6 років полону: ув'язнена проросійськими терористами Олена Пех вийшла на свободу

З 2014-го року поверненням військовополонених займався Об’єднаний центр з пошуку та звільнення військовополонених СБУ. Та з початком повномасштабної війни кількість бранців зросла у рази, і у березні 2022 року утворився Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Керівниця його Центрального представництва Юлія Павлюк наголошує: головне — знайти і повернути всіх полонених додому, але не менш важливим є супровід родин безвісти зниклих та тих, хто чекає на рідних із полону. 

Наталія Жуковська: Як формують списки військовополонених для обміну?

Юлія Павлюк: В Україні на початку повномасштабного вторгнення було створене Національне інформаційне бюро (НІБ). За умовами Женевської конвенції міжнародного права — це реєстр, в який вносяться всі оборонці, які зникли безвісті, незалежно від їхнього статусу. І навіть якщо військові не мають рідних, інформація однаково обов'язково потрапляє в НІБ від підрозділів, де вони проходили службу. Цей реєстр, по факту, і є списком на обмін, тому що він постійно передається російській стороні. Насправді, відповідно до міжнародних конвенцій і міжнародного права, під час ведення бойових дій обміну полоненими взагалі не мало б бути. Україна на сьогодні має унікальний досвід в цьому напрямку.

Немає чіткої і регульованої схеми, за якою б відбувалися обміни. Кожний обмін і кожні перемовини — це спецоперація. За кожну людину завжди різні перемовини

Звісно, що унікальність, методи і схеми проведення переговорів ми не розповсюджуємо. Це закрита інформація. Однак, якщо взяти у загальному, то звісно, є пріоритетність. Ті, хто потрапив у полон ще з 14-го року, — у пріоритеті. Ми розуміємо, що це люди, які понад дев'ять років перебувають у неволі. Утім, коли Росія пропонує повернути когось іншого з меншим терміном перебування в полоні, Україна забирає їх.

Часом після обміну бувають непорозуміння і запитання від родин: «Чому того обміняли, а не нашого?» На жаль, ми, зі свого боку, не завжди можемо диктувати умови ворогу.  

Також у пріоритеті — важкохворі і поранені хлопці та дівчата. Взагалі, відповідно до міжнародного права, такі категорії військових повинні повертатися поза межами обміну до своєї країни. Однак ми знаємо, що наш ворог не виконує цих домовленостей. Загалом, офіційна позиція України незмінна: ми готові обмінювати всіх на всіх.

А кого «гірше» міняють?

Є категорія офіцерів певних підрозділів Збройних сил, Нацгвардії України, прикордонників, яких Росія неохоче віддає. До того ж, часом росіяни надають певну значимість військовим полоненим, які мають медійний супровід — ті, які на слуху у ЗМІ. Тож не завжди медійні історії позитивно впливають на обмінні процеси. Коли ми спілкуємося з родинами, то на цьому наголошуємо. Якщо рідні хочуть якимось чином допомогти, то треба обов'язково радитись з фахівцями. Війною мають займатися військові. Коли починається самодіяльність  — це не добре, і може лише нашкодити.

Якщо взяти статистику обмінів, то ми бачимо, до прикладу, якщо повертається 100 людей, то в цю цифру пропорційно включаються військові з різних підрозділів. І якщо Збройні сили — найбільші, то й у полоні їх буде найбільше

ЗСУ — це морська піхота, сухопутні підрозділи і штурмові бригади, розвідбатальйони, танкісти, артилеристи. Також у ЗСУ, до прикладу, є транспортна служба, яка не розпіарена, про них менше говорять, але їх також дуже багато в полоні. І от коли в родин виникає питання, чому наших мало, то треба розуміти, що ми беремо орієнтовно загальну кількість тих, хто може перебувати в полоні. А це десятки тисяч людей. І у кожному обміні буде більше людей зі Збройних сил України, трішки менше Нацгвардії, прикордонників тощо.

На щастя, є великий крок в перемовинах. І ми це бачимо по останніх обмінах. Ми змогли повернули дуже багато оборонців, які мали довічні засудження або терміни ув'язнення по 8-9 років.

Чому виникають затримки в обміні полонених? Чим обумовлені затяжні паузи?

Це залежить, на жаль, не тільки від України. Немає визначених термінів — наприклад, обміни щовівторка або кожної другої середи. Це ненормований процес. Бували моменти, коли вже були обумовлені терміни, кількість людей, але обмін відміняли або з боку Росії, або ж з огляду на загальну безпекову ситуацію. Якщо, наприклад, проходить обстріл пункту, де має відбутися обмін, то, звичайно, у той день чи у найближчий час обмін проводитися не може. 

Сам обмін — це спецоперація. Він може призначатися на 8.00 ранку, затягнутися до 12-ї або до 20-ї вечора

Іноді буває таке, що Росія виставила у своїх ЗМІ, що обмін вже проведений, а по факту він ще не відбувся. Умови, за яких відбувається обмін, багато в чому залежать саме від російської сторони. 

Де утримують українських полонених? Де найгірші умови? Що розповідають звільнені військові про полон?

Гарного полону немає ніде. Люди, перебуваючи в тюрмах та ізоляторах обмежені у доступі до свіжого повітря. Вони перебувають в одному приміщенні, де є вбиральня,  стіл, за яким вони харчуються, і там же сплять, єдине віконце під стелею, яке не відкривається. Іноді можуть бути прогулянки, але не всюди дотримуються режиму. З нашого боку єдине, що ми можемо і вимагаємо від країни агресора, — дотримання міжнародних умов і міжнародної конвенції. Якщо б вони утримували наших оборонців хоча б в тих умовах, які прописані у Женевській конвенції, то стан і здоров'я повернутих хлопців і дівчат був би зовсім іншим. 

На жаль, ми не завжди можемо впливати на цю ситуацію. Звичайно, після повернення військові багато розповідають про тортури. Ми постійно звертаємося до наших міжнародних партнерів, зокрема до місії ООН та Міжнародного Червоного Хреста. Вони мають відповідати за стан наших військових.

Чимало звільнених хлопців мають серйозні захворювання, наслідки важких поранень, а також велику втрату ваги через катування та недостатнє харчування

Після повернення з полону вони проходять опитування спеціальними службами. Вчинені ворогом військові злочини ретельно документуються. Те, що ми зараз можемо робити, — документувати всі факти і передавати відповідним міжнародним структурам.

Як би ви оцінили діяльність Міжнародного комітету Червоного хреста (МКЧХ)? У чому складність роботи із ними?

На жаль, представників цієї організації у Росії майже не допускають до місць утримання українських полонених. Їхня робота на тимчасово окупованих територіях та в РФ на сьогодні є дуже обмеженою і недостатньою. Більшість наших захисників і захисниць, повернених з полону, стверджують, що не бачили представників Червоного Хреста жодного разу. Зокрема, це стосується і передачі листів та посилок. Навіть якщо вони передаються через Червоний Хрест, то до полонених не завжди доходять. Ми розуміємо, що адміністрація місць утримання може залишати посилки в себе. Утім, Червоний Хрест мав би проконтролювати, чи дійшла посилка до адресата. 

Тому ми звертаємося до всіх міжнародних організацій і закликаємо забезпечити виконання того мандату, який надано МКЧХ саме в країні агресора. Вони є гарантом безпеки наших оборонців там. Ми ж усіляко сприяємо Місії Червоного Хреста в Україні. Навіть створили так звані змішані медичні комісії. Тобто представники різних організацій, в тому числі Червоного Хреста можуть потрапляти до полонених і дивитися, в якому стані ті перебувають. Таким чином, ми хотіли, щоб Росія пішла за нашим прикладом і надала такий самий доступ до наших полонених. На жаль, на сьогодні ми розуміємо, що результату досі немає.

Чи можна цим пояснити, що до одних батальйонів у полоні росіяни ставляться гірше, ніж до інших?

Я бачу хлопців і дівчат, які повертаються. Присутня на кожному обміні. Я не можу сказати, що стан військових залежить від перебування у тому чи іншому підрозділі. Завжди говорю, що багато чого залежить від того, в якому стані оборонці перебували під час потрапляння в полон, витримки і внутрішнього стержня, який має кожна людина.

Тому, хто слабший за характером і духом,  йому, звичайно, важче. У нас був обмін, коли поверталися представники КОРДу України, Нацполіції. Один із військових з виду мав нормальну фізичну форму. Я йому поставила питання: «А як ви так? Яке у вас було утримання?». Він сказав: «Я просто всі свої зусилля максимально витрачав на те, щоб підтримувати себе в добрій формі. За найменшої можливості займався спортом — чи то віджимання, чи то підтягування».

Чому так разюче різняться умови перебування російських військовополонених від українських? Як формуються списки на обмін з їхньої сторони? 

Умови утримання різняться, тому що Україна — правова держава, і це нас відрізняє від нашого ворога. Ми дотримуємось міжнародних умов, конвенцій і законодавства. Саме тому нам допомагають всі цивілізовані країни світу.

Є прописані умови, відповідно до яких мають утримуватися військовополонені. В Україні існують табори — спеціальні місця для утримання полонених. Ми не такі, як росіяни. 

Щодо формування списків на обмін росіянами, то ми не можемо коментувати це. Тому що іноді навіть ті списки, які викидає Росія, не завжди відповідають дійсності

Якщо проаналізувати останні вкиди російського ІПСО, то в тих списках є люди, які вже звільнені з полону. Натомість, немає тяжкопоранених, тих, хто з перших днів війни у полоні, немає Маріупольського гарнізону, представників ЧАЕС, які також ще досі перебувають у неволі, хлопців з острова Зміїний. Тобто це все робиться для того, щоб зробити певний вкид і підбурити наше суспільство. На мою думку, вони формують списки рандомно. Також росіяни іноді включають до списків цивільних, яких мали б відпустити без обміну, якби дотримувалися Женевських конвенцій.

Якими мають бути перші кроки, якщо близька людина зникла безвісти або потрапила у полон? 

Перший крок, коли зникає безвісти військовий, — родина отримує сповіщення від територіальних центрів комплектування, якщо це підрозділи ЗСУ. Якщо це підрозділи Нацгвардії, прикордонників, поліцейських — вони отримують інформацію від своїх частин. Далі родини мають звертатися до правоохоронців і писати заяву про те, що їхній близький зник безвісти. І, звичайно, до координаційного штабу. Саме у нас люди можуть отримати роз’яснення з різних питань. На сайті координаційного штабу є особистий кабінет, яким мають користуватися рідні або представники оборонця. Там міститься найбільше інформації.

Ми завжди наголошуємо на тому, що це дуже  потужна система, в якій необхідно вказати всю наявну інформацію про оборонця, і стежити за тим, щоб цей кабінет завжди працював. І звичайно — бути на зв'язку.

Чого не можна робити категорично? Чи відомі вам випадки, коли до сімей полонених звертаються із шахрайськими пропозиціями, тобто пропонують за гроші повернути з полону людей?

Ми постійно говоримо людям, що всю інформацію треба ретельно перевіряти з представниками силових підрозділів. Війною мають займатися військові. Буває таке, що шахраї користуються людським горем. Родини виставляють інформацію в соціальні мережі, і вони її використовують.

Моя особиста порада як представника координаційного штабу, як юриста правозахисника — цього не слід робити у жодному разі. Тому що в інтернеті інформацію можуть знайти ще і представники країни агресора. Шахраї її використовують для власного збагачення шахрайськими методами, а ворог — для отримання, в тому числі, якихось розвідданих.  Тому ми говоримо: «Радьтеся зі спецслужбами». Ми точно знаємо, як вірно прокласти цей шлях, щоб не нашкодити ані родині, ані оборонцю, ані безпеці держави.

Яким чином родичі або близькі полонених можуть посприяти звільненню з полону?

Сам обмін і повернення полонених — це оперативна спецоперація, до якої рідні не мають відношення. На сьогодні багато родин об'єднуються в громадські об'єднання. При координаційному штабі створено координаційну раду, в яку будуть входити представники саме громадських організацій. Ми розуміємо, що кількість зниклих безвісти військових занадто велика. Осягнути всіх координаційному штабу не під силу. Натоміть ці громадські організації будуть дотичні до цих процесів. Така робота є ефективною.

Вони також беруть участь у  міжнародних перемовинах, конференціях.  До того ж саме рідні часто знаходять у ворожих пабліках інформацію про полоненого — можливі фотографії, відеозаписи. Отриману і перевірену інформацію координаційний штаб додає в особистий кабінет. Така допомога родин вкрай важлива.

Як публічні акції на підтримку військовополонених допомагають прискорити обміни? Чи навпаки — шкодять? 

Акції нагадування, на мою думку, є доречними під час війни в країні. Наша нація має показувати свою згуртованість.

До того ж це постійне нагадування світові, що у нас триває кривава війна і досі тисячі полонених в країні-агресорці, яких треба повертати додому.

Акції нагадування — це для спільноти. Перемовинами і обміном займаються військові

Утім, коли проходять акції зі звинуваченнями, дискредитацією державних структур — це однозначно грає на руку росіянам.

Про катування, тортури щодо українських військовополонених у жовтні доповідала моніторингова місія ООН з прав людини в Україні. Водночас, вони зазначили, що зафіксували жорстоке поводження і з військовополоненими збройних сил РФ. Наскільки ця доповідь є об'єктивною?

Україна повністю відкрита до міжнародних спостерігачів. В першу чергу, для представників ООН і Червоного Хреста. Ми надаємо їм повне сприяння. Водночас російська сторона не допускає цих представників навіть до інтерв'ю з військовополоненими. І у нас виходить дуже нерівна ситуація, коли ми повністю відкриті і представники можуть опитувати російських військовополонених, потрапляти до місць позбавлення волі, а до наших хлопців і дівчат доступу взагалі немає. Тому це однобічна ситуація. Те, що нібито зафіксовано жорстоке поводження із військовополоненими збройних сил РФ, — це лише свідчення і слова. Скажу вам як колишній слідчий, що для того, щоб довести якісь злочини, треба докази. І це не тільки слова. Тут мають бути докази в плані місця огляду, самого стану оборонця. І коли ми бачимо повернутих наших хлопців, на яких є, скажімо так, тілесні ушкодження, це все фіксується. І це є більшою доказовою базою, ніж просто слова чи свідчення, які може хтось надати.

Міжнародне гуманітарне право під час війни в Україні працює? Які шанси притягнути воєнних злочинців з РФ до відповідальності за порушення Женевських конвенцій?

Нам потрібно виграти війну. Всі винні мають бути і будуть покарані. Якщо ми говоримо навіть за фіксацію воєнних злочинів, то всі бачать в якому стані повертаються додому українські військовополонені. Докази і факти якими володіє Україна — беззаперечні. Відповідальність буде. Питання часу.

Фото надані пресслужбою Центрального представництва Координаційного Штабу з питань поводження з військовополоненими

Літній пан на велосипеді зупиняється біля одноповерхового кафе «Краяни» на околиці Токіо. Заходить всередину, кланяється, дістає з гаманця купюру найбільшого номіналу — 10 тисяч єн (2700 грн) — кладе її в банку із українським прапором, знову кланяється і мовчки виходить. «Боже, він же пробував наш борщ вчора на фестивалі!», — вигукує Наталія Ковальова, голова і засновниця неприбуткової організації українців «Краяни». 

Саме через їжу на багаточисельних фестивалях, надзвичайно популярних в Японії, місцеві не тільки дізнаються про Україну від самих українців, а й залюбки допомагають. За останні 2,5 роки у цьому непримітному кафе та на всіх доброчинних заходах організації «Краяни» назбирали майже 33 мільйони гривень (137 млн 155 тис єн). На ці кошти серед іншого відбудували будинки в Бучі та Ірпені, надіслали в Україну такмед, ліки, генератори, карети швидкої допомоги, машини для евакуації. 

Водночас громада українців в Японії справді малочисельна. До повномасштабного вторгнення в країні з населенням 127 мільйонів мешкали лише 1,5 тисячі українців. У 2022 році зазвичай закрита для іноземців Японія здійснила безпрецедентний вчинок — надала дозвіл на перебування ще 2,6 тисячам українців. Це втричі більше ніж для біженців із усіх інших країн за останні 40 років. 

<frame>Українців забезпечили житлом, медичним страхуванням та прожитковим мінімумом. Також на безкоштовне навчання запросили понад сотню українських студентів, які вчать японську мову або продовжують навчання в університетах. Японія також організовує фізичну та ментальну реабілітацію для українських військових і безкоштовно допомагає встановлювати біонічні протези. <frame>

До прибулих українських шукачів захисту японці поставилися надзвичайно сердечно. Наприклад, до містечка Комае з населенням 83 тисячі осіб в префектурі Токіо приїхала лише одна шукачка захисту з України. І місцева громада забезпечила її серед іншого городиком, бо японці десь дізналися, що українці дуже люблять щось вирощувати. Водночас більшість місцевих будинків зазвичай не мають прибудинкової території, адже земля – надзвичайно дорога. — Мер Комае настільки перейнявся, що вже у травні 2022-го організував український фестиваль. Усіх пригощали борщем — безкоштовно, але поставили скриньку для доброчинних внесків. Їх було стільки, що опісля «Краяни» змогли запустити волонтерські проєкти навіть в Україні. І відтоді вже ціла хвиля пішла, в інших містах почали щось схоже робити. Узялися проводити лекції, тому що японці просили пояснити: “Чому ця війна почалася?”, “Ви ж братній народ!”. Ми розповідали і про голод, і про репресії, про історію Криму, киримли. Японці переймаються, співчувають і хочуть допомагати, — розповідає Наталія Ковальова. 

Сім'я киянки Наталії Ковальової живе в Країні сонця, що сходить, понад 30 років. За фахом жінка — вчителька. Вона викладала в японській школі, а ще разом із чоловіком заснувала українську недільну — «Джерельце»  та організацію «Краяни». У 2022 році Наталія ухвалила рішення покинути роботу в місцевій школі і повністю присвятити себе громадській та волонтерській діяльності. 

Японія — країна фестивалів. Організація «Краяни» представляє батьківщину на різних заходах по всій Японії майже щотижня, часом навіть 5-6 разів на місяць. Роздають листівки, співпрацюють із місцевими медіа, пропонують спробувати борщ і голубці, розповідає Наталія:

— Шлях до серця японців — через їжу. Поїсти — це їхня найбільша розвага і улюблене часопроведення. На фестивалях лише ми презентуємо щось закордонне. Уся інша — японська їжа. Я спершу думала, що наші страви будуть для місцевих занадто тяжкі. На відміну від японської кухні, ми і готуємо довго, і їмо досить жирне. Але ні — їм подобається.

Японці зазвичай обережні до всього нового, та як розпробують, щиро цінують. Торік на фестивалях українське пробували неохоче, а цього року уже черга стояла: «Ви ж були минулого року! Ми знову хочемо замовити, бо дуже сподобалося!»

Наталія згадує, як нещодавно «Краяни» брали участь у фестивалі з трьохсотлітньою історією в токійському районі Асакуса і до них підійшла сім'я японців. Пані знала багато про Україну. Розповіла, що борщ із пампушками вона вже готувала за рецептом з інтернету, навіть фото показала. А на прощання сказала «Слава Україні». 

Саме після одного з таких фестивалів до українців звернулася 80-річна японка і запропонувала відкрити кафе в приміщенні, яким вона володіє. Спершу без орендної плати, а далі — як піде. 

— Звісно, спершу у нас нічого не виходило, бо ніхто в цьому не розбирається. Але з часом вдалося налагодити всі процеси, — згадує Наталія Лисенко, заступниця голови «Краяни».

В Японію жінка приїхала 14 років тому — вийшла заміж. Шукала своїх, зокрема українську школу для доньки, і так познайомилася з іншою Наталею, яка цю школу заснувала. Зараз пані Лисенко курує роботу кафе, та основна її робота — вчителька англійської мови в японській школі. 

Евакуйовані українці відразу почали шукати роботу, але не володіли японською. Тому в кафе одразу розставили пріоритети: працевлаштовуватимуть шукачів захисту, навіть якщо вони не професійні кухарі. Згадують: деякі українки, які раніше вдома взагалі не готували, пропрацювавши в кафе, почали і сім'ю домашньою їжею радувати. 

У меню — борщ, гречаники, вареники — з солоною та солодкою начинками, а також ліниві, деруни, котлета по-київськи, є комплексні обіди. Надзвичайно популярний, особливо на фестивалях, — тертий пиріг із ягідним варенням. Ціни — українські: вареники — 700 єн (160 грн), деруни — 880 єн (200 грн), борщ — 1100 єн (260 грн). 

<frame>Буряк купують у місцевих фермерів. Гречку — в магазині українки, яка займається імпортом з Європи. Кріп замовляють в іншої українки, яка вирощує його спеціально для цього кафе. Сало роблять самі. Замість сметани використовують японський йогурт без додатків. Окремо варто згадати про чудову підбірку українських вин, які не часто навіть в українських ресторанах пропонують, — Beykush, Stakhovsky, Biologist, Fathers Wine та питні меди від Cikera — їх на інший край світу імпортують аж дві компанії. <frame>

Українське кафе «Краяни» працює майже два роки. Воно розташоване і далеко від центру Токіо, і навіть не одразу біля станції метро. Але туди приходять не тільки з сусідніх кварталів, а й приїздять із інших міст та регіонів за сотні кілометрів. Одного разу — навіть в тайфун! Японці хочуть спробувати екзотичну кухню, але й взяти участь в активностях. 

«Краяни» мріють про український центр в Японії. А поки облаштували маленький культурний осередок. Щомісяця в кафе проводять фотовиставки, майстеркласи, лекції — одночасно й українською, й японською: як малювати петриківкою, як виготовити українську прикрасу, як змайструвати дідуха. Часом навіть співвітчизники шоковані: мовляв, це треба було приїхати аж в Японію, щоб навчитися робити символ нашого Різдва!

На кухні кафе також готують страви для дегустацій на фестивалях. Власне, щоб взяти участь у таких заходах, необхідно спершу надати організаторам план приміщення, в якому будуть куховарити, а також перелік усіх потрібних продуктів. Наприклад, влітку заборонено готувати страви з молочкою. На цій же кухні готували страви для прийому до Дня Незалежності в Посольстві України в Японії. 

Окремий напрямок роботи — кулінарні майстеркласи для японців. Вони користуються надзвичаною популярністю, розповідає Наталія Лисенко:

— Кухня в кафе для цього замаленька. Тому ми недорого винаймаємо муніципальні кухні, які облаштовані саме для кулінарних майстеркласів. Цього місяця буде три таких заходи, кожен для 20 охочих. Тобто от уже 60 японців зможуть вдома варити борщ.

Вибір страв для майстеркласів надзвичайно різноманітний — галушки, зрази, деруни, капусняк, гороховий суп з грінками, фарширований перець, салат з буряка і квасолі. Також почали співпрацю з кафе Clare&Garden. Заклад в англійському стилі відкрила японка у дворі власного будинку і запросила українців двічі на місяць влаштовувати там день українського обіду. 

Останнє нововведення — зайнятись доставкою їжі через Uber Eats. Менеджерка по роботі з клієнтами цього сервісу Юкі Тагава саме прийшла в кафе, щоб узгодити деталі співпраці. Каже: зробила це з власної ініціативи. Хоче, щоб японці не лише пробували нові страви, а й щоб завдяки їжі більше цікавилися Україною.

— Якщо порівнювати з японською кухнею, то, як на мене, українська має яскравіше виражені смаки, — пояснює Юкі Тагава. — Я відчуваю смак овочів — помідорів або капусти. І загалом ці смаки зовсім інші. Тому що, як правило, основа страв японської кухні — це рибний бульйон даші, місо паста або соуси, які мають специфічний смак.

І я знаю, що більшість японців, які до цього ніколи не пробували українські страви, кажуть, що мали зовсім інше уявлення, не думали, що їм так сподобається

Для охочих глибше зануритися в українську кухню «Краяни» у співпраці з Українським інститутом переклали книгу «Україна. Їжа та історія». Вона розповідає про минуле і сьогодення української кухні, представляє рецепти страв, які зможе приготувати кожен, локальні продукти і страви-візитівки України. 

— Робота над перекладом була цікавою і не з простих, — ділиться Наталія Ковальова, голова організації. —По-перше, хотілось передати назви якнайближче до українського звучання. По-друге, не всі продукти можна знайти в японських магазинах. Скажімо, де тут знайдеш ряжанку? Це і було найскладнішим — описати потрібні продукти, адаптувавши їх до реалій Японії, замінивши їх на схожі за смаком. 

Частина виручених коштів з продажу книги, а також із усіх активностей організації «Краяни» йде на волонтерські проєкти допомоги Україні. 

Фото надані авторкою та організацією «Краяни»

Під час відкриття першого бутика ANDRE TAN у Варшаві дизайнер організував ексклюзивний показ нової колекції Fenix, натхненної незламністю українських жінок.

І якщо для більшості українських бізнесів Польща — найчастіше перша закордонна локація й старт в Європу, то тут — навпаки. Колекції Андре Тана знають у Нью-Йорку, Парижі, Мілані — у визнаних містах моди, а також на екзотичних локаціях — як от Мальдіви, Кувейт чи Австралія. 

Повномасштабне вторгнення і нова візія 

Як «велика війна» змінила бізнес

До повномасштабного вторгнення ми мали 53 магазини, більш як 30 колаборацій із відомими людьми, випускали лінійку панчох, дитячого одягу, взуття, аксесуарів і навіть техніки під брендом ANDRE TAN. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, дуже багато наших магазинів постраждали, бо ми були дуже добре представлені у Харкові, Херсоні, Запоріжжі, Дніпрі. А менше — на заході України. 

Деякі магазини згоріли, а ті, що опинилися на окупованих територіях, — обікрали. Ми втратили склад, де розміщувалися наші тканини. 

Довелося повністю змінити підхід в бізнесі, закривати лінійки одягу, звільнити 30% працівників. А потім прийшла раніше замовлена фура 24 тонни тканини на суму 1 млн євро, розрахована на об’єми перед повномасштабним вторгненням. Ми два роки віддавали ці борги.

Ми вижили, бо я дуже хороший кризовий менеджер. Я двічі був банкротом і сказав собі, що третій раз — не переживу. 

Я закрив магазини, які були неприбуткові. У чотирьох бутиках в торговельних центрах ми навіть зробили ремонти, але вирішили не відкриватися. Новий магазин «розкручується» мінімум 3-4 місяці, а ми не розуміємо, що буде далі.

Першого тижня повномасштабного вторгнення ми почали безоплатно шити теплий одяг для наших військових. Уся країна була — як велика сім’я. Я просив тканину в Італії, у клієнтів, у наших мільйонерів. І її давали безкоштовно. І міг в Інстаграмі написати: «Хто може нам з Одеси у Вінницю передати блискавки? І ось уже хтось незнайомий пише: “Я можу”».

А в 2022 році ми запустили невеликі колекції і навіть вийшли в плюс.

Зараз в Україні у нас залишилось 20 магазинів, незабаром відкриваємо ще чотири. Маємо вісім міжнародних шоурумів: у Мілані, Парижі, Дюссельдорфі та інших містах.  Ми працюємо B2B, тобто з оптовиками, які закуповують наш товар і продають в мультибрендових магазинах. Бутик у Варшаві працює на умовах франшизи.

Про нову колаборацію

Коли всі почали пропонувати вишиванки «як у всіх», ми пошили піксельні вишиванки і організували колаборцію з Євгеном Клопотенком. Це людина, яка любить в кавун засунути курку і стверджувати, що це смачно.

Я сказав: «Я не хочу чогось стандартного». Для мене Україна — це дуже смачно, це крутий сервіс, круті люди. А що смакує мені? Завжди борщ. І тому ми вирішили зобразити на наших футболках борщ під рентгеном — велике фото рентгену борщу, цибульки та всіх інших складників. І це було дуже круто. 

Усі футболки продалися за три дні. Нам навіть вручили маркетингову премію і перше місце за нестандартне популяризування української культури.

У 2023 році всім уже набридли худі й штанці з витягнутими колінами. І захотілося краси. І це нормально. Навіть під час Другої світової війни дівчата хотіли фарбувати губи червоною помадою, взувати шпильки і бути жіночними. А ми усвідомили, що фішка ANDRE ТAN — це завжди красива і трішки нарядна сукня. У ній можна піти на роботу, а після цього — і на якийсь вихід. Тож коли усі пропонували дешевше, ми зрозуміли, що нам треба піднімати ціну і робити ексклюзивні колекції. 

Початок бізнесу у польській столиці 

Про локацію у Варшаві

Коли я приїхав до Польщі, то зрозумів, що це — мій дім. У Варшаві дуже схожа архітектура, знайомі широкі проспекти. Я сказав: «Ну це ж Харків, моє рідне місто! Ось тут вулиця Данилевського, ось — Сумська». Тож я відчув себе як удома. По-друге, менталітет поляків трошки схожий на наш, мені здається, навіть мови схожі.

Ми дуже ретельно підбирали ТЦ. Нас хотіли вісім торговельних центрів, а ми хотіли лише Westfield Mokotów. А він нас не хотів. І лише після того, як поляки дізналися, що в нас є покази в Парижі, шоуруми в Мілані, що ми на модних виставках в Америці, сказали: «О’кей, ви гідні цього».

Для Westfield Mokotów ми навіть змінили формат — втілили преміальний інтер’єр. Після Варшави відкрили ще магазин у Щециці, у планах — ще Краков, а потім уже Німеччина.

Про виклики, з якими стикнулися

В Україні, якщо ви підписали договір, — через місяць ваш магазин уже працює. У Польщі так не буде. Перемовини з торговельним центром велися щонайменше три-п'ять місяців. Угода з ТРЦ — це до 150 сторінок, де прописано все, навіть те, як заправлена сорочка у продавця. Ми узгоджували кожну деталь: фарбу, шпалери, штори, світло, техніку. Приміром, новий комп’ютер не проходив за вимогою. Ми кажемо — ось чек, ми купили його тут, у Польщі. Ні, виявляється, має бути особлива голограма, яка б засвідчувала, що він не шкодить довкіллю. І ми були змушені міняти комп’ютер. 

Виявилося, що у Варшаві дуже велика проблема з компаніями, які роблять ексклюзивні преміум-ремонти. А в нас був дуже складний проєкт — ми хотіли, щоб це був особливий магазин.

Нарешті, змінивши вісім ремонтних компаній у Польщі, ми знайшли українців, які давно тут працюють. Вони взяли у роботу наш проєкт, бо виявилися такі ж «крейзі», як і ми, а ще вони захотіли собі наш бутик як візитку. 

Через польських пожежників ми кілька разів переробляли проєкт, пройшли десяток затверджень, тричі перефарбовували стіни. Вони не поспішають зі своїми обов’язками.

Про покупців у Польщі

У Польщі живе дуже багато українців. Але якщо ви відкриваєте тут бізнес і розраховуєте виключно на українську аудиторію, це дуже велика помилка. Зараз у нас 50 на 50, але наша стратегія вийти на 20% покупців-українців, і 80% — польської аудиторії. 

Утім, з польськими покупцями працювати складніше. Польки (зрештою, як і француженки, й італійки) приходять, мацають і йдуть. Удруге приходять із подругами — і знову міряють. І лише на третій раз — купують. 

Це лише в Україні буває, що жінка йшла за батоном і купила вечірню сукню, взяла кредит, поміняла долари. В Європі немає «миттєвого натхнення», усі покупки ретельно сплановані за кілька місяців наперед.

Про особливості маркетингової стратегії   

В Україні з відкриттям магазину — все просто і зрозуміло. Ти скликаєш блогерів, публічних людей, робиш таргетинг. Ми подівалися, що прийдуть найвідоміші блогери і все понесеться. Але ні.

У Польщі так не працює. Для реклами магазину тут працює радіо, яке в Україні, здається, уже ніхто не слухає. Тут працюють бігборди, на які у нас уже ніхто не звертає уваги. 

Зате тут добре діє «сарафанне радіо», інформація передається із уст в уста. І якщо ти прийшов на польський ринок, то потрібно з цим змиритися. 

До речі, у тому ж Westfield Mokotów вбивають у Google «Хто такий Андре Тан?» і бачать багато публікацій. Ось про нас пише Vogue Скандинавія, Vogue Італія, корейський Elle. І вони кажуть — так, це бренд, оце ми розуміємо. 

Бо можна про себе кричати, як завгодно. Але якщо в інтернеті тебе нема — вибач. 

Про те, що принесуть на польський ринок

Завжди потрібно знаходити свою нішу — робити щось одне і вдосконалюватися у цьому. Ми прийшли на польський ринок із капсульними колекціями. Польські дизайнери працюють для жінок 30+, які виглядають на 45+. ANDRE TAN робить так, що ти в 40 років виглядаєш, як у тридцять. Це моє основне завдання як дизайнера. 

Зараз ми поставили на польський ринок колекцію корсетів, суконь із корсетами. У світі це зараз дуже модно, але чомусь місцеві дизайнери цього не пропонують. Корсетів немає на ринку, тож споживач купує у нас. 

Попри увесь наш досвід, у Польщі ми починаємо нову історію, бо ми тут стартапери, студенти. Так, у бренду ANDRE TAN є крутий бекграунд, але все одно тут починаємо з нуля. І як себе зарекомендуємо на ринку, так і буде.

Всі фото надані пресслужбою Андре Тана