Блоги

На тлі нападу Росії на Україну ми вже забули про те, що Кремль здатний до політичного впливу на колишні радянські республіки — і залюбки цим інструментом користується. Насправді і війна проти України знадобилася Путіну саме тому, що він ніяк не міг політичним шляхом досягти перетворення сусідньої держави на московську провінцію. І вирішив, що сила тут може бути більш ефективним інструментом, ніж пропаганда і підкуп виборців.

Але якщо ми подивимося на Молдову і Грузію, — в першій країні другий тур президентських виборів за тиждень, в інший парламентські вибори вже цієї суботи, — ми побачимо, як багато зусиль докладає Москва для перетворення цих країн на свої сателіти. Зазначимо, що Молдова й Грузія знаходяться серед небагатьох республік колишнього СРСР, де взагалі відбувається зміна влади і проводяться вільні вибори — до цього списку додамо хіба що довоєнну Україну, Вірменію та почасти Киргизстан.

І те, що мало би бути ознакою сили й щепленням від впливу автократій, перетворюється на інструмент для маніпуляцій

У Молдові Кремль витратив ресурси на підтримку відверто проросійських сил, які навіть свої зʼїзди проводили в Москві. Так, у прихильників бізнесмена-втікача Ілана Шора не було жодних шансів перемогти на виборах у Молдові, але вони відігравали роль «санітарів лісу», підривали довіру до президентки Маї Санду, розчищали дорогу кандидату проросійських соціалістів Александру Стояногло й майже зірвали успіх проєвропейського референдуму. У Грузії Москва свідомо підіграє Бідзіні Іванішвілі й уряду «Грузинської мрії», сподіваючись навіть не на їхній тріумф, а на дестабілізацію і маргіналізацію Грузії після виборів. Що перекреслить європейські та євроатлантичні перспективи цієї країни на довгі роки.

Росія не одна така. Китай також навчився використовувати демократичні механізми, щоб допомагати політикам, налаштованим на співробітництво із Пекіном. Після того як Мохамед Муїззу переміг на виборах президента Мальдівських островів, він відразу ж оголосив про припинення військового співробітництва з Індією. І це був значний успіх Китаю. Пекін тепер став бенефіціаром економічної кризи на Шрі-Ланці, внаслідок якої новим президентом цієї традиційно орієнтованої на Індію країни став лівий кандидат Анура Кумара Діссанаяке. Ну і додамо до цього студентську революцію у Бангладеш, яка призвела до краху авторитарного, але проіндійського уряду Шейхи Хасіни. Можна сказати, шах і мат!

Поки ми стежимо, як російські війська просуваються українською землею та намагаємось зрозуміти, чи нападе Китай на Тайвань, Володимир Путін і Сі Цзіньпін без всяких війн посилюють вплив своїх країн неподалік власних кордонів і фактично блокують можливості конкурентів — Заходу й Індії. Демократії дуже важко захищатися від атаки автократій в умовах нових інформаційних технологій, зневіри, страху та неусвідомлення «колективним Заходом» нових викликів. Ось чому Росія та Китай так вправно грають чорними на чужих дошках.

У відносно близький час має відбутись дуже важлива оборонна подія для Польщі, можливо, найважливіша на все наступне 10-річчя. Перевершити її значення вдасться хіба що тоді, коли офіційна Варшава таки доб’ється участі в програмі Nuclear Sharing і так увійде під «ядерну парасольку» НАТО.

Глава МЗС Польщі Радослав Сікорський оголосив, що в наступні кілька тижнів має-таки нарешті запрацювати база протиракетної оборони біля польського міста Редзіково, що за 900 кілометрів від кордону з Україною. За його словами, ця база буде частиною «протиракетного щита» Альянсу та збиватиме не тільки іранські балістичні ракети, якщо вони летітимуть на США, але й російські ракети, що летітимуть на Польщу також.

Після такого анонсу в Україні цілком логічно виникло питання, чому ця база тоді не збиватиме й російські ракети, що летять над нашою територією. Однак якщо детально розбиратись, то в цій історії є свої «підводні камені», які якраз підсилюють необхідність разом працювати Україні та Польщі над спільним «протиракетним щитом». За нашу і вашу протиракетну оборону, перефразовуючи один відомий вислів. 

Своя «Зірка Смерті» в кишені

Треба для початку детально пояснити, яка це має бути база протиракетної оборони біля Редзіково і чому це настільки важливо для Польщі. Бо якщо сказати сухо, що це база ПРО типу Aegis Ashore і що аналогічна стоїть на території Румунії, то це нам однаково нічого не скаже. А тут саме той випадок, коли можна не шкодувати барвисті епітети, бо їх однаково не буде забагато.

Для початку цю базу можна назвати буквально «сухопутним есмінцем протиракетної оборони», бо для зведення Aegis Ashore використовували ті самі елементи пускових установок, системи управління вогнем, командного пункту та інших елементів, як і на есмінцях ВМС США за проектом Arleigh Burke

Тут навіть так виходить — якщо для протиракетного захисту Ізраїлю під час нападів Ірану військові США мали спеціально перекидати свої кораблі з ракетами-перехоплювачами в регіон, то у випадку з Польщею нічого додаткового перекидати не доведеться, бо все необхідне уже і так стоїть на базі біля Редзіково.

Якщо ж окреслювати потужність та потенціал бази протиракетної оборони Aegis Ashore в Польщі, то тут можна сказати й так – «не просто Бога за бороду взяли, тут навіть своя Зірка Смерті в кишені». Просто ця база ПРО має 24 вертикальні шахти для запуску протиракет типу SM-3, які можуть знищувати повітряні цілі на дальності аж до 1200 кілометрів та на висоті до 500 кілометрів. По суті, SM-3 можна назвати найдосконалішою та найпотужнішою ракетою-перехоплювачем на Землі. База в Редзіково — настільки потужний об’єкт, що разом із аналогічною базою в Румунії не просто накриває «щитом» всю Європу, але й по факту своєю мовчазною технологічністю робить марними усі погрози Кремля про «ядерний попіл» проти цивілізованого світу. 

Дратівливі «червоні лінії»

Якраз тут ще більше може загострюватись питання, так чому Aegis Ashore біля Редзіково не збиватиме й ракети РФ над Україною. Можлива відповідь на нього виглядатиме не просто прозаїчно, але й переб’є весь післясмак від барвистості в попередніх абзацах.

Почнімо з того, що НАТО — це не тільки військова, але й бюрократична структура також. І тут лише бюрократичними міркуваннями можна пояснити, чому база в Редзіково по факту запущена в роботу ще в грудні 2023 року, а офіційно запрацює для захисту Польщі лише в наступні кілька тижнів. Але і це не все. Ракета-перехоплювач SM-3 не тільки найпотужніша, але й найбільш рідкісна у своєму класі, бо американський ВПК зараз виготовляє на рік лише по 12 таких ракет, кожна з яких може коштувати шалених 25 мільйонів доларів.

Виходить, що за 1 рік «оборонка» США може виготовити ракет лише на половину повної зарядки для бази в Редзіково

Тобто ситуація виглядає так, що цей «щит» стрілятиме по російським ракетам, які загрожуватимуть Польщі, лише у виключних випадках, й тут знову буде про дратівливі «червоні лінії».

За нашу і вашу оборону

Якщо спрощено, то, попри свої ультимативні характеристики, протиракетна база Aegis Ashore в Редзіково має доволі обмежені реальні можливості, особливо що стосується відбиття масованих ракетних ударів РФ по Україні. Але тим не менш, є технічна можливість залучити цей «протиракетний щит» хоча би для того, щоб збивати «Кинжали» як найбільш небезпечні російські ракети хоча би над Львовом.

Але для цього нам явно треба зробити більш гнучким формат стратегічного діалогу між Україною та Польщею, зважаючи на поточні безпекові тенденції. У світі зараз складається так, що замість опори лише на наднаціональні об’єднання країни воліють працювати й напряму одна з одною, і тут, до речі, двосторонні взаємини Польщі та США є гарним прикладом. 

