Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Багато сміюсь, захищаюсь маскою постійної усмішки. Але разом з тим провалююсь поступово в таке безсилля, коли кожна найпростіша дія стає раптом дуже складною… У психічного розладу під назвою «депресія» насправді дуже багато облич. Стадії цього захворювання різні, і усвідомлення того факту, що з тобою щось явно не так, може затягнутися. Іноді буває запізно. Тим важливіше вчасно розпізнати проблему
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«А як ви допомагаєте своїй «зозульці» від депресії?» — пише один з моїх френдів у фейсбуці й ілюструє свій пост смішним мемом з келишком лікеру. Ще нещодавно я би просто пройшла повз і навіть не спіткнулась. Але знання примножують не лише гризоти, але й відчуття відповідальності. «Не хочу бути занудою, але алкоголь не допомагає від депресії. Рівно навпаки, бо це депресант», — коментую я. Мій френд щиро здивований і вибачається, мовляв, як це дав маху, адже він сам головний редактор медіа про здоров’я, а чогось не подумав про недоречність такого жарту. І я чудово розумію: адже теж раніше була в цьому іншому човні.
В українському суспільстві тема депресії є недостатньо проговореною.
Часто так називають гнітючий настрій, чимало людей щиро вважають, що депресія найкраще лікується роботою й добрим копняком, або навпаки — мандрами, щирими розмовами з друзями, пляшечкою червоного сухого і т.д.т.п.
Візьми себе в руки, ганчірко, ну. Та ж беру, беру, ще ось цей проєкт, і ось те відрядження, і ще три роботи зверху, а потім нарешті в мене буде повноцінний відпочинок, і тоді вже видихну. Але хм, ось нарешті цей відпочинок, а чомусь ніяк не видихається. Цікаво, чому?!
Я була щиро здивована, коли раптом на прийомі в психіатрині, куди мене змусили піти мої знайомі, отримала врешті діагноз «депресія середньої тяжкості» й рецепт на антидепресанти та протитривожні препарати. «У мене депресія? Та ну. Я ж не маю суїцидальних намірів». «А ви хотіли, щоб дійшло вже до цього?» — спитала лікарка.
У психічного розладу під назвою «депресія» насправді безліч облич. І це захворювання підступне тим, що дуже поступово роз’їдає особистість, повільно підточує фундамент, аж раптом урешті-решт ти таки зізнаєшся собі, що тепер уже на дні, і ніякі зміна діяльності, відпустки абощо не можуть зарадити процесам, які відбуваються у твоєму мозку. Стадії цього захворювання різні, й усвідомлення того факту, що з тобою чи дорогою тобі людиною щось явно не так, може бути повільним. Іноді буває запізно. Тим важливіше вчасно розпізнати проблему.
Мої минулі уявлення про депресію, помножені на спостереження за деякими людьми, що мають цей діагноз, збудували в моїй голові певний стереотипний образ. І не лише в моїй. Можливо, ви знаєте картинку із зображенням сумного чоловіка в автобусі та слоганом «У Штефана депресія». Далі погляд фокусується на задньому плані, і там ми бачимо ще одного чоловіка, який говорить зі своєю супутницею і сміється. Маленький підпис поруч підказує: «Ось Штефан». Так от «Штефан» — це я.
Німецька інформаційна кампанія для звернення уваги до теми депресії
Багато сміюся, захищаюся маскою постійної усмішки. Але разом з тим провалююся поступово в таке безсилля, коли кожна найпростіша дія зрештою стає раптом дуже складною. Помити голову, відповісти на повідомлення, зосередитися на будь-якому завданні, згадати потрібну назву — надзвичайно складно. Відкриваєш документ, який потрібно закінчити до дедлайну, але хочеться кричати від неможливості написати хоч кілька рядків. І тоді закриваєш його.
До певного моменту мої дні ніби чергувалися: ось я бігаю з висолопленим язиком і намагаюсь виконати всі свої обіцянки, їжджу в безкінечні відрядження, маю публічні виступи тощо. А ось лежу пластом, дивлюся найпримітивніші фільми, їм нездорову їжу, п’ю вино, і цей нехитрий швидкий дофамін — мій максимум
В якийсь момент я усвідомила, що в мене залишилися тільки оці другі дні. Безпросвітність, липкий морок, астенія, розфокусована свідомість, покоцана пам’ять.
«Мені здається, якби у вас не посипалася врешті когнітивка, ви б і не прийшли до мене. Лише страх репутаційних втрат змусив вас звернутись до спеціаліста», — каже лікарка. І це правда. Чомусь довгий час здавалося, що ці мої проблеми несуттєві й несправжні, особливо в порівнянні з труднощами інших. У моєму оточенні тепер багато тих, хто має тяжкі види депресії, ПТСР і інші наслідки непростих перетинів з війною. Але важливо не порівнювати власні симптоми із симптомами інших — ця порада лікарки здалася такою корисною.
Втім уже тоді, коли я отримала діагноз і план лікування, виявилося, що зовсім не порівнювати неможливо, адже наводячи по-новому фокус на людей довкола, стало ясно, що досвід депресії знайомий дуже багатьом. «Я мало не самовбився нещодавно, але мене врятувала жадібність, ахаха: згадав про депозит, про який я не повідомив свого сина», — сміється знайомий, кремезний вічно усміхнений ветеран, який більше не може бути у війську через проблеми зі здоров’ям. «О, у мене була післяпологова депресія, ледве вигребла», — між іншим розповідає знайома редакторка. «Що саме тобі виписали? Яка діюча речовина?» — діловито уточнює приятелька, а потім розповідає про те, чого мені чекати від свого організму в перші місяці лікування.
Часом виникає відчуття, що всі довкола вже мали чи мають цей досвід: хтось роками існує на антидепресантах, хтось хвалиться своєю ремісією, а хтось тільки наважується врешті піти до лікаря. Хм, якось це дивно.
А що як ярлик депресії вішають тепер на кожного другого, аби ми платили дурні гроші за ліки і психотерапію? Може, проблему перебільшують?!
Та ні, скоріше, навпаки, применшують. Офіційні дані кажуть, що в 2024 році Україна очолила список країн з найвищим рівнем захворюваності депресією. Тож нічого дивного, що, роззираючись довкола, я зустрічаю таку кількість людей із цим діагнозом. А знаєте, що особливо страшно? Все це моя бульбашка. Тоді як є ще інші — безліч українців, які з різних причин не звертаються до лікарів, особливо психіатрів, і не лікують такого роду захворювання. Я можу тільки уявити, скільки по всій Україні та серед тих вимушених переселенців ще не діагностованих захворювань різного роду, зокрема тих, що пов’язані зі психікою. Під час війни ми не стаємо здоровішими, і тому цілком логічно допомагати своїй «зозульці» і передусім вчасно звертатися до потрібних спеціалістів.
«Часом виникає відчуття, що всі довкола вже мали чи мають цей досвід депресії»
Нещодавно я поділилась у фейсбуці тим, що лікуюсь від депресії. Мене здивувало, що чимало підписників сприйняли цей пост як сміливий камінг-аут: мені дякували за те, що я «не побоялася поділитися такою інформацією». Але я не бачу причин тримати це в секреті. Годі вже стигматизувати депресію та інші розлади, ми живемо в сучасному світі з його сучасними викликами, і дуже важливо працювати з власними стереотипними уявленнями про ті чи інші речі.
Поруч гинуть хороші люди — і не лише на полі бою. Часто ці люди програють битви з чорною тінню у клітках власних квартир, а ми потім дивуємося, горюємо — і як-то не помітили, не зреагували вчасно
Тож давайте змінювати оптику, допомагати — як у літаку — спершу собі, потім іншим. І працювати всі разом над тим, аби Україна посідала перші місця у значно більш симпатичних рейтингах. Ну а я собі крокую в напрямку до світла, вчуся по-новому розраховувати свої сили, знову можу працювати, не провалювати дедлайни і часом навіть доволі щиро сміятися.
Українська кінорежисерка, письменниця. Режисерка документального фільму «Земля блакитна ніби апельсин», що отримав відзнаку за найкращу режисуру на кінофестивалі Sundance 2020, Національну премію України ім. Тараса Шевченка 2023 року. Режисерка фільму «Я і Фелікс» за мотивами роману «Хто ти такий?» українського письменника, чоловіка Ірини, Артема Чеха. Авторка 8 книжок (поезія, проза, дитячі видання), серед яких «Глибина різкості», «Червоні на чорному сліди». Її твори перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, чеською, грецькою, італійською, турецькою та іншими мовами. Під час повномасштабної війни Росії в Україні почала писати колонки й есеї для міжнародних видань, зокрема, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Sonntags Zeitung (Німеччина), Weekendavisen (Данія), Dwutygodnik (Польща) та ін. Есеї Цілик включено до збірки «Україна 22», виданої у Великій Британії (Penguin Random House, 2023). Есей Ірини «Інше життя» став частиною фандрейзерського проєкту у колаборації з американським фотографом Джимом Голдбергом (Stanley/Barker, 2022). Ще один есей «Шлях уробороса» увійшов до книги про швейцарську художницю Міріам Кан, виданої у Парижі (2023).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Якихось три роки тому на прохання «Розкажіть про культурні події у Львові» я відповіла б, що немає більше культурних подій. Три роки тому на короткий час ми всі втратили віру в культуру як щось високе і стали свідками того, як вона працює в межах режиму тотального захисту.
Культурним заходом тоді був шелтер у театрі імені Леся Курбаса. Це один з перших неакадемічних театрів у Львові, відкритий у 1989 році і названий на честь режисера, розстріляного в урочищі Сандармох разом з іншими діячами і діячками української культури. Актори та режисери театру адміністрували прихисток для тих, хто тікав від війни.
Прихисток для втікачів від війни в театрі Леся Курбаса, Львів 2022. Фото: Данило Павлов/Reporters
Культурним заходом було й оголошення прибуття і відбуття евакуаційних поїздів поеткою Катериною Міхаліциною. Або діяльність художників, які возили людей на кордон. Також культурним заходом стали збори співачкою коштів на медичні турнікети й термобілизну.
До більш звичних форматів діячі культури стали повертатися, щоб допомогти відволіктися біженцям. Стали організовувати читання в укриттях, концерти в шелтерах, відкрили акторську школу для дітей. Куратори й мистецтвознавці вдень проводили екскурсії вулицями Львова, а ввечері — аукціони картин найвідоміших українських художників, аби зібрати гроші на потреби ЗСУ.
У той час я відкидала будь-яку думку про можливість проведення фестивалів і про те, що хтось з іноземних авторів наважиться приїхати й провести літературні зустрічі. Все це не мало сенсу: мистецтво заради розваги, заради розвитку, заради мистецтва зрештою стало для нас недоступним привілеєм. Читати книгу, дивитися довгий фільм стало неможливим, адже неможливо було надовго відволікатися від новин, комунікацій по волонтерці, робочих чатів. Війна забрала час для себе. Забрала й особисті кордони, залишивши тільки спільний.
Частина II: Необхідність говорити
Ми зустрілися з Пітером Померанцевим (британський журналіст і письменник, спеціаліст із сучасної російської пропаганди — Ред.) у Віденській кав’ярні в кінці березня 2022 року, ще до деокупації Київщини, Сумщини й Чернігівщини. Пітер розпитує, як я, як проєкти та робота. А потім питає, на які дати я планую цьогорічний фестиваль.
Над містом ракети, російські війська можуть просунутися далі вглиб країни, планувати можливо лише на кілька наступних годин. Така реальність — не тло для організації літературних фестивалів. Але Пітер нагадує мені про фестиваль Live Aid. І далі:
— Твій фестиваль матиме таке ж значення, як і концерти, які були організовані у Сараєво. Особливо якщо транслювати події англійською мовою. Письменники приїдуть, щоб бути частиною історії. Якщо я приїхав, ми назбираємо по світу ще дев’ятнадцять авторів, які не боятимуться. І будемо розповідати про воєнні злочини, наполягати на організації трибуналу та розвіювати міфи про Україну.
Софія Челяк у Львові. Приватний архів
Через декілька днів звільнили Київщину, ще через 10 днів я опитувала там свідків окупації. У перервах між поїздками в область писала концепцію фестивалю. У тексті намагалась передати емоції від того, як бачила в Макарові трактор, що працював на щойно розмінованому полі, — серед залишків снарядів, між зруйнованими будинками. Хотілося розповідати про те, як квітнуть дерева, а комунальники підмітають тротуари біля церкви Святого Апостола Андрія Первозванного, на подвір’ї якої виявили могилу, в якій під час ексгумації знайшли тіла 117 бучан. Наш досвід ставав настільки інтенсивним, що не виражати його через культуру стало неможливо.
Ми все ще не могли вбирати досвід інших, але життєво необхідно стало говорити про власний досвід
У травні 2022 року ми почали співпрацю з НАY Festival, який допоміг перекладати й поширювати наші події англійською та іспанською мовами. Провели фестиваль у жовтні, у львівському укритті відбулися 30 українських і 20 іноземних подій. Для нас було важливо поєднати українських учасників з іноземними, адже для наших гостей фестиваль став можливістю говорити, створював концентроване інтелектуальне середовище для генерації ідей.
Іноземних гостей ми кликали, щоб запропонувати їм досвід, який перетворить їх на свідків нашої війни, дозволить свідчити на величезні аудиторії про нашу війну від свого імені. Нам вперше довелося писати протоколи безпеки та страхувати наших учасників. Зрештою події переглянули близько десяти мільйонів людей у понад ста країнах. Тривога під час фестивалю залунала лише один раз — на останній події, і ми вважали це успіхом і неймовірною вдачею.
Далі ми з частиною учасників сіли на нічний поїзд до Києва. Ми прибували вранці 10 жовтня, і того самого дня у Києві відбувся наймасованіший від початку повномасштабного вторгнення обстріл. А у Львові стався повний блекаут, оскільки російські ракети вдарили по об’єктах інфраструктури. Близько десяти гостей фестивалю опинилися в укритті київського готелю. На наступний день ми евакуювали їх з України. У той приїзд ми мали показати їм наслідки окупації Київщини, але досвід, який вони пережили в Києві за один ранок, виявився інтенсивнішим за очікуваний. І вони свідчили.
На другий рік повномасштабного вторгнення, згідно з дослідженнями, українці почали читати більше в порівнянні з «довоєнним» 2021 роком. Найпопулярнішими книжками стали історичні книги й класична література. Люди в текстах шукають відповіді на запитання, чому Росія на нас напала. Або ж заповнюють прогалини у знаннях про українську культуру. Часи загрози для суверенітету держави стають часами підвищеної зацікавленості культурою та літературою. Спільна спадщина зшиває наші досвіди.
Частина III: Пам’ять
Ми стоїмо з Ґреґом над могилою української письменниці Вікторії Амеліної на Личаківському цвинтарі у Львові. Ґреґ кладе на могилу квіти. Мовчки спостерігає за тим, як я вкопую в землю азалію і прибираю сміття. Коли закінчую, він питає:
— Чи буде доречно, якщо я зроблю декілька речей, ритуальних для мене?
Спочатку Ґреґ читає вірш ірландського поета. Я не пригадую ні імені, ні назви вірша. Запам’яталося тільки, як в голові я стала дискутувати з рядком «Любов пішла разом з тобою». Дуже захотілося розповісти йому, що любов не проходить.
Далі Ґреґ читає Каддіш. Я так хотіла почути звучання молитви, бо колись до війни перекладала Аллена Ґінзберґа і мала би почати перекладати його «Каддіш» — вірш, присвячений єврейству поета, предки якого жили у Кам’янці-Подільському й у Львові. Я шукала способи, як почути Каддіш, бо саме в звучанні молитви, як на мене, крився підхід до перекладу. І от я, яка не перекладала вже понад два роки, раптово чую, як Каддіш звучить.
Я розумію, що мої руки в мокрій землі.
Третя річ — камінець.
— Мої люди не несуть квіти, а залишають камінці. Сподіваюся, це не образить.
На могилі було ще кілька камінців.
На жаль, нам доводиться ходити на поховання в рази частіше, ніж скажімо, європейцям. Фактично щодня відбувається похорон загиблих на війні — цивільних і військових. І щоразу церемонія вдосконалюється, щоб тріумфувати життя людини та висловлювати максимальну шану. Я дуже сподіваюся, що європейці не знатимуть, як це — їхати в автобусі в кортежі із загиблим, а дорогою дивитися на перехожих, які бачать процесію і стають на коліна. Ти вдивляєшся в їхні постаті під дощем, а вони піднімають голови — і дивляться на тебе.
Ти знаєш, що вони вшановують зараз не лише тих, хто в труні попереду, але й тих, хто лишається жити із втратою. У промовах за загиблим втішаються і підтримуються живі, які залишаються зі своїм горем
Львів 2023. Фото: Petros Giannakouris/East News
Коли ховали Вікторію, на могилі заграв український гурт «Пиріг і Батіг», вони співали пісню на вірш Василя Стуса, улюбленого поета Вікторії. Василь Стус був убитий у російському концентраційному таборі у 1985 році. Вікторія загинула внаслідок удару по ресторану RIA у Краматорську в 2023 році. У мене досі в голові звук землі, що б’є по кришці труни, а під скрипку та гітару лунають слова «Верни до мене, пам’яте моя». Слава богу, я тоді стояла з оберемком квітів, які ми несли вслід за труною. І тільки копачі перестали копати, я стала розкладати їх на могилі, щоб хоч чимось себе зайняти та не зійти з розуму від горя. Але сходити з розуму ще не можна, бо потрібно працювати з архівами загиблих, думати про пам’ятник.
Наша колективна травма, завдана Союзом, спонукає документувати й архівувати спадок, поміщати його в книги, виставляти. Ми боїмося забути і намагаємося розповідати про цих людей де тільки можна, щоб пам’ять про них жила в якомога більшій кількості людей. Бо щоразу, коли ми забуваємо, припиняємо існувати як держава.
Частина IV: Розрада
Вперше «Пиріг і Батіг» з їхнім новим проєктом я почула в травні 2022 року. Ми наважилися організувати концерт в пам’ять Марека Іващишина, культурного менеджера, який заснував у 90-х культовий заклад та громадську організацію «Дзиґа». Після переїзду до Львова я мріяла бути частиною дзиґівської спільноти, бо там збиралися найкращі. Марек раптово помер у 2019 році. І ми щороку в річницю його смерті збиралися, щоб пограти на його честь. У 2022 році ми відчули, що війна — не причина не вшанувати пам’ять Маркіяна. І зібралися.
«Замордовані кацапом» — так називалася нова програма гурту. Хлопці грали пісні на вірші вбитих росіянами від початку окупації в 1921 році. Микола Леонтович — автор обробки Щедрика, яку в світі знають також як Carol of the Bells. Василь Стус. Михайль Семенко — легендарний український футурист, розстріляний у Києві в 1937 році. Григорій Чупринка — поет, вбитий 1921 року за участь у збройному русі проти Радянського Союзу. Мар’ян Пиріжок (фронтмен гурту «Пиріг і Батіг» — Ред.) зумів завдяки музиці показати, якими живими всі вони були.
Зараз вони збирають повні зали. А тоді, на другому поверсі Дзиґи, я вперше від початку повномасштабного вторгнення на декілька хвилин забула про війну.
«Пиріг і Батіг» у Львові, 2022. Фото: Wiki
Після Дзиґи ми пішли в бар «Фацетка». Це місце збору нашої спільноти у Львові. На початку повномасштабного вторгнення ми домовлялися, що якщо зникне зв’язок, бар стане місцем обміну новинами. Але того травневого вечора 2022 року ми продовжили джемити на вулиці.
До нас підійшли поліцейські, попросили припинити грати, бо вже скоро комендантська година: «Ви тут граєте і веселитеся, поки люди воюють і помирають». Не знаю, як я набралася мужності, щоб з упевненістю відповісти: «Наші б хотіли, щоб ми продовжували веселитися, поки вони тимчасово не можуть». Поліцейські відійшли від нас. Ми заграли останню пісню для Марека і розійшлися по домівках.
Частина V: Шов суспільства. Надія
Я отримала пропозицію написати цей текст, коли була на резиденції Харківського літературного музею.
Останній вечір у Харкові ми проводили на квартирнику й говорили з харківськими культурними менеджерками про те, що потрібно напрацювати список того, що нас усіх об’єднує, щоб ефективніше протидіяти російській пропаганді. Міф про проросійський Схід і бандерівський Захід був побудований у межах гібридної війни Росії проти України, яка почалася задовго до 2014 року. І Росія продовжує використовувати цей найбільш усталений стереотип, щоб розбалансовувати внутрішню ситуацію в Україні. Але ми можемо протидіяти.
Там, у квартирі українського славіста, професора Гарвардського та Колумбійського університетів Юрія Шевельова, який був змушений тікати за кордон від радянської репресивної машини, я думала про всі ті виставки та нові артцентри, які відкрилися у Львові від початку повномасштабного, про нових митців, які вимушено приїхали до міста, але вирішили в ньому залишитися, про нові ресторани і читання та лекції в бібліотеках. Ще два роки тому ми не могли й мріяти, що у Львові під час війни відбуватимуться культурні заходи, а зараз культурне життя вирує по всій країні, щоб розраджувати, поширювати пам’ять, веселити й засмучувати. Культурні події зшивають людей різного походження і досвіду.
Книга мексиканської авторки Лідії Качо про війну в Україні, присвячена Вікторії Амеліній і Софії Челяк. Приватний архів
Утім, усі ці запальні заяви зі спецефектами у соцмережі Х мають певне раціональне зерно. Це підняття ставок і сигнал в першу чергу Китаю, який останні пів століття зріс на американських грошах. А нині вважає, що варто змістити США з позиції гегемона.
В основі такої поведінки Китаю та її друзів по вісі зла — Росії, Ірану та КНДР — лежить теорія про те, що великі держави повинні ділити сфери впливу і захищати свої економічні та безпекові інтереси, нав'язуючи свою волю меншим сусідам.
Утім у цю гру можна грати удвох — й Америка чітко окреслила, що не чекає Пекін у себе на задньому дворі — а саме в Західній півкулі
Видання The Wall Street Journal стверджує, що після виборів у США та рішучої перемоги республіканців та Дональда Трампа Китай все активніше грає м'язами. Він провів найбільші військово-морські навчання за останні десятиліття, спустив на воду найбільший у світі військовий корабель-амфібію, був звинувачений у саботажі підводних кабелів в Азії та Європі і хакерських атаках на казначейство США, представив чотири нові сучасні літаки, вперше відпрацював морську блокаду біля японських островів і активізував шпигунську діяльність на Заході.
Президент Китаю Сі Цзіньпін і президент США Дональд Трамп під час зустрічі у 2017 році. Фото: AFP/EAST NEWS
Коли ти живеш у Східній Європі, то складається враження, що американці зійшли з розуму, коли вимагають повернути під контроль Панамський канал
Утім не варто забувати, що США побудували цей стратегічно важливий об'єкт, щоб швидше й легше торгувати з Азією та між своїми узбережжями. Є також військовий зиск — для Америки то є найшвидший і найпростіший маршрут, яким можна перекидати військові кораблі з Атлантичного у Тихий океан та навпаки. У 1999 році канал відійшов під юрисдикцію Панами — і все б нічого, але з 2014 року водною артерією почали дуже активно цікавитись китайці.
Спочатку Китай став частиною ініціативи Сі Цзіньпіня «Один пояс, один шлях», далі розірвав стосунки із Тайванем. А ще купився на класичний китайський хабар — інвестиції в інфраструктуру в обмін на бенефіти.
Станом на зараз два з п'яти ключових портів у зоні Панамського каналу належать компанії з Гонконгу, тобто китайці можуть стежити онлайн за потоками цивільних та військових вантажів США
За першої каденції Трампа та чотирирічки Джо Байдена американці змусили панамську владу відмовитися від частини китайських проєктів, але вплив Піднебесної однаково суттєво зріс. Дійшло до того, що Пекін планував побудувати велике посольство на березі Панамського каналу, але під тиском Вашингтона панамська влада заблокувала цю ініціативу.
Китай висловив підтримку Панамі у питанні контролю над Панамським каналом. Фото: Shutterstock
Щодо Гренландії — тут США переслідує той самий інтерес убезпечення свого східного узбережжя від Китаю. Хоча перепалка між урядом Данії та політичними діячами Гренландії щодо «продажу острова» була гучною, вона мала свій сенс.
Видання Axios, посилаючись на власні джерела, повідомляє, що «уряд Данії хоче уникнути публічного зіткнення з новою адміністрацією США», і «передав кілька повідомлень». Так, влада Данії чітко сказала, що острів не продається, але є готовність обговорити будь-який інший запит США. Америка вже має військову базу в Гренландії та угоду з Данією від 1951 року про захист острова, згідно з якою можна легко обговорювати збільшення американських сил.
Данські офіційні особи вже заявили, що розглядають подальші заходи щодо збільшення інвестицій у військову інфраструктуру та можливості в Гренландії, консультуючись з урядом Гренландії, — йдеться у ЗМІ.
Чому Вашингтон так різко зацікавила Гренландія? У часи «Холодної війни» вона відігравала ключову роль в обороні НАТО та США як частина системи раннього попередження для виявлення радянських підводних човнів або ракет.
Це зрозумів Китай, чиї човни все частіше помічають біля берегів ключового острова — який є вінцем перспективного торгового шляху через Арктику
Американська газета WSJ пише, що в останні роки Пекін посилив свою економічну присутність у цьому регіоні, зокрема через інвестиції у видобуток корисних копалин у Гренландії. 2018 року Пентагон успішно працював над тим, щоб заблокувати фінансування Китаєм трьох аеропортів на острові.
Утім Китай особливо зацікавлений через розташування Гренландії відносно всіх арктичних судноплавних маршрутів, включно з «Полярним шовковим шляхом» Пекіна, що дозволить використовувати коротшу відстань для доставки товарів через Арктику, оминаючи морські вузькі місця у Суецькому каналі та Малаккській протоці. А ще — не варто забувати, що Гренландія має гігантські запаси рідкоземельних матеріалів, які хоче забрати собі під контроль Китай, аби мати перевагу у торговельній війні і таким чином виграти гонку за високі технології у США.
У цій боротьбі за контроль за вихід на Арктику дуже важлива роль Канади, адже вона має значну лінію виходу до Північного полюсу і може стати надійним союзником США у змаганнях за контроль над перспективами проти Росії та Китаю
Канада — другий за величиною торговельний партнер Сполучених Штатів, але категорично відстає у фінансуванні НАТО. Ледве не пасе задніх — на оборону Оттава не витрачає навіть 2% свого ВВП. Тому для того, аби американський сусід трохи чухав про перспективи, Трамп вдався до агресивної риторики.
Американські аналітики з обох партій вважають, що такий підхід може активізувати непопулярну в Канаді тему оборони напередодні виборів до парламенту у жовтні цього року, де партія Джастіна Трюдо, яка останні роки більше займалась гендерною рівністю, може і програти.
Чи можна вітати такі ексцентричні підходи Трампа до важливих питань? Форму однозначно ні, але по суті західний світ має пережити певний шок, аби позбутися популізму. І нарешті зайнятися вирішенням серйозних питань — оцінкою загроз та підготовкою армій до війни. Аби врешті за всіх не вигрібала найбільше Україна, а далі Польща та країни Балтії, які чи не єдині щоденно розвінчують ілюзії про особливу російську душу.
Світ постав перед реальною загрозою — жити в демократії або стати харчем для Китаю. І коли стриманий бюрократ, а нині генсек НАТО Марк Рютте попереджає Європу, що ми або виділяємо гроші на оборону, або «доведеться діставати підручники з російської мови яи їхати у Нову Зеландію» — це добре нагадування, що зло не спить. І точно не обмежиться розбитими селами на українському Донбасі.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
На третьому році війни як військові, так і цивільні українці дедалі частіше потребують порад психотерапевтів і психіатрів. Люди не витримують навантажень на психіку, яких завдає війна. Пригніченість, вигорання, депресії, ПТСР. Ці діагнози тепер звучать в нашому оточенні щодня. Як їх розпізнати і впоратись? Кандидат біологічних наук, співзасновник системи просвіти для підлітків «Змінотворці», викладач Києво-Могилянської бізнес-школи й демократичної школи «Майбутні» Петро Чорноморець пояснює ці процеси для Sestry з наукової точки зору.
Петро Чорноморець/ Фото: Данило Павлов/The Ukrainians
«Нашим ветеранам, військовим не вистачає часу прожити свої емоції. Через це наступає вигорання»
— У важкі часи, що ми їх зараз переживаємо, люди масово пригнічені, перебувають у стані вигорання або депресії. Чим відрізняються ці три стани?
— Пригнічення може виникати через те, що щось важливе не сталося (або, навпаки, сталося). Це цілком релевантна емоція, що з’являється у відповідь на небажані обставини життя. Тоді як депресія може мати дуже багато причин — від хронічного запалення або якихось ендокринних порушень до суто психологічних факторів. Якщо тривалий час якісь потреби людини ігноруються і накопичуються, або людина тривалий час перебуває в пригніченому стані, не відчуває радості, може початися депресія. Причому двоє людей при зовні схожих проявах депресії і начебто однаковому для всіх контексті війни будуть мати свої причини та нюанси розладу.
Щодо вигорання, то про нього коректно говорити стосовно людини, яка багато працює. А зараз ще — про ветеранів, військових, яким бракує часу прожити свої емоції. І через це їх наздоганяють вигорання та депресивні стани.
Емоції треба проживати, осмислювати їх, а для цього необхідні час і розуміння, як це робити. Втім, навіть якщо людина знає, як цей стан побороти, при вигоранні у неї просто немає на це часу, тому що вона... зайнята роботою.
— Можливо, є якісь прикмети — зовнішні чи внутрішні, при яких людина може зрозуміти, що ось він — дзвіночок про проблему, що треба звертатись до психотерапевтів і навіть до психіатрів?
— Якщо пригнічений стан триває понад тиждень, то вже варто звертатись. Якщо виникла антипатія до того, що раніше приносило радість, варто звертатись. Якщо стається дисоціація — людина ніби втрачає зв'язок із собою і реальністю — треба звертатись.
«Підвішений стан організм не може терпіти довго»
— Згідно з останніми даними, понад сорок відсотків українських біженців в європейських країнах перебувають в стані депресії. Яку загальну пораду можна дати людям, які мають синдром відкладеного життя, поступово втрачаючи надію? Вони рятують своїх дітей, але багато хто мріє повернутись. Хоча й не всі вже мають куди...
— Насамперед необхідно з’ясувати, що саме для людини є ключовим тригером або ключовою проблемою. Якщо це відкладене життя, то треба працювати безпосередньо з цим. Наприклад, якщо людина досі не адаптувалася ефективно на новому місці, варто замислитись над варіантами повернення. Це може бути цілком робоче рішення. Ухваливши його, можна промалювати для себе, наприклад, чіткі критерії цього повернення: що конкретно має статися для цього? А поки ці критерії не втіляться, необхідно змиритися з існуючим становищем. Адже жити на валізах три роки поспіль — неможливо. До того ж деякі окуповані міста взагалі невідомо коли будуть звільнені, і питання, чи зможе людина туди повернутися.
А навіть якщо зможе, це вже буде не її дім. Це міста, наполовину стерті з землі, в яких житимуть інші люди.
Так, як було у мріях і спогадах, вже не буде ніколи. І єдиний вихід — змиритися з цим
Якщо не можете впоратися самотужки, треба йти до психотерапевта, аби він допоміг.
Якщо підвішений стан триває бодай три-чотири місяці, необхідно виходити з нього й змінюватись. Можна адаптуватися тимчасово — з можливістю потім переміститися. Це як кочовий спосіб життя: нехай ви переміщуєтесь навіть раз на кілька місяців, але на кожному новому місці все ж варто обживатися і присвоювати собі свій простір.
Саме у стані невизначеності тримають полонених, коли хочуть знищити їхню психіку. Для цього достатньо, щоб людина не могла нічого у своєму житті контролювати. Тому важливо якомога швидше взяти основні процеси життя під контроль.
— І коли людина вирішить, наприклад, залишитися й інтегруватися в нове життя, у неї її втрачена енергія сама відновиться?
— Принаймні якась кількість енергії точно з'явиться.
У чужій країні також дуже допомагає організація спільноти «своїх». Адже в іншій країні багатьом складно адаптуватися навіть не тому, що вони в стані невизначеності й не знають, що робити, коли вийде повернутися. Їм складно, бо нова країна для них зачинена. Там чужі люди, чужа мова, чужі порядки.
Проблему адаптації треба розбити на конкретні контексти. Визначити, що саме ускладнює життя. Якщо це місцеві порядки, проаналізувати, які з них вам не заходять і чи можете ви це змінити. Якщо ні, подумати, як до цього адаптуватися найефективніше.
Якщо це місцеві люди, менталітет, тоді сформувати поруч із собою українську спільноту або приєднатися до вже існуючої — щоб були ті, з ким можна приємно спілкуватися.
Людині потрібні люди, обійми. Ті, про кого можна піклуватися, щоб відчувати себе потрібним і цінним у цьому світі. І ті, хто хоча б іноді піклується про нас
(Хоча, в принципі, це можуть бути і песик, і квіточка, аби було бажання піклуватися). А ще людині важливо мати конкретну мету. Якщо у нас є ціль, вона тримає нас у тонусі.
— А що робити з дітьми? Бо з розмов із психологами, які працюють з українськими дітьми, ясно, що у багатьох з них, навіть зовсім маленьких, діагностують ПТСР. Але ж діти не можуть собі про себе щось пояснити, не можуть працювати над собою. От що робити батькам, щоб допомогти їм?
— Насамперед треба подбати про себе. Бо якщо батьки в ресурсі, то у них з'являється набагато більше можливостей для підтримки дітей.
Взагалі ПТСР — дуже розмита штука. І щоб із ним працювати, треба зрозуміти, які конкретно травматичні тригери впливають на дитину. Які конкретно потреби цієї дитини були фрустровані в результаті переїзду.
Можливо, це речі, які сталися з дитиною на шляху до нового місця, і тепер вона не може заспокоїтись. Кожен раз, коли ці події повторюються, у неї відбувається стресова реакція. Або дитині щось заважає вже зараз, тримає її в напрузі. Знаю, що багато дітей погано адаптуються до школи через інші шкільні порядки.
— До того ж існує булінг українських дітей в іноземних школах. Як дитині навчитись цьому протистояти?
— У кожній конкретній ситуації своє рішення. Але часто достатньо навіть не повернутися додому, а просто переїхати в якесь інше місто, змінити школу — і це стає рішенням. Знаю людей, які так зробили і нарешті видихнули.
Булінг — це комплексне явище, але зазвичай його причини — це або дії дорослих, або самі принципи побудови процесів у конкретній школі. Варто звернутися до адміністрації, але зазвичай вже за першими діями стає зрозуміло: вони будуть вирішувати проблему чи тільки імітувати рішення.
— На що стресові ситуації впливають насамперед? На пам'ять, на ухвалення невірних рішень чи на хвороби?
— Де тонко, там і рветься. У когось буде передусім психоемоційна реакція, дезадаптація в школі або на роботі, погіршення пам'яті. У когось відреагує імунна система, тому що гормони стресу пригнічують саме її. Відповідно, наваляться інфекції, нагадає про себе хронічне запалення, можливі аутоімунні хвороби. Травна система може реагувати, серцево-судинна.
«Якщо цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно не стане від цього легше»
— Американський нейроендокринолог Роберт Сапольські, до якого, я знаю, ви ставитесь прихильно, каже, що найбільшої психоемоційної травми людина зазнає, якщо відчуває, що інші люди навмисно роблять їй зло, насилля. Це так?
— Дійсно, навмисність — один з найбільш травмуючих факторів. Але є й інші. Якщо я не бачу сенсу в тому, що відбувається, мені дуже боляче. Якщо відчуваю, що не можу захиститися. Якщо не можу прогнозувати, планувати й взяти під контроль життєві процеси. Все це сильно підвищує рівень стресу. Тобто найбільше травмують абсурдність, навмисність зла і втрата контролю над власним життям.
— Через те, що гинуть наші воїни, захисники, чимало людей відмовляють собі в задоволеннях, відпочинку, подорожах. А інші легко це все собі дозволяють і живуть як останній день. З чим пов'язана така різниця?
— Це може бути питання ідентичності. Тобто людина себе вважає чи не вважає частиною спільноти українців. Якщо для неї ця ідентичність важлива, їй буде суттєво важливіше те, що відбувається з іншими українцями. Насамперед з військовими. Ще одна причина — витіснення. Співпереживання може бути настільки болючим, що людина не може їх витримувати і, відповідно, намагається від них закритися, якимось чином перестати їх відчувати.
Але від того, що цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно краще не стане.
Адже якщо цивільний піклується про себе, це означає, що він більш продуктивний, у нього більше сил, він може заробити гроші й більше донатити військовим. А якщо він не робить цього, то не тільки менше донатить, але й може перестати тягнути свої власні справи і стати тягарем для інших
— Що стоїть за словом «ресурс»? Наприклад: «У мене не вистачає ресурсу навіть на короткий дзвінок, щоб запитати, як живуть близькі люди». Що відбувається з такою людиною з точки зору науки? Що значить «немає ресурсу» і як його поновлювати?
— Людина не відпочиває, не піклується про себе і не має радості в житті. Знаходиться у стресі і не займається тим, щоб задовольнити свої потреби, які призводять до цього стресу. Не займається активністю, тому що на це немає сил. Вони йдуть на хвилювання, роботу тощо. Щоб віднайти ресурс, треба шукати точки, де у людини просідає, і саме з ними працювати.
Якщо ж людина зовсім не має сил щось робити зі своїм життям, це, скоріше за все, депресія. І треба звертатись до спеціаліста, починати пити антидепресанти.
Вони трошки покращать емоційний стан, з’являться сили разом із психотерапевтом почати аналізувати, що треба зробити в реальному житті для того, щоб далі антидепресанти стали не потрібні.
— У вашому фейсбуці згадується низка терапевтичних сеансів. Що саме ви радите людям, які відвідують ці сеанси?
— Це сеанси не терапевтичні. Це навчальні курси, на яких ми розбираємось, як працює наша психіка. Що означає піклуватися про себе. Ми вивчаємо нейрони, нейромедіатори, фізіологію та біохімію. У процесі цього навчання люди поступово вловлюють: ага, у мене ось ця штука працює не так, як я б хотів. І є, скажімо, шість варіантів інструментів, користуючись якими можно це опрацювати. Ми починаємо їх тестувати. Щось спрацьовує. Результат — людина врятувала себе сама.
— Ми переживаємо дійсно темні часи, в усіх сенсах. Війна, йдуть відключення електрики, до цього додався ще й короткий світловий день. І все це, звичайно, пригнічує всі психічні процеси. Що б ви могли порадити людям у цих умовах?
— Кожного разу, коли бракує світла, є ілюзія, що життя жахливе, що це найгірший період у житті. Хоча насправді так на нас впливає короткий світловий день. І жодних інших варіантів, крім як дати собі світло, немає
Це взагалі стосується всіх станів, про які ми говорили: і стресу, і втоми, і вигорання, і депресії. Об'єктивна реальність критично визначає наш психічний і фізичний статус. І якщо ми хочемо покращити свій стан, потрібно змінювати об'єктивну реальність, в якій ми знаходимося.
Якщо у нас короткий світловий день і недостатня яскравість світла, це означає, що нам треба збільшувати яскравість і тривалість перебування під світлом. Купувати найяскравіші лампи, встановлювати їх в офісі та вдома. Інших способів немає.
— Які є способи компенсувати недостатність тепла й затишку? Хоча б частково?
— Теплий плед, какао. Лежати, дрімати, читати книжечки.
—Так, як це роблять скандинави?
— Так, скандинавський підхід хюґе саме про це. Але водночас якщо ми хочемо зберегти продуктивність, хюґе недостатньо. У скандинавів масово в офісах є зони фототерапії, де дуже яскраве, сонцеімітуюче світло. Або просто весь офіс роблять яскраво освітленим, щоб люди нормально працювали. Якщо ви хочете зберігати продуктивність, без світла ніяк.
За дев’ять місяців 2024 року до фахівців зі скаргами на психічне здоров’я звернулися понад 350 тисяч українців. Це більш ніж утричі перевищує торішні показники. За даними МОЗ, відчуття тривоги, нервування, напруженість та порушення сну — серед головних проблем, з якими наші громадяни звертаються про допомогу.
Психологічні проблеми українців, які вимушено покинули рідні домівки — схожі. А втім, біженці частіше звертаються до профільних лікарів, коли болить тіло, а не душа. Як війна вплинула на всіх українців, що з цим робити — про це розповів в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry Олег Чабан, директор Навчально-наукового інституту психічного здоров'я Національного медичного університету ім. Богомольця, доктор медичних наук, професор, лікар-психіатр.
Погляд на травму
Марина Степаненко: Пане Олеже, якими є найпоширеніші прояви колективної травми серед українців через війну?
Олег Чабан: Тривога, депресія, фобії, найрізноманітніші страхи. Суттєво зростають адикції, зокрема, до алкоголю. Стабільно бачимо психотичні розлади, типу шизофренії тощо. І великий пласт психосоматичних розладів.
Як відрізняється досвід травми у тих, хто залишився в Україні, і тих, хто виїхав? Яка суттєва різниця? Чи існує вона?
Чабан: у жінок в 2-3 рази частіше за чоловіків діагностують емоційні та психічні розлади. Фото: ROMAN PILIPEY/AFP/East News
Різниця існує. Якщо говорити про моїх пацієнтів, які перебувають за кордоном, зокрема і в Польщі, — у них достатньо високий рівень тривоги. І це зрозуміло. Покинути країну, яка перебуває у колективній травмі війни, і поринути в невідомість — це ще більше посилити тривогу. Тому більшість тих пацієнтів, які за кордоном, в основному демонструють тривожні розлади. А вже до них додаються будь-які інші.
Загострюються ті проблеми, до яких хто був схильний: гіпертонічні хвороби, серцево-судинні, гастроентерологічні проблем, ендокринні збої тощо. Отож, на першому місці в українців за кордоном маємо тривогу, за нею — депресію. Депресивних розладів також дуже багато
Які є в українців певні унікальні культурні чи соціальні особливості, які впливають на те, як усі ми переживаємо травматичний досвід?
Це гуртування, родинні цінності, пережитий попередній досвід колективних травм. Я нагадаю про Голодомор, Другу світову війну, Чорнобильську трагедію, і, зрештою, пандемію COVID-19. Тому в нас вже є досвід колективних травм. А якщо є досвід, то, зрозуміло, що навіть є інтуїтивна адаптація.
Логічна адаптація — це те, чому ти навчаєшся. Інтуїтивна — люди самі тягнуться одне до одного. Я не даремно сказав про родинність, сімейність. За значимістю для українців — це номер один. Власне тому розрив сімейних відносин в емігрантів, розірвані сім'ї — це також достатньо потужна травмуюча ситуація.
З вашої особистої практики, хто звертається за психологічною допомогою найчастіше та які скарги мають ці люди? Говоримо як про гендер, так і про вік.
Гендер залишився такий, який і був. Зазвичай у жінок в 2-3 рази частіше діагностують емоційні та психічні розлади, пов’язані з будь-якими проблемами. Водночас посттравматичного стресового розладу більше у чоловіків — бо вони безпосередньо приймають участь в бойових діях.
Щодо вікового аспекту, то зараз найбільш вразливим є працездатне населення і ті, хто несуть найбільшу відповідальність. Я зараз поясню це слово. Слово «відповідальність» стосується тих, хто працездатного віку і забезпечує людей довкола себе. В першу чергу своїх дітей. Тому зрозуміло, що, наприклад, жінки, які виїхали за кордон з дітьми, в них оцей ступінь відповідальності різко зростає. В першу чергу, за дитину, яка повинна адаптуватися, пристосуватися до культурної різниці, пройти через мовну депривацію та булінг, який періодично зустрічається, — це те, що я чую від своїх пацієнтів відносно дітей. До цього додається і те, що жінка має знайти роботу і шукати можливості вижити без чоловічої підтримки.
Тому за віком найбільш вразливе населення працездатного віку. Але історично і, власне, логічно складається, що люди похилого віку, в яких вже є певні фізіологічні зниження, в яких психологічна гнучкість (резилієнс) значно нижча, вони також відносяться до вразливої категорії. Саме тому старенькі, навіть хто є внутрішніми переселенцями, починають демонструвати загострення своїх психосоматичних проблем.
Скільки людей на антидепресантах?
Дуже багато. Була опублікована статистика, яка свідчить, що зросла кількість виписаних рецептів на антидепресанти (за даними одного з вітчизняних сервісів пошуку і доставки товарів для здоровʼя, у 2024 році попит на антидепресанти виріс на 46%, порівняно з минулим роком, — Авт.).
Я це підтверджую, та й сам виписую. Практично кожному пацієнту, який з'явиться у мене після нашого інтерв'ю, я впевнений, що буду призначати той чи інший антидепресант, але суто за призначенням.
Тривога і депресія — це, в першу чергу, про психотерапію. Якщо говорити про біологічну терапію — це, звичайно, група антидепресантів
Не кожен українець наважується звернутися по допомогу — якими можуть бути наслідки?
Погані. Якщо людина не усвідомлює необхідність звернутися до лікаря, то вона хронізує хворобу, затягує її. Немає такого психічного розладу, наприклад, тривожного чи депресивного, який би не впливав на тіло. Тому починають з’являтися й інші проблеми. Власне, щоб запобігти цьому, пані Зеленською була створена спеціальна програма, покликана достукатися до кожного українця і створити можливості надання допомоги на базовому рівні, тобто на рівні громад. Це абсолютно правильна ідея.
Якщо ж ігнорувати цю проблему, або вирішувати її самостійно, що ще гірше, — неправильними шляхами, наприклад, використовувати алкоголь як транквілізатор, пірнати в роботу як спосіб відгородитися, не вирішуючи свої емоційні проблеми, — то, звичайно, будь-яка хвороба від цього не лікується. Вона лише погіршується, хронізується, переходить на особистість і долучає соматичний компонент — серцево-судинний, гастроентерологічний, сечостатевий та інші.
Що нас очікує після війни: скільки людей потребуватимуть психологічної допомоги?
За моєю нелінійною моделлю розвитку ситуації з ментальним здоров'ям в Україні воєнного, повоєнного і післявоєнного періодів, кількість психічних розладів буде лише збільшуватися. Прогнозується певний перехрест по стресових розладах — у військових він буде зменшуватися, а у цивільного населення буде зростати. Дуже багато залежить від соціальної адаптації, повернення до роботи, повернення до місць спокійного проживання, працевлаштування, адаптації дітей і так далі.
Але ми передбачаємо, що кількість психічних розладів буде зростати за рахунок емоційних розладів, а психосоматичний аспект буде зростати за рахунок серцево-судинної патології й онкології
Втома від війни — що це за поняття і чи справді воно поширене в українців?
Є така річ, як втома від власних емоцій. Не можна перебувати постійно в тривозі і страху. Кожного дня шахеди та ракети заганяють тебе у підвал або бомбосховище і, зрозуміло, ти боїшся. Це нормальна реакція, нормальна людська реакція на ненормальну ситуацію. А втім, тривога і страх — це дуже високоенергетичні затрати. Мозок починає розкручувати «вінчестер», щоб знайти додаткову інформацію і зменшити рівень напруженості, емоційного збудження, викиду адреналіну, кортизолу.
Жити постійно в напрузі неможливо. Тому дійсно з'являється відчуття втоми. Ви праві такі речі є, на жаль вони є і останнім часом їх все більшає. Спостерігаю, коли люди відчувають загальну втому. Через це, зокрема, знижується інстинкт самозахисту. Люди менше бігають в бомбосховище, більше віддаються якомусь фаталізму і водночас відстежують, що куди летить по десятках телеграм-каналів. Тобто все-таки адаптація зростає. Тому хронічна втома від війни, тобто від власних емоцій і переживань, дійсно спостерігається. Що зараз зі здоров'ям українців?
Окрім того, про що ми вже з вами поговорили, існує ще одне поняття — відтермінована медицина. Це коли люди відкладають на пізніше лікування і вирішення проблем із власним здоров'ям на тлі війни. Це погана річ, тому що в нас у цьому питанні й досі спостерігається постковідний шлейф. Інші країни відпочили від пандемії COVID-19, від соціальних розривів, біологічних втрат. А українці не відпочили. У нас після ковіду одразу почалася війна. Зрозуміло, що таке величезне напруження призводить до того, що люди не одразу звертаються по допомогу. Під час спалаху коронавірусу українці теж боялися вийти з дому і піти до кардіолога, гінеколога, стоматолога. Мовляв, піду, коли можна буде зняти маску і не боятися. Зараз люди теж відкладають на пізніше надання собі ж допомоги. Зростає кількість соматичних розладів, пов’язаних саме з цим фактором.
Відносини між українцями
Як, на вашу думку, розвиваються відносини між тими, хто покинув країну, і тими, хто залишився? Які непорозуміння чи напруженість виникають найчастіше? І чи насправді вони існують? Чи це радше дії російської пропаганди?
Однозначно, пропаганди. Війна — і фізична, й ідеологічна, і ментальна — продовжується на всіх рівнях. Тому є викрути на бажанні розірвати потужні родинні зв'язки. Війна порушила їх масовою міграцією, 8-10 мільйонів виїхали, і, звичайно, ця ідея розкручується, тому що є населення, яке страждає. І те, що перебуває в Україні, і те, що виїхало. Розрив будь-яких зв'язків — це величезна травма. Тим більше, коли людина, яка виїжджає за кордон, занурюється в невідомість.
Ті, хто не знайшов роботу, мають вищий рівень депресії, порівняно з тими, хто працевлаштувався, влаштував дитину і забезпечує її
Які проблеми виникають при реінтеграції військовослужбовців? Чому їм буває важко знайти спільну мову з тими, хто переживає війну у тилу чи не на небойових посадах?
Тому що в головах військових, які вже стали ветеранами, війна продовжується. Це дуже легко сказати, мовляв, ти вийшов з зони бойових дій, ти вже ветеран, ти вже можеш займатися лише собою. Вони прожили надзвичайно потужні емоції і сказати, що давайте їх вимкнемо і увімкнемо радість мирного життя — це так не працює. Такого не було ніде в світі. Тому в наших хлопців і дівчат те ж саме відбувається.
Чабан: в головах військових, які вже стали ветеранами, війна продовжується. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Війна в їхніх головах, на жаль, продовжується: ділення світу на чорне і біле, а не на сіре, смугасте і в цяточку; відчуття щирої сімейності асоціюється з тими, хто залишився на війні, а тут — все не до кінця зрозуміле, з чварками. Їм складно адаптуватися, тому що дуже багато з них повертаються з психологічними проблемами. Я не хочу маркувати всіх якимись психічними розладами, не дай Бог, і казати, що в кожного розвився посттравматичний стресовий розлад. Це неправда. Але ми однозначно спостерігаємо таке у більше, ніж 10-20 відсотків ветеранів. Ми працюємо саме з ними.
Що найголовніше треба знати/розуміти у поводженні з військовими у цивільному житті?
Цивільним потрібно мати терпіння. Адже, щоб витерпіти окрики військового, новий характер, періодичне якесь збудження, порушений сон — треба мати любов, повагу, розуміння і величезне терпіння. Чому терпіння? Тому що людина врешті починає пристосовуватися, адаптуватися. Вона ще матиме окремі симптоми, але вона також почне змінюватися під впливом зовнішніх обставин. Отож, треба перетерпіти, розуміти, що зараз він може бути різким та агресивним.
Я коли їду з роботи чи на роботу і мене хтось різко обганяє, підрізає, гальмує, крутить машиною і я бачу, що це військовий автомобіль, — я ніколи зараз не психую, не вживаю негативну лексику і не злюся. Я просто розумію, що людина так поводилась останнім часом і по-іншому вона не могла — мала їхати з вимкненим світлом на брудному автомобілі, проскакувати з зони, де триває обстріл. І така поведінка у неї домінуватиме ще деякий час. Тому відійди від нього, пригальмуй, будь спокійний, не провокуй його.
А тепер уявіть, що те саме відбувається не на дорозі, а в поведінці людини в реальному житті. Діяти треба так само: перетерпіти, не провокувати, не лізти в душу, якщо туди не пускають, не запитувати про те, що є травматичним. Хоче розповісти — хай сам розповість. Водночас не треба допускати, щоб він собі шкодив, зокрема, алкоголем. Треба, щоб у військового була якась відповідальність у певній сфері.
Травмоване дитинство
З якими найгострішими психологічними проблемами стикаються діти, які пережили переміщення, втрату або іншу травму, пов'язану з війною?
Діти легше адаптуються, як не дивно, хоча ми часто сприймаємо їх як немічних. Для них дуже важливо забезпечити оточення. Якщо воно гармонійне, є підтримка, то вони достатньо швидко адаптуються.
Загалом, я би сказав, що спостерігаю значно швидше дорослішання дітей
На них накладається вже певна відповідальність. Вони вже без хникання мовчки встають і переходять до бомбосховища. Це те, чого раніше не було, а зараз — встала і пішла за мамою. Тут я говорю конкретно про своїх онуків. Тому ефект воєнного дорослішання дійсно спостерігається. Я не дитячий психіатр, але, звісно, маю різні консультації та спілкуюся зі своїми колегами. Ми, зокрема, спостерігаємо збільшення розладів харчової поведінки у неповнолітніх, чого я раніше не бачив. Почали більше звертатися і з булімією, і з нервовою анорексією, і однозначно додається тривожна симптоматика, постстресова симптоматика в будь-яких варіантах.
Серед дітей, які перебувають за кордоном, дівчатка мають більше проблем, ніж хлопчики. Фото: Shutterstock
Чи існують відмінності в тому, як хлопчики та дівчатка переживають травму війни? Чи це значною мірою індивідуально?
По-перше, це дійсно індивідуально, а по-друге, як і серед дорослих, у дівчаток емоційних проблем значно більше. Я вже згадав розлади харчової поведінки як один із психосоматичних аспектів. Зі схожими проблемами маємо одного хлопчика на 10 дівчаток.
Якщо говорити про дітей, які виїхали за кордон, які це має наслідки для їхнього психологічного стану і загалом для їхнього майбутнього?
Все, що відбувається зараз — закладає психологічну платформу, базу стійкості, резильєнтності на майбутнє. Особливу роль відіграють стосунки з мамою, як не дивно, навіть не з батьком, а саме з мамою. Якщо дитина росте і їй бракує материнської турботи (сюди відносяться навіть тілесні контакти — обійми, перебування поруч), то в неї зменшуються структури мозку, які відповідають за антистресову поведінку. Дитина гірше адаптується і в школі, а потім і в дорослому житті. Є наукові праці, які це підтверджують,
Я бачу ситуації, коли мама за кордоном швидко шукає роботу і дитина сепарується, сама по собі намагається адаптуватися в іномовному середовищі, в зовсім незнайомій культурі. Може виникати психопатоподібна поведінка. Це ще не розлад особистості, але є фиркання, нерозуміння, злоба, замовкання — воно часто спостерігається, як психологічна реакція у дітей.
Зцілення, підтримка та перспективи на майбутнє
Які психологічні підходи виявилися найефективнішими у допомозі українцям впоратися з травмою війни?
Я вже згадував національну програму збереження ментального здоров'я. Ідея у тому, що треба достукатися до кожної людини там, де вона живе. Це створення осередків відновлення не через психіатрію чи державну службу. Це велика помилка, затягувати всіх до психіатрів — це стигматизація в кінці кінців. Треба створювати осередки, де соціологи, психологи, лідери громад можуть доносити інформацію — така психоосвіта, я думаю, матиме високу ефективність.
Зараз я бачу, що буквально на кожному кроці пояснюється в дуже простій та доступній формі, що таке стрес, які можуть бути наслідки, як себе поводити в тій чи іншій ситуації, як відволікти дитину, як поводитися у бомбосховищі. Тобто психоосвіта стає високо ефективною. На тлі біди ми здобули великого досвіду у цій сфері.
Як подолати почуття провини у людей, які виїхали з країни або залишилися в безпечніших регіонах?
Відчуття провини є і воно звучить майже у кожного другого, хто зі мною зв'язується, де б він не був. Як правило ми говоримо про розірвані зв'язки: родина перемістилася, а чоловік залишився тут.
Подолати це можна одним — пояснювати, що ти виїхав тому, що трапилася біда, а не поїхав розважатися
Якщо ти будеш показувати надмірні переживання, а тим більше відчуття провини своєму чоловіку, навряд чи він буде цьому радіти. Він же радіє тому, що знає, що його сім'я перебуває в безпеці. Водночас захоплено розповідати, що в нас тут весело, класно, також не потрібно. Варто спокійно демонструвати, що ми тримаємося, ми разом, дитина вчиться, адаптується, в неї з'явився вже друг, я знайшла роботу, але я чекаю моменту, коли повернутися і об'єднатися, тому що в нас є великі почуття — це дійсно рятує. Не демонструйте це відчуття провини. В чому ваша провина? В тому, що ви зірвалися в лютому 22-го року і над вами ревіли ракети? Яка ж тут провина? Тому живіть, адаптуйтесь, пам'ятайте, що ви — українці, що у вас є велика Батьківщина. Дуже важливо, щоб ви повернулися, а не тягнули чоловіка до себе. Тому що нас і так стало значно менше.
Українці за кордоном нерідко відчувають провину за те, що виїхали. Фото: Shutterstock
Які уроки Україна може винести з досвіду інших країн, що пережили тривалі конфлікти, щодо підтримки свого населення?
Ми вже можемо вчити інші країни, як в психотехніках (це те, чим ми займаємося, працюючи з нейротехнологіями в області ПТСР), так і колективної взаємодії. Хоча ми не тільки вчимо, ми і вчимося. Ми беремо кращі моделі, які існують у Великій Британії, Німеччині, США і адаптуємо їх для України. Отже, здобуваємо досвід і готові ним ділитися.
Титульне фото: Shutterstock
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Цей термін стає все популярнішим. Раніше ним позначали лише професійне вигорання. Зараз все частіше спеціалісти відзначають, що вигорання – це і про стосунки і про затяжний стрес від війни. Емоційне вигорання – це зміни у поведінці людини внаслідок емоційного виснаження. Як розпізнати емоційне вигорання розповідає психолог Юлія Квасниця:
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
.jpeg)
