Блоги

Коли перший тур президентських виборів у Румунії у листопаді минулого року несподівано виграв антисистемний кандидат Келін Джорджеску, увійшовши до другого туру голосування разом з лібералкою Еленою Ласконі, шокована румунська політична еліта пояснила його успіх кампанією у соціальній мережі TikTok і популістськими обіцянками, на які спокусилася велика частина електорату. Замість того, щоб обʼєднати демократичні сили напередодні другого туру й дати ультраправому кандидату останній бій — а Елена Ласконі мала реальні шанси на перемогу — у Бухаресті було ухвалено рішення анулювати результати першого туру й провести нове голосування в 2025 році. 

Румунські політики сподівалися, що до нових виборів ефект Джорджеску просто випарується, а правляча коаліція зможе підібрати гідного єдиного кандидата, який буде мати всі шанси на перемогу. Розрахунки виявилися марними

Зараз, за кілька місяців до президентських виборів, Джорджеску, який сприймається багатьма румунами як жертва несправедливості і значно радикалізувався у своїх заявах, — тепер не просто найпопулярніший кандидат, а й людина, яка має всі шансі на перемогу вже у першому турі. Всі кандидати демократичних сил — і обраний правлячою коаліцією як єдиний кандидат Крін Антонеску, і колишній премʼєр Віктор Понта, і мер столиці Нікусор Дан, і та сама Елена Ласконі — значно йому поступаються. А якщо не буде другого туру, значить, у демократичних сил навіть не буде можливості взяти реванш.

Звісно, є спокуса пояснювати цей зліт популярності насамперед внутрішньополітичними процесами у Румунії. Але я б звернувся насамперед до процесів зовнішньополітичних. Адже майбутнє Європи, принаймні Центральної Європи, найближчим часом будуть визначати два головні процеси — страх перед Путіним і страх (або запит на) Трампа. І це, до речі, стосується не тільки президентських виборів у Румунії. 

Майбутніх президентських виборів у Польщі це також стосується. І тому поведінка нещодавно респектабельного Кароля Навроцького починає дедалі більше нагадувати поведінку «антисистемного» Келіна Джорджеску.

Війна, яка продовжується біля кордонів Румунії, примушує багатьох виборців звертати увагу на політиків, які бажають не підтримувати Україну (недарма ж Келін Джорджеску назвав її штучною державою), а знайти можливості домовитися з Росією — щоб виключити конфлікт для власної країни

Ну і, звісно ж, перемога Трампа також все змінила. Адже Джорджеску — не хлопець з вулиці, а представник ультраправого політичного істеблішменту із широкими звʼязками у відповідному середовищі. Він працював в ООН, був навіть виконавчим директором Європейського центру підтримки престижного Римського клубу у швейцарському Вінтертурі, а такі посади створюють особливі можливості.

Перед другим туром виборів у Румунії  — нібито для презентації власної книжки — до Бухаресту мав завітати колишній кандидат на посаду президента США Роберт Кеннеді-молодший, зараз призначений Трампом на посаду міністра охорони здоровʼя. 

Джорджеску як автор передмови до цієї книги мав бути учасником дискусії з Кеннеді у прямому ефірі. А модератором події мав стати… правильно, Такер Карлсон, огидний симпатик водночас Дональда Трампа і Владіміра Путіна.

Приїзд Кеннеді був відкладений тільки у звʼязку з перехідним періодом у Сполучених Штатах. І справді, якщо румунські політики хотіли зупинити Джорджеску, це варто було робити до інавгурації нового американського президента, а не після неї — тоді, коли багатьом ще не було ясно, наскільки докорінно все буде змінюватися. 

Бо з кожним новим днем перебування Дональда Трампа у Білому домі нові господарі Америки будуть з дедалі більшою відвертістю демонструвати, на прихильників яких саме поглядів вони робитимуть ставку в Європі і за кого б мали віддавати свої голоси європейці, якщо вони бажають порозуміння з Америкою.

Тож тепер Джорджеску — не маргінальний, а мейнстримний кандидат. Маргінали тепер ті, хто намагається його зупинити

Політикиня з Естонії має репутацію «русофобки», бо може аргументовано пояснити, чому Росії не треба довіряти ані на суші, ані на Балтійському морі, ані за круглими столами. У Брюсселі рідко зустрінеш людину, яка називає речі своїми іменами. Кая Каллас чесно каже, що війна проти України — це не маленька регіональна війна, а пазл у великій грі, де головний куш — загнати під чобіт Москви.

Позиції естонської прем'єр-міністерки настільки сильні у Західному світі, що її ім’я звучало серед претендентів-фіналістів на посаду нового генсека НАТО

Тут важливо додати пікантну деталь: витончена блондинка зі сталевим характером — страшний сон російської влади. Їй не просто заборонений в’їзд до Росії, чим можуть похвалитися більшість притомних політиків ЄС, вона є першою урядовицею, кого Москва офіційно оголосила в кримінальний розшук за «наругу над історичним пам'ятником». 

Привід — декомунізація та демонтаж численних пам'ятників періоду радянської окупації, яку проводив уряд Каллас. Особливо гострою була боротьба Росії за радянський танк у прикордонному місті Нарва, де етнічних росіян в рази більше за місцевих.

Естонські урядовці минулих каденцій не раз піднімали питання про перенос танка, який був не стільки символом боротьби з нацизмом, як скоріше маркер російського мілітаризму. Але був страх — масові погроми у Таллінні у 2007 році (так звана «бронзова ніч»), вчинені місцевими росіянами та гастролерами з РФ у відповідь на перенесення монумента радянському солдату в естонській столиці, лише посилювали ризики, що новий перенос призведе до повторення тих подій — від бійок на вулицях  до хакерських атак на урядові сайти. Проте влітку 2022 року — після відвідин деокупованої Бучі — Каллас підняла питання на новий рівень. І врешті, попри скиглення російськомовних, танк поїхав на склад.

У 2023 році, коли політикиню уже почали називати серед тих, хто може стати новою європейською топ-елітою, вона пішла на інтерв'ю до британського хардтокера Стівена Сакура. Тоді журналіст спитав, чи відкрите її серце для 25% російськомовних, які скаржаться на страшні утиски — їх не пускають в Естонію на російських автомобільних номерах. Цікаво, що найбільше зойків було від так званої російської опозиції. Відповідь Каллас була тверда: 

‍— Ви змішуєте дві речі. Росіян, які тут живуть, ми називаємо російськомовними естонцями. А Росія — окремо. Я хочу сказати, що, по-перше, у 1920-х роках росіяни в Естонії становили 3%. А під кінець окупації було 30%. Тож не те, щоб вони тут жили… 

‍— Ви хочете сказати, що вони не справжні естонці? — уточнив Сакур.

‍— Ні, ні. Я кажу, що ті, хто хоче бути з Естонією, хто вважає Естонію своїм домом, подали заяву на отримання громадянства, вивчили мову і є частиною нашого суспільства, і вони становлять більшість нашого російськомовного населення. Ми просимо тільки одне: вивчайте нашу мову, тому що це те, хто ми є, ми тут живемо — і це спосіб їх інтегрувати. Крім того, я хочу підкреслити, що навіть якщо у нас різна історія, у нас є спільне майбутнє, і ми зосереджуємося на ньому. 

Це було наче холодний душ, бо такого на ВВС ще не чули.

Каллас дуже тверезо дивиться на загрози нинішніх днів, бо має щемку сімейну історію

У березні 2022 року вона написала колонку для New York Times, чому окупація України та репресії від Росії — це і є її істинне лице.

‍«Моя мама була лише шестимісячною дитиною, коли в 1949 році радянська влада депортувала її разом з матір'ю та бабусею до Сибіру. Мій дідусь потрапив до сибірського табору. Їм пощастило вижити і повернутися до Естонії, але багатьом не вдалося. Сьогодні Кремль відроджує методи відвертого варварства», — зізналась Каллас.

Її батько, Сійм Каллас, відігравав центральну роль у русі за незалежність Естонії і був президентом центрального банку країни. Коли молода Кая вирішила спробувати власні сили в політиці, чимало хто відмовляв її від цього кроку. Адже багато хто сумнівався, що жінка модельної зовнішності може бути розумною, а інші взагалі називали її татовою доцею. 

Але вже в 2014 році Каллас як депутатка Європарламенту показала себе фаховим експертом з цифровізації та стала адвокатом України на першому етапі війни з Росією. Уточню – це у той період, коли світові топи не хотіли сваритися з Москвою і взагалі не бачили серйозної проблеми в окупації Криму.  Мовляв, був же референдум, люди вибрали Росію. А що тут такого?

Каллас як головна дипломатка Європи дуже тверезо оцінює ризик для Європи

У першу чергу — це різні гібридні загрози по всьому ЄС — саботаж, кібератаки, небезпечний тіньовий флот, перешкоди в роботі GPS і пошкодження кабелів. Вона прагне збільшення фінансування на безпеку та оборону — бо просто сподіватися на ядерну парасольку Вашингтона за епохи Трампа — подібне самогубству. 

Кая Каллас переконана, що Європейський союз має запустити власний ВПК, про що сказала в інтерв'ю Суспільному у грудні 2024 року:

‍— Оборонна промисловість важлива, тому що на європейській землі, в Україні, триває війна, і Путін не показує жодних ознак того, що він полишив свої цілі.‍

Як тверезий розум Брюсселю вона натякнула, що пояснює США, чому підтримка України — в інтересах Сполучених Штатів Америки: 

‍— Якщо Америку хвилює Китай, то вона повинна щонайперше хвилюватися через Росію. Ми бачимо, що РФ, Іран, КНДР та Китай працюють разом. А також бачимо, що Путін робить в інших країнах, реально посилюючи свій вплив. Отже, якщо США хочуть бути найсильнішою державою у світі, то їм врешті доведеться мати справу з РФ. І найлегший спосіб впоратися з цим — підтримати Україну, щоб вона виграла війну.