Мати завжди гарні стосунки з Польщею для нашої країни настільки життєво важливо, як і гарні стосунки із США

А це можна взагалі поєднати у своєрідний «стратегічний трикутник», в рамках якого запропонувати Польщі як сестринській країні і разом розвивати спільні оборонні проекти, і взаємодіяти разом із США напряму по різним безпековим питанням. Тим більш, тут є про що говорити. Наприклад, Україна може запропонувати Вашингтону та Варшаві, що візьме на себе частину затрат на роботу протиракетної бази в Редзіково, аби вона захищала й наш повітряний простір також. «Бонусом» можна говорити й про те, що раз Польща має частину необхідних технологій по комплексам Patriot, то можна було б залучити й польський ОПК як старшого партнера при посередництві США для зміцнення захисту неба України.

Сучасні технології створюють досі небачені безпекові можливості, але добитись цього можна лише послідовним діалогом

Про розуміння та порозуміння

Дозволю собі почати з особистого досвіду. Я усвідомив причини чутливості Волинської трагедії для польського суспільства кілька років тому, 1 листопада, у День Всіх Святих. У перший день листопада практично всі поляки вшановують своїх померлих, і наявність невизначеної офіційно кількості загиблих та не похованих за християнським обрядом земляків для польського суспільства є потужним тригером. На ньому до останнього часу грали переважно праві політики та кресов’яки — нащадки вихідців зі східних областей Другої Речі Посполитої, яка існувала між Першою та Другою світовими війнами.

Проте цього літа все змінилося — карту Волині почав розігрувати і Дональд Туск. Цей крок польського прем’єра свідчить, що у польському суспільстві існує консенсус щодо необхідності вшанувати жертв Волинської трагедії за польськими правилами. І переконувати Україну польські політики і не лише вони готові у різний спосіб.

Чому ця тема не чіпляє українців настільки сильно, як поляків? По-перше, ми довго жили у державі, де колективна історична пам’ять була підпорядкована чужим інтересам. Спочатку — Російської імперії, потім — Радянського Союзу. По-друге, Україна має об’єктивні труднощі з персоналізованим виміром втрат під час найбільших трагедій ХХ століття — Голодомору та Другої світової війни. Брак документів і перебування значної частини архівів у Росії не дозволяють встановити точну кількість жертв. Власне, як і назвати поіменно всіх загиблих. По-третє, триває російсько-українська війна, найпотужніша у світі після 1945 року, яка  щодня забирає життя українців. На цьому тлі історичні суперечки виглядають щонайменше непершорядними.

Проте ексгумація жертв Волинської трагедії є потрібною з низки причин.

Лише у такий спосіб — спираючись на об’єктивні дані — можна зрозуміти приблизну кількість жертв, уточнивши, йдеться про тисячі чи десятки тисяч загиблих

Процес ексгумації не може бути швидким. Разом з тим у цієї процедури можуть бути об’єктивні труднощі, адже польський Інститут національної пам’яті фактично має функції правоохоронного органу, і його робота на території держави, яка є стратегічним партнером, має визначатися спеціальним документом. Бажано — рішенням двох урядів, яке могло б бути підтримано на політичному рівні Сеймом та Сенатом Польщі і Верховною Радою України. Через чутливість теми групи пошуковців краще робити інтернаціональними, з присутністю представників не лише Польщі й України, що також створює об’єктивні труднощі до завершення бойових дій. Далеко не кожен іноземний фахівець захоче їхати до країни, де регулярно звучать сигнали повітряної тривоги.

Натомість готовність українського Інституту національної пам’яті відновити пошукові роботи після завершення воєнного стану та як виняток провести пошукові роботи на запит громадянки Польщі Кароліни Романовської-Адамець виглядають промінчиком надії на порозуміння. Не зайвим буде визначитися з ареолом пошуків — тобто чи будуть проводитися пошукові роботи на території колишнього Волинського воєводства (нинішніх Волинської, Рівненської та Тернопільської областей).

Війна з пам’ятниками

Українська громадськість також нагадує про пам’ятник воякам УПА на горі Монастир на території Польщі. У цього меморіального об’єкта складна доля, він неодноразово піддавався нападам невідомих вандалів. Спільне доручення президентів Польщі та України відновити пам’ятник належним чином, з таблицею з іменами загиблих (у бою з військами НКВС) понад 60 бійців УПА не було виконано. Подібна вибірковість дій польської влади викликає заперечення та спротив з боку її українських візаві, обидві країни потрапляють у спіраль протистояння, в якій Польща почувається більш впевнено, бо її історичний наратив сформований та усталений у суспільній свідомості.

З іншого боку є приклад Гути Пеняцької — населеного поляками села на Львівщині, яке було базою для радянських партизанів та вояків Армії Крайової. Його мешканці були знищені німецькими карателями у лютому 1944 році. Пам’ятник жителям Гути Пеняцької неодноразово атакували невідомі вандали, проте українська сторона відновлювала його максимально швидко.

Варто також звернути увагу й на вплив на події на Волині Російської православної церкви (чисельність членів «Союзу Михаїла Архангела» у першій чверті ХХ століття складала сотні тисяч) та радянських партизанів, діяльність яких координувалася з Москви.

Також не можна забувати, що Волинська трагедія сталася під час німецької окупації цієї території, і саме окупаційна влада несла відповідальність за те, що відбувалося. Етнічні чистки (навряд чи хтось може заперечувати їхній факт) здійснювали і поляки, і українці, от тільки українці на той момент не мали своєї незалежної держави.

Пам’ять з політичним присмаком

Віцепрем’єр і міністр оборони Польщі, голова PSL (Польської селянської партії) Владислав Косіняк-Камиш ще у липні 2024 року заявив, що без вирішення Волинської проблеми Україна не зможе стати членом ЄС. У жовтні він наголосив на непохитності власної позиції, публічно не погодившись із зауваженнями Анджея Дуди. Здавалося б, це не зовсім у сфері повноважень шефа оборонного відомства. Проте у польському політикумі є інші думки й позиції. В оточенні Косіняка-Камиша є парламентарій від PSL Тадеуш Самборський, відомий проведенням у Нижній Сілезії «волинських» акцій.

І все ж головна причина в іншому.

Навесні наступного року в Польщі пройдуть президентські вибори, які можна охарактеризувати за назвою старого польського серіалу — «Ставка більша за життя». Нині лише «Конфедерація» визначилася з кандидатом у президенти, ним став Славомір Менцен, який відзначився низкою гострих заяв у відповідності з партійною лінією. «Конфедерація» робить ставку на антиукраїнські заяви протягом тривалого часу, періодично підсилюючи їх ксенофобськими проявами. Інші політичні сили, які представлені у парламенті, продовжують пошук кандидатів. У разі перемоги представника «Громадянської коаліції» прем’єр-міністр Дональд Туск зможе зосередити в своїх руках максимум влади. Очевидно, така перспектива подобається не всім політикам Польщі.

Використати Волинське питання під час кандидатського кастингу — ніде правди діти — логічно

Саме тому директор польського Інституту національної пам’яті Кароль Навроцкий назвав Галичину «східною Малопольщею». Це визначення неможливо назвати конструктивним, проте маємо підготуватися, що у боротьбі за голоси виборців звучатимуть ще й не такі заяви.

Адже заступник міністра закордонних справ Владислав Теофіл Бартошевський анонсував порушення питання Волинської трагедії Польщею під час переговорів у межах першого переговорного розділу між Україною та ЄС. Його безпосередній керівник Радослав Сікорський, перебування якого в Києві у вересні створило інформаційний резонанс, називає процес європейської інтеграції складним і також говорить про необхідність належним чином вшанувати жертв Волинської трагедії.

Парадокс ситуації в тому, що використання теми Волинської трагедії під час президентських перегонів є маловірогідним саме через існування суспільного консенсусу у польському суспільстві. Під час виборів політичні технологи роблять ставку на теми, які дозволяють розділити суспільство, і вшанування пам’яті жертв Волині навряд чи може претендувати на подібний вплив.

Проте правляча коаліція на чолі з Дональдом Туском може, зокрема, у такий спосіб переключати увагу суспільства з невиконання власної обіцянки про послаблення законодавства проти абортів після свого приходу до влади

Також буде помилкою вважати, що у Польщі не звучать інші голоси щодо Волинської трагедії. І питання навіть не в позиції колишнього міністра закордонних справ Яцека Чапутовича, який порівняв нинішню політику польської влади з діями гієни, що в Україні зрозуміли не всі (нагадаю, що про польську «політику гієни» напередодні Другої світової війни говорив Вінстон Черчилль). Президент Анджей Дуда у 80-річницю Варшавського повстання порівняв подію з обороною Маріуполя, хоча це залишилося поза увагою офіційного Києва. Глава Польщі також відзначив, що надмірне роздмухування теми Волинської трагедії відповідає інтересам Путіна, проте цей пасаж був, швидше, не проявом симпатій до України, а елементом внутрішньополітичної боротьби. Готовність відкласти на пізніший час дискусію про Волинську трагедію висловив і маршал Сейму Шимон Головня, який також має президентські амбіції.

