Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Постійні стреси впливають на наше життя. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Сьогодні весела, сповнена ідей, натхнення, а вже завтра — вся у сльозах, не хочеш навіть з ліжка вставати. Вам знайоме це відчуття? Емоційні гойдалки — це сильні емоції, які можуть дуже швидко змінюватися. Перепади настрою мають купу причин, які часом навіть важко відфіксувати. Люди живуть у постійному стресі, відчувають довкола небезпеку, а додайте сюди ще побутові чи сімейні проблеми. Наскільки шкідливі такі емоційні гойдалки? Як навчитись їх контролювати? І що, власне, найбільше розхитує емоційний баланс? Про це — у новому відеоблозі психологині Юлії Квасниці.
Психолог, сексолог, член Європейської, Української та Польської асоціацій транзакційного аналізу, член Польського сексологічного товариства.
Має понад 5 років приватної психологічної практики. 12 років роботи в судовій системі (перша спеціальність юридична).
З березня 2022 року перебуває у Варшаві, працює та продовжує психологічну практику онлайн та офлайн.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Травматичний досвід мають ті, хто пережив або був свідком події, що інтенсивно налякала, загрожувала життю чи здоров’ю. За словами психолога програми Mental Support for Media Антона Покалюхіна, кількість українців, які мають травматичний досвід через війну, зростає щодня. Бо так чи інакше всі ми відчуваємо потенційну загрозу, яка висить над нами і нікуди не зникає.
Чому травматичний досвід особливий?
Якщо відбувається якась подія, наш мозок опрацьовує цю інформацію, після чого вона потрапляє на зберігання в так звану мережу пам’яті. Коли людина згадує про якусь подію, спогади надають нам інформацію з різних аспектів — час, місце, контекст, люди, відчуття тощо.
Що ж відбувається, коли людина має травматичний досвід? Опрацювання інформації не відбувається. Бо травматична подія — це щось дуже страшне, аномальне, екстремальне. Те, чого не може відбутися. Тому мозок не здатний цю інформацію одразу опрацювати й переміщує її в «гарячу пам’ять».
«Це така бульбашка, де мозок тимчасово зберігає болючу «гарячу» інформацію, щоб вона трохи «охолола» та її можна було перетворити на звичайну згадку», — пояснює Антон Покалюхін.
Гаряча пам’ять відрізняється від звичайної тим, що спогади в ній яскравіші, більш емоційні, можуть вміщувати інформацію про фізичні відчуття, звуки, запахи тощо. Чому це призводить до проблем і негативних наслідків? Бо якщо якась подія знаходиться в гарячій пам’яті, то в людини немає відчуття, що це минуло.
Незважаючи на те, що все вже закінчилося, людина живе з відчуттям, що ця подія продовжується і от-от настане знову. Те, що відбулося, ніби заморожене в часі. Це нагадує фільм «День бабака», коли людина не хоче, але знову й знову проживає одну й ту саму ситуацію
Коли спогади охолонуть, мозок запускає процес їхнього опрацювання. Більшість людей може відновитися й стабілізуватися протягом місяця сама. Їй не потрібні спеціальні ліки чи допомога спеціалістів.
Втім щонайменше 25% людей не можуть самостійно впоратися з наслідками травматичного досвіду. І посттравматичний період у них може тривати місяцями й навіть роками
Якими можуть бути наслідки неопрацьованих спогадів?
Це можуть бути повторні переживання травматичних подій. Спогади з’являються мимоволі (без бажання людини) або внаслідок тригерів: флешбеки, фізичні (тілесні) відчуття, звук або запах, які нагадали про якусь ситуацію, сновидіння тощо.
Флешбеки — окремий прояв травматичних розладів. Це стан, коли людина раптово занурюється в травматичну ситуацію, що минула, й поводиться так, ніби перебуває там. Чує ті самі звуки, відчуває ті самі запахи, тілесні відчуття. Її ніби взяли з теперішнього моменту й фізично перенесли в травматичну подію, й вона заново це переживає. Зрозуміти, що це флешбек, можна за зовнішніми проявами. Людина починає дивно поводитися. Наприклад, їй нічого не загрожує, а вона ховається.
Інколи флешбеки можуть бути неявні. Це коли людина нічого не робить, але видно, що вона занурилася в себе, не реагує на оточення, перебуває не тут і не зараз.
Фото Shutterstock
Також ознакою неопрацьованих спогадів є гіперзбудження. Це постійна настороженість, напруження, людина живе в стані очікування, що щось страшне відбудеться знову й не може розслабитися навіть у тій ситуації, коли точно знає, що знаходиться у безпеці.
Люди з неопрацьованими спогадами мають таку неадаптивну навичку подолання стресу, як уникнення — людей, місць, речей або дій, які здаються дискомфортними
Оскільки люди хочуть уберегти себе від страшних спогадів, вони уникають усього, що може їм нагадувати про травматичний досвід. І це суттєво погіршує рівень їхнього життя. Наприклад, уникаючи людних місць, не ходять до супермаркетів, в кіно або на концерти. Або щоб уникнути негативних відчуттів, коли в голові знову й знову безконтрольно з’являються спогади, людина може почати вживати алкоголь або навіть наркотичні речовини, щоб максимально захиститися від стресу, уникнути повторення.
Також проявами неопрацьованих спогадів є негативні думки (про себе, про світ, про інших людей) та важкі емоції (вина, сором, недовіра, пригніченість).
«А ще неконтрольована агресія, коли на будь-яке зауваження людина може вибухати. Або нав’язливі думки: «Чому зі мною це відбувається, а з іншими — ні? Чому вони так не переживають? Отже, зі мною щось не так, я ненормальна? Але ці думки — також захисний механізм», — впевнений Антон Покалюхін.
Тобто є різні наслідки неопрацьованих спогадів. Вони проявляються і в когнітивній сфері (думки), і в емоційній, і в поведінковій (дії). Ось чому багатьом людям важко впоратися з наслідками травми самостійно.
«Навіть якщо це не розлад, а окремі симптоми, вони все одно неприємні. Уявіть собі, людина переживає ці важкі емоції, і тут хтось розповідає якийсь недоречний жарт, ставить наївні питання або в інший спосіб тригерить її травматичні спогади. З цим справді важко жити», — зазначає психолог.
Як спілкуватися з людьми, щоб не тригерити їхній травматичний досвід?
Якщо ми точно не знаємо, чи є в нашому оточенні люди, які пережили травматичний досвід, можна застосувати інструмент, який психологи називають травмачутлива комунікація. Це розуміння того, що наші слова під час спілкування з людьми, які мають психологічну травму, можуть завдати їм шкоди. Що те, що ми говоримо, може ранити, завдати емоційного болю іншим.
Бо всі люди реагують по-різному на одну й ту саму ситуацію. Когось новина про обстріли на сусідній вулиці може вибити з колії на тиждень, а хтось через 15 хвилин знову повернеться до роботи. Це індивідуальні відмінності. Хтось стає балакучим, а хтось замикається й мовчить. У кожного свій ресурс, різні навички впоратися зі стресом.
Люди з травматичним досвідом болісно реагують на слова й дії інших людей, якщо не відчувають, що це спілкування є для них безпечним та комфортним. Наприклад, якщо вони про щось запитують чи щось розповідають, а інші люди їх у цей час не слухають, відволікаючись на щось інше. Неприємно спілкуватися з тими, чий погляд десь блукає, немає контакту очей. Це один зі способів знецінення співрозмовника.
Варто уникати припущень та не поспішати робити судження. Людям важливо, щоб їх вислухали до кінця, навіть якщо вони розповідають вам те, про що ви знаєте. Особливість роботи нашого мозку в тому, що йому властиво все категоризувати й судити: хтось має бути винен, хтось зробив правильно, а хтось — ні.
«Якщо,приміром, у вас з’явилося судження, що людина неправильно вчинила й сама винна в трагедії, і вам хочеться запитати: «Чому ж ви раніше не виїхали з міста, яке було близько до лінії фронту? Якби ви це зробили, ваші родичі не загинули б!» — не робіть цього. Люди різні й приймають свої рішення зі своєї позиції, а не з вашої. І ми не знаємо, як би ви вчинили на місці цієї людини, маючи її життєвий досвід та психіку. Найгірше, що можна зробити в цій ситуації, — засуджувати. Це лише нашкодить людині, яка має травматичний досвід», — впевнений психолог.
Фото Shutterstock
Якщо ви точно знаєте, що людина має психологічну травму, не можна автоматично вважати її безпорадною, такою, яка не здатна щось якісно зробити.
«Неможна, наприклад, не давати можливості такій людині працювати в важкому проєкті, якщо вона сама про це не просить, якщо справляється із завданням. Важливо допомагати відновлювати працездатність», — радить Покалюхін.
Якщо ми точно знаємо, що в людини, яка поруч, був травматичний досвід, то під час спілкування можемо застосовувати одну з моделей допомоги при стресі — моніторити, чи не дестабілізувався її емоційний стан. Якщо це сталося (наприклад, людина розплакалася, почала метушитися), треба вміти допомогти людині стабілізуватися: запропонувати серветку, принести води, зателефонувати родичам, можливо, обійняти (якщо вона не проти). Треба знати, куди скерувати людину за психологічною допомогою, якщо це необхідно. Є безкоштовні гарячі лінії, різні психологічні ініціативи. Така допомога має сенс, бо розгубленій людині не треба самій шукати цю інформацію.
«Будьте поруч — це саме по собі заспокоює. Можна навіть нічого не говорити в цей час, якщо не знаєте, що сказати. Це найпростіше й водночас найефективніше, що можна зробити, щоб допомогти».
Спокоєм можна емоційно заразити когось так само, як і страхом
Якщо будете випромінювати відчуття, що зараз поруч з вами спокійно, безпечно, це може допомогти. Також можна запитати про те, що цій людині зазвичай допомагає заспокоїтися. Важливо показати, що людина не самотня.
Як спілкуватися з людьми, які мають гострий стрес (травматична подія відбулась нещодавно)?
Психолог Антон Покалюхін впевнений, що насамперед треба дбати про власну безпеку: «Якщо ви відчуваєте, що не маєте ресурсу допомагати іншим, — краще цього не робіть».
Спочатку лікується тіло, потім надається психологічна допомога. Якщо людина фізично ціла, а емоційно нестабільна, ніби в ступорі, це може бути стан шоку. В цей час людина не здатна спілкуватися, а інколи й діяти. Або стає гіперактивною, щось викрикує, безупинно плаче.
У цих ситуаціях потрібно встановити контакт із людиною, яка пережила травматичну подію, й підтвердити, що ви поруч, щоб допомогти. Якщо людина хоче щось розповісти — вислухайте її. Далі треба активізувати її до дій. Наприклад, запитати, чи хоче вона випити води, комусь зателефонувати або принести документи з іншої кімнати.
Якихось хитрих і складних інструментів чи технік, щоб під час спілкування не завдати болю людині, немає. Все просто: треба лише бути поруч, підкреслити безпеку (сказати: «Ми в безпечному місці, вже все добре»), нормалізувати реакцію (сказати: «Це нормально, що ти так реагуєш») і перевести в практичний план (дати якесь легке завдання — збери документи до папки, принеси телефон). Робити разом рутинні справи, допомогти приготувати їжу.
Натомість те, чого не треба робити, — вимагати від людини опанувати себе, знецінювати її досвід, дорікати через сильний прояв емоцій, говорити, що ви її розумієте, що їй пощастило вижити, що час лікує. І що «все буде добре».
На третьому році війни як військові, так і цивільні українці дедалі частіше потребують порад психотерапевтів і психіатрів. Люди не витримують навантажень на психіку, яких завдає війна. Пригніченість, вигорання, депресії, ПТСР. Ці діагнози тепер звучать в нашому оточенні щодня. Як їх розпізнати і впоратись? Кандидат біологічних наук, співзасновник системи просвіти для підлітків «Змінотворці», викладач Києво-Могилянської бізнес-школи й демократичної школи «Майбутні» Петро Чорноморець пояснює ці процеси для Sestry з наукової точки зору.
Петро Чорноморець/ Фото: Данило Павлов/The Ukrainians
«Нашим ветеранам, військовим не вистачає часу прожити свої емоції. Через це наступає вигорання»
— У важкі часи, що ми їх зараз переживаємо, люди масово пригнічені, перебувають у стані вигорання або депресії. Чим відрізняються ці три стани?
— Пригнічення може виникати через те, що щось важливе не сталося (або, навпаки, сталося). Це цілком релевантна емоція, що з’являється у відповідь на небажані обставини життя. Тоді як депресія може мати дуже багато причин — від хронічного запалення або якихось ендокринних порушень до суто психологічних факторів. Якщо тривалий час якісь потреби людини ігноруються і накопичуються, або людина тривалий час перебуває в пригніченому стані, не відчуває радості, може початися депресія. Причому двоє людей при зовні схожих проявах депресії і начебто однаковому для всіх контексті війни будуть мати свої причини та нюанси розладу.
Щодо вигорання, то про нього коректно говорити стосовно людини, яка багато працює. А зараз ще — про ветеранів, військових, яким бракує часу прожити свої емоції. І через це їх наздоганяють вигорання та депресивні стани.
Емоції треба проживати, осмислювати їх, а для цього необхідні час і розуміння, як це робити. Втім, навіть якщо людина знає, як цей стан побороти, при вигоранні у неї просто немає на це часу, тому що вона... зайнята роботою.
— Можливо, є якісь прикмети — зовнішні чи внутрішні, при яких людина може зрозуміти, що ось він — дзвіночок про проблему, що треба звертатись до психотерапевтів і навіть до психіатрів?
— Якщо пригнічений стан триває понад тиждень, то вже варто звертатись. Якщо виникла антипатія до того, що раніше приносило радість, варто звертатись. Якщо стається дисоціація — людина ніби втрачає зв'язок із собою і реальністю — треба звертатись.
«Підвішений стан організм не може терпіти довго»
— Згідно з останніми даними, понад сорок відсотків українських біженців в європейських країнах перебувають в стані депресії. Яку загальну пораду можна дати людям, які мають синдром відкладеного життя, поступово втрачаючи надію? Вони рятують своїх дітей, але багато хто мріє повернутись. Хоча й не всі вже мають куди...
— Насамперед необхідно з’ясувати, що саме для людини є ключовим тригером або ключовою проблемою. Якщо це відкладене життя, то треба працювати безпосередньо з цим. Наприклад, якщо людина досі не адаптувалася ефективно на новому місці, варто замислитись над варіантами повернення. Це може бути цілком робоче рішення. Ухваливши його, можна промалювати для себе, наприклад, чіткі критерії цього повернення: що конкретно має статися для цього? А поки ці критерії не втіляться, необхідно змиритися з існуючим становищем. Адже жити на валізах три роки поспіль — неможливо. До того ж деякі окуповані міста взагалі невідомо коли будуть звільнені, і питання, чи зможе людина туди повернутися.
А навіть якщо зможе, це вже буде не її дім. Це міста, наполовину стерті з землі, в яких житимуть інші люди.
Так, як було у мріях і спогадах, вже не буде ніколи. І єдиний вихід — змиритися з цим
Якщо не можете впоратися самотужки, треба йти до психотерапевта, аби він допоміг.
Якщо підвішений стан триває бодай три-чотири місяці, необхідно виходити з нього й змінюватись. Можна адаптуватися тимчасово — з можливістю потім переміститися. Це як кочовий спосіб життя: нехай ви переміщуєтесь навіть раз на кілька місяців, але на кожному новому місці все ж варто обживатися і присвоювати собі свій простір.
Саме у стані невизначеності тримають полонених, коли хочуть знищити їхню психіку. Для цього достатньо, щоб людина не могла нічого у своєму житті контролювати. Тому важливо якомога швидше взяти основні процеси життя під контроль.
— І коли людина вирішить, наприклад, залишитися й інтегруватися в нове життя, у неї її втрачена енергія сама відновиться?
— Принаймні якась кількість енергії точно з'явиться.
У чужій країні також дуже допомагає організація спільноти «своїх». Адже в іншій країні багатьом складно адаптуватися навіть не тому, що вони в стані невизначеності й не знають, що робити, коли вийде повернутися. Їм складно, бо нова країна для них зачинена. Там чужі люди, чужа мова, чужі порядки.
Проблему адаптації треба розбити на конкретні контексти. Визначити, що саме ускладнює життя. Якщо це місцеві порядки, проаналізувати, які з них вам не заходять і чи можете ви це змінити. Якщо ні, подумати, як до цього адаптуватися найефективніше.
Якщо це місцеві люди, менталітет, тоді сформувати поруч із собою українську спільноту або приєднатися до вже існуючої — щоб були ті, з ким можна приємно спілкуватися.
Людині потрібні люди, обійми. Ті, про кого можна піклуватися, щоб відчувати себе потрібним і цінним у цьому світі. І ті, хто хоча б іноді піклується про нас
(Хоча, в принципі, це можуть бути і песик, і квіточка, аби було бажання піклуватися). А ще людині важливо мати конкретну мету. Якщо у нас є ціль, вона тримає нас у тонусі.
— А що робити з дітьми? Бо з розмов із психологами, які працюють з українськими дітьми, ясно, що у багатьох з них, навіть зовсім маленьких, діагностують ПТСР. Але ж діти не можуть собі про себе щось пояснити, не можуть працювати над собою. От що робити батькам, щоб допомогти їм?
— Насамперед треба подбати про себе. Бо якщо батьки в ресурсі, то у них з'являється набагато більше можливостей для підтримки дітей.
Взагалі ПТСР — дуже розмита штука. І щоб із ним працювати, треба зрозуміти, які конкретно травматичні тригери впливають на дитину. Які конкретно потреби цієї дитини були фрустровані в результаті переїзду.
Можливо, це речі, які сталися з дитиною на шляху до нового місця, і тепер вона не може заспокоїтись. Кожен раз, коли ці події повторюються, у неї відбувається стресова реакція. Або дитині щось заважає вже зараз, тримає її в напрузі. Знаю, що багато дітей погано адаптуються до школи через інші шкільні порядки.
— До того ж існує булінг українських дітей в іноземних школах. Як дитині навчитись цьому протистояти?
— У кожній конкретній ситуації своє рішення. Але часто достатньо навіть не повернутися додому, а просто переїхати в якесь інше місто, змінити школу — і це стає рішенням. Знаю людей, які так зробили і нарешті видихнули.
Булінг — це комплексне явище, але зазвичай його причини — це або дії дорослих, або самі принципи побудови процесів у конкретній школі. Варто звернутися до адміністрації, але зазвичай вже за першими діями стає зрозуміло: вони будуть вирішувати проблему чи тільки імітувати рішення.
— На що стресові ситуації впливають насамперед? На пам'ять, на ухвалення невірних рішень чи на хвороби?
— Де тонко, там і рветься. У когось буде передусім психоемоційна реакція, дезадаптація в школі або на роботі, погіршення пам'яті. У когось відреагує імунна система, тому що гормони стресу пригнічують саме її. Відповідно, наваляться інфекції, нагадає про себе хронічне запалення, можливі аутоімунні хвороби. Травна система може реагувати, серцево-судинна.
«Якщо цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно не стане від цього легше»
— Американський нейроендокринолог Роберт Сапольські, до якого, я знаю, ви ставитесь прихильно, каже, що найбільшої психоемоційної травми людина зазнає, якщо відчуває, що інші люди навмисно роблять їй зло, насилля. Це так?
— Дійсно, навмисність — один з найбільш травмуючих факторів. Але є й інші. Якщо я не бачу сенсу в тому, що відбувається, мені дуже боляче. Якщо відчуваю, що не можу захиститися. Якщо не можу прогнозувати, планувати й взяти під контроль життєві процеси. Все це сильно підвищує рівень стресу. Тобто найбільше травмують абсурдність, навмисність зла і втрата контролю над власним життям.
— Через те, що гинуть наші воїни, захисники, чимало людей відмовляють собі в задоволеннях, відпочинку, подорожах. А інші легко це все собі дозволяють і живуть як останній день. З чим пов'язана така різниця?
— Це може бути питання ідентичності. Тобто людина себе вважає чи не вважає частиною спільноти українців. Якщо для неї ця ідентичність важлива, їй буде суттєво важливіше те, що відбувається з іншими українцями. Насамперед з військовими. Ще одна причина — витіснення. Співпереживання може бути настільки болючим, що людина не може їх витримувати і, відповідно, намагається від них закритися, якимось чином перестати їх відчувати.
Але від того, що цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно краще не стане.
Адже якщо цивільний піклується про себе, це означає, що він більш продуктивний, у нього більше сил, він може заробити гроші й більше донатити військовим. А якщо він не робить цього, то не тільки менше донатить, але й може перестати тягнути свої власні справи і стати тягарем для інших
— Що стоїть за словом «ресурс»? Наприклад: «У мене не вистачає ресурсу навіть на короткий дзвінок, щоб запитати, як живуть близькі люди». Що відбувається з такою людиною з точки зору науки? Що значить «немає ресурсу» і як його поновлювати?
— Людина не відпочиває, не піклується про себе і не має радості в житті. Знаходиться у стресі і не займається тим, щоб задовольнити свої потреби, які призводять до цього стресу. Не займається активністю, тому що на це немає сил. Вони йдуть на хвилювання, роботу тощо. Щоб віднайти ресурс, треба шукати точки, де у людини просідає, і саме з ними працювати.
Якщо ж людина зовсім не має сил щось робити зі своїм життям, це, скоріше за все, депресія. І треба звертатись до спеціаліста, починати пити антидепресанти.
Вони трошки покращать емоційний стан, з’являться сили разом із психотерапевтом почати аналізувати, що треба зробити в реальному житті для того, щоб далі антидепресанти стали не потрібні.
— У вашому фейсбуці згадується низка терапевтичних сеансів. Що саме ви радите людям, які відвідують ці сеанси?
— Це сеанси не терапевтичні. Це навчальні курси, на яких ми розбираємось, як працює наша психіка. Що означає піклуватися про себе. Ми вивчаємо нейрони, нейромедіатори, фізіологію та біохімію. У процесі цього навчання люди поступово вловлюють: ага, у мене ось ця штука працює не так, як я б хотів. І є, скажімо, шість варіантів інструментів, користуючись якими можно це опрацювати. Ми починаємо їх тестувати. Щось спрацьовує. Результат — людина врятувала себе сама.
— Ми переживаємо дійсно темні часи, в усіх сенсах. Війна, йдуть відключення електрики, до цього додався ще й короткий світловий день. І все це, звичайно, пригнічує всі психічні процеси. Що б ви могли порадити людям у цих умовах?
— Кожного разу, коли бракує світла, є ілюзія, що життя жахливе, що це найгірший період у житті. Хоча насправді так на нас впливає короткий світловий день. І жодних інших варіантів, крім як дати собі світло, немає
Це взагалі стосується всіх станів, про які ми говорили: і стресу, і втоми, і вигорання, і депресії. Об'єктивна реальність критично визначає наш психічний і фізичний статус. І якщо ми хочемо покращити свій стан, потрібно змінювати об'єктивну реальність, в якій ми знаходимося.
Якщо у нас короткий світловий день і недостатня яскравість світла, це означає, що нам треба збільшувати яскравість і тривалість перебування під світлом. Купувати найяскравіші лампи, встановлювати їх в офісі та вдома. Інших способів немає.
— Які є способи компенсувати недостатність тепла й затишку? Хоча б частково?
— Теплий плед, какао. Лежати, дрімати, читати книжечки.
—Так, як це роблять скандинави?
— Так, скандинавський підхід хюґе саме про це. Але водночас якщо ми хочемо зберегти продуктивність, хюґе недостатньо. У скандинавів масово в офісах є зони фототерапії, де дуже яскраве, сонцеімітуюче світло. Або просто весь офіс роблять яскраво освітленим, щоб люди нормально працювали. Якщо ви хочете зберігати продуктивність, без світла ніяк.
Літній пан на велосипеді зупиняється біля одноповерхового кафе «Краяни» на околиці Токіо. Заходить всередину, кланяється, дістає з гаманця купюру найбільшого номіналу — 10 тисяч єн (2700 грн) — кладе її в банку із українським прапором, знову кланяється і мовчки виходить. «Боже, він же пробував наш борщ вчора на фестивалі!», — вигукує Наталія Ковальова, голова і засновниця неприбуткової організації українців «Краяни».