Українські дипломати, які активно контактують з Брюсселем, всі як один відмічають, що нині в європейську політику прийшло покоління фахових і твердих жінок. Вони професійні, вміють гнути свою лінію і знають, хто вони і що. Ім'я Каї Каллас називають найчастіше. Бо це не просто жінка, яка зробила себе сама, а ще і нащадок тих естонців яких Росія вивозила, як худобу на Сибір в надії, що ніхто не виживе на лісопильнях. 

Утім мама Каллас вижила і прищепила доньці розуміння, чому Росія ворог і чому її улюблене хобі вбивати та мародерити

Естонка з твердим характером уперше стала гучним голосом Східної Європи в Брюсселі, а саме того регіону, який Москва уперто вважає своєю сферою впливу. Але, як свідчить практика і час, малі держави теж мають голос і зуби. І можуть вчепитися в горло хижаку, який суне скрізь без запрошення.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Нинішній Трамп суттєво відрізняється від того, що вступив на посаду сім років тому. Інавгураційні заходи були більш консервативними та американоцентричними — це читалось від лаконічних заяв до бенкетного меню з локальними смаколиками, на кшталт стейку з Омахи (штат Небраска) та вина з Каліфорнії.

Попри те, що Трампа часто називають другом Путіна, знайомим Орбана і цинічним бізнесменом, левова частина його промови була присвячена США. У ній червоною ниткою йшлось про те, що Америку «знову поважатимуть в усьому світі». 

— Золота ера Америки починається зараз. Від сьогодні наша країна процвітатиме. Нам будуть заздрити всі нації та країни. Кожного дня адміністрація, я особисто, буду ставити завжди Америку на перше місце, — сказав 47-й президент США.

Це досить сміливі амбіції на тлі того, що в західних колах все частіше визнають, що скрутне становище України виникло через слабке лідерство Заходу і його умиротворення Росії та Китаю

Коли Путін урочисто святкував анексію Криму та плескав утворенню квазідержав ДНР та ЛНР, велика частина західних лідерів умиротворювала Кремль. Ба більше — шукала способи, як можна зрозуміти росіян і раділа, коли коли можна було списати щось на ефемерних українських радикалів та нашу корупцію. 

Плескаючи словам Трампа про «сильну Америку» — варто згадати усе. І тут буде досить інфантильна позиція Барака Обами — самоусунутись, і відверте бажання Ангели Меркель заробити на російському газі. Уже мовчу про двох французьких президентів — Ніколя Саркозі, а потім Франсуа Оланда — всі вони широко заплющували очі на війни та продовжували зустрічатися з міжнародним злочинцем Путіним та палко тиснули йому руку. І нічого, що кричала Україна у вогні, намагалась достукатись до голосів розуму Польща в особі трагічно загиблого в авіатрощі під Смоленськом Леха Качинського, розкладали на атоми російські гібридні схеми країни Балтії… Східну Європу ще донедавна вважали неконструктивними русофобами. 

Під час виборчої кампанії Трамп обіцяв вирішити питання російсько-української війни за 24 години. Виявилось, це була ілюзія — тому можна сміливо сказати, що одну передвиборчу обіцянку новий президент США не виконав

Утім, у своєму зверненні до народу він оголосив нову тезу, пообіцяв: 

— Ми закінчимо війни, навіть в які не вступали. Я буду людиною, яка встановлює мир у всьому світі.

У цьому є щось іронічне, бо традиційно про мир у всьому світі наївно говорили фіналістки конкурсу краси Miss Universe, чиїм власником був ніхто інший як Дональд Трамп.

Утім, чи можливий цей мир? Що ж, тут би хотілось зауважити, що Україна точно заслуговує на більше, ніж короткострокове врегулювання, в якому Путін буде винагороджений новими окупованими землями за свою жорстокість. Якщо раніше Трамп усі помилки вішав на Джо Байдена, то зараз цього алібі нема. Джо і пані Джил не приховували своїх радощів, що глобальні виклики уже не їхній клопіт, хай про це думає наступник.

Із цікавого та несподіваного — Трамп зібрав на свою інавгурацію рекордні 250 мільйонів доларів пожертвувань. До збору долучились провідні технологічні компанії, криптоінвестори та банки. Присягу гаранта слухали топи Google, Apple, Open AI, Amazon, Ілон Маск та Маск Цукерберг — всі ті, кого називають технокапіталістами.

Тепер вони теж пов'язані з Трампом і мають відповісти собі на питання, чи готові до нових викликів, до потенційної Третьої світової війни

І врешті, як може допомогти новий айфон та алгоритм Facebook, коли уже зараз Китай розбудовує свою армію і флот вражаючими темпами, щоб кинути виклик США. Врешті, як самі бізнесмени ставляться до апетитів Китаю, якщо ще вчора Пекін був чи не найбільш важливим торговельним партнером Америки?

Поки Трамп обіцяв мир у всьому мирі, на публіку виліз російський диктатор, який привітав нового президента США і заявив, що готовий до переговорів про «довготривалий мир». Попри те, що у світі не бракує корисних ідіотів та наївних мрійників про іншу, покращену Росію, ця вилазка в люди з сигналами не просто так.

Лише за десять днів до завершення президентського терміну Джо Байдена його Міністерство фінансів оголосило про нові жорсткі санкції проти Росії, спрямовані в основному на нафтогазову галузь, — корону російської економіки. 

Члени команди Трампа, як то майбутній державний секретар Марко Рубіо або радник з питань нацбезпеки Майк Уолц, визнали, що шукають важелі впливу на Москву. І стара адміністрація вручила їх новій, аби переконати силою піти Путіна на компроміс. 

Саме тому Мінфін США оприлюднив список із 100 російських компаній, серед яких такі гіганти, як один із найбільших виробників зброї «Тактичне ракетне озброєння» та Московська біржа

За задумкою, зменшення доходів від російських вуглеводнів може стати певним важелем впливу. Звісно, пакет допомоги із новими ракетами та літаками був би краще, але і це непогано. Усього тиждень санкцій — і надходження доларів до Росії впали до рівня 1990-го року. Третина валютної виручки топових російських кампаній застрягла за кордоном якраз через нові санкції. А малий приватний бізнес Росії стогне, бо стоїть на межі банкрутства.

Тому Путін задумався, як же далі скидати долари від «бізнесу президентів» та як уникнути голодних бунтів на Росії. 

Аби у Трампа не було спокуси зняти кілька санкцій, Байден вписав «пасхалку». Внести зміни до списку може лише Конгрес, а так як більшість матимуть республіканці, то Путін з нафтодоларами — вже їхній головний біль.

Дональд Трамп своїм посланням до народу пообіцяв кінець хаосу у світі. Але питання, чи не переросте все у Третю світову і хто наступний сидітиме в окопах, крім українців, за захист вільного світу — відкрите.

‍Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

25 лютого минулого року оголену, непритомну Єлизавету знайшов сторож у воротах на вулиці Żurawia у Варшаві. Він викликав на місце події швидку допомогу і поліцію, і Єлизавету доставили до лікарні. Вона була в критичному стані. Вона не прийшла до тями і померла 1 березня. У день, коли стався напад, був заарештований злочинець, Доріан С. 

23-річному чоловікові були пред'явлені звинувачення в пограбуванні, сексуальному злочині і замаху на вбивство із застосуванням холодної зброї. Суд постановив взяти його під варту.

Ліза

Зараз у Варшавському окружному суді Доріан С. засуджений до довічного ув'язнення за зґвалтування і вбивство 25-річної Лізи. Її сім'я отримає відшкодування. «Обвинуваченого слід якомога швидше стерти з пам'яті, щоб скоєне ним зло не стало притягальною силою», — сказав суддя Павел Добош у мотивувальній частині вироку. І саме обґрунтування у цій справі слід вважати новаторським. Я читала і чула багато виправдань у справах про насильство, в тому числі сексуальне. Я читала обґрунтування закриття справ, рішення судів про відхилення скарг на закриття справ. Жодного разу в жодному з них я не зустріла ставлення до потерпілої особи як до суб'єкта. Я не знайшла ані крихти співчуття. У багатьох не було навіть звичайної людської порядності. Лише юридичні заяви, статті, параграфи. У цих обґрунтуваннях не було нічого про те, хто і кому завдав шкоди. Саме тому я вважаю мотивацію судді Павла Добоша винятковою. І такою, що дає надію всім тим, хто вирішив боротися за справедливість і за себе. 

Про вбиту Єлизавету суддя Добош сказав: «Ліза». Як він пояснив, він використав цю зменшувальну форму, щоб «жертва її життя не стала знеособленою»

«Ліза пережила біль, жах, врешті-решт смерть. Саме тому я буду говорити про жертву саме так, щоб вона не залишилася в нашій пам'яті лише — говорячи юридичною мовою — як об'єкт злочину, як об'єкт виконавчої дії», — сказав він. Він розповів про життя Лізи: «Разом з ним (партнером Лізи — ред.) вони знайшли безпечне місце в Польщі, у Варшаві. Вони обидва, можна сказати, біженці. Ліза з Білорусі, а Данило з України. У лютому минулого року, з нагоди дня народження Лізи, вони поїхали до Іспанії. Будували якісь свої плани, мріяли про подальше життя».

У повсюдному наративі про людей, які постраждали від сексуального насильства, вторинно віктимізуються в судах, поліції, прокуратурі, де ми постійно чуємо про те, що «зрештою, вона була п'яна», «вона була в короткій сукні», «вона поводилася зухвало», його слова про те, що ситуація, в якій опинилася Ліза, повернувшись вранці додому після зустрічі з подругою Анною після «дівич-вечора», була природною, є революційними. Не обставини чи поведінка Лізи призвели до трагедії. 