В ар’єргарді порозуміння

Чи розуміють у Києві всю складність ситуації? Впевнений, що так, однак забезпечити суттєві зміни тут і зараз неможливо. Дмитро Кулеба в останні тижні перебування на посаді міністра закордонних справ припустився помилки під час Campus Polska в Ольштині. Але його відставка не стала ритуальним жертвоприношенням Варшаві, тут відіграли роль інші резони.

Наступник Кулеби Андрій Сибіга перший телефонний дзвінок на посаді міністра закордонних справ зробив Радославу Сікорському, після чого він невдовзі відвідав Київ. На початку жовтня у Варшаві побував і сам Сибіга, провів зустріч з Анджеєм Дудою, спікерами обох палат парламенту, Сікорським, польськими експертами. Але серед його співрозмовників не виявилося Дональда Туска, якому сьогодні належить найбільший шматок владного пирога в Польщі.

Що робити?

Діяти у звичному форматі в ситуації, що склалася, навряд чи корисно, адже позиції Польщі й України неможливо змінити швидко. Розрізати «нарив пам’яті» можна хіба що в асиметричний спосіб. Україна б суттєво виграла, якби Володимир Зеленський знайшов можливість, скажімо, по дорозі до Рамштайну показати план перемоги Анджею Дуді та Дональду Туску. Так, так, їм обом, адже у березні ці політики вдвох літали до Джо Байдена домовлятися про посилення обороноздатності Польщі.

Корисним було б і публічне укладення контракту на закупівлю польських озброєнь або активізація діяльності Польсько-литовсько-української бригади імені Костянтина Острозького.

Нам потрібні не імітація бурхливої діяльності, а кроки, які наповнюють тезу про стратегічне партнерство двох країн реальним змістом

Дослідницька ініціатива «Українська історія: глобальна ініціатива», яка була презентована у Києві наприкінці вересня, назріла уже давно. Адже західним інтелектуалам та політичній еліті варто нарешті зрозуміти відмінності між Україною та Росією — що це не один народ, не одна російська мова і точно не єдиний мобілізаційний ресурс для подальших загарбницьких війн. 

У межах трирічної програми історики проведуть десятки незалежних досліджень, які охоплюватимуть часи від того, коли тут уперше зʼявились ознаки цивілізації, та до днів нинішніх. 

«Досліджуватимуться такі теми, як початок розселення людства, поширення індоєвропейських мов, відносини між класичною Грецією та Чорноморським регіоном, Європа епохи вікінгів, стосунки між Візантією та Києвом, а також сучасні питання націєтворення та імперії", — йдеться в описі амбітного проєкту. 

Через низку причин — політичних, фінансованих, ідеологічних — правлячі еліти в Україні ніколи не займались переосмисленням власної історичної спадщини

Жодного разу не збирали талановитих українських істориків з важливим завданням — пояснити тисячолітню спадщину тутешніх територій і чітко укріпити розуміння західних колег, що тут окремий народ, який має неймовірну історію державотворення та військової справи. 

Поки українцям було «не на часі» копатися в собі — російська пропаганда просувала свої наративи. То ж не дивно, що в промовах Джо Байдена часом лунали слова про «тісні родинні звʼязки росіян та українців». Поважне видання The Economist у програмній статті бідкається з приводу зростання націоналізму в Україні. А ще пише, що українські російськомовні громадяни можуть стати бойовиками Путіна — тобто немає жодного розуміння, звідки взялись ці російськомовні. І чому це предмет серйозного вивчення імперської політики часів царської Росії та сталінських репресій. 

Пошук відповідей на питання «Що таке Україна?» активізувався після вилазки російського диктатора Владіміра Путіна на інтервʼю до трампіста та конспіролога Такера Карлсона в лютому 2024 року. Там кремлівський агресор за задумкою сценаристів мав показати себе рятівником християнства і новим лідером східних словʼян. Утім уже зі старту щось пішло не по плану — і самому цинічному ведучому було ніяково. Бо на інтервʼю Путін приніс роздруківки, які  буцімто «підтверджують прохання Богдана Хмельницького забрати південні території російських земель під сильну руку московського царя». 

При чому це були не фотографії секретних документів, а роздруківки Microsoft World

Тож новий проєкт групи дослідників цілком на часі. Особливо, якщо врахувати, як працює російська пропаганда із нинішніми підлітками, де дітям зі старту говорять, що ніякої людської цивілізації та культури на окупованих територіях України до приходу Росії не було. 

Як влучно зауважує відомий український OSINT-аналітик InformNapalm Антон Павлушко, «на зміну нинішньому поколінню орків виросте ще більш кончене покоління». 

Тімоті Снайдер, американський історик, фахівець з історії Центральної та Східної Європи, Радянського союзу, а також Голокосту дав кілька коментарів стосовно того, що в першу чергу цікавить його колег. 

Пан Снайдер вважає, що повномасштабна війна за два з половиною роки багатьом відкрила той факт, що Україна взагалі є. Утім тепер група науковців пропонує розширити цей факт — поясненням, чому вона важлива. Що тут робили давні греки, який слід тут лишили скіфи? Як це врешті вплинуло на обличчя нинішньої Європи — на традиції торгівлі, дипломатії та міждержавних союзів. 

«Увесь метод, як ми викладаємо історію Східної Європи, базується на російському імперському конструкті. Тож від Каліфорнії до Німеччини, по суті, ми викладали історію згідно з поняттям: те, що сталося в Києві та Русі 1000 років тому — це нібито чомусь сьогоднішня Росія. А ми повинні звільнитися від цього», — пояснив Снайдер головну біду західних університетів в інтервʼю Liga.net. 

Тож мета ініціативи «Українська історія: глобальна ініціатива» — показати, що українська історія насправді набагато ширша за Україну, набагато ширша за Росію, і що вона пов’язана практично з усім важливим в європейській і світовій історії, — і так залучати людей

Так би мовити, зробити кращу альтернативу історії від Путіна та Мєдвєдєва, які уже кожному світовому політику розказали, що тут все російське було і буде. На виході західні фахівці обіцяють роботу на 3 мільйонів слів, тобто майже 8,5 тисяч сторінок книжки великого формату.

Утім є маленька проблема — це буде історія України від західних спеціалістів і як вони бачать нас у своєму історичному контексті. Для того, аби ця праця була об'єктивна, — українцям теж варто переосмислити свою спадщину. Як самостійному народу — як людей, які разом з поляками та литовцями збудували дві сильні держави на ряду з Францією — Велике князівство литовське та Річ Посполиту.

Важливо осмислити своє місце на карті, аби не бути населенням поза політикою, якому неважливо під яким прапором жити

Українцям так довго втовкмачували в голови, що вони пасивна нація, яка начебто ніколи не воювала до Другої світової війни, що багато хто забув традицію армії, історію артилерії, досвіди походів на Азов та Москву, тривалу війну проти більшовиків і підпільний рух опору двадцятого століття. Все це призвело до того, що наші політики інфантильно ставились до спадщини державотворення, а наше населення, а не народ — боялось дати зайву гривню на розвиток власної армії. 

Багатотомник української історії від західних науковців може бути у майбутньому розкритикований. В основному за те, що там більше в центрі уваги не український народ, а більше українська територія як арена європейських подій. 

Утім варто сприймати це як поштовх до тверезих дебатів і натхнення для інших авторів написати свою історію України. Щось піде у смітник, а щось обовʼязково вийде з перекладами на англійську. 

І врешті це змінить сумну ситуацію, коли донині у дитячих енциклопедіях Великої Британії назви Київ та Харків пишуть у російській транскрипції. А ще «Kievan Russia» замінила правильну Kievan Rus. Коли українські матері уперше помітили таку підміну і фальсифікацію, вони звернулись до видавництва, яке випускає такі енциклопедії. Утім тамтешні бізнесмени тривалий час ігнорували скарги. І пішли на контакт лише після звернення українського посольства у 2024 році. Тепер видавництво обіцяє випустити покращену книгу, але осад лишився. 

