Пізно ввечері вона написала: «Я чомусь весь час про тебе думаю»...

Марія Гурська: 25 червня Рада ЄС ухвалила рішення про продовження тимчасового захисту для українських біженців до 4 березня 2026 року. Водночас кожна країна має свій підхід до цього питання. Яким, власне, є польський? 

‍Павел Коваль: Ми також продовжили цю підтримку, тому, по суті, нічого нового, але Польща зазвичай додає щось своє до пакету ЄС. Звичайно, є речі, які сьогодні викликають дискусії. Наприклад, прив’язка виплати 800+ до відвідування польської школи та обов’язковим навчанням. Тут Польща намагається ухвалити рішення, які вже є в інших європейських країнах, хоча вони також часто суперечливі. 

‍Згідно зі свіжим опитуванням, проведеним Opinia 24 та YouGov на замовлення International Rescue Committee (IRC),  хоча 79% поляків підтримують гуманітарну допомогу Україні, а 72% виступають за доступ до медицини та освіти, водночас майже половина поляків, 44%, проти того, щоб Польща надавала можливість довготермінового перебування біженців з України. За це лише 42%. Зазначу, що 62% українських біженців  працюють у Польщі, їхні податки і внески стимулюють розвиток економіки. Чому майже для половини поляків це залишається непоміченим?

Я розповім вам про власне бачення. Я вважаю, що уряди не мають значного впливу на рішення, які ухвалюють люди. У Києві, напевно, також багато людей хотіли б, щоб українці повернулися з Польщі додому. І все ж кожен ухвалює рішення відповідно до власних розуміння та амбіцій. Якщо українці вже перебувають у Польщі, то ми зацікавлені, щоб вони мали хороші умови, — такі ж, як мають поляки.

Якщо в Польщі росте покоління молодих українців, а воно росте, бо війна триває, то в моїх інтересах як польського громадянина, щоб вони мали хороші умови, щоб в них були 800+ на додаткову освіту, на вивчення англійської, на кращу школу, на якісь факультативи, адже саме про це йдеться

Я не бачу в цьому проблеми — і це в наших інтересах як польської держави. У майбутньому ці люди залишаться, платитимуть податки, матимуть кращу роботу, як наслідок — платитимуть кращі податки. Це для мене очевидно. Якщо хтось живе з такими ж правами, як і ми, українські та польські діти повинні отримати однакові можливості і фінансування. І якщо українці цього не отримають, це не означає, що вони поїдуть в Україну, — вони знайдуть хороші умови в Німеччині чи ще десь. Як на мій хлопський розум, наша зацікавленість полягає в тому, щоб хтось, хто живе у нас вже 2 роки і почувається тут добре, не був позбавлений цих надбавок.

‍У нещодавньому інтерв’ю нашому медіа польський реформатор професор Лешек Бальцерович зазначив, що внесок українських біженців у польську економіку становить 7% ВВП і що справжнім викликом для Польщі буде момент, коли всі ці люди повернуться в Україну.

Не знаю, йдеться про 7%, чи про 5, бо є різні оцінки, але, по-перше, українці точно вносять багато, а по-друге, на щастя, так не буває, щоб була така велика спільнота з-понад мільйона людей і раптом вони всі одночасно кудись поїхали. Одні повернуться, інші не повернуться, треті ще кудись поїдуть, а ще хтось навпаки приїде з інших країн. Це невідомо.

У наших інтересах, щоб українці, якщо вони вже живуть у нас, відчували справедливе ставлення і мали доступ до того, до чого мають доступ громадяни Польщі подібних професій

Інша справа — дискусія про політичні привілеї. Я вважаю, що українцям, які живуть у Польщі, зарано починати тут голосувати, бо вони не є громадянами. Але коли йдеться про соціальні пільги, пов’язані з навчанням та роботою, то це про справедливість — вони повинні бути.

‍В Україні ми віримо, що всі ці люди повернуться, особливо якщо війна закінчиться в осяжному майбутньому.