Наша донька, сестра, дружина, подруга

«Ця ситуація не характеризується чимось надзвичайним, вона є природною. Зрештою, ми можемо уявити, що наша донька, сестра, дружина, партнерка, подруга (...) йде цією вулицею, цією дорогою, у такий самий час. Ліза щось переглядає в телефоні, позаду неї наближається молодий чоловік, сильніший за неї, вищий. У нього в руці балаклава. Він підходить до Лізи, одягає цю балаклаву. Виявляється, у нього в руці ще й ніж. Він приставляє цей ніж до шиї Лізи, закриває їй рот іншою рукою і штовхає її до стіни. Він притискає її своїм тілом, в якийсь момент вихоплює її телефон. Ліза щось каже чоловікові. Її рухи обмежені тілом, вона не може вирватися і не може піти», — сказав суддя Добош. 

У Польщі — хоча не тільки тут — жертви насильства не сприймаються серйозно. Рідко хто їм вірить, ставлячи під сумнів їхні розповіді, намагаючись присоромити їх і перекласти на них провину. Цим рясніють судові процеси. Найсвіжіший приклад: справа Вікторії, молодої жінки, яку зґвалтували, і суддя запитав її, чи «їй це сподобалося». І чому вона не завадила. Саме тому була створена петиція, адресована міністру юстиції Адаму Боднару, з проханням «вжити негайних заходів для поліпшення ставлення системи правосуддя до людей, які пережили сексуальне насильство». Фемінотека закликає до навчання суддів, працівників судів, прокуратури та експертів розпізнаванню, розумінню та належному поводженню з людьми, які пережили сексуальне насильство, до регулярного моніторингу та оцінки процедур роботи з людьми, які пережили сексуальне насильство, з метою усунення системної недбалості, а також до створення спеціалізованих відділів у прокуратурах та судах усіх рівнів, куди б передавалися справи про домашнє, сексуальне, ґендерно зумовлене насильство, і де б працювали люди, які пройшли відповідну підготовку з цієї тематики.

Саме тому це обґрунтування є унікальним. Воно має бути обов'язковим для прочитання поліцейськими, прокурорами, суддями та експертами.

Тому що на цьому місці міг опинитися будь-хто з нас. Дочка, подруга, сусідка, сестра. Жодна з нас не є номером справи

І кожна з нас заслуговує на гідність і — це дійсно можливо — на повагу та співчуття.

Частина I: Втрата сенсу

Якихось три роки тому на прохання «Розкажіть про культурні події у Львові» я відповіла б, що немає більше культурних подій. Три роки тому на короткий час ми всі втратили віру в культуру як щось високе і стали свідками того, як вона працює в межах режиму тотального захисту. 

Культурним заходом тоді був шелтер у театрі імені Леся Курбаса. Це один з перших неакадемічних театрів у Львові, відкритий у 1989 році і названий на честь режисера, розстріляного в урочищі Сандармох разом з іншими діячами і діячками української культури. Актори та режисери театру адміністрували прихисток для тих, хто тікав від війни. 

Культурним заходом було й оголошення прибуття і відбуття евакуаційних поїздів поеткою Катериною Міхаліциною. Або діяльність художників, які возили людей на кордон. Також культурним заходом стали збори співачкою коштів на медичні турнікети й термобілизну.

До більш звичних форматів діячі культури стали повертатися, щоб допомогти відволіктися біженцям. Стали організовувати читання в укриттях, концерти в шелтерах, відкрили акторську школу для дітей. Куратори й мистецтвознавці вдень проводили екскурсії вулицями Львова, а ввечері — аукціони картин найвідоміших українських художників, аби зібрати гроші на потреби ЗСУ.

У той час я відкидала будь-яку думку про можливість проведення фестивалів і про те, що хтось з іноземних авторів наважиться приїхати й провести літературні зустрічі. Все це не мало сенсу: мистецтво заради розваги, заради розвитку, заради мистецтва зрештою стало для нас недоступним привілеєм. Читати книгу, дивитися довгий фільм стало неможливим, адже неможливо було надовго відволікатися від новин, комунікацій по волонтерці, робочих чатів. Війна забрала час для себе. Забрала й особисті кордони, залишивши тільки спільний.

Частина II: Необхідність говорити

Ми зустрілися з Пітером Померанцевим (британський журналіст і письменник, спеціаліст із сучасної російської пропаганди — Ред.) у Віденській кав’ярні в кінці березня 2022 року, ще до деокупації Київщини, Сумщини й Чернігівщини. Пітер розпитує, як я, як проєкти та робота. А потім питає, на які дати я планую цьогорічний фестиваль.

Над містом ракети, російські війська можуть просунутися далі вглиб країни, планувати можливо лише на кілька наступних годин. Така реальність — не тло для організації літературних фестивалів. Але Пітер нагадує мені про фестиваль Live Aid. І далі:

— Твій фестиваль матиме таке ж значення, як і концерти, які були організовані у Сараєво. Особливо якщо транслювати події англійською мовою. Письменники приїдуть, щоб бути частиною історії. Якщо я приїхав, ми назбираємо по світу ще дев’ятнадцять авторів, які не боятимуться. І будемо розповідати про воєнні злочини, наполягати на організації трибуналу та розвіювати міфи про Україну. 

Через декілька днів звільнили Київщину, ще через 10 днів я опитувала там свідків окупації. У перервах між поїздками в область писала концепцію фестивалю. У тексті намагалась передати емоції від того, як бачила в Макарові трактор, що працював на щойно розмінованому полі, — серед залишків снарядів, між зруйнованими будинками. Хотілося розповідати про те, як квітнуть дерева, а комунальники підмітають тротуари біля церкви Святого Апостола Андрія Первозванного, на подвір’ї якої виявили могилу, в якій під час ексгумації знайшли тіла 117 бучан. Наш досвід ставав настільки інтенсивним, що не виражати його через культуру стало неможливо. 

‍Ми все ще не могли вбирати досвід інших, але життєво необхідно стало говорити про власний досвід

У травні 2022 року ми почали співпрацю з НАY Festival, який допоміг перекладати й поширювати наші події англійською та іспанською мовами. Провели фестиваль у жовтні, у львівському укритті відбулися 30 українських і 20 іноземних подій. Для нас було важливо поєднати українських учасників з іноземними, адже для наших гостей фестиваль став можливістю говорити, створював концентроване інтелектуальне середовище для генерації ідей. 

Іноземних гостей ми кликали, щоб запропонувати їм досвід, який перетворить їх на свідків нашої війни, дозволить свідчити на величезні аудиторії про нашу війну від свого імені. Нам вперше довелося писати протоколи безпеки та страхувати наших учасників. Зрештою події переглянули близько десяти мільйонів людей у понад ста країнах. Тривога під час фестивалю залунала лише один раз — на останній події, і ми вважали це успіхом і неймовірною вдачею. 

Далі ми з частиною учасників сіли на нічний поїзд до Києва. Ми прибували вранці 10  жовтня, і того самого дня у Києві відбувся наймасованіший від початку повномасштабного вторгнення обстріл. А у Львові стався повний блекаут, оскільки російські ракети вдарили по об’єктах інфраструктури. Близько десяти гостей фестивалю опинилися в укритті київського готелю. На наступний день ми евакуювали їх з України. У той приїзд ми мали показати їм наслідки окупації Київщини, але досвід, який вони пережили в Києві за один ранок, виявився інтенсивнішим за очікуваний. І вони свідчили. 

На другий рік повномасштабного вторгнення, згідно з дослідженнями, українці почали читати більше в порівнянні з «довоєнним» 2021 роком. Найпопулярнішими книжками стали історичні книги й класична література. Люди в текстах шукають відповіді на запитання, чому Росія на нас напала. Або ж заповнюють прогалини у знаннях про українську культуру. Часи загрози для суверенітету держави стають часами підвищеної зацікавленості культурою та літературою. Спільна спадщина зшиває наші досвіди.

Частина III: Пам’ять

Ми стоїмо з Ґреґом над могилою української письменниці Вікторії Амеліної на Личаківському цвинтарі у Львові. Ґреґ кладе на могилу квіти. Мовчки спостерігає за тим, як я вкопую в землю азалію і прибираю сміття. Коли закінчую, він питає:

— Чи буде доречно, якщо я зроблю декілька речей, ритуальних для мене?

Спочатку Ґреґ читає вірш ірландського поета. Я не пригадую ні імені, ні назви вірша. Запам’яталося тільки, як в голові я стала дискутувати з рядком «Любов пішла разом з тобою». Дуже захотілося розповісти йому, що любов не проходить.

Далі Ґреґ читає Каддіш. Я так хотіла почути звучання молитви, бо колись до війни перекладала Аллена Ґінзберґа і мала би почати перекладати його «Каддіш» — вірш, присвячений єврейству поета, предки якого жили у Кам’янці-Подільському й у Львові. Я шукала способи, як почути Каддіш, бо саме в звучанні молитви, як на мене, крився підхід до перекладу. І от я, яка не перекладала вже понад два роки, раптово чую, як Каддіш звучить.

Я розумію, що мої руки в мокрій землі.

Третя річ — камінець.

— Мої люди не несуть квіти, а залишають камінці. Сподіваюся, це не образить.

На могилі було ще кілька камінців.

На жаль, нам доводиться ходити на поховання в рази частіше, ніж скажімо, європейцям. Фактично щодня відбувається похорон загиблих на війні — цивільних і військових. І щоразу церемонія вдосконалюється, щоб тріумфувати життя людини та висловлювати максимальну шану. Я дуже сподіваюся, що європейці не знатимуть, як це — їхати в автобусі в кортежі із загиблим, а дорогою дивитися на перехожих, які бачать процесію  і стають на коліна. Ти вдивляєшся в їхні постаті під дощем, а вони піднімають голови — і дивляться на тебе.

Ти знаєш, що вони вшановують зараз не лише тих, хто в труні попереду, але й тих, хто лишається жити із втратою. У промовах за загиблим втішаються і підтримуються живі, які залишаються зі своїм горем

Коли ховали Вікторію, на могилі заграв український гурт «Пиріг і Батіг», вони співали пісню на вірш Василя Стуса, улюбленого поета Вікторії. Василь Стус був убитий у російському концентраційному таборі у 1985 році. Вікторія загинула внаслідок удару по ресторану RIA у Краматорську в 2023 році. У мене досі в голові звук землі, що б’є по кришці труни, а під скрипку та гітару лунають слова «Верни до мене, пам’яте моя». Слава богу, я тоді стояла з оберемком квітів, які ми несли вслід за труною. І тільки копачі перестали копати, я стала розкладати їх на могилі, щоб хоч чимось себе зайняти та не зійти з розуму від горя. Але сходити з розуму ще не можна, бо потрібно працювати з архівами загиблих, думати про пам’ятник.

Наша колективна травма, завдана Союзом, спонукає документувати й архівувати спадок, поміщати його в книги, виставляти. Ми боїмося забути і намагаємося розповідати про цих людей де тільки можна, щоб пам’ять про них жила в якомога більшій кількості людей. Бо щоразу, коли ми забуваємо, припиняємо існувати як держава.

Частина IV: Розрада

Вперше «Пиріг і Батіг» з їхнім новим проєктом я почула в травні 2022 року. Ми наважилися організувати концерт в пам’ять Марека Іващишина, культурного менеджера, який заснував у 90-х культовий заклад та громадську організацію «Дзиґа». Після переїзду до Львова я мріяла бути частиною дзиґівської спільноти, бо там збиралися найкращі. Марек раптово помер у 2019 році. І ми щороку в річницю його смерті збиралися, щоб пограти на його честь. У 2022 році ми відчули, що війна — не причина не вшанувати пам’ять Маркіяна. І зібралися.

«Замордовані кацапом» — так називалася нова програма гурту. Хлопці грали пісні на вірші вбитих росіянами від початку окупації в 1921 році. Микола Леонтович — автор обробки Щедрика, яку в світі знають також як Carol of the Bells. Василь Стус. Михайль Семенко — легендарний український футурист, розстріляний у Києві в 1937 році. Григорій Чупринка — поет, вбитий 1921 року за участь у збройному русі проти Радянського Союзу. Мар’ян Пиріжок (фронтмен гурту «Пиріг і Батіг» — Ред.) зумів завдяки музиці показати, якими живими всі вони були. 

Зараз вони збирають повні зали. А тоді, на другому поверсі Дзиґи, я вперше від початку повномасштабного вторгнення на декілька хвилин забула про війну. 

Після Дзиґи ми пішли в бар «Фацетка». Це місце  збору нашої спільноти у Львові. На початку повномасштабного вторгнення ми домовлялися, що якщо зникне зв’язок, бар стане місцем обміну новинами. Але того травневого вечора 2022 року ми продовжили джемити на вулиці.

До нас підійшли поліцейські, попросили припинити грати, бо вже скоро комендантська година: «Ви тут граєте і веселитеся, поки люди воюють і помирають». Не знаю, як я набралася мужності, щоб з упевненістю відповісти: «Наші б хотіли, щоб ми продовжували веселитися, поки вони тимчасово не можуть». Поліцейські відійшли від нас. Ми заграли останню пісню для Марека і розійшлися по домівках.

Частина V: Шов суспільства. Надія

Я отримала пропозицію написати цей текст, коли була на резиденції Харківського літературного музею.

Останній вечір у Харкові ми проводили на квартирнику й говорили з харківськими культурними менеджерками про те, що потрібно напрацювати список того, що нас усіх об’єднує, щоб ефективніше протидіяти російській пропаганді. Міф про проросійський Схід і бандерівський Захід був побудований у межах гібридної війни Росії проти України, яка почалася задовго до 2014 року. І Росія продовжує використовувати цей найбільш усталений стереотип, щоб розбалансовувати внутрішню ситуацію в Україні. Але ми можемо протидіяти.

Там, у квартирі українського славіста, професора Гарвардського та Колумбійського університетів Юрія Шевельова, який був змушений тікати за кордон від радянської репресивної машини, я думала про всі ті виставки та нові артцентри, які відкрилися у Львові від початку повномасштабного, про нових митців, які вимушено приїхали до міста, але вирішили в ньому залишитися, про нові ресторани і читання та лекції в бібліотеках. Ще два роки тому ми не могли й мріяти, що у Львові під час війни відбуватимуться культурні заходи, а зараз культурне життя вирує по всій країні, щоб розраджувати, поширювати пам’ять, веселити й засмучувати. Культурні події зшивають людей різного походження і досвіду.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65afd4c11f08d52da349ed86_IMG-6415-1%20(1).jpg">«Читайте також: «Вона не боялася!» — подруги про Вікторію Амеліну»</span>

Утім, усі ці запальні заяви зі спецефектами у соцмережі Х мають певне раціональне зерно. Це підняття ставок і сигнал в першу чергу Китаю, який останні пів століття зріс на американських грошах. А нині вважає, що варто змістити США з позиції гегемона.

В основі такої поведінки Китаю та її друзів по вісі зла — Росії, Ірану та КНДР — лежить теорія про те, що великі держави повинні ділити сфери впливу і захищати свої економічні та безпекові інтереси, нав'язуючи свою волю меншим сусідам.

Утім у цю гру можна грати удвох — й Америка чітко окреслила, що не чекає Пекін у себе на задньому дворі — а саме в Західній півкулі

Видання The Wall Street Journal стверджує, що після виборів у США та рішучої перемоги республіканців та Дональда Трампа Китай все активніше грає м'язами. Він провів найбільші військово-морські навчання за останні десятиліття, спустив на воду найбільший у світі військовий корабель-амфібію, був звинувачений у саботажі підводних кабелів в Азії та Європі і хакерських атаках на казначейство США, представив чотири нові сучасні літаки, вперше відпрацював морську блокаду біля японських островів і активізував шпигунську діяльність на Заході.

Коли ти живеш у Східній Європі, то складається враження, що американці зійшли з розуму, коли вимагають повернути під контроль Панамський канал

Утім не варто забувати, що США побудували цей стратегічно важливий об'єкт, щоб швидше й легше торгувати з Азією та між своїми узбережжями. Є також військовий зиск — для Америки то є найшвидший і найпростіший маршрут, яким можна перекидати військові кораблі з Атлантичного у Тихий океан та навпаки. У 1999 році канал відійшов під юрисдикцію Панами — і все б нічого, але з 2014 року водною артерією почали дуже активно цікавитись китайці. 

Спочатку Китай став частиною ініціативи Сі Цзіньпіня «Один пояс, один шлях», далі розірвав стосунки із Тайванем. А ще купився на класичний китайський хабар — інвестиції в інфраструктуру в обмін на бенефіти. 

Станом на зараз два з п'яти ключових портів у зоні Панамського каналу належать компанії з Гонконгу, тобто китайці можуть стежити онлайн за потоками цивільних та військових вантажів США

За першої каденції Трампа та чотирирічки Джо Байдена американці змусили панамську владу відмовитися від частини китайських проєктів, але вплив Піднебесної однаково суттєво зріс. Дійшло до того, що Пекін планував побудувати велике посольство на березі Панамського каналу, але під тиском Вашингтона панамська влада заблокувала цю ініціативу.

Щодо Гренландії — тут США переслідує той самий інтерес убезпечення свого східного узбережжя від Китаю. Хоча перепалка між урядом Данії та політичними діячами Гренландії щодо «продажу острова» була гучною, вона мала свій сенс. 

Видання Axios, посилаючись на власні джерела, повідомляє, що «уряд Данії хоче уникнути публічного зіткнення з новою адміністрацією США», і «передав кілька повідомлень». Так, влада Данії чітко сказала, що острів не продається, але є готовність обговорити будь-який інший запит США. Америка вже має військову базу в Гренландії та угоду з Данією від 1951 року про захист острова, згідно з якою можна легко обговорювати збільшення американських сил.

Данські офіційні особи вже заявили, що розглядають подальші заходи щодо збільшення інвестицій у військову інфраструктуру та можливості в Гренландії, консультуючись з урядом Гренландії, — йдеться у ЗМІ.

Чому Вашингтон так різко зацікавила Гренландія? У часи «Холодної війни» вона відігравала ключову роль в обороні НАТО та США як частина системи раннього попередження для виявлення радянських підводних човнів або ракет.

Це зрозумів Китай, чиї човни все частіше помічають біля берегів ключового острова — який є вінцем перспективного торгового шляху через Арктику

Американська газета WSJ пише,  що в останні роки Пекін посилив свою економічну присутність у цьому регіоні, зокрема через інвестиції у видобуток корисних копалин у Гренландії. 2018 року Пентагон успішно працював над тим, щоб заблокувати фінансування Китаєм трьох аеропортів на острові. 

Утім Китай особливо зацікавлений через розташування Гренландії відносно всіх арктичних судноплавних маршрутів, включно з «Полярним шовковим шляхом» Пекіна, що дозволить використовувати коротшу відстань для доставки товарів через Арктику, оминаючи морські вузькі місця у Суецькому каналі та Малаккській протоці. А ще — не варто забувати, що Гренландія має гігантські запаси рідкоземельних матеріалів, які хоче забрати собі під контроль Китай, аби мати перевагу у торговельній війні і таким чином виграти гонку за високі технології у США.

У цій боротьбі за контроль за вихід на Арктику дуже важлива роль Канади, адже вона має значну лінію виходу до Північного полюсу і може стати надійним союзником США у змаганнях за контроль над перспективами проти Росії та Китаю

Канада — другий за величиною торговельний партнер Сполучених Штатів, але категорично відстає у фінансуванні НАТО. Ледве не пасе задніх — на оборону Оттава не витрачає навіть 2% свого ВВП. Тому для того, аби американський сусід трохи чухав про перспективи, Трамп вдався до агресивної риторики.

Американські аналітики з обох партій вважають, що такий підхід може активізувати непопулярну в Канаді тему оборони напередодні виборів до парламенту у жовтні цього року, де партія Джастіна Трюдо, яка останні роки більше займалась гендерною рівністю, може і програти.

Чи можна вітати такі ексцентричні підходи Трампа до важливих питань? Форму однозначно ні, але по суті західний світ має пережити певний шок, аби позбутися популізму. І нарешті зайнятися вирішенням серйозних питань — оцінкою загроз та підготовкою армій до війни. Аби врешті за всіх не вигрібала найбільше Україна, а далі Польща та країни Балтії, які чи не єдині щоденно розвінчують ілюзії про особливу російську душу.

Світ постав перед реальною загрозою — жити в демократії або стати харчем для Китаю. І коли стриманий бюрократ, а нині генсек НАТО Марк Рютте попереджає Європу, що ми або виділяємо гроші на оборону, або «доведеться діставати підручники з російської мови яи їхати у Нову Зеландію» — це добре нагадування, що зло не спить. І точно не обмежиться розбитими селами на українському Донбасі.

‍Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Невже це можна назвати репетицією підготовки до виборів? Звісно, дивно думати нині мирними категоріями, коли немає навіть приблизного натяку на припинення вогню, а новий рік почався з того, що шахеди зруйнували цивільні будинки за 300 метрів від Офісу президента. Ба, більше — Путін і не думає зупинятись, хто б його не просив, бо війна — частина і опора його режиму. А ще — гарантія його фізичного існування, бо не буде війни — Росії доведеться стикнутись із власними демонами. 

Утім нинішні часи для українців — добрий момент подивитись на себе критично

І дати собі відповідь, чи справді добре, коли у політику приходить критична маса людей, яка до цього не мала жодного досвіду? Чи можуть нові обличчя зі сфери розваги стати справді добрими управлінцями часів гострої фази війни. І врешті — якого майбутнього ми хочемо і які ресурси нам на це потрібні. 

Київський міжнародний інститут соціології підсумував 2024 рік великим дослідженням про настрої українців щодо майбутнього. 

— Перше, є стала тенденція до зниження частки тих, хто оптимістично дивиться в майбутнє України. Якщо наприкінці 2022 року 88% вважали, що Україна через 10 років буде процвітаючою країною в ЄС, то до грудня 2023 року їхня частка скоротилася до 73%, а до грудня 2024 року — до 57%. Водночас з 5% до 28% зросла частка тих, хто вважає, що Україна матиме зруйновану економіку, — починають з поганої новини дослідники. 

— По-друге, коли ми аналізуємо результати, ми маємо також фокусуватися, крім динаміки, і на фактичних поточних показниках. Ми бачимо, що наразі, попри непростий рік та його складне завершення, більшість українців (57%) у цілому схиляються до оптимістичного погляду на майбутнє країни, — дають тут же солодку пилюлю соціологи. 

Тут же постає питання, а кого українці бачать новими лідерами? Хто вестиме нас у це оптимістичне майбутнє після війни? 

Торік наприкінці листопада центр «Соціальний моніторинг» оприлюднив тенденції настроїв у суспільстві. Пікантна деталь — вони досить наближені до інших непублічних соціологій, які замовляє Банкова. І що пікантно — тримаються десь рік. 

Дослідження каже, що українці більше довіряють колишньому головнокомандувачу Збройних сил України, а нині послу України у Великій Британії Валерію Залужному, а також начальнику Головного управління розвідки Міноборони Кирилу Буданову, аніж президенту України Володимиру Зеленському. Так, Залужний та Буданов є єдиними із публічних осіб, в кого рейтинг довіри переважає за недовіру. Цікавість населення до цих прізвищ зрозуміла — обоє  є кадровими військовими з безпосереднім бойовим досвідом. Третім у цьому рейтингу став президент Володимир Зеленський — він має 44% довіри супроти 52% недовіри. Тут вдається взнаки деяка втома він чинного президента і те, що світовий тренд на здолання популізму і повернення до класичної політики з серйозним лідером — який пішов від виборів у США — докочується і до нашого кутка Східної Європи. 

Вибори 2019 року у Україні — були тріумфом попереднього тренду, коли люди шукали приємні харизматичні обличчя в сфері розваг. А ще — щиро вірили у прості рішення від простих людей. 

Викликів у новій українській реальності стає все більше — власне, на кожну нову фігуру, яка вигулькуватиме в політичному полі, типовий український виборець буде дивитись крізь серпанок розчарування

Попри стрес та знесилення, дослідження «Соціального моніторингу» показує великий запит (32%) на розбудову якісної армії і тривожність, що нинішня урядова команда з цим не справляється. Ба більше, коли багато українців гостро негативно сприйняли сумну новину перед Різдвом про тисячі неякісних мін, які буцімто солдати «неправильно зберігали» на фронті. Це було сприйнято як плювок в лице тим, хто з усіх сил тримає фронт на Донбасі. 

Утім є очевидний тренд. На 33-му році незалежності українці зрозуміли, що треба розбудовувати свою армію. Якщо не хочеш аби тебе убила чи зґвалтувала чужа

Настрій цей стабільний, попри демонізацію ТЦК і купу проблем, які на голови ЗСУ обвалюють політики. Тому, щойно стане можливим повноцінне політичне життя, політичні перспективи отримають ті сили і ті персоналії, які зможуть задовольнити головне — запит на безпеку. 

Прикметно, що у багатьох дослідженнях одразу з'явились такі особи як серйозні волонтери, ветерани та професійні політики — Сергій Стерненко, Андрій Білецький, Тарас Чмут, Олена Зеркаль, Богдан Кротевич та Дмитро Кулеба. 

Ці прізвища варті уваги. Адже ми їх з високою долею вірогідності побачимо в партійних списках та серед кандидатів.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Запитала у себе, які у мене підсумки цього довбаного 2024 року. 

— Не зовсім йобнулась І це добре!

У 2022 році, наприклад я констатувала в собі настрій — я не йобнусь ніколи, я сильна і потужна жінка.  В 2023 році — я не йобнулась. В 2024 оце от — я не зовсім йобнулась. От і добренько. Це огого яка особиста перемога, зважаючи на умови життя в Україні. Моє «Не зовсім йобнулась» — означає те, що я все ще виходжу з дому, можу спокійно і аргументовано доводити свою думку (хвала психотерапевту і антидепресантам), я нікого не прибила у відповідь на агресію.

Ну і врешті, я це пишу не з ліжка у відділенні психіатрії, капаючи слиною на клавіатурі, а всього лише із зручного дивану за двома стінами, бо знову тривога волає, що загроза балістики

У 2024-му році в мене були поїздки за кордон і досвід спілкування з українцями, які вже кілька десятиліть живуть в європейських країнах, та й із самими іноземцями говорила, наскільки в мене вистачило емоційної суміші англійської і німецької. І отам я вперше побачила, що вже не варто про себе так самовпевнено говорити «Я не йобнулась», бо таки йобнулась… добре, що не зовсім, поки що.

От розповідаю я одну німцю, як живу в Києві, розказую особисту СМІШНУ історію, що якось влітку іду з кавою по вулиці на важливу зустріч. Раніше оголосили тривогу, але хто там вже звертає уваги на ті тривоги, зустріч ніхто не відміняє, треба працювати, бо ну а як інакше дітей прогодуєш, країні допоможеш, війську задонатиш. Якщо зважати на всі тривоги, то все стане і нічорта не заробиш і не зробиш. Тому от тривога… я йду, в руці моя улюблена кава з апельсиновим соком (тут німця чогось пересмикнуло), і раааптом як бабахне у мене над головою, у мене з рук випадає той паперовий стаканчик, кава розливається і я вголос «факін русня. Факін шіт. Моя кава!!!». А я на півдорозі від офісу до місця зустрічі… І кудись бігти це вже «нашо?». І тому я вирішую, що маю піти і взяти іще одну свою гірку і чорну каву.

Приходжу до вуличної кавʼярні, а там черга і всі з тими ж словами – «факін русня, аж каву випустила, зробіть мені іще, будь ласка». Десь далі в небі збивають чи то ракети, чи то шахеди

Ну скажіть же, кумедна історія про мої діряві руки.

І тут я помічаю, що пан німець стоїть в позиції «як що що я зможу швидко від неї утекти», поблажливо якось киває головою…. Я так робила коли спілкувалася з людиною із шизофренією, коли вона розказувала, що в підвалі садочку виводять рептилоїдів і годують їх манною кашею з грудочками.

Цікавий досвід. Більше про мене, аніж про того бідолагу німця, який тепер точно думатиме, що українці всі їбануті.

Раніше у нас із подругами був такий жарт. Забронювати собі палату в психіатричній клініці, добре її облаштувати, так, щоб коли вже край і гаєчки, можна було нам разом туди заїхати і лікуватися. Зараз це вже нічорта не жарт. Цілком собі план. Всі вже розуміють, що поправляти дах чи лікувати зозульку, чи як там люди іще звуть ментальне здоровʼя, доведеться усім. Принаймні тим, хто поки що не дуже йобнувся.

Якщо відсторонитися хоч трішки від нашого досвіду і вже звичних новин сьогодення, то і справді починаєш розуміти, що наша норма, те що ми називаємо «та все нормально», ще 10 років тому у нас була б ознакою тотального божевілля. Але ми не просто зараз живемо, ми виживаємо. І вижити нам дозволяє власне оця шалена пластичність психіки. Наша здатність сваритися, здригатися, матюкатися і купувати улюблену каву.

Наша здатність працювати і посеред цього всього будувати свої острівки нової нормальності, і до дупи те, що в усьому іншому світі наші острівки нормальності вважалися б осередками божевілля. Ми просто хочемо вижити

Що ж я запланую собі на наступний рік?

Як завжди… ВИЖИТИ і допомогти вижити якомога більшій кількості людей, до яких дотягнуся руками, розумом чи серцем. Цей план іноді здається нездійсненим, але на те і свята, щоб загадувати фантастичні бажання. Іноді вони навіть збуваються.

Не йобнутися остаточно. Принаймні так, щоб фахівці, змогли іще все полагодити і полікувати. Принаймні так, щоб я або близькі вловили оцю точку, коли вже все і пора здаватися.