Тому історія від Тімоті Снайдера, Сергія Плохія та Енн Еплбаум точно не зніме усіх проблем стосовно історичної спадщини, за яку Росія веде геноцидальну війну із її творцями — українцями.

Утім є шанси, що українських дітей закордоном менше насичуватимуть фейками про «російську королеву Франції Анну» та «тільки росіяни перемогли у Другій світовій війні», а аналітики поважних західних видань не будуть всує розкидатися словами «український націоналізм»

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍

Нещодавно довелося працювати з фактажем про стереотипи щодо українських біженців, якими повняться не лише закордонні медіа і Твітер, а й європейські кухні, затишні курилки, закордонні соцмережі тощо. Окрім класичного «українці сидять на допомозі» й «забирають наші робочі місця», що їх вдається цілком аргументовано розвінчати, трапляються й інші — неочікувані, дивні. А часом навіть такі, що не налазять на голову.

— В Європі часом доходить до смішного, — розповідає Анастасія. — Я почала колекціонувати судження, з якими стикнулася дорогою з Польщі до Австрії. Часом це крайнощі й взаємозаперечувані судження — як от «українці — неосвічений народ, але більшість із них закінчили університети».

Анастасія — біженка з України — відгукнулася на мій запит розповісти, із якими стереотипами щодо нас стикнулася в Європі. Спілкуємося у групі Фейсбуку, яка об’єднала українців за кордоном. Тут біженці, які опинилися в різних країнах, діляться найдивнішим, що чули про себе з уст європейських обивателів.

До слова, стереотипне мислення властиве нам усім. Його мета цілком благородна: розвантажити наш мозок через спрощення, виявити дрібні закономірності, обробити і узагальнити їх. Таким чином мозок намагається пришвидшити реакцію на те чи інше явище і зекономити життєву енергію

Утім, соціальні стереотипи й твердження, що їх ми приписуємо іншим на основі їхнього походження, соціального статусу, статі, зовнішнього вигляду і віку є неявним проявом прихованого упередження. Ми часто формуємо собі список аргументів під уже заготовлений висновок і тішимося, що маємо рацію.

— У Польщі застосунок для знайомств оновив мою локацію, — продовжує Анастасія. — Знайомитися ні з ким не планувала, але уже перший співрозмовник, з котрим стався метч, розсмішив тим, що чимало знає про українок. Я дізналася, що ми дуже домашні, любимо готувати й сидимо вдома, не намагаємося перебрати на себе чоловічі ролі. Доводити, що я не така, було зайве — далі був монолог про те, що мені просто ще не трапився справжній чоловік. Тому я просто скасувала пару.

Стереотипи про українців в Європі можна умовно розділити щонайменше на три групи. Перша — судження, що формуються на основі власного досвіду взаємодії з українцями. Тривалість цього досвіду може бути зовсім несуттєвою. Іншими словами — якщо перший-ліпший українець, що його зустрів сферичний житель Європи, має пофарбоване у кольори прапора волосся й дірку в носі, то схожий типаж йому теж видасться українцем.

— Якось італійський лікар, до якого раніше зверталася, і який щиро підтримує українців, запропонував чудове безплатне житло з видом на Колізей у Римі, — розповідає Валентина. — Нічого платити не потрібно було: лише підтримувати чистоту у чотирьох кімнатах і спілкуватися з господарями — літньою італійською парою. Лікар дуже дивувався, що нікому з українців не припала до душі така пропозиція.

Напевне, він і досі вважає, що це так типово для українки — прибирати і бути компаньйонкою

Бо хіба ж за природне українське «”прибери-розкажи” треба платити?». 

— «Поляк робить, щоб робити, українець — щоб зробити», — таке я почула в Польщі, — продовжує Анастасія. — А потім ще у котрійсь європейській країні дізналася, що ми дуже працьовиті й відповідальні. Це звучить приємно і зобов’язує «тримати марку», але ж це — теж стереотип.

Друга група європейських стереотипів про нас виникла, здається, через обмежений кругозір і брак освіти. Ми надто довго ідеалізували Європу з її найкращими університетами, аж раптом на практиці виявилося, що у декого шкутильгає початкова школа. Звісно, із початком повномасштабного вторгнення в Європі уже й не почуєш, що Україна — це десь у Росії, але дехто часом досі дає у штангу.

— Менеджерка відпочинкового комплексу для дітей в іспанській Коста-Дораді, куди нас поселили у квітні 2022 року, увесь час казала, що нарешті ми нагріємося, — каже Надія. — Коли ми порозумілися, то мусили спростувати її уявлення про Київ як про вічно засніжене місто. Здається, вона колись була у зимовій Москві й плутала нас зі східним сусідом.

Це звучить смішно, але деколи хочеться кричати: ти, молодий бельгієць або француз, який бував у Малайзії і відпочивав на Філіппінах, мав би мати ширший кругозір, аніж у твоєї бабусі, яка нікуди не виїжджала!

Ольга, яка опинилася у Бельгії, розповідає про свій досвід: 

— На прийомі в мерії одного великого міста, який закінчувався невеликим частуванням, нас вчили користуватися ножем і виделкою. Коли ми роздуплилися, чому за столом досі немає «приймаючої сторони» і навіщо біля нас товчеться чоловічок із помічників мера, стало незручно і йому, і нам.

— У нас була цікавіша історія, — коментує у Фейсбуці ще одна Надія, теж переселенка до Іспанії. — У дорогому мережевому готелі десь у Барселоні, куди нас розселили тимчасово на одну ніч, музикант за фортепіано у холі урочисто привітав нас мелодією «Калінка-малінка». Пробачте, ми нечемні біженці, ми трималися, а ось наші діти фукали.

Утім, тут варто внести пояснення. Донедавна українці й самі не надто прагнули, аби їх ідентифікували інакше, ніж росіян. Моя френдеса, яка проводить екскурсії в італійському Римі, каже: «Українці жодного разу не вимагали і не просили провести екскурсію українською, хоч ми напередодні знайомилися і вони знали, що я родом із Тернопільської області, розмовляю українською. Якось навіть була група із заходу України. На екскурсію вони усі сумирно зібралися під таблицею з написом RUS. Тож чому дивуватися, якщо інші теж нас інакше не ідентифікують?».

Третя група стереотипів про українців — з розділу вільної творчості. Сюди можна віднести все фантазійне, що не налазить на голову.

— За 16 років життя у Німеччині я ні разу не чула про те, що забираю чиєсь робоче місце, зате дивувалася іншому. Ти з України, значить, добре граєш в шахи? Ти з України, то твій тато інженер? Це, здається, найдивніше, із чим доводилося стикатися, — розповідає Ганна.

— У мене першого тижня роботи в австрійському офісі стався дивний конфуз, — каже координаторка міжнародних проєктів Настя. — Коли я знімала пальто в офісі, то зауважила, що спідницю дивним чином забула вдягнути. Тонкі колготки потім вдалося прикрити мало не до колін, добряче розтягнувши светра. Але колега встигла оцінити колір білизни на мені. Вона анітрохи не здивувалася, стенула плечами: «Ну, ти ж українка» і запропонувала випити кави. Що це означало з її вуст — я не наважилася запитати й досі.

Коли я думаю про стереотипну українку в Європі, мій мозок теж намагається спростити, тож чомусь мені бачиться Настя в одних колготах. Така собі домогосподарка з борщем із засніженого Києва, яка вибила твого ферзя, бо в неї тато — інженер. Може, навіть з кольоровим волоссям, бо тут — суцільне поле для експериментів. І не ясно, що і як вистрілить, коли ти — українка.

Маємо невеликі перемоги в упорядкуванні системи освіти для українських дітей у Польщі й у відстоюванні їхніх прав. Згідно з новим розпорядженням польського міністерства освіти від 26 серпня, українські старшокласники, які живуть у Польщі й навчаються онлайн в українських школах, можуть це робити надалі. Їхні батьки продовжать отримувати фінансову допомогу. Головна умова — це реєстрація в польських урядових установах і складання зовнішнього незалежного оцінювання в наступному році.

Це важливий момент, бо після ухвалення й підписання влітку відповідного польського закону це питання ще деякий час залишалося неврегульованим. На жаль, не всі пункти розпорядження польського Міністерства справді є чіткими, запитання виникають як у польських чиновників, так і в українських біженців.

Українські батьки в Польщі розгублені. Медіа подають різну інформацію про те, коли буде втрачене це право на виплати

Хтось вважає, що це станеться лише восени 2025-го, інші переконані, що 800 злотих перестануть платити вже зараз, восени 2024-го. Я уважно стежу за цією темою, залишаюся в контакті з польськими посадовцями й  українським міністерством освіти: як тільки отримаю точну й перевірену інформацію, обов'язково повідомлю про це на своєму ютуб-каналі.

А в цій історії я хотів би відзначити відповідальний і дружній підхід польського міністерства освіти, а також персонально віцеміністерки Йоанни Мухи. У будь-якому разі прогрес, який ми вже досягли в цьому болючому питанні, свідчить, що відстоювання інтересів і будь-яка аргументована позиція на захист українських біженців має сенс.

Дивує, що ці проблеми досі лишаються поза увагою нашої влади, яка просто переклала свою відповідальність на плечі польських урядовців і українських батьків

До вторгнення Польща була головним напрямком української трудової міграції. Але вона була переважно сезонною. Небагато людей приїжджало в Польщу сім'ями, тому польська влада не регулювала питання освіти наших дітей.

Нині в Польщі налічується майже 900 тисяч українців і майже 200 тисяч з них — це школярі та студенти. Польська влада довгий час закривала очі на те, що вони не відвідують місцеві школи, а це шкодить не лише їхній освіті, але й соціалізації цих дітей і молоді загалом. Це не могло тривати вічно.

Поляки відчувають відповідальність навіть за чужих дітей. Ось що про це каже віцеміністерка освіти Йоанна Муха: «З 1 вересня ми запросили цих дітей до польської школи. Хочемо, щоб вони мали рівні освітні шанси, були в безпеці та під належною опікою».

Чому поляки так довго йшли до цього рішення? Можливо, не хотіли включати репресивні заходи, як, наприклад, скасування виплат для тих, хто відмовиться від польської школи. Але для цього мала бути альтернатива від українського Міносвіти.

На жаль, українська влада просто погодилася з рішенням поляків і взялася активно заохочувати їх це робити. Чому? Тому що хотіли нарешті позбутися цього клопоту проблем освіти українських дітей, повністю переклали на плечі поляків і батьків. Якщо згадати ще й згортання онлайн-освіти, яке проводить наше міністерство, в умовах демографічної кризи, — це фактично диверсія проти нашого майбутнього.

Вже маємо випадки, коли наші діти після того, як пішли в польську школу, відмовляються в майбутньому повертатися в Україну. Батьки хвилюються, що їхні діти в польській школи асимілюються та забудуть про свою Батьківщину

Про такі побоювання знають і в польському міністерстві освіти, тому польська віцеміністерка заспокоїла українських батьків: «Діти з України, які відвідують польські школи, збережуть свою ідентичність. Інтеграція, а не полонізація. Ці діти зможуть у майбутньому як розбудовувати нашу державу Польщу, так і повернутися до відбудови України».

Вагома політична заява, і дуже добре, що польська влада розуміє важливість збереження ідентичності українських дітей. Проте хотілося б нарешті почути про плани української влади, як вони збираються до цього долучатися. Це будуть якісь програми, курси, онлайн-школи? Хто відповідальний?

Наразі наша влада для галочки заявила  про створення Міністерства повернення українців й одразу забула про цю ідею — в проєкті бюджету на наступний рік ніякого фінансування на нього не передбачено. Справу мусить вирішити парламент. Ще влітку я зареєстрував проєкт Закону про основи демографічної політики, який передбачає стратегію та інструменти, з допомогою яких можна  уникнути демографічної катастрофи. Я закликаю депутатів проявити відповідальність перед майбутнім України та нарешті ухвалити закон у парламенті.

На сторінці Еспресо текст доступний українською мовою.

«А як ви допомагаєте своїй «зозульці» від депресії?» — пише один з моїх френдів у фейсбуці й ілюструє свій пост смішним мемом з келишком лікеру. Ще нещодавно я би просто пройшла повз і навіть не спіткнулась. Але знання примножують не лише гризоти, але й відчуття відповідальності. «Не хочу бути занудою, але алкоголь не допомагає від депресії. Рівно навпаки, бо це депресант», — коментую я. Мій френд щиро здивований і вибачається, мовляв, як це дав маху, адже він сам головний редактор медіа про здоров’я, а чогось не подумав про недоречність такого жарту. І я чудово розумію: адже теж раніше була в цьому іншому човні.

В українському суспільстві тема депресії є недостатньо проговореною.

Часто так називають гнітючий настрій, чимало людей щиро вважають, що депресія найкраще лікується роботою й добрим копняком, або навпаки — мандрами, щирими розмовами з друзями, пляшечкою червоного сухого і т.д.т.п.

Візьми себе в руки, ганчірко, ну. Та ж беру, беру, ще ось цей проєкт, і ось те відрядження, і ще три роботи зверху, а потім нарешті в мене буде повноцінний відпочинок, і тоді вже видихну. Але хм, ось нарешті цей відпочинок, а чомусь ніяк не видихається. Цікаво, чому?!

Я була щиро здивована, коли раптом на прийомі в психіатрині, куди мене змусили піти мої знайомі, отримала врешті діагноз «депресія середньої тяжкості» й рецепт на антидепресанти та протитривожні препарати. «У мене депресія? Та ну. Я ж не маю суїцидальних намірів». «А ви хотіли, щоб дійшло вже до цього?» — спитала лікарка.  

У психічного розладу під назвою «депресія» насправді безліч облич. І це захворювання підступне тим, що дуже поступово роз’їдає особистість, повільно підточує фундамент, аж раптом урешті-решт ти таки зізнаєшся собі, що тепер уже на дні, і ніякі зміна діяльності, відпустки абощо не можуть зарадити процесам, які відбуваються у твоєму мозку. Стадії цього захворювання різні, й усвідомлення того факту, що з тобою чи дорогою тобі людиною щось явно не так, може бути повільним. Іноді буває запізно. Тим важливіше вчасно розпізнати проблему.

Мої минулі уявлення про депресію, помножені на спостереження за деякими людьми, що мають цей діагноз, збудували в моїй голові певний стереотипний образ. І не лише в моїй. Можливо, ви знаєте картинку із зображенням сумного чоловіка в автобусі та слоганом «У Штефана депресія». Далі погляд фокусується на задньому плані, і там ми бачимо ще одного чоловіка, який говорить зі своєю супутницею і сміється. Маленький підпис поруч підказує: «Ось Штефан». Так от «Штефан» — це я.

Багато сміюся, захищаюся маскою постійної усмішки. Але разом з тим провалююся поступово в таке безсилля, коли кожна найпростіша дія зрештою стає раптом дуже складною. Помити голову, відповісти на повідомлення, зосередитися на будь-якому завданні, згадати потрібну назву — надзвичайно складно. Відкриваєш документ, який потрібно закінчити до дедлайну, але хочеться кричати від неможливості написати хоч кілька рядків. І тоді закриваєш його.

До певного моменту мої дні ніби чергувалися: ось я бігаю з висолопленим язиком і намагаюсь виконати всі свої обіцянки, їжджу в безкінечні відрядження, маю публічні виступи тощо. А ось лежу пластом, дивлюся найпримітивніші фільми, їм нездорову їжу, п’ю вино, і цей нехитрий швидкий дофамін — мій максимум

В якийсь момент я усвідомила, що в мене залишилися тільки оці другі дні. Безпросвітність, липкий морок, астенія, розфокусована свідомість, покоцана пам’ять.

«Мені здається, якби у вас не посипалася врешті когнітивка, ви б і не прийшли до мене. Лише страх репутаційних втрат змусив вас звернутись до спеціаліста», — каже лікарка. І це правда. Чомусь довгий час здавалося, що ці мої проблеми несуттєві й несправжні, особливо в порівнянні з труднощами інших. У моєму оточенні тепер багато тих, хто має тяжкі види депресії, ПТСР і інші наслідки непростих перетинів з війною. Але важливо не порівнювати власні симптоми із симптомами інших — ця порада лікарки здалася такою корисною.

Втім уже тоді, коли я отримала діагноз і план лікування, виявилося, що зовсім не порівнювати неможливо, адже наводячи по-новому фокус на людей довкола, стало ясно, що досвід депресії знайомий дуже багатьом. «Я мало не самовбився нещодавно, але мене врятувала жадібність, ахаха: згадав про депозит, про який я не повідомив свого сина», — сміється знайомий, кремезний вічно усміхнений ветеран, який більше не може бути у війську через проблеми зі здоров’ям. «О, у мене була післяпологова депресія, ледве вигребла», — між іншим розповідає знайома редакторка. «Що саме тобі виписали? Яка діюча речовина?» — діловито уточнює приятелька, а потім розповідає про те, чого мені чекати від свого організму в перші місяці лікування.

Часом виникає відчуття, що всі довкола вже мали чи мають цей досвід: хтось роками існує на антидепресантах, хтось хвалиться своєю ремісією, а хтось тільки наважується врешті піти до лікаря. Хм, якось це дивно.

А що як ярлик депресії вішають тепер на кожного другого, аби ми платили дурні гроші за ліки і психотерапію? Може, проблему перебільшують?!

Та ні, скоріше, навпаки, применшують. Офіційні дані кажуть, що в 2024 році Україна очолила список країн з найвищим рівнем захворюваності депресією. Тож нічого дивного, що, роззираючись довкола, я зустрічаю таку кількість людей із цим діагнозом. А знаєте, що особливо страшно? Все це моя бульбашка. Тоді як є ще інші — безліч українців, які з різних причин не звертаються до лікарів, особливо психіатрів, і не лікують такого роду захворювання. Я можу тільки уявити, скільки по всій Україні та серед тих вимушених переселенців ще не діагностованих захворювань різного роду, зокрема тих, що пов’язані зі психікою. Під час війни ми не стаємо здоровішими, і тому цілком логічно допомагати своїй «зозульці» і передусім вчасно звертатися до потрібних спеціалістів.  

Нещодавно я поділилась у фейсбуці тим, що лікуюсь від депресії. Мене здивувало, що чимало підписників сприйняли цей пост як сміливий камінг-аут: мені дякували за те, що я «не побоялася поділитися такою інформацією». Але я не бачу причин тримати це в секреті. Годі вже стигматизувати депресію та інші розлади, ми живемо в сучасному світі з його сучасними викликами, і дуже важливо працювати з власними стереотипними уявленнями про ті чи інші речі.

Поруч гинуть хороші люди — і не лише на полі бою. Часто ці люди програють битви з чорною тінню у клітках власних квартир, а ми потім дивуємося, горюємо — і як-то не помітили, не зреагували вчасно

Тож давайте змінювати оптику, допомагати — як у літаку — спершу собі, потім іншим. І працювати всі разом над тим, аби Україна посідала перші місця у значно більш симпатичних рейтингах. Ну а я собі крокую в напрямку до світла, вчуся по-новому розраховувати свої сили, знову можу працювати, не провалювати дедлайни і часом навіть доволі щиро сміятися.

Фотографії з приватного архіву авторки

Навряд чи це можна назвати найбільшою проблемою України. У світлі (точніше — у темряві) подій, що огорнули нашу країну за останні майже три роки, це лише передвісник великої проблеми. Але передвісник загрозливий, легкозаймистий, такий, що здатен змінити хід історії. І ні, це не перебільшення.

Ще на початку великого нашестя здичавілих був шанс не встояти. І навіть та аномальна кількість добровольців, що взялася за зброю, не додавала віри. Хоча й дивувала. Всі як один. Тисячі, сотні тисяч рішучих чоловіків і жінок залишили всі справи, повернулися з-за кордону й одягнули піксель. На другий тиждень війни мій батальйон був роздутий до бригади. Ми мали чотирнадцять рот замість трьох. У той час темного хаосу ніхто не дивився у бік тих, хто не доєднався. Нам вистачало. А за відсутності сформованого фронту взагалі було не зрозуміло, яка кількість людей потрібна.

Та вже понад рік питання мобілізації стоїть так гостро, що ранить усіх, кого це стосується. А стосується це, до слова, всіх. Навіть тих, кому здається, що вони на достатній відстані від війни, щоб її не помічати.

Підрозділи на фронті зчесані до рожевого м’яса. Окрім хронічних хвороб, багато воїнів мають і ментальні проблеми, що стали наслідком безупинного перебування у нелюдському стресі. Піхота, мов брусок мила, змилюється до стану прозорості. Стрілецькі підрозділи, чиє завдання якщо не копати, то стріляти, стріляють і копають, аби мати принаймні шанс виповзти з бойових позицій живими. Це не ті браві солдати, що два роки тому заїжджали у таке ж пекло з повними кишенями сил, сміливості та героїзму.

Моє постійне спілкування з бойовими товаришами підтверджує здогадки, що на фронті в умовах тотальної війни боєць добре тримається до року. Далі він сиплеться і зникає

Йому потрібна передишка. Лікування, відпочинок і час у добрій до нього атмосфері, що здатна поставити на місце його кукуху. Трохи краще з тими, хто служить далі від фронту. Та за два-три роки відірваність від цивільного життя й перебування у лещатах системи все одно морально знесилюють. Побачити дітей, побути з найближчими, відвідати могили рідних, виспатися й відчути своє життя як таке, що належить лише тобі, здатні повернути у стрій. Не відпустка у 10-15 днів, не лікарняний у 30 днів, а повноцінний відпочинок. Хоч би на рік.

З іншого боку, тилові міста заповнені чоловіками, багато яких із маніакальною одержимістю чекають на закінчення війни. І чим швидше, тим краще. З відтятими Росією територіями, з тисячами полонених, з їхньою власною дірявою совістю. Бо чим швидше — тим менше шансів, що їх насильно притягнуть до війська виконувати їхній конституційний обов’язок, тим менше шансів, що доведеться шукати чи купувати собі бронь, давати від п’яти до сорока тисяч доларів хабара або шукати нелегальні чи не зовсім нечесні шляхи за кордон.

А за кордоном теж перебувають різні українці, і деякі з них так само чекають, що все це хоч якось нарешті закінчиться, Україна складе зброю, віддасть на відкуп ще кілька десятків тисяч квадратних кілометрів територій, відмовиться від права обирати своє майбутнє й посадить у Верховну Раду із сотню колаборантів, які прийматимуть закони під кремлівським керівництвом. Байдуже, що там відбуватиметься, — аби швидше закінчити. Аби можна було повернутися, аби можна було би знову вільно ходити містами та не боятися нарватися на хлопців з ТЦК. Аби не було війни.

Ніхто не хоче війни. Виснаження і горе зводять все до простого бажання — залишити війну історії. Історія, щоправда, повторюється із загрозливою частотою. І те, що ми залишимо недоговореним (недовойованим), — перейде у чорний спадок нашим дітям та онукам. Ми мусимо боротися доти, поки можемо боротися на вигідних для нас плацдармах. Залучати західних партнерів, шукати дипломатичну підтримку цивілізованого світу, тримати оборону по всьому фронту і бити ворога в його ж лігві. І поки ми здатні це робити — ми мусимо це робити.

Але чи мусять це й надалі робити ті самі люди, хто у перші місяці врятував країну, хто у полях, посадках і в придніпровських болотах протягом двох з половиною років втрачав здоров’я, побратимів, психіку? Чи має ця самопожертва стати ношею виключно тих добровольців, які вдягнули піксель у перші місяці? Їхні діти підросли, їхні дружини втомилися чекати, а батьки постаріли. Але вони все так само запряжені в цей чортів плуг і тягнуть його кривавою оранкою.

Просте питання: чому лише ми? І якщо вже ми — до кінця, до прозорої невагомості, каліцтва чи закінчення війни, — чи зможемо ми потім жити в одній країні з тими, хто всіма способами уникав цієї війни, даючи хабарі, тікаючи до сусідніх країн чи переховуючись від мобілізації, мов таргани в сонячний літній день?

Ні, не варто обманюватися відносно рівним фронтом. Він тримається, поки той надломлений від надзвичайного тиску солдат його тримає. Чи довго цей солдат триматиме на собі війну? А що далі? А що війна? Розсмокчеться? Не розсмокчеться. Це ж не герпес.

В Україні достатньо мобілізаційного ресурсу, аби не лише поповнити ряди сил оборони, але повноцінно замінити принаймні тих, хто увійшов у це пекло першими. Але, здається, держава не має змоги взяти в кулак яйця і повідомити своїм громадянам у тилу, що тепер настала їхня черга взятися за плуг. Що час мінятися. Гадаю, вже настав час грати за суворими та справедливими правилами, де немає місця заграванню з електоратом.

Чи станеться це? Не вірю. Бо чи не щодня чую, що демобілізація неможлива. Ніякого відпочинку. Без передишки. Без заміни. Немає, ким замінити. Ті, хто залишився в тилу, — цінні працівники економіки. Бариста та листоноші не народжені для війни. А по селах — тих, хто для неї народжений, — усіх уже вигребли. А це значить — до кінця. До фіналу. Дистопічна реальність як основа вашого майбутнього. Але не факт, що воно у вас буде, те майбутнє. Хоча, можливо, ми вам подякуємо. Не всім. Лише тим, хто дотягне.

А коли повернуться ті, хто дотягне, їм доведеться жити поруч із тими, хто бігав від свого обов'язку. З жінками, які ховали від війни своїх чоловіків. З чиновниками, що відмазували, з лікарями, які ставили фіктивні діагнози, з водіями, що перевозили через кордони здорових особин призовного віку, мов контрабандні цигарки. З усією армією, що заважала рятувати країну і розвалювала її зсередини, мов саркома.

Їм доведеться жити поруч. Ходити до тих самих лікарів і чиновників, співіснувати з цією армією зрадників, вислуховувати фрази про «ми тебе туди не посилали». Все це стане соціальним болотом, тягучою і виснажливою боротьбою між тими, хто захищав і відстоював свободу, і тими, хто до останнього заплющував очі на війну. Бо той, хто не бачив війни, не зрозуміє того, хто бачив. Ніколи.

Але все це болото відбудеться лише в тому випадку, якщо настане це довгоочікуване «після війни». Його може не бути, якщо не підуть ті, хто може йти. Буде безперервна кривава війна скрізь, куди дотягнеться російська артилерія, доповзуть танки і доїдуть каральні загони російських спецслужб.

Та поки тримаємо. Волонтери, активісти, дипломати, рятувальники і, звісно, солдати. Варто лише пам'ятати, що солдат, доведений до відчаю, — поганий солдат. Я бачив, як здувалися найсильніші. А найперше здуваються від слів про те, що на війні не існує справедливості. Вона існує. Просто не всім вигідна.

‍

Фотографії з приватного архіву автора

Утім в нинішньому політикумі бракує інтелектуалів, які б могли представити візію повернення півострова додому. Тож не дивно, що коли до Києва приїхав міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський і дозволив собі висловити неприглядні речі про ревізію кримського населення та можливу передачу його під мандат ООН — багато хто сприйняв це в штики. І навіть вийшов з порадами поторгувати Ґданськом чи Вроцлавом з Німеччиною — хоча це інший історичний відтинок і якраз військове вирішення конфлікту. 

Що стосується відвоювання Криму — варто чесно сказати, що у нас бракує людського ресурсу для військового повернення півострова

І навряд чи ті, хто хотів попити вина на набережній Ялті, записався би зараз у штурмові бригади заради цього. За попередніми оцінками військових експертів, для цієї авантюри нам би знадобилося кілька сотень тисяч мобілізованих. 

Сікорський у Києві нікому не навʼязував своє бачення та свої ідеї. Слова про перевірку законних мешканців і чисто теоретичний референдум під мандатом ООН за двадцять років були сказані на форумі YES. Це приватний дискусійний майданчик з топовими інтелектуалами, який щороку організовує український мультимільйонер Віктор Пінчук. 

Колись давно конференцію про смисли для політики і бізнесу проводили в Ялті. Але так, як кримський курорт давно в глухій окупації, логічно, що про деокупацію теж заговорили. 

Керівник Офісу президента Андрій Єрмак та українське МЗС обурились словами польського дипломата. Сікорський потім пояснив, що ніхто і не думав посягати на територіальну цілісність України:

— На конференції відбулася гіпотетична дискусія серед експертів в режимі off the record (без публічного цитування. — Ред.), де ми розглядали, як реалізувати пропозиції самого президента Зеленського, про те, як повернути Крим. Він говорив про дипломатичні дії.

На правах місцевої жительки та політичного оглядача, можу сказати, що не бачу нічого страшного, коли західні досвідчені політики пропонують свої варіанти вирішення кримського питання.

Врешті думки про Крим — то лише візія Сікорського. Для таких цілей і організовують дискусійні майданчики та платформи

І врешті варто говорити нарешті про реальні потреби і справжні проблеми — і знелюднення нашого Півдня, знищення Маріуполя, перетворення Херсона на місто військових та пенсіонерів — якраз і є наслідком слабкої уваги до Криму. Саме ігнорування політиками того, що присутність російських військ на півострові ускладнює нашу торгівлю морем, робить беззахисними наші цивільні міста та херсонський напрямок фронту. 

Можна і далі говорити, що «Крим — це Україна» і їсти далі кримські чебуреки на фуршетах. А можна запропонувати власні візії і план Б. Одразу скажу, що з боку українських військових пошук пропозицій щодо обов'язкової демілітаризації постійно триває. 

У серпні 2024 року керівник Головного управління розвідки Кирило Буданов пояснював, що головною метою військових є вибивання Чорноморського флоту із кримських портів.

— Усе, що ми робимо, крім рутинного руйнування логістики й залізниці, це ще й десакралізація Криму. Міст має бути зруйнований, ми домоглися, щоб Росія вивела свої кораблі з Криму якомога далі. В Очамчире (це новий порт Росії в окупованій Абхазії)? Прекрасно! — сказав Буданов в коментарі для «Укрінформу».

Все це збігається із заявами колишнього командувача Сухопутних військ США в Європі Бена Годжеса, який постійно підкреслює, що Крим — порохова бочка, яка може спалахнути знову. І саме перебування півострову в руках російських окупантів — безпосередньо впливає на українську економіку та безпекову ситуацію у великих містах з виходами на море, як то Одеса чи Миколаїв. 

Лишається лише бажання пошуку подібних варіантів від політиків. Адже кожен рік Росія все міцніше вростає корінням у Крим. Варто нагадати, що одразу після окупації на півострів переїхали тисячі сімей російських силовиків. У цих молодих людей народились в Криму діти і логічно, що через певну кількість років вони заявлятимуть, що це їхня земля. А для переконливості покажуть паспорти з відмітками про місце народження. 

Глава МЗС Польщі запропонував один із варіантів. Саме варіант, а не вимогу чи ультиматум. 

— Ми могли б передати його під мандат ООН із місією з підготовки чесного референдуму після перевірки того, хто є законними жителями, і таке інше... І ми могли б відкласти це на 20 років, — назвав один із варіантів Сікорський на форумі YES.

Нам варто мати план, що робити з тими колишніми власниками українських паспортів, які радісно бігли через Чонгар звільняти українців від їхнього життя

І врешті подумати, чи мають право жити в Криму діти сімейної пари російських військових, де щаслива дружина і мати радила чоловіку як правильно треба ґвалтувати українських жінок. 

На жаль, за роки окупації ми не чули притомних політичних пропозицій, що робити з Кримом. І варто визнати, що політика приманювати їх до української справи пільгами, паспортами, безкоштовним навчанням в українських університетах — зазнала фіаско. 

Тож візія про перерахунок тих, хто має законне право на проживання в Криму, та співпраця щодо Криму із ООН — притомніша за ідею заїсти кримські гори медичним канабісом. Або вішати оголошення про пошуки нових керівників, які можуть прийти і взяти владу у свої руки після деокупації. 

Президент Володимир Зеленський та його керівник офісу Андрій Єрмак щиро вірять, що другий саміт миру буде успішний за перший. Утім жодні посиденьки з Росією і без не принесуть спокою без вирішення кримського питання. 

Інакше це буде тимчасова пауза, де росіяни точно подумають, а що ми зробили не так. І чому треба підготуватись до нової війни краще. Аби взяти Київ та Одесу і зробити так, аби ще більше людей поїхало до Польщі та Німеччини назавжди.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍

Попри всі моменти напруженості у відносинах між нашими двома країнами, Україні вкрай треба допомога Польщі для відсічі Кремлю. Але при цьому стоїть питання, як найкраще сформулювати запит на допомогу українським військовим так, щоб замість просто обговорень справа зрушила з «мертвої точки».

Наприклад, зараз стало актуальним питання про передачу ще наявних у польських ВПС літаків МіГ-29 для ЗСУ. Ці винищувачі нашим захисникам треба ще «на вчора», але Польща готова віддати їх в кращому випадку на «післязавтра» та має на це відповідні аргументи — і поки все зайшло в глухий кут.

Але я особисто переконаний, що якщо детальніше розібрати питання та чіткіше окреслити мотиви обох сестринських країн, України та Польщі, то так швидше вдасться знайти якнайкраще рішення для відсічі Кремлю в повітрі.

Чому Україні треба МіГ-29 від Польщі

Якщо вважати відповідь на це питання й так очевидною, то це лише гальмуватиме комунікацію з польською стороною щодо літаків на всіх рівнях, то ж давайте проговоримо детальніше. Тим більш, що там картина складніша, аніж «це літаки «Варшавського договору», під які в нас є пілоти та інфраструктура».

Почнімо ось із чого — хоча Україна отримує F-16 та має перспективи щодо надходження інших західних бойових літаків, схоже, що літаки радянського зразка доведеться використовувати аж до повного вичерпання їхнього фізичного ресурсу. Давайте для початку ще раз підрахуємо, що в наступні 5 років наша країна має отримати до 90 F-16 при потребі в 128 таких літаків, тобто нестачу сучасної авіації доведеться перекривати «залишками» радянської.

Ба більше, є підстави стверджувати, що навіть у стратегічних планах від США та інших партнерів по довгостроковій оборонній підтримці України закладено пункт, що нашим авіаторам ще довго доведеться використовувати радянські МіГи разом із Су

Підстава так вважати — на черговому засіданні у форматі Рамштайн у вересні 2024 року глава Пентагону Ллойд Остін заявив, що Україна спільно із США та деякими європейськими компаніями працює над створенням заміни для ракет «повітря-повітря» типу Р-27, котрі використовуються саме з МіГ-29 та Су-27, ну, і також була мова про роботу над заміною для С-300. Логічний висновок, що якби кінець історії радянських літаків в українській авіації був би близьким, то заміна для Р-27 не була б актуальна.

Ми зазвичай говоримо про МіГ-29 саме як інструмент протиповітряної оборони, який може працювати проти крилатих ракет та «Шахедів» ворога у віддалених регіонах України. Але практика принесла й іншу важливу роль для літаків цього типу — «літаюча артилерія» із західними КАБами від США та Франції, що скидаються на дальність до 40 кілометрів (якраз еквівалент максимальної дальності стрільби найкращих 155-мм артсистем, наприклад польської САУ Krab). 

Якщо зважити на об’єктивні проблеми з пошуком та виготовленням снарядів для ЗСУ, то МіГ-29 як «літаюча артилерія» стають невимовно актуальними

Ну, а чому саме в Польщі просити ці літаки, відповідь виглядає так — а це наразі єдина представниця цивілізованого світу, де залишись МіГ-29 у боєздатному стані.

Чому Польща не може дати швидко «МіГи»

На перший погляд відповідь виглядає наче як очевидна — Польщі необхідно або дочекатись поставки замовлених F-35 від США, або ж підтримка від інших європейських країн у патрулюванні свого неба — і поки цей запит не задоволено, то вона не може віддати українським військовим свої МіГ-29. Але і це є занадто спрощеною картиною, яка не дозволяє до кінця зрозуміти мотиви Польщі у цьому питанні.

Давайте для початку підрахуємо, скільки уже МіГ-29 «перекочувало» від Польщі до України на даний момент. Маємо офіційну цифру в 14 боєздатних літаків, переданих для ЗСУ на початку 2023 року. Крім того, ми цілком можемо довіряти даним з книги «Польща на війні» Збігнєва Парафяновича, за якими Україна на початку повномасштабного вторгнення РФ могла отримати ще близько десятка розібраних літаків цього типу, які могли використати як «донори запчастин» або ж відновили до боєздатного стану.

Зараз в польських ВПС є тільки 14 МіГ-29. А те, що й Польща зараз не має «зайвої» авіації, підкреслить такий факт — її військо досі вимушено використовує навіть Су-22 (11 одиниць), морально та фізично застарілі літаки, списати які буде можливість тільки після отримання тих же F-35

Для заміни переданих Україні МіГ-29 Польща змогла купити в Південної Кореї 12 навчально-бойових літаків FA-50. Але подальше придбання літаків цього типу для поляків може бути ускладнене фінансовими, технологічними та іншими бар’єрами.

Майже у всіх країн Заходу наявна бойова авіація «розписана» по різним місіям в рамках НАТО, тому зараз і є проблема розгорнути ще місію «повітряної поліції» окремо для Польщі

Ну, і якщо логічно подумати, якщо офіційна Варшава таки долучиться до збиття російських ракет та «Шахедів» у небі над Україною, то їй тоді тим більш будуть потрібні «залишки» по МіГ-29 в польських ВПС.

Яке може бути рішення

Про україно-польський авіаційний легіон на МіГ-29 розмов публічно ще не було, але б чому не пропонувати саме таке рішення. Тим більш, що створення спільного підрозділу бойової авіації могло б бути цікавим прецедентом для структур Альянсу, не кажучи вже про взаємне задоволення потреб України та Польщі у протиповітряній обороні.

Можна й піти за поміркованим варіантом, та попросити Польщу передати ці МіГ-29 в оренду, при цьому пообіцяти й реалізувати «апгрейд» цих літаків під західні КАБи та «наступника» ракет «повітря-повітря» Р-27. Спільна воєнно-технічна співпраця завжди оздоровлює стосунки між країнами.

Якщо ж обидва накреслені вище варіанти виглядають занадто сміливими, то варто пригадати ось що: Єжи Гедройць закладав основи для порозуміння між Україною та Польщею ще у 1980-х роках, коли крах радянської «тюрми народів» не розглядався навіть як гіпотетична подія

Це нас веде до просто висновку: раз нам пощастило стояти на плечах титанів, то ми уже зараз маємо закладати рішення, які закладуть фундамент відносин на наступні кілька десятків років. Навіть якщо мова про лише «точкове» питання з МіГ-29, які потрібні Україні та зараз є у Польщі.

Липень 1997 року, головна площа Кракова. На розі Ринку і вулиці Сенної стоїть дівчина зі скрипкою. Перед нею — відкритий футляр. Вона старанно виводить смичком по струнах, аж раптом до неї підходить високий худий чоловік із блідим обличчям і нездоровим блиском в очах та починає щось гарячково шепотіти. Він пропонує пройти з ним в готель.

— Пішли, не ламайся, зі мною заробиш більше! — говорить англійською.

— Ще слово — і я викликаю поліцію! Прошу вас негайно піти геть, — тихо і твердо відрізає польською з східним акцентом дівчина.

Чоловік голосно промовляє лайливе слово і швидко іде геть.

Лише на хвилинку вона зупиняє гру, щоб опанувати себе, і одразу ж продовжує. Аудиторія — туристи з усього світу — з Австрії, Німеччини, Великої Британії, Японії, Ізраїлю, США. Люди зупиняються і з цікавістю розглядають яскравий театралізований образ скрипальки. На ній чорна довга сукня, чорний циліндр на голові, червона троянда у футлярі, а на ногах — ролики. Лунають «Вальс» Дога, «Неаполітанська пісенька» і традиційне українське — «Грають скрипки та цимбали» і «Ой, на горі та й женці жнуть».   

Ті, хто підходять ближче, бачать в футлярі невеличкий банер, намальований від руки: «Збираю на допомогу жертвам повеней в Польщі»

Юна скрипалька — це я, 14-річна Марія, донька директора українського театру в Кракові, школярка з Києва на канікулах. 

Коли я вперше вийшла зі скрипкою на головну площу Кракова, мені було 12 років. Літо в гостях у батька в культурній польській столиці для дівчинки з України ранніх 90-х було казкою, яка без кишенькових грошей перетворювалася на тортури. Хотілося переглянути усі дитячі фільми та мультфільми в кіно, мати ролики і власний аудіоплеєр з  касетами, спробувати усі види морозива і врешті покататися навколо Ринку на старовинній кареті з кіньми і справжнім візником. 

Батько, як міг, намагався забезпечити родину у Польщі, виділяв мені дитячий бюджет у 5 злотих на день, якого, щоправда, вистачало хіба що на пакетик чіпсів і пляшку лимонаду. Запаси закінчувалися ще до опівдня, а день на велосипеді над Віслою був таