Ексклюзив
20
хв

Кримський тупик. Як глава МЗС Польщі сказав ту правду про Крим, якої боїться українська влада?

Стабільного миру в Україні не буде без вирішення питання окупованого Криму. Анексований півострів став головним військовим плацдармом, з якого Росія блискавично захопила шмат території від Маріуполя до Херсона

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Глава МЗС Польщі Радослав Сікорський. Фото: Chubotin Kirill/Ukrinform/ABACA/Abaca/East News

No items found.

Утім в нинішньому політикумі бракує інтелектуалів, які б могли представити візію повернення півострова додому. Тож не дивно, що коли до Києва приїхав міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський і дозволив собі висловити неприглядні речі про ревізію кримського населення та можливу передачу його під мандат ООН — багато хто сприйняв це в штики. І навіть вийшов з порадами поторгувати Ґданськом чи Вроцлавом з Німеччиною — хоча це інший історичний відтинок і якраз військове вирішення конфлікту. 

Що стосується відвоювання Криму — варто чесно сказати, що у нас бракує людського ресурсу для військового повернення півострова

І навряд чи ті, хто хотів попити вина на набережній Ялті, записався би зараз у штурмові бригади заради цього. За попередніми оцінками військових експертів, для цієї авантюри нам би знадобилося кілька сотень тисяч мобілізованих. 

Сікорський у Києві нікому не навʼязував своє бачення та свої ідеї. Слова про перевірку законних мешканців і чисто теоретичний референдум під мандатом ООН за двадцять років були сказані на форумі YES. Це приватний дискусійний майданчик з топовими інтелектуалами, який щороку організовує український мультимільйонер Віктор Пінчук. 

Колись давно конференцію про смисли для політики і бізнесу проводили в Ялті. Але так, як кримський курорт давно в глухій окупації, логічно, що про деокупацію теж заговорили. 

Керівник Офісу президента Андрій Єрмак та українське МЗС обурились словами польського дипломата. Сікорський потім пояснив, що ніхто і не думав посягати на територіальну цілісність України:

— На конференції відбулася гіпотетична дискусія серед експертів в режимі off the record (без публічного цитування. — Ред.), де ми розглядали, як реалізувати пропозиції самого президента Зеленського, про те, як повернути Крим. Він говорив про дипломатичні дії.

На правах місцевої жительки та політичного оглядача, можу сказати, що не бачу нічого страшного, коли західні досвідчені політики пропонують свої варіанти вирішення кримського питання.

Врешті думки про Крим — то лише візія Сікорського. Для таких цілей і організовують дискусійні майданчики та платформи

І врешті варто говорити нарешті про реальні потреби і справжні проблеми — і знелюднення нашого Півдня, знищення Маріуполя, перетворення Херсона на місто військових та пенсіонерів — якраз і є наслідком слабкої уваги до Криму. Саме ігнорування політиками того, що присутність російських військ на півострові ускладнює нашу торгівлю морем, робить беззахисними наші цивільні міста та херсонський напрямок фронту. 

Сікорський на конференції YES у Києві. Фото: ФондВіктораПінчука©2024 та @YES2024

Можна і далі говорити, що «Крим — це Україна» і їсти далі кримські чебуреки на фуршетах. А можна запропонувати власні візії і план Б. Одразу скажу, що з боку українських військових пошук пропозицій щодо обов'язкової демілітаризації постійно триває. 

У серпні 2024 року керівник Головного управління розвідки Кирило Буданов пояснював, що головною метою військових є вибивання Чорноморського флоту із кримських портів.

— Усе, що ми робимо, крім рутинного руйнування логістики й залізниці, це ще й десакралізація Криму. Міст має бути зруйнований, ми домоглися, щоб Росія вивела свої кораблі з Криму якомога далі. В Очамчире (це новий порт Росії в окупованій Абхазії)? Прекрасно! — сказав Буданов в коментарі для «Укрінформу».

Все це збігається із заявами колишнього командувача Сухопутних військ США в Європі Бена Годжеса, який постійно підкреслює, що Крим — порохова бочка, яка може спалахнути знову. І саме перебування півострову в руках російських окупантів — безпосередньо впливає на українську економіку та безпекову ситуацію у великих містах з виходами на море, як то Одеса чи Миколаїв. 

Лишається лише бажання пошуку подібних варіантів від політиків. Адже кожен рік Росія все міцніше вростає корінням у Крим. Варто нагадати, що одразу після окупації на півострів переїхали тисячі сімей російських силовиків. У цих молодих людей народились в Криму діти і логічно, що через певну кількість років вони заявлятимуть, що це їхня земля. А для переконливості покажуть паспорти з відмітками про місце народження. 

Глава МЗС Польщі запропонував один із варіантів. Саме варіант, а не вимогу чи ультиматум. 

— Ми могли б передати його під мандат ООН із місією з підготовки чесного референдуму після перевірки того, хто є законними жителями, і таке інше... І ми могли б відкласти це на 20 років, — назвав один із варіантів Сікорський на форумі YES.

Нам варто мати план, що робити з тими колишніми власниками українських паспортів, які радісно бігли через Чонгар звільняти українців від їхнього життя

І врешті подумати, чи мають право жити в Криму діти сімейної пари російських військових, де щаслива дружина і мати радила чоловіку як правильно треба ґвалтувати українських жінок. 

На жаль, за роки окупації ми не чули притомних політичних пропозицій, що робити з Кримом. І варто визнати, що політика приманювати їх до української справи пільгами, паспортами, безкоштовним навчанням в українських університетах — зазнала фіаско. 

Радослав Сікорський та Майк Помпео, ексдержсекретар США у Києві. Фото: ФондВіктораПінчука©2024 та @YES2024

Тож візія про перерахунок тих, хто має законне право на проживання в Криму, та співпраця щодо Криму із ООН — притомніша за ідею заїсти кримські гори медичним канабісом. Або вішати оголошення про пошуки нових керівників, які можуть прийти і взяти владу у свої руки після деокупації. 

Президент Володимир Зеленський та його керівник офісу Андрій Єрмак щиро вірять, що другий саміт миру буде успішний за перший. Утім жодні посиденьки з Росією і без не принесуть спокою без вирішення кримського питання. 

Інакше це буде тимчасова пауза, де росіяни точно подумають, а що ми зробили не так. І чому треба підготуватись до нової війни краще. Аби взяти Київ та Одесу і зробити так, аби ще більше людей поїхало до Польщі та Німеччини назавжди.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

No items found.

Українська журналістка, політичний аналітик та медіа-консультант. Працювала парламентським оглядачем більше 10 років. Співпрацює з виданнями «Цензор.нет» та «Еспресо». Є авторкою популярних YouTube-каналів «Цензор.нет» та «Шоубісики». Спеціалізується на темі політики, економіки та медіатехнологій.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Артем Чех

Навряд чи це можна назвати найбільшою проблемою України. У світлі (точніше — у темряві) подій, що огорнули нашу країну за останні майже три роки, це лише передвісник великої проблеми. Але передвісник загрозливий, легкозаймистий, такий, що здатен змінити хід історії. І ні, це не перебільшення.

Ще на початку великого нашестя здичавілих був шанс не встояти. І навіть та аномальна кількість добровольців, що взялася за зброю, не додавала віри. Хоча й дивувала. Всі як один. Тисячі, сотні тисяч рішучих чоловіків і жінок залишили всі справи, повернулися з-за кордону й одягнули піксель. На другий тиждень війни мій батальйон був роздутий до бригади. Ми мали чотирнадцять рот замість трьох. У той час темного хаосу ніхто не дивився у бік тих, хто не доєднався. Нам вистачало. А за відсутності сформованого фронту взагалі було не зрозуміло, яка кількість людей потрібна.

Та вже понад рік питання мобілізації стоїть так гостро, що ранить усіх, кого це стосується. А стосується це, до слова, всіх. Навіть тих, кому здається, що вони на достатній відстані від війни, щоб її не помічати.

Підрозділи на фронті зчесані до рожевого м’яса. Окрім хронічних хвороб, багато воїнів мають і ментальні проблеми, що стали наслідком безупинного перебування у нелюдському стресі. Піхота, мов брусок мила, змилюється до стану прозорості. Стрілецькі підрозділи, чиє завдання якщо не копати, то стріляти, стріляють і копають, аби мати принаймні шанс виповзти з бойових позицій живими. Це не ті браві солдати, що два роки тому заїжджали у таке ж пекло з повними кишенями сил, сміливості та героїзму.

Моє постійне спілкування з бойовими товаришами підтверджує здогадки, що на фронті в умовах тотальної війни боєць добре тримається до року. Далі він сиплеться і зникає

Йому потрібна передишка. Лікування, відпочинок і час у добрій до нього атмосфері, що здатна поставити на місце його кукуху. Трохи краще з тими, хто служить далі від фронту. Та за два-три роки відірваність від цивільного життя й перебування у лещатах системи все одно морально знесилюють. Побачити дітей, побути з найближчими, відвідати могили рідних, виспатися й відчути своє життя як таке, що належить лише тобі, здатні повернути у стрій. Не відпустка у 10-15 днів, не лікарняний у 30 днів, а повноцінний відпочинок. Хоч би на рік.

З іншого боку, тилові міста заповнені чоловіками, багато яких із маніакальною одержимістю чекають на закінчення війни. І чим швидше, тим краще. З відтятими Росією територіями, з тисячами полонених, з їхньою власною дірявою совістю. Бо чим швидше — тим менше шансів, що їх насильно притягнуть до війська виконувати їхній конституційний обов’язок, тим менше шансів, що доведеться шукати чи купувати собі бронь, давати від п’яти до сорока тисяч доларів хабара або шукати нелегальні чи не зовсім нечесні шляхи за кордон.

А за кордоном теж перебувають різні українці, і деякі з них так само чекають, що все це хоч якось нарешті закінчиться, Україна складе зброю, віддасть на відкуп ще кілька десятків тисяч квадратних кілометрів територій, відмовиться від права обирати своє майбутнє й посадить у Верховну Раду із сотню колаборантів, які прийматимуть закони під кремлівським керівництвом. Байдуже, що там відбуватиметься, — аби швидше закінчити. Аби можна було повернутися, аби можна було би знову вільно ходити містами та не боятися нарватися на хлопців з ТЦК. Аби не було війни.

Ніхто не хоче війни. Виснаження і горе зводять все до простого бажання — залишити війну історії. Історія, щоправда, повторюється із загрозливою частотою. І те, що ми залишимо недоговореним (недовойованим), — перейде у чорний спадок нашим дітям та онукам. Ми мусимо боротися доти, поки можемо боротися на вигідних для нас плацдармах. Залучати західних партнерів, шукати дипломатичну підтримку цивілізованого світу, тримати оборону по всьому фронту і бити ворога в його ж лігві. І поки ми здатні це робити — ми мусимо це робити.

Але чи мусять це й надалі робити ті самі люди, хто у перші місяці врятував країну, хто у полях, посадках і в придніпровських болотах протягом двох з половиною років втрачав здоров’я, побратимів, психіку? Чи має ця самопожертва стати ношею виключно тих добровольців, які вдягнули піксель у перші місяці? Їхні діти підросли, їхні дружини втомилися чекати, а батьки постаріли. Але вони все так само запряжені в цей чортів плуг і тягнуть його кривавою оранкою.

Просте питання: чому лише ми? І якщо вже ми — до кінця, до прозорої невагомості, каліцтва чи закінчення війни, — чи зможемо ми потім жити в одній країні з тими, хто всіма способами уникав цієї війни, даючи хабарі, тікаючи до сусідніх країн чи переховуючись від мобілізації, мов таргани в сонячний літній день?

Ні, не варто обманюватися відносно рівним фронтом. Він тримається, поки той надломлений від надзвичайного тиску солдат його тримає. Чи довго цей солдат триматиме на собі війну? А що далі? А що війна? Розсмокчеться? Не розсмокчеться. Це ж не герпес.

В Україні достатньо мобілізаційного ресурсу, аби не лише поповнити ряди сил оборони, але повноцінно замінити принаймні тих, хто увійшов у це пекло першими. Але, здається, держава не має змоги взяти в кулак яйця і повідомити своїм громадянам у тилу, що тепер настала їхня черга взятися за плуг. Що час мінятися. Гадаю, вже настав час грати за суворими та справедливими правилами, де немає місця заграванню з електоратом.

Чи станеться це? Не вірю. Бо чи не щодня чую, що демобілізація неможлива. Ніякого відпочинку. Без передишки. Без заміни. Немає, ким замінити. Ті, хто залишився в тилу, — цінні працівники економіки. Бариста та листоноші не народжені для війни. А по селах — тих, хто для неї народжений, — усіх уже вигребли. А це значить — до кінця. До фіналу. Дистопічна реальність як основа вашого майбутнього. Але не факт, що воно у вас буде, те майбутнє. Хоча, можливо, ми вам подякуємо. Не всім. Лише тим, хто дотягне.

А коли повернуться ті, хто дотягне, їм доведеться жити поруч із тими, хто бігав від свого обов'язку. З жінками, які ховали від війни своїх чоловіків. З чиновниками, що відмазували, з лікарями, які ставили фіктивні діагнози, з водіями, що перевозили через кордони здорових особин призовного віку, мов контрабандні цигарки. З усією армією, що заважала рятувати країну і розвалювала її зсередини, мов саркома.

Їм доведеться жити поруч. Ходити до тих самих лікарів і чиновників, співіснувати з цією армією зрадників, вислуховувати фрази про «ми тебе туди не посилали». Все це стане соціальним болотом, тягучою і виснажливою боротьбою між тими, хто захищав і відстоював свободу, і тими, хто до останнього заплющував очі на війну. Бо той, хто не бачив війни, не зрозуміє того, хто бачив. Ніколи.

Але все це болото відбудеться лише в тому випадку, якщо настане це довгоочікуване «після війни». Його може не бути, якщо не підуть ті, хто може йти. Буде безперервна кривава війна скрізь, куди дотягнеться російська артилерія, доповзуть танки і доїдуть каральні загони російських спецслужб.

Та поки тримаємо. Волонтери, активісти, дипломати, рятувальники і, звісно, солдати. Варто лише пам'ятати, що солдат, доведений до відчаю, — поганий солдат. Я бачив, як здувалися найсильніші. А найперше здуваються від слів про те, що на війні не існує справедливості. Вона існує. Просто не всім вигідна.

Фотографії з приватного архіву автора

20
хв

Невигідна справедливість

Артем Чех

Попри всі моменти напруженості у відносинах між нашими двома країнами, Україні вкрай треба допомога Польщі для відсічі Кремлю. Але при цьому стоїть питання, як найкраще сформулювати запит на допомогу українським військовим так, щоб замість просто обговорень справа зрушила з «мертвої точки».

Наприклад, зараз стало актуальним питання про передачу ще наявних у польських ВПС літаків МіГ-29 для ЗСУ. Ці винищувачі нашим захисникам треба ще «на вчора», але Польща готова віддати їх в кращому випадку на «післязавтра» та має на це відповідні аргументи — і поки все зайшло в глухий кут.

Але я особисто переконаний, що якщо детальніше розібрати питання та чіткіше окреслити мотиви обох сестринських країн, України та Польщі, то так швидше вдасться знайти якнайкраще рішення для відсічі Кремлю в повітрі.

Чому Україні треба МіГ-29 від Польщі

Якщо вважати відповідь на це питання й так очевидною, то це лише гальмуватиме комунікацію з польською стороною щодо літаків на всіх рівнях, то ж давайте проговоримо детальніше. Тим більш, що там картина складніша, аніж «це літаки «Варшавського договору», під які в нас є пілоти та інфраструктура».

Почнімо ось із чого — хоча Україна отримує F-16 та має перспективи щодо надходження інших західних бойових літаків, схоже, що літаки радянського зразка доведеться використовувати аж до повного вичерпання їхнього фізичного ресурсу. Давайте для початку ще раз підрахуємо, що в наступні 5 років наша країна має отримати до 90 F-16 при потребі в 128 таких літаків, тобто нестачу сучасної авіації доведеться перекривати «залишками» радянської.

Ба більше, є підстави стверджувати, що навіть у стратегічних планах від США та інших партнерів по довгостроковій оборонній підтримці України закладено пункт, що нашим авіаторам ще довго доведеться використовувати радянські МіГи разом із Су

Підстава так вважати — на черговому засіданні у форматі Рамштайн у вересні 2024 року глава Пентагону Ллойд Остін заявив, що Україна спільно із США та деякими європейськими компаніями працює над створенням заміни для ракет «повітря-повітря» типу Р-27, котрі використовуються саме з МіГ-29 та Су-27, ну, і також була мова про роботу над заміною для С-300. Логічний висновок, що якби кінець історії радянських літаків в українській авіації був би близьким, то заміна для Р-27 не була б актуальна.

Ми зазвичай говоримо про МіГ-29 саме як інструмент протиповітряної оборони, який може працювати проти крилатих ракет та «Шахедів» ворога у віддалених регіонах України. Але практика принесла й іншу важливу роль для літаків цього типу — «літаюча артилерія» із західними КАБами від США та Франції, що скидаються на дальність до 40 кілометрів (якраз еквівалент максимальної дальності стрільби найкращих 155-мм артсистем, наприклад польської САУ Krab). 

Якщо зважити на об’єктивні проблеми з пошуком та виготовленням снарядів для ЗСУ, то МіГ-29 як «літаюча артилерія» стають невимовно актуальними

Ну, а чому саме в Польщі просити ці літаки, відповідь виглядає так — а це наразі єдина представниця цивілізованого світу, де залишись МіГ-29 у боєздатному стані.

Чому Польща не може дати швидко «МіГи»

На перший погляд відповідь виглядає наче як очевидна — Польщі необхідно або дочекатись поставки замовлених F-35 від США, або ж підтримка від інших європейських країн у патрулюванні свого неба — і поки цей запит не задоволено, то вона не може віддати українським військовим свої МіГ-29. Але і це є занадто спрощеною картиною, яка не дозволяє до кінця зрозуміти мотиви Польщі у цьому питанні.

Давайте для початку підрахуємо, скільки уже МіГ-29 «перекочувало» від Польщі до України на даний момент. Маємо офіційну цифру в 14 боєздатних літаків, переданих для ЗСУ на початку 2023 року. Крім того, ми цілком можемо довіряти даним з книги «Польща на війні» Збігнєва Парафяновича, за якими Україна на початку повномасштабного вторгнення РФ могла отримати ще близько десятка розібраних літаків цього типу, які могли використати як «донори запчастин» або ж відновили до боєздатного стану.

Зараз в польських ВПС є тільки 14 МіГ-29. А те, що й Польща зараз не має «зайвої» авіації, підкреслить такий факт — її військо досі вимушено використовує навіть Су-22 (11 одиниць), морально та фізично застарілі літаки, списати які буде можливість тільки після отримання тих же F-35
На початку 2023 року Польща передала ЗСУ 14 боєздатних літаків МіГ-29. Фото: ОПУ

Для заміни переданих Україні МіГ-29 Польща змогла купити в Південної Кореї 12 навчально-бойових літаків FA-50. Але подальше придбання літаків цього типу для поляків може бути ускладнене фінансовими, технологічними та іншими бар’єрами.

Майже у всіх країн Заходу наявна бойова авіація «розписана» по різним місіям в рамках НАТО, тому зараз і є проблема розгорнути ще місію «повітряної поліції» окремо для Польщі

Ну, і якщо логічно подумати, якщо офіційна Варшава таки долучиться до збиття російських ракет та «Шахедів» у небі над Україною, то їй тоді тим більш будуть потрібні «залишки» по МіГ-29 в польських ВПС.

Яке може бути рішення

Про україно-польський авіаційний легіон на МіГ-29 розмов публічно ще не було, але б чому не пропонувати саме таке рішення. Тим більш, що створення спільного підрозділу бойової авіації могло б бути цікавим прецедентом для структур Альянсу, не кажучи вже про взаємне задоволення потреб України та Польщі у протиповітряній обороні.

Можна й піти за поміркованим варіантом, та попросити Польщу передати ці МіГ-29 в оренду, при цьому пообіцяти й реалізувати «апгрейд» цих літаків під західні КАБи та «наступника» ракет «повітря-повітря» Р-27. Спільна воєнно-технічна співпраця завжди оздоровлює стосунки між країнами.

Якщо ж обидва накреслені вище варіанти виглядають занадто сміливими, то варто пригадати ось що: Єжи Гедройць закладав основи для порозуміння між Україною та Польщею ще у 1980-х роках, коли крах радянської «тюрми народів» не розглядався навіть як гіпотетична подія

Це нас веде до просто висновку: раз нам пощастило стояти на плечах титанів, то ми уже зараз маємо закладати рішення, які закладуть фундамент відносин на наступні кілька десятків років. Навіть якщо мова про лише «точкове» питання з МіГ-29, які потрібні Україні та зараз є у Польщі.

20
хв

Україно-польський легіон на МіГ-29: смілива ідея, яка має право на життя

Іван Киричевський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Павел Коваль: «Дипломатична бравада Зеленського має сенс»

Ексклюзив
20
хв

Візит Зеленського до США: Байдену представили План перемоги

Ексклюзив
20
хв

Україно-польський легіон на МіГ-29: смілива ідея, яка має право на життя

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress