Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Між двох світів. Виклики шкільної освіти для українських дітей у Польщі
Станом на жовтень 2023 року, більше половини українських дітей у Польщі не відвідують польських шкіл. Таку статистику оприлюднила фундація Центр Громадянської освіти у своєму останньому звіті. Чому ці дані викликають серйозне занепокоєння — досліджувало видання Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Фундація Центр Громадянської освіти (Centrum Edukacji Obywatelskiej) оприлюднила новий звіт «Учні-біженці з України в польській системі освіти». Згідно з даними, станом на жовтень 2023 року за партами польських шкіл сидять приблизно 185 тисяч учнів з України, 135 тисяч з яких — вимушені мігранти. Ще 150 тисяч українських школярів перебувають поза системою польської освіти.
«Теоретично вони навчаються онлайн, але на практиці — ми не знаємо, що з ними відбувається», — пише директор Центру Громадянської освіти Єнджей Вітковський у поясненні до звіту. Як зазначається, формально ця група школярів здобуває обов'язкову шкільну освіту в рамках української дистанційної освіти. Тобто для багатьох з них це може бути вже четвертий рік навчання у форматі онлайн, що передбачає обмежений контакт з однолітками. У фундації також припускають, що деякі з цих дітей могли взагалі випасти з будь-якої системи освіти. Однак досі немає даних, які б дозволили оцінити масштаби цього явища.
«Наведені дані мають хвилювати всіх, кому не байдужий як стан польської освіти, так і добробут молодих українців, які шукають притулку від війни та кращого життя в Польщі. Як суспільство ми не можемо дозволити собі, щоб 150 тисяч молодих людей залишалися в освітньому вакуумі, тож вважаємо за необхідне скоординувати дії для підтримки їхньої освітньої інтеграції», — наголошує Єнджей Вітковський.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.
Навчання в польських школах: українська перспектива
Валерія Черняк, з якою поговорили Sestry, до повномасштабної війни була шкільним психологом у Києві. Протягом останніх майже двох років вона працює у Центрі допомоги мігрантам та біженцям Карітас у Білостоці, допомагає українським дітям та їхнім батькам адаптуватися в Польщі. За цей час вона вислухала безліч історій, познайомилась з сотнями родин.
«Дійсно, дуже багато наших дітей не відвідують польські школи взагалі. Здебільшого вони навчаються дистанційно в українських школах, — погоджується Валерія. — Їхні мами вже не раз, напевно, подякували карантину за добре організовану систему навчання онлайн, яка майже безперебійно працювала й після 24 лютого. Для великої кількості українців можливість вчитися у звичному онлайн середовищі стала психологічним порятунком, так званим «острівком стабільності та нормальності» серед страшних змін у житті».
Фото: Shutterstock
Водночас, як зауважує Валерія, досвід під час карантину показав, що дистанційно навчатись здатні далеко не всі.
«Багатьом складно зосередитись навіть під час живого уроку, що вже казати про самостійне опрацювання матеріалу та планування дня», — каже психологиня. Вона переконана, що в такому випадку неможливо отримати базові якісні знання.
Освіта і синдром відкладеного життя
«90 відсотків сімей, які я зустрічаю тут, досі планують повернутися в Україну, тому не будують своє життя в Польщі», — розповідає Валерія Черняк.
За її словами, наслідки такого «відкладеного життя» особливо позначаються на старшокласниках, які за час повномасштабної війни вже встигли закінчити 9 чи навіть 11 клас. Тепер вони не проти продовжити навчання у польських вищих навчальних закладах, але для цього передусім необхідне знання польської, за вивчення якої брались не всі.
«Школа є дуже дієвим способом вивчати мову, для українських учнів пропонують навіть додаткові години польської, — переконана Валерія. — Це також соціалізація і повне занурення у культурне середовище, що допомагає зрозуміти менталітет, поведінкові шаблони, гумор іноземців».
Невідомо, скільки часу триватиме війна, батьки не мають на це впливу. Але що ми точно можемо — це допомогти дитині побачити можливості для власного розвитку
Фото з архіву Валерії Черняк
Як поділилась Валерія, своїх дітей вона одразу відвела до місцевої школи, як тільки вони приїхали до Польщі. «Тоді у польських школах ще не розуміли, що з нашими дітьми робити, вчителі були розгублені. Але для мене тоді головним було не навчання як таке, а щоб діти вийшли зі свого «кокону», бачили ровесників, дорослих, брали хоч якусь участь в повсякденному житті школи. Після пережитих обстрілів і сидіння в бомбосховищах — вони боялися всього. Їх треба було повертати до життя, і школа тоді допомогла», — каже жінка.
Труднощі інтеграції
Серед даних у звіті Центру Громадянської освіти, що викликають стурбованість — те, що майже 4,5 тисячі українських учнів тогорішних I, II та III класів не продовжили навчання в наступному класі. При цьому кількість осіб цієї вікової групи (діти 2005, 2006 і 2007 років народження), зареєстрованих у Польщі, зросла з 66 тисяч до 72 тисяч. Це означає, що виїзд з Польщі не є основною причиною припинення навчання. Як аналізує фундація, можливими причинами такого явища можуть бути відсутність переходу до наступного класу та/або припинення подальшого навчання під час перебування в Польщі.
Фото: Shutterstock
Такі випадки підтверджує і Валерія Черняк. На її думку, важливим чинником є мовний бар'єр: діти середніх і старших класів мають більше додаткових годин польської мови, ніж молодші школярі, а отже — інтегруються швидше. Також адаптація українських дітей в польській системі освіти погіршилася зі скасуванням посад україномовних асистентів, які, за відгуками підопічних Валерії, у 2022 році були значною підтримкою школярам.
Діти потребують розуміння. Часто кидають навчання у польських школах саме тому, що розуміння там не знаходять
За словами Валерії, тут не йдеться про якийсь особливий підхід, а про звичайні шкільні питання. Наприклад, через мовний бар’єр не до кінця зрозуміла умова задачі, а вчитель пояснити не може рідною для дитини мовою. І учень в результаті отримує занижені результати з предмету. Поступово такі дрібні невдачі накопичуються, і дитина просто втрачає будь-яку мотивацію ходити до школи. Асистенти ж своєю присутністю дуже допомагали, були представниками дитини у школі.
Як допомогти дитині?
Валерія Черняк радить батькам не втрачати час і ретельно продумати стратегію вивчення польської мови, навіть якщо у планах є повернення додому: ніхто не знає, коли в Україні знову буде безпечно.
«Задача батьків — бачити свою дитину і моніторити, щоб вона не була ізольована. Для цього варто ретельно продумати стратегію вивчення польської мови, навіть якщо ви не знаєте точно, скільки часу тут будете і все ще плануєте повернутись додому. Курси, клуби — зараз можливостей дуже багато і поза школою. Розглядайте саме перебування в Польщі як можливість спілкування з нейтів спікерами [англ. native speaker — людина, для якої дана мова є рідною. — Ред.] польської, за яке в Україні треба було б платити», — заохочує Валерія.
Позашкільні активності українських дітей. Фото з архіву Валерії Черняк
Добре, якщо дитина, крім онлайн навчання, відвідує і якісь живі зустрічі, курси чи гуртки, де у неї є коло спілкування.
«Досвід моїх підопічних показує, що інтеграція з однолітками-поляками краще відбувається саме в неформальній, позашкільній атмосфері: на спортивних секціях, творчих заняттях, спільних таборах. Але треба, аби дитина володіла польською хоча б на базовому рівні», — підкреслює фахівчиня.
«Багатокультурність прийшла в польські школи назавжди»
Як зазначають у Центрі Громадянської освіти, якби всі учні з України, які зараз перебувають у Польщі, ходили до шкіл, то вони становили б майже 7% учнів за польськими партами.
Багатокультурність прийшла в школи назавжди, нам потрібно починати свідомо керувати нею», — вважає директор Центру Громадянської освіти Єнджей Вітковський
Для цього, переконаний Вітковський, необхідні скоординовані дії для підтримки освітньої інтеграції.
Зрештою, ані Польща, ані Україна не мають жодних ілюзій: інтеграція дітей в системі іноземної освіти є важливим й непростим завданням, що вимагає уваги та зусиль обох сторін цього процесу. Однак її успіх не тільки допоможе дітям адаптуватися до нових умов та бути готовими до нових викликів, а й сприятиме побудові міцних і довгострокових відносин між Україною та Польщею.
Освітня консультантка, тьюторка для підлітків; мама двох синів-гоумскулерів; багаторічна адміністраторка найбільшої української ФБ-спільноти про альтернативну освіту; пластова виховниця, організаторка сімейних таборів; сертифікована тренерка програми підтримки українських мам у Польщі «Додати сил» від IMID.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Місто Суми розташоване приблизно за 30 кілометрів від кордону з Росією. Це дуже близько, особливо з точки зору відстані до місць, з яких запускають ракети в бік України.
Сьогодні фронт війни починається одразу по той бік російського кордону. Це можна побачити в міському пейзажі, а також почути. Спочатку чути вибух, а вже потім повітряну тривогу. Системи раннього попередження не встигають вчасно зреагувати, а отже, вчасно попередити мешканців про загрозу, що наближається.
Люди живуть у відчутті постійної небезпеки, від якої їх ніхто не може застерегти.
Коли обстріли без попередження стали сумним і страшним повсякденним явищем, міська влада вирішила призупинити стаціонарну роботу шкіл і повністю перейти на дистанційне навчання
«У деяких сім'ях по двоє-троє дітей, — розповідає директорка Ірина Шумило, — це небагаті сім'ї. Якщо в таких сім'ях є лише один комп'ютер, то вони не можуть собі дозволити дистанційне навчання. Якщо в такій сім'ї є лише один комп'ютер, вони не мають можливості ним користуватися, адже уроки тривають цілий день, в один і той самий час. Тому в більшості випадків діти підключаються з маминого чи татового телефону. Але це дуже ускладнює навчання.
Порожньо і глухо
На стіні, біля сходів, що ведуть до класів, була підготовлена графіка з важливими для розвитку дітей словами: сім'я, мотивація, мистецтво, майбутнє, мета, творчість.
Поруч був приклеєний папірець зі словами «до укриття» та стрілкою, що вказувала шлях до підвалу. Вже під час повномасштабного вторгнення школу почали ремонтувати та пристосовувати до реалій війни. Сірий і похмурий підвал, який використовувався як бомбосховище, перетворився на приємний простір.
— Ми організували мистецькі конкурси. Діти приносили свої роботи, які зараз прикрашають укриття, — розповідає Тетяна Подоляко, вчителька української мови. А були випадки, коли ми з дітьми спускалися в підвал і сиділи тут по шість-вісім годин, поки не минала небезпека. Це приміщення також підготовлене для проведення занять під час надзвичайних ситуацій. Але за рішенням влади навіть тут діти не можуть зустрічатися і навчатися.
Ми заглядаємо в підземний клас у притулку. На одній з лавок, перед відкритим комп'ютером, сидить маленький хлопчик, поруч з ним — вчителька. Йде урок англійської мови. Тетяна пошепки пояснює мені, що він учень з особливими потребами, який не зміг звикнути до навчання вдома, тому, як виняток, йому дозволили перебувати на території школи під час уроку. Але тільки в підвалі.
Фото: Альдона Гартвіньська
Але бувають випадки, коли дітям потрібно поговорити особисто — чи то зі шкільним психологом, чи то з учителем, якому вони довіряють. Дуже часто вони охочіше розповідають про свої проблеми шкільному персоналу, ніж батькам. А дітям зараз дуже важко, і вони все частіше звертаються за допомогою. Обмеження вдома, постійна загроза падіння ракет, постійний страх через війну, що триває, або, нарешті, родичі, які загинули на війні, смерть яких їм дуже важко зрозуміти або пережити...
А вчителі в школі завжди готові і чекають на своїх учнів. Вони не лише організовують корекційні заняття чи пояснюють незрозуміле на уроках, але й пропонують їм підтримку, просто розмовляючи з ними про їхні проблеми
Вони розмовляють по телефону або за допомогою відеодзвінків. Якщо цього вимагає ситуація, вони зустрічаються особисто в укритті.
— Я багато років працюю в освіті, — розповідає Тетяна Подоляко, — але настали такі часи, що наші зарплати просто смішні. Тому сьогодні в школах працюють справжні вчителі, а не ті, хто прийшов на заробітки. Сюди прийшли люди за покликом серця. Тому що роль вчителя полягає не тільки в тому, щоб навчити читати чи писати, а найголовніша місія вчителя — навчити дитину залишатися хорошою людиною в майбутньому, в якій би складній ситуації вона не опинилася.
Велика шкільна родина
Порожні шкільні коридори мають у собі щось моторошне і сумне. Скрипить підлога і відлунюють наші голоси. А адже від барвистих стін мав би відлунюватися дитячий сміх.
Сьогоднішній сигнал повітряної тривоги перервав, серед іншого, урок інформатики. Викладачка цього предмету Вікторія Авраменко колись була тут ученицею, але через роки повернулася вже в іншій ролі. І таких випадків, коли учні та вчителі створюють цілі шкільні покоління, стає дедалі більше. Атмосфера школи більше схожа на велику родину, ніж на навчальний заклад. Зараз викладання інформатики — це справжній виклик у ці складні часи, адже як викладати цей предмет дітям дистанційно, не маючи можливості щось показати, надати технічну підтримку?
— У нас тут є такий електронний щоденник, ціла система, де ми можемо задавати домашні завдання, писати коментарі, ставити оцінки, і до цього мають доступ і учні, і батьки, — Вікторія Авраменко показує довгий список презентацій та домашніх завдань, які були задані учням, — а якщо дитина не має можливості підключитися до онлайн-класів, ми намагаємося дати якомога більше матеріалу, вправ, щоб вона могла наздогнати самостійно.
Фото: Альдона Гартвіньська
На запитання, коли вона востаннє бачила учнів у своєму класі, Вікторія відповідає, що це було в травні цього року, коли ще було гібридне навчання — частина занять проходила в школі, а частина онлайн. Проте сльози самі собою навертаються на очі, коли вона дивиться на порожній коридор.
— Дітей зараз обмежують у всіх сферах їхнього життя. У них забирають не лише освіту, але й дитинство. Перед школою є дитячий майданчик, там давно нікого не було. Це дуже сумно.
Ми віримо, що це скоро закінчиться
Вчителі вірять, що незабаром шкільні коридори знову наповняться дітьми, тож готуються до нового навчального року за їхньої відсутності. Вони самотужки ремонтують кімнату, де в невідомому майбутньому має з'явитися новий комп'ютерний клас. Вони ремонтують кімнату, не переймаючись тим, що поки що не мають комп'ютерів.
— Працівники школи все ремонтують самі, бо ми не маємо ресурсів від міністерства, — каже директорка школи. Ми навіть надсилали запити в різні магазини, щоб дізнатися, чи немає у них чогось пошкодженого, можливо, порвався пакет і такий товар не придатний для продажу, і ми з радістю його візьмемо. І так, потроху, ми працюємо, починаючи з вересня.
Також власними силами відремонтували кабінет хімії. На стінах висять дошки, кольорові рівняння хімічних реакцій, а на підлозі — вазонки з красивими квітами. Приміщення нагадує аудиторію з американських кампусів, вишукану в кожній деталі. Коридори та ванні кімнати також відремонтовані. Але найбільше мене вразила їдальня. Велике і чисте приміщення, з кількома рядами лавок і стільців, з картинами із зображенням їжі, фруктів і овочів.
Ми почали готувати за меню, яке розробив сам Євген Клопотенко, — розповідає шкільна кухарка, — тільки нам немає для кого готувати
З січня 2022 року по всій Україні розпочалися зміни в системі харчування дітей у закладах освіти. Основне покращення мало полягати в тому, що діти їстимуть менше хліба, цукру та солі, натомість кількість овочів, м'яса та молочних продуктів у їхніх тарілках мала збільшитися. За зміни відповідав легендарний шеф-кухар Клопотенко, який приготував 160 зразкових страв. Серед них були, зокрема, запечена риба, херсонська юшка, салат з буряка та сухариків, курячий шніцель, банош або полтавський борщ. Однак зі шкільної кухні віє холодом порожніх казанів і сковорідок. Ніхто не знає, коли нарешті можна буде розпалити конфорки. Кухарка, трохи ніби з соромом в очах, майже пошепки розповідає, що знає, що деякі з дітей могли розраховувати лише на теплу і поживну їжу протягом дня в школі.
Фото: Альдона Гартвіньська
Відразу біля головного входу до школи знаходиться Стіна пам'яті. Невеличкий і невибагливий вівтар у синьо-жовтих кольорах вшановує пам'ять загиблих героїв, які були випускниками школи № 20 у Сумах. Вісім солдатів, які загинули під час повномасштабного вторгнення, дивляться на мене з невеликих фотографій. Поруч з ними стоїть невелика картонна коробка, куди діти та батьки можуть приносити подарунки для воїнів. Найчастіше це картини, цукерки або хустинки ручної роботи, які виконують роль оберегів і приносять удачу.
— Я б дуже не хотіла додавати сюди більше фотографій, — каже Тетяна, її очі застигають від емоцій, — але ми знаємо, що багато наших випускників, багато наших хлопців зараз воюють на фронті.
Повномасштабна війна зробила тектонічний зсув у ставленні суспільства до української мови. Для багатьох іноземців стало відкриттям, що за рівнем спорідненості українська ближче для білоруської (84%), польської (70%) і сербської (68%), і лише потім до російської (62%) мови. Українська входить у тридцятку найпоширеніших мов у світі, адже нею володіють понад 40 мільйонів людей не тільки в Україні, але й у діаспорі.
За даними електронної платформи для вивчення мов Duolingo, у 2022 році понад 1,3 мільйона людей по всьому світу почали вивчати українську мову. І Польща посіла 3 місце у світі (після Ірландії та Німеччини) за приростом таких користувачів (1615%). А це цифри тільки однієї платформи, тоді як ще є сотні приватних і корпоративних викладачів, репетитори й подкасти.
Частина тих, хто завершив курс у популярних застосунках, все ще не відчуває значного прогресу у володінні українською. Хтось не має терпіння на уроки, а хтось хотів би дізнатися ще більше. І подкасти, які можна слухати в машині, вдома, на пробіжці, є чудовим сучасним інструментом ненав’язливого опанування української.
Подкасти для тих, хто вивчає українську з нуля
Загалом вибір подкастів для тих, хто вивчає українську з нуля, обмежений. Більшість подкастів орієнтована на просунутих учнів і часто подає матеріал українською без пояснень іноземною. Однак, деякі подкасти можуть бути корисними навіть для тих, хто тільки починає навчання.
Це подкаст від українки, авторки проєкту з вивчення польської мови Станіслави Троцюк. Він був створений з початком повномасштабної війни у відповідь на зацікавленість поляків українською мовою. Подкаст містить основні фрази, звороти українською. Особливість подкасту в тому, що він є польськомовним. Окрім подкасту, Станіслава також створила відеоуроки на YouTube. Вони охоплюють різні аспекти української мови і чудово підходять для початківців, пропонуючи доступні пояснення.
Цей подкаст охоплює базові теми: «Я і моя сім'я», «Моя квартира», «Мій робочий день». Тут обговорюють ситуації, що можуть виникнути у сфері послуг — тобто в магазинах, лікарнях чи банках. Крім того, подкаст знайомить читачів з українськими стравами, зокрема борщем, культурою святкування Різдва. Програма допомагає слухачам розширювати лексичний запас та покращувати комунікативні навички в різних побутових ситуаціях.
Почніть з основного подкасту Ukrainian Lessons Podcast, який є важливим для всіх, хто вивчає українську мову. Він охоплює основні мовні аспекти — як граматику, так і лексику.
Ukrainian Lessons Podcast має дві основні частини — українську й англійську. У першій частині спілкуються носії мови, а в другій українська викладачка Анна Огойко надає пояснення того, що було сказано в українській частині.
«Подкаст має шість сезонів, і кожен наступний є складнішим за попередній. Перший сезон призначений для початківців без знань. Сезони 2 та 3 зосереджені на початковому та середньому рівнях. Сезони 4-6 повністю ведуться повільною українською мовою та охоплюють різні теми, пов'язані з українською мовою, історією та культурою (з детальним розглядом лексики, граматики та вправами на вимову).
Звісно, вивчити мову за одну хвилину неможливо, але цей подкаст пропонує короткі, швидкі уроки української, щоб ви могли отримати додаткову практику. Подкаст більше не оновлюється, але містить багато епізодів, які навчать вас основам — таким як корисні фрази для подорожей, цифри, розмовні вирази тощо. Це відмінний спосіб доповнити ваші уроки української мови та закріпити знання.
Інший подкаст від Ukrainian Lessons ― 5 Minute Ukrainian ― зосереджений на розмовній мові. Він пропонує короткі, реалістичні діалоги, що охоплюють щоденні ситуації, як-от замовлення кави, знайомство чи бронювання столика в ресторані.
Ця серія багата на лексичні підказки та ключові граматичні моменти, надаючи корисні інсайти для швидкого й легкого навчання. Це як мати особистого гіда з української мови, що полегшує орієнтацію у щоденних спілкуваннях.
Ще один чудовий спосіб попрактикувати аудіювання. Євген так каже про свій подкаст: «Я чітко й цікаво говорю про своє життя і про Україну. Якщо ви володієте будь-якою слов'янською мовою, ви можете зрозуміти більшість з того, що я кажу».
Кожен епізод триває від 4 до 10 хвилин та охоплює різноманітні й несподівані теми: від порад щодо вивчення мов до святкувань під час війни чи що таке веганське сало.
Автор подкасту, український ведучий Віктор Дяченко, фокусується на поширених мовленнєвих помилках. Щоденне збагачення словникового запасу цікавими словами та корисними вправами, аби вільно володіти українською та дивувати своїми знаннями навіть носіїв мови. Цей подкаст не тільки про мову, а й про українську історію та культуру.
Переходимо на просунутий рівень: аналізуємо українською
На цьому рівні пропонуємо слухати подкасти, які будуть відповідати на безліч питань, що їх часто ставлять іноземці про Україну та її мову: «Чому частина українців розмовляють російською?», «Які є міфи про українську мову?», «Чи загрожує їй зникнення?» тощо.
Подкаст від Radio Skovoroda про мотивацію та досвід переходу на українську мову. Авторка Софія Тетерваковська спілкується з українцями, які опановують рідну мову, а також з іноземцями, які навчилися української. Можливо, саме їхній досвід вас надихне?
Тут багато чутливих тем про мову, розповідей про те, що українська не унікальна в бажанні імперії знищити її. Зокрема, для поляків буде цікаво послухати, як українці бачать їхню боротьбу за збереження мови в подкасті «Як поляки захищають і розвивають свою мову», адже Польща теж тривалий час була розділена між різними державами. У складі Російської імперії вона називалася Царством Польським, але імперська влада всіляко намагалася знищити національну освіту й мову, особливо після повстань 1830-1831 та 1863 років.
Тут про правильний наголос, слововживання, а також про український суржик, яким розмовляє, за інформацією Київського міжнародного інституту соціології, від 11% до 18% українців (це від 5 до 8 млн осіб). Здебільшого це жителі східних і центральних областей (21,7%), а найменше суржика у Західній Україні (2,5%).
Це справжній культурний «борщ», який знайомить слухачів з важливими історичними подіями. Тут можна дізнатися про створення відеоігор, радянські мозаїки та традиційні різдвяні страви. І тут багато важливих питань про мову в розрізі ідентичності та культури. Автори подкасту — історик Антон Мудрак і журналіст Павло Шаповал.
Круті тематичні подкасти українською з історії, культури та мистецтва
На проміжному етапі вивчення мови найкраще — це почати вивчати культуру, історію та знайомитися з мистецтвом країни. І, звісно ж, практикувати мову в живому спілкуванні. Ми підібрали кілька подкастів, щоб у вас завжди були нові теми.
Подкаст про мистецтво. Кожен сезон — нова тема та новий кут зору. Говорять про українських митців, яких вкрала Росія. Також є діалоги із сучасними українськими митцями, розглядаються питання розвитку суспільства та культурної спадщини.
Це документальний наративний подкаст про культурні крадіжки, які Росія вчиняє протягом багатьох століть в Україні. Це ініціатива кінокомпанії 435 FILMS. Тут розповідають про українські культурні артефакти, які обманом опинились в російських музеях.
Серія подкастів «Україна розумна» від hromadske — це діалоги філософа та письменника Володимира Єрмоленка із соціологами, теологами, істориками, науковцями про Україну.
«Ці інтерв'ю мають тривалість, що виходить за межі одного дня. Вони надають сенси та розуміння, а не лише інформацію, дозволяючи зупинитися та озирнутися навколо. «Україна розумна» зосереджена на пошуках української ідентичності та допомагає бачити Україну усвідомлено», — йдеться в описі проєкту.
Це подкаст етнологині Ірини Ігнатенко про історію інтимних стосунків у традиційному українському суспільстві. У кожному епізоді дослідниця розповідає, які традиції і порядки мали наші предки і як вони отримували і позбавляли себе задоволення. Це нагода крізь призму минулого трохи краще зрозуміти себе теперішніх.
Подкаст про колоніальне минуле України і його вплив на сьогодення. Війна в Україні загострила суперечки довкола нашої історії, і ми все ще не розуміємо, де ми. У цьому подкасті Маріам Найєм разом з Валентиною Сотниковою будуть досліджувати наше колонізаційне минуле, його вплив на наше повсякденне життя та культуру. А також шукатимуть інструменти, які допоможуть зрозуміти себе та Україну краще.
Подкаст про жінок, які на власному прикладі показували, що жінка має право жити так, як того бажає, та має сили реалізувати свій потенціал. Проєкт «ВТРАЧЕНІ», реалізований Громадською організацією PRO WOMEN UA, зміг показати, як в кінці XIX – на початку XX століть жінки з різних регіонів України змогли взяти під контроль власне життя, реалізовуватися в різних сферах і бути не лише матерями та господинями.
Зараз часто проводять паралелі, яким був світ під час Другої світової війни та після неї. У подкасті Олександр Аврамчук та Ілля Кабачинський розповідають про події минулого, щоб краще зрозуміти майбутнє.
Тут не буде нудних дат. Зате буде про секс, раси, нації, релігії, зради, любов і війни. Письменник і телеведучий, автор історичного телепроекту «Машина часу» Олег Криштопа розповідає невідомі історії про відомих людей.
Тут ви знайдете твори українських класиків та сучасних авторів. Наразі в аудіоформаті доступні такі твори: «Депеш Мод» Сергія Жадана, «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» Майка Йогансена, «Повість про санаторійну зону» Миколи Хвильового та «Синдром листопаду» Вікторії Амеліної. Разом з тим тут можна знайти випуски з обговоренням книг та записані інтерв'ю з митцями. Усе це створено для того, щоб слухачі могли зануритися у світ української літератури та відійти від російських наративів.
Подкаст про культуру від викладачів Могилянки — літературознавиці Тетяни Огаркової та філософа Володимира Єрмоленка. Подкаст охоплює широкий спектр тем і включає розділи «Українська культура», «Мислити в темні часи», «Культові автори», «Культові епохи» та «5 філософських розмов».
Цей подкаст-проєкт створений «Мистецьким фестивалем "Ї"» та Українським інститутом книги. Команда проєкту подорожує містами України, записуючи розмови з сучасними письменниками на теми, важливі для літератури. Крім «Літературних балачок», ви можете переглянути відео «Будні митця» — прогулянки рідними містами митців, записи у їхніх домівках і важливих для них місцях. Проєкт був записаний у 2020 році.
Незвичний подкаст на перетині психології та української літератури. Ведучі обговорюють літературні твори, допомагаючи слухачам глибше зрозуміти особисту ідентичність, по-новому подивитися на авторів, відкрити нові улюблені українські постаті й книги.
Тут ви почуєте цікаві і небанальні історії про українських авторів, епохи та розвиток української літератури. Це важливі розмови про філософію та психологію української літератури.
Подкаст від Radio Skovoroda, в якому Вікторія Лавриненко говорить із сучасними українськими авторами. Спогади, теплі розмови, літературно-винні рекомендації та цікаві дискусії на мистецькі та особисті теми.
Гумор по-українськи
Найвищий рівень розуміння мови — розуміння її гумору. За допомогою цих подкастів можна навчитися сміятися разом з українцями й опанувати тонкощі нашого гумору.
Бесіди з коміками з різних регіонів України про їхню діяльність, зміни у житті та творчості, натхнення, а також cancel-культуру, яка набирає обертів через нові реалії та нове ставлення до гумору. Про що можна і не варто жартувати? Як допомагає не збожеволіти чорний гумор? Яка взагалі роль гумору під час війни? Слухайте у подкасті «Сміх та гріх» від Радіо «Накипіло».
Подкаст про культуру сміху від редакторів Vertigo та The Village Україна Юри Поворозника і Ярослава Друзюка. У подкасті говорять про українську та світову комедію, успішні стендапи та просто хороші жарти.
За останні три роки українці в Польщі зареєстрували 77,7 тисяч бізнесів, що становить 9% від загальної кількості ФОПів, відкритих у країні в цей період. З кожним роком кількість українських бізнесів збільшується. Як підрахували в Польському економічному інституті (PIE), близько 37% новостворених фірм відкривають жінки. І одним з найпопулярніших напрямів серед них є індустрія краси — косметичні, манікюрні й перукарські салони (до 13% від усіх українських бізнесів).
Тетяна Ковнацька до 2022 року мешкала на Житомирщині. Придбала будинок, в якому планувала жити й виховувати двох синів (молодший син має діагноз ДЦП). Але встигла пожити в ньому всього 4 місяці. Війна змусила переїхати до Польщі й самостійно дбати про дітей. Заради них і завдяки ним Тетяна досягла поставленої мети — відкрила в Кракові власний косметичний кабінет.
«Я — косметолог, але спочатку в Польщі мила під'їзди»
— Коли я з двома дітьми приїхала до Польщі, навіть уявити не могла, що можу працювати за професією, — розповідає Sestry косметолог Тетяна Ковнацька. — Перше, що мені тут запропонували, — мити посуд. Потім — під'їзди. Я на все погоджувалась, хоча платили копійки.
Коли порахувала, скільки буду отримувати за свою роботу, зрозуміла, що доведеться працювати по 10 годин, а ще — вночі, і навіть так я не зможу забезпечити дітям ні житла, ні школи. Розплакалась…
Подзвонила своєму старшому сину. Він вислухав мене і сказав:
«Мама, кидай мити під'їзди й шукай роботу за спеціальністю. Кілька днів зможемо прожити. Будемо їсти один суп»
Його слова дуже на мене вплинули. Я прийшла додому, сіла й стала писати у фейсбуці всім салонам краси, що шукаю роботу.
Зі старшим і молодшим синами
— Розкажіть, як ви приїхали до Польщі. Чому саме сюди?
— 24 лютого у мене була страшна паніка. Що робити? В голові не було жодної відповіді. Старшому сину тоді було 15 років, молодшому — сім.
Спочатку поїхала до мами, яка живе біля кордону з Білоруссю. Це було небезпечно. Але коли небезпека, то ми, як діти, хочемо сховатися у мами.
А у мами через постійні вибухи доводилося носити молодшого сина на руках у льох. Сам він спуститися й піднятися не може, бо має діагноз ДЦП. Але навіть тоді, серед вибухів у погрібі, я не думала виїжджати з України.
Аж поки 1 березня не подзвонила сестра з монастиря, при якому мій син ходив у садочок для неповносправних. Сестра сказала: «Таня, ти повинна вивезти Влада. Ти повинна про нього подбати». І пояснила, що дитина з ДЦП дуже чутлива. І якщо щось вибухне поруч, його контузить набагато сильніше, ніж нас, здорових людей. Так я вирішила їхати з України.
Наступного дня сіла в машину зі своїми дітьми й нарешті відчула силу. Усвідомила, що все роблю правильно.
Перетнувши кордон з Польщею вночі, ми поїхали до центру біженців. Але коли я побачила цей центр, зрозуміла, що там ми не залишимось. Великий спортзал, де дуже багато людей. Гучно, світло не вимикається. Майже ніхто не спить. І ми заночували просто в машині на стоянці. І вже вранці взяли курс на Краків.
«Конкуренція в косметології висока. Майже всі конкуренти — українки»
— Що було після того, як ви розіслали своє резюме краківським салонам краси? Довго довелося чекати відповіді?
— Після того, як я розіслала десятки листів місцевим салонам, два з них взяли мене на роботу. Я працювала одночасно в обох — їздила між двома локаціями. «Хочеш заробити, маєш сама знайти клієнтів». Такі умови висунули мені працедавці. Але я знала, що в мене вийде. Адже я не мала вибору.
А коли у мене в житті немає вибору, я завжди знаходжу вихід
Згодом стала орендувати місце в салоні. Платила 40% з кожного клієнта. На свою справу у мене грошей ще не було. Бо податки, витрати були, а стабільного доходу — ні. Але коли я напрацювала свою базу клієнтів, зрозуміла, що вже готова зареєструвати свою діяльність і працювати «на себе».
Зараз у мене свій косметологічний кабінет. І шлях до нього був непростий. Довелося витратитися на матеріали, якісні апарати, довго шукати й знайти хороше місце, до якого зручно добиратися. Я позичала гроші, потім віддавала. Мені ніхто не допомагав. Я не називаю себе бізнеследі. Говорю про це як про свою справу. Бо бізнес — це щось велике. А у мене тільки початок великого.
Зареєструвати свою справу в Польщі не складно. Українцям під час війни спростили умови, тож реєстрація зайняла у мене з пів години. Маю бухгалтера — це обов'язкова умова ведення бізнесу. Він мені допомагає зі звітністю, податками, паперами.
— Конкурентів багато?
— Конкуренція в косметології у Польщі висока. Але майже всі конкуренти — українські майстрині. Українці у сфері краси дійсно найкращі.
Конкуренція змушує весь час вдосконалюватися. І це не тільки про техніки, апарати й сучасні процедури. Це й про просування власного бренду. Ти маєш записувати відео, «скакати на камеру», показувати і роботу, і особисте життя.
Бо тільки зупинився, все — роботи немає.
Звичайно, доводиться весь час вчитися новим технікам. Тільки в цьому місяці була на трьох навчаннях. Один навчальний курс коштує від 1500 до 4000 злотих.
Чому ще я тут навчилася? Що порівнювати себе з кимось з майстрів неправильно. У кожного свої умови, ситуація, і я живу й працюю згідно зі своїми умовами. Я йду власними кроками. Нехай вони не швидкі й не великі, але я роблю їх сама
— Що для вас найважливіше: прибуток, кількість клієнтів, репутація?
— Репутація для мене завжди на першому місці. Дуже важливо, що клієнт говорить про мою роботу. За грошима я не женусь, але мені треба, щоб грошей було стільки, щоб могли нормально жити мої діти і я. Самотужки забезпечую свою сім'ю, тому ігнорувати прибуток не можу. А він приходить, якщо хороша репутація. Тільки так це і працює — репутація сприяє росту кількості клієнтів, клієнти приносять прибуток.
— Які б поради ви дали українкам, які хочуть відкрити свій бізнес у новій країні?
— Брати й робити. Боїшся? Все одно бери й роби.Важливо бути як відважною, так і уважною. Заздалегідь розрахувати все: податки, оренду, витрати. Відкрити свою справу — це одне, а от втримати діяльність — окреме завдання. Варто розуміти, що це «гра в довгу». І бути готовою до різних викликів. Але не боятися — найважливіше.
— Скільки треба мати грошей, щоб відкрити свій косметологічний кабінет?
— Щоб відкрити свою справу, я вклала близько 10 тисяч злотих. І це при тому, що частина матеріалів у мене вже була, я привезла їх з України. Довелося купувати лампи, кушетки, столи, а також касовий апарат і термінал. Якщо додати до витрат апарати, з якими я працюю, вийде близько 30 тисяч злотих. Але апарати я купую поступово. Ціни на них — від тисячі доларів. Мої апарати коштують 1,5-2 тисячі доларів кожний.
Дуже хочу розширятися. Йду до цього. Хочу кращі умови, більший кабінет, більше працівників.
— Яким може бути дохід і прибуток косметолога в Польщі?
— Взагалі дохід у косметолога може бути дуже непоганим. Якщо завантаженість з 8 ранку до 8 вечора — і так щодня, можна мати 30-40 тисяч злотих на місяць. Але я так працювати не можу. Адже моя дитина потребує мене дома. Логопед, масаж, фізіотерапевт у молодшого сина, школа старшого — і між усім цим треба встигнути. Зараз я заробляю 15-20 тисяч злотих брутто. Віднімаємо податки, зарплату бухгалтеру, витрати на матеріали, оренду (2000 злотих) тощо. Залишається 7-9 тисяч злотих. У косметолога великі витрати.
Разом з тим у Польщі я дуже виросла, розкрилась. Почала себе впевнено почувати. Можу сама в чужій країні жити в комфорті, розвиватися професійно, відчувати впевненість. Пишаюся собою.
— Що ви вважаєте головним своїм успіхом?
— Те, що я не боюся. Руки трусяться, але я роблю. Вперто і наполегливо. Постійно вчуся чомусь новому. Коли згадую, як вперше робила мезотерапію (ін’єкційна процедура в косметології. — Ред.), аж смішно. Руки трусилися, плакала. Але робила! А далі призвичаїлась, набила руку — тепер легко. І так в усьому. Страшно, але я йду вперед.
Якщо війна і непевні часи турбулентності, у котрі нині занурилася чи не половина світу, — це також час для росту, то український видавничий «глянцевий» бізнес показує непогані результати. Інша справа — скільки зусиль для цього доводиться прикладати.
Наталія Дунайська 25 років у видавничому бізнесі, запускала різні проєкти, переважно у люксовому сегменті. Вона — видавчиня глянцю Elle, Elle Decoration, Harper’s Bazaar і Cosmopolitan в Україні. Останні два видання постали вже в часи повномасштабного вторгнення. За час повномасштабного вторгнення їй вдалося не лише зберегти колектив DOMIO PUBLISHING, а й збільшити штат. У Польщі Наталія Дунайська запустила Architectural Digest (AD) із редакцією у Варшаві, який одразу знайшов свого читача і вже успішно завойовує місцевий ринок. З виданням Sestry.eu вона поділилася особливостями видавничого бізнесу в Польщі, а також роздумами про те, якими ми вийдемо з цієї війни.
Про видання
Вихід Architectural Digest (AD) на польський ринок відбувся, коли минув перший шок після повномасштабного вторгнення. Перемовини про отримання ліцензії для нового видання велися приблизно 1,5-2 роки. У партнерів було чітке розуміння польского ринку, а також уявлення про потенційних клієнтів.
Польський AD — журнал про архітектурний дизайн і мистецтво, вишукані інтер’єри і стильні будинки, технологічні новинки і тенденції. На сторінках представлений також сегмент «lifestyle» — із модою і предметами розкоші.
Обкладинка журналу. Фото: матеріали для преси
У продуктів видавничого дому DOMIO PUBLISHING 90% контенту — виробленого локально. Адже ми добре знаємо, що те, що працює у Польщі, не працює в Україні або у тій же Франції. Так само те, що працює в Україні — не працюватиме у Польщі.
Я дуже комерційно орієнтована людина і повністю відповідаю за бізнес. Ось тому я розмовляю мовою цифр, мені завжди важливий результат. Люблю свою роботу
Ми несемо людям мрії, нас купують і читають. Це не означає, що хтось обов’язково купить кухню за 100 тисяч євро. Але, принаймні, він може наблизитись до цього, поринути у світ люксу, зазирнути до зі смаком оформленої квартири чи будинку. Ми даємо можливість наблизитися до мрій і реалізувати їх. Адже лише коли ми мріємо, у нас виходить — думки матеріальні.
Про смак
У поляків є смак, він доволі стриманий. Вони менш сміливі у кольорах і відтінках, як от іспанці. Утім, віддають перевагу надійності: дорога річ має бути справді якісною.
Якщо польський покупець витрачає 100 доларів, то має розуміти, на що їх витратив
Дається взнаки європейський менталітет — у 20 років не заведено ходити в норковій шуби до п'ят і їздити на Bentley. Тобто, для усіх цих атрибутів ти маєш досягти певного віку. У польському сегменті «лакшері» ми бачимо красивих людей, гарно одягнених. Але вони одягнуті стриманіше, аніж в Україні. І машини у них стриманіші, ніж у нас.
Чим ми відрізняємось
В Україні є таке явище як show-off — життя на показ. Ти можеш жити у доволі простих умовах, не мати за душею нічого, але їздити на «Мерседесі». Такий собі дещо азійський наліт потягу до розкоші.
Урочисте відкриття журналу AD. Фото: пресматеріали
Українка, коли виходить на вулицю, наче виходить заміж. Вона завжди із макіяжем, часто на підборах. У Польщі — це виражено меншою мірою. Більше того, люди тут одягнені набагато простіше, часом навіть нудно. Модні люди тут — великі консерватори. І навіть якщо вони добре забезпечені — ці гроші «мовчазні». В Україні багаті люди теж потроху змінюються в цей бік.
Особливості ринку
У нашому сегменті бізнесу Польща — це Україна 7-10 років тому. Ринок люксу в Україні у рази більший. Тут досі немає тих брендів, які є у нас. Приміром, у нас напряму відкритий монобренд — представництво Cartier, CHANEL, Louis Vuitton, PRADA, John Richmond. Тут же корнер Dior відкрився кілька місяців тому. Louis Vuitton тут також корнер, а в нас — окремий магазин. Cartier працює через агента, в Україні — напряму.
Я думаю, що навіть під час війни за обсягом ринку Україна конкурує із Польщею. Але тут — шалений потенціал. За останні два роки відкрилося чимало шоу-румів у сегменті «дизайн інтер’єрів» і чимало ще збираються відкриватися.
Поляки люблять своє, захищають його і не пускають чужих. Але є інший бік, коли вони не можуть запропонувати рівень якості речей, щоб замінити ті закордонні бренди, які зараз приходять на ринок
Відкриваються лакшері-магазини, місцеві туди заходять, приглядаються. Щоб витратити $10 тисяч на диван, до цієї думки найперш треба звикнути. Але поляки так само люблять їздять на автомобілях Audi, BMW, Porsche. Вони надають перевагу швейцарським годинникам, ювелірним прикрасам Bulgari, Cartier, Van Cleef тощо. Тобто, поряд із польськими дизайнерами і брендами є запит на західні бренди. Тож я впевнена у потенціалі цього ринку.
Як усе починалося
За роки у видавничому бізнесі я знаю всі процеси зсередини, розумію, як їх вибудувати. Мені потрібна була правильна команда. І насамперед треба було знайти головного редактора, котрий «під себе» підбере журналістів, які писатимуть. Оскільки я не розумію польську, не маю відчуття мови, була велика небезпека помилитися із людиною. Але нам пощастило.
З дистриб’юцією було все просто, я звернулася до штучного інтелекту і написала: «Дайте мені, будь ласка, найбільші дистриб'юторські компанії в журналах» і отримала їх із контактами. Маємо двох чудових продавців реклами.
У нас повністю польський колектив. Звісно, десь ми корегували, із кимось прощалися, але за півтора року сформувалася дуже хороша команда. Я — генеральний директор компанії і, звісно, розриваюся між двом ринками. 50% свого часу проводжу в Польщі, 50% — в Україні. Але «long distance doesn't work» — як у стосунках, так і в бізнесі, тому потрібно все контролювати.
Наталія Дунайська з Бріжит Макрон. Фото: приватний архів
Помилки і труднощі
Коли ми зареєстрували компанію онлайн, допустилися невеликої помилки. Ми з’явилися в KRS (Krajowy Rejestr Sądowy — загальнопольський державний судовий реєстр, до якого вносять суб'єкти підприємницької діяльності. – Авт.), але не з’являлися у вайтлисті й не могли рухатися далі. На всі питання, які ми ставили, відповіді не отримували.
В усіх структурах існує проблема комунікації, особливо, якщо ти — іноземець. У тому числі, відкриття банківського рахунку. Тож і ми були наче у вакуумі. І лише коли виправили помилку, все запрацювало. Ми б набили менше гуль, якби від початку хтось узяв нас за руку і вів. Пізніше наша колега — українка, яка давно живе у Польщі, — полегшила усі процеси і прискорила їх.
Труднощі виникли із відкриття корпоративного рахунку в банку. Відкритий рахунок чомусь не активувався. Я пишу — що відбувається? Чому для активації потрібно стільки часу? Проходить тиждень-два, мені ніхто не відповідає. Я приходжу в банк і дізнаюся, що при оформленні документів менеджер допустився помилки. Але виправити не можуть, бо немає того самого менеджера. Новий рахунок теж не можуть відкрити, бо я уже його маю. Я кажу: «Дивіться, ось ваш банк, а ось — сусідні двері іншого банку. Нам байдуже, де відкривати рахунок». За дві хвилини усе було вирішено, хоч на це ми витратили місяць.
Коли ми знайшли приміщення під офіс у Варшаві, рієлтор оголосив: «Через кілька місяців підпишемо договір». Було дивно, бо ж не йдеться про покупку, а лише про оренду. У Києві це робиться набагато швидше. Також ми зрозуміли, що із частиною команди ми «не злітаємо». Тож при збережених ключових позиціях ми змінили 20% польових гравців, здійснили approve і все запрацювало.
Зараз я можу відверто сказати: для того, аби вийти на ринок, треба мати партнера-поляка, який би був помічником і провідником
Із допомогою місцевих усе пришвидшується й набагато простіше вирішується. Хоча зараз є багато організацій, фондів, котрі допомагають становленню українського бізнесу, виділяють гранти на його розвиток.
Зараз, уже розуміючи місцевий ринок, я завжди додаю до строків укладання угод кілька місяців з огляду на польську непоспішність. Зате поляки мають міцніші нерви. Ми ж активно працюємо, попри те, що у нас — то революція, то війна.
Про початок «великої» війни
Ми живемо за кілометр від Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, чоловік скочив у машину і поїхав на Печерськ забирати усіх батьків до нас «у безпечне місце». Перші три доби ми сиділи у підвалі — бо над нами усе літало, адже поруч аеродром у Гостомелі. Я навіть могла розледіти обличчя пілота, який летів над будинком.
Наступного дня після початку повномасштабної війни у нас відключили світло, а через кілька днів — газ. Із усіх наших друзів в околиці ми мали камін, то хоча б грілися. Чоловік мій — фанат грилю, тож ми готували їжу на грилі. А ще у мене була купа свічок, які я постійно купувала — тож ми палили свічки.
Вулиця Вокзальна, на якій знищили російську колону, пересікається з вулицею Яблунською (під час окупації росіяни вбили тут щонайменше 60 цивільних. — Авт.) у нас за парканом. Тобто, поряд їздили танки.
А мій брат живе трохи далі, у Березівці. Третього березня о 3.00 ночі до нього прийшли буряти і сказали: «Элитный котеджный домик — на выход». Його будинок був зруйновний — від вибухової хвилі міжкімнатна кухонна перегородка зрушилася на 20 сантиметрів, скло повилітало. Зараз дім відновлюють.
Ми виїздили 9 березня. Волонтери казали: «Давайте пробувати пробивати коридор». Їхали з білими ганчірками, на яких було написано «Діти». Ми проїздили через два російських блокпости, машини оглядали. Потім, коли я вже читала про Бучу, я думала: «Господи, над нами, здається, летіла армія ангелів-спасителів». Ми поїхали на захід України. Але щойно у Ворзелі дали світло — наступного дня вже були вдома.
Стосунки із Варшавою
Я приїжджаю до Варшави як додому, я все тут знаю. Обожнюю її за те, що я тут не їжджу на автомобілі. Навіть якщо хтось пропонує підвезти, відповідаю: «Не треба». Адже у Києві я увесь час пересуваюсь на авто. Маю тут улюблені місця — Музей сучасного мистецтва у Варшаві на Маршалковській, Музей Війська Польського, дуже подобається архітектура Великого театру. Тобто у мене немає відчуття, що для мене це чуже місто. У Варшаві я проводжу багато часу. Коли ми запускали проєкт, першого року я більше провела у польській столиці, аніж у Києві. Це було нестерпно для моїх дітей. Зараз я перебуваю в обох містах однакову кількість часу. Утім, для постійного життя я Варшаву не розглядаю.
У Києві я маю великий гарний дім, який ми збудували. Переїхати з цього будинку з великим із ділянкою і грилем? Ні. Я люблю гарні українські супермаркети, я — естет. Я люблю нашу швидкість, цифровізацію і застосунки — «Дію», Монобанк. Ми дуже інноваційні. І тут в дечому навіть переплюнули Америку. Той рівень життя, який я маю в Україні, я не отримаю в Польщі. Хоча я маю чимало знайомих, які переїхали у Варшаву і живуть там.
Я прихильник того, якщо жити в цій країні, то треба бути повністю інтегрованим у цю культуру. Коли вже ти переїхав до Польщі, то граєш за її правилами, спілкуєшся з поляками, живеш цією культурою і привносиш свою. Не варто замикатися у своєму соціумі. Треба бути повністю залученим у цю країну.
Якими вийдемо з цієї війни
У мене стійке відчуття, що ті межі, які раніше були, в Європі ще більше розмиються. Ми будемо більш інтегровані до Євросоюзу, до європейських країн, вони нас краще розумітимуть. Ми починаємо під них адаптуватися — так само, як і вони під нас. Зміниться навіть наш менталітет. Бо як би там не було, є у нас одна особливість — як легше викрутити, як оминути закон.
Тут у Польщі ми працюємо за законодавством, чітко сплачуємо податки. І це перший крок до нормального цивілізованого суспільства. А також — відсутність корупції
У Польщі мені дуже імпонує розвиток регіонів — тобто, життя не крутиться лише в містах і довкола міст. Добре було б перейняти це для нас.
Ця розмова відбулася за кілька днів до того, як Наталка Панченко стала жертвою цілої низки цілеспрямованих медіа-атак і дезінформаційної кампанії, організованої, ймовірно, як зазначає сама активістка, певною мірою російськими спецслужбами. ЗМІ підхопили уривок з інтерв'ю, яке Наталка Панченко дала одній з українських радіостанцій. «Зростання ворожнечі між українцями і поляками вже є дуже небезпечним, особливо для Польщі. Тому що на території Польщі почнуться бійки, тому що на території Польщі почнуться підпали магазинів, будинків і так далі», — сказала вона, що було негайно підхоплене правими силами та ЗМІ, хоча не тільки, оскільки колишній прем'єр-міністр Лешек Міллер також висловився з цього приводу. «Я здивований, що такі формулювання лунають від українських активістів. Пані Панченко вже сьогодні повинна бути в Агентстві внутрішньої безпеки і допитана на предмет того, чи володіє вона інформацією, яка могла б свідчити про підготовку якогось замаху, або чи пов'язана вона з колами, які хотіли б зірвати виборчий процес у Польщі. Вона повинна бути депортована», — сказав він в ефірі Radio Zet.
Коли після кількаденного медіа-шторму і безпрецедентного розголосу зацікавлена особа взяла слово, вона заперечила, що говорила ці слова. Вона додала, що вся заява була довшою і була вирвана з контексту, і закликала людей прочитати оригінал. У зв'язку з кампанією проти активістки, яка вже багато років живе в Польщі і має польське громадянство, було написано лист підтримки.
«Ми із занепокоєнням спостерігаємо, як під час виборчої кампанії деякі політики намагаються нагнітати напруженість і використовувати антиукраїнську риторику для досягнення негайних політичних цілей. Прямим наслідком цих дій є те, що Наталія Панченко стала об'єктом брехливої дезінформаційної кампанії. Це атака, спрямована насамперед на українську громаду в Польщі і, що найстрашніше, на біженців і вимушених переселенців з України, які знайшли притулок у нашій країні від російської агресії», — пишуть підписанти та підписантки листа.
У цьому контексті особливо доречно звучать слова Наталії Панченко про популізм під час інтерв'ю, яке ми зараз публікуємо.
Анна Я.Дудек: Уряд вводить обмеження на надання допомоги 800+ громадянам і громадянкам України. Мер Варшави і кандидат у президенти Рафал Тшасковський та інший кандидат, Кароль Навроцький, висловилися з цього приводу. Як ви оцінюєте цей крок?
Наталія Панченко: Це дуже небезпечний шлях і напрямок, в якому вирішили йти політики. І тут я підкреслюю, що не тільки Тшасковський і Навроцький, а й представники інших партій. Це ширше питання, яке показує небезпечну тенденцію. Це питання, яке безпосередньо вплине не лише на групу, яка не отримає 800+, але й на польське суспільство. Звертаючись до популістського наративу, політики відкривають скриньку Пандори, наслідки якої вони, можливо, вже не зможуть зупинити.
Чому?
Тому що гра на емоціях у такий спосіб ніколи не закінчується добре, особливо коли замовчуються факти. А факти такі: українці, які проживають у Польщі, щороку приносять до польського бюджету близько 15 мільярдів злотих, тоді як виплата 800+ для цієї групи становить близько 2 мільярдів злотих
Отже, Польща отримує від українців щонайменше 13 мільярдів, а це означає, що цієї проблеми не існує. Вона була штучно створена під виборчу кампанію. Що, до речі, підтвердила і міністр сім'ї, праці і соціальної політики Агнєшка Дзємянович-Бонк, підкресливши, що з даних видно, що ця проблема — на яку відповідало б таке запропоноване рішення — є неіснуючою, а тому в її міністерстві не ведеться ніякої роботи щодо внесення змін до правил виплати 800+. З іншого боку, якщо почати цим займатися і вчасно не зупинитися, може раптом виявитися, що вже занадто пізно. Що вже знайдений цап-відбувайло — українки, українці та їхні діти — і до них розпалена ненависть у суспільстві.
У цьому суспільстві ми маємо величезну групу громадян в громадянок України, в тому числі біженок, які прибули сюди в лютому 2022 року і пізніше.
За оцінками, кожен десятий житель Польщі — українець. Українські діти є в кожній школі та дитячому садку, українці працюють у кожній компанії. Якщо нацьковувати одних на інших, це дійсно може призвести до ситуацій, неприємних і навіть небезпечних для обох сторін.
Опитування та соціологічні дослідження показують, що ґрунт для таких настроїв став сприятливим. Ідею обмеження доступу до 800+ для українців підтримують 80 відсотків поляків, а майже відсотків опитаних не уявляють собі членства України в ЄС і НАТО без вирішення питання волинського злочину. І саме тема Волині стала однією з частин поточної президентської кампанії Кароля Навроцького. Такий популізм працює, і солідарність поляків з українцями, яка була величезною на початку війни, зараз виразно зменшилася.
Вона зменшилася, і це нормально. Те саме ми бачили у 2014 році, коли підтримка України та солідарності була величезною, а потім у 2015-2016 роках вона зменшилася. Це нормально. Це можна побачити і на інших прикладах (не лише в українсько-польських відносинах). Дозвольте мені навести приклад з жертвами повені. Наш фонд також робив збір і ми досі беремо активну участь у підтримці людей, які постраждали від повені. Коли ми поїхали туди в перші дні повені, нашим волонтерам не було що робити, тому що було дуже багато людей, які хотіли допомогти. Коли наша команда волонтерів була там під час останніх поїздок, крім нас і скаутів, допомогти цим людям не було кому. І це не тому, що проблем більше немає, або ці люди самі розібралися, або їхні квартири вже висохли і відремонтовані. Зовсім ні.
Тільки тому, що ця тема більше не з'являється в ЗМІ, люди вже почали жити своїм життям, і жертви повені фактично залишилися наодинці зі своїми проблемами, як і українські біженці. Війна все ще триває. На її початку біженців, які прибули в перші тижні, зустрічали з розпростертими обіймами — всі хотіли допомогти. Сьогодні, коли ті ж самі жінки і діти тікають від російських бомб до Польщі, їх зустрічають зовсім по-іншому. Варто зазначити, що Польща наразі не пропонує жодних спеціальних соціальних пільг для біженців з України. «Пільги для біженців», про які так голосно сурмить російська пропаганда і в які так багато людей бездумно вірять, насправді не існують.
Для багатьох українських біженок єдиною реальною формою підтримки була виплата 800+, якої їх тепер хочуть позбавити. Більше того, ця допомога доступна всім іноземцям, які мають на неї право, тож українські біженки не є винятком
Як це вплине на українську діаспору в Польщі?
На діаспору це не вплине, але це матиме великий вплив на долю воєнних біженок та їхніх дітей. Уявімо собі жінку з двома-трьома дітьми, чоловік якої на фронті або, не дай Боже, загинув, а вона не може працювати, або жінку, яка щойно приїхала до Польщі, яка ще не знає мови і травмована війною. І вона мусить давати собі раду. Такі люди просто не зможуть впоратися в таких умовах, тому вони або поїдуть далі (якщо у неї вистачить сил), або вона повернеться туди, звідки її вигнали бомби.
Але думаю собі, що значна частина цих людей залишиться тут. А тепер запитую: чи ми вже навчилися жити разом, поважати один одного, вчитися один в одного, чи нам ще багато чому треба вчитися?
Нам ще дуже багато чого треба вчитися. Перш за все, я хотіла би, щоб ми оперували в дискусії фактами, а не страхом і стереотипами. Візьмімо це 800+. У Польщі 93 відсотків українців працюють, а тих, хто приїхав після війни — 78 відсотків . Це дуже високий показник професійної активізації. Для порівняння, якщо ми візьмемо поляків, то серед поляків працює лише 56 відсотків.
Виступ Рафала Тшасковського з нагоди відзначення Дня незалежності України у Варшаві 24.08.2022. Фото: Piotr Molecki/East News
Хто з цих людей не працює?
Не працюють біженки, які мають кількох дітей, доглядають за нездоровими дітьми або самі мають проблеми зі здоров'ям. Як наслідок, вони не можуть працювати на повну ставку, тому шукають тимчасову роботу. На жаль, у Польщі це часто означає нестабільність — якщо захворіє дитина, така жінка може зникнути на кілька днів, а якщо їй самій стане гірше, вона не вийде на роботу.
Роботодавець не зацікавлений — як у випадку з багатьма польськими жінками — і не хоче давати їй контракт, працевлаштовуючи її в тіньовій економіці. Чи це її вина? Ні. Це вина системи, в якій ми всі функціонуємо. Ця ситуація стосується не лише українок чи інших мігранток, але й багатьох польських жінок, які стикаються з такими ж бар'єрами на ринку праці.
Просто про це не говорять. У цій виборчій кампанії біженці — а разом з ними і вся українська громада — стали зручною мішенню для нападок і цапом-відбувайлом для політичних ігор. Однак я сподіваюся, що польські правозахисні організації та справжні політичні лідери не залишаться байдужими і не дозволять цинічно експлуатувати беззахисних жертв путінських злочинців у передвиборчих цілях.
Політики не засвоїли урок. А ми, громадськість?
Ми перебуваємо в процесі навчання, ми весь час вчимося, але я не можу сказати, що ми багато чого навчилися. Я говорю як про поляків, так і про українців. Тому що річ з міграцією і мігрантами загалом полягає в тому, що, з одного боку, мігранти повинні бути готові до цього, а з іншого боку, приймаюча сторона також повинна бути готова. Коли я приїхала до Польщі у 2009 році, мігрантів і взагалі іноземців було небагато. Зараз їх стає все більше і більше. Я думаю, що ми, як польське суспільство, все ще перебуваємо в процесі навчання функціонувати один з одним і бачити переваги перебування тут. І саме тут я відчуваю, що Польщі дуже бракує такого лідерства.
Мудрого лідерства, прикладу?
Бракує політиків, які можуть — і хочуть —вести предметний діалог, заснований на фактах і даних. А правда полягає в тому, що Польща виграє від мігрантів.
На жаль, замість того, щоб чесно представити реальність, політики воліють грати на емоціях, звертаються до популістських наративів і керуються лише рейтингами. Замість того, щоб просвітницькою роботою та побудовою усвідомленої дискусії, вони воліють лякати суспільство та створювати штучні проблеми, бо так просто легше.
Ми фокусуємося на жінках зі зрозумілих причин — їх тут найбільше. Якщо про чоловіків з України і говорять, то часто критично — як про тих, хто переховувався, тікав від призову. Часто — як про «ухилянтів». Яка ситуація з чоловіками?
Відповідь дуже проста. І тут теж факти. Я закінчила економічний факультет, тому для мене все дуже просто і на все є факти і цифри. А факти і цифри такі, що на момент початку повномасштабної війни в Польщі вже проживало близько 1,5 мільйона українців. Чималу частку з них становили чоловіки, які приїхали сюди на заробітки, тобто були економічними мігрантами, які просто хотіли утримувати свої сім'ї. Вони проживали в Польщі по 10 років. Вони живуть у Польщі 10, 15, 20, 30 років. Раніше їх ніхто не помічав, але зараз людина, яка розмовляє з українським акцентом, викликає підозру. Дозвольте мені повернутися до цифр.
Будь ласка.
З початку повномасштабної війни близько 7 мільйонів людей залишили Україну як біженці. За оцінками, близько 20 відсотків цієї групи — чоловіки, решта — жінки і діти. З іншого боку, українська сторона повідомляє, що близько 300 тисяч чоловіків виїхали з України і не повернулися. Тобто це люди, які порушили закон. 300 тисяч з 7 мільйонів біженців — це менше 1 відстотка.
Це свідчить про те, що ймовірність того, що українець, якого ми бачимо на вулиці, нелегально виїхав з України, мізерно мала, тим більше, що існують конкретні правила, категорії, які визначають, хто може виїхати з України
Які чоловіки можуть легально виїхати з України?
Батьки трьох і більше дітей. Чоловік може виїхати, якщо він сам хворий або якщо хтось у його родині хворий — має високий ступінь інвалідності або онкологічне захворювання. Або коли в сім'ї є інвалід, або коли він є єдиним опікуном дитини, наприклад. Також є категорія чоловіків, які мають документи, що свідчать про те, що вони не можуть йти на фронт. Це великі групи чоловіків. Говорити про них як про тих, хто обманював, ухилявся від призову, — це бути частиною поширеної російської дезінформації. З іншого боку, ви не говорите про тих, хто роками жив у Польщі чи іншій країні, мав тут роботу, життя, сім'ю, а коли почалася війна, кинув усе це і пішов на фронт. Як тільки почалася повномасштабна війна, вони все кинули і поїхали в Україну захищати свою Батьківщину. Таких чоловіків у нас сотні тисяч з усього світу. Але очорнення продовжується, я була свідком деяких абсурдних ситуацій.
Яких саме?
На одному із заходів, організованих нашою фундацією, був присутній молодий чоловік, українець. Хтось агресивно запитав його: Що ти взагалі тут робиш? Це був батько дівчинки, який приїхав до Польщі лікувати свою доньку, хвору на рак. З лікарні він виходив на демонстрації на підтримку своєї батьківщини. Інший чоловік: він пройшов російський полон, був обміняний, повернувся в Україну, пройшов усі комісії та перевірки, і його визнали таким, що більше не може йти на фронт. Він приїхав до своєї родини, яка жила в Польщі. І в обох випадках ні один, ні другий чоловік не хотів пояснювати, чому вони опинилися в Польщі.
Ми це бачили, бо знаємо їхню історію. Але ці приклади показують, як деякі люди поспішні у своїх судженнях.
Як досвід цієї агресії, цієї війни — не першої складної в українській історії, зрештою, — змінив цю націю, змінив вас?
Я думаю, перш за все, це додало сил і рішучості боротися, тому що коли у тебе хочуть забрати найголовніше — хто ти є, твою ідентичність, доводячи тобі, що ти раптом росіянин, коли ти завжди знав, що ти і твої батьки, діди, прадіди — українці — це додає сил боротися і навіть, як довели українці своїм прикладом, ти готовий за це вмирати. Я не знала, що в мене стільки сил, не думала, що з двома маленькими дітьми зможу зробити стільки, скільки роблю для перемоги України. Думаю, що багато українців відчувають те ж саме. Адже в Україні зараз на фронті воюють всі: жінки, люди різного віку, різних професій, і ті, хто ще 10 років тому, або навіть 5 років тому, або навіть 3 роки тому абсолютно не думав би йти на фронт. А сьогодні вони це роблять, бо розуміють, для чого вони це роблять. Ми знаємо, що ми боремося за нашу країну, ми знаємо, що ми боремося за себе, за виживання, і ми готові заплатити за це найвищу ціну. Це, безумовно, зміцнило нас як націю, це, безумовно, об'єднало нас як народ, і, безумовно, вже буде дуже важко комусь у світі поставити під сумнів українську ідентичність і той факт, що Україна є незалежною державою.
Нашим дітям і онукам вже буде набагато легше зрозуміти, хто вони є, і не помилитися, як помилилося моє покоління і покоління моїх батьків.
24.08.2022, Варшава, Мітинг на Замковій площі у Варшаві з нагоди Дня Незалежності України. Фото: Karina Krystosiak/REPORTER
В Україні зросла кількість людей, які підтримують «компроміс». Вони хочуть, щоб війна закінчилася, і відкрито говорять про те, що схід має бути повернутий Росії у багатьох відношеннях.
Звичайно, є люди, які так думають і висловлюють подібні думки. Я думаю, що це походить від почуття відчаю і безсилля. Вони бачать, як світ — особливо країни-партнери, які на початку заявляли про підтримку «до перемоги», — поступово віддаляється. Допомога біженцям зменшується, поставки зброї скорочуються, а обіцянки підтримки все частіше залишаються лише словами. У такій ситуації деякі люди відчувають себе покинутими і доходять до того, що готові погодитися на все, аби тільки закінчилася ця війна.
Партнери можуть говорити, можуть робити вигляд, що залучені, можуть навіть частково допомагати — але не вони платять найвищу ціну. Це українці щодня ховають своїх близьких, це в українців гинуть доньки та сини, це українці вже третій рік живуть під постійними ракетними та бомбовими обстрілами. Вони мають право відчувати себе покинутими світом і запитувати: Можливо, нам варто здатися?
Але є й ті, хто не втрачає рішучості і готовий боротися далі.
Питання в тому, як довго Україні доведеться протистояти нинішній ситуації наодинці? Чи справді Європа та її партнери, які на початку однозначно заявляли про свою підтримку перемоги, дотримають свого слова?
Тому що, якщо вони залишать Україну наодинці, немає жодних реальних шансів, що вона зможе перемогти Росію самотужки. Так само, як жодна інша європейська країна не виграє цю війну самотужки.
Які настрої в Україні після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах?
Різні. Люди завжди діляться на оптимістів і песимістів. Це правда, що за Байдена США тримали Україну на такій крапельниці, яка дозволяла їй не здаватися, що вона не була достатньо сильною, щоб піти в наступ і перемогти. Очевидно, що це підтримувало Україну, але це також не було на 100 відстоків тією підтримкою, якої Україна потребувала. Щодо Трампа: це одне велике невідоме.
Дуже важко передбачити, як це буде далі. Спочатку всі наполягали на тому, щоб Україна сіла за стіл переговорів, тільки забули, що для переговорів потрібні принаймні дві сторони. Сподіваюся, тепер усім стало зрозуміло, що Путін не має наміру ні з ким розмовляти. Він не хоче ніякого миру; питання в тому, що світ буде з цим робити. Росія розуміє лише мову сили. Якщо ми не будемо сильними, ми чекаємо на Путіна в інших європейських країнах, тому що в Україні він точно не зупиниться. Це, я думаю, вже всі розуміють. Так само, як ми говорили в 2014 році, що Путін не зупиниться в Криму, ми говоримо сьогодні, що він не зупиниться в Україні.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
