<frame>Наступна публікація циклу «Портрети сестринства», в якому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але також — про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — про зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, здивували чи чогось навчили. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>
Минав третій місяць від початку повномасштабного вторгнення. Я важко переживала загибель на війні людей, яких любила, а також втрату дому.
«Кафе Україна» стало одним з перших проєктів для інтеграції біженців в Ольштині. Українці отримали можливість безкоштовно вчити польську мову й брати участь у майстеркласах з вишивання. Зазвичай на ці заняття приходило близько десяти людей. Я мусила приводити із собою на уроки 9-місячну дитину, яка або спала, або сиділа в мене на руках. У червні наша вчителька поїхала складати іспити до Варшави, і її тимчасово заступила співробітниця Федерації FOSa Моніка Гаусман-Пневська.
Протягом багатьох років Моніка працювала як громадська діячка, супервізорка (людина, відповідальна за продуктивність праці та інші дії групи співробітників), тренерка в освітніх проєктах, журналістка, представниця EPALE (спільнота вчителів, дослідників, науковців, політиків та всіх, хто професійно займається навчанням дорослих у Європі), вчителька польської мови та психотерапевтка.
Якось пізно ввечері вона вперше написала мені: «Я чомусь увесь час думаю про тебе й про твоїх дітей. Може, потребуєш якоїсь допомоги?»
Згодом Моніка запропонувала пожити у неї вдома. Я була дуже вдячна за такий прояв доброти. Але відмовилася, бо не хотіла завдавати клопоту її родині. Я і двоє моїх дітей — біженці з Шевченківської громади Миколаївської області, де точилися бойові дії. Мій чоловік четвертий місяць був на війні на Херсонському напрямку. Ми приїхали в Ольштин у квітні 2022 року й два місяці орендували кімнату. Я сама платила за житло.
А потім звільнилося місце в хостелі для біженців, бо одна з родин виїхала, і нас безкоштовно поселили в кімнаті на 10 людей. Давали їжу. Тому на той час ми нічого не потребували.
Через кілька днів Моніка написала знову: «Наснився сон. Ти сиділа сама посеред великого чорного поля й гірко плакала. Я дивилася на тебе й не розуміла, що можу зробити, щоб тобі стало легше. Може, все ж потребуєш допомоги? Може, візит до психолога?»
Мені було цікаво дізнатися, як польські психологи працюють з воєнними біженцями. Адже до цього я спілкувалася тільки з українськими психологами, які з 2014 року допомагали вимушеним переселенцям, родичам зниклих безвісти й загиблих на війні, ветеранам.
Працюючи в Україні журналісткою, я брала участь у багатьох тренінгах, де психологи вчили, як розмовляти з людьми, які постраждали від війни, щоб це спілкування не стало для них травматичним. Водночас журналісти, які писали про війну, також потребували психоемоційної підтримки. Ми вигорали від величезного обсягу негативної інформації, яку пропускали крізь себе, щоб розповісти аудиторії про трагічні наслідки російсько-української війни.
Як і більшість біженців, я на той час не розуміла, що робити далі, як жити, де брати сили? Стала дуже тривожною, зникло відчуття безпеки. Втім продовжувала писати статті про вплив війни на довкілля — про екоцид. Усвідомлювала, що все ж потребую підтримки, тому відповіла Моніці, що готова зустрітися з психологом.
Сама Моніка не могла консультувати мене як психотерапевтка, бо не можна дружити з клієнтками. В етичному кодексі це трактують як подвійні відносини, не сумісні з терапевтичною діяльністю. Тому вона познайомила мене з головою Ольштинського відділу Польського психологічного товариства Анджеєм Кендзерським. Він визначив мій рівень тривожності, стресу, депресії, оцінив суїцидальні ризики.
Зрозумівши, що я не потребую ліків, надав рекомендації, на що важливо звертати увагу в стані невизначеності. Бо таке балансування між надією й цілковитою зневірою — надто стресове й енергозатратне. Мати нестабільний емоційний стан, переживаючи травматичний досвід війни, — природно. Однак треба вміти самостійно собі допомогти в критичні моменти — стабілізуватися за допомогою різних заспокійливих технік.
Пізніше цим технікам я навчила інших біженок під час зустрічей учасниць групи психологічної підтримки.
Щоп’ятниці після роботи Моніка приїжджала до нашого хостелу, а ми з дітьми їздили до неї додому на вихідні чи свята. Її дім — у передмісті біля озера. Навкруги ліс, де ми збирали ягоди й гриби. У неї вдома стояли книги Сергія Жадана й Оксани Забужко польською мовою. Звучала українська музика. Ми готували вареники й налисники. Моніка казала, що для дітей важливо відчувати «присутність дому».
Одного недільного вечора, а саме 7 серпня 2022 року, ми повернулись від Моніки в хостел і я побачила в месенджері повідомлення, що 4 серпня на війні загинув мій чоловік...
Перша людина, якій я про це сказала, була Моніка. Вона відразу приїхала до нас у хостел з психологом Анджеєм Кендзерським. Вони допомогли мені розповісти цю страшну звістку моєму 12-річному сину Михайлу. Відтоді Моніка весь час поруч.
Через місяць вона запропонувала мені стати комунікаторкою в проєкті допомоги біженцям. Робота допомагала мені легше переживати найгострішу фазу найболючішого відчуття — скорботи за татом моїх дітей, за чоловіком, з яким ми прожили разом майже 20 років.
До того ж коли біженців виселили з безкоштовного хостела, саме завдяки цій роботі я мала гроші, щоб заплатити за оренду житла. Бо через бюрократичні процедури вже майже два роки не можу отримати українську державну допомогу й щомісячну пенсію дітям у зв’язку із загибеллю чоловіка. Тобто якби не Моніка, ми з дітьми мусили б повернутися у зруйноване місто, де люди живуть без питної води, під ворожими обстрілами, часто без світла.
Моніка була однією з експерток проєкту для біженців від Федерації FOSa, для якої це був перший досвід комплексної програми допомоги вимушеним переселенцям. Думаю, вона запропонувала цю роботу саме мені, бо знала, що я маю багаторічний досвід спілкування з вразливими групами людей, які постраждали через війну, а також щирі проукраїнські переконання.
Це теж часто враховують під час співбесід роботодавці в Польщі. Тому іноді біженці з проросійським або радянським світоглядами видають себе за тих, ким не є, аби отримати різну підтримку.
Одним із напрямів допомоги була підтримка психологічна. Зареєструвалися понад 300 людей. Я була присутня на кожній співбесіді як перекладачка. Під час першої зустрічі експерти запитували учасниць про їхні потреби. Майже всі відповідали, що не хочуть візитів до психолога. Але я уважно слухала їхні відповіді на інші питання й розуміла, що люди часто не усвідомлюють, що мають давні непропрацьовані травми, які досі негативно впливають на їхнє життя.
Наприклад, одна з учасниць сказала, що не хоче, щоб їй допомогли знайти роботу за її спеціальністю. Але готова працювати на будь-якій іншій роботі. Після співбесіди я запитала її, чому так, адже за фахом платитимуть більше, ніж за прибирання кімнат у готелі.
І вона розповіла, що 10 років тому була вагітною, але втратила дитину. І вважала, що причиною цієї трагедії була та робота, яку вона виконувала. Пізніше вона народила, але дотепер боїться робити те, що вміє й любить. Я переконала її записатися на один візит до спеціаліста. І їй допомогли ці консультації!
Були ситуації, коли люди, які працювали в Україні за спеціальністю, не могли змиритися з тим, що в Польщі для них немає іншої праці, крім прибирати, допомагати на кухні чи доглядати. І без допомоги психолога їм було б важче пройти ці «точки застрягання» — ситуації, через які вони відчували себе обезсиленими, безпорадними, нездатними розвиватися й адаптуватися в нових умовах.
Коли люди розповідали мені, як змінилося їхнє життя завдяки психотерапії, я відчувала велику радість. І я вірю, що коли ми втрачаємо контакт з радістю, ми втрачаємо контакт із самим життям
Минув рік, відколи проєкт закінчився, але досі, коли зустрічаю учасниць, вони продовжують дякувати за ці зустрічі. Комусь ми допомогли пережити смерть родичів, комусь — прийняти смутну звістку про свою хворобу й розпочати лікування, комусь — порозумітися з дитиною-підлітком, а комусь навіть зберегти життя. Одна жінка зізналася, що якби я не вмовила її піти до психолога, а той не направив би її до психотерапевта, вона би вчинила самогубство. У критичний момент їй допомогли ліки й терапія.
Коли я слухаю сповіді біженок, завжди згадую Моніку. Якби вона не дала цей поштовх, всім нам було б важче проживати наш травматичний досвід війни. Її безкорислива допомога, яка в різний спосіб виходила за межі проєкту, дала українкам (і мені особисто) те, чого вони потребували найбільше. Вона допомогла нам знову відчути радість.
.avif)
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
