Ганна Гнатенко-Шабалдіна
Українська режисерка, сценаристка. З 2004 року працює у кіновиробництві на різних позиціях. У 2019 році Ганна написала сценарій до короткометражного фільму «Мам» — про жінку, яка проживає післяпологову депресію. 2021 року фільм було знято — і він почав своє незалежне фестивальне життя. За підтримку УКФ Ганна написала сценарій до повнометражного дебютного фільму «Аля». З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Ганна переїхала до Варшави, де і зараз живе.
Публікації
В основу стрічки «Сімейний альбом» лягла історія британської фотохудожниці Самари Пірс і її прадіда — австрійського інженера Александра Вінербергера, який в 1933 році працював на заводі в Харкові і став випадковим свідком Голодомору. Самара знаходить старий сімейний альбом, фотографії в якому зовсім не про щастя й усмішки...
Не боячись радянського режиму, її дідусь виходив на вулиці міста, фотографував страшні докази геноциду — смерті, які невпинно ширились Україною. А потім, скориставшись дипломатичними поштовими каналами, надіслав зроблені світлини до Австрії. Дізнавшись історію своїх предків, Самара, відчуваючи звʼязок з прадідом, теж вирушає в Харків — щоб задокументувати вже сучасний геноцид.
Той саме регіон, та сама мета — нищення українців, і джерело зла теж те саме — Росія. Історія повторюється, лише методи відрізняються. Сьогодні набагато важче приховати свій злочин, як це було під час штучно створеного голоду, коли тільки іноземці могли донести на Захід правду та передати наш німий крик з проханням про допомогу й порятунок.
Диявольська машина смерті, запущена ще російськими царями, працює досі, тож варто відкрити очі й зазирнути в сторінки правдивої історії. Або поїхати в Україну і побачити на власні очі, як вона живе.
Родинний альбом відкинув мене у спогади про мого дідуся, який завжди дарував книжки, і однією з них була книга «Голод 33». Маленькою 9-річною дівчиною я гортала її сторінки, читала підписи під фотографіями, роздивлялась тіла дітей зі вспухлими животами і ще не до кінця розуміла, як могло статися, що в людей відбирали їжу.
У моїх далеко не солодких 90-х, коли батьки крутилися, мов ті дзиґи, я завжди була ситою. Тож розповіді бабусі та прабабусі про макуху, хліб з меленої трави, смачних голубів і їжаків, а також про сусідів, які зʼїли когось з родини, виглядали, як страшна казка. Але це була їхня реальність, і вони ділилися нею зі мною, щоб я мала розуміння про минуле свого роду, свою історію та походження.
Дякуючи бабусям, дідусям і батькам, питання національної ідентичності переді мною не стояло. Я з дитинства розмовляла українською, і через це часом у Києві чула закиди «селючка». І я вивчила в школі російську і на перервах говорила двома мовами — в залежності від ситуації, хоча не розуміла, яким чином російська перетворює на містянку, якщо рідна мова — українська. І чим люди в селі гірші.
Такий був час — російська з усіх кутків давала свої плоди. Не хочу вигулювати біле пальто, адже воно у мене в плямах: як і більшість, я дивилась російські фільми, слухала російську музику, робила дописи в соцмережах не тільки українською. Пропагандистський наратив про один народ та менших братів не оминув і моєї свідомості.
Разом з тим коли я народила сина, першим і головним завданням для мене стало передати йому мову, культуру і розуміння — хто ти, де твоя земля, де твій дім і з чим ти можеш в цьому домі стикнутися.
Повномасштабне вторгнення додало мотивації пояснити — про чорне і біле, про ворога, який не спить і навряд чи колись засне. Треба бути завжди готовим. А коли я навесні 2022 виїхала за кордон, до Польщі, сила цих моїх прагнень тільки збільшилась. Не втратити, а натомість збагатити своє. І надбати нове.
Я вийшла з кінозали і зупинилась у холі, щоб віддати голос за фільм. Аж тут помітила, як молода дівчина поруч розірвала свій листок голосування на низькій оцінці. Що прожила з цим фільмом я, а що вона? Де наші всесвіти сприйняття цієї непростої теми перетинаються, а де розходяться?
На вулиці я занурилась у потік осінньої сірої Варшави і спогадів. А коли проходила через парк, — несподівано вийшло сонце. Я торкнулась руками високої трави й відчула життя, яке йшло одночасно від землі й неба... Оця хвилина — коли вдихаєш на повну — і є найважливішою. Вона дає сили вистояти й відновитися — навіть у найтемніших обставинах. І за неї варто боротися. Тримаючись свого шляху.
На Варшавському кінофестивалі показали документальний фільм «Сімейний альбом», який через родинну історію іноземців, які хочуть розповісти світу правду про Україну, показує схожість між подіями Голодомору та сьогоднішньої війни. З 21 листопада стрічка виходить в Україні. Sestry побували на показі й публікують враження
*****
У темній кімнаті, з наглухо заштореними вікнами, через які пробиваються помаранчеві промені сонця, чути звук вібрування телефону, гул вентилятора та цвірінькання пташок. Накрившись тонким простирадлом, на ліжку лежить гола та спітніла Соня. Вона вдивляється в білу стелю та люстру, її погляд уважний та зосереджений, ніби на стелі показують цікавий фільм. Телефон знову вібрує. Соня повертає голову, по закінченню виклику рукою тягнеться до телефону, на екрані висвітлюється 17 пропущених викликів від Лєри, ще якась купа повідомлень, на які немає бажання відповідати, та, власне, навіть читати їх теж немає сил.
Що я тут роблю, хто я така, для чого я живу, які мої цілі, які шанси мати хоча б щось, за що можна вчепитися та вибалансувати з цієї чорної прірви самокопання?
Черговий раз прокрутивши платівку думок в голові Соня повернулася на бік та заплющила очі. Вона давно не бачила снів, не відчувала смаків. Якимось дивним чином в неї збилися радари і датчики, відповідальні за відчуття щастя.
Соня відкрила очі на думці про щастя.
«Ха-ха-ха, щастя. Щастя? Та що таке те чортове щастя. Я ЙОГО НЕ ВІДЧУВАЮ, Я ЙОГО НЕ ПАМʼЯТАЮ!» — спека занурювала в лінь, дрімоту і забуття, очі знову закрилися і вже ніби нічого не заважало гойдатися на хвилях тисячі питань до себе.
«Мила, прокидайся, вже вечір, ти спиш третій день», — лунав голос Лєри з телефону.
Соня двічі прослухала повідомлення, сповзла з ліжка, пішла у ванну, увімкнула прохолодну воду та стала під душ. Струмочки стікали по тілу, зволожуючи та пробуджуючи. Соня закинула голову назад, руками водила по животу, стегнам, грудям, перевіряючи, чи все на місці.
Телефон невпинно повертав в реальність своїм гудінням. Соня скинула дзвінок Лєри, відкрила камеру та сфоткала себе мокру, вклала фотку в повідомлення та підписала одним словом «Встала».
*****
— Навіщо ми зустрілися в самому центрі? — Соня крутила в руках паперову соломинку, яку дістала зі склянки з лимонадом.
— Щоб ти побачила, що люди існують, живуть життя, прогулюються, зустрічаються, — відповідала жвава Лєра, сьорбаючи свій апероль.
— Життя, кажеш, живуть? А я існую просто, і ненавиджу те що вони спокійно живуть своє життя, ні про що не замислюючись, і те, що ми тут сидимо, мене теж розйобує.
В одну мить ця безпека може зникнути
Соня процідила слова тихо, крізь зуби, дістала лід зі склянки та протерла ним потилицю.
— І взагалі, мені спекотно, я хочу додому.
Лера зморщила носа, одягла сонцезахисні окуляри, взяла за руку Соню. Дівчата мовчки спостерігали за натовпами туристів, які спокійно, в своїй більшості, розглядали центральну площу старого міста, їли морозиво, пили пиво, фоткалися та говорили всіма мовами світу. Раптом з телефону Соні завила тривога. Пара туристів зі сходу, може, з Китаю, з-за сусіднього столику округлили очі. Соня швидко вимкнула звук та полізла в телеграм читати новини.
— Чому ти не вимикаєш додаток? Який сенс себе тригерити? — Лєра відпустила руку Соні і також залізла в телефон.
— Гм, мені здається, що ти все прекрасно розумієш. Всі там, а я тут.
— А ти що тут, на похоронку чекаєш і тривогою себе підтримуєш, щоб раптом не забути? — Лєра не відривала очей від телефону і бубоніла до Соні.
— Я нічого не чекаю, я просто хочу знати, що відбувається вдома. Швидкісна ціль в сторону Одеси. Мене в Одесу відпочити кличуть. А я постійно думаю про балістику і швидкісні цілі. І там зовсім немає місця для відпочинку. А мені з Одеси пишуть, та, мовляв, перестань, не страшніше, ніж в Києві, а туди ти їздиш,— Соня перевела погляд на Лєру, дівчата пронизливо подивилися в очі одна одній.
— Сцикуха якась виходить, ага, — Соня відклала телефон, і знову вдивлялася в натовп.