Ми не знаємо, скільки українців повернеться. Хтось закохується, у когось шлюб розпався, а у когось тільки народилися діти. Я схильний бачити все у такий природний життєвий спосіб. У людей по-різному складається життя. Українські родини повинні мати однакові права з поляками, щоб їхні діти в суспільстві були рівноправними. І тому, до речі, я вважаю, що діти мають ходити до школи. Звісно, ​​є багато політичних дискусій про те, йти українцям до польської школи, чи ні. Якщо іншого виходу немає, нехай ідуть до польської. 

‍Чому, на вашу думку, важливо, щоб українські діти відвідували польські школи?

Я б не хотів, щоб мої діти, а в мене їх четверо, були два роки на так званій дистанційці, тому що з чотирьох моїх дітей, можливо, лише в одного вистачить духу, щоб вчитися добре онлайн. 

‍Що дає спільне навчання як польським, так й українським дітям?

На власному прикладі можу пояснити, чому це добре. Раніше у Польщі, якщо дитина йшла до школи або після навчання на домашню вечірку, і туди приходив українець, угорець — хтось з іншої країни, з іншим громадянством і іншою мовою — це підкреслювалося. Норман Дейвіс, видатний британський історик, який багато пише про Польщу, каже, що колись Польща була квадратною, адже Сталін проводив кордони там, де насправді жили самі поляки, і протягом півстоліття було неможливо уявити, що в класі в дитини буде хтось іншої національності. А тепер це природно.

Я бачу це на прикладі молодшого сина — він вже й не помічає, чи хтось українець чи українка. «Хто твій друг?», — питаю я в сина. Він каже: «Ти йому подобаєшся, бо ти прихильний до України, а він — українець». І це чудово.

Це створює природну різноманітність для наших дітей, для їхнього виховання, це збагачує їх, вони пізнають іншу культуру

Наша школа, особливо у великих містах, стала більш мультикультурною. Думаю, від цього виграють усі. Я радий, що у моїх дітей є друзі, які говорять іншою мовою і проводять канікули по-іншому. Тут ми схожі, але є невеликі відмінності. Вони можуть дискутувати і розкривати разом це різноманіття. І це дуже добре для моїх дітей, бо коли, наприклад, мій син поїде  вчитися на Захід, він уже знатиме, що не всі люди однакові. Для українських дітей спільне навчання є також позитивним. Нещодавно я почув від когось в Україні, що краще б українським дітям не вчити польську, бо вони полонізуються. Це так не працює. Вони просто знатимуть додаткову мову, польську. Це ж супер.

Вони пройшли через досвід війни, потім поїхали з України, а зараз вони вивчать польську мову, матимуть іншу компетенцію, зможуть робити ще більше для України в майбутньому, матимуть в головах щось більше

Вимушено вирушаючи до Португалії, можна очікувати на активну підтримку діаспори та приязне ставлення з боку місцевих. На що розраховувати не доводиться — на фінансову допомогу. При прожитковому мінімумі 820 євро, один дорослий може отримувати від держави близько 230 євро на місяць, другий дорослий у сім’ї — 160, на дитину — 100. Уявімо, на південь Європи вирушають двоє дітей, їхня мати та бабуся — допомога від португальського уряду для них складатиме менш ніж 600 євро. Звісно, існують також інші форми допомоги, як от безкоштовна медицина чи виплати на обліку в центрі зайнятості (Centro de Emprego), та точно можна стверджувати одне — на самі лиш виплати в Португалії не прожити. 

Така ситуація змусила багатьох українських біженців шукати способи заробітку в новій країні якнайшвидше — не чекаючи на закінчення мовних курсів, адаптації чи підтвердження дипломів. Хтось пішов працювати на місцеві фабрики, хтось знайшов себе у сфері обслуговування в туристичних регіонах. Яна та Василіса — продають продукцію, створену власноруч. 

Василіса: готувати для українців

На початку березня 2022 року, збираючи невеличку валізку, Василіса не знала, де розпаковуватиме речі, — жодних ідей про те, куди прямувати, дівчина не мала. Все змінила розмова з подругою, яка саме вирушила шукати прихистку в Португалії. Об’єднатися здалося гарною ідеєю. 

Перший час українка жила у португальської родини, та довго там лишатися було неможливо, тож невдовзі вона вирушила на пошуки роботи. До повномасштабної війни Василіса працювала на двох роботах — робила пірсинг і готувала на професійній кухні. Кулінарія, зізнається дівчина, її справжня пристрасть. У Києві вона була пекаркою у відомому ресторані «100 років тому вперед», потім стала шеф-кухаркою в закладі на ВДНГ, тож в Порту пошуки почала в цьому ж напрямку. Вона дізналася про заклад, де на кухні працюють переважно українці, й прийшла пропонувати свої послуги. 

«Я прийшла в заклад, кажу: “Добрий день, я хочу у вас працювати. Я знаю, що вам потрібні працівники”. Вони не хотіли брати людей, котрі вже працювали у цій сфері. Тим паче, що я працювала у ресторані. Тому що вони сказали, ми не хочемо брати людей, котрі працювали в якомусь крутому ресторані, бо ти будеш свої правила нам диктувати. Нам краще взяти людину з нуля і навчити. От, я ходила, оббивала їхній поріг тиждень, бо мені потрібні були гроші. Я розуміла, що я не сильно довго зможу без роботи залишитися. І я так разів 10 їм подзвонила, писала протягом тижня. І все ж таки вони мені сказали, щоб виходила на стажування», — пригадує Василіса. 

Практика минула успішно — все сподобалося і Василісі, й власникам закладу. Та довго ця ідилія не тривала — вже за кілька місяців кухарка звільнилася. Дівчина пригадує: робота була дуже інтенсивною, а на кухні не було кондиціонеру, що влітку призвело до проблем із тиском й вона буквально втрачала свідомість на роботі.

Ще більш критичною ситуацію робили панічні атаки та моральне виснаження через тугу за домом

За кілька місяців роботи українці вдалося накопичити деякі кошти, тож вона вирішила зробити паузу й відпочити, подумати, як діяти далі. Рішення підказали сусіди по будинку, де вона винаймає кімнату, та батьківський досвід:

— Так якось вийшло, що сусід каже, «Якщо хтось буде їхати в Continente (місцева мережа супермаркетів. — Авт.), гляньте вареники». Я думаю: жартуєш, вареники, серйозно, в Continente, ти думаєш, що вони там є? Я кажу: «Слухай, дай мені гроші, я тобі сама їх наліплю». От моя бабуся — це в неї була коронна страва, і в мами, в принципі, також.

У скрутні часи у 90-х роках моя мама робила їжу на замовлення їжу і продавала. Я думаю: а чого й мені не спробувати?

Моментом «Х» для Василіси став День Незалежності України в 2022 році. Напередодні разом із друзями вона готувала візитівки та флаєри, ліпила вареники, щоб пригостити ними людей на публічному заході, що влаштовувала діаспора. Таке промо спрацювало краще за будь-яку таргетовану рекламу — захоплені смаком страв українці додавалися в телеграм-канал дівчини, робили перші замовлення. 

Тепер цей канал налічує кілька сотень підписників. У меню нині різноманітні базові страви української кухні та просто смачна домашня їжа. Найбільше покупців, каже дівчина, звісно, напередодні свят — люди замовляють улюблені страви, наприклад, на Великдень, Колодія чи Різдво. Майже всі клієнти — українці: й ті хто давно живе в Португалії, й біженці.

Також серед постійних покупців є канадці українського походження та одна бразилійка, що вже встигла закохатися в українську їжу

Спочатку дівчина готувала страви на спільній кухні орендованого будинку, а замовлення розвозила на самокаті. Тепер винаймає невеличке приміщення й вже має авто, на якому здійснює закупки та доставку. До того ж тепер у Василіси є й інша послуга — приготування повних раціонів. Це набір готових страв, приготовлених за наперед погодженим із клієнтом меню.

— Ось на прикладі однієї сім’ї: я готую, щоб їм вистачало на тиждень. Якщо суп, то п'ять літрів, якщо це якесь м'ясо, то кілограми півтора, якщо це якісь млинці — штук п'ятдесят. Друга страва — теж велика п'ятилітрова, може, трилітрова каструля. На даному етапі в мене три сім'ї. Дві сім'ї беруть один раз на тиждень. Одна сім'я бере два рази на тиждень. І іноді якісь сім'ї додаються, котрі беруть частково. Наприклад, два рази на місяць, коли до них або гості приїжджають, або їм немає коли готувати, — ділиться досвідом кулінарка.

За півтора року такої роботи українка про свій вибір не жалкує. Для неї власна справа стала роботою з ідеальним балансом де можна враховувати особливості здоров’я, самостійно планувати навантаження та займатися улюбленою працею. Й заробітку на життя вистачає:

— Заробляти можна на всьому — навіть на повітрі. Головне вміти, по-перше, продати себе, по-друге, продати те, що ти робиш. І, найголовніше, любити те, що ти робиш, ти маєш кайфувати. Знаєте, як зрозуміти, займаєшся ти тією справою, що ти любиш чи ні? Якщо ти, наприклад, мав би дуже багато грошей, чи робив би ти це безкоштовно.

В якому би стані я не була, навіть якщо я буду помирати, я завжди готова готувати їжу

Яна: підкорити серця португальців

Поки Василіса з Порту присвятила себе улюбленій справі та брала курс на українську аудиторію, Яна  у Лісабоні опановувала нове ремесло і вирішила сфокусувалася на португальцях.

Жінка опинилася у португальській столиці не одразу. Спочатку разом із трьома дітьми та чоловіком вони приїхали на південь країни — в провінцію Алгарве. Тут вже понад 8 років живуть її батьки, тож після початку повномасштабного вторгнення довго не розмірковувала, куди їхати. Коли стало зрозуміло, що за 2-3 тижні повномасштабна війна не закінчиться, жінка почала шукати роботу. Три місяці працювала в ресторані — спочатку мила посуд, потім готувала салати. Ця робота українку не влаштовувала, але й інших пропозицій в невеличкому туристичному містечку практично не було. Досвідчені діаспоряни переконували: ні на що принципово краще розраховувати не слід. Та Яну така перспектива не приваблювала: 

— Я розумію, що люди, які живуть тут 20 років, вони так дивляться на світ, що є тільки три роботи для нас — це або посуд мити, або в готель іти прибирати, або на поле. І я розуміла, що вони не мали на увазі нічого поганого, просто хотіли допомогти, підказати, як вони це робили. Вони завжди казали, що португальці ніколи у нас нічого не куплять, вони не прийдуть в наш ресторан.

Вони не будуть їсти нашу їжу. Вони не будуть носити наші речі. Вони нічого нашого не будуть робити. Але я з цим не погоджувалась

Так Яна разом із сім’єю переїхала до столиці. До вимушеного переїзду з України Яна працювала в банківській сфері — займалася продажами. До пошуку нової справи у Лісабоні також застосовувала маркетинговий підхід — починала з дослідження ринку. Так одразу відмовилася від ідеї вивчати б’юті-професії, адже конкуренція дуже висока: 

— І потім я згадала, що я своїй кумі в Україні допомагала, вона робила мило. Коли були там якісь свята, багато замовлень, вона мене гукала на келих вина, як вона казала. Я до неї приходила, щось трохи допомагала. Я бачила, як вона це робить. І потім я сиджу і думаю, а якщо я тут почну робити мило? Я подивилась одразу, як з цим у Португалії, що тут роблять, які мої конкуренти. І я зрозуміла, що такого мила тут немає. Так, є класне мило ручної роботи, але воно зовсім інше. І я зателефонувала подрузі, кажу, відправляй мені все що є, я спробую зараз. І вона мені відправила форми, я стояла і варила. Вона зі мною була на зв'язку, так я навчалася.

Перші фігурки з мила українка виставила на продаж у фейсбук-групі і загадала для себе: якщо принаймні одна людина в неї щось купить, вона продовжуватиме цю справу

Особливо чекала покупки саме від португальців. Каже, що стереотип про українців як обслуговуючий персонал її зачепив за живе, й окрім заробітку вона також прагнула довести, що є й інші способи реалізуватися в Португалії.

З першого посту вдалося продати чотири мила, це неабияк надихнуло Яну. Ще на початку діяльності дівчина вирішила: її покупці — португальці, й не пожалкувала, адже місцеві покупці справили на майстриню лише позитивне враження: 

— Спочатку я думала, о, я буду продавати для українців, а потім я зрозуміла, що навіщо мені самостійно рити собі яму, бо українців тут не так багато. Який відсоток українців купить у мене? Тобто я сама собі звужую цільову аудиторію. І я почала все робити виключно португальською мовою, для португальців. Наразі я працюю з португальцями, у мене ні разу не було такого, що хтось там замовив, а потім відмовився. Навіть були такі замовлення, що людина пише, що не сильно довіряє покупкам через Фейсбук та Інстаграм, дуже хоче, але й дуже боїться. І я кажу: нічого страшного, давайте я вам відправлю, а ви мені потім перекажете гроші.

І так разів сім приблизно я відправляла. Коли вони отримували мило, то відразу переказувати гроші

Масштабуватися Яні допомогла випадкова зустріч. Вона продавала свої вироби на одному з ярмарків у Лісабоні, що їх організовувала діаспора. Кілька статуеток придбала дівчина з України. Дівчата почали товаришувати. Виявилося, що у нової знайомої є друг, який має вільне приміщення у кафе. Під час оглядин власник запевнив, що не планує брати гроші за оренду, мовляв, кімната все одне пустує. 

До того часу майстриня працювала на домашній кухні, тепер має звичайний робочий режим із п’ятиденним графіком і окремий робочий простір. Грошей, які вдається заробити в такому режимі, Яні вистачає. Каже: точно вигідніше, ніж якби працювала б «на когось».

Легалізація та податки

Василісу з Порту і Яну з Лісабону об’єднує не тільки продаж товарів власного виробництва. Обидві вони дбають про те, щоб робити це правильно. 

«Після першого продажу, коли я отримала 20 євро, я відразу сказала собі: я ж не в Україні, я ж в Португалії. Тут же все серйозно. І я дуже забоялася, що в мене ці 20 євро будуть незадекларовані. І в Лісабоні мені порадили нашу дівчину, вона бухгалтер, вона допомогла мені відкрити Recibo Verde (португальський аналог ФОП, — ред.), щоб виписувати ці рахунки, щоб все було вірно документально», — ділиться Яна.  

Податкова адвокатка Юлія Клименко схвалює такий підхід. Вона роз’яснює: створення будь-яких продуктів власноруч із метою продажу містить ознаки підприємницької діяльності, яка має бути належним чином оформлена, й з якої мають бути сплачені податки. В кожній країні існують опції для ведення приватної підприємницької діяльності й в кожному конкретному випадку слід вивчати доступні опції окремо. Та все ж, каже юристка, є базові принципи для всіх країн, які варто знати перед тим, як починати підприємницьку діяльність. 

‍Крок 1: Визначте свій податковий статус

‍Податковий резидент країни — не те саме, що її громадянин. Залежно від того, чи ви є податковим резидентом України чи іншої країни, до вас будуть застосовуватися різні податкові норми. Як це зробити, ви можете дізнатися в службах фінансового контролю країни перебування чи звернувшись до податкового консультанта. 

Крок 2: Дізнайтеся про доступні формати власної діяльності у місцевому законодавстві 

У кожній країні є свій аналог українського ФОП, але умови для його функціонування можуть бути геть різними, як і санкції за нелегальну діяльність без реєстрації. Шукати опції бажано, вже маючи загальну концепцію майбутньої діяльності, щоб найкраще розуміти, якими будуть ці умови саме для вас. 

«Враховуйте, що такого як ФОП в Україні, на спрощеній системі, з такими ставками практично нема. Якщо беремо сегмент країн ЄС, то на це не варто розраховувати. Ви точно зможете зареєструвати індивідуальне підприємство, не можу гарантувати, що у вас будуть пільгові умови. Хоча, залежно від рівня вашого доходу, якщо ви тільки починаєте справу, не лякайтеся, навіть Україна з прогресивною шкалою оподаткування, доходить до 50%, але ж це не означає, що ви стільки платите. Тому для таких от стартапів, хто починає свою діяльність, можуть бути пільгові умови і не доведеться нести такий надмірний тягар», — говорить Юлія. 

Крок 3: Не забувайте про обмін даними про фінансові рахунки

З липня 2023 року в Україні запрацював стандарт CRS, який дозволяє країнам обмінюватися даними про фінансові рахунки. Тож отримувати оплати, наприклад, на українську картку й сподіватися, що місцева податкова не помітить, — погана ідея. І навпаки: якщо ви є податковим резидентом України і отримуєте кошти на іноземний рахунок, ви зобов'язані сплатити з них 18% ПДФО та 1% військового збору. Якщо між Україною та країною вашого перебування є угода про уникнення подвійного оподаткування, сума може бути істотно меншою, або й взагалі залишиться сплатити лиш військовий збір. 

Кулінарія, миловаріння, створення свічок чи плетіння бісером — будь-яке хоббі може стати джерелом прибутку

Це власним прикладом доводять не лише Яна та Василіса, а й десятки тисяч майстрів, що продають свої товари на світовому хендмейд-маркетплейсі Etsy. У 2022 році, ще до офіційного відкриття платформи в Україні, там вже працювало 24 500 українських магазинів. Це забезпечило Україні 13-те місце в глобальному рейтингу Etsy.

Відповідне рішення ухвалила Рада Європейського Союзу. Тимчасовий захист, серед іншого, передбачає право на проживання та роботу, а також доступ до медичної та соціальної допомоги.

— Рада вітає пропозицію щодо продовження тимчасового захисту для більш ніж 4 мільйонів українців, які рятуються від агресивної війни Росії, до 4 березня 2026 року, — ідеться в заяві установи.

11 червня Європейська комісія запропонувала подовжити тимчасовий захист ще на один рік — з 5 березня 2025 року до 4 березня 2026 року:

— Враховуючи атаки Росії на цивільну та критичну інфраструктуру, що продовжуються, по всій Україні, безпечні та міцні умови для повернення людей в Україну на даний час відсутні. Тому Комісія вважає, що причини для тимчасового захисту зберігаються і що його слід продовжити ще на один рік як необхідну та адекватну відповідь на поточну ситуацію.

Офіційно Рада Європейського Союзу ухвалить рішення про продовження тимчасового захисту після того, як буде проведено юридичну перевірку та переклад усіма мовами ЄС.

Директива про тимчасовий захист була активована 4 березня 2022 року одностайним рішенням держав-членів ЄС. Вона була автоматично продовжена на один рік, а потім Рада ЄС продовжила її ще на один рік — до 4 березня 2025 року.

За даними Євростату, в ЄС проживає приблизно 4,2 мільйона осіб, які втекли від війни в України. Найбільше українських переселенців у Німеччині — 1,3 мільйона осіб, 31% від загальної кількості. На другому місці — Польща (956 тисяч, 22,7%). Далі за кількістю українських воєнних мігрантів йде Чеська Республіка — 364 тисяч, 9%.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66670fb50f8a8c2148ad7c78_GPeVTi-aAAAH93a.jpeg">Президент Польщі підписав зміни до спецзакону про допомогу громадянам України</span>