Цікаво було б у наступному році поїхати знову за кордон і іноземцям розказувати веселі іронічні історії про свою буденність. Просто цікаво на якому моменті вони почнуть викликати швидку або тікати

А головне, хочеться щоб росіяни врешті відʼїбалися від нас, полізли в свої болота вирішувати свої проблеми, будувати там туалети біля багатоповерхівок, врешті проводити газ та електроенергію у свої села, вирішувати свої внутрішні проблеми, а не вбивати людей, стирати в попіл міста, кошмарити увесь світ ракетами і не брязкати на всі боки зброєю. А ще краще, хай би вже розвалилися на різні країни, які врешті дбатимуть про своїх громадян, може навіть каналізацію їм проведуть. А в тім… мені якось похрін що в них там буде, хай хоч бобрів там у себе в болотах грають, головне щоб від нас відʼїбалися, забралися з нашої землі і справедливо відплатили за кожен злочин на нашій землі, проти наших людей.

У період новорічних свят у ці воєнні роки я часто згадую останню зиму в радянському Києві перед Незалежністю. Мені було сім років. Мама щойно розлучилася з татом, і він поїхав з театром на гастролі у Польщу і не повернувся, а ми переїхали у маленьку квартиру, яку нам з мамою купила бабуся.

У нас не було ковдри, і ми вкривалися маминим пальто і пуховою хусткою маминої мами. Зарплату мамі тоді видавали купонами, які щомиті могли знецінитися

Вечорами, поки мама була на роботі, я вдома робила уроки, грала на скрипці, а потім читала книжки з бібліотеки, дивилася з шостого поверху, як падає на дерева і дахи сніг за вікном, і чекала, коли по телевізору, на якому було усього лише три канали — Останкіно (російський телеканал), УТ-1 і УТ-2 — між безкінечними виступами депутатів, радянськими телефільмами і офіціозними концертами зрештою розпочнеться хоч щось дитяче.

Пізно ввечері, коли мама після вистави з отриманими купонами поверталася з театру, де працювала художницею зі світла, в магазинах вже нічого не було — все розбирали раніше. Їй вдавалося купити на купони лише сірники, з надією обміняти їх потім на щось інше. Потім вдома ще довго стояли ті коробки з сірниками, які нікому не були потрібні.

Щоб якось розважити мене у ті передноворічні дні, мама брала мене на прогулянку в свій єдиний вихідний на тижні. Ми йшли на Андріївський узвіз, і там, у кав'ярні, мама купувала мені чай і тістечко. Ми намагалися розмовляти про щось, та частіше усе ж мовчали.

Кожна почувалася надзвичайно самотньо через розпад нашої родини і невпевненість у завтрашньому дні

Я часто думаю про те, що якби не Москва, якби Радянського союзу зовсім не існувало, мої батьки б ніколи не розлучилися. Двоє мрійників, які у медовий місяць збудували яхту, пошили вітрило і відправилися у мандрівку Київським морем, не змогли бути щасливими в Оруеллівській країні, де тато-актор був змушений працювати на заводі «Арсенал» у нічні зміни, щоб прогодувати родину, а мама — красуня і розумниця з дипломом інженера — паралельно з роботою в театрі і дитиною на руках, цілими днями шила людям одяг на замовлення. 

Якби не російська окупація на початку ХХ сторіччя, захоплення влади в Україні більшовиками, репресії проти моєї родини, тато був би власником кінотеатру на київському Подолі (як і його дідусь), а мама — заможною фермеркою з Київщини (як її дід і бабуся). У той Новий рік в наших апартаментах на Пушкінській в центрі Києва відбувався б пишний бал з найкрасивішою ялинкою в місті, гостями, музикою і розвагами. Тато був би у фраку і циліндрі, а ми з мамою — у розкішних сукнях і черевичках, як в принцес. 

Але замість цього мої батьки розлучилися, і тато поїхав на заробітки в Польщу, а ми у Новий рік залишилися в спальному районі Києва у холодній порожній однокімнатній квартирі зовсім самі

Родина мами жила в іншому місті, і, попри святкові мелодії на радіо і новорічну ілюмінацію в місті, нам було зовсім невесело. Прямо перед новим роком ми отримали посилку з Польщі від тата. У ній були запашні мандарини, польські шинка і сир, шоколад Wedel, ялинкові прикраси і книга для мене — «Зима-чарівниця» Туве Янссон. Польською. 

Дім наповнився ароматами, ми побігли за ялинкою і оздобили її польськими іграшками, а мама, яка не володіла польською, а лише трошки німецькою, відважно взялася перекладати мені найцікавішу книжку мого дитинства. 

Мабуть, тоді ми якось вперше зігрілися серцем — читаючи неймовірні пригоди у Мумі-долині, сміючись, дивуючись і радіючи разом. Відтоді вже всі наші свята з мамою були радісними, запашними і теплими. 

Я почала їздити до тата в Польщу, де святкувала католицьке Різдво і Новий рік, вивчила мову, і вже сама читала польською пригоди Мумі-тролів, Енн з Зелених пагорбів і страшну історію жорстокого тирана короля Попеля, який знущався з людей, а потім його з’їли щури у замковій вежі. 

А на православне Різдво, яке тоді ще святкували за старим стилем, я верталась до мами — з мандаринками, шинкою і шоколадом у рюкзаку. Через 10 років мій тато теж повернувся з Польщі в Україну, і ми всі стали святкувати Різдво і Новий рік разом, кількома родинами, з вертепом, найсмачнішими стравами і колядками до світанку. Так і було весь час, і нас щороку ставало більше — до наших свят приєднувалися сусіди і колеги, потім наші з сестрою чоловіки, а потім і діти.

Так і було все наше життя. Аж до початку війни Росії проти України, коли я з новонародженою дитиною, рятуючи її від російських обстрілів, опинилася в Польщі. Як біженка

Перший мій Новий рік у Варшаві був незвичним. Цікавим. Трошки нагадував поїздки до батька в дитинстві. Був і смуток, але більше надії, адже навесні точно перемога! На другий Новий рік я ввімкнула кулінарний режим і спробувала втілити усі хіти польської та української кухні. До нас приїхав мій тато з дружиною, сестра з чоловіком — і хоч і не в повному складі, ми, як завжди, зібралися за одним столом у нашій орендованій варшавській квартирі. Третій Новий рік став для мене несподіванкою. Як в день бабака, або коли маєш сон, який сниться вже надто довго, але ніяк не можеш прокинутися. Попереду свята, радість, подарунки, загадування бажань і здіймання келихів. А настрій — на нулі. 

В Америці — Трамп, в Угорщині — Орбан, в Кремлі — Путін, в Грузії — Кавелашвілі, а в Україні — масовані ракетні обстріли

Ловлю себе на думці, що, зрештою, це просто ще один Новий рік. Можна ще більше працювати, замовити піцу, подивитися «Сам удома», гортаючи стрічку новин і лягти спати о першій ночі.

Наприкінці листопада приїжджала на кілька днів Мама. На свята залишитися не вийшло — у неї робота. Тато на свята теж не приїхав, він — директор театру, а Різдво й Новий рік — період святкових вистав.

Ми з мамою зробили у мене вдома разом тисячу хатніх справ, і, наче в память про холодну зиму 1990-го, купили запасний одяг і взуття дітям на зиму, приготували сотні вареників і голубців, замовили нову теплу ковдру, і на додачу — килим на стіну в дитячу. В якусь мить я усвідомила, що ці Різдво і Новий рік в мене знову минають без батьків. 

Чи можна взяти і пересунути Новий рік туди, куди хочеш? Кажу вам з повною відповідальністю — так!

Перше грудня, а ми з мамою п’ємо шампанське з аперолем і прикрашаємо ялинку. Як в моєму дитинстві, сміємося і обвішуємо її золотистим дощиком. Як і тоді, не будуємо планів — який в цьому сенс, коли невідомо, що буде завтра? Мама читає старшій дочці «Енн з зелених пагорбів» українською, яку прислав нам у Польщу мій тато, разом з шоколадними цукерками і сухофруктами з ринку коло дому. Збираючись на потяг, мама плаче, як маленька — хвилюється, як ми будемо тут, в Польщі, без батьків, самі.

Попереду Новий рік. У мене вже є ялинка і подарунки дітям, шампанське у шафці, тепла ковдра від мами і гроші замість купонів

Я зберуся і влаштую своїм дітям свято, і буде і «Сам вдома», і колядки, і мандарини, і веселі фанти, і смачний стіл. І коли проб’є дванадцята ночі, я загадаю одне-єдине бажання. Щоб і в мене, і в усіх нас — батьків і дітей, волонтерів, рятівників і воїнів, усі наступні свята минали у повних родинах, в нашій прекрасній, Незалежній і вільній країні. Щоб Росія більше ніколи не руйнувала родини. Ані мою, ані інших людей в цьому світі.

Всі фото з приватного архіву авторки

Багато хто сприймає 2025 рік як час, коли «все має закінчитися» — принаймні, російско-українська війна, зупинки якої емоційно обіцяв під час своєї передвиборчої кампанії новий президент Сполучених Штатів Дональд Трамп. Однак зміна влади у США — це тільки верхівка айсберга змін, на які нам варто звернути увагу.

Впевнено сказати, що російсько-українська війна дійсно завершиться у 2025 році, сьогодні не зможе ніхто

Адже для цього потрібно не тільки бажання Трампа або навіть згода українського президента Володимира Зеленського. Для цього потрібно, щоб війну бажав закінчити Путін і щоб у нового американського президента були важелі тиску на його російського колегу — звісно ж, більш серйозні, ніж у попередньої адміністрації. 

Однак якими є це важелі, сьогодні не знає ніхто — і насамперед сам Трамп, який, схоже, збирається домовитися із російськім очільником. Або вже не збирається? Адже останнім часом впевненості у голосі Трампа, коли він розмірковує про завершення російсько-української війни, явно бракує…

Й залишається сподіватися навіть не на те, що новий господар Овального кабінету знає щось таке, про що іншим нічого не відомо, а на те, що згодом він зможе адекватно оцінити рівень викликів, повʼязаних із російсько-українською війною

Ще один важливий виклик для цивілізованого світу — «гібридні війни» Росії і Китаю. Коли у 2016 році обговорювали ймовірне втручання Москви у президентські вибори у Сполучених Штатах, мова йшла насамперед про «хакерські атаки» й «злив» інформації. 

Але сьогодні — і це наочно продемонстрували президентські вибори у Румунії — на місце хакерів прийшли менеджери соціальних мереж і засновники месенджерів. І ця нова технологія обробки потенційного виборця загрожує багатьом суспільствам, де громадяни голосують не за власні погляди, а за власні емоції — і відкривають широкі шляхи пройдисвітам, серед яких чимало справжніх агентів впливу Москви. 

Й, до речі, якщо уявити собі, що 2025 рік дійсно стане роком «заморозки» російсько-української війни й відкриє дорогу до проведення виборів в Україні, це може стати проблемою і для українського суспільства. Принаймні, я впевнений, що у російській столиці вже зараз готуються до такого повороту подій. 

Ну, а якщо російсько-українська війна продовжиться із тією ж силою ескалації? Що ж, у цьому разі це може призвести не тільки до проблем в самій Україні, але й до розростання конфлікту

Мені здається, не потрібно вже доводити, що Москва і Пекін використовують протистояння в Європі для послаблення впливу Сполучених Штатів, розʼєднання Заходу й посилення впливу авторитарних режимів у світовій політиці та економіці. Й ця тенденція буде тільки посилюватися, якщо демократичні країни не будуть готові відповісти на виклик. 

Але тепер інструментарій відповіді буде залежати від позиції нової американської адміністрації й від того, як швидко ця позиція буде сформульована. У будь-якому разі нам доведеться кілька місяців зачекати, щоб зрозуміти, як збирається діяти «реальний Дональд Трамп» — а не той, з передвиборчих мітингів. Між тим Путін і Сі Цзіньпін чекати не будуть…

Це не означає, звичайно, що в політичному процесі не може бути «лебедів» — чорних чи білих — які змінять все буквально за кілька днів, як це було, скажімо, із принизливим крахом диктатури Башара Асада у Сирії

Але цей крах має бути й уроком того, як важливо наполегливо готуватися до успіху, щоб не пропустити свій час і як важливо зберігати підтримку союзників, від яких ти залежиш. Адже союзники сирійських повстанців, фактично запертих в одній невеличкій провінції Сирії, за останні роки тільки нарощували свій вплив в регіоні, в той час як союзники Асада — Росія, Іран і «Хезболла» — тільки втрачали. 

Отже, для українського успіху — й нашого спільного успіху — нам потрібно посилювати вплив і взаємодію й обмежувати можливості авторитарних режимів, які загрожують нашій спільній свободі й надбанням. Й не варто вважати, що це не може бути шляхом до швидкого успіху — досвід Сирії якраз демонструє, що, може, потрібно тільки правильно розрахувати свої сили і досягти мети у слушний час. 

Надворі вже звечоріло. Я підбігаю до вікна, щоб побачити на небі першу зірку. З кухні долинає солодкий запах щойно спечених пампухів. Тато з дідусем несуть у вітальню тяжкий «стіл-розкладачку». Маленька я допомагаю застеляти скатертину, розкладати тарілки. І ось перша зірка вже миготить — починається Святвечір. Мені 9 років, і я знаю, що сьогодні відчую щось неймовірне, щось, на що з нетерпінням чекаю кожного року, — справжню казку Різдва.

У моїй родині Різдво завжди святкували за всіма традиціями. І хоч дідо коптив найсмачнішу у світі шинку, бабуся ретельно пильнувала, щоб скуштували ми її не раніше 7 січня (за старим календарем), бо ж піст. 

На святвечоровому столі завжди були обов’язкових 12 пісних страв, і щось магічне було у тому, як уся родина, втомлена від їхнього приготування і через прибирання хати, нарешті сідає до святкового столу. І всі спілкуються, всі щасливі, спокійні...

Після гарної вечері настає час колядок і колядників, приходять сусіди. Усе навколо наповнюється атмосферою затишку і благополуччя. В якийсь момент бабуся дістає молитовник і співає щось таке, що ніхто не знає, але всі уважно зачаровано слухають. Мати можливість бути свідком цієї чистої автентичної атмосфери — велике щастя, бо саме українське Різдво і Святвечір буквально просякнуті традиціями і звичаями, які майже незмінно збереглися до сучасності: від куті, 12 страв і колядок, до таких, здавалося б, дрібниць, як-от чотири зубчики часнику на кожен кутик столу, щоб оберігав від нечистих сил, і залишена порція куті на ніч — для тих, хто більше не з нами.

Так справляли Різдво на Львівщині, куди я приїжджала на зимові канікули щороку. Інша моя бабуся мешкала на той час у Криму, вона — етнічна росіянка, з Україною її пов’язувала лише одна людина — мій дідусь. Але було і ще дещо. Якийсь час, задовго до мого народження, бабуся Клариса, мій дідусь Анатолій і мій батько з сестрою мешкали в Червонограді. Влаштувавшись там на роботу у дім культури, бабуся познайомилася з вчителькою української мови, яка відкрила для неї, сибірячки, цілий новий світ українського Різдва, вертепу і колядок. 

— І я тоді так цим захопилася, знаєш, так мені сподобалася сама ідея вертепу — театралізованої вистави про народження маленького Ісуса, — розповідає мені по телефону бабуся, в якої розпитую подробиці, — що почала шукати різні сценарії. Вибрала кілька найкращих і вже наступного року поставила свій власний вертеп.

Я ніколи раніше не задумувалася, наскільки це насправді цікаво, що людина, яка не мала до того жодних зв’язків з Україною, приїхала сюди з іншої країни й  закохалася в українську культуру. А коли вона з дідусем переїхала з Галичини до Криму, то привезла з собою і звичаї святкування Різдва по-українськи

Бабуся Клариса працювала бібліотекаркою і так само керувала дитячими гуртками при місцевому Будинку культури. Вже маючи досвід постановки вертепу, почала залучати тамтешніх дітей. Пригадує, що спершу батьки були проти, бо у вертепі є такі ролі, як смерть, чорт. 

— Навіть сварилися зі мною, але потім всім так сподобалося, що діти ледве не билися за ці ролі! — сміється бабуся.

З вертепом вони ходили школами, крамницями, співали колядки. А якщо до когось в селищі не встигали завітати, то там дуже засмучувалися. Старшокласники навіть підхопили цю традицію, цілком незалежно від бабусі. Адже вертеп — це дуже весело! Що цікаво, до театралізованої розповіді про народження Ісуса Христа долучалися і кримськотатарські діти. І навіть роки потому, вже після анексії Криму, коли мої бабуся з дідусем були змушені покинути все і втікати від російських окупантів, бабусина вихованка — кримськотатарська дівчинка — знайшла її у  соцмережах і написала повідомлення зі словами подяки за досвід українського Різдва. Це, до речі, гарна ілюстрація того, що хоч і свято релігійне, не обов’язково бути християнином, аби ним насолоджуватися.

Я, наприклад, вважаю себе атеїсткою, відтак, для мене Різдво не так про Божого Сина, як про Україну і спадок, яким я дійсно дорожу

Були ще святкування Різдва і в моїй улюбленій Бучі, де я мешкала з батьком і моєю мачухою Лесею до повномасштабного вторгнення. Вона тоді взяла на себе титанічну роботу навчити сусідських дітей колядувати (на Київщині ця традиція не є такою поширеною). Як же врешті було приємно, коли ці юні колядники прийшли до нас з гучною веселою піснею про малого Ісуса та ще й віншівками (короткими віршованими привітаннями з різдвяними святами).

Щоправда, я тоді була підліткою і не до кінця, зізнаюся, розуміла, навіщо це все. Мені видавалася недоцільною виснажлива підготовка до Святвечора: генеральне прибирання квартири, кількаденні приготування 12 пісних страв. І як справжній підліток я бунтувала проти Різдва, наполягала, що це — застаріла традиція, даймо ж їй вмерти! Втім, у глибині душі, я любила наше Різдво в Бучі. Щороку до нас на коляду приходило багато гостей, і це додавало святу справжнього тепла і урочистості. Хтось приносив навіть музичні інструментами, і наша невеличка квартира наповнювалася святочними різдвяними співами так, що чули сусіди довкола. 

Росіяни відібрали в мене моє світле бучанське Різдво. Через повномасштабне вторгнення я опинилася в Ірландії — вже другий рік

Мені 22, я вільно володію англійською, ходжу тут на роботу. Знайшла друзів серед ірландців. І саме в цих умовах, в яких насправді так легко забути про свою ідентичність, мені за 3000 кілометрів від дому чомусь раптом страшенно захотілося організувати справжній український Святвечір. Завдання це виявилося аж ніяк не простим. Проблеми почалися одразу: по-перше, ну, не продається в Ірландії пшениця на кутю! Ні пшениця, ні макогін з макітрою, і навіть вареники. Єдиний вихід — пошукати щось у магазині з польськими товарами. Але й це не так легко, бо найближчий такий від від крихітного курортного містечка, в якому я осіла, — за 80 кілометрів. Тож треба було ще знайти когось, хто б мене туди відвіз.  

— Як нема пшениці? Ви впевнені?! — схвильовано запитувала я продавця. 

— Перепрошую пані, якраз от недавно закінчилася. 

Добре, гугл, «альтернатива пшениці для куті». Відповідь:

– Крупа перлова.

– Супер! Беру!

А далі — найскладніше: знайти кухню. На той момент я жила в державному житлі, тому ні своєї кухні, ні доступу до неї не мала. Заморожені продукти, як-от вареники і вушка (схожі на маленькі пельмені, але замість м’ясної начинки — подрібнені грибочки), довелося просити потримати в морозилці кухарок-українок, які готували для нашого «гуртожитку». Гриби для різдвяного борщу я замочувала в їдальні на своїй роботі під час перерви, залишивши лаконічну записку: «Do not touch. Thank you!» («Не чіпати. Дякую!»).

Каструлі позичила в коліжанки-ірландки, а кухню врешті «орендувала» у подружжя одеситів — друзів моєї мами

Ну, і кутю, звісно, довелося робити пізно вночі, після роботи (слава Богу, поляки продають вже готову макову масу — це зберегло мені багато часу і нервів). Але яке ж то було щастя сісти врешті-решт за той святковий стіл: розстелити скатертину, розкласти плоди своєї кропіткої праці на гарненькі тарілочки. Це вартувало усіх тих складнощів! І тепер, коли я доросла і далекого краю, я це розумію. І мені так хочеться повернути собі хоча б частинку відчуття дому, затишку, злагоди — того, чим для мене завжди було Різдво. 

Цьогоріч у мене все по-іншому. Я вже орендую з друзями власне житло, тож маю свою кухню. Ми ділимо квартиру з хлопцем і дівчиною з Аргентини, і в них немає таких сентиментів до Різдва, як в європейців. Втім, мої аргентинські друзі вже встигли полюбити вареники з вишнями, тож цьогоріч вони допомогли зробити й кутю. А от мої друзі ірландці, до речі, дуже дивуються, що ми не їмо м'яса на Святвечір, оскільки у них всі головні страви — саме м'ясні. А ще у них головною подією є Різдвяний сніданок — тоді вся родина збирається за столом і вони вистрілюють Christmas crackers. «Крістмас крекери» — це такі кольорові картонні хлопавки у вигляді великих цукерок. Одна людина тягне за один кінець цукерки, інша — за інший, відбувається хлопок, і ви отримуєте все, що всередині «цукерки». Там завжди є паперова корона, яку одягаєш на голову і так сидиш за столом, а також записочки з загадками і різдвяними анекдотами.

Хоч для мене ця традиція є зовсім незвичною, але я вважаю її дуже веселою і вже полюбила ось це дивне відчуття, коли ти в кумедній короні намагаєшся зрозуміти переважно несмішні жарти англійською

Та, як би там не було, я не можу (і, зрештою, не хочу) стати ірландкою, англійкою чи будь-ким іншим, але можу перестати бути українкою — тобто, втратити те, що мене нею робить. А робить мене нею, в першу чергу, пам'ять про спадок моїх предків. І якби не ті відважні люди, які продовжували давати життя звичаям, інколи, ціною навіть своїх власних, то ким би я була зараз? Тим звичаям, які намагалися знищити століттями. Що ж це буде, якщо я забуду, як готувати кутю і співати «Нову радість»?!

Нам десятиліттями намагалися нав’язати космополітичну радянську культуру Нового року лише з тою метою, аби ми забули про своє власне — про свою ідентичність. І якщо я дозволю собі це забути, то хто, виходить, тоді переміг?

Мені дуже пощастило зростати в сім’ї, де звичаї святкування Різдва були живими і автентичними. Це залишило мені знання, якими я ділюся і буду ділитися з іншими людьми. Разом із тим, я розумію, що для багатьох українців Різдво існувало як щось символічне, не дуже важливе. І якщо ви відчуваєте, що це ваш випадок, поцікавтеся, на скільки можете, як було прийнято святкувати Різдво раніше — можливо, у вашій родині чи регіоні! Спробуйте відтворити хоча б частину цих традицій вже цього року! Розучіть з дітьми колядки, може, навіть і з музичним супроводом! Нехай наша чудова культура живе, а інакше, який сенс за неї боротися?

Всі фото з приватного архіву

Почнемо з питання, чи реальний геноцид у ХХІ столітті? У Сирії менше за два тижні впав режим Башара Асада — і світу відкрились жахи табору смерті Седнаї під Дамаском. Сирійські повстанці знайшли гори взуття та рештки трупів, які не встигли розчинити у кислоті. Так кривавий диктатор, який втік до Москви з мільйонами доларів, розправлявся з тими, хто хотів жити без постійного пресингу. 

«Сестра Сирия моя, твой русский брат защитит тебя», — співали росіяни, коли активно багато років поспіль допомагали товаришу Басаду тримати Сирію за горло.

Звісно, путінський режим знав, що під сирійською столицею був по суті новий Освенцим — понад 30 тисяч закатованих, яких неможливо ідентифікувати, живі, які втратили від божевілля людську подобу, і діти, чиє дитинство пройшло без жодних радощів 

У нинішній війні в Україні брало участь чимало російських офіцерів, які здобували перші ази геноциду саме в Сирії. Ці обліплені медалями кати пускали ракети «точно в цель» — на голови містян, які обіймали дітей в ліжках. Розуміючи, що в 2025 році під тиском США і навіть Китаю війну в Україні в таких формах треба буде згортати, російська пропаганда розгорнула нові наративи, аби затягнути нас у свій концтабір. 

Маргарита Симоньян — авторка багатьох наративів Кремля — переконує, що російські окупанти точно не фашисти, які «прийдуть і виріжуть всіх, як в Бухенвальді чи Треблінці». Мовляв, нема ж ніякої різниці, який стяг майорітиме над Одесою, — український чи триколор агресора. Тут чорний рот російської пропаганди відверто бреше. Бо все більше зʼявляється інформації, як українців окупованої частини Запоріжжя все частіше штрафують за написи українською мовою на будинках. Тому є велика різниця — який стяг і яка мова, це такий собі паркан під напругою. 

Далі у публічний простір вийшов Дмітрій Медвєдєв — колишній премʼєр-міністр Росії, а зараз заступник голови Ради Безпеки. Він був більш прямий: заявив, що українці та росіяни — то один народ. Ба більше — нам було відмовлено у праві вибору. Медведєв для статті для російських дипломатів каже, що українці нині стоять перед вибором: чи залишитися з Росією, чи зникнути з карти світу. Він стверджує, що для досягнення цього українцям слід визнати свою приналежність до «загальноросійського проєкту». Десь так думав Гітлер, коли відмовив полякам у праві на самовизначення.

А втім, Путін навіть не приховував, що надихався саме ним, коли планував залити кров'ю Україну

Медвєдєв вважає, що «українцям слід втихомирити гординю «інакшості», відмовитися від протиставлення себе загальноросійському проєкту і вигнати демонів політичного українства». Коротше, після розпаду СРСР росіянам дуже болить, що тепер у них немає у підпорядкуванні кілька десятків мільйонів українських рабів, яких можна морити голодом та жебрацтвом у колгоспах та трудових таборах. 

Те, що новий геноцид для України — не п'яна фантазія Мєдвєдєва, свідчить іще кілька фактів. Перше — російське Міноборони витягло знову карту про три сорти українців. Оригінальна — була фішкою проросійських сил на виборах 2004 року, де політтехнологи із Москви намагались протягнути на президента Віктора Януковича. 

За двадцять років ті самі спеціалісти з дезінформації та пропаганди адаптували стару ідею з бажанням продати її американцям. Мовляв, чотири окуповані регіони — у склад Росії, центральну Україну з Києвом — робимо як молдавське Придністров'я. А західну частину — хай дерибанять всі інші. 

Другий дзвіночок — українська розвідка дізналась, що всі ці три сорти зав'язані на тому, аби зробити геноцид по-новому. Очільник ГУР МО Кирило Буданов під час виступу на форумі «Геноцидні практики РФ в Україні: від Голодомору до російсько-української війни» перелічив, кого окупанти вважають найбільшими ворогами: 

— До розстрільних списків мали увійти вчителі української мови, літератури, історії, ветерани АТО, журналісти, науковці, письменники, священники Православної церкви України та інших конфесій, які підтримували Україну, громадські й політичні діячі, очільники органів державної влади та самоврядування.

Розвідник уточнив, що російські окупанти заздалегідь отримували інструкції щодо розташування колективних могил. Тіла вбитих одразу планували утилізовувати в пересувних крематоріях

Практики, про які розказав Буданов, один-в-один повторюють досвіди Сталіна та Гітлера — двох одіозних диктаторів ХХ століття. Плани окупантів, озвучені Будановим, дуже нагадують практики нацистів у Треблінці та Маутхаузен-Гузені, де газові камери регулярно спалювали неугодних та інтелігенцію окупованих держав. Тут же вартує згадати і спадщину Сталіна, який донині в Росії є найбільшим національним героєм. Що би було з тими окупованими українцями, які лишились після знищення цвіту нації? 

Цитую інтерв'ю колишнього секретаря РНБО Олексія Данілова за квітень 2024 року:

«6 вересня 21-го року вийшла стаття Шойгу (міністра оборони РФ. — Авт.), яка називалася "Про нові міста Сибіру". (…) Уважно її тоді прочитавши, ми розуміли, що бажання за рахунок (…) нашої країни, будувати Сибір, (…), у них ніколи не зникне. Шойгу просто озвучив цей план — побудувати від 3 до 5 великих міст від 300 тисяч до мільйона населення, і, відповідно, це мають бути українці. Усі повідомлення, які нам надавала розвідка партнерів, були про концтабори, фільтраційні табори, а також фізичне знищення президента та вищого політичного керівництва на першому місці».

Справді, така стаття була. І тут же самі автори із Росії дивувались, а звідки взяти скільки людей. Якщо за Уралом скільки трудових ресурсів не живе. Тож, можна припустити, коли окремі топ-політики посміхались на тому самому ефірі, де новоспечені «військові експерти» розказували, що розстріли в Бабиному Яру — то нічого страшного — всі все знали. Утім не попереджали українських громадян, аби «не було паніки».

Те, що Росія завжди прагнула знищити українців — фізично або на будівництві в Сибіру — не було новиною

Утім бажання зробити це знову і нав'язати світу думку, що це Україна сама така, бо надягала надто коротку спідничку — все це має бути покарано. Інакше у разі успіху — Кремль розконсервує Освенцим. І запустить газові речі по-новому.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