За рік у мене, мабуть, зустрічей 50 було.
Анастасія Гулей (у синій вишиванці), Тетяна Пастушенко (у білій вишиванці), донька Анастасії (ліворуч знизу) і Майк Райхель. Фото з приватного архіву авторки
ТП: А багато приходило до вас на зустріч людей?
АГ: Багато — як німців, так і українців. Як проводили ми зустріч в церквах, то прямо вся громада приходила. Мені приємно було дізнатися, що в Німеччині є громади, де співають українські пісні, розвивають українську культуру.
Запам'яталося, як одна зустріч припала на Шевченківські дні. То я читала напам’ять «Заповіт» Шевченка, а Люба Даниленко читала німецький переклад. Нам довго аплодували після цього. «Та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!»
Одного разу на конгресі Німецької федерації профспілок я навіть познайомилася з канцлером Німеччини Олафом Шольцем. Встигла йому сказати, щоб він давав більше зброї для України. Я завжди на всіх зустрічах волію говорити не про себе. Звертаюся із закликом допомагати і підтримувати Україну.
Канцлера Німеччини Анастасія Гулей попросила якнайшвидше передати Україні зброю. Фото з інстаграм Олафа Шольца
ТП: Чому ви вирішили повернутися в Україну?
АГ: Знаєш, у мене із тиском негаразд було. Кожний день нова картина, тиск піднімався до 240. І швидка мене забирала, і на лікуванні була в лікарні. У Києві краще стало. Але тепер ноги нікуди. До стола долізу в кімнаті, бо є за що триматися, і все. Я вже не знаю, коли я востаннє виходила на вулицю. Боюся впасти. Хто ж мене з двора вигорне, яким бульдозером (сміється).
ТП: А як ви ці тривоги й обстріли переживаєте? Знову ховаєтеся у ваш підвал? Як справляєтеся?
АГ: Ні, вже не ховаюся. Коли поверталися, думали, що більше не буде обстрілів. Але де там.
Усім зараз важко, але нема чого нить, журиться можна, но не нить. Якось у Магдебурзі мене запитала одна німкеня, як нам, свідкам Другої світової війни, жити далі, коли в Європі знову війна. Все, проти чого ми боролися, повторюється знову. Я їй відповіла, що ми пережили Гітлера, пережили Сталіна, тож і Путіна просто повинні пережити…
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.