Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У другій половині 2014 року відкрите силове протистояння між міліцією та антиурядовими протестувальниками в центрі Києва входило в завершальну фазу. Вуличні бої навколо центральної площі української столиці переросли у розстріли демонстрантів, які шокували Європу і змінили хід політичної історії країни на десятиліття вперед.
Американська дослідниця історії Східної Європи Марсі Шор розповідає про вплив цих подій на велику війну, яка точиться досі, значення перших політичних рішень Дональда Трампа та метафізичний вододіл між добром і злом.
У своїй книзі «Українська ніч» ви намагалися показати події Євромайдану та Революції гідності в Україні не лише як позицію відстоювання цивілізаційного вибору її громадян, але і як колективний досвід, що назавжди змінив людей. Ви пишете, що на самому початку цієї історії, коли Віктор Янукович не підписав угоду про асоціацію між Україною і ЄС у Вільнюсі, ніхто не збирався вмирати за Євросоюз. Однак пізніше, з наростанням протестів і репресій, українці раптом відчули себе суб'єктом історії та зуміли подолати свій страх перед смертю. Після років запеклої боротьби країна стоїть на порозі ще більшого невідомого. Чи ситуація врешті дійшла до того, що Захід втомився від своєї місії захищати права людини й людську гідність, і що робити тоді українцям, які з 2014 року відчайдушно намагаються зберегти подобу світу, що руйнується на наших очах?
Марсі Шор: Ні Європа, ні Сполучені Штати ніколи не були такими, якими їх уявляли собі українці, а можливо, і не тільки українці. Тобто весь цей романтичний образ «Заходу» завжди був певною мірою ілюзією, і його не слід ідеалізувати. Моя власна країна, Америка, — «land of the free and home of the brave» (українською «земля вільних і дім хоробрих») — також була побудована на рабстві. Нагадаю, що наші збройні сили, що воювали з нацистами, були розділені у той час за расовою ознакою. У нашій країні закони, спрямовані проти міжрасових шлюбів, тобто проти змішування рас, діяли аж до 1967 року. Тобто, через цілих 22 роки після того, як нацисти були переможені. Я сама була так неймовірно захоплена Майданом саме тому, що це був той магічний момент, коли тобі нагадують, що ми як народ здатні на щось краще і більше. У цьому відношенні українці й досі залишаються в авангарді.
Одним з найяскравіших моральних імперативів післявоєнної Західної Європи було гасло «Ніколи знову». Ця максима, своєрідний символ європейської моделі пам'яті, була покликана запобігти виникненню нових конфліктів у Європі. Заразом вона не залишала жодних сумнівів щодо того, яка сторона уособлювала зло і які її дії були злочинними. Чому ж через десятиліття путінське зло, яке відкрито апелювало до мантри «Можемо повторити», чується тепер так легко і так активно релятивізується?
Гасло залишається лише гаслом. Легко сказати щось подібне. Я пам'ятаю, як 20 років тому розмовляла з Константином Гебертом про моторошні події в Боснії на руїнах колишньої Югославії. Він перебував там як воєнний кореспондент, працюючи для «Газети Виборчої». І Костек, розповідаючи мені про те, що він там побачив, сказав, що тепер ми нарешті дізналися, що означає «ніколи знову». Це означає лише те, що ми більше ніколи не дозволимо німцям вбивати євреїв у створених ними таборах у Польщі. Все. І нічого поза тим.
Варто також пам'ятати, що коли ми говоримо, що «не залишилося жодних сумнівів щодо того, на чиєму боці зло», ми маємо на увазі, що ця істина була усталена після Другої світової війни, згідно з її результатом, так би мовити, ex post. Філософ-ідеаліст Гегель писав про це так: «Сова Мінерви вилітає лише з настанням сутінків». Ми здатні ясно бачити, лише озираючись назад. Не забуваймо, як європейські лідери відреагували на нацистську Німеччину в Мюнхені у вересні 1938 року. Це було дуже схоже до того, як вони відреагували на анексію Криму Путіним. Мюнхенську конференцію англійською називають «умиротворенням у Мюнхені» (англ. the appeasement at Munich). На противагу цьому, чеською мовою кажуть «zrada v Mnichově», що означає «зрада в Мюнхені». Що ж стосується відсутності більшої залученості Заходу до боротьби з Росією, то я не переконана, що найбільшою проблемою сьогодні є релятивізація путінського зла. У мене виникає таке відчуття, хоча я й не зможу його довести, що більшими проблемами, скоріше, є боягузтво, егоцентризм, заперечення реальності у фрейдистському значенні цього явища.
Ви — дослідниця інтелектуальної традиції Східної та Центральної Європи. Власне, визначення «Центральна Європа» спочатку виникло як інтелектуальний конструкт. Мілан Кундера писав про неї як про вкрадену у європейців частину, яка була ментально і культурно ближчою до Заходу, але мілітарно підпорядкованою СРСР. Такий елемент світогляду допоміг полякам, угорцям, чехам і словакам повернутися до сім'ї європейських народів. Однак, продемонструвавши солідарність у 2022 році, цей регіон виглядає втомленим від війни в Україні та біженців у своїх країнах. Суспільна думка в Польщі рухається в бік обмеження або припинення допомоги українцям. Наскільки процеси, що відбуваються на центральноєвропейському просторі, є зумовленими внутрішньо, а наскільки вони є результатом правопопулістського повороту в середині ліберальної демократії?
«Центральна Європа» в термінах Кундери завжди була об'єктом ностальгії, своєрідним фантомом. На семінарі в Ужгороді в травні минулого року Юрко Прохасько говорив про Центральну Європу як про красиве метафізичне поняття. Втім, якщо йдеться про причини скорочення допомоги, то гадаю це дуже гарне питання, на яке, боюсь, я не маю гарної відповіді. Звичайно, є люди, які втомилися від війни, хоча я розумію, що це звучить гротескно для українців, які, звичайно ж, найбільше втомилися, а все ж продовжують воювати. Проте є також чинник цього правого повороту — Орбан, Фіцо та інші. Це, зі свого боку, пов'язано з питанням крихкості ліберальної демократії. Взагалі, по обидва боки Атлантики ми занадто довго довірялись телеології лібералізму. Як нещодавно сказав Іван Крастев: «Ліберали відчувають себе зрадженими історією. Але історія ні з ким не укладала шлюбу».
Чи отримає цей світовий дрейф вправо новий імпульс з поверненням Трампа до влади?
У мене не вистачає слів для того, щоб повністю висловити те, що я відчуваю, будучи американкою і спостерігаючи за тим, що відбувається в моїй країні. Жах, огида, відчуття провини й сорому... Я зараз у Торонто, і канадці говорять про страх «зараження» вірусом трампізму. І, мабуть, небезпідставно. Зрозуміло, що ми живемо у світі, де країни та місця дедалі більше пов'язані між собою. «За вашу і нашу свободу» — це гасло з дев'ятнадцятого століття, яке, втім, має бути все більш актуальним сьогодні, у столітті двадцять першому. Переконання Трампа, що йому все дозволено, засноване на догмі, як писав Федір Достоєвський, що якщо Бога немає, то все дозволено, матиме лихий вплив на цілий світ.
Одна з Ваших книг у польському перекладі має назву «Сучасність як джерело страждань». Сучасний світ справді приносить багато тривоги і непевності для пересічної людини. Грандіозні наративи та пояснювальні схеми дають збій, правда може прийти з префіксом пост-, а через стрибкоподібний розвиток технологій іноді дуже важко сформувати думку щодо нових глобальних викликів. Демагоги грають на полярних аргументах, обіцяючи «допомогти людям відновити контроль» або «знайти прості відповіді на складні питання». Як, на вашу думку, ми можемо підготуватися до змін, щоб уникнути страждань, принаймні моральних?
Я не можу приписати собі заслугу з вигадування назви цієї книжки, яка є збіркою есеїв. Назву придумав Міхал Сутовський, який перекладав їх польською. Назва, звісно ж, відсилає до праці Зиґмунда Фройда «Das Unbehagen in der Kultur» («Культура як джерело страждань»). У будь-якому випадку, дивлячись на наш понівечений світ, я жахаюся. Останні кілька років можна було б назвати «виправданням невротичних катастрофістів». Мені постійно пригадується афоризм Станіслава Єжи Леца: «Коли я опинився на дні, то почув стукіт знизу». Щодо питання «Що робити?», то тут я можу дати досить банальну відповідь. Передусім, треба дивитися на правду відкритими очима. Адам Міхнік у листі з в'язниці у 1985 році до польського комуністичного діяча Чеслава Кіщака писав: «У цьому світі є дві речі — почуйте ж бо цю новину — одна з яких називається Зло, а інша — Добро». Віри не можна зрікатися, навіть коли немає досконалого, невинного вибору, тому що різниця між добром і злом дійсно існує.
<frame>Марсі Шор (англ. Marci Shore) — американська історикиня, дослідниця історії Східної Європи. Здобула ступінь магістра в Університеті Торонто та доктора філософії у Стенфорді. Викладає сучасну європейську інтелектуальну історію в Єльському університеті. Авторка книжок «Taste of Ashes: The Afterlife of Totalitarianism in Eastern Europe» (укр. «Смак попелу. Загробне життя тоталітаризму у Східній Європі»), 2013, «Caviar and Ashes: A Warsaw Generation's Life and Death in Marxism, 1918-1968» (укр. «Кав'яр і попіл. Життя та смерть Варшавського покоління марксистів, 1918-1968», 2006; «The Ukrainian Night: An Intimate History of Revolution» (опублікована видавництвом «Дух і літера» під назвою «Українська ніч. Історія революції зблизька», 2018).<frame>
Розмовляв Ihor Usatenko (PAP)
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
