Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Не знаю, кого мені обрати: нареченого з України чи нового польського друга»
У мене в Україні є хлопець. Ми планували весілля на кінець цього року. Зрозуміло, що воно вже не відбудеться. Бо я — в Польщі, а він — на фронті. До того ж я тут тепер не одна…
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
Чи можна любити двох чоловіків одночасно?
У мене є наречений в Україні. Коли ми були в Україні, то планували весілля на кінець цього року. Але ми вже знаємо, що з цього нічого не вийде. Я — в Польщі, він — на фронті. Я сумую за ним, я все ще люблю його, але життя далеко від дому, на жаль, не підтвердило мою вірність. Після приїзду до Польщі я з сестрами та їхніми дітьми проживала в польській родині. Коли відчуття гострої небезпеки минуло і ми усвідомили реальність, мені довелося взяти себе в руки та почати жити заново. У нас з сестрою ніколи не було хороших стосунків, тому я вирішила з’їхати й жити сама. Знайшла роботу й орендувала кімнату разом з подругою, яка також приїхала з України до Сілезії.
Це був перший вечір з початку війни, коли мені вдалося забути про свої біди
Після пів року життя в Польщі я все ще мала ілюзію, що війна скоро закінчиться. Ще місяць, максимум два, і я повернуся. Як відомо, цього не сталося. Я вирішила, що немає сенсу сидіти й весь час хвилюватися. У мене на роботі є круті польські друзі, які одного вечора вирішили всіх зібрати в клубі. Подруги були зі своїми хлопцями, а ще запросили в нашу компанію двох самотніх друзів. Це був перший вечір з початку війни, коли мені вдалося забути про жахи. Я дуже люблю і вмію танцювати. Я божеволіла на танцполі. Один із хлопців, Марек, дуже зацікавився мною. Ми танцювали, розмовляли, трохи польською, трохи англійською. Він сказав, що я йому дуже подобаюся, але межу він не переступив. Жодних поцілунків, дотиків або запрошень до сексу. Вранці він відвіз мене додому й попрощався біля дверей. Попросив мій номер телефону. Так все й почалося...
Він знає про мого нареченого
Далі він надсилав мені смс-повідомлення, запрошував нас зі співмешканкою до кінотеатру й допомагав нам знайти нове приміщення, коли власник захотів підняти квартплату. Він допоміг з переїздом, купив квіти та маленькі подарунки. Він відвіз мене вночі до реанімації, коли мені стало зле. Під час канікул запросив на тиждень на море. Він все сам організував. Там ми вперше покохалися. А після повернення він запропонував мені жити разом. Він знає про мого нареченого. Коли я повернулася з поїздки, то все розповіла подрузі. Вона вислухала мене й сказала, що я повія.
Чи можна любити двох чоловіків? Я сумую за своїм нареченим. Я знаю, що якби не війна, я б навіть не глянула на іншого чоловіка. Я не знаю, чи люблю я його чи свої спогади про своє старе життя. Але я також маю почуття до Марка, і мені доведеться обирати. Я не хочу зараз хвилювати свого нареченого, розповідати йому, що я тут роблю. Він перебуває у тяжкій ситуації, адже він на фронті. Можливо, це моє боягузтво, але я вирішила дочекатися кінця війни. Що робити, якщо ці польські стосунки триватимуть далі? Мені неприємно зраджувати моєму нареченому, але я не знаю, яким буде моє майбутнє.
Миколай Пашко, психолог на Avigon.pl:
Шановна пані, я розумію, що зараз ви перебуваєте в ситуації, яка вимагає глибоких роздумів і важких рішень. Туга за своїм нареченим в Україні та водночас розвиток стосунків з новим чоловіком у Польщі ставлять перед вами дилему. Це дійсно важкий моральний вибір.
Вам потрібен простір, щоб зрозуміти власні емоції та потреби
Зрозуміло, що важко чітко оцінити свої почуття та визначитися, яким відносинам ви хочете віддати своє серце. Плюс нинішня ситуація в Україні додає драматизму цій історії, загострюючи та ускладнюючи емоції.
Здавалося б, дочекатися прийняття рішення до кінця війни — найбезпечніший варіант для вас. Однак, з психологічної точки зору, важливо, щоб ви знайшли простір для розуміння власних емоцій, почуттів і потреб раніше.
Потрібна відповідь, чого ми очікуємо від стосунків
Чи думали ви про те, чого саме очікуєте від тих та інших відносин? Варто подумати й проаналізувати, які цінності для вас найважливіші, які рішення будуть відповідати вашим переконанням.
Якщо вам потрібна допомога в розумінні своїх почуттів і прийнятті рішень, я можу порадити вам поговорити з досвідченим психологом або психотерапевтом. Професійна допомога може допомогти вирішити цю складну ситуацію.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Юрій Меркотан — саксофоніст Національної гвардії України. З 2020 року він разом з дружиною жив і виступав у Маріуполі. Однак, хоч і був музикантом, 26 лютого 2022 пішов захищати свій край на «Азовсталь». А далі був 21-місячний полон. Таке очікуване повернення. І довгі місяці пристосування до нормального життя, яке в нього намагалися відібрати. Юрій зізнається, що після пережитого їм з дружиною довелося будувати стосунки заново — чи не з нуля.
У полон за наказом. Оленівка
— 24 лютого о другій ночі я вже був у частині, — розповідає Sestry Юрій Меркотан. — За два дні потрапив на «Азовсталь». Разом з іншими військовими тримав оборону міста і 21 травня вийшов за наказом у полон. Спочатку нас повезли в Оленівку. Ми жили у звичайних двоповерхових бараках, оточених високим парканом. У народі їх називають «швейка». Спали на залізних ліжках з прогнившими матрацами. Годували нас кашою і шматком хліба у їдальні на території. Їжа щоразу була гарячою. Нам давали хвилину-півтори, аби все з’їсти. Ми обпікали піднебіння, у роті пекло.
Юрій Меркотан до російського полону, 2022
Випадково я потрапив у списки тих, кого росіяни щодня возили у Маріуполь для розкопок тіл. Це була група із 65 військовополонених. Моє прізвище було дописане ручкою останнім. Щоранку за нами приїжджали три звичайні рейсові автобуси з Донецька. Коли ми їхали вперше, то не розуміли, чого нас туди везуть. Кожний, хто виходив з автобуса, отримував по лопаті і наказ копати. Пам’ятаю, там було щось на кшталт братської могили.
Я одразу натрапив на тіло. З однієї ями ми дістали семеро людей. Працювали з 7 ранку до 19 вечора. Психологічно це витримати було дуже важко. Коли ми починали копати і витягувати тіла, на пакетах вже були цифри 1100. Коли закінчили роботу, цифра зросла до 4000.
Могили були розкидані по місту — між будинками, на подвір’ях. Ми весь час дуже погано пахли. Були геть просякнуті трупним запахом. Належної санітарної обробки не було. Митись і прати речі випадало не часто. Воду пили з річки. Її у бочках нам привозили пожежники. Щодо тортур, то в Оленівці особисто до мене жодних знущань не застосовували. Вони почалися за 4,5 місяці, коли мене перевезли до Воронезької області РФ…
Нас зустрічали гумовими палицями й спускали на нас собак
Того дня ми думали, що їдемо на обмін, але помилилися. Нас всіх загнали у КамАЗи, зав'язали очі, руки. За відчуттями, ми їхали впродовж восьми годин до аеропорту у Ростові. Звідти — літаком до Воронежа. Далі на «зечках» (тюремний автотранспорт, — Авт.) нас довезли до місцевої колонії. При виході зустрічали гумовими палицями.
Спочатку записували особисті дані, а далі по двоє виводили в баню. На помитися виділяли до 20 секунд. Витиратися давали мокрими рушниками, якими вже до нас хтось користувався. Я одразу потрапив у двомісну камеру.
Перші п'ять днів — це був жах. Нас били тричі на день, особливо по вечорах. Виводили на коридор, ставили на «шпагат». Били по статевих органах, ногах, рвали сухожилля, відбивали м'язи. Застосовували шокер. Після таких «перевірок» ми потім не могли ні ходити, ні бігати, ні взагалі лягти чи сісти на унітаз. Ноги опухали, були жахливі гематоми. Те, що вони робили на коридорах, не було допитом чи вибиванням інформації. Вони просто запитували «Хто ти? Місце служби?». Їм достатньо було почути «Нацгвардія». Тоді вони говорили: «О, у нас тут нацики, фашисти». І били щонайменше 10 хвилин, при цьому змушували розказувати вірші, співати російські пісні.
Найскладнішим був страх очікування… нового побиття
Разом з тим допити відбувалися у всіх по-різному. У мене тривали щонайменше 40 хвилин, були й по годині-півтори. У спецкабінеті ставили так, як у коридорі — на «шпагат». І ось тебе б'ють і запитують, наприклад, «які злочини українських військових ти знаєш?». Ти кажеш: «Не знаю». Вони лайливо констатують: «Брешеш», після чого посилюють удари. І тільки коли бачать, що ти безсилий, кажуть: «Добре, іди подумай, ми тебе викличемо трішки пізніше». За тиждень історія повторюється. І так весь час.
Для тортур використовували гумові палки, шокер, «киянку» (дерев’яний молоток, — Авт.). Були випадки, що спускали собак. Це взагалі поширена історія. Пси кусають за руки, ноги. Особливо люблять натравлювати їх, коли ти в душі, поки переодягаєшся. Більшість з тварин у спеціальних намордниках, але навіть так роблять дуже боляче. Були і без, але собака так навчена, що вона ніби грається — не прокусує повністю.
Юрій Меркотан за час полону втратив мйже 60 кг ваги
Через сім місяців мене перемістили в іншу колонію, де я пробув ще дев’ять місяців. Найскладнішим був страх очікування. Тебе б’ють зранку й увечері. Утримувались тільки з 22.00 вечора до 6.00 ранку. Тому ти у постійному стресі — будь-якої миті можуть зайти і побити. До того ж є черговий по коридору, який може підійти до твоєї камери, зазирнути в невеликий отвір у дверях для спостереження. А тобі в його бік повертатися не можна. Якщо ти подивишся і він помітить — тебе знову битимуть.
Ми не мали права взагалі ні на нікого дивитися. Весь час ходили зігнутими, головою у підлогу, руки підняті ззаду догори
Обмін з другої спроби
У нас завжди були сумніви. Ми не вірили, що це був обмін, бо дуже багато людей перевозять по етапах. Однак, 23 січня 2024 року мені сказали, що я йду на обмін. Переодягли у форму ЗСУ.
Штани були на 10 розмірів більші, взуття — 43 розміру при тому, що в мене 47-й. Я ледве туди ногу запхав. Була зима і слизько. Я весь час падав
Нас завантажили в «зечки». Везли впродовж восьми годин до якогось аеропорту. Я зрозумів, що точно везуть на обмін, коли пересадили в цивільний автобус. Однак, вже за дві години по рації передали «відбій». Нас повезли назад. Під час зупинки «в туалет» стали бити по обличчю. Мене так побили, що був двосторонній перелом щелепи.
Юрій Меркотан під час обміну полоненими 31 січня 2024 року
Ми не розуміли сплеску такої агресії. Однак, згодом дізналися, що того дня у Бєлгородській області зазнав авіакатастрофи російський ІЛ-76. Після чого ще тиждень мені довелося пробути у тій же колонії і камері, де я сидів. І тільки з другої спроби, ввечері 30 січня, мене відпустили. І наступного дня я вже був на території України.
«Знайомство» з дружиною
На третій день після повернення до мене в лікарню приїхала дружина. Я дуже хвилювався, бо ми не бачились з нею два роки. За цей час вона змінилась. У неї своє життя, у мене, — яке б воно не було, — теж своє. Відчувалася певна відчуженість. Довелося заново одне одного пізнавати.
Подружжя Меркотан
Коли ви не бачите рідну людину майже 2 роки, це дуже відчутно. Вона змінюється зовнішньо — обличчя, фігура, плюс змінюються її характер, звички, поведінка, з’являються нові інтереси. Це збиває з пантелику, бо тебе ніби зустрічає інша людина з іншими поглядами на життя. І ти такий: «Серйозно?». Вона кудись їздила, щось бачила, вона розповідає про це, а я розумію, що навіть не можу уявити собі, про що вона говорить. Але дружина продовжувала розповідати, говорити зі мною — і я звикав. Думаю, нам допомогло те, що дружина підготувалась до мого повернення.
«Я розуміла, що він не буде таким, як колись»
— До повернення чоловіка з полону я консультувалась із психологами, — підтверджує дружина військового Анастасія Меркотан. — Тобто, таки готувалась. Розуміла, які проблеми можуть бути, як правильно спілкуватись. Намагалась слідувати рекомендаціям спеціалістів. Найголовніше — не відноситись із жалем. Не знецінювати пережитий досвід. Слухати все, що чоловік розповідає. Наскільки складно не було б це чути.
Звісно, що були труднощі і в психологічному плані. Чоловік довго звикав до соціуму. Коли до нас приїжджали друзі, він небагато з ними спілкувався, бо дуже втомлювався від людей.
Цьогоріч буде 12 років, як ми разом. Завжди намагалися про все говорити, всі складні питання вирішувати розмовами. Зрозуміло, що деякі моменти я замовчувала, щоб не ранити його. Або шукала зручний час і нагоду, щоб сказати. Потрібно розуміти, що якщо людина, наприклад, у приступі панічної атаки, то говорити про щось, що тебе не влаштовує, — м'яко кажучи, недоречно.
Дуже важливо набратися терпіння. Я заздалегідь розуміла, що він не буде таким, яким був до полону. Однак, який би він не був, це мій чоловік, якого я чекала і дочекалась
Ми разом їздили на родинну декомпресію (сімейна психологічна реабілітація, — Авт.) в Карпати. Нас вчили чути одне одного, розуміти. Відкинути свої амбіції. Робити приємності одне одному. Це не про подарунки, а про моменти турботи. Вчили проводити час разом і водночас давати особистий простір, якщо людина цього потребує. Ті десять днів зіграли велику роль в наших подальших стосунках. Я розумію, що нічого страшного, найімовірніше, не сталося б, адже ми не думали про розлучення. Однак, ми дійсно стали краще розуміти одне одного. До того ж саме під час цієї поїздки я вирішила змінити професію. Зараз вчуся на психолога. А Юра нещодавно написав і записав про мене пісню.
Подружжя Меркотан під час сімейної психологічної реабілітації у Карпатах
Коли сором з’їдає зсередини. Психолог про досвід роботи з людьми після полону
— Коли хлопці й дівчата повертаються з полону, то перше, що ми бачимо — фізичний вплив неволі, тобто поранення, наслідки тортур, виснаження, — розповідає психологиня ГО «Серце Азовсталі» Наталія Шевченко.
— Може бути порушення сексуальних стосунків до трьох місяців. Коли людина тривалий час у стресі, гормональна система дає збій і працює тільки на виживання, адаптацію в тих умовах, де людина перебуває
Полон залишає відбиток на психіці військового. Щоразу, працюючи з тими, хто повертається з полону, я бачу нові випадки. Тіло і психіка звільнених адаптувалися до умов полону, і потрібний час, аби переналаштуватись. Я вам скажу дивну річ: хлопці, які повернулися, впродовж першого місяця іноді кажуть: «Мені здається, що було легше там, ніж тут. Я не розумію, що тут роблю, як мені жити і що взагалі відбувається». Вони дезорієнтовані.
Перший місяць — найважливіший. Якщо ми говоримо про сімейні стосунки з дружиною або з чоловіком, то дуже важливим є процес сприйняття. У хлопців і дівчат, які повертаються, багато сорому за те, що вони пройшли. Це відчуття з'їдає зсередини. Багато хто не витримує і вдається до шкідливих звичок — алкоголь, наркотики. Як наслідок — йде руйнація сімейних стосунків. Я весь час говорю, що держава, громадські організації повинні максимально працювати з рідними, які будуть зустрічати військових з полону. Вони мають бути підготовлені.
Наталія Шевченко: «Полон залишає відбиток на психіці військового». Фото: ГО «Серце Азовсталі»
«Новий етап вашої боротьби». Як зберегти стосунки?
1. Головне — довіра. Якщо людина знаходиться в полоні, вона не довіряє нікому, навіть побратимам. Бо часом бувають ситуації, коли той, з ким ти пройшов пекло, став працювати на ворога і здає тебе.
Подбайте, аби людина відчувала поряд з вами безпеку.
Часом у військових вмикається «маскулінність»: я — герой, я воював. А як герой може показати комусь, що йому боляче? Він витримав такі умови й вижив!
Часто люди після полону уникають скупчення людей, зокрема, рідних. І це природно. Людина потребує усамітнення, свого особистого замкненого простору. Мине час, і звільнений вийде до суспільства.
2. Не розпитуйте, що відбувалось у полоні. Звільнений сам усе вам розповість, коли буде готовий.
3. Дочекавшись рідну людину, близькі намагаються піклуватися про неї, часто обмежуючи у діях. Звільнені хлопці й дівчата часом зізнаються: «Мені здається, що я потрапив у полон знову, але цього разу до рідних». Гіперопіка — це не добре. Можна просто сказати: «Я поруч, і коли тобі буде потрібна допомога, кажи».
4. Закапсолізовані емоції. Мозок людини, яка перебуває у полоні, пристосовується до травмуючих реалій. Це нормально. Бо інакше, якщо дати волю всім своїм емоціям, можна зійти з розуму чи не вижити.
Після повернення дружина чи мати намагається максимально огорнути увагою звільненого. Натомість сам звільнений може реагувати, ніби йому/їй байдуже. І тоді починаються сумніви й запитання: «Ти мене розлюбив? Ти мене не хочеш? Ти не хочеш зі мною жити далі?».
Не очікуйте емоційного сплеску і прояву уваги. Людині після полону треба адаптуватися.
5. Замкненість у собі. Якщо звільнений раптом випадає з розмови, не питайте: «Що ти відчуваєш?». У жодному разі. Йому дуже складно сказати про те, що він відчуває біль.
Є чимало методик, за допомогою яких можна повернути людину до свого тіла. Якщо ви розумієте, що людина не з вами, має скляний погляд, то візьміть її за руку і скажіть: «Подивись мені в очі, я з тобою, зараз стискаю твою руку. Скажи, ти відчуваєш тиск руки? Що ти відчуваєш в лівій нозі? Що ти відчуваєш в правій нозі?». Таким чином людина мимоволі з важких думок переключається на своє тіло. Коли це відбудеться, дайте випити водички маленькими ковтками.
6. Поважайте тілесні кордони звільненого. У полоні хлопці й дівчата переживають різні тортури. Буває, вони розповідають, що соромляться свого тіла після повернення. Трапляється, що людині не хочеться, аби її торкалися. Це не означає, що так буде завжди. Іноді буває, хлопці повертаються і можуть спочатку спати в іншій кімнаті. Це теж варіант норми. Для інтимних стосунків потрібен час.
У мене був випадок — хлопець розповідав, що коли повертався з війни, спав у спальнику біля ліжка дружини. Він говорив, що йому так було безпечно. Не тому, що дружина якась не така. Щось всередині нього відбувалося неконтрольоване.
7. Підтримайте чоловіка або дружину, підіть разом до психолога, скажіть так: «Ти не слабкий, тобі просто потрібна допомога. Я готова бути твоєю підтримкою». Дуже важливий момент підтримки. Багато хто думає, що ось людина повернеться з полону, і життя знову буде в яскравих барвах. А я кажу: «Вибачте, але ні. Почнеться новий етап боротьби, і ви повинні бути готовими до нього».
Рятуючись від війни в Україні, майже 200 тисяч українців знайшли прихисток у польському місті Вроцлав. Зараз, за даними центрального статистичного управління Польщі, кожен четвертий житель Вроцлава — українець. З перших днів війни місто допомагало нужденним. З’являлися шелтери, збирали гуманітарку для України. До допомоги доєдналась і фундація «Калейдоскоп культур», яка понад 10 років займалась культурними заходами й збереженням українських традицій. Тепер фонд зосереджений на наданні психологічної підтримки. Про те, що переживають українці за кордоном, як говорити з дітьми про війну та до чого слід готуватися суспільству, Sestry поговорили з Ольгою Овчаренко — психологинею та координаторкою команди психологів фундації «Калейдоскоп культур».
Ольга Овчаренко: «Багато питань щодо адаптації дітей у школі»
Діти питають: «Мої сусід і друг залишилися. Чому виїхали ми?»
Наталія Жуковська: Сьогодні «Калейдоскоп Культур» — серед тих громадських організацій, які продовжують допомагати українцям, надаючи психологічну підтримку. З якими проблемами до вас приходять українці?
Ольга Овчаренко: Насамперед вимушені мігранти звертаються з проблемами порушення стосунків, тому що більшість жінок приїхала до Польщі без чоловіків, а стосунки на відстані зберегти непросто. Є й інша категорія жінок, які приїхали сюди до чоловіків, які тривалий час працювали у Польщі. Звісно, вони не звикли разом мешкати, вести побут. Їм доводиться пристосовуватись, це теж створює певні труднощі. Зокрема, у комунікації дітей з батьками, найчастіше з татом. Якщо він не був присутній у житті дитини тривалий час, а зараз намагається привчити до свого порядку — буде опір з боку малечі.
Багато питань щодо адаптації дітей у школі. Проблема з поведінкою — найчастіша, на яку скаржаться вчителі батькам. Чому так відбувається? Дитина протестує. Наймолодшому моєму клієнту було 5 років. У дівчинки були істерики, вона кричала, що хоче до бабусі в Україну.
Батькам важко підтримувати дітей, бо їм самим хочеться кричати, плакати, сховатись…
Є діти, які не розуміють, навіщо їм вчитись у польській школі, вивчати мову, особливо якщо мама чи тато цього не роблять. Та й підхід до навчання і виховання дітей у Польщі інший. Якщо вчитель бачить, що дитина відстає у навчанні — обов’язково буде наполягати, щоб батьки звернулися за психолого-педагогічною допомогою. Польські вчителі і вихователі несуть карну відповідальність за те, якщо вчасно не зголосять про проблеми у розвитку дітей. А для українців це дуже великий стрес, адже зазвичай вони не розуміють, чому їхніх дітей відправляють до спеціалістів. Бояться, що дитина буде визнана психічно нездоровою.
Психоедукаційна функція Фундації полягає зокрема в тому, щоб витлумачити батькам цю культурну різницю. Пояснити, що їх ніхто не хоче образити чи нашкодити їм.
Під час занять з дітьми
Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом.
Які історії вас вразили найбільше?
Якщо ми беремо, наприклад, схід України, бо до Польщі дуже багато українців приїжджають саме звідти, то це переважно історії про життя в окупації.
Одного разу до мене прийшла 30-річна жінка з трирічною дитиною. Дівчинка не розмовляла. Вона посміхалася, дивлячись на мене, але водночас робила дивний жест — затуляла очі й обличчя руками, ніби постійно ховалась.
Виявилося, що вони з мамою перебували близько місяця в окупації і часто сиділи у підвалі. Дитині на той момент було півтора роки. Вона вже починала говорити, нормально розвивалась. Але повністю перестала розмовляти під час перебування в окупації. До того ж на тлі стресу почався енурез. Отямившись у Польщі від пережитого, жінка зрозуміла, що у її доньки значні проблеми, плюс на це звернули увагу польські вихователі.
Окрім психолога, я порадила мамі звернутись до логопеда. Вже за півтора місяці роботи дівчинка почала говорити, щоправда, тільки склади, характерні для однорічного розвитку дитини. Вона перестала ховатися і затуляти обличчя руками. Корекційна підтримка дівчинки продовжується. Взагалі робота з травмою — тривалий процес.
Ви багато працюєте з дітьми. Що вони вам розповідають?
Що бачили військових, але лише завдяки розмові батьків змогли зрозуміти, ворог це чи ні. Дехто розуміється на зброї. У родині, де батько служить, діти більш напружені, відчувають страх і сум. У них постійні питання: «А якщо впаде щось на тата? А якщо з ним щось станеться і я ніколи його не побачу? А чи побачу я бабусю?». Також діти розповідали, що бачили, як у сусідній будинок «прилетіло». Часто це стається, коли діти з мамою їдуть додому на тиждень-два і стають свідками удару.
Були діти, які малювали свої кімнати в деталях — з надією, що скоро повернуться. Також був хлопчик, який малював катакомби. Він проговорював, що коли повернеться в Україну, то будуватиме бомбосховище, в якому треба жити. Взагалі, хлопці частіше говорять про те, що підуть до війська, пов’язують своє життя у майбутньому з тим, що розроблять спеціальну зброю.
Чи варто говорити з дітьми про війну? Як?
Варто, тому що це наша історія, яку ми не повинні приховувати. Потрібно пояснювати дитині, чому ви виїхали зі своєї країни. Інформацію слід доносити залежно від її віку і ситуації у родині. Якщо, наприклад, мама чи тато служать, то слід пояснити їхню відсутність і місію: «Тато чи мама бережуть кордони нашої держави, захищають наше місто». Якщо це родина, не дотична до війська, то акцент бажано робити на тому, що ми турбуємося про те, що відбувається в Україні — донатимо, робимо все, що у наших силах. Потрібно вчити дітей розділяти відповідальність. Тому що їм властиво вважати, що за певних обставин винними є саме вони.
Під час тренінгу
Ще одна річ: часто діти виїжджали з України, не бачивши бойових дій. І вони не розуміють, чому поїхали. Батькам говорять, що війни немає: «Ну, подивіться, мій
сусід і друг там залишилися. Чому виїхали ми?». Мене чимало батьків питали, чи треба дітям давати обіцянку на повернення.
Якщо дитині відразу сказати, що ні, ми ніколи не повернемось, то її стан погіршиться
Не обманюйте — говоріть або правду, або речі, наближені до правди.
Вимушеність переїзду — головна причина психологічних проблем українських біженців
Чому вимушені мігранти страждають відчуттям провини за власний комфорт і безпеку? Як боротися з таким станом?
У воєнного мігранта може бути так званий синдромом «вцілілого». Тобто почуття провини, що ти у безпеці. До того ж пригнічує засудження тих українців, які залишилися вдома. Це посилює депресивні стани. Що робити? По-перше, відділити від себе фактори, на які ти не можеш вплинути. По-друге, оточити себе людьми, до яких завжди можна звернутися за порадою, підтримкою чи просто гарним настроєм. По-третє, згадати свої способи подолання стресу. Комусь допомагає хобі — малювання, в’язання, читання, прогулянки.
Є чимало дієвих технік. Щоб хоча б трішки заспокоїти мозок, для початку слід повільно випити склянку холодної води. Подивитися і порахувати п’ять предметів, чотири звуки, смаки, доторкнутись до того, що поряд. Відчути себе у просторі, зосередитися на диханні. Також є вправа «Безпечна рука». Беремо свою руку, уявляємо, що вона несе у собі добро, піклування, любов. І можемо навіть уявити, від кого за життя ми це все отримували. Уявіть, як наповнюється ця рука приємними відчуттями. Відчуйте тепло і притуліть її до грудей. Зосередьтеся на тому, як через ваше тіло рука пропускає тепло. П’ять хвилин, які швидко знімають напруження, людина навіть засинає після цього. Але якщо почуття провини не проходить, раджу працювати зі спеціалістом.
У штаті працюють 14 психологів, і всі — українки
Олю, чому не всім вдається адаптуватись за кордоном? І як прийняти новуреальність?
Перший критерій — вимушеність. І це доведено американськими психологами, які працювали з біженцями з інших країн. Вимушений мігрант постійно у стані очікування, невизначеності. Адже якщо це мігрант, наприклад, трудовий, то він вчив мову, готував документи, він чітко розуміє, чому змінив країну і за яких умов повернеться. А ось вимушений мігрант не обирав переїзд, він не готувався до нього. Він постійно очікує на повернення додому. І у такому стані може перебувати багато років. У мене є клієнтка, яка приїхала до Польщі з двома дітьми. Її чоловік в Україні, але він може приїздити до них, бо одна з дітей в родині — з особливими потребами. Але ця жінка перебуває у постійному пригніченому стані. На роботу в Польщі йти не хоче. Каже, що має в Україні вакансію, яку для неї тримають. Хоча вона вже не працює там два роки. Вона вірить, що повернеться, бо у неї там будинок і багато планів. Вона хоче бути тільки вдома. Але заради дітей мусить бути у Польщі. І ось ця вимушеність, як ярмо, яке на тебе одягли і ти мусиш його тягнути. При цьому не завжди розумієш, для чого саме ти це робиш. Чому не розумієш? Бо якщо у стані стресу і паніки ти втікав і тобою керувало бажання вижити, то за два роки, живучи у мирній країні, не чуючи сирен тривоги, тобі починає здаватися, що все вже нормально. І виникає питання: «Чого ти мусиш сидіти за кордоном?». І оцей внутрішній опір обтяжує найбільше.
Звичайно, є й успішні історії, коли жінки відкривають тут бізнеси, коли вони реалізовуються навіть після вимушеної міграції. Нещодавно одна моя клієнтка сказала: «Я зрозуміла різницю між друзями з України і іноземцями — це хімія, яку я відчуваю, коли спілкуюся з людьми зі свого краю. Словами це не пояснити». Це невидимий зв’язок, який буде відчуватись завжди. Ось чому я прогнозую, що коли закінчиться війна, дуже багато людей повернуться додому.
Фундація «Калейдоскоп культур» нині зосереджена на наданні психологічної підтримки
Попереду подолання колективної травми
Українці не соромляться звертатися за психологічною допомогою?
Іноді соромляться. Особливо, коли ми приїжджаємо до хостелів, де проживають українці.
Пропонуємо їм поспілкуватися з психологом. У відповідь зазвичай чуємо, що у них немає психологічних проблем. Притому, що серед них є люди з Бучі, які жили в окупації і бачили жахливі речі. В однієї жінки, наприклад, закатували чоловіка
Ці люди кажуть, що їм не потрібен психолог. І я навіть розумію, чому так. Тому що вони живуть разом, одна одну знають і бояться, що їхні проблеми вийдуть за межі їхнього простору. Тобто це теж питання безпеки. Ці жінки нікому не довіряють. Зокрема, психологам.
А чи є, наприклад, правила, котрі, якщо їх дотримуватися, допоможуть без ліків покращити свій психічний стан?
Є копінг-стратегія, яка довела свою ефективність — почати комусь допомагати. Волонтерити, турбуватись, опікуватись, шукати тих, кому ти можеш допомогти. Наприклад, можна доєднатися до нашої фундації. Це теж форма подолання наслідків стресу. Потрібно говорити з людьми, правильно налаштовуватися, самонавчатися, опановувати щось нове. Мозок слід тренувати. Іноді для заспокоєння достатньо пройтися вулицею.
Часто після консультації я кажу: «Пройдіться ногами, не їдьте транспортом»
І це теж спрацьовує. У кожного свій механізм для опрацювання важкого досвіду. Хтось тікає, хтось завмирає, хтось починає боротися за свободу і незалежність.
Ольга Овчренко:«Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом»
З якими психологічними викликами доведеться боротися психологам і психотерапевтам після закінчення війни?
З багатьма. По-перше, — не прожита, довготривала втрата. По-друге, вже є військові з контузіями, з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) та іншими наслідками досвіду війни. По-третє, буде адаптація сім’ї до ветерана та реадаптація ветерана до мирного життя. Українцям, які будуть повертатися в Україну, теж заново доведеться адаптуватися. Вимушеним мігрантам по поверненню доведеться будувати життя знову з початкової точки. Буде зміна сімейної системи, пов’язана з тим, що діти повиростали, змінились ролі, трансформувались відносини у родині. Чимало дітей втратили своїх батьків і вже ніколи їх не побачать. Викликом також буде значна колективна травма. І тут надія тільки на те, що ми будемо об’єднуватись, а не загострювати ворожнечу. Бо якщо ми станемо порівнювати, говорити, що комусь легше, комусь важче, ми не допоможемо ані собі, ані іншим. Суспільство має бути готовим до значної реконструкції цінностей, зміни тих опор, на які спиралось до війни.
Вони познайомились на службі й покохали одне одного під час повномасштабного вторгнення. А зараз разом рятують поранених військових. У них багато спільного — інтереси, захоплення, робота. І навіть день народження в один день — з різницею у чотири роки. Анастасія Подобайло і Микола Ясіненко — подружжя медиків на стабілізаційному пункті 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. І вони розповідають Sestry про свої надзвичайні стосунки на війні.
«Батьки спочатку не знали, що я долучилась до війська»
Рішення йти на війну харків’янка Настя прийняла у свої 19. На той момент, у 2017-му, вона навчалася на першому курсі філологічного факультету університету Каразіна. Покинувши навчальний заклад, дівчина доєдналася до добровольчого українського корпусу «Правий сектор».
Анастасія Подобайло: «Я планувала бути вчителькою початкових класів»
«Я планувала бути вчителькою початкових класів. Зараз це звучить, наче сюр якийсь, ніби то не про моє життя. Мене тоді оточували максимально патріотичні і дотичні до війни люди. За можливості їздила як волонтерка до бійців на фронт. І згодом прийшло усвідомлення, що я можу зробити щось більше. Я відчула потребу долучились до війська, хотіла стати парамедиком. Пройшла курси з такмеду і потрапила у медичну службу «УЛЬФ»», — розповідає Настя.
Батьки не знали про рішення доньки протягом чотирьох місяців. Вони думали, що вона винаймає квартиру з подругою у Харкові. Шокуючу новину їм розповів колишній однокласник Насті — не спитавши дівчину дозволу.
— «Цей досвід певною мірою навчив мене бути більш вибірковою у друзях. Ми дуже сильно посварилися тоді з батьками і деякий час не спілкувалися. Але через місяць пішли одне одному назустріч. Я одна у них і їх можна зрозуміти. Вони постійно хвилюються за мене, а я — за них, бо вони у Харкові. У нас довірливі стосунки. Думаю, що змогла їм донести меседж, що вони і мій чоловік — найдорожче і найцінніше у моєму житті».
Микола родом з Маріуполя. Працював на «Азовсталі». На війні з 2016 року. Був розвідником. 26 лютого 2022 його контракт добігав кінця, але повномасштабна війна внесла корективи. Микола залишився на службі:
«Я не шкодую, що так сталося, бо закрутилися події, які я не пропустив. До того ж, саме тут я знайшов свою дружину. Вся моя родина — мама, сестра і дві племінниці — залишилась на окупованій території, я з ними не спілкуюся. Вони зробили свій вибір, і він не на мою користь».
«Щось пішло не за планом». Закоханість
Він був у роті розвідки, вона — у взводі снайперів. Вперше Микола побачив Настю, коли пішов до магазину в село за 15 кілометрів від позицій. Дівчина їхала автівкою і зупинилась, щоб підвезти військового.
«Ми тоді просто сказали одне одному: «Привіт-привіт». Я навіть не запам'ятала його, бо погано запам'ятовую зовнішність і імена. Це допомагає мені в роботі. Тому що мені не хочеться пам'ятати обличчя всіх загиблих чи поранених. От і доводиться з деякими людьми знайомитись по кілька разів», — розповідає Настя.
Микола Ясіненко: «У Насті роздивився не просто добру людину, а ще й жінку, яка вміє піклуватись»
За пів року до повномасштабного вторгнення Микола перевівся у підрозділ до Анастасії. І з початком великої війни вони стали разом працювати бойовими медиками. Згадують, що спочатку між ними були побратимство й дружба. Які згодом переросли в дещо більше.
«Спочатку просто опікувався нею, захищав за потреби, а потім щось пішло не за моїм планом. Я закохався. У Насті роздивився не просто добру людину, а ще й жінку, яка вміє піклуватись», — пригадує Микола.
«Від нього завжди була підтримка. Завжди був поруч, слухав і розумів. Він виявився другом. І не тільки тоді, коли це було потрібно. Я страшенно цьому рада, тому що багато хто говорить: «Мені війна нічого не дала». Для мене це звучить абсурдно, адже війна і не мусить нам щось давати. Війна забирає. Разом з тим можу сказати: «Мені ця війна дала чоловіка», міцну підтримку»,— наголошує Настя.
Подвійне освідчення
За кілька місяців Микола вирішив освідчитися. Гучну промову не готував. Просто зізнався у почуттях. Але у відповідь почув сміх.
«У мене було враження, що Настя подумала, ніби я гумореску їй розповідаю. Сміялася, але мені було не дуже смішно. Бо коли ти розповідаєш про свої почуття, а тобі сміються в обличчя, це не приємно. Тож я їй просто віддав каблучку, яку купив, і сказав: “Бери, носи, бо мені вона більше не потрібна”. І тоді вже несмішно стало їй», — розповідає Микола.
Настя пояснює, що дійсно не сприйняла серйозно слова коханого, бо напередодні пара добряче посварилася. Дівчині самій довелося виправляти свою помилку, і вже за місяць з каблучкою і промовою стояла перед Миколою вона. Натя пригадує:
— Розмір обручки я міряла гумкою для волосся, поки він спав, а потім мірилом у додатку телефону переводила у сантиметри. Замовляла Новою поштою. Якщо здається, що ти можеш змінити ситуацію, ти мусиш спробувати це зробити. Хто сказав, що жінки не освідчуються? Я зробила це там, де ми вперше у житті побачились...
Промову, яку так ретельно готувала, забула. Жартує, що ледь пару слів докупи зібрала. Чоловіка називає мудрим, бо той, посміявшись, пропозицію прийняв. Класичного весілля вирішили не робити. Повернувшись з чергового завдання, відпросилися на два дні, забрали батьків Насті та тихенько собі розписалися у Дніпрі.
«У нас не було тих крутих весільних моментів — сукні, гучних святкувань. Ми були у спортивних костюмах. Деякий час хотілося цього всього, але потім зрозуміла, що насправді не так воно й важливо. Я ж обирала собі не красиву сукню і не красиві фото. Я обирала людину на все життя», — розповідає Настя.
Обручки Насті й Миколи
«У нас не було нормального весілля, бо ми поховали дуже багато друзів, і для мене це виглядало як «бенкет під час чуми». Навіть у списку імен у телефонній книзі вже мало залишилось тих, кому можна подзвонити. Бо наші друзі або на бойовому завданні, або вже загинули», — пояснив Микола.
«Працювати разом непросто, б я весь час за неї хвилююсь»
Нині подружжя працює на етапі медичної евакуації. Зізнаються, найбільше заважають працювати не артилерійські обстріли, а величезна кількість FPV-дронів. Вони літають цілодобово. Через ворожу активність часто неможливо доїхати вчасно до позицій, де чекають на допомогу. Настя розповідає:
— Були ситуації, коли поранені бійці висувалися на евакуацію, а їх просто вбивали скидами з дронів. Було чимало безнадійних ситуацій, з яких нам вдавалося вийти живими. Значить, ми ще повинні в цьому світі щось зробити
Одного разу Настя з чоловіком потрапили в оточення. Після кількох невдалих штурмів поранених стало більше, ніж бойових одиниць. Був лише один варіант відступу — через заміноване поле.
«Я досі вдячна тим водіям, які ризикнули на двох БТР і «мотолизі» проїхати по замінованому полю. Вони це зробили на характері. На жаль, до нас вдалося прорватися лише одній машині. Близько 30 людей, враховуючи поранених і навіть одного полоненого, ми зрештою змогли вивезти. Якби тим ранком ті люди не пішли напролом, нам був би кінець.
Настя з Миколою під час допомоги пораненому
У деяких поранених на той момент турнікети стояли по 20 годин. А у нас з чоловіком у наплічнику ліків майже не залишилося. А поранених — 17. В одного — пошкодження внутрішніх органів. Вперше в житті бачила таку жовту людину. Не було жодного знеболення. Хлопці вили від болі», — згадує Настя.
Микола зізнається, працювати разом з дружиною часом не просто, бо дуже за неї хвилюється. Водночас визнає, що Настя — надійна підтримка в найекстремальніших ситуаціях:
«Звісно, як чоловік я не хотів би, щоб моя дружина знаходилась в лавах ЗСУ або в інших силових структурах. Але ж бути хорошим чоловіком — значить не заважати людині йти своїм шляхом. Вона обрала цей шлях задовго до зустрічі зі мною. У неї є чітке розуміння того, що вона робить. Якби я почав на неї тиснути, ставити ультиматуми і таке інше, я сумніваюсь, що ми були б разом».
Настя під час роботи
«Ми чудово розуміємо, що краще, ніж ми одне про одного, про нас навряд чи хтось попіклується. І якби зі мною сталась якась патова ситуація, я б хотіла, щоб поруч був саме він. Впевнена, що так само він думає про мене. Знаю, що якщо мене поранять, і допомогу надаватиме він, то все буде дійсно добре», — розповідає Настя.
Романтика на війні — це підтримка
Подружжя зізнається — коли є вільна хвилина, намагаються провести час разом.
«Поки було тепло, ми їздили у парк у Краматорську. В мене є традиція годувати там качок. чудова можливість трішки прогулятися разом, можливо, щось обговорити. Це і є романтика під час війни», — впевнена Настя.
Микола ж переконаний, що романтика на війні виявляється у моментах підтримки:
«Чому часто військовим важко? Тому що їхні дружини, які чекають вдома, їх не розуміють. Два різних світи. Хтось переймається, що йому банановий лате сьогодні не зробили, а хтось — за те, що його кращому товаришу ногу відірвало. У нас з Настею здорові стосунки, бо ми обидва з одного світу. У нас є взаєморозуміння».
Романтика є і на війні
Суперечки можуть виникати лише щодо роботи. А саме — хто поїде на виклик, бо часом доводиться їхати одному медику, аби більше поранених забрати. При цьому роботу з особистим пара не змішує.
«Думаю, що у нас все добре рівно до того моменту, поки нам є не тільки про що поговорити, а й про що помовчати. Ми можемо спокійно бути в одній кімнаті, в одному бліндажі, просто бути поруч, але майже не спілкуватися, тому що кожен зайнятий своєю справою. Разом з тим коли ми розмовляємо, то говоримо і про роботу, і про спільні плани — починаючи від планів на день і закінчуючи планами на цивільне життя, якщо воно колись з нами станеться», — розповідає Настя.
«Я навіть іноді можу подарувати квіти. Коли їду кудись за дорученням, заїжджаю у квітковий, якщо він є. Це треба робити, адже насамперед вона — жінка. І їй має бути приємно», — каже Микола.
«Хочу, щоб після війни капібари навчили мене гедонізму»
Настя каже, що ніколи не планувала бути військовою, тож після перемоги службу не продовжуватиме.
«Мені не подобається слово «борг», але для мене зараз це про свій внутрішній обов'язок перед собою, загиблими друзями, перед живими батьками. А після перемоги мені б хотілося свій маленький проєкт — затишну кав’ярню з елементами зоотерапії та реабілітації. Це щось про звичайне життя — панувати у неділю закупки, хвилюватися, що ти приготуєш на сніданок, обід і вечерю. Казати, як тебе це дратує, але все одно бачити в цьому необхідність», — мріє Настя.
Плани дружини поділяє і Микола. Та допоки триває війна, форму подружжя не зніме.
«Вже надто багато пройдено. Розумію, що попереду, можливо, не менше, але ми вже забагато втратили, щоб просто здаватися і казати: “Все, війна — то справа молодих”.
«Поки триває війна, форму не знімемо»
Війна — це моя молодість, мої кращі роки, Це найкращі люди, яких я зустріла, і більшості з яких вже немає. Це моє якесь вперше. Можливо, це буде колись і моє останнє, а втім, як би там не було, я зараз живу своє краще життя і рада, що у мене є можливість боротися», — розповідає медикиня.
А ще Настя мріє завести капібару, яка мешкає у Південній Америці. Їх дівчина полюбляє не за зовнішність, а за стиль життя:
«Вони гедоністи, які їдять, сплять і плавають. Мені здається, це моя тотемна тварина, яка навчила б мене гедонізму і після перемоги допомогла адаптуватися у цивільному житті».
Коли ми, жінки-біженки, почали обговорювати, чи є шкода для організму від багатомісячної відсутності фізичної близькості, виявилось, що майже кожна з нас мала досвід візиту до гінеколога, який замість фахової допомоги пропонував «додати в життя більше сексу» — як універсальні «ліки» від усіх хвороб.
«Частіше двох разів на тиждень — і менструальний цикл налагодиться», «Регулярне статеве життя вирішить проблеми зі шкірою і болем у грудях», а якщо це не допоможе, то «Вам просто треба народити дитину».
Навіть на сайті Міністерства охорони здоров’я України пишуть, що «Вагінальна стимуляція в жінок може блокувати хронічний біль у спині й ногах, зменшити менструальні болі, неприємні відчуття при артриті, а також головний біль». Як науковий доказ при цьому наводять одне-єдине дослідження: чоловіки, які мають статеві стосунки принаймні двічі на тиждень, помирають від серцевих захворювань вдвічі рідше, ніж ті, хто має нерегулярне сексуальне життя. Тож трохи не зрозуміло, хто кого лікує.
Лікарка-гінеколог Наталія Лелюх каже, що колись спеціально вперто шукала доказові публікації про те, що секс корисний для жіночого здоров’я. Бо чула це твердження від жінок: «Одна моя приятелька зустрічалася з чоловіком для секса, називаючи сексуальні стосунки «мої мультивітамінки». Так от фахівчиня теж нічого науково доведеного не знайшла.
З лікарської практики та особистого досвіду Наталія Лелюх стверджує, що найгіршу шкоду здоров'ю можна завдати, якщо займатися сексом і не отримувати від цього задоволення.
Наукові дослідження підтверджують, що від якісного сексу з коханою людиною покращуються настрій, сон, робота серцевої системи, самооцінка і навіть колір шкіри. Підвищується рівень ендорфінів і окситоцину. Іноді регулярне сексуальне задоволення може навіть відкласти симптоми менопаузи.
Разом з тим на сьогоднішній день немає жодних доказів того, що утримання від сексу негативно впливає на здоров'яжінки
Тобто без сексу не розсиплеться жіночий організм, не станеться збій гормонів і не прийде передчасна старість.
— Щиро й олдскульно вважаю, що секс — це про закоханість і про близькість, а не про профілактику варикозу і рахіту, — резюмує лікарка.
Зняти напруження можна і без партнера
— Лякаючи жінок хворобами через брак сексу, деякі медики намагаються зняти з себе відповідальність, — впевнена медична журналістка, біологиня і популяризаторка здорового способу життя Дарка Озерна. — Замість глибокого аналізу причин проблем зі здоров'ям, вони перекладають провину на саму жінку: мовляв, це її спосіб життя є причиною. І радять терміново шукати партнера «для здоров’я», хоча ситуація може бути в якихось фізіологічних причинах.
Фахівчиня з ендокринної гінекології Вікторія Бугро переконана, що статеве напруження, якщо воно є, жінка за відсутності партнера легко може зняти мастурбацією. І це навіть треба робити, щоб напруження не накопичувалось.
Інша справа, що стосунки з чоловіком, партнером не зводяться до зняття напруги. І коли ми говоримо, що нам бракує близькості, то здебільшого маємо на увазі ніжність, насолоду затребуваності й відчуття теплого рідного тіла поруч.
Фактор війни та його вплив на лібідо
— Якщо ти запитаєш мене про секс, чи бракує його мені, — то ні, — каже моя 46-річна подруга Катерина С. Вона з двома дітьми живе в Польщі, чоловік опинився в окупації, зміг вибратися звідти аж через рік, зараз працює на одному з критично важливих підприємств України.
Жінці насамперед бракує всього того, чим є шлюб: просто бути разом, просто засинати поруч в обіймах, просто, щоб «я говорила, а він слухав», вечірніх прогулянок, спільних переглядів фільмів, поділеного на двох побуту, ніжності.
Цього бракує і чоловікам, хоча вони рідше це артикулюють, переконана психологиня, психотерапевтка, консультантка з питань сексуальності Тася Осадча. І часто, коли чоловіки кажуть, що хочуть сексу, йдеться також про оцей світ інтимності та близькості, а не про голий статевий акт.
— Я б подумала, що пристрасть вщухла, — каже Катерина, — бо ми вже не юні закохані. Навіть після розлуки ми не стрибаємо одразу до ліжка. Втім розмовляю з подругами, які молодші за мене на 10-15 років — і у них зараз так само. Коли ходимо до магазину скупитися перед поїздкою додому, жартуємо: треба купити цю звабливу білизну, одягнути на «побачення» з чоловіком. А потім самі із себе сміємося — українських чоловіків трусами не здивуєш.
Проблема в тому, що тривала розлука накладає відбиток на інтимну сферу стосунків.
Коли люди довго не живуть разом, слабшає або втрачається зіграність, відчуття партнера, вміння досягти вершини насолоди під час статевого акту. Щоразу доводиться витрачати час, аби знову звикнути одне до одного
Статус біженки, дружини чи подруги військового — реальність для сотень тисяч українських жінок. Фото: ROMAN PILIPEY/AFP/East News
— У мене після кадрів у Бучі повністю зникло лібідо, я просто не хочу більше секса, наче вимкнулося щось. І я не одна така — від знайомих теж таке чую, — каже ще одна українка Євгенія.
І це природна реакція на сильний стрес від інформації про групові згвалтування, щоденні загибелі, постійну небезпеку і неясність майбутнього.
— На початку повномасштабного вторгнення були поширені дві протилежні реакції: або сильно підвищений сексуальний потяг, про що було соромно говорити, адже «навколо палає, а у мене тільки секс в голові», або навпаки — різке і суттєве зниження лібідо. Жінці для збудження треба відчуття спокою, безпеки, якого складно досягти в ситуації війни. Є індивідуальні особливості, але переважно це працює саме так, — запевняє Тася Осадча.
Разом з тим експертка звертає увагу на те, що за три роки війни проблеми з лібідо можуть мати не тільки психоемоційні причини, але й залежати від цілком конкретних порушень здоров'я.
— Депресія, тривожний розлад, збій роботи щитовидної залози, цукровий діабет — все це може спричинити зниження сексуального потягу. Варто пройти обстеження, аби виключити ці фактори або вилікувати порушення.
Знову відчувати себе бажаною
Жінки, з якими спілкувалися Sestry, розповідають, що бажання інтимної близькості іноді повертається так само раптово й несподівано, як воно зникло на початку повномасштабної війни.
Найчастіше лібідо скаче вгору, коли вирішуються базові побутові питання: з’являється стабільна робота, укладено договір оренди житла, не треба щохвилини думати про гроші, є простір для особистого комфорту й усамітнення
Поверненню бажання сприяють також заняття спортом, пробіжки, прогулянки, йога і медитації, адже знижують рівень стресу й допомагають вивільнити ендорфіни. Не можна це недооцінювати.
А коли бажання повертається, а поїхати до чоловіка в гості неможливо, на допомогу приходять відеозв’язок та різноманітні сексуальні стимулятори — від збуджуючих слів до використання вібратора або вуманайзера, діляться жінки.
Тася Осадча пояснює, що збудження — це умовний рефлекс, який формується у відповідь на певні стимули, але якщо не отримує підкріплення, з часом згасає. Жарт «що не працюється — те атрофується» цілком справедливий для інтимної сфери. «Якщо ми не робимо нічого для активізації сексуального збудження, то закономірно, що лібідо знижується і навіть зникає», — пояснює Осадча.
Природа жіночого збудження та оргазму тонка й примхлива. Війна створює ще більше перешкод, аби жінка могла розкрити свою чуттєвість. Втім цю чуттєвість можна зберегти навіть в умовах війни, якщо піклуватися про себе і свої потреби.
Розмова з коханим замість хатніх справ
— Навіть в умовах комун, гуртожитків і хостелів є ванна, душові, де можна усамітнитися, — продовжує Тася Осадча. — Якщо жінка ділить простір з кимось, то треба домовитися з іншими співмешканками, щоб у кожної був час для усамітнення. Якщо є діти, то коли вони бувають у школі, друзів чи на прогулянці, не варто хапатися в ці вільні хвилини за домашні справи. Хапатися варто за телефон, аби приділити час собі й партнерові. Або просто собі — це теж корисно і допомагає відновити чуттєвість.
Мастурбація, секстинг (пересилка інтимних фото, повідомлень інтимного змісту — Ред.) та секс-іграшки — це те, що може підтримати вогонь навіть на відстані.
Але головне — більше спілкуйтеся. По телефону, з відеозв’язком, через листи чи аудіоповідомлення розповідайте одне одному про свої почуття, емоції, побутові дрібниці. Смійтеся, жартуйте, плачте разом. Щодня. Фліртуйте, згадуйте щасливі миті й плануйте майбутні, разом переглядайте фільми, слухайте одну й ту саму музику, танцюйте і готуйте їжу «на відстані». Підтримуйте емоційний зв'язок. Адже саме він є ключовим у збереженні стосунків на відстані. Саме емоційний зв'язок допомагає зменшити почуття самотності — а це ваш ворог у довгій розлуці. Пам'ятайте: це тимчасово, але це треба пережити. І саме емоційний зв'язок провокує пристрасть і енергію любові — до того ж не тільки до партнера, але й до самого життя.
Психологи стверджують, що за рівнем травматизації розлучення поступається лише смерті. Адже розлучення, в певному сенсі, теж є своєрідною смертю — це кінець родини, стосунків, спільного життя, мрій і надій на майбутнє разом «в горі й радості».
Нещодавно Sesrty писали, що війна змусила український уряд шукати цифрові рішення для допомоги українським парам, які розділені кордонами та лінією фронту, аби вони могли швидко побратися. Втім війна не лише посилила розуміння цінності шлюбу, але й розлучила чимало пар. Для багатьох війна стала випробуванням на міцність стосунків і каталізатором розставання.
У важкі часи люди частіше розлучаються
Згідно з даними World of Statistics за 2023 рік, Україна увійшла до п’ятірки країн світу за кількістю розлучень — 70% від укладених шлюбів. У першому півріччі 2024 року на 10 шлюбів приходилося 5 розлучень.
Якщо до повномасштабної війни ініціаторами розлучення були здебільшого жінки, зараз тенденція змінилася — на розлучення стали частіше подавати чоловіки, стверджує суддя-спікерка Деснянського районного суду міста Києва Валерія Бобко в інтерв'ю «Українському радіо».
Світовий досвід показує, що найбільший вплив війна має не на цивільних, а на військових. Ветерани, які бачили бойові дії, на 62% більше схильні до розлучення порівняно з тими, хто не брав безпосередньої участі у війні. І що довше тривають військові дії, то більше ризик розлучення, стверджує дослідження корпорації RAND. 97% розлучень сталися після повернення з бойових дій (і часто їх ініціюють жінки-військові).
Разом з тим ці дослідження проводились у країнах, де цивільні партнери військових залишалися у звичному для себе середовищі. Тоді як війна в Україні має особливість — вона викликала наймасштабнішу міграційну кризу з часів Другої світової війни. Чимало жінок з дітьми перебувають за кордоном або переїхали в інший регіон, чоловік — часто на фронті або залишається вдома в Україні, далеко від родини. Перебуваючи в довгій розлуці, люди природно влаштовують своє особисте життя з тими, хто «ближче до тіла».
Українка Ольга ділиться: «Я розлучилася, тому що вивезла дітей у безпечне місце, а чоловік настільки «злякався», що попросив «прихистку» в іншої жінки. Тепер маю намір залишитися жити за кордоном, оскільки одна у військовий час в Україні не зможу забезпечити основні потреби і належний розвиток себе та двох дітей. Мій вже колишній чоловік впевнений, що я сильна і впораюсь»…
Війна підсвічує проблеми шлюбів або чому шлюби руйнуються
Якщо подивитися на проблему ретроспективно, простежується абсолютна залежність між потрясіннями в державі та змінами в особистому житті. У важкі переломні часи люди шукають підтримки, захисту й любові, тож збільшується кількість шлюбів, але водночас саме ці труднощі можуть стати причиною руйнування родин, створених раніше.
Найбільша кількість шлюбів і розлучень сталась у перші роки незалежності України. З 1991 по 1994 рік було зареєстровано понад 200 тисяч розлучень щорічно. Це найвищі цифри за всю історію незалежної країни. Протягом наступних десятиліть ситуація стабілізувалася: у середині 2000-х, коли економіка стала відновлюватися, кількість шлюбів збільшилась, а розлучень — пішла на спад.
У 2020 році через пандемію COVID-19 шлюбів стало менше через карантинні обмеження, але й кількість розлучень знизилася через складнощі судових процесів.
Повномасштабна війна кардинально вплинула на динаміку шлюбів і розлучень.
У 2022 році в Україні спостерігався «весільний бум», оскільки люди прагнули укріпити родинні зв’язки в умовах невизначеності. Проте вже в 2023 році зросла кількість розлучень, і ця тенденція тримається досі. Соціологи прогнозують, що після завершення війни кількість розлучень знову зросте
Разом з тим якщо проаналізувати різні дослідження, то «війни» як причини для розлучення там немає. Вона лише підсвічує причини, через які руйнується шлюбний зв'язок. Одна з найголовніших — недостатня або неефективна комунікація між партнерами. Яка призводить до накопичення невдоволення та втрату емоційної і духовної близькості.
— Багато шлюбів розпадаються через невірність, втрату довіри, зловживання психоактивними речовинами одного з партнерів, конфлікти й уникнення шлюбних зобов'язань, — зазначає психологиня Ірина Овчар. — Хоча війна не є безпосередньою причиною розлучень, вона може посилити існуючі проблеми у відносинах, створюючи додатковий стрес, емоційну напругу, фізичну і психологічну відстань, а також різницю досвідів між подружжям, що перебуває в різних умовах.
«Я виходила заміж не за «сцикуна»
Однією з перших моїх знайомих, яка подала на розлучення після повномасштабної війни, стала 28-річна Оксана Ковтун (ім'я змінено на прохання героїні — Ред.). Колись це була гармонійна пара: високий стрункий блондин та тендітна сіроока блондинка, які познайомились під час навчання в морській академії. Він дарував велетенські букети квітів, влаштовував романтичні побачення на найвищій будівлі рідного міста, разом вони каталися на конях, велосипедах, займались дайвінгом, ходили в походи з наметами.
Повномасштабна війна заскочила їх по різні боки кордону. Вона залишилася в Україні, він був у морі. Коли повернувся з плавання, оселився в Румунії, потім — у Польщі. Довго вмовляв дружину приєднатися, зустрілися через рік на зйомній квартирі в польському Вроцлаві. Домовлялися повернутися разом, але він так і не наважився — щоб не бути мобілізованим.
Оксана була розчарована його позицією, особливо після року волонтерської діяльності, коли побачила силу духу інших українців, готових на все заради майбутнього країни: «Я виходила заміж не за «сцикуна». Цей рік я спілкувалася з найкращими українськими чоловіками та жінками, які пожертвували всім, щоб Україна збереглася, захищали нас. Як я можу дивитися їм в очі, якщо мій чоловік ховається? Я ніколи не відновлю повагу до нього. Хоча мені страшенно шкода». Їх розлучили швидко, бо не мали спільних дітей та майна.
Фото: Omar Marques / Anadolu Agency/ABACAPRESS.COM/East News
За три роки, відколи збираю історії про українських жінок-біженок, довелося вислухати десятки схожих історій про розлучення під час війни. Ось уривки історій, які чула останнім часом:
Інна, 39 років: «Ми роками жили заради дітей, наша родина залежала від його заробітків. Опинившись за кордоном одна з дітьми, я спочатку думала, що не витягну це все. Потім якось життя почалося налагоджуватися: вивчила мову, з'явилася робота, діти в школі. Ніхто на мене не тисне, не принижує. Поки що ми офіційно не розлучені, але подумки я вже не вважаю себе його дружиною».
Марина, 40 років: «Я постійно була в наших стосунках «гаманцем». Працювала на кількох роботах, всі гроші вкладала в його бізнес, а він програвав доходи в онлайн-казино. Мені навіть погрожували, що спалять будинок, якщо не допоможу розрахуватися. У Польщі мене й дитину безкоштовно взяла до себе родина, я працювала прибиральницею в двох місцях, щоб погасити кредити. Коли віддала останній борг, видихнула — більше до нього не повернуся. Їздила додому, щоб розлучитися».
Олексій, 40 років: «Ми виїхали в Ірландію разом з дружиною. Вона знайшла місцевого чоловіка та зібрала мої речі. Живу тепер поруч, бо хочу бачити дітей».
Мілана, 37 років: «Чоловік дуже переживав, щоб ми з дітьми виїхали. Сказав, що мені буде безпечніше за кордоном. Спочатку кожного дня дзвонив, писав, а потім дедалі рідше. Згодом дізналася, що у чоловіка є «бойова подруга». Повернулася, думала, що врятую шлюб, але не вдалося».
Ірина, 47 років: «Мій чоловік сильно змінився з початком війни. У нього почалася депресія, він став відлюдкуватим. Намагалася йому допомогти, але він тільки більше занурювався в себе. І зрештою подав на розлучення».
Любов, 61 рік: «Дізналася про роман чоловіка з молодшою жінкою після того, як виїхала з дітьми до Іспанії. У нас там був куплений готель ще до війни, і він мав приєднатися, але не їхав. Від друзів дізналася, що він давно має роман з молодшою на 24 роки жінкою. Ми розлучилися, вони побралися, і тепер він всім розповідає, що винна я, бо виїхала».
Аліна Шубська розійшлася з чоловіком під час війни. Приватний архів
Втім інколи розлучення стається без надриву та драми. Війна лише підсвічує, що цим двом людям більше не по дорозі. Аліна Шубська розповідає свою історію:
— Наша з чоловіком сім'я була хорошою. Звичайно, були проблеми, зокрема мій алкоголізм, але ми справлялися. Єдиною причиною наших сварок було те, що ми дуже різні. Він спокійний і вдумливий, любить глибоко розбиратися у всьому, довго приймає рішення і зрештою створює геніальний продукт. Я ж — людина, яка швидко діє: придумала і зробила. Наші темпи не збігалися, і через це ми злилися одне на одного. Йому більше підходить життя в затишному містечку з власним садом. Моя мрія — власна квартира у великому місті, де на першому поверсі можна купити що завгодно. З початком повномасштабної війни ми дуже підтримували одне одного. А коли звикли до нових умов, якось тихо розійшлися. Розлучилися у красивому вбранні, сходили до ресторану. Залишилися кращими друзями.
Чий біль сильніший?
Біженці мають вищі показники розлучень та повторних шлюбів порівняно з іншими групами населення. Це пов'язано з кількома ключовими факторами: вони часто переживають високий рівень стресу та психологічної травми через вимушене переселення, втрату близьких, адаптацію до нових умов життя, стикаються з економічними проблемами, такими як безробіття або низька заробітна плата. Вони можуть відчувати соціальну ізоляцію в новому середовищі, що часто знижує рівень підтримки і збільшує ризик конфліктів у шлюбі.
Українка Світлана Максимець звертає увагу, що в онлайн-додатках для знайомств типу Тіндера чимало чоловіків навіть не приховують, що є «тимчасовими холостяками», поки дружина не повернеться додому, шукають когось, хто «зварить борщ та зігріє в ліжку». Вони виправдовують себе тим, що «дружина у безпеці, а я тут під ракетами та бомбами».
У родинах, які вимушено розділились, відбувається зміна традиційних ролей: жінка перебирає на себе всі функції із забезпечення та вирішення проблем родини, а чоловік, який залишився вдома, має самостійно вести господарство
Психолог Ірина Овчар говорить, що чоловіки дуже важко переживають розділення родини.
— Чоловікам дуже боляче залишатися на самоті, без родини та дружини поруч, спостерігати, як діти ростуть окремо, — пояснює психологиня.
Психологиня Ірина Овчар. Приватний архів
Дехто справляється з цим легше, що напряму залежить від нервової системи та характеру, інші — складніше. Проблему посилює те, що люди не відчувають глибоко досвіду одне одного, адже опинились у різних умовах життя. Наприклад, військові мають справу з надзвичайним фізичним і моральним навантаженням. Цивільні в Україні стикаються з постійними тривогами, самотністю. Жінки, які виїхали за кордон, можуть не розуміти переживань своїх чоловіків через власні труднощі: пошук житла, роботи, організація навчання дітей, вивчення мови, адаптація до нового оточення і законів. Кожен з пари вважає свій досвід найважчим, а знецінення з боку іншого охолоджує стосунки.
— Буває, жінка намагається розповісти про свої переживання та страхи, а чоловік навіть слухати не хоче, бо сам є наодинці зі страхом смерті, страхом загинути від удару ракетою.
Якщо пара дійсно налаштована зберегти стосунки, вона має говорити на теми, які стосуються не лише побуту чи дітей, а й почуттів, емоцій, страхів.
Інколи розлучення — це звільнення
Психологиня Ірина Овчар багато працює з жінками за кордоном і з подивом для себе дізналася, що значна кількість жінок, які виїхали, на момент виїзду вже не мали почуттів до своїх чоловіків.
«Вони вже не хотіли жити в шлюбі, але продовжували з різних причин — спільне житло, недостатня зарплата для утримання себе і дітей. До війни розлучатися не було явної причини. Коли жінки виїхали, знайшли роботу, житло, відчули, що можуть жити самостійно. І це підштовхнуло їх на крок, про який вони підсвідомо думали раніше», — розповідає психологиня.
Інколи розставання «через війну» є звільненням від аб’юзивних або залежних стосунків. «Переїзд і фізична відстань від аб’юзера нарешті дали мені сил, щоб подати на розлучення» — діляться у закритому чаті жінки, які пережили домашнє насилля.
Дарина Брикайло каже, що пережити розлучення важко, навіть коли воно незворотнє. Фото: Ганна Гончарова
Так само радіють ті, хто вийшов із залежних стосунків, зміг пережити зраду. Однак і вони кажуть, що це було непросто. Дарина Брикайло, яка нещодавно розлучилася через зраду, каже:
— Для мене це було справжнім звільненням, адже три роки до того я жила в зрадах з боку чоловіка, намагаючись зберегти родину за будь-яку ціну. Розлучення стало єдиним шансом на самозбереження, і разом з тим це була і трагедія. Ми прожили 14 років у шлюбі, маємо трьох дітей. Це була болюча втрата, яку я пережила з гірким сумом — наче смерть близької людини.
— Для мене розлучення було важким кроком, який потребував багато сили і ресурсів. Не кожен може наважитися на це. Але найважливіше — в будь-якій ситуації думати про себе.
Це — єдина порада жінкам, які розмірковують про розлучення.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.JPG)
.avif)
.avif)