Освіта

Спеціалізація – мистецтво

Артистичні напрямки навчання в Польщі дуже популярні. Особливо кіно і все, що пов’язане з його виробництвом — від акторства до продюсерства. Візитівкою Польщі можна назвати відому й одну з найстаріших шкіл кіно в світі — Державну Вищу Школу Кіно, Телебачення та Театру імені Леона Шиллера в Лодзі, в народі — filmówka. Серед її випускників — Анджей Вайда, Кшиштоф Кєсьльовскі та Кшиштоф Зануссі.

Не менш популярним серед мистецьких спеціальностей є живопис, який останні 20 років переживає в Польщі новий ренесанс. Беззаперечним лідером серед вишів є Академія образотворчих мистецтв у Варшаві. Окрім живопису, абітурієнти можуть обрати тут графіку, скульптуру, консервацію мистецьких цінностей, сценографію, медіамистецтво, проєктування костюму, архітектуру приміщень тощо. Це один з найбажаніших вузів для отримання освіти в художній та образотворчій царині в усій Європі.

Продовжують набирати популярності в Польщі також ремісничі техніки: різьба по дереву, ліплення з глини, пошиття одягу тощо. Окрім театральної справи, кіно- і телемистецтва, затребувані також художня фотографія, музичне мистецтво і хореографія.

В Польщі мистецькі спеціальності для навчання доступні на бакалаврському рівні (3 роки), інженерному (4,5 роки), магістерському (5 років), а також на магістерських «доповнюючих» ступенях (2 роки). Також можна вивчати мистецькі компетенції на післядипломних курсах. Вартість навчання на мистецьких факультетах коливається від 2 до 14 тисяч злотих на рік.

Професія «актор» і польська театральна школа

На відміну від України, де панує система Станіславського, в Польщі є власна система Єжи Ґротовського — реформатора театру XX століття. А ще тут є школа Кристіана Люпи, і взагалі театральне мистецтво країни знаходиться на високому рівні розвитку. Професії актора та режисера в Польщі шановані й популярні. Тому попри обмежену кількість місць і всього п’ять вишів, де вчать акторській майстерності, щороку конкурс на цю спеціальність стабільно високий — до 30 людей на місце.

У Польщі за спеціальністю «акторська майстерність» отримати освіту можна в чотирьох державних і одному приватному вузі.

А саме в Театральній Академії у Варшаві, у Державній Вищій Школі Кіно, Телебачення та Театру імені Леона Шиллера в Лодзі, в Академії Театральних Мистецтв ім. Станіслава Виспянського у Кракові (або у філії цього вузу у Вроцлаві), та у Краківській Академії імені Анджея Фрича Моджевського. Навчання на акторському триває 4,5-5 років, це так звана єдина магістратура в усіх вузах.

Які іспити і як складати?

Комісія при вступі перевіряє бали атестата з історії, польської мови та літератури, іноземної мови. Окремо слід подати перелік художніх творів, обраних для презентації акторських здібностей — вірш, проза, пісня, театральний монолог. Обов’язково приготувати попередній запис і надати лінк для комісії.

На курсі акторської майстерності цінується фантазія, індивідуалізм і нестандартний підхід до предмету. Тому під час іспиту абітурієнту часто дають завдання зіграти незвичайну роль

Творчий конкурс складається з трьох етапів. Значну частину бажаючих вчитись відсіюють після першого селекційного етапу (там перевіряють вимову, поставу, голос та слух). Чи це означає, що абітурієнти-іноземці не мають шансів? А от і ні. Проте знання польської мови має бути офіційно — на твердому рівні В2, а реально — чітка і без акценту. Вступні комісії приймають на навчання студентів-іноземців також.

На другому етапі кандидат демонструє власні сценічні таланти: декламує вірш, театральний монолог, читає уривок сучасної та класичної прози, співає. На третьому — виконує елементарні акторські завдання, відіграє їх перед камерою та має співбесіду на тему сучасного польського кіно та обізнаності щодо історії польської культури та літератури.  

Професія «художник»: на полотні або на комп'ютері

Сучасні естети та творчі особистості, які захоплюються мистецтвом, мають вибір: навчатися по-старому, використовуючи пензлі та полотна, або зануритись у світ технологій і працювати на комп'ютері. Навчання на спеціальності «Живопис» дозволяє вивчати традиційні та класичні художні техніки, а також дає можливість ознайомитися з новими технологіями та розвивати власні творчі проєкти різними інструментами. Можливості для творчого і професійного розвитку після завершення таких студій чималі.

Під час навчання студент опановує техніки, виконує роботи в галузі студійного живопису в традиційних і сучасних стилях, базуючись на спостереженні людського тіла, натюрморту, пейзажу, фотографії чи електронного зображення. Можна отримати знання з теорії та історії мистецтва, а також технік настінного живопису, графіки, малих скульптурних форм, мистецтва текстилю, скла, вітражу, громадських просторів, анімації та фотографії.

Залежно від університету, навчання може бути одно- або двоетапним. Ось перелік спеціальностей, якими можна оволодіти, навчаючись на «живописі»: студійний живопис; ілюстрація та комікс; дії з образом в громадському просторі; малюнок; живопис в архітектурі та урбаністиці; мистецтво текстилю; живопис в архітектурі.

Відбір абітурієнтів здійснюється на підставі атестата зрілості, представлення портфоліо художніх робіт, а також кваліфікаційної співбесіди і/або теоретичного іспиту. Портфоліо має складатись мінімум з 20 художніх робіт (живопис і малюнок), можливі також інші техніки, як-от фотографія і колаж.

В Польщі є 14 державних вузів, де навчають живопису. Це Університет Миколая Коперніка в Торуню, Академія Мистецтв в Гданську, Академія Мистецтв в Катовіцах, Університет Яна Длугоша в Ченстохові, Зеленогурський Університет, Академія Мистецтв у Вроцлаві, Академія Мистецтв у Лодзі, Краківський Педагогічний Університет, Жешувський Університет, Академія Мистецтв у Варшаві, Артистичний Університет в Познані, Академія Мистецтв у Кракові, Академія Мистецтв у Щецині тощо.

«Навколомистецькі» професії

У Польщі нараховується понад 140 мистецьких спеціальностей. Але як бути, якщо самобутнього мистецького таланту в абітурієнта немає? У польських вузах створено чимало «навколомистецьких» факультетів.

Мистецтво театру, кіно та телебачення пов’язані зі створенням арт-подій — драматургічних (театр, кіно, опера), документальних (репортаж), інформаційних та розважальних (серіали, кабаре). Деякі пов’язані з організацією, реалізацією образу та звуку під час мистецької події: оператор кіно та телебачення, а також постпродакшн (монтаж, озвучування, спеціальні ефекти).

Окремий популярний і досить амбітний напрям — продюсування. В польських вузах його називають «організація телевізійної та фільмової продукції». Готують таких фахівців у Публічній Академії наук у Варшаві, Державній Вищій Школі Кіно, Телебачення та Театру імені Леона Шиллера в Лодзі, Краківській Академії імені Анджея Фрича Моджевського та у Сілезькому Університеті в Катовіцах.

Вступ традиційно поділений на два етапи. Перший — усний іспит онлайн, до якого немає особливих вимог, як-от портфоліо чи творчий конкурс. Достатньо зареєструватись у системі рекрутації вузу і за лінком перейти до необхідного іспиту. Комісія перевірятиме рівень знань з історії та сучасності кіно та телебачення, фінансові та підприємницькі здібності, пов'язані з організацією виробництва кіно та телепроєктів. Другий етап — це співбесіда для тих, хто успішно склав іспит. Необхідно мати атестат або матуру з польської мови та літератури, математики та іноземної мови, а також написати есей на тему, чому саме вас зацікавила професія продюсера.

Музичний напрям

Вузи мистецького напряму можна умовно розділити за видами мистецтва. Музичні спеціальності, пов’язані зі створенням музики (композиція), її виконанням (диригентура, вокалістика, інструменталістика, хоровий спів) у різних стилях (класична, джаз та розважальна музика, популярна, церковна, диско-поло). А також — танці, хореографія, акторський мюзикл, оперне мистецтво. Ще є музична критика, музикологія, теорія музики. Усі ці спеціальності вимагають закінчення музичної школи.

Нагадаю, що в Польщі деякі музичні школи мають статус загальноосвітніх, і після їх закінчення випускники можуть вступати до музичних вузів. Зокрема, до Музичної Академії імені Кароля Шимановського у Катовіцах, Музичного Університету Фредеріка Шопена у Варшаві, Музичних академій у Бидгощі, Кракові, Лодзі, Вроцлаві, Гданську та інших.

До музичних спеціальностей, окрім артистичної гри на інструментах, відносять також і танець, сценічні постановки, дирегентуру, хореографію. І тут найбільшою популярністю серед вступників користуються Музична Академія імені Кароля Шимановського у Катовіцах та Музичний Університет Фредеріка Шопена у Варшаві.

Мистецтво, яке нас оточує

Для навчання на мистецьких спеціальностях абітурієнти найчастіше обирають Академії мистецтв у різних містах Польщі. А ще — Ягеллонський Університет в Кракові, Артистичну Академію в Познані, Університет Адама Міцкевича в Познані. Для вступу на ці спеціальності теж треба мати портфоліо власних творів, мати атестат або матуру з високими балами з польської мови, літератури, іноземної мови.

Сучасні напрями мистецтва викладають також в Університеті Миколая Коперника в Торуні, Суспільній Академії Наук в Лодзі, Суспільній Академії Наук в Варшаві, Університеті Яна Кохановського в Кельце, Краківському Педагогічному Університеті, Університеті Марії Кюрі-Склодовської в Любліні, Академії Гуманітарно-Економічній в Лодзі, Академії Фінансів і Бізнесу Вістула в Варшаві, Польсько-Японській Академія Технік комп’ютерних в Варшаві.

Архітектурні спеціальності об’єднують творчі здібності з технічними навичками проектування будівель (архітектура) та їхнього внутрішнього вигляду (дизайн інтер’єру), а також з природничими здібностями, у випадку проектування зовнішнього простору (ландшафтний дизайн). Це вже не зовсім мистецькі вузи, а більше технічні. Зокрема, майбутні архітектори вчаться у Політехніці Лодзькій, Політехніці Жешовській, Політехніці Свєнтокшиській, Сопоцькій Академії Суспільних Наук, Політехніці в Бидгощі, Вищій Школі Підприємництва і Адміністрації в Любліні, Вищій Школі Екології і Управління в Варшаві, Академії Фінансів і Бізнесу Вістула в Варшаві. Тут також можна вивчитись на дизайнера в різних його проявах, на спеціальностях, пов’язаних з проектуванням прототипів корисних предметів для використання в художній ремісницький справі та промисловому виробництві, зокрема в моді, меблевому виробництві, оздобленні інтер'єрів та автомобільній галузі.

‍

Польські медичні виші користуються неабиякою популярністю через високі європейські стандарти навчання та невисоку — але тільки порівняно з іншими європейськими країнами — вартість. Тобто в українських медичних вишах вчитися, звичайно, дешевше. Але український диплом гарантує працевлаштування тільки на батьківщині, тоді як польський — у більшості країн Європи. Місцеві медуніверситети мають сучасно обладнані лабораторії та авторитетних викладачів. Тому абітурієнти охоче їх обирають. Конкурс на одне місце високий і часом становить понад 20 осіб.

Навчання доступне як польською, так і англійською мовами. Що робить польські медичні ВНЗ привабливими для іноземців: зараз тут навчається орієнтовно сім тисяч українців, білорусів, іспанців, індійців тощо.

Які існують медичні спеціальності?

Окрім лікарської, медичні вузи в Польщі пропонують здобути освіту в таких спеціальностях: акушерство, дієтологія, косметологія, медична аналітика, лікувальна стоматологія, невідкладна допомога, публічне здоров'я, радіологія, сестринська справа, фармацевтична справа, фізіотерапія.

Які предмети готувати для вступу на медицину?

Щоб вступити на медичний факультет, треба написати в польській школі тести (матуру) з польської мови, математики і — на вибір — біології, хімії або фізики. Краще складати матуру з цих предметів на поглибленому рівні.  

У тих, хто хоче вступати на медичний, часто виникає питання, чи можна вступити, не складаючи іспит з біології. Так, можна. Достатньо обрати математику і фізику, аби відповідати вимогам зарахування на медицину.

Щодо вступу іноземців, осіб без польської матури, ситуація така: кожен вуз має свою систему перерахунку балів атестату в пункти з предметів — математики, біології, хімії та фізики. У кожного ВНЗ на сторінці факультету написаний середній бал атестату, необхідний для зарахування.

Щодо мови, абітурієнт мусить знати англійську чи польську (в залежності від того, якою мовою він збирається навчатися) на рівні В2 і вище. Якщо це рівень С1, то він може претендувати на безкоштовне навчання. У будь-якому разі знання мають бути підтверджені сертифікатом (його вимагають деякі університети). Іноді виші влаштовують скайп-перевірку мовного рівня чи навіть іспит (як-от Вроцлавський медичний університет та Ягеллонський університет в Кракові).

Який медичний факультет обрати?  

Раніше медицину можна було вивчати лише в медичних академіях (тепер це здебільшого медичні університети), адже тільки вони гарантували високий рівень освіти. Сьогодні ця галузь розвинулась і майбутні лікарі можуть навчатися також у приватних вишах.

У Польщі медичним спеціальностям навчають 34 виші.

Згідно із загальнопольським рейтингом медичних навчальних закладів Польщі «Перспективи» за 2023 рік, перше місце займає медичний факультет Ягеллонського Університету в Кракові, друге Варшавський Медичний Університет і третє — Медичний Університет імені П’ястів Сілезьких у Вроцлаві. Це означає, що конкурс в цих вузах найбільший (близько 30 осіб на одне місце).

Простіше вступити на медичні спеціальності в Університет Яна Кохановського в Кельцах, Університет Вармінсько-Мазурський в Ольштині або ж Сілезький Медичний Університет в Катовицях чи Медичний Університет у Білостоці. Але те, що ці навчальні заклади мають меншу кількість бажаючих на одне місце не означає, що навчання там буде коштувати дешевше чи буде легшим з навчання у вишах першої трійки.  

Як стверджують самі студенти-медики, чи готова людина бути лікарем, стає зрозуміло після першого ж року навчання: саме в цей період відбувається найбільший природний відсів кандидатів

Чимало студентів вже розуміють, що медицина їм не підходить, адже це висока відповідальність, етичні аспекти і необхідність вчитися протягом усього життя, адже галузь розвивається щодня.

Скільки коштує навчання?

Медичне навчання — одне з найдорожчих серед факультетів Польщі. Вартість коливається від 30 до 60 тисяч злотих на рік. Якщо помножити це на 6 років навчання, виходить чимала сума (180-360 тисяч злотих або 45-90 тисяч доларів).

Поляки жартують, що зарплата лікаря дозволяє швидко повернути освітні вкладення. Часто саме не медичне навчання студенти беруть кредити

Лікарі не мають проблем з працевлаштуванням, можуть працювати як у державних, так і в приватних закладах, або ж провадять власну практику. В середньому зарплата сімейного лікаря в Польщі становить 7-8 тисяч злотих на руки в одному медичному закладі. Тобто якщо лікар веде прийом у кількох поліклініках чи лікарнях, то й заробляє вдвічі або втричі більше.  

На безкоштовне навчання іноземці можуть претендувати тільки якщо мають Карту поляка або рівень польської мови С1.

Скільки навчатися та скільки складати іспитів, щоб стати лікарем?

Щоб стати лікарем в Польщі, потрібно пройти кілька важливих етапів.

Спершу закінчити навчання в медичному вузі, яке триває 12 семестрів або 6 років. Протягом цього часу студент отримує як теоретичні, так і практичні знання з медицини. І має практичні заняття в лікарнях — практики — після кожного року навчання.

Після завершення навчання необхідно скласти державний іспит (теоретичну та практичну частини), аби отримати звання лікаря та право на виконання професії.

Після складання держіспиту та отримання звання лікаря необхідно пройти обов'язкову лікарську  інтернатуру (отримання протягом 13 місяців практичного клінічного досвіду в поліклініці чи лікарні).

Лише після завершення цих етапів можна розпочинати спеціалізацію в обраній галузі медицини (педіатрія, хірургія, гінекологія, дерматологія тощо). Для отримання звання спеціаліста необхідно пройти відповідний період стажу та скласти іспит зі спеціалізації. І лише після завершення спеціалізації лікаря офіційно визнають спеціалістом у обраній галузі медицини. Отримання спеціалізації може тривати від п'яти до десяти років. Лікарі часто отримують кілька суміжних спеціалізацій, наприклад, гінеколог-ендокринолог або хірург-уролог тощо.

Під час навчання у медичному вузі студенти-медики вчать різні клінічні дисципліни, зокрема, внутрішні хвороби, ортопедію та травматологію, неврологію, психіатрію, радіологію, інфекційні хвороби та екстрену медичну допомогу.

Як згадувалось вище, після кожного року навчання обов'язково проводяться стажування в лікарні. Вони потрібні для формування практичних навичок, без яких жоден лікар не може виконувати свою роботу.

Програма міжнародного оцінювання учнів — Programme for International Student Assessment або просто PISA — була заснована понад 20 років тому. Тест-дослідження проводять у країнах Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) кожні три роки у 80 країнах світу для того, щоб зрозуміти, наскільки ефективно працюють їхні системи освіти.

У 2022-му Україна стала першою країною, де PISA провели у воєнний час. Зокрема, у 18 із 27 регіонів країни оцінювали вміння 15-річних підлітків з математики, читання і природничих наук та перевіряли, як учні застосовують на практиці отримані у школах знання. За словами міністра освіти та науки України Оксена Лісового, заклади освіти проводили тестування попри масовані обстріли й затяжні повітряні тривоги в жовтні 2022 року. 

Результати PISA, які були оприлюднені у грудні 2023-го року, сколихнули хвилю обговорення як на локальних, так і на державному рівнях. Виявилось, що понад 40 відсотків українських школярів не мають базового рівня математичної та читацької грамотності.

«Обставини, які визначали останні роки життя українців, зумовили зниження результатів PISA з усіх галузей, а найбільше — із читання. Та спільна віра в майбутнє і наша сила перетворюють цю інформацію на підстави для планування подальших дій, а не на вирок», — прокоментувала результати тесту PISA директорка Українського центру оцінювання якості освіти Тетяна Вакуленко.

Однак окрім очевидних несприятливих для навчання причин в Україні, дослідження PISA висвітлили ще одну, не менш важливу проблему української освіти: гостру нестачу педагогів та матеріальних ресурсів. 

Про проблеми української шкільної освіти і можливості для їх розв’язання — ми поговорили з Ольгою Юрчишин, керівницею напрямку співпраці зі школами ГО «Навчай для України». 

Громадська організація «Навчай для України» входить до всесвітньої мережі Teach For All. Мета організації — надати кожній дитині в Україні, незалежно від місця народження та проживання, доступ до якісних освітніх послуг та можливостей реалізації потенціалу. Для цього «Навчай для України» залучає молодих спеціалістів різних галузей у малих населених пунктах України, де вони стають рольовими моделями, відкривають нові перспективи в житті дітей, а також сприяють розвитку громади.

Ганна Типусяк: Як Ви оцінюєте результати останнього тестування PISA? 

Ольга Юрчишин: Думаю, важливо зазначити, що на момент тестування велика частина дітей в Україні вже протягом кількох років не навчались оффлайн — через пандемію коронавірусу, одразу після якої почалась війна. Тобто, коли почався карантин — ці діти були у 5-6 класі: це початок середньої школи й адаптація, яку неможливо осягнути онлайн. І так, опитування підтвердило, що із віртуальною освітою не впорались в потрібному обсязі.

Дистанційне викладання — це окрема методика, її потрібно вміти правильно використовувати, грамотно організовувати роботу. І для цього вчителю потрібні ресурси: не лише хороший комп'ютер, швидкий інтернет, але й знання інструментів та навички роботи онлайн

Водночас варто зазначити, що в часі ковіду було створено багато  дистанційних курсів та платформ, на які можна опиратися й в часі війни. Цих матеріалів справді є дуже багато, але не всі ними користуються. Причини різні: від відсутності електроенергії (як це було торік через масовані обстріли критичної інфраструктури) до поганого забезпечення ґаджетами — діти часто мають один на всю родину, особливо в малозабезпечених сім'ях.  

ГТ: Згідно з оприлюдненими даними PISA, сільські школи в Україні на 4-5 років відстають від міських. З чим це пов’язано?

ОЮ: Так, попереднє дослідження зафіксувало цей розрив на рівні 2,5 років. Зараз він ще більший. Академічна складова, безумовно, дуже важлива, але тут проблема більш глибока. Йдеться й про культуру відвідування музеїв та бібліотек, виїзди на екскурсії і досвід, який там отримують учні. Зараз навіть і у великих містах з цим складно через безпекові моменти. А в селах — тим більше.

Це ще один виклик, на який поки що немає готових рішень. Є думки про те, що в цій ситуації були б корисні впровадження гуртків або позакласних тьюторських занять в малих групах. Але тут знову впираємося в питання оплати праці та мотивації вчителів.

ГТ: Різні дослідження вказують на те, що професія вчителя у багатьох країнах світу стає все менш престижною. В Україні, до того ж, маємо відтік кадрів через війну. Що зараз мотивує українських вчителів працювати у школах?

ОЮ: Це точно не гроші, бо вчительські зарплати  невисокі. Окрім того, українські вчителі в часі війни працюють понаднормово і нерідко — безоплатно. Це, звісно, заслуговує на пошану, але людські можливості обмежені, так не може тривати довго.

Не йдеться й про престижність праці, бо професія вчителя у наш час дуже знецінена. Значною мірою на це мав вплив перехід на онлайн-навчання під час пандемії, який для багатьох освітян став викликом — не всі змогли до цього адаптуватись, не кожен вчитель готовий чомусь навчатися сам. Учні, які швидше підхоплюють інноваційні підходи, це бачать і втрачають до педагогів повагу. Ще гірше — коли батьки втручаються в процес навчання посеред онлайн уроку. Наприклад, коментують методи навчання, роблять завдання за дітей. 

На мою думку, у наш час часто у школах вчителів утримує лише високе почуття обов’язку. Хотілось би, аби воно поєднувалося і з любов'ю до своєї професії

Однак з цим непросто, оскільки вигорання в теперішніх умовах воєнного стану неминуче. Складно вимагати чогось від працівників, які мають подвійне навантаження, умови постійного стресу, при цьому — дуже низьку оплату своєї праці. 

ГТ: За результатами дослідження PISA міністр цифрової трансформації України Михайло Федоров заявив, що підхід до оплати праці вчителів буде змінений. Однак це все — час. З Вашого досвіду, що ми можемо зробити для того, аби мотивувати педагогів вже зараз? 

ОЮ: Організація «Навчай для України», наприклад, проводила програми для директорів шкіл. Ми намагались донести їм, що навіть попри відсутність певних державних змін, вони мають можливість впливати на свій педколектив як лідери.

Керівникам освітніх закладів треба бути відкритими до діалогу, створювати простір для самореалізації вчителів, залучати їх до прийняття рішень на локальному рівні.

Робота директора школи в нинішніх умовах в Україні — це поєднання роботи менеджера, завгоспа, інженера з техніки безпеки, адміністратора і навіть піарника своєї школи. А заробітня плата часто нижча, ніж у звичайного вчителя

У тих школах, де директори застосували на практиці інструменти вирішення конфліктів — результати були дивовижні. До прикладу, вчителям пропонували взяти участь у дискусії «Як підвищити свою власну мотивацію роботи в школі». Спочатку така ініціатива директорів викликала спротив колективу, однак пізніше відбувалася справжня довірлива розмова, педагоги пропонували дуже цікаві та ефективні рішення. 

Такий досвід дуже надихає, але водночас — потребує від директорів сміливості відмовитися від вертикальної системи управління.

ГТ: ГО «Навчай для України» залучає молодих спеціалістів з вищою освітою до викладання в сільських школах. За якими критеріями проходить відбір педагогів?

ОЮ: Відповідно до умов програми, охочі стати вчителями повинні мати вищу освіту, але не обов'язково педагогічну. Передусім вони мають пройти тест на знання предмета, на викладання якого претендують. Вже на цьому етапі відпадає багато кандидатів. Далі є ряд тестів на soft skills — вони дуже важливі для вчителя, адже протягом щонайменше року вчитель не лише працюватиме в одній із наших партнерських шкіл, а й спробує стати повноцінним членом місцевої громади.

Далі кандидати проходять 6-тижневе інтенсивне навчання, під час якого вивчають усе те, що повинен знати сучасний вчитель: вікову психологію, законодавчу базу, педагогічні інструменти. І після цього — практика: двотижнева Академія: робота з дітьми в форматі літнього денного табору. Минулого року такий проводили, наприклад, в Ірпені. Маємо дуже позитивні відгуки від батьків та учасників.

ГТ: Як таких спеціально навчених вчителів сприймають в школах? Чи траплялись цікаві кейси?

ОЮ: В різних школах складається по різному. Найбільш радують ті, де колектив дружній і відкритий до нової людини та нового досвіду. Наприклад, в одній зі шкіл працює наша вчителька, яка звертається до своїх учнів на «Ви». Це незвично не лише для самих дітей, — які раптом усвідомлюють, що до них ставляться з повагою, — а й для вчителів. Колеги не знецінюють таку практику і ставляться до неї з цікавістю.

Цікавий кейс позакласної проєктної роботи маємо в школі у селі Старі Петрівці на Київщині. Там є дві наші вчительки, одна з яких раніше працювала в компанії Apple, зараз викладає англійську, а інша — ветеринар за освітою, викладає біологію. Педагогині спільними зусиллями створили подкаст «Святі Петрівці». Поступово навколо цього проєкту згуртувалися зацікавлені учні, навчилися робити все самостійно. Тепер подкаст виходить майже повністю за їхньою ініціативою. Це чудовий приклад тьюторської роботи в малих групах як один із дієвих інструментів подолання освітніх втрат.

З багатьма учнями в наших працівників складаються теплі довірливі стосунки.

Бо кожній дитині важливо мати поруч наставника, який в неї вірить.

‍

З початком повномасштабного вторгнення РФ прихисток у Польщі разом зі своїми батьками знайшли кілька сотень тисяч українських дітей-біженців. На кінець другого року великої війни раптом виявилося, що половина з них не відвідує польських шкіл. Чи навчається онлайн в котрійсь зі шкіл України – невідомо теж. 

Половина учнів — не у школі 

Достеменно невідомо, скільки українських учнів нині перебуває у Польщі. Близькість кордону і спрощений режим його перетину сприяли безперервній міграції біженців в обидва боки. Якщо виходити із кількості українських дітей шкільного віку, котрі отримали ідентифікаційний номер PESEL, то станом на листопад 2023 року у Польщі перебуває майже 300 тисяч потенційних учнів. Серед них — 220 662 — віком 10-18 років. І лише 108 884 дитини з України цієї вікової групи відвідує польську школу, а це замалим 49%. 

Такі дані містяться у звіті «Поза школою. Оцінка перешкод для навчання у школі для українських дітей та підлітків-біженців у Польщі», оприлюдненого гуманітарною організацією Care International, Міжнародним комітетом порятунку (IRC) та організацією Save the Children. 

83% українських старшокласників (14-18 років) у Польщі, що не відвідують місцеву школу, навчаються в українських онлайн-школах, ще 31% перейшли на домашнє навчання. Деякі — поєднують обидва способи отримання знань. 3% підлітків зізналися, що взагалі не вчаться. Майже усі, хто не відвідують польську школу, говорили про переповнені класи, відсутність підтримки під час навчання й соціальну ізоляцію.

‍Навчати різнорідні класи

— У кожному четвертому польському класі є принаймні один учень-біженець з України, — каже Єнджей Вітковскі, президент правління Центру громадянської освіти (Centrum Edukacji Obywatelskiej). — За нашими оцінками, три чверті польських вчителів навчають принаймні один клас, в якому є щонайменше один український біженець. А це значить, що ми потребуємо нині змін у наборі компетенцій, котрими повинен володіти кожен вчитель у Польщі. Він має вміти навчати і оцінювати різнорідні класи, спрощувати мову інструкцій, ідентифікувати міжкультурні конфлікти, протидіяти їм і розв’язувати.

У  Центрі громадянської освіти кажуть, що єдина можлива зараз стратегія польської освіти — нормалізація національної різнорідності — нового явища для польської школи.

— На весну 2022 року у варшавських школах і дошкільних закладах налічувалося 13 тисяч українських дітей, — каже Йоанна Господарчик, директорка департаменту освіти Уряду міста Варшави (Biuro Edukacji Urzędu m.st. Warszawy). — Ми пам’ятаємо фрустрацію польських вчителів в останні місяці шкільного року у травні-червні 2022 року, коли раптом стало так багато дітей. Ми не знали, як діяти. За допомогою UNICEF дуже швидко організували такі місця, як, наприклад, Центр навчання і розвитку на вулиці Товаровій. Це своєрідна світлиця, яка об’єднала тисячу дітей, де надають допомогу психологині з України. Ми обладнали також 1000 місць для онлайн-освіти, але це не спрацювало – частина учнів користувалися власними смартфонами. 

За словами Йоанни Господарчик, у варшавських школах уже є класи, де переважають діти-іноземці. Тому вчителі повинні навчатись взаємодії у міжкультурному класі, це буквально є вимогою часу. З викликами мерія Варшави планує боротися, спираючись на підтримку влади і міжнародних організацій. 

Роль міжкультурних асистентів

Покращити адаптацію українських учнів у польських класах, налагодити комунікацію із педагогами й однокласниками покликані міжкультурні асистенти, своєрідні посередники між учнем і вчителем. Така підтримка часто сприяє закріпленню українського учня у польській системі освіти.

Приміром, фундація «Україна», що працює у Вроцлаві у Нижньосілезькому воєводстві, з напливом українських учнів збільшила кількість таких асистентів із кількох осіб до 41-го. Утім, ця кількість недостатня, наголошують у фундації.

— Хтось може сказати, що діти, які два роки живуть у Польщі, вже вивчили мову і не потребують допомоги, — каже лідерка команди міжкультурних асистентів фундації «Україна» Анна Ковальчук. — Але насправді не лише мовний бар’єр є одним із випробувань. Специфіка праці міжкультурних асистентів зараз у школах змінюється, трансформуються виклики, а також проблеми. Зараз більше говоримо про інтеграцію. Ми чуємо про те, що діти не хочуть іти до школи, не спілкуються. Якщо раніше вони більше хотіли познайомитися з польською школою, то зараз, на жаль, рівень мотивації спадає. Я розумію, чому так — діти хочуть мати свої невеликі групи і спілкуватися рідною мовою. Бо це їхня зона комфорту. 

— Мови дуже схожі, але різні, — розповідає Оксана, яка у квітні 2022 року приїхала до Катовіце з сином. - Мій син чудово вчиться з математики та фізики. але набагато гірше, коли йдеться про польську мову чи історію. Про різні події з польської історії він раніше не чув, бо в школі в Україні та в Польщі акценти різні. 

Ще одна причина стресу для українських учнів — переведення з однієї польської школи до іншої. 

— Після початку війни деякі приватні школи в Польщі пропонували українським дітям безкоштовне навчання. Тепер батьки повинні сплачувати плату за навчання, часто високу, або переводити своїх дітей до державних шкіл і піддавати їх стресу від зміни школи. Іноді вони обирають онлайн-навчання в Україні, — Уляна Воробець, журналістка з України, яка проживає в Бельсько-Бялій, радник Центру інтеграції іноземців MyBB.

До слова, із дослідження також випливає, що 48% підлітків, опитаних у сільській місцевості в Польщі, ніколи не мали контактів з польськими однолітками, що дуже обмежує їхню інтеграцію. 14% опитаних дітей зазначили, що зазнавали переслідувань з боку своїх польських однолітків через своє українське походження та сприйняття війни в їхній країні. 

Проблеми з інтеграцією

Прикладом успішної інтеграції українських дітей до польського соціуму можна вважати школу SzkoUA (ВШколу), створену з ініціативи Клубу інтелігенції католицької та Фундації «Український дім» у Варшаві. Учні школи зареєстровані одночасно у двох системах освіти — польській та українській.

— Потреба щоразу більшої інтеграції з польською спільнотою виступає на перший план, — каже Антоніна Міхаловська, заступниця директорки SzkoUA. – Ми інтегрували учнів від початку існування школи — навчаємо польської мови, запровадили заняття з історії та культури для кожного класу. Входження до польської системи освіти має бути поглибленням цієї інтеграції. Також для цього разом із Клубом інтелігенції католицької ми організовували спільні табори для українських і польських дітей. Час, проведений на канікулах поза лекціями, — це найефективніший метод. 

За словами Антоніни Міхаловської, у питанні інтеграції й навчання дітей-біженців годі буде впоратися без підтримки польської та української влади.

— Наші діти виняткові, певна частина з них повернеться в Україну і буде її відбудовувати, — каже Антоніна Міхаловська. — Вони будуть амбасадорами Польщі в Україні й навпаки. Тож обидві держави повинні подумати про такого роду інвестицію. 

Серед рекомендацій у висновку звіту є також пропозиція до уряду Польщі розглянути можливість переведення всіх дітей-біженців до польської системи освіти. У Центрі громадянської освіти (Centrum Edukacji Obywatelskiej) наголошують на стандартизації шкільної підтримки українських учнів й обов’язкового її запровадження у школах. Міжкультурні асистенти мали б послуговуватися не лише польською, а й українською мовами, оскільки «рух входу українських учнів до польської системи освіти не може бути рухом полонізації дітей». 

— Система адаптації українських дітей в польській школі потребує підтримки, сміливого бачення, взяття відповідальності за них, — наголошує Єнджей Вітковскі, президент правління Центру громадянської освіти (Centrum Edukacji Obywatelskiej). — Не хотів би, аби ми перебували у наративі, згідно з яким польський уряд не бере відповідальності за дітей, котрі перебувають на терені Польщі, але залишаються поза системою освіти. Як польське суспільство, але також як міжнародна спільнота, маємо гарантувати дітям доступ до освіти. І польська освітня система — єдина, яка в такому масштабі зможе відповісти на цей виклик. 

Матеріал написаний у співавторстві з польською журналісткою Анною Лиско.

Різні федеральні землі — різні підходи

Німеччина — це федеративна держава, яка складається з 16 федеральних земель. У кожній з них діють свої правила та порядки. На сьогодні існує три підходи до організації навчання вимушених переселенців та біженців у німецьких школах: 

• Попередня підготовка у інтеграційних чи «привітальних» класах або так званих класах «німецької як другої мови» [Deutsch als Zweitsprache. — Peд.] (Мекленбург-Передня Померанія, Саксонія, Баден-Вюртемберг та Шлезвіг-Гольштейн);
• Повне занурення у мовне середовище, зарахування до звичайних класів з позаурочними інтенсивними курсами німецької мови (Бранденбург, Нижня Саксонія, Рейнланд-Пфальц, Саарланд);
• Змішаний тип навчання, який поєднує інтенсивне вивчення німецької в окремих групах та відвідування окремих уроків в звичайній школі (Гессен, Північний Рейн-Вестфалія, Тюрингія).

Освітня інтеграція залежить також й від величини населеного пункту. Sestry дізнались, в чому відмінність в підходах щодо  навчання вимушених переселенців у німецьких містах та у провінціях на прикладі досвіду школярок Соломії та Олесі. Обидві вони — з Києва. Однак сім’я Соломії після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну опинилася в невеличкому німецькому селищі, а сім’я Олесі — в Гамбурзі.

Як розповідає мама Солі, Марія Криворучко, оформити дитину в населеному пункті, де всього одна початкова школа — було легко. 

«Все швидко. Попередньо узгодили час, потім у призначений день прийшли на зустріч із свідоцтвом про народження, заповнили анкету, і вже на наступний день донька пішла до школи. Директорка володіла англійською мовою, це значно спростило наше спілкування», — каже Марія. Як додає, початкова школа там — сімейного типу: невеличка і дружня, а Соля в ній — єдина українка.

‍

Батько Олесі Медяної з початком великої війни долучився до лав ЗСУ, а вона разом з мамою та молодшим братиком виїхала до Німеччини. Гамбург — друге за чисельністю населення місто країни, а також найбільше нестоличне місто ЄС.

«Тут ти не можеш просто так прийти в школу з вулиці і записати дитину. Треба спочатку подати документи у Департамент освіти за місцем прописки й чекати, поки дитині знайдуть місце в одній із шкіл району», — розповідає Оксана, мама дівчинки. На місце в школі чекали більше місяця, а знайшли його, в результаті, зовсім іншим шляхом.

«Школу нам допомогла знайти українка, яка приїхала сюди ще до війни. Познайомились в парку, коли почули, як вона говорить українською. Жінка, в свою чергу, познайомила нас із вчителькою, яка допомогла доньці потрапити в інтеграційний клас.  В звичайні класи приймали лише учнів перших та других класів, усі старші, в тім числі й Олеся, мусили йти в інтеграційні», — додає Оксана. 

‍«Привітальні» класи у Німеччині

Концепція «привітальних» класів для Німеччини не нова: кілька федеральних земель вже створювали їх для біженців із Сирії 2015-2016 роках. Тоді якість освіти у цих класах критикували експерти, однак альтернативних варіантів вирішення питання на той час не було. 

У зв’язку з величезним напливом українських вимушених переселенців, перед німецькою системою освіти постав серйозний виклик: як забезпечити освітою таку кількість українських дітей? Назріла потреба у створенні нових класів та розширенні тих, що вже існували.

Однак виник катастрофічний дефіцит вчителів. Тож Німеччина прийняла рішення дозволити працювати педагогам без відповідної німецької ліцензії та запровадити систему інтеграційних або «привітальних» класів, де діти та молодь навчаються окремо від німецьких учнів. Таким чином, для українських дітей навесні 2022 року в 11 із 16 федеральних земель Німеччини запрацювали «привітальні» класи, а деякі вчителі з українськими дипломами і знанням німецької мови отримали робочі місця.

‍Інтеграційні класи: очікування та реальність

«Мені пояснили, що завдяки навчанню в такому класі Олеся зможе легше інтегруватись у систему німецької освіти та соціально адаптуватись. І протягом року, поступово, усіх дітей переведуть до звичайних класів», — згадує Оксана Медяна.

На практиці вийшло інакше.

У школі українські діти з німецькими практично не перетинались, лише епізодично під час перерв. Інтеграційний клас, в якому навчались українці, на позашкільні екскурсії — не запрошували

Окрім того, виявилося, що це різновіковий клас, а діти — з дуже різним досвідом, здібностями та інтересами. Частина діток розмовляла українською, частина — російською. 

«Спочатку ставлення до дітей було дуже добрим. Вчителька буквально огорнула їх увагою та підтримкою, діти між собою здружилися, навіть незважаючи на різний вік та досвід. Але з часом, ізольовані від інших у школі, вони почали сильно конфліктувати. Вчителька, звісно, докладала неабияких зусиль, щоб гасити суперечки», — додає мама Олесі.

Проблеми, пов’язані з освітою в інтеграційних класах Німеччини підтверджують також результати дослідження Німецького Інституту молоді (DJI), в рамках якого своїм досвідом поділились українські школярі.

Про досвід вчителювання у німецькій школі видання Sestry розпитало Юлію Куманську (Смаль) — українську письменницю та поетесу, авторку книг «Теплі історії з корицею», «Цікава хімія», «Вибухова історія людства», «П'ять колосків» та інших. Раніше в Україні Юлія працювала вчителькою хімії, а до Німеччини приїхала на початку 2020 року. На момент повномасштабного вторгнення володіла німецькою на достатньому рівні, аби почати працювати в одному із інтеграційних класів у місті Вайден.

‍

«Такі класи були сформовані виключно з українців, дітей інших національностей туди не зараховували», — розповідає Юлія. 

Однонаціональне середовище значно знижує мотивацію до вивчення німецької мови, а саме це було метою інтеграційних класів

За словами української вчительки, діти в класі часто між собою спілкувались російською, оскільки велика частина з них прибула зі східних, російськомовних регіонів України. «З вчителем — в найкращому випадку українською. Але вчитель, як би він не хотів навчити, який би він мотивований не був, після фрази: "Ну добре, ви нам пояснили німецькою — а тепер по-нормальному поясніть", піддається і переходить на "нормальну", тобто спілкується з дітьми українською чи російською. І діти просто не відчувають необхідності говорити німецькою ані на уроках, ані на перервах. Вони залишаються у своєму комфортному середовищі, до того ж ще й зросійщеному».

За даними Конференції міністрів освіти та культури федеральних земель, станом на 26 листопада 2023 року у загальноосвітніх та професійно-технічних школах Німеччини навчалось близько 217 тисяч дітей та молоді з України. Тож, ймовірно, тимчасове рішення «привітальних» класів доведеться переглядати, адже Німеччина зацікавлена в ефективній інтеграції цих дітей. 

Професор Джуліан Каракаялі, соціолог Євангелічної Вищої школи Берліна, окреслює найгостріші виклики для німецьких освітян на цьому шляху: «Єдиної системи навчання дітей біженців та іммігрантів немає. Немає єдиної навчальної програми. Уроки дуже відрізняються від землі до землі та від школи до школи.

У багатьох федеральних землях підготовчі класи поступово перетворюються на паралельну освітню систему. Батьки та учні не знають, коли вдасться перейти з підготовчих класів у звичайні

Це викликає особливу напругу, оскільки численні дослідження показали, що учні в цих класах навчаються гірше, ніж їхні однокурсники, які відвідують звичайні заняття».

‍Звичайні школи та гімназії у Німеччині

«До повномасштабної війни, дітей, які сюди приїздили, зараховували до звичайних німецьких класів, де були німецькі педагоги і німецькомовне оточення. В таких умовах у дитини не було інших варіантів, як вивчити німецьку мову», — ділиться Юлія досвідом, який отримали і її власні діти.

Соломія, яка в травні 2022 потрапила в таку школу, розповідає, що адаптуватися до німецькомовного оточення їй допомогло знання англійської мови, бо в класі була дівчинка, яка вільно розмовляє і англійською, і німецькою.

«Я спостерігала за ровесниками, слухала їхній акцент. Якщо вони хотіли поговорити зі мною, то Емілія, моя подруга, допомагала перекласти», — розповідає дівчинка.

‍

Мама Соломії додає: «Соля залишалась на групу продовженого дня на 2 години після уроків, де вони разом з німецькими дітьми робили уроки і грались. Через гру друзів знайти легше. Також були дві вчительки, які трохи знали англійську. Решта праці — це інтуїтивне вивчення мови».

Однак, як застерігає Юлія Куманська, для деяких не німецькомовних дітей звичайні класи можуть навпаки стати «пасткою». 

«Наприклад, діти з дислексією. Для них треба спеціальні умови, спеціальні тексти, шрифти, відповідні спеціалісти. І хоча в Німеччині дуже серйозне методичне забезпечення шкіл, багато можливостей — але особливі потреби таких дітей можуть просто не розпізнати шкільні психологи саме через те, що не володіють мовою дитини», — пояснює вчителька.

Звичайний клас підходить для нормотипових дітей, або ж для тих, хто вміє самостійно вчитися, вільно володіє англійською мовою.

Німецька школа: можливості для наполегливих 

Після року навчання в інтеграційному класі Олесі вдалось перейти до звичайної німецької гімназії. Туди приймають дітей, які продемонстрували кращі від середніх результати навчання та отримали рекомендацію вчителя. Було непросто. Дівчинка бере додаткові уроки німецької, вчиться вперто і наполегливо.  

«Ми такі ж самі європейці, як і німці, — діляться спостереженнями Оксана та Марія. — У нас схожі цінності та традиції: родина, бажання працювати та вчитися, спільні свята». 

«Дисциплінованість і вміння вчитися — сильна сторона українців, яка може допомогти якнайкраще адаптуватися до німецької системи освіти», — каже Юлія Куманська. І додає: Німеччина досить сувора країна у питанні дотримання встановлених правил. Але водночас вона й не закриває шляхів тим, хто має бажання інтегруватися.

«Наприклад, минулого року велика кількість дітей з нашого інтеграційного курсу пішла в FOS/BOS — ліцей технічного спрямування. Зазвичай туди набирають один підготовчий клас на рік, а цього року було оголошено про набір аж трьох. Це було зроблено спеціально для українських учнів, щоб вони могли підтягнути рівень німецької мови для подальшого навчання. І українські учні використали таку можливість», — зазначає Юлія. Що дає така школа? Її випускники отримують аналогічний за рівнем результат, як і учні гімназії, а отже — мають право вступати в університет. 

Для дітей 18+, які не хочуть продовжувати шкільне навчання — є альтернативний варіант, можна обрати так зване «практичне навчання»: ausbildung. «В України немає аналога цьому поняттю, але загалом це можна назвати практичним навчанням, — пояснює Юлія Куманська. — Ти ходиш на роботу три-чотири дні на тиждень, щоб вчитися у майстрів якомусь вибраному ремеслу: до електро майстра, наприклад, чи автомеханіка або офіс-менеджера. А один–два рази на тиждень — ходиш до школи і вивчаєш свою спеціальність теоретично». 

Заняття тривають майже повний робочий день, з восьмої до четвертої. Протягом першого року учень отримує близько п’ятдесяти відсотків від зарплатні, яка належить за таку роботу, протягом другого року — близько сімдесяти, а на третій рік — дев'яносто. Закінчення курсу ausbildung автоматично означає закінчення школи. І з цим документом вже можна йти далі вчитися в університет. 

Такий освітній шлях триватиме довше, однак у Німеччині можна собі це дозволити — пенсійний вік для жінок і чоловіків там встановлений на рівні 67 років. 

‍

‍

Нещодавно Міністерство освіти та науки України оприлюднило дати проведення Національного мультипредметного тесту (НМТ) у 2024 році: з 14 травня до 19 липня. Для учнів, які вчаться за кордоном (часто паралельно у двох школах), питання підготовки до вступних іспитів особливо гостре: це вимагає не лише чимало часу і зусиль, але теж й фінансових інвестицій батьків у підготовку дітей. Але чи всі українські одинадцятикласники повинні здавати НМТ? Відповідь на це питання видання Sestry шукало разом з директоркою Центру дистанційного навчання школи «Афіни» Тетяною Швець. 

Здавати чи не здавати?

Серед учнів Центру дистанційного навчання школи «Афіни» є ті, хто фізично перебуває в Україні, і є ті, хто — за кордоном. Однак місце проживання не має значення: обов’язок щодо складання НМТ залежить від того, який ВНЗ дитина обере для вступу — український чи закордонний. Іспит є обов'язковим для тих учнів, які планують навчатися саме в українських вищих навчальних закладах.

«НМТ — це виключно вступний іспит. Тест стосується українських громадян і не має значення, в якому форматі вони навчаються: дистанційно, в міжнародній українській школі чи в українській школі за кордоном. Якщо ці діти збираються отримати свідоцтво державного зразка про повну загальну середню освіту і хочуть вступити в український ВНЗ, то вони повинні здавати НМТ», — пояснила директорка Центру дистанційного навчання школи «Афіни» Тетяна Швець.

Водночас, деякі з університетів Польщі та Чехії теж вимагають сертифікат про успішне проходження мультипредметного тесту.

Чи можна скласти НМТ за кордоном? 

У 2022 і 2023 роках НМТ можна було здати в тимчасових екзаменаційних центрах, які були організовані за участю україномовних вчителів при консульствах України  в Австрії, Азербайджані, Бельгії, Болгарії, Великобританії та Північній  Ірландії, Грузії, Данії, Естонії, Ірландії, Іспанії, Італії, Канаді, Латвії, Литві, Молдові, Німеччині, Нідерландах, Польщі, Португалії, Словаччині, Румунії, США, Угорщині, Фінляндії, Франції, Чехії, Швейцарії, Швеції. 

Протягом останніх двох років Польща надавала можливість українським випускникам скласти НМТ на території своєї країни. Нагадаємо, у 2023 році така можливість була в Кракові, Варшаві, Бидгощі, Любліні та Вроцлаві. Там проходила як основна, так і додаткова сесія. Тож, ймовірно, цьогоріч підтримка буде продовжена.

Sestry слідкуватимуть за оновленнями та інформуватимуть щодо місць та часу проведення НМТ за кордоном.

Нововведення

За словами Тетяни Швець, цьогоріч обов'язковими на НМТ предметами для всіх абітурієнтів є математика, українська мова та історія України (від 16 до 21 століття). 

«В разі потреби — дитина також складатиме додатковий іспит, який потрібний для вступу до конкретного ВНЗ: хімія, фізика, біологія, географія чи іноземні мови», — додала директорка.

На сайтах університетів найближчим часом з'явиться інформація про вступні іспити з переліком необхідних предметів. Найбільш раціонально для дитини — обрати той, який вона знає найкраще, або ж той, який дасть можливість вступу одночасно до кількох ВНЗ.

Про реєстрацію на НМТ слід подбати самостійно. Для цього потрібно вчасно, у зазначений термін, створити свій персональний кабінет на офіційній сторінці Українського центру оцінювання якості освіти (УЦОЯО) та прикріпити туди всі необхідні документи. Реєстрація почнеться на початку березня 2024 року і триватиме протягом місяця. 

Реєстрація проходить онлайн, тобто це можна зробити з будь-якої точки світу. 

«Раніше, до повномасштабного вторгнення, коли учні здавали ЗНО включно із ДПА, за реєстрацію на обов’язкове тестування була відповідальна школа. Тепер школи у цей процес не втручаються, це виключно справа батьків та дітей», — підкреслила Тетяна Швець

Це не єдина зміна: якщо до війни можна було пройти «пробне» ЗНО, то пробного НМТ не заплановано. Однак, як обіцяють, структура тестів буде такою ж, як і минулого року, а типи завдань не відрізнятимуться від ЗНО минулих років.

Однак безпосередньо саме тестування, як і раніше, відбуватиметься в спеціальних тимчасових екзаменаційних центрах (приміщеннях шкіл, університетів), створених, за погодженням з органами державної влади, у населених пунктах України, а також у країнах Європи та деяких країнах світу.

Також вже відомо, що тест буде досить інтенсивним: на кожен предмет виділено по годині часу, запланована одна 20-хвилинна перерва після проходження половини іспиту.

Практичні поради

Перше, що варто знати учням, які планують здобувати вищу освіту за кордоном — це перелік документів для вступу в обраний університет та терміни їх подання. Ця інформація вже починає з'являтися на сайтах польських ВНЗ, шукайте її в розділах «Rekrutacja dla cudzoziemcow». Зверніть увагу, навчальні заклади у Польщі можуть вимагати як сертифікат НМТ, так і сертифікат про знання польської мови на зазначеному рівні. 

Реєстрація на офіційній сторінці УЦОЯО розпочнеться вже у березні й триватиме до початку квітня. При цьому вам треба буде вказати документ, що посвідчує особу абітурієнта. А отже тим, хто здаватиме НМТ в Україні, слід пам'ятати про завчасне вироблення ID-карти. Учням, що проходитимуть тест за кордоном, важливо перевірити термін дії закордонного паспорта станом на травень-червень, коли заплановано основну та додаткову сесії НМТ, і при потребі виробити новий. 

Також важливо не зволікати із самою реєстрацією і зробити це, як тільки вона буде оголошена, адже кількість місць за кордоном буде обмеженою. Тож ті, хто відкладатиме реєстрацію на останні дні, ризикує втратити можливість здати НМТ в найближчому місті чи навіть країні. 

Слідкуйте за актуальною інформацією щодо НМТ на офіційному сайті Українського центру оцінювання якості освіти.

‍

На все про все у них було двадцять чотири дні. Не надто багато часу для відкриття української школи в іншій країні й побудови безпечного простору «з нуля». Середовища, у якому учні молодших класів на перерві можуть запросто обніматися з директоркою, а дорослі школярі сміливо пропонувати власні ідеї, не боячись бути висміяними за ініціативність. Але їм вдалося — колективу вчителів та директорці Варшавської української школи (ВШколУ) Оксані Колесник. Вона стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Цією нагородою ми хочемо відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.  

Ольга Гембік: Що за діти навчаються у Варшавській українській школі? Які вони — сучасні учні?

Оксана Колесник: Діти змінюються, стають відкритими, впевнено можуть сказати, що вони думають. Вони більше комунікують, розуміють цінність знання іноземних мов. Знають, що мова, якою б ти не володів, розширює кордони для розвитку особистості. 

Наші діти обігнали нас далеко у використанні технологій, гаджетів, нових програм: це і чат Gpt, і програми з обробки фото і відео. Нещодавно ми зробили експеримент і віддали учням модерацію сторінки ВШколУ в Instagram: одного дня модерував 11-й клас, наступного — 10-й. І так до 8-го класу. Цікаво було спостерігати, з якою відповідальністю діти викладали сторіз, як переймалися. Завдяки цьому наша аудиторія збільшилася.

Минув той період, коли учні не читали, бо з’явився інтернет. Зараз спостерігається тенденція, що діти повертаються до книжок. Хотілося б, щоб вони й надалі отримували інформацію не лише з інтернету й гаджетів, а й цінували читання.

Сучасна молодь цікавиться книгами, обговорює — це тішить

Іноді учні ставлять питаннями у складне становище. Що робити? Відповідати. Якщо питання захоплює зненацька й ти не знаєш відповіді, то треба взяти паузу, подумати, запропонувати повернутися до нього, скажімо, завтра, або на наступному уроці. Давати неправдиву відповідь або інформацію, в якій ти не впевнений, — не варто. Діти це відчують і втратять довіру. 

ОГ: Наскільки ви на свій керівній посаді близькі до дітей?

ОК: Настільки, наскільки можу. Звісно, я не можу бути їм подругою, спілкуватися на одному рівні. Якщо занадто товариські стосунки — менше будуть звертатися зі своїми питаннями і проблемами. Я маю тримати баланс — допомагати і дитині, і вчителю. Я трохи осторонь, але на одному рівні.  

Нещодавно з учнями 8-11-х класів та вчителями побували на тижневому шкільному виїзді — так званій «білій школі». Ми їздили до Кшижової, що за Вроцлавом. Діти мали лекції, майстерки, їздили на екскурсію до Вроцлава. На дискотеках ніхто не соромився, усі разом танцювали. Так ми стаємо ближчими до дітей. «Чи можна з вами селфі?», — питають. Чому ж ні?

Робота з дітьми має дуже багато переваг. Учні стимулюють. Завдяки роботі з дітьми ти намагаєшся не відставати від них, постійно вчитися чомусь новому

ОГ: Який ви мали бекграунд перед тим, як очолили школу у Варшаві?

ОК: Після закінчення інституту працювала у Чернігівській філії Київського славістичного університету. Прийшла туди лаборантом і за десять років пройшла шлях до заступника директора філії. Працювала в Централізованій бібліотечній системі Чернігівського району. Робота в бібліотеці навчила несподіваним речам — як підготувати захід, як його провести, роботі з людьми, як зібрати і систематизувати матеріал, укласти його в книгу, а потім підготувати її до видання.

У цей час в Україні почалася реформа з децентралізації. Одна з новостворених громад, Іванівська поблизу Чернігова, шукала керівника відділу освіти. Я пройшла конкурс і працювала на цій посаді. Реформа децентралізації відкривала нові можливості, ми почали працювати із різними громадськими організаціями, вигравали гранти. Завдяки проєкту з децентралізації влади й підтримки місцевого самоврядування від SKL International з’явилося чимало знайомих в Україні й Польщі. 

За кілька місяців до повномасштабного вторгнення закінчила працювати за контрактом директоркою школи у Чернігові. Зрозуміла, що ця посада в українській школі є дуже переобтяженою, адміністративною і не дає свободи дій. Навіть попри те, що заявляється, що школи мають автономію й начебто можуть обирати свій шлях. Все одно діє чітка ієрархічна структура. Тож я не продовжила контракт, перейшла на посаду вчителя географії.

Ми з колегою виграли грантовий освітній проєкт від GIZ для навчання фахівців-освітян Чернігівської і Сумської областей. Його реалізацію почали у листопаді 2021-го року. І навіть 21 лютого 2022-го, хоч і відчувалася напруга, сиділи й планували, як нам почати другий етап, кого з експертів запросимо. На жаль, проєкт так і залишився реалізованим на половину, бо почалася війна. Але коли відкривали школу у Варшаві, цей досвід згодився.

ОГ: Як ви опинилися у Польщі? 

ОК: Ми не мали чіткого розуміння, куди прямуємо. Із Чернігова їхали три дні — я з донькою, подруга з дочкою і дві наші собаки. Рішення про те, що будемо перетинати кордон, ухвалили на третій день війни

Я подзвонила до Войцеха Мархлевського, знайомого за спільними проєктами SKL International, запитала, чи він допоможе. У Польщі вони з дружиною Магдою одразу заопікувалися нами. 

Так сталось, що саме Войтек співпрацював з командою, яка міркувала над створенням української школи для дітей, які через війну опинилися у Варшаві. Цю ідею вперше обговорили між собою президент Клубу католицької інтелігенції (Klub Inteligencji Katolickiej, KIK. — Ред.) Якуб Кєрсновський і президентка правління Фундації «Український дім» Мирослава Керик. Нам з моєю подругою запропонували долучитися.

У нас були різні зустрічі — на початку ти нічого не розумієш польською мовою. Вже потім почали розуміти, про що йдеться. Клуб католицької інтелігенції та «Український дім» займалися пошуком приміщення, спонсорів, партнерів. На нас було питання організації роботи школи, розробки навчального плану, складання розкладу занять,  підбору кадрів, набору учнів, а також пошук рішення, щоб діти отримали українські документи про освіту.

ОГ: Як швидко вдалося все організувати й запустити освітній процес?

ОК: Варшавська українська школа (ВШколУ) — це освітній проєкт, який увесь час розвивається. Щоб наші учні не втратили тих перших трьох місяців війни і були переведені на наступний навчальний рік, завдяки співпраці з відділом освіти Давидівської громади Львівської області, вони були зараховані до 10-х шкіл громади. Наступного навчального року ми підписали договір із приватною львівською школою повного дня МрійДій, тож всі наші учні були зараховані до цієї школи. 

З 2023-2024 року наші учні перебувають у двох освітніх системах – українській і польській. У Польщі ми маємо партнерські стосунки із SP Montessori im. Sw. Urśuli Leduchowskiej та Liceum Stivensona. Тож наші учні зараховані до цих закладів освіти для навчання в підготовчих відділеннях і паралельно продовжують навчання за екстернатною формою навчання у львівській школі МрійДій.

Для нас це додаткова робота, бо ми мали створити інтегрований навчальний план, а наші вчителі — інтегровані освітні програми.

Це ще раз показує, що існування школи не може бути заслугою лише однієї людини, це робота багатьох людей з усіх куточків України

ОГ: Як на практиці виглядає навчання у двох школах?

ОК: Бюрократичну документацію забезпечують українська школа і польські навчальні заклади — вносять дітей до реєстру, готують замовлення на документи. За нами — виключно освітній процес. І це дуже творчий процес. 

Приміром, є у нас так звані бінарні уроки, коли працюють два педагоги: вчитель з географії, хімії, математики, біології або світової літератури і вчитель польської мови. Наше завдання — дати учням термінологію польською мовою.

Ми досліджували питання, чому українські діти не відчувають впевненості у польській школах. Виявилося, через мовний бар’єр. Дитина знає, може зробити, але не розуміє мови і не може прочитати. Невідомо, я складуться їхні долі, — хтось повернеться в Україну, хтось залишиться у Польщі. Якщо вони будуть володіти термінологією, то процес навчання у них йтиме краще. 

Для наших випускників ми організовуємо курс навчання польської мови В1. З одного боку, це дає дитині можливість отримати сертифікат, який підтвердить, що дитина володіє польською мовою, з іншого — підтягне рівень польської мови для вступу до університету.

Від свого колеги я почула, що не можна поєднати українську і польську програми, але ми так працюємо вже півроку 

ОГ: Учні Варшавської української школи мають травматичний досвід біженства. Тож школа мусила стати ще й реабілітаційним осередком стабільності й спокою. І як, власне, стала?

ОК: Я завжди кажу, що пишаюся нашими вчителями. Бо так само, як і діти, вони з’їхалися зі всієї України. Коли вчитель заходить до аудиторії, то залишає усі свої проблеми, усі страхи.  А вони теж мають рідних в України — на фронті, на окупованих територіях, в прифронтових зонах. Дівчата стали для дітей опорою, по-іншому ніяк. Якби діти відчували хвилювання і невпевненість вчителя, це стало б для них важким випробуванням. 

Коли відкрилася школа, перші два тижні на перервах стояла тиша. Це було найстрашніше. 

Попри те, що наша школа невелика, на кожній паралелі ми маємо по одному класу і лише 273 дитини. У нас працюють два психологи. Вони проводять групові інтеграційні (і не тільки) заняття з класами, індивідуально працюють з дітками, а також і з батьками, якщо вони потребують підтримки. 

Оскільки ми дуже дбаємо про те, щоб дитина почувалася комфортно у школі, то на зустрічах, коли треба запросити батьків поговорити, скажімо, з приводу поведінки дитини, завжди присутній психолог. Щоб дитина відчувала, що на її боці є доросла людина, яка її буде захищати.

ОГ: Перед випускниками, які опинилися у Польщі, стоїть надскладний вибір — куди рухатися далі, який напрям обрати? Як їм допомагає школа?

ОК: Випускниками нашої школи опікується пані Йоанна Катс — вона є полькою, але проживає в Америці. Вперше ми з нею зустрілися на природничих майстер-класах, які вона проводила для українських дітей в таборі «Літо в місті» в 2022 році. У США вона має свою власну школу розвитку COGITANIA. Коли приїздить, то проводить з нашими підлітками заняття про те, як вони бачать своє майбутнє, де хотіли б навчатися, чого досягти у житті. Вона намагається розкрити їхній внутрішній потенціал. 

Щоб діти мали інформацію про майбутні можливості, ми запрошуємо фахівців, які розповідають про умови вступу, вимоги та переваги різних університетів. Намагаємося, щоб наші діти відвідували різні компанії тут, у Варшаві, щоб на місці могли ознайомитися з особливостями робочого процесу. Можливо, хтось ще не визначився і обере напрямок, куди вступатиме. Психологи також роблять оцінювання, до чого учень має хист, допомагають обрати майбутню професію.

Ми розуміємо, що важливо зберегти молодь як майбутнє України. Тож разом із проєктами на інтеграцію суттєву увагу приділяємо вивченню історії України, рідної мови, звичаям, традиціям.

Незалежно від того, де перебуватимуть наші випускники, їм відбудовувати Україну, працювати на її благо

ОГ: Ми усі перебуваємо у підвішеному стані непевності – і люди, і проєкти. Що буде далі? 

ОК: Ми є частиною «Українського Дому» і частиною Клубу інтелігенції католицької. Ці дві організації створили школу й опікуються нами. Але складне питання «що далі?» висить у повітрі від самого початку нашого існування, бо все залежить від фінансів. Зараз нашим основний спонсором є Save the Children International. Ми отримуємо також допомогу і з інших джерел. Щоб продовжити своє існування, шукаємо нові можливості. 

Те, що ми увійшли до польської освітньої системи, дало можливість отримати субвенцію на наших дітей. Попри те, що навчання у школі стало платним, все одно наш бюджет не до кінця закритий. Але ми працюємо, щоб і далі навчати. Наша школа твориться постійно, вона живе, розвивається, змінюється, адаптується і постійно оновлюється. Бо ж якщо школа створена і не розвивається, вона уже в минулому.

Фундація Центр Громадянської освіти (Centrum Edukacji Obywatelskiej) оприлюднила новий звіт «Учні-біженці з України в польській системі освіти». Згідно з даними, станом на жовтень 2023 року за партами польських шкіл сидять приблизно 185 тисяч учнів з України, 135 тисяч з яких — вимушені мігранти. Ще 150 тисяч українських школярів перебувають поза системою польської освіти.

«Теоретично вони навчаються онлайн, але на практиці — ми не знаємо, що з ними відбувається», — пише директор Центру Громадянської освіти Єнджей Вітковський у поясненні до звіту. Як зазначається, формально ця група школярів здобуває обов'язкову шкільну освіту в рамках української дистанційної освіти. Тобто для багатьох з них це може бути вже четвертий рік навчання у форматі онлайн, що передбачає обмежений контакт з однолітками. У фундації також припускають, що деякі з цих дітей могли взагалі випасти з будь-якої системи освіти. Однак досі немає даних, які б дозволили оцінити масштаби цього явища. 

«Наведені дані мають хвилювати всіх, кому не байдужий як стан польської освіти, так і добробут молодих українців, які шукають притулку від війни та кращого життя в Польщі. Як суспільство ми не можемо дозволити собі, щоб 150 тисяч молодих людей залишалися в освітньому вакуумі, тож вважаємо за необхідне скоординувати дії для підтримки їхньої освітньої інтеграції», — наголошує Єнджей Вітковський.

Навчання в польських школах: українська перспектива

Валерія Черняк, з якою поговорили Sestry, до повномасштабної війни була шкільним психологом у Києві. Протягом останніх майже двох років вона працює у Центрі допомоги мігрантам та біженцям Карітас у Білостоці, допомагає українським дітям та їхнім батькам адаптуватися в Польщі. За цей час вона вислухала безліч історій, познайомилась з сотнями родин.

«Дійсно, дуже багато наших дітей не відвідують польські школи взагалі. Здебільшого вони навчаються дистанційно в українських школах, — погоджується Валерія. — Їхні мами вже не раз, напевно, подякували карантину за добре організовану систему навчання онлайн, яка майже безперебійно працювала й після 24 лютого. Для великої кількості українців можливість вчитися у звичному онлайн середовищі стала психологічним порятунком, так званим «острівком стабільності та нормальності» серед страшних змін у житті».

Водночас, як зауважує Валерія, досвід під час карантину показав, що дистанційно навчатись здатні далеко не всі.

«Багатьом складно зосередитись навіть під час живого уроку, що вже казати про самостійне опрацювання матеріалу та планування дня», — каже психологиня. Вона переконана, що в такому випадку неможливо отримати базові якісні знання.

Освіта і синдром відкладеного життя

«90 відсотків сімей, які я зустрічаю тут, досі планують повернутися в Україну, тому не будують своє життя в Польщі», — розповідає Валерія Черняк.

За її словами, наслідки такого «відкладеного життя» особливо позначаються на старшокласниках, які за час повномасштабної війни вже встигли закінчити 9 чи навіть 11 клас. Тепер вони не проти продовжити навчання у польських вищих навчальних закладах, але для цього передусім необхідне знання польської, за вивчення якої брались не всі.

«Школа є дуже дієвим способом вивчати мову, для українських учнів пропонують навіть додаткові години польської, — переконана Валерія. — Це також соціалізація і повне занурення у культурне середовище, що допомагає зрозуміти менталітет, поведінкові шаблони, гумор іноземців».

Невідомо, скільки часу триватиме війна, батьки не мають на це впливу. Але що ми точно можемо — це допомогти дитині побачити можливості для власного розвитку

Як поділилась Валерія, своїх дітей вона одразу відвела до місцевої школи, як тільки вони приїхали до Польщі. «Тоді у польських школах ще не розуміли, що з нашими дітьми робити, вчителі були розгублені. Але для мене тоді головним було не навчання як таке, а щоб діти вийшли зі свого «кокону», бачили ровесників, дорослих, брали хоч якусь участь в повсякденному житті школи. Після пережитих обстрілів і сидіння в бомбосховищах — вони боялися всього. Їх треба було повертати до життя, і школа тоді допомогла», — каже жінка.

Труднощі інтеграції

Серед даних у звіті Центру Громадянської освіти, що викликають стурбованість — те, що майже 4,5 тисячі українських учнів тогорішних I, II та III класів не продовжили навчання в наступному класі. При цьому кількість осіб цієї вікової групи (діти 2005, 2006 і 2007 років народження), зареєстрованих у Польщі, зросла з 66 тисяч до 72 тисяч. Це означає, що виїзд з Польщі не є основною причиною припинення навчання. Як аналізує фундація, можливими причинами такого явища можуть бути відсутність переходу до наступного класу та/або припинення подальшого навчання під час перебування в Польщі.

Такі випадки підтверджує і Валерія Черняк. На її думку, важливим чинником є мовний бар'єр: діти середніх і старших класів мають більше додаткових годин польської мови, ніж молодші школярі, а отже — інтегруються швидше. Також адаптація українських дітей в польській системі освіти погіршилася зі скасуванням посад україномовних асистентів, які, за відгуками підопічних Валерії, у 2022 році були значною підтримкою школярам.

Діти потребують розуміння. Часто кидають навчання у польських школах саме тому, що розуміння там не знаходять

За словами Валерії, тут не йдеться про якийсь особливий підхід, а про звичайні шкільні питання. Наприклад, через мовний бар’єр не до кінця зрозуміла умова задачі, а вчитель пояснити не може рідною для дитини мовою. І учень в результаті отримує занижені результати з предмету. Поступово такі дрібні невдачі накопичуються, і дитина просто втрачає будь-яку мотивацію ходити до школи. Асистенти ж своєю присутністю дуже допомагали, були представниками дитини у школі.

Як допомогти дитині?

Валерія Черняк радить батькам не втрачати час і ретельно продумати стратегію вивчення польської мови, навіть якщо у планах є повернення додому: ніхто не знає, коли в Україні знову буде безпечно.

«Задача батьків — бачити свою дитину і моніторити, щоб вона не була ізольована. Для цього варто ретельно продумати стратегію вивчення польської мови, навіть якщо ви не знаєте точно, скільки часу тут будете і все ще плануєте повернутись додому. Курси, клуби — зараз можливостей дуже багато і поза школою. Розглядайте саме перебування в Польщі як можливість спілкування з нейтів спікерами [англ. native speaker — людина, для якої дана мова є рідною. — Ред.] польської, за яке в Україні треба було б платити», — заохочує Валерія.

Добре, якщо дитина, крім онлайн навчання, відвідує і якісь живі зустрічі, курси чи гуртки, де у неї є коло спілкування. 

«Досвід моїх підопічних показує, що інтеграція з однолітками-поляками краще відбувається саме в неформальній, позашкільній атмосфері: на спортивних секціях, творчих заняттях, спільних таборах. Але треба, аби дитина володіла польською хоча б на базовому рівні», — підкреслює фахівчиня.

«Багатокультурність прийшла в польські школи назавжди»

Як зазначають у Центрі Громадянської освіти, якби всі учні з України, які зараз перебувають у Польщі, ходили до шкіл, то вони становили б майже 7% учнів за польськими партами.

Багатокультурність прийшла в школи назавжди, нам потрібно починати свідомо керувати нею», — вважає директор Центру Громадянської освіти Єнджей Вітковський

Для цього, переконаний Вітковський, необхідні скоординовані дії для підтримки освітньої інтеграції.

Зрештою, ані Польща, ані Україна не мають жодних ілюзій: інтеграція дітей в системі іноземної освіти є важливим й непростим завданням, що вимагає уваги та зусиль обох сторін цього процесу. Однак її успіх не тільки допоможе дітям адаптуватися до нових умов та бути готовими до нових викликів, а й сприятиме побудові міцних і довгострокових відносин між Україною та Польщею.

Єві — 5 років, з яких вона прожила в Україні лише кілька місяців. Після народження дівчинки її батьки, Ольга та Ярослав, вирішили провести декретну відпустку в гостях у родичів в Португалії. Однак там їх застала пандемія, а потім почалась повномасштабна війна. І ось родина Трищів — українські діаспоряни, яких в Португалії налічують кілька десятків тисяч.

Вже кілька років маленька Єва відвідує місцевий дитячий садочок й старанно готується до вступу до школи. Португальською вона говорить без акценту, добре знає місцеві звичаї. Та попри те, що Україну дівчинка не пам’ятає, українська мова та традиції для неї на першому місці. 

Діти навіть не можуть поговорити зі своїми рідними

Для Ольги переїзд за кордон не тільки додав стресу до знайомих усім батькам немовлят безсонних ночей, а й став приводом серйозно замислитися: як донька, чиї перші кроки будуть зроблені в іноземному оточенні, зможе вирости українкою? 

Вже після переїзду жінка бачила приклади, як діти, виховані далеко від батьківщини, не мали чіткої національної ідентичності й майже не володіли рідною мовою. Це не просто шокувало жінку, а навіть обурювало:

— Я цього не розумію, як це діти не можуть навіть поговорити із своїми рідними, не знають свого коріння. Ми з чоловіком українці, це в кожній клітині нашого тіла закладено, й ми навчаємо доньку саме українського. Ми розуміємо, що вона живе в іншій країні, і якщо ми цього не дамо, то ніхто їй не дасть цього. Португальського вона тут і так навчиться, а українського… Вона не матиме такої можливості, якщо ми, батьки, не зможемо їй цю любов прищепити, дати їй це українське коріння.

Ольга працює в салоні краси у місті Фаро — столиці провінції Алгарве. Як це часто буває в діаспорі, свої тягнуться до своїх, тож значна частина її клієнток — українки. Жінка завжди відкрита до того, щоб поділитися власним емігрантським та материнським досвідом. А зараз він не аби як потрібен. За даними португальської служби у справах мігрантів, станом на червень 2023 року у країні перебувають 50 000 українських біженців, з них 14 000 — діти. 

Власним прикладом

Ольга не має власних авторських методик виховання дитини чи драматичної історії прозріння. Не було навіть родинної ради, де вони з чоловіком складали б окремий україноцентричний план виховання малечі. Це завжди було саме по собі зрозуміло. Вони підтримували контакт з рідними в Україні, регулярно обмінювалися посилками та зідзвонювалися. Тож, відповідно до віку дитини, серед посилок з’являлися україномовні книжечки та вишиванки. Їх у Єви ціла колекція. 

— З самого маленького віку вона має на кожен рік [нову] вишиванку різних кольорів. Вона б кожен день їх носила, їй це подобається. Мої батьки завжди подаруночки присилають, мої сестри коли приїжджають, привозять подарунки: книжки, вишиванки, іграшки з України, — розповідає жінка. 

Те, що Ользі видається не вартими уваги звичайними побутовими справами, насправді є прикладом того, що в першу чергу слід робити батькам, яким не байдуже, як сприйматиме Україну їхня дитина. Саме мова спілкування вдома, присутність українського в побуті й найголовніше — трансляція власного ставлення до батьківщини з боку батьків є основою, на якій ґрунтуватиметься світогляд дитини, говорить психологиня Олена Шершньова:

— Якщо в родини батьки розповідають, якої ми національності, спілкуються рідною мовою, то тоді проблеми з самоідентифікацією дитини не буде. А якщо ж, навпаки, батьки використовують іноземні мови або російську, якщо говорять «ми громадяни  світу» або «батьківщина там, де тобі добре», або щось, на кшталт того, що не важливо де вони живуть, то чекай іншого. Не те, якою мовою спілкується продавчиня в крамниці, не те якою мовою діти на майданчику розмовляють, буде визначати, як себе усвідомлює дитина.

Особливо важливу роль відіграє мова спілкування вдома. Незважаючи на те, що свої перші слова Єва сказала вже в Португалії, вона найбільш впевнено володіє саме українською мовою. «Найкраще я знаю українську, потім португальську і вже потім англійську», — так говорить про свої мовні навички сама дівчинка. 

Вивчення мов у дітей відбувається інакшим чином, ніж у дорослих — вони вивчають слова, органічно пізнаючи світ. Якщо дитина перебуває у двомовному середовищі з пелюшок, часто вона навіть не розрізняє мови, а сприймає різні слова на позначення одного явища як синоніми. Усвідомлення того, що це різні мови й ними слід оперувати окремо, приходить пізніше. Ольга пригадує, що так було і у випадку Єви: «Коли їй було півтора-два рочки, було таке що вона інколи говорила одне слово українською, інше — португальською. Десь після трьох років вона почала чітко говорити або тією, або іншою мовою». 

Тож батькам не слід турбуватися, що син чи донька плутатиме мови, рано чи пізно вони займуть свої окремі місця в житті дитини, говорить Ольга.

Ще однією вагомою частиною є підтримка контактів із людьми з України. Насамперед мова про родичів, наприклад, бабусь та дідусів, тамтешніх друзів. Якщо сім’я не має близьких, що залишилися в Україні, це можуть бути гуртки за інтересами, в яких існує офлайн-формат. Завдяки цьому спілкуванню дитина не просто матиме ще одне місце для мовної практики та додаткове джерело знань про Україну, а й власний зв’язок із батьківщиною.

Маленька Єва спілкується з родичами майже щодня. Завдяки цьому вона багато знає про їхній стиль життя та побут, має уявлення про те, як живуть люди в Україні, чим вони зайняті, що готують на вечерю тощо.

— Інколи по відеозв’язку, інколи телефоном, але ми часто зідзвонюємося. Вона завжди говорить, що «я поїду в Україну, я хочу те побачити, туди піти, те спробувати», у неї є розуміння, що там на неї чекають, й вона знає про те, як живуть її рідні, яким є їхній побут. Вона знає, що в Україні у неї є дім і вона може приїхати туди й жити там. Вона знає, що наша Україна потерпає від війни, від росіян, й внаслідок війни чимало будинків зруйновано. Чекає, постійно питає: «Мамо, правда ми поїдемо в Україну, коли закінчиться війна? Правда, це буде скоро?», — розповідає Ольга.

З таким підходом погоджується і психологиня Олена Шершньова. Вона наголошує, що спілкування із рідними чи друзями, які залишилися в Україні, особливо важливе для дітей, які виїхали за кордон через війну: 

— Це має значення для загального психологічного комфорту дитини. Тому що якщо обрубати ці зв’язки з рідними, з тими, хто там лишився, — для дитини це буде величезний стрес. Якщо ж продовжується спілкування з батьком, з родичами, з однокласниками, які, можливо, не виїхали, то це для дитини дуже потужна точка опори, — розповідає психологиня. 

Додаткове навчання онлайн та офлайн 

Спілкування — це основа, але для повноцінного уявлення про Україну та про свою ідентичність цього недостатньо. Дітям молодшого віку важливо читати автентичні українські казки, адже саме вони є джерелом розуміння української ментальності та відіграють особливо важливу роль у формуванні особистості дитини. Для дошкільнят та дітей шкільного віку вже слід дозовано впроваджувати додаткове навчання з тих дисциплін, яких немає в закордонній освіті: історії України, географії рідного краю, мови та літератури. 

Оскільки Єві усього п’ять, зараз її додаткове навчання обмежується невеличкими заняттями вдома з батьками.

— Ми вивчаємо пісні, віршики, книжечки читаємо українською. Вивчаємо українські букви з нею вдома, пишемо алфавіт. Їй це подобається, вона в захваті від того, що вона може писати своє ім’я одразу двома різними мовами. Їй цікаво порівнювати, — ділиться Ольга.

Та вже восени наступного року в житті дівчинки з’явиться не лише португальська початкова школа, а й українська. У містечку Фару, де живе родина, є українська школа вихідного дня імені Тараса Шевченка. Там функціонують кілька груп залежно від віку, де діти отримують базові загальноосвітні знання з українською позицією. Наступного навчального року свою улюблену вишиванку Єва вдягне на перший дзвоник також у цій школі. Схожі центри позакласного навчання є майже всюди, де присутня українська діаспора. 

Якщо офлайн-навчання не приваблює дитину або батьки не мають можливості організувати таке позакласне навантаження, існують також онлайн-платформи Міністерства освіти та науки України.

Для дошкільнят функціонує онлайновий дитячий садок НУМО. В ньому діти навчаються за програмою дошкільної освіти МОН, а батьки можуть знайти на його сайті корисні матеріали для самостійних занять із дитиною.

Учні 5-11 класів можуть будь-коли навчатися у Всеукраїнській школі онлайн. Їм не обов’язково проходити всю шкільну програму — якщо учня цікавлять окремі дисципліни, можна вивчати тільки ці курси.

‍Шанс на повернення 

Ольга не готова прогнозувати, коли її сім’я повернеться в Україну, але впевнена: після настання повноліття Єва зможе самостійно вирішити, в якій країні вона хоче жити. Тому вже зараз закладає фундамент для однаково широких можливостей як у Португалії, так і в Україні.

Для родин, які точно знають, що їхній притулок за кордоном є тимчасовим, це — неминучий виклик. Адже без україноцентричного виховання, додаткової освіти та розуміння українського побуту, інтегруватися в українське суспільство після проведеного за кордоном часу буде складно. 

Хоча й неможливо передбачити, як складеться життя маленької Єви, її батьки точно знають, що не хочуть закривати перед нею будь-які двері, а особливо ті, через які вона завжди може повернутися додому. Наразі, у свої п’ять, Єва ще не думає про такі речі, але впевнена, що хоче довго-довго подорожувати Україною після перемоги. І вже зараз розмірковує про національність майбутнього чоловіка. Її відповідь підказує: схоже, у батьків все виходить. 

Ось, що розповідає мама дівчинки: 

«Якось Єва виходить із садочка, запитує: 

— А як ти думаєш, хто буде моїм чоловіком — португалець чи українець?

— Не знаю, думаю, що це буде українець.

— Знаєш, я теж думаю, що це буде українець».

А що ви думаєте, чи можна зберегти національну ідентичність дитини, виховуючи її за кордоном? Пишіть нам на пошту, нас цікавить ваша думка: redakcja@sestry.eu

Сьогодні чимало студентів із статусом UKR здобувають безкоштовну вищу освіту в польських університетах. До редакції видання Sestry надходять питання від читачок, яким чином можна зберегти право на безоплатне навчання в подальшому.

Sestry розповідають про один із способів детальніше.

Для здобуття безоплатної вищої освіти у Польщі іноземці мають два шляхи:

• Оформити карту поляка або особи що є родичем чи дружиною/чоловіком громадянина Польщі.
• Отримати сертифікат, який засвідчує володіння польською мовою на рівні С1.

І якщо для карти поляка треба мати певні правові підстави, то сертифікат про рівень С1 може здобути кожен.

Проте, не  всі екзаменаційні центри видають сертифікати відповідного зразка.

Важливо здавати іспит лише в акредитованих центрах.

Їхній перелік можна переглянути тут натиснувши на іконку «Lista osriodków».

Якщо ви вже маєте або плануєте отримати сертифікат з будь-якого іншого центру, краще перепитати у вашому університеті, чи він підійде.

Реєстрація на іспит відбувається в усіх центрах одночасно. Наступний екзамен, на який можна записатися, проходитиме 20-21 квітня.

Реєстрація відкривається приблизно за два місяці до цієї дати і в кожному осередку проходить у свій спосіб: десь відкривають електронну форму, а десь просять приходити особисто і заповнювати паперову заяву.

Одне є спільне для всіх центрів. Не слід оплачувати наперед, без підтвердження реєстрації. Гроші вам не повернуть, а оплата без реєстрації не дійсна.

Іспит коштує 180 € і ще 20 € — сам сертифікат, якщо іспит складено успішно.

Екзамен триває трохи більше чотирьох годин і складається з письмової та усної частини.

Для успішного проходження екзамену достатньо отримати принаймні 50% балів в обох частинах.

Але зважайте, що сам сертифікат видадуть приблизно через півроку. Це варто враховувати, коли будете вести переговори з університетом щодо продовження безкоштовного навчання. Зазвичай деканат вимагає надати документ до певної дати. Інформація про терміни видачі сертифікатів теж є на сайті кожного конкретного екзаменаційного центру.

А далі — підготовка власне до іспиту.

Як оцінити свій рівень знань?

Варто ознайомитися з вимогами до рівнів володіння польською, наприклад, тут.

Скачайте тести з попередніх років проведення іспитів за посиланням:

https://certyfikatpolski.pl/o-egzaminie/przykladowe-testy-zbiory-zadan/

Пробний результат одразу варто зменшувати на 10-20 відсотків, бо вдома ви проходите тест і не хвилюєтесь, на відміну від напруженої ситуації на іспиті.

Ви ще маєте час, щоб підтягнути свої знання до екзамену на рівень С1. Але не зволікайте.

Важливо обрати акредитований центр, не прогавити реєстрацію і ретельно підготуватися.

Польські заклади для дошкільнят діляться на ясла і садочок. Ясла (żłobek) — це заклад для дітей віком від 5–6 місяців до 2,5 років, а садочок (przedszkole) — від 2,5 до 6 років. Дитячі садочки в Польщі вважаються одними з найкращих в Європі. Дитину можна записати без прив’язки до району. Список усіх садків можна знайти тут.

Основними інструментами дошкільної освіти у польських садках є турбота, виховання та навчання, вихователі присвячують багато уваги адаптації наймолодших до нових умов. Різниці між українськими та польськими дітьми ніхто не робить.

На батьківськіх форумах розповідають про те, що іноді біженці стикаються з небажанням дітей відвідувати садок, булінг. Оксана Кулаковська, вихователька дитячого садка, приїхала до Польщі, коли почалася війна. Розповідає, що за півтора року роботи у польському дитячому садочку не спостерігала булінгу. Діти підготовчої групи розуміють, що в Україні війна. «Була ситуація, що хлопчик зробив пістолет з лего і почав стріляти. Інший хлопчик забрав у нього пістолет і сказав, що не можна стріляти, бо в Україні війна, і це дуже страшно».

«Хлопчик почув польську мову і злякався»

Здавалося б, дітям легше адаптуватися до нової мови, бо вони як губка всотують інформацію, але для дошкільнят мова може стати значним бар’єром.

Світлана Яновська у Польщі працювала психологом у школі, зараз працює у дитячому садочку як вихователь-психолог. Виховує п’ятирічну доньку.

Розповіла, що головною перепоною на початку для дітей стає мова. Коли дитина чує польську мову, то часто сприймає це як небезпеку.

«Хлопчик в туалеті почув польську мову і злякався. Ми певний час працювали з тим страхом. Існує міф, що дитина дуже швидко має адаптуватися до польської мови. Насправді кожна дитина адаптується у своєму темпі. Все залежить від регіонів, звідки приїхала сім’я. Якщо це західна Україна, то мовна адаптація відбувається легше. Дітям з областей, де більше російськомовного контенту, важче. Але вони між собою знаходять спільну мову. Не завжди можуть пояснити вихователям, чого хочуть, але тоді ми говоримо батькам, що дитина щось сьогодні не зрозуміла.

Кожна проблема обговорюється. Конфлікти негайно вирішуються. Мені подобається, що в польських садочках розвивається емоційний інтелект. Хлопчик штовхнув дівчинку, вона плаче. Чому? Бо ти зробив їй боляче. Вихователі спонукають дітей до емпатичного спілкування, і це дуже добре.

Польські діти толерантно ставляться до українських. Вихователі теж роблять все можливе, аби діти почувалися комфортно. Виховательок називають тьотями — без імен. Тьотя (ciocia) — це та людина, яка займається з дитиною, допомагає їй. Кожна дитина може підбігти і притулитися до тьоті».

«Я наче програмую дитину, що все буде добре»

Роль вихователів у питанні адаптації дитини до дитячого садочка найважливіша.

Оксана Кулаковська, вихователька дитячого садка, розповідає, що головне — це розмова з дітьми: «Я завжди кажу, що намовляю дітей. Запевняю діток, що в нас будуть цікаві заняття. І це допомагає. Я наче програмую дитину на те, що все буде добре. Дуже важливо проводити індивідуальні бесіди, особливо якщо діти мають якісь особливості. Під час занять варто шукати різних форм подання інформації, бо дітям має бути цікаво».

Своїм досвідом адаптації дитини поділилася Вікторія Брикса, мама в декреті, яка майже 10 років мешкає в Польщі. До Варшави приїхала з чоловіком ще в 2014 році.

«Адаптація перші три тижні проходила важко. Син хворів. Коли я привела Марка до садка, він дуже плакав. Але в нашому дитячому садку працюють дуже хороші виховательки. Вони більше брали дитину на руки, щоб заспокоїти. Різниці у ставленні взагалі не відчувається. Виховательки докладають максимум зусиль, щоб діти якомога швидше адаптувалися. На початку розповідали, яких порад слід дотримуватися. Коли ми приводимо дітей до садочка, важливо, щоб не було довгого прощання. Просили не використовувати деякі фрази «не бійся», «все буде добре». Надали список фраз — пам’ятку для батьків».

Оксана Кулаковська радить багато спілкуватися. Коли дитина приходить у дитячий садочок, бачить сльози в маминих очах, то кидається в обійми і прощання затягується. Дітям важливо пояснювати як дорослим: батьки мають працювати, а діти ходити до дитячого садочка.

Поради психотерапевта для батьків

Катерина Зікунова, психотерапевтка  WAPP, членкиня Всесвітньої Асоціації Позитивної Психотерапії (Вісбаден, Німеччина) детально розповіла про всі складнощі, які можуть виникати під час адаптації до дитячого садка і дала рекомендації батькам, як допомогти дитині.
Адаптація дитини до дитячого садка проходить кілька етапів:

Етап 1: період дезадаптації. Незалежно від того, підготовлена дитина чи ні, спочатку все одно дитина перебуватиме в стані стресу і постійної напруги. Важко дається розділення з батьками, дитина часто плаче. Можуть розпочатися застудні захворювання.

Етап 2: період адаптації. Спрацьовують захисні механізми психіки. Дитина починає спілкуватися з вихователем та однолітками, бере участь в іграх, але сумує за батьками і часто запитує про них. Малюк тільки починає звикати до нових правил, може порушувати дисципліну та відмовлятися виконувати вимоги вихователя. Часто говорить, що не розуміє і таке інше…

Етап 3: період компенсації. Процес адаптації завершується, дитина звикає до колективу, до вихователів та нового режиму дня, спокійно відпускає батьків. Емоційне поле стабілізується, фізіологічні показники повертаються до норми.

Скільки часу триватиме кожен етап, залежить від індивідуальних особливостей малюка. На кожен йде приблизно місяць.

До іноземного дитячого садка дитину потрібно готувати заздалегідь, приблизно за 20 днів. Покажіть малюкові будинок, вікна його групи, ділянку для прогулянок. Познайомте дитину з вихователями. Зверніть увагу малюка на те, що всіх дітей ввечері батьки забирають додому.Чим більше дитина знатиме про правила поведінки у дитячому садочку, тим легше пройде період адаптації.

Психолог пропонує батькам перед тим як відвести дитину до дитячого садка, пограти з дітьми у гру: «Дитячий садок для звірят». Можна використати м’які іграшки, ляльки, конструктор. Дитина разом з мамою та татом створює різні ігрові ситуації: «Прихід у дитячий садок», «Прощання з мамою», «Сніданок», «Прогулянка», «Тихий час». Ось так у домашній атмосфері малюк освоюється з тим, що на нього чекає в дитячому садку.

В цю гру можна грати, вплітаючи слова мовою країни, де плануєте відвідувати садок.

Здатність дитини до успішної адаптації багато в чому залежить від психологічної установки батьків.

Що спокійніше мама і тато ставляться до походу дитини до дошкільного закладу, то впевненіше почувається малюк у незнайомому колективі.

По дорозі в садочок налаштовуйте дитину, як добре їй буде там сьогодні, в які цікаві ігри вона там гратиме, що смачного приготують кухарі.

Придумайте ритуал прощання з дитиною, щоб було цікаво. Це може бути поцілунок у щоку і дотик долонь або коротенький віршик. Дозвольте взяти з собою улюблену іграшку. Стежте за власним емоційним станом. Усі ваші тривоги та побоювання обов’язково передадуться дитині.

У період адаптації у дитини зростає чутливість до всіх впливів довкілля. Організм не завжди може впоратися із психічним навантаженням. «Перехід у хворобу» — захисна реакція організму, як дитячого, так і дорослого.

Не забувайте, що адаптація — це і для батьків, і для дітей. Будьте терплячими, і разом ви зможете подолати цей період та зробити його для вашої дитини менш болісним. А дитячий садок стане новим важливим етапом у їхньому житті.

Українки, які виїхали в інші країни через війну, можуть зіштовхнутися з необхідністю самостійно організовувати навчання дітей. І це часто викликає розгубленість, особливо якщо раніше ніколи такого не робили.

Я організовувала домашнє навчання  для своїх синів, старшокласника і першачка, ще до того, як прийшла епідемія коронавірусу і відбувся перехід на дистанційне навчання. В процесі ми знайшли кілька ідей, які, можливо, будуть корисні і вам.

Дистанційне навчання в часи ковіду, показало, що вчитися можна інакше, ніж в звичайній школі.

Але сімейна форма освіти – це ніби наступний щабель самостійності: школа проситиме лише контрольні роботи, а от організовувати увесь процес доведеться батькам, особливо на початку, доки дитина не привчиться вчитися самостійно. Як організувати домашню освіту, розберемось покроково.

Обираємо формат: онлайн-платформи, репетитори, або самостійне навчання

Найперше, вам треба оцінити власну завантаженість, фінансові можливості, а також вимоги школи, де ви атестуєтеся, чи достатньо матеріалів, які ця школа готова надавати. Врахуйте, що навіть найсамостійніша дитина періодично потребуватиме вашого залучення. Також на дорослого покладається планування: розклад, дедлайни.

Тож дорослому доведеться витрачати на це від 2-3 годин на тиждень до 2-3 годин на день.

Візьмемо найбільш завантажений варіант: ви працюєте повний день і не з дому, тож навряд чи у вас вийде виділяти ще 2-3 години часу щодня на навчання дитини. Тоді ваша задача – забезпечити ефективні заняття, навіть коли вас вдома немає.

Можна приєднатися до онлайн-платформи будь-якої дистанційної школи в форматі «Слухач», тобто без атестації, або ж спробувати зібрати групу ровесників та знайти репетиторів з основних предметів, які дитина не зможе опанувати самостійно.

Це поширене явище, в групах хоумскулерів бувають оголошення про пошук репетитора для готової групи або ж про вакантні місця. Оплата уроків ділиться на всіх учасників групи.

Починаємо планувати. Встановлюємо розклад

Прописувати краще не окремо дитячий розклад навчання, а розклад цілої родини.

Розкладу можна присвятити окрему тему, і це точно задача для дорослого – «жонглювати» часовими слотами так, щоб всі все встигли. Особливо уважними треба бути, якщо у вас один девайс на двох дітей або на родину, старайтеся скласти розклад так, щоб уникнути ситуації: «Віддайте мені ноутбук! Ні, зараз в мене заняття!»

Разом з тим, моїм дітям завжди подобалося роздивлятися «сімейний тиждень на папері», додавати свої заняття в нього, відмічати різними кольорами гуртки або наш спільний час, придумувати, чим заповнити «віконця». Підключайте до процесу тайм-менеджменту дитину. Добре, щоб дитина відчувала свій внесок.

Готовий «тижневий порядок» варто розмістити на видному місці. Якщо поруч буде годинник, дитина досить швидко почне орієнтуватися в ньому. Отже, робимо перші кроки в тайм-менеджменті.

Робоче місце. Парта, диван, чи підлога?

Вчитися можна в дуже різних місцях. Навіть маючи окремі парти, мої діти часто приходили з зошитами за обідній стіл або ж мостилися з книжкою чи ноутбуком на дивані чи на підлозі. Але варто принаймні продумати, в якому місці дитина при потребі зможе усамітнитися в тиші. Дуже складно думати про математику на онлайн-занятті, коли поруч мама готує обід або сестра розмовляє по телефону.

Важливо, щоб дитина розуміла, де вона може розкласти свої зошити, підручники, матеріали для творчості. Для моїх хлопців найзручнішими виявилися найпростіші відкриті стелажі – все на виду, все поруч, кілька поличок дозволяють сортувати речі в різний спосіб. Коробки не дають губитися різним дрібницям, склянки чудово тримають олівці та пензлі. Комодик, який мені здавався надзвичайно зручним, так і стояв порожнім, з'ясувалося, що книги і зошити там незручно шукати.

Пробуємо дотриматися розкладу і дедлайнів. Вносимо зміни

Ви великі молодці – все ретельно спланували і організували! Тепер будьте готові… що все може піти геть інакше. І це нормально. Розклад може змінюватися, заняття переноситися, ми можемо захворіти або ніч видатися безсонною. Наша задача не панікувати, а враховувати всі ці моменти і рухатися далі. 

Ми рухаємося малими кроками: привчаємо дитину до складеного розкладу, моніторимо її психологічний і фізичний стан, слідкуємо за дедлайнами здач контрольних робіт, які встановила школа.

На цьому етапі точно треба почитати про фізіологічні та психологічні особливості дітей різного віку. Це дозволить зрозуміти, чого можна чекати від дитини, а що вона поки не робитиме самостійно. Наприклад, батьки часом скаржаться, що син чи донька ніяк не може нормально планувати свій день, тиждень, місяць. І дуже заспокоються, коли дізнаються, що вона і не повинна цього вміти робити в 10-11 і навіть 12-13 річному віці, бо префронтальна кора її мозку, яка відповідає за цю навичку, формується до 20 років.

Звісно, плануванню варто вчити, але поступово. А тим часом нагадуємо про важливе самі або привчаємо користуватися електронними помічниками; плануємо заняття так, щоб на час здачі контрольних учень пройшов всі потрібні теми; слідкуємо, щоб дитина їла корисну їжу і достатньо спала. При потребі вносимо зміни в розклад.

Тепер ви – команда

Вам важливі оцінки? Знання? Зайнятість дитини? Чи ваші з нею стосунки?

Ось є ви, є ваш син, донька. Чи не найважливішими, попри все, є ваша близькість, дружба, довіра, взаємопідтримка?

Сімейне навчання може виявитися великим спільним проектом, який допоможе зблизити  родину, краще пізнати один одного.

Спочатку це може бути складно і незвично. Але якщо ставитися до цього, як до спільної пригоди, то й невдачу можна перетворити на досвід, відрефлексувати. Обов'язково взяти на озброєння гумор та взаємну повагу в ситуаціях, коли треба домовлятися. І думати, що найголовніше – це ви і ваші стосунки.

Не існує готового, єдино правильного рецепта ідеальної сімейної освіти - тут, як з приготуванням борщу – все індивідуально. Але, сподіваюся, мої нотатки надихнуть вас на створення свого унікального, оптимального саме для вашої родини сімейного навчання.