Ось так виглядає українське кафе «Краяни» на околиці Токіо
Саме через їжу на багаточисельних фестивалях, надзвичайно популярних в Японії, місцеві не тільки дізнаються про Україну від самих українців, а й залюбки допомагають. За останні 2,5 роки у цьому непримітному кафе та на всіх доброчинних заходах організації «Краяни» назбирали майже 33 мільйони гривень (137 млн 155 тис єн). На ці кошти серед іншого відбудували будинки в Бучі та Ірпені, надіслали в Україну такмед, ліки, генератори, карети швидкої допомоги, машини для евакуації.
Водночас громада українців в Японії справді малочисельна. До повномасштабного вторгнення в країні з населенням 127 мільйонів мешкали лише 1,5 тисячі українців. У 2022 році зазвичай закрита для іноземців Японія здійснила безпрецедентний вчинок — надала дозвіл на перебування ще 2,6 тисячам українців. Це втричі більше ніж для біженців із усіх інших країн за останні 40 років.
<frame>Українців забезпечили житлом, медичним страхуванням та прожитковим мінімумом. Також на безкоштовне навчання запросили понад сотню українських студентів, які вчать японську мову або продовжують навчання в університетах. Японія також організовує фізичну та ментальну реабілітацію для українських військових і безкоштовно допомагає встановлювати біонічні протези. <frame>
До прибулих українських шукачів захисту японці поставилися надзвичайно сердечно. Наприклад, до містечка Комае з населенням 83 тисячі осіб в префектурі Токіо приїхала лише одна шукачка захисту з України. І місцева громада забезпечила її серед іншого городиком, бо японці десь дізналися, що українці дуже люблять щось вирощувати. Водночас більшість місцевих будинків зазвичай не мають прибудинкової території, адже земля – надзвичайно дорога. — Мер Комае настільки перейнявся, що вже у травні 2022-го організував український фестиваль. Усіх пригощали борщем — безкоштовно, але поставили скриньку для доброчинних внесків. Їх було стільки, що опісля «Краяни» змогли запустити волонтерські проєкти навіть в Україні. І відтоді вже ціла хвиля пішла, в інших містах почали щось схоже робити. Узялися проводити лекції, тому що японці просили пояснити: “Чому ця війна почалася?”, “Ви ж братній народ!”. Ми розповідали і про голод, і про репресії, про історію Криму, киримли. Японці переймаються, співчувають і хочуть допомагати, — розповідає Наталія Ковальова.
Сім'я киянки Наталії Ковальової живе в Країні сонця, що сходить, понад 30 років. За фахом жінка — вчителька. Вона викладала в японській школі, а ще разом із чоловіком заснувала українську недільну — «Джерельце» та організацію «Краяни». У 2022 році Наталія ухвалила рішення покинути роботу в місцевій школі і повністю присвятити себе громадській та волонтерській діяльності.
Японія — країна фестивалів. Організація «Краяни» представляє батьківщину на різних заходах по всій Японії майже щотижня, часом навіть 5-6 разів на місяць. Роздають листівки, співпрацюють із місцевими медіа, пропонують спробувати борщ і голубці, розповідає Наталія:
— Шлях до серця японців — через їжу. Поїсти — це їхня найбільша розвага і улюблене часопроведення. На фестивалях лише ми презентуємо щось закордонне. Уся інша — японська їжа. Я спершу думала, що наші страви будуть для місцевих занадто тяжкі. На відміну від японської кухні, ми і готуємо довго, і їмо досить жирне. Але ні — їм подобається.
Японці зазвичай обережні до всього нового, та як розпробують, щиро цінують. Торік на фестивалях українське пробували неохоче, а цього року уже черга стояла: «Ви ж були минулого року! Ми знову хочемо замовити, бо дуже сподобалося!»
Обережним до всього нового, японцям сподобалась українська кухня
Наталія згадує, як нещодавно «Краяни» брали участь у фестивалі з трьохсотлітньою історією в токійському районі Асакуса і до них підійшла сім'я японців. Пані знала багато про Україну. Розповіла, що борщ із пампушками вона вже готувала за рецептом з інтернету, навіть фото показала. А на прощання сказала «Слава Україні».
Саме після одного з таких фестивалів до українців звернулася 80-річна японка і запропонувала відкрити кафе в приміщенні, яким вона володіє. Спершу без орендної плати, а далі — як піде.
— Звісно, спершу у нас нічого не виходило, бо ніхто в цьому не розбирається. Але з часом вдалося налагодити всі процеси, — згадує Наталія Лисенко, заступниця голови «Краяни».
В Японію жінка приїхала 14 років тому — вийшла заміж. Шукала своїх, зокрема українську школу для доньки, і так познайомилася з іншою Наталею, яка цю школу заснувала. Зараз пані Лисенко курує роботу кафе, та основна її робота — вчителька англійської мови в японській школі.
Евакуйовані українці відразу почали шукати роботу, але не володіли японською. Тому в кафе одразу розставили пріоритети: працевлаштовуватимуть шукачів захисту, навіть якщо вони не професійні кухарі. Згадують: деякі українки, які раніше вдома взагалі не готували, пропрацювавши в кафе, почали і сім'ю домашньою їжею радувати.
У кафе японці можуть скуштувати традиційні українські страви
У меню — борщ, гречаники, вареники — з солоною та солодкою начинками, а також ліниві, деруни, котлета по-київськи, є комплексні обіди. Надзвичайно популярний, особливо на фестивалях, — тертий пиріг із ягідним варенням. Ціни — українські: вареники — 700 єн (160 грн), деруни — 880 єн (200 грн), борщ — 1100 єн (260 грн).
<frame>Буряк купують у місцевих фермерів. Гречку — в магазині українки, яка займається імпортом з Європи. Кріп замовляють в іншої українки, яка вирощує його спеціально для цього кафе. Сало роблять самі. Замість сметани використовують японський йогурт без додатків. Окремо варто згадати про чудову підбірку українських вин, які не часто навіть в українських ресторанах пропонують, — Beykush, Stakhovsky, Biologist, Fathers Wine та питні меди від Cikera — їх на інший край світу імпортують аж дві компанії. <frame>
Українське кафе «Краяни» працює майже два роки. Воно розташоване і далеко від центру Токіо, і навіть не одразу біля станції метро. Але туди приходять не тільки з сусідніх кварталів, а й приїздять із інших міст та регіонів за сотні кілометрів. Одного разу — навіть в тайфун! Японці хочуть спробувати екзотичну кухню, але й взяти участь в активностях.
«Краяни» мріють про український центр в Японії. А поки облаштували маленький культурний осередок. Щомісяця в кафе проводять фотовиставки, майстеркласи, лекції — одночасно й українською, й японською: як малювати петриківкою, як виготовити українську прикрасу, як змайструвати дідуха. Часом навіть співвітчизники шоковані: мовляв, це треба було приїхати аж в Японію, щоб навчитися робити символ нашого Різдва!
На кухні кафе також готують страви для дегустацій на фестивалях. Власне, щоб взяти участь у таких заходах, необхідно спершу надати організаторам план приміщення, в якому будуть куховарити, а також перелік усіх потрібних продуктів. Наприклад, влітку заборонено готувати страви з молочкою. На цій же кухні готували страви для прийому до Дня Незалежності в Посольстві України в Японії.
Окремий напрямок роботи — кулінарні майстеркласи для японців. Вони користуються надзвичаною популярністю, розповідає Наталія Лисенко:
— Кухня в кафе для цього замаленька. Тому ми недорого винаймаємо муніципальні кухні, які облаштовані саме для кулінарних майстеркласів. Цього місяця буде три таких заходи, кожен для 20 охочих. Тобто от уже 60 японців зможуть вдома варити борщ.
Вибір страв для майстеркласів надзвичайно різноманітний — галушки, зрази, деруни, капусняк, гороховий суп з грінками, фарширований перець, салат з буряка і квасолі. Також почали співпрацю з кафе Clare&Garden. Заклад в англійському стилі відкрила японка у дворі власного будинку і запросила українців двічі на місяць влаштовувати там день українського обіду.
Останнє нововведення — зайнятись доставкою їжі через Uber Eats. Менеджерка по роботі з клієнтами цього сервісу Юкі Тагава саме прийшла в кафе, щоб узгодити деталі співпраці. Каже: зробила це з власної ініціативи. Хоче, щоб японці не лише пробували нові страви, а й щоб завдяки їжі більше цікавилися Україною.
— Якщо порівнювати з японською кухнею, то, як на мене, українська має яскравіше виражені смаки, — пояснює Юкі Тагава. — Я відчуваю смак овочів — помідорів або капусти. І загалом ці смаки зовсім інші. Тому що, як правило, основа страв японської кухні — це рибний бульйон даші, місо паста або соуси, які мають специфічний смак.
І я знаю, що більшість японців, які до цього ніколи не пробували українські страви, кажуть, що мали зовсім інше уявлення, не думали, що їм так сподобається
Для охочих глибше зануритися в українську кухню «Краяни» у співпраці з Українським інститутом переклали книгу «Україна. Їжа та історія». Вона розповідає про минуле і сьогодення української кухні, представляє рецепти страв, які зможе приготувати кожен, локальні продукти і страви-візитівки України.
— Робота над перекладом була цікавою і не з простих, — ділиться Наталія Ковальова, голова організації. —По-перше, хотілось передати назви якнайближче до українського звучання. По-друге, не всі продукти можна знайти в японських магазинах. Скажімо, де тут знайдеш ряжанку? Це і було найскладнішим — описати потрібні продукти, адаптувавши їх до реалій Японії, замінивши їх на схожі за смаком.
Частина виручених коштів з продажу книги, а також із усіх активностей організації «Краяни» йде на волонтерські проєкти допомоги Україні.
Під час відкриття першого бутика ANDRE TAN у Варшаві дизайнер організував ексклюзивний показ нової колекції Fenix, натхненної незламністю українських жінок.
І якщо для більшості українських бізнесів Польща — найчастіше перша закордонна локація й старт в Європу, то тут — навпаки. Колекції Андре Тана знають у Нью-Йорку, Парижі, Мілані — у визнаних містах моди, а також на екзотичних локаціях — як от Мальдіви, Кувейт чи Австралія.
Модельєр Андре Тан
Повномасштабне вторгнення і нова візія
Як «велика війна» змінила бізнес
До повномасштабного вторгнення ми мали 53 магазини, більш як 30 колаборацій із відомими людьми, випускали лінійку панчох, дитячого одягу, взуття, аксесуарів і навіть техніки під брендом ANDRE TAN.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, дуже багато наших магазинів постраждали, бо ми були дуже добре представлені у Харкові, Херсоні, Запоріжжі, Дніпрі. А менше — на заході України.
Деякі магазини згоріли, а ті, що опинилися на окупованих територіях, — обікрали. Ми втратили склад, де розміщувалися наші тканини.
Довелося повністю змінити підхід в бізнесі, закривати лінійки одягу, звільнити 30% працівників. А потім прийшла раніше замовлена фура 24 тонни тканини на суму 1 млн євро, розрахована на об’єми перед повномасштабним вторгненням. Ми два роки віддавали ці борги.
Ми вижили, бо я дуже хороший кризовий менеджер. Я двічі був банкротом і сказав собі, що третій раз — не переживу.
Я закрив магазини, які були неприбуткові. У чотирьох бутиках в торговельних центрах ми навіть зробили ремонти, але вирішили не відкриватися. Новий магазин «розкручується» мінімум 3-4 місяці, а ми не розуміємо, що буде далі.
Першого тижня повномасштабного вторгнення ми почали безоплатно шити теплий одяг для наших військових. Уся країна була — як велика сім’я. Я просив тканину в Італії, у клієнтів, у наших мільйонерів. І її давали безкоштовно. І міг в Інстаграмі написати: «Хто може нам з Одеси у Вінницю передати блискавки? І ось уже хтось незнайомий пише: “Я можу”».
А в 2022 році ми запустили невеликі колекції і навіть вийшли в плюс.
Зараз в Україні у нас залишилось 20 магазинів, незабаром відкриваємо ще чотири. Маємо вісім міжнародних шоурумів: у Мілані, Парижі, Дюссельдорфі та інших містах. Ми працюємо B2B, тобто з оптовиками, які закуповують наш товар і продають в мультибрендових магазинах. Бутик у Варшаві працює на умовах франшизи.
Про нову колаборацію
Коли всі почали пропонувати вишиванки «як у всіх», ми пошили піксельні вишиванки і організували колаборцію з Євгеном Клопотенком. Це людина, яка любить в кавун засунути курку і стверджувати, що це смачно.
Піксельна вишиванка від Андре Тана
Я сказав: «Я не хочу чогось стандартного». Для мене Україна — це дуже смачно, це крутий сервіс, круті люди. А що смакує мені? Завжди борщ. І тому ми вирішили зобразити на наших футболках борщ під рентгеном — велике фото рентгену борщу, цибульки та всіх інших складників. І це було дуже круто.
Усі футболки продалися за три дні. Нам навіть вручили маркетингову премію і перше місце за нестандартне популяризування української культури.
У 2023 році всім уже набридли худі й штанці з витягнутими колінами. І захотілося краси. І це нормально. Навіть під час Другої світової війни дівчата хотіли фарбувати губи червоною помадою, взувати шпильки і бути жіночними. А ми усвідомили, що фішка ANDRE ТAN — це завжди красива і трішки нарядна сукня. У ній можна піти на роботу, а після цього — і на якийсь вихід. Тож коли усі пропонували дешевше, ми зрозуміли, що нам треба піднімати ціну і робити ексклюзивні колекції.
Початок бізнесу у польській столиці
Про локацію у Варшаві
Коли я приїхав до Польщі, то зрозумів, що це — мій дім. У Варшаві дуже схожа архітектура, знайомі широкі проспекти. Я сказав: «Ну це ж Харків, моє рідне місто! Ось тут вулиця Данилевського, ось — Сумська». Тож я відчув себе як удома. По-друге, менталітет поляків трошки схожий на наш, мені здається, навіть мови схожі.
Ми дуже ретельно підбирали ТЦ. Нас хотіли вісім торговельних центрів, а ми хотіли лише Westfield Mokotów. А він нас не хотів. І лише після того, як поляки дізналися, що в нас є покази в Парижі, шоуруми в Мілані, що ми на модних виставках в Америці, сказали: «О’кей, ви гідні цього».
Для Westfield Mokotów ми навіть змінили формат — втілили преміальний інтер’єр. Після Варшави відкрили ще магазин у Щециці, у планах — ще Краков, а потім уже Німеччина.
Про виклики, з якими стикнулися
В Україні, якщо ви підписали договір, — через місяць ваш магазин уже працює. У Польщі так не буде. Перемовини з торговельним центром велися щонайменше три-п'ять місяців. Угода з ТРЦ — це до 150 сторінок, де прописано все, навіть те, як заправлена сорочка у продавця. Ми узгоджували кожну деталь: фарбу, шпалери, штори, світло, техніку. Приміром, новий комп’ютер не проходив за вимогою. Ми кажемо — ось чек, ми купили його тут, у Польщі. Ні, виявляється, має бути особлива голограма, яка б засвідчувала, що він не шкодить довкіллю. І ми були змушені міняти комп’ютер.
Виявилося, що у Варшаві дуже велика проблема з компаніями, які роблять ексклюзивні преміум-ремонти. А в нас був дуже складний проєкт — ми хотіли, щоб це був особливий магазин.
Нарешті, змінивши вісім ремонтних компаній у Польщі, ми знайшли українців, які давно тут працюють. Вони взяли у роботу наш проєкт, бо виявилися такі ж «крейзі», як і ми, а ще вони захотіли собі наш бутик як візитку.
Через польських пожежників ми кілька разів переробляли проєкт, пройшли десяток затверджень, тричі перефарбовували стіни. Вони не поспішають зі своїми обов’язками.
Про покупців у Польщі
У Польщі живе дуже багато українців. Але якщо ви відкриваєте тут бізнес і розраховуєте виключно на українську аудиторію, це дуже велика помилка. Зараз у нас 50 на 50, але наша стратегія вийти на 20% покупців-українців, і 80% — польської аудиторії.
Утім, з польськими покупцями працювати складніше. Польки (зрештою, як і француженки, й італійки) приходять, мацають і йдуть. Удруге приходять із подругами — і знову міряють. І лише на третій раз — купують.
Попри війну, жінка хоче бути жіночною, стверджує модельєр
Це лише в Україні буває, що жінка йшла за батоном і купила вечірню сукню, взяла кредит, поміняла долари. В Європі немає «миттєвого натхнення», усі покупки ретельно сплановані за кілька місяців наперед.
Про особливості маркетингової стратегії
В Україні з відкриттям магазину — все просто і зрозуміло. Ти скликаєш блогерів, публічних людей, робиш таргетинг. Ми подівалися, що прийдуть найвідоміші блогери і все понесеться. Але ні.
У Польщі так не працює. Для реклами магазину тут працює радіо, яке в Україні, здається, уже ніхто не слухає. Тут працюють бігборди, на які у нас уже ніхто не звертає уваги.
Зате тут добре діє «сарафанне радіо», інформація передається із уст в уста. І якщо ти прийшов на польський ринок, то потрібно з цим змиритися.
До речі, у тому ж Westfield Mokotów вбивають у Google «Хто такий Андре Тан?» і бачать багато публікацій. Ось про нас пише Vogue Скандинавія, Vogue Італія, корейський Elle. І вони кажуть — так, це бренд, оце ми розуміємо.
Бо можна про себе кричати, як завгодно. Але якщо в інтернеті тебе нема — вибач.
Про те, що принесуть на польський ринок
Завжди потрібно знаходити свою нішу — робити щось одне і вдосконалюватися у цьому. Ми прийшли на польський ринок із капсульними колекціями. Польські дизайнери працюють для жінок 30+, які виглядають на 45+. ANDRE TAN робить так, що ти в 40 років виглядаєш, як у тридцять. Це моє основне завдання як дизайнера.
Зараз ми поставили на польський ринок колекцію корсетів, суконь із корсетами. У світі це зараз дуже модно, але чомусь місцеві дизайнери цього не пропонують. Корсетів немає на ринку, тож споживач купує у нас.
Попри увесь наш досвід, у Польщі ми починаємо нову історію, бо ми тут стартапери, студенти. Так, у бренду ANDRE TAN є крутий бекграунд, але все одно тут починаємо з нуля. І як себе зарекомендуємо на ринку, так і буде.
Утім, усі ці запальні заяви зі спецефектами у соцмережі Х мають певне раціональне зерно. Це підняття ставок і сигнал в першу чергу Китаю, який останні пів століття зріс на американських грошах. А нині вважає, що варто змістити США з позиції гегемона.
В основі такої поведінки Китаю та її друзів по вісі зла — Росії, Ірану та КНДР — лежить теорія про те, що великі держави повинні ділити сфери впливу і захищати свої економічні та безпекові інтереси, нав'язуючи свою волю меншим сусідам.
Утім у цю гру можна грати удвох — й Америка чітко окреслила, що не чекає Пекін у себе на задньому дворі — а саме в Західній півкулі
Видання The Wall Street Journal стверджує, що після виборів у США та рішучої перемоги республіканців та Дональда Трампа Китай все активніше грає м'язами. Він провів найбільші військово-морські навчання за останні десятиліття, спустив на воду найбільший у світі військовий корабель-амфібію, був звинувачений у саботажі підводних кабелів в Азії та Європі і хакерських атаках на казначейство США, представив чотири нові сучасні літаки, вперше відпрацював морську блокаду біля японських островів і активізував шпигунську діяльність на Заході.
Президент Китаю Сі Цзіньпін і президент США Дональд Трамп під час зустрічі у 2017 році. Фото: AFP/EAST NEWS
Коли ти живеш у Східній Європі, то складається враження, що американці зійшли з розуму, коли вимагають повернути під контроль Панамський канал
Утім не варто забувати, що США побудували цей стратегічно важливий об'єкт, щоб швидше й легше торгувати з Азією та між своїми узбережжями. Є також військовий зиск — для Америки то є найшвидший і найпростіший маршрут, яким можна перекидати військові кораблі з Атлантичного у Тихий океан та навпаки. У 1999 році канал відійшов під юрисдикцію Панами — і все б нічого, але з 2014 року водною артерією почали дуже активно цікавитись китайці.
Спочатку Китай став частиною ініціативи Сі Цзіньпіня «Один пояс, один шлях», далі розірвав стосунки із Тайванем. А ще купився на класичний китайський хабар — інвестиції в інфраструктуру в обмін на бенефіти.
Станом на зараз два з п'яти ключових портів у зоні Панамського каналу належать компанії з Гонконгу, тобто китайці можуть стежити онлайн за потоками цивільних та військових вантажів США
За першої каденції Трампа та чотирирічки Джо Байдена американці змусили панамську владу відмовитися від частини китайських проєктів, але вплив Піднебесної однаково суттєво зріс. Дійшло до того, що Пекін планував побудувати велике посольство на березі Панамського каналу, але під тиском Вашингтона панамська влада заблокувала цю ініціативу.
Китай висловив підтримку Панамі у питанні контролю над Панамським каналом. Фото: Shutterstock
Щодо Гренландії — тут США переслідує той самий інтерес убезпечення свого східного узбережжя від Китаю. Хоча перепалка між урядом Данії та політичними діячами Гренландії щодо «продажу острова» була гучною, вона мала свій сенс.
Видання Axios, посилаючись на власні джерела, повідомляє, що «уряд Данії хоче уникнути публічного зіткнення з новою адміністрацією США», і «передав кілька повідомлень». Так, влада Данії чітко сказала, що острів не продається, але є готовність обговорити будь-який інший запит США. Америка вже має військову базу в Гренландії та угоду з Данією від 1951 року про захист острова, згідно з якою можна легко обговорювати збільшення американських сил.
Данські офіційні особи вже заявили, що розглядають подальші заходи щодо збільшення інвестицій у військову інфраструктуру та можливості в Гренландії, консультуючись з урядом Гренландії, — йдеться у ЗМІ.
Чому Вашингтон так різко зацікавила Гренландія? У часи «Холодної війни» вона відігравала ключову роль в обороні НАТО та США як частина системи раннього попередження для виявлення радянських підводних човнів або ракет.
Це зрозумів Китай, чиї човни все частіше помічають біля берегів ключового острова — який є вінцем перспективного торгового шляху через Арктику
Американська газета WSJ пише, що в останні роки Пекін посилив свою економічну присутність у цьому регіоні, зокрема через інвестиції у видобуток корисних копалин у Гренландії. 2018 року Пентагон успішно працював над тим, щоб заблокувати фінансування Китаєм трьох аеропортів на острові.
Утім Китай особливо зацікавлений через розташування Гренландії відносно всіх арктичних судноплавних маршрутів, включно з «Полярним шовковим шляхом» Пекіна, що дозволить використовувати коротшу відстань для доставки товарів через Арктику, оминаючи морські вузькі місця у Суецькому каналі та Малаккській протоці. А ще — не варто забувати, що Гренландія має гігантські запаси рідкоземельних матеріалів, які хоче забрати собі під контроль Китай, аби мати перевагу у торговельній війні і таким чином виграти гонку за високі технології у США.
У цій боротьбі за контроль за вихід на Арктику дуже важлива роль Канади, адже вона має значну лінію виходу до Північного полюсу і може стати надійним союзником США у змаганнях за контроль над перспективами проти Росії та Китаю
Канада — другий за величиною торговельний партнер Сполучених Штатів, але категорично відстає у фінансуванні НАТО. Ледве не пасе задніх — на оборону Оттава не витрачає навіть 2% свого ВВП. Тому для того, аби американський сусід трохи чухав про перспективи, Трамп вдався до агресивної риторики.
Американські аналітики з обох партій вважають, що такий підхід може активізувати непопулярну в Канаді тему оборони напередодні виборів до парламенту у жовтні цього року, де партія Джастіна Трюдо, яка останні роки більше займалась гендерною рівністю, може і програти.
Чи можна вітати такі ексцентричні підходи Трампа до важливих питань? Форму однозначно ні, але по суті західний світ має пережити певний шок, аби позбутися популізму. І нарешті зайнятися вирішенням серйозних питань — оцінкою загроз та підготовкою армій до війни. Аби врешті за всіх не вигрібала найбільше Україна, а далі Польща та країни Балтії, які чи не єдині щоденно розвінчують ілюзії про особливу російську душу.
Світ постав перед реальною загрозою — жити в демократії або стати харчем для Китаю. І коли стриманий бюрократ, а нині генсек НАТО Марк Рютте попереджає Європу, що ми або виділяємо гроші на оборону, або «доведеться діставати підручники з російської мови яи їхати у Нову Зеландію» — це добре нагадування, що зло не спить. І точно не обмежиться розбитими селами на українському Донбасі.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