— Ти їбанулася? Давай обісри ще себе і мене, за те, що ми за кордоном, — Лєра притулила холодний келих до чола.— Яка Одеса, поїхали в Іспанію, Португалію, якщо ти так хочеш на море.
Соня закрила очі руками, їй хотілося плакати.
«Слабачка, ниєш тут, люди в окопах не ниють, без світла не ниють, під обстрілами картоплю садять, а ти ниєш», — думки з самознищенням трохи стабілізували стан.
— Можеш мені теж апероль взяти? Чи краще пляшку просекко? В мене немає сил ні з ким говорити, крім тебе, — Соня взяла келих Лєри, зробила ковток.
Лєра мовчки встала та пішла з літньої тераси в сторону входу в заклад. Соня відкинула голову назад та закрила очі, ніби розчиняючись в голосах та звуках, які лунали звідусіль. Занурення зіпсував пес, який тицьнув мокрим носом в ногу. Соня нахилилася до собаки та погладила його між вушками, пес лизнув Соні руку та побіг далі.
Хочу бути псом, всі цілі відомі, любити господаря, думати про нього 90% свого життя, інші 10% про їжу, сон та прогулянку. Португалія, там красиво і океан, а в тата на городі полуниця стигла
Соня мрійливо подивилася перед собою, дістала телефон, написала повідомлення, встала, пірнула в натовп і зникла.
*****
Потужний гуркіт наповнював простір, Соня, сидячи на чомусь металевому, неслася на шаленій швидкості, розриваючи повітря, вітер шарпав її волосся, вона пригиналася та обіймала блискучі боки.
— Ох і дивний атракціон, чому я раніше його ніколи не пробувала, це ж ніби оглядова екскурсія, все видно з такої висоти, — кричала усміхнена Соня.
Вона летіла небом, осідлавши крилату ракету.
— О, Кремль, а ми хіба не сюди? Треба її якось скерувати, — Соня притиснулася до ракети сильніше, направляючи її на башту з годинником, за мить до влучання вона катапультувалася, парашут різко смикнув вгору, Соня сповільнилася та з захватом спостерігала за святковим вибухаючим салютом. — Який яскравий, і як все гарно горить, — тепло відчувалося на щоках.
*****
— Прокидайтесь, за годину Київ, каву чи чай будете? — зверталася до Соні провідниця, вона вже була в макіяжі та посміхалася широко.
Тепло розливалося животом, на столику вібрував телефон, колеса потягу мирно стукотіли.
— Мені дріп, будь ласка,— відповіла позіхаючи та потягуючись Соня.
Провідниця вийшла з купе, Соня вдивлялася в вікно на дерева та поля, прокручувала в голові сон. Ліниво взявши в руки телефон Соня побачила лише одне повідомлення від Лєри.
«З тобою все гаразд?»
Провідниця принесла каву, поставила чашку на столик, поклала поряд цукор та ложку.
— Смачного.
Соня відкрила камеру. Вікно, пейзаж, ноги, стаканчик кави, все разом компонувалося в ідеальне за настроєм зображення, яке Соня відправила Лєрі у відповідь.
Ескалатор поволі віз Соню вниз, до виходу з будівлі вокзалу. Масивна люстра, рамки металошукачів, люди в військовій формі, групи дітей, яких проводжають батьки в літні табори. Все жило та звучало. Соня озиралася, роздивлялася, хапала повітря, яке мало запах.
— Таксі містом, ціни нормальні, поїхали,— Соня пройшла повз таксиста мовчки, вийшла з високих дверей, посмішка невпинно збільшувалася на обличчі, серце калатало. Завила тривога, Соня подивилася в прозоре синє небо, телефон бжинькав від повідомлень, одне з яких було від Лєри.
«Тю, ти що дурочка, думала, що я тебе кину? І не сподівайся, Одеса так Одеса, але спочатку кави на Подолі вип'ємо» — звучав голос Лєри в навушниках, Соня відправила у відповідь сердечко, взяла свою валізу та пішла в сторону метро, десь за спиною в небі пролунав вибух, за ним ще один, але інакший і вже на землі.
До редакції Sestry.eu потрапив сценарій короткометражного фентезі-краш-фільму, написаного на основі власних переживань режисеркою-біженкою з Києва, яка тимчасово з дитиною перебуває у Варшаві. Нам здалося, що ця пронизлива та рефлексійна історія викличе схожі відчуття у абсолютно різних жінок, які зараз живуть далеко від свого дому. Публікуємо цей текст, і запрошуємо всіх наших читачок ділитися з нами своїми роздумами
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.