Ексклюзив
20
хв

Хочу бути псом

До редакції Sestry.eu потрапив сценарій короткометражного фентезі-краш-фільму, написаного на основі власних переживань режисеркою-біженкою з Києва, яка тимчасово з дитиною перебуває у Варшаві. Нам здалося, що ця пронизлива та рефлексійна історія викличе схожі відчуття у абсолютно різних жінок, які зараз живуть далеко від свого дому. Публікуємо цей текст, і запрошуємо всіх наших читачок ділитися з нами своїми роздумами

Ганна Гнатенко-Шабалдіна

Українські біженки в ЄС стикаються з самотністю та депресією. Фото з архіву авторки

No items found.

*****

У темній кімнаті, з наглухо заштореними вікнами, через які пробиваються помаранчеві промені сонця, чути звук вібрування телефону, гул вентилятора та цвірінькання пташок. Накрившись тонким простирадлом, на ліжку лежить гола та спітніла Соня. Вона вдивляється в білу стелю та люстру, її погляд уважний та зосереджений, ніби на стелі показують цікавий фільм. Телефон знову вібрує. Соня повертає голову, по закінченню виклику рукою тягнеться до телефону, на екрані висвітлюється 17 пропущених викликів від Лєри, ще якась купа повідомлень, на які немає бажання відповідати, та, власне, навіть читати їх теж немає сил.

Що я тут роблю, хто я така, для чого я живу, які мої цілі, які шанси мати хоча б щось, за що можна вчепитися та вибалансувати з цієї чорної прірви самокопання?

Черговий раз прокрутивши платівку думок в голові Соня повернулася на бік та заплющила очі. Вона давно не бачила снів, не відчувала смаків. Якимось дивним чином в неї збилися радари і датчики, відповідальні за відчуття щастя.

Соня відкрила очі на думці про щастя.

«Ха-ха-ха, щастя. Щастя? Та що таке те чортове щастя. Я ЙОГО НЕ ВІДЧУВАЮ, Я ЙОГО НЕ ПАМʼЯТАЮ!» — спека занурювала в лінь, дрімоту і забуття, очі знову закрилися і вже ніби нічого не заважало гойдатися на хвилях тисячі питань до себе.

Поза домом біженки часто переживають ПТСР на самоті. Фото авторки.

«Мила, прокидайся, вже вечір, ти спиш третій день», — лунав голос Лєри з телефону.

Соня двічі прослухала повідомлення, сповзла з ліжка, пішла у ванну, увімкнула прохолодну воду та стала під душ. Струмочки стікали по тілу, зволожуючи та пробуджуючи. Соня закинула голову назад, руками водила по животу, стегнам, грудям, перевіряючи, чи все на місці.

Телефон невпинно повертав в реальність своїм гудінням. Соня скинула дзвінок Лєри, відкрила камеру та сфоткала себе мокру, вклала фотку в повідомлення та підписала одним словом «Встала».

*****

— Навіщо ми зустрілися в самому центрі? — Соня крутила в руках паперову соломинку, яку дістала зі склянки з лимонадом.        

— Щоб ти побачила, що люди існують, живуть життя, прогулюються, зустрічаються, — відповідала жвава Лєра, сьорбаючи свій апероль.

— Життя, кажеш, живуть? А я існую просто, і ненавиджу те що вони спокійно живуть своє життя, ні про що не замислюючись, і те, що ми тут сидимо, мене теж розйобує.

В одну мить ця безпека може зникнути

Соня процідила слова тихо, крізь зуби, дістала лід зі склянки та протерла ним потилицю.

— І взагалі, мені спекотно, я хочу додому.

Лера зморщила носа, одягла сонцезахисні окуляри, взяла за руку Соню. Дівчата мовчки спостерігали за натовпами туристів, які спокійно, в своїй більшості, розглядали центральну площу старого міста, їли морозиво, пили пиво, фоткалися та говорили всіма мовами світу.  Раптом з телефону Соні завила тривога. Пара туристів зі сходу, може, з Китаю, з-за сусіднього столику округлили очі. Соня швидко вимкнула звук та полізла в телеграм читати новини.

— Чому ти не вимикаєш додаток? Який сенс себе тригерити? — Лєра відпустила руку Соні і також залізла в телефон.

— Гм, мені здається, що ти все прекрасно розумієш. Всі там, а я тут.

— А ти що тут, на похоронку чекаєш і тривогою себе підтримуєш, щоб раптом не забути? — Лєра не відривала очей від телефону і бубоніла до Соні.

— Я нічого не чекаю, я просто хочу знати, що відбувається вдома. Швидкісна ціль в сторону Одеси. Мене в Одесу відпочити кличуть. А я постійно думаю про балістику і швидкісні цілі. І там зовсім немає місця для відпочинку. А мені з Одеси пишуть, та, мовляв, перестань, не страшніше, ніж в Києві, а туди ти їздиш,— Соня перевела погляд на Лєру, дівчата пронизливо подивилися в очі одна одній.

Подруги Ганна Гнатенко (Київ-Варшава) та Аліна Костюкова (Київ-Берлін). Фото авторки.

— Сцикуха якась виходить, ага, — Соня відклала телефон, і знову вдивлялася в натовп.

— Ти їбанулася? Давай обісри ще себе і мене, за те, що ми за кордоном, — Лєра притулила холодний келих до чола.— Яка Одеса, поїхали в Іспанію, Португалію, якщо ти так хочеш на море.

Соня закрила очі руками, їй хотілося плакати.

«Слабачка, ниєш тут, люди в окопах не ниють, без світла не ниють, під обстрілами картоплю садять, а ти ниєш», — думки з самознищенням трохи стабілізували стан.

— Можеш мені теж апероль взяти? Чи краще пляшку просекко? В мене немає сил ні з ким говорити, крім тебе,  — Соня взяла келих Лєри, зробила ковток.

Лєра мовчки встала та пішла з літньої тераси в сторону входу в заклад. Соня відкинула голову назад та закрила очі, ніби розчиняючись в голосах та звуках, які лунали звідусіль. Занурення зіпсував пес, який тицьнув мокрим носом в ногу. Соня нахилилася до собаки та погладила його між вушками, пес лизнув Соні руку та побіг далі.

Хочу бути псом, всі цілі відомі, любити господаря, думати про нього 90% свого життя, інші 10% про їжу, сон та прогулянку. Португалія, там красиво і океан, а в тата на городі полуниця стигла

Соня мрійливо подивилася перед собою, дістала телефон, написала повідомлення, встала, пірнула в натовп і зникла.

*****

Потужний гуркіт наповнював простір, Соня, сидячи на чомусь металевому, неслася на шаленій швидкості, розриваючи повітря, вітер шарпав її волосся, вона пригиналася та обіймала блискучі боки.

— Ох і дивний атракціон, чому я раніше його ніколи не пробувала, це ж ніби оглядова екскурсія, все видно з такої висоти, — кричала усміхнена Соня.

Вона летіла небом, осідлавши крилату ракету.

— О, Кремль, а ми хіба не сюди? Треба її якось скерувати, — Соня притиснулася до ракети сильніше, направляючи її на башту з годинником, за мить до влучання вона катапультувалася, парашут різко смикнув вгору, Соня сповільнилася та з захватом спостерігала за святковим вибухаючим салютом. — Який яскравий, і як все гарно горить, — тепло відчувалося на щоках.

*****

— Прокидайтесь, за годину Київ, каву чи чай будете? — зверталася до Соні провідниця, вона вже була в макіяжі та посміхалася широко.

Тепло розливалося животом, на столику вібрував телефон, колеса потягу мирно стукотіли.

— Мені дріп, будь ласка,— відповіла позіхаючи та потягуючись Соня.

Часті поїздки додому та сум за домом - стиль життя усіх біженок. Фото авторки

Провідниця вийшла з купе, Соня вдивлялася в вікно на дерева та поля, прокручувала в голові сон. Ліниво взявши в руки телефон Соня побачила лише одне повідомлення від Лєри.

«З тобою все гаразд?»

Провідниця принесла каву, поставила чашку на столик, поклала поряд цукор та ложку.

— Смачного.

Соня відкрила камеру. Вікно, пейзаж, ноги, стаканчик кави, все разом компонувалося в ідеальне за настроєм зображення, яке Соня відправила Лєрі у відповідь.

Ескалатор поволі віз Соню вниз, до виходу з будівлі вокзалу. Масивна люстра, рамки металошукачів, люди в військовій формі, групи дітей, яких проводжають батьки в літні табори. Все жило та звучало. Соня озиралася, роздивлялася, хапала повітря, яке мало запах.

— Таксі містом, ціни нормальні, поїхали,— Соня пройшла повз таксиста мовчки, вийшла з високих дверей, посмішка невпинно збільшувалася на обличчі, серце калатало. Завила тривога, Соня подивилася в прозоре синє небо, телефон бжинькав від повідомлень, одне з яких було від Лєри.

Авторка блогу на Київському вокзалі. Фото з власного архіву

«Тю, ти що дурочка, думала, що я тебе кину? І не сподівайся, Одеса так Одеса, але спочатку кави на Подолі вип'ємо» — звучав голос Лєри в навушниках, Соня відправила у відповідь сердечко, взяла свою валізу та пішла в сторону метро, десь за спиною в небі пролунав вибух, за ним ще один, але інакший і вже на землі.

No items found.

Українська режисерка, сценаристка. З 2004 року працює у кіновиробництві на різних позиціях. У 2019 році Ганна написала сценарій до короткометражного фільму «Мам» — про жінку, яка проживає післяпологову депресію. 2021 року фільм було знято — і він почав своє незалежне фестивальне життя. За підтримку УКФ Ганна написала сценарій до повнометражного дебютного фільму «Аля». З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Ганна переїхала до Варшави, де і зараз живе.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Дослідницька ініціатива «Українська історія: глобальна ініціатива», яка була презентована у Києві наприкінці вересня, назріла уже давно. Адже західним інтелектуалам та політичній еліті варто нарешті зрозуміти відмінності між Україною та Росією — що це не один народ, не одна російська мова і точно не єдиний мобілізаційний ресурс для подальших загарбницьких війн. 

У межах трирічної програми історики проведуть десятки незалежних досліджень, які охоплюватимуть часи від того, коли тут уперше зʼявились ознаки цивілізації, та до днів нинішніх. 

Презентація проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива». Фото: Дипломатична академія при МЗС України

«Досліджуватимуться такі теми, як початок розселення людства, поширення індоєвропейських мов, відносини між класичною Грецією та Чорноморським регіоном, Європа епохи вікінгів, стосунки між Візантією та Києвом, а також сучасні питання націєтворення та імперії", — йдеться в описі амбітного проєкту. 

Через низку причин — політичних, фінансованих, ідеологічних — правлячі еліти в Україні ніколи не займались переосмисленням власної історичної спадщини

Жодного разу не збирали талановитих українських істориків з важливим завданням — пояснити тисячолітню спадщину тутешніх територій і чітко укріпити розуміння західних колег, що тут окремий народ, який має неймовірну історію державотворення та військової справи. 

Поки українцям було «не на часі» копатися в собі — російська пропаганда просувала свої наративи. То ж не дивно, що в промовах Джо Байдена часом лунали слова про «тісні родинні звʼязки росіян та українців». Поважне видання The Economist у програмній статті бідкається з приводу зростання націоналізму в Україні. А ще пише, що українські російськомовні громадяни можуть стати бойовиками Путіна — тобто немає жодного розуміння, звідки взялись ці російськомовні. І чому це предмет серйозного вивчення імперської політики часів царської Росії та сталінських репресій. 

Пошук відповідей на питання «Що таке Україна?» активізувався після вилазки російського диктатора Владіміра Путіна на інтервʼю до трампіста та конспіролога Такера Карлсона в лютому 2024 року. Там кремлівський агресор за задумкою сценаристів мав показати себе рятівником християнства і новим лідером східних словʼян. Утім уже зі старту щось пішло не по плану — і самому цинічному ведучому було ніяково. Бо на інтервʼю Путін приніс роздруківки, які  буцімто «підтверджують прохання Богдана Хмельницького забрати південні території російських земель під сильну руку московського царя». 

При чому це були не фотографії секретних документів, а роздруківки Microsoft World

Тож новий проєкт групи дослідників цілком на часі. Особливо, якщо врахувати, як працює російська пропаганда із нинішніми підлітками, де дітям зі старту говорять, що ніякої людської цивілізації та культури на окупованих територіях України до приходу Росії не було. 

Як влучно зауважує відомий український OSINT-аналітик InformNapalm Антон Павлушко, «на зміну нинішньому поколінню орків виросте ще більш кончене покоління». 

Тімоті Снайдер, американський історик, фахівець з історії Центральної та Східної Європи, Радянського союзу, а також Голокосту дав кілька коментарів стосовно того, що в першу чергу цікавить його колег. 

Тімоті Снайдер. Фото: Дипломатична академія при МЗС України

Пан Снайдер вважає, що повномасштабна війна за два з половиною роки багатьом відкрила той факт, що Україна взагалі є. Утім тепер група науковців пропонує розширити цей факт — поясненням, чому вона важлива. Що тут робили давні греки, який слід тут лишили скіфи? Як це врешті вплинуло на обличчя нинішньої Європи — на традиції торгівлі, дипломатії та міждержавних союзів. 

«Увесь метод, як ми викладаємо історію Східної Європи, базується на російському імперському конструкті. Тож від Каліфорнії до Німеччини, по суті, ми викладали історію згідно з поняттям: те, що сталося в Києві та Русі 1000 років тому — це нібито чомусь сьогоднішня Росія. А ми повинні звільнитися від цього», — пояснив Снайдер головну біду західних університетів в інтервʼю Liga.net. 

Тож мета ініціативи «Українська історія: глобальна ініціатива» — показати, що українська історія насправді набагато ширша за Україну, набагато ширша за Росію, і що вона пов’язана практично з усім важливим в європейській і світовій історії, — і так залучати людей

Так би мовити, зробити кращу альтернативу історії від Путіна та Мєдвєдєва, які уже кожному світовому політику розказали, що тут все російське було і буде. На виході західні фахівці обіцяють роботу на 3 мільйонів слів, тобто майже 8,5 тисяч сторінок книжки великого формату.

Утім є маленька проблема — це буде історія України від західних спеціалістів і як вони бачать нас у своєму історичному контексті. Для того, аби ця праця була об'єктивна, — українцям теж варто переосмислити свою спадщину. Як самостійному народу — як людей, які разом з поляками та литовцями збудували дві сильні держави на ряду з Францією — Велике князівство литовське та Річ Посполиту.

Важливо осмислити своє місце на карті, аби не бути населенням поза політикою, якому неважливо під яким прапором жити

Українцям так довго втовкмачували в голови, що вони пасивна нація, яка начебто ніколи не воювала до Другої світової війни, що багато хто забув традицію армії, історію артилерії, досвіди походів на Азов та Москву, тривалу війну проти більшовиків і підпільний рух опору двадцятого століття. Все це призвело до того, що наші політики інфантильно ставились до спадщини державотворення, а наше населення, а не народ — боялось дати зайву гривню на розвиток власної армії. 

Багатотомник української історії від західних науковців може бути у майбутньому розкритикований. В основному за те, що там більше в центрі уваги не український народ, а більше українська територія як арена європейських подій. 

Утім варто сприймати це як поштовх до тверезих дебатів і натхнення для інших авторів написати свою історію України. Щось піде у смітник, а щось обовʼязково вийде з перекладами на англійську. 

І врешті це змінить сумну ситуацію, коли донині у дитячих енциклопедіях Великої Британії назви Київ та Харків пишуть у російській транскрипції. А ще «Kievan Russia» замінила правильну Kievan Rus. Коли українські матері уперше помітили таку підміну і фальсифікацію, вони звернулись до видавництва, яке випускає такі енциклопедії. Утім тамтешні бізнесмени тривалий час ігнорували скарги. І пішли на контакт лише після звернення українського посольства у 2024 році. Тепер видавництво обіцяє випустити покращену книгу, але осад лишився. 

Тому історія від Тімоті Снайдера, Сергія Плохія та Енн Еплбаум точно не зніме усіх проблем стосовно історичної спадщини, за яку Росія веде геноцидальну війну із її творцями — українцями.

Утім є шанси, що українських дітей закордоном менше насичуватимуть фейками про «російську королеву Франції Анну» та «тільки росіяни перемогли у Другій світовій війні», а аналітики поважних західних видань не будуть всує розкидатися словами «український націоналізм»

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Переписати історію. Як західні науковці заткнуть пельку «історику» Путіну?

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Нещодавно довелося працювати з фактажем про стереотипи щодо українських біженців, якими повняться не лише закордонні медіа і Твітер, а й європейські кухні, затишні курилки, закордонні соцмережі тощо. Окрім класичного «українці сидять на допомозі» й «забирають наші робочі місця», що їх вдається цілком аргументовано розвінчати, трапляються й інші — неочікувані, дивні. А часом навіть такі, що не налазять на голову.

— В Європі часом доходить до смішного, — розповідає Анастасія. — Я почала колекціонувати судження, з якими стикнулася дорогою з Польщі до Австрії. Часом це крайнощі й взаємозаперечувані судження — як от «українці — неосвічений народ, але більшість із них закінчили університети».

Анастасія — біженка з України — відгукнулася на мій запит розповісти, із якими стереотипами щодо нас стикнулася в Європі. Спілкуємося у групі Фейсбуку, яка об’єднала українців за кордоном. Тут біженці, які опинилися в різних країнах, діляться найдивнішим, що чули про себе з уст європейських обивателів.

До слова, стереотипне мислення властиве нам усім. Його мета цілком благородна: розвантажити наш мозок через спрощення, виявити дрібні закономірності, обробити і узагальнити їх. Таким чином мозок намагається пришвидшити реакцію на те чи інше явище і зекономити життєву енергію

Утім, соціальні стереотипи й твердження, що їх ми приписуємо іншим на основі їхнього походження, соціального статусу, статі, зовнішнього вигляду і віку є неявним проявом прихованого упередження. Ми часто формуємо собі список аргументів під уже заготовлений висновок і тішимося, що маємо рацію.

— У Польщі застосунок для знайомств оновив мою локацію, — продовжує Анастасія. — Знайомитися ні з ким не планувала, але уже перший співрозмовник, з котрим стався метч, розсмішив тим, що чимало знає про українок. Я дізналася, що ми дуже домашні, любимо готувати й сидимо вдома, не намагаємося перебрати на себе чоловічі ролі. Доводити, що я не така, було зайве — далі був монолог про те, що мені просто ще не трапився справжній чоловік. Тому я просто скасувала пару.

Стереотипи про українців в Європі можна умовно розділити щонайменше на три групи. Перша — судження, що формуються на основі власного досвіду взаємодії з українцями. Тривалість цього досвіду може бути зовсім несуттєвою. Іншими словами — якщо перший-ліпший українець, що його зустрів сферичний житель Європи, має пофарбоване у кольори прапора волосся й дірку в носі, то схожий типаж йому теж видасться українцем.

Які судження про українців ширяться в Європі? Фото: Shutterstock

— Якось італійський лікар, до якого раніше зверталася, і який щиро підтримує українців, запропонував чудове безплатне житло з видом на Колізей у Римі, — розповідає Валентина. — Нічого платити не потрібно було: лише підтримувати чистоту у чотирьох кімнатах і спілкуватися з господарями — літньою італійською парою. Лікар дуже дивувався, що нікому з українців не припала до душі така пропозиція.

Напевне, він і досі вважає, що це так типово для українки — прибирати і бути компаньйонкою

Бо хіба ж за природне українське «”прибери-розкажи” треба платити?». 

— «Поляк робить, щоб робити, українець — щоб зробити», — таке я почула в Польщі, — продовжує Анастасія. — А потім ще у котрійсь європейській країні дізналася, що ми дуже працьовиті й відповідальні. Це звучить приємно і зобов’язує «тримати марку», але ж це — теж стереотип.

Друга група європейських стереотипів про нас виникла, здається, через обмежений кругозір і брак освіти. Ми надто довго ідеалізували Європу з її найкращими університетами, аж раптом на практиці виявилося, що у декого шкутильгає початкова школа. Звісно, із початком повномасштабного вторгнення в Європі уже й не почуєш, що Україна — це десь у Росії, але дехто часом досі дає у штангу.

— Менеджерка відпочинкового комплексу для дітей в іспанській Коста-Дораді, куди нас поселили у квітні 2022 року, увесь час казала, що нарешті ми нагріємося, — каже Надія. — Коли ми порозумілися, то мусили спростувати її уявлення про Київ як про вічно засніжене місто. Здається, вона колись була у зимовій Москві й плутала нас зі східним сусідом.

Це звучить смішно, але деколи хочеться кричати: ти, молодий бельгієць або француз, який бував у Малайзії і відпочивав на Філіппінах, мав би мати ширший кругозір, аніж у твоєї бабусі, яка нікуди не виїжджала!

Ольга, яка опинилася у Бельгії, розповідає про свій досвід: 

— На прийомі в мерії одного великого міста, який закінчувався невеликим частуванням, нас вчили користуватися ножем і виделкою. Коли ми роздуплилися, чому за столом досі немає «приймаючої сторони» і навіщо біля нас товчеться чоловічок із помічників мера, стало незручно і йому, і нам.

— У нас була цікавіша історія, — коментує у Фейсбуці ще одна Надія, теж переселенка до Іспанії. — У дорогому мережевому готелі десь у Барселоні, куди нас розселили тимчасово на одну ніч, музикант за фортепіано у холі урочисто привітав нас мелодією «Калінка-малінка». Пробачте, ми нечемні біженці, ми трималися, а ось наші діти фукали.

Утім, тут варто внести пояснення. Донедавна українці й самі не надто прагнули, аби їх ідентифікували інакше, ніж росіян. Моя френдеса, яка проводить екскурсії в італійському Римі, каже: «Українці жодного разу не вимагали і не просили провести екскурсію українською, хоч ми напередодні знайомилися і вони знали, що я родом із Тернопільської області, розмовляю українською. Якось навіть була група із заходу України. На екскурсію вони усі сумирно зібралися під таблицею з написом RUS. Тож чому дивуватися, якщо інші теж нас інакше не ідентифікують?».

Існує три групи стереотипів про українців. Фото: Shutterstock

Третя група стереотипів про українців — з розділу вільної творчості. Сюди можна віднести все фантазійне, що не налазить на голову.

— За 16 років життя у Німеччині я ні разу не чула про те, що забираю чиєсь робоче місце, зате дивувалася іншому. Ти з України, значить, добре граєш в шахи? Ти з України, то твій тато інженер? Це, здається, найдивніше, із чим доводилося стикатися, — розповідає Ганна.

— У мене першого тижня роботи в австрійському офісі стався дивний конфуз, — каже координаторка міжнародних проєктів Настя. — Коли я знімала пальто в офісі, то зауважила, що спідницю дивним чином забула вдягнути. Тонкі колготки потім вдалося прикрити мало не до колін, добряче розтягнувши светра. Але колега встигла оцінити колір білизни на мені. Вона анітрохи не здивувалася, стенула плечами: «Ну, ти ж українка» і запропонувала випити кави. Що це означало з її вуст — я не наважилася запитати й досі.

Коли я думаю про стереотипну українку в Європі, мій мозок теж намагається спростити, тож чомусь мені бачиться Настя в одних колготах. Така собі домогосподарка з борщем із засніженого Києва, яка вибила твого ферзя, бо в неї тато — інженер. Може, навіть з кольоровим волоссям, бо тут — суцільне поле для експериментів. І не ясно, що і як вистрілить, коли ти — українка.

20
хв

На голову не налазить. Які неочікувані судження ширяться про українців у Європі?

Ольга Гембік

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Заступниця мера Варшави: Прибулі з України не повинні працювати нижче своїх компетенцій

Ексклюзив
20
хв

В ЄС схвалили продовження тимчасового захисту для українських біженців до 2026 року

Ексклюзив
20
хв

«Крім борделів, ніде не побачите»: як скандал у Швеції згуртував українок

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress