6 років полону: ув'язнена проросійськими терористами Олена Пех вийшла на свободу

Два режисери-документалісти, франко-алжирський військовий репортер Мані Ясір Бенчела та італо-австралійський фотограф Патрік Томбола, 55 днів знімали в Харкові — протягом перших трьох місяців повномасштабного вторгнення РФ в Україну, перебуваючи під обстрілами з реальним ризиком загинути. Але як журналісти, вже працюючи 25 років в зонах бойових дій, зокрема, в Сирії, Джакарті, Єгипті, секторі Газа, Латинській Америці тощо, вони розуміли, на що наражаються, бо мали чітке розуміння своєї задачі й обраної концепції — показати величезне місто у вогні, його людей у вогні, причому людей здебільшого російськомовних, з родичами в Росії. Концепція була виправдана і надважлива, адже руйнувала нахабно-брехливий міф, створений загарбниками, — ніби вони рятують російську мову і російськомовних, а насправді ж вбивають їх в прямому та переносному сенсі. Донести цей факт до американського і загалом світового товариства — це було ціллю. 

Прикметно в цьому сенсі те, що фільм у викладі багатьох світових ЗМІ та на найбільшому кіносервері світу IMDB чомусь отримав видозмінену назву, з якої видалили слово «Russia», залишивши нападника на Україну безіменним — «Ukraine: Life Under Attack», таким чином виявляючи досі існуючий страх цивілізації перед російськими варварами з ядерною дубинкою

Без вираження своєї позиції, без декларативності та маніпуляцій, за стандартами журналістики, Бенчела і Томбола показали людей під атаками цих варварів, рухаючись від героя до героя крізь полум’я руйнації та смерть людей на вулицях та в їхніх будинках. Для початку журналісти знаходять пожежника Романа, який разом з родиною живе на пожежній станції. У перервах між виїздом до чергового палаючого об’єкта, він, добре знаючи англійську, спроможний доступно пояснити, що «Путін — це фак», «життя — це життя», а він вже поховав 40 своїх друзів-пожежників.

Далі камера переходить до цих зруйнованих багатоповерхівок на сумнозвісному харківському районі Салтівка, чиї обвуглені місця від влучань снарядів, немов чорні очі мерців, мають залишитися у пам’яті всіх глядачів. Під стінами цих бетонних портретів смерті ходить наступний герой, віднайдений режисерами, беззубий Сергій. Він втратив руку (може, і зуби також) під час прильоту в його дім, був витягнутий з-під завалів пожежниками (чи парамедиками) і тепер живе в укритті разом з десятками інших — як і він, вимушених безхатьків. Іноді приходить до свого дому-скелету, піднімається на поверх-поперек, заходить в квартиру з роззявленим ротом пройомів без вікон, знаходить в купі подрібненої цегли горнятко і згадує, як пив з нього чай.

Можливо, його спасла й парамедикиня Тетяна, до якої наступним кроком переноситься камера, це вже не встановити в хаосі щоденних обстрілів і масового безпам’ятства. Тетяна їде туди, куди скажуть, і рятує тих, кого може. Іноді вона стабілізує повернутого до життя після прильоту, але в госпіталі той віддає Богу душу. Бо прохання доньки пораненого батька — «спасите отца!» — не завжди реально втілити. Російськомовних харків’ян росіяни вбивають так само безапеляційно, як і всіх решта.

Колись 1,5-мільйонний бурхливий Харків тепер завмер у своїй безлюдності доріг та вулиць. Тисячі й тисячі людей вибравши чи не вибираючи залишитися, тепер перемістилися під землю, на станції метро, що виглядає мов пекельний паноптикум

На колії — зупинений потяг з постійно відкритими дверима; на пероні — сотні ліжок, ковдр і матраців; повсюдно — термоси і банки з водою, висять рушники; палатки, клітки з папугами, відра, пси і навіть пральні машини, певно, до яких ще не встигли дотягтися руки росіян-мародерів... 

86-річний стариган Віталій розважає людей грою на гітарі й російськомовними піснями про циган, а 10-річна дівчинка Віка розказує про страх, додаючи, що знає — навколо війна, але при цьому не розуміє, чому... На 11-му році війни вона не знає, чому іде війна. Їй ніхто нічого не говорив. Можливо, її батьки теж не знають. Це певним чином режисери підтверджують кадрами з іншого місця, з бомбосховища, де люди, ніби нічого не сталося, подовжують дивитися радянські фільми про війну, дивуючись війні росіян і мотивуючи свій подив фразою «так наші же деди вместе ваєвалі, абідна»...

Чи зрозуміють люди, що сталося, чому почалася війна і що треба змінити в майбутньому, аби такого не сталося знову? — режисери на це не відповідають, бо відповідати на питання не є їхньою задачею

Вони лише фіксують реальність, щоб глядач задумався. Якщо здатен задуматися. Фільм «Україна: життя під російськими атаками» — це лише фіксація Харкова навесні 22-го року, документація українців в момент їхньої життєвої катастрофи, жаху і болю.

Пізніше, через 8 місяців, режисери повернулися до своїх героїв, і зняли своєрідний епілог, коли росіян було відкинуто від Києва, а захоплення Харкова не відбулося. Люди наважилися покинути харківське метро і вийти на світ Божий. Безрукий Сергій досі ходить на руїни свого дому. Роман переїхав з родиною до Німеччини. А музикант Віталій змінив гітару на баян, продовжуючи грати російськомовні пісні в метро, вже позбавленого ліжок і людей: його мрією є забути ті спогади, які має з перших місяців війни, він хоче це забути і жити тепер з новими думками. На момент цього епілогу, на початок 23-го року, всі вони, герої фільму, ще не знали, що війна продовжуватиметься надалі, і Харків обстрілюватимуть ще страшніше, вже ракетами та КАБами.

P.S. Фільм був створений у 2022-23 роках на замовлення британського телеканалу Channel 4 Television і американської програми Служби суспільного мовлення Frontline PBS, тої самої, яка продюсувала «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова і Євгена Малолєтки, в подальшому лауреата премії Американської кіноакадемії «Оскар» за кращий документальний фільм року.

Олена Клепа:  Кого чекаєте в лавах Українського легіону? 

‍Олег Куць:  Ми запрошуємо всіх придатних до військової служби громадян України віком від 18 до 60 років, які зараз перебувають за кордоном. Йдеться не лише про чоловіків, а й про жінок. Можна приїхати до Любліна, поспілкуватись, подивитись на роботу рекрутингового центру, дізнатись умови та вимоги, а вже тоді вирішувати, підписувати контракт чи ні.

Таким чином ми боремося з дезінформацією ворога в інформаційному просторі України і за кордоном. Ніхто і нікого без підготовки чи без належного обмундирування на фронт не відправляє.

Все прозоро, все на добровільній основі і згідно з підписаним контрактом

Спочатку будуть навчання, тренування на полігоні, які забезпечують польські партнери. Вони ж надають надають озброєння, техніку. З українського боку забезпечується форма і тилове забезпечення

‍Яким чином працює рекрутинговий центр? 

Рекрутинговий центр при консульстві в Любліні допомагає організаційно. Цей проєкт — як перша ластівка. Ми вдячні польській стороні за можливість його реалізувати. Ми розраховуємо і очікуємо, що наші іноземні партнери теж долучаться до цієї ініціативи і за нашим прикладом будуть робити подібне в інших країнах. Більше інформації з цього приводу повідомить Міністерство оборони.

З першого жовтня йде повноцінна робота центру рекрутингу — співбесіди, медичні огляди, перевірка документів, щоб все було оформлено, згідно з чинним законодавством. Потім визначається дата, коли прибувають добровольці підписувати контракт і розпочинають навчання.

‍Чи можна вибрати війська, в яких хочеш служити чи конкретну бригаду?

У даному випадку в Польщі Український легіон формується як один злагоджений підрозділ — тому ні. Цим цей рекрутинг і відрізняється від того, що відбувається в Україні. Добровольці разом починають навчання як сформований один підрозділ — разом тренуються, їдуть на фронт і так само разом повертаються на ротацію до Польщі до своїх родин.

Набагато легше і спокійніше, коли знаєш і довіряєш одне одному

‍Якщо чоловік отримав повістку, перебуваючи за кордоном, і вчасно не повернувся, а зараз хоче підписати контракт, чи може він це зробити і не боятися, що його потім не випустять до родини за межі України?

Коли людина підписує контракт, то вона вже стає військовослужбовцем. Потім всі добровольці разом повертаються до Польщі на тренування і відпочинок. 

‍Чи може іноземець записатися до Українському легіону?

Цей проєкт передбачений виключно для громадян України. Такою була безпекова угода, підписана під час візиту Президента України до Республіки Польща — між Володимиром Зеленським і Дональдом Туском.

‍Що, окрім патріотизму, може спонукати підписати контракт? 

Хтось, наприклад, не може за кордоном знайти гарну роботу, щоб оплатити житло, дати гарну освіту дітям чи просто переживає за своє майбутнє. Коли чоловік чи жінка записуються до легіону і йдуть служити, то отримують достойне грошове забезпечення, їхні родини мають гарантію того, що потім ті повернуться у Польщу у відпустку чи на ротацію.

А є громадяни, які просто бояться, не знають, як повернутися, бо, наприклад, та ж повістка прострочена. І для них це досить хороша опція: і свій обов'язок виконати, і бажання здійснити. 

‍Яку фінансову винагороду можуть отримати бажаючі вступити до легіону?

Фінансові умови для захисників України однакові. Є загальний стандартний контракт. Суми для тих, хто підписав контракт вдома, і для тих, то підпише за кордоном, подібні. У тилу менше, на передовій, де ведуться активні бойові дії, — більше. Залежно від складності бойового завдання — до 190 тисяч гривень на місяць для рядового складу. Ми не могли допустити, щоб фінансування було різне для тих наших захисників, хто в Україні записується, і хто тут. Але цього цілком достатньо, щоб забезпечувати проживання сімей навіть за кордоном.

Бонус — відпустку можна провести в будь-якій країні за вибором військовослужбовця

Для вступу до Українського легіону досвід служби у війську не обов'язковий. Ми гарантуємо навчання на базах НАТО за вашою посадою в підрозділі. Кожен доброволець обов'язково проходить 35 днів базового військового вишколу, а також злагодження у складі підрозділу. Також добровольці можуть бути ще направлені на підвищення навичок на одну з європейських баз. Це ще кілька місяців навчать. 

‍Як долучитися до Українського легіону?

Можна подати заявку на сайті або завітати безпосередньо до Центру рекрутингу за адресоб: м. Люблін, вул. Спокойна, 2 (ul. Spokojna, 2, 20-074 Lublin, Polska).

Можна зателефонувати і запитати все, що цікавить, прийти на співбесіду. Все відбувається, згідно зі стандартами НАТО. Це можливість стати частиною чогось більшого, того, що надихає весь світ. Разом боремося за майбутнє наших дітей. Це все веде нас до тої великої перемоги, яка дозволить нам жити в кращому майбутньому для нас і наших дітей.

Дослідницька ініціатива «Українська історія: глобальна ініціатива», яка була презентована у Києві наприкінці вересня, назріла уже давно. Адже західним інтелектуалам та політичній еліті варто нарешті зрозуміти відмінності між Україною та Росією — що це не один народ, не одна російська мова і точно не єдиний мобілізаційний ресурс для подальших загарбницьких війн. 

У межах трирічної програми історики проведуть десятки незалежних досліджень, які охоплюватимуть часи від того, коли тут уперше зʼявились ознаки цивілізації, та до днів нинішніх. 

«Досліджуватимуться такі теми, як початок розселення людства, поширення індоєвропейських мов, відносини між класичною Грецією та Чорноморським регіоном, Європа епохи вікінгів, стосунки між Візантією та Києвом, а також сучасні питання націєтворення та імперії", — йдеться в описі амбітного проєкту. 

Через низку причин — політичних, фінансованих, ідеологічних — правлячі еліти в Україні ніколи не займались переосмисленням власної історичної спадщини

Жодного разу не збирали талановитих українських істориків з важливим завданням — пояснити тисячолітню спадщину тутешніх територій і чітко укріпити розуміння західних колег, що тут окремий народ, який має неймовірну історію державотворення та військової справи. 

Поки українцям було «не на часі» копатися в собі — російська пропаганда просувала свої наративи. То ж не дивно, що в промовах Джо Байдена часом лунали слова про «тісні родинні звʼязки росіян та українців». Поважне видання The Economist у програмній статті бідкається з приводу зростання націоналізму в Україні. А ще пише, що українські російськомовні громадяни можуть стати бойовиками Путіна — тобто немає жодного розуміння, звідки взялись ці російськомовні. І чому це предмет серйозного вивчення імперської політики часів царської Росії та сталінських репресій. 

Пошук відповідей на питання «Що таке Україна?» активізувався після вилазки російського диктатора Владіміра Путіна на інтервʼю до трампіста та конспіролога Такера Карлсона в лютому 2024 року. Там кремлівський агресор за задумкою сценаристів мав показати себе рятівником християнства і новим лідером східних словʼян. Утім уже зі старту щось пішло не по плану — і самому цинічному ведучому було ніяково. Бо на інтервʼю Путін приніс роздруківки, які  буцімто «підтверджують прохання Богдана Хмельницького забрати південні території російських земель під сильну руку московського царя». 

При чому це були не фотографії секретних документів, а роздруківки Microsoft World

Тож новий проєкт групи дослідників цілком на часі. Особливо, якщо врахувати, як працює російська пропаганда із нинішніми підлітками, де дітям зі старту говорять, що ніякої людської цивілізації та культури на окупованих територіях України до приходу Росії не було. 

Як влучно зауважує відомий український OSINT-аналітик InformNapalm Антон Павлушко, «на зміну нинішньому поколінню орків виросте ще більш кончене покоління». 

Тімоті Снайдер, американський історик, фахівець з історії Центральної та Східної Європи, Радянського союзу, а також Голокосту дав кілька коментарів стосовно того, що в першу чергу цікавить його колег. 

Пан Снайдер вважає, що повномасштабна війна за два з половиною роки багатьом відкрила той факт, що Україна взагалі є. Утім тепер група науковців пропонує розширити цей факт — поясненням, чому вона важлива. Що тут робили давні греки, який слід тут лишили скіфи? Як це врешті вплинуло на обличчя нинішньої Європи — на традиції торгівлі, дипломатії та міждержавних союзів. 

«Увесь метод, як ми викладаємо історію Східної Європи, базується на російському імперському конструкті. Тож від Каліфорнії до Німеччини, по суті, ми викладали історію згідно з поняттям: те, що сталося в Києві та Русі 1000 років тому — це нібито чомусь сьогоднішня Росія. А ми повинні звільнитися від цього», — пояснив Снайдер головну біду західних університетів в інтервʼю Liga.net. 

Тож мета ініціативи «Українська історія: глобальна ініціатива» — показати, що українська історія насправді набагато ширша за Україну, набагато ширша за Росію, і що вона пов’язана практично з усім важливим в європейській і світовій історії, — і так залучати людей

Так би мовити, зробити кращу альтернативу історії від Путіна та Мєдвєдєва, які уже кожному світовому політику розказали, що тут все російське було і буде. На виході західні фахівці обіцяють роботу на 3 мільйонів слів, тобто майже 8,5 тисяч сторінок книжки великого формату.

Утім є маленька проблема — це буде історія України від західних спеціалістів і як вони бачать нас у своєму історичному контексті. Для того, аби ця праця була об'єктивна, — українцям теж варто переосмислити свою спадщину. Як самостійному народу — як людей, які разом з поляками та литовцями збудували дві сильні держави на ряду з Францією — Велике князівство литовське та Річ Посполиту.

Важливо осмислити своє місце на карті, аби не бути населенням поза політикою, якому неважливо під яким прапором жити

Українцям так довго втовкмачували в голови, що вони пасивна нація, яка начебто ніколи не воювала до Другої світової війни, що багато хто забув традицію армії, історію артилерії, досвіди походів на Азов та Москву, тривалу війну проти більшовиків і підпільний рух опору двадцятого століття. Все це призвело до того, що наші політики інфантильно ставились до спадщини державотворення, а наше населення, а не народ — боялось дати зайву гривню на розвиток власної армії. 

Багатотомник української історії від західних науковців може бути у майбутньому розкритикований. В основному за те, що там більше в центрі уваги не український народ, а більше українська територія як арена європейських подій. 

Утім варто сприймати це як поштовх до тверезих дебатів і натхнення для інших авторів написати свою історію України. Щось піде у смітник, а щось обовʼязково вийде з перекладами на англійську. 

І врешті це змінить сумну ситуацію, коли донині у дитячих енциклопедіях Великої Британії назви Київ та Харків пишуть у російській транскрипції. А ще «Kievan Russia» замінила правильну Kievan Rus. Коли українські матері уперше помітили таку підміну і фальсифікацію, вони звернулись до видавництва, яке випускає такі енциклопедії. Утім тамтешні бізнесмени тривалий час ігнорували скарги. І пішли на контакт лише після звернення українського посольства у 2024 році. Тепер видавництво обіцяє випустити покращену книгу, але осад лишився. 

Тому історія від Тімоті Снайдера, Сергія Плохія та Енн Еплбаум точно не зніме усіх проблем стосовно історичної спадщини, за яку Росія веде геноцидальну війну із її творцями — українцями.

Утім є шанси, що українських дітей закордоном менше насичуватимуть фейками про «російську королеву Франції Анну» та «тільки росіяни перемогли у Другій світовій війні», а аналітики поважних західних видань не будуть всує розкидатися словами «український націоналізм»

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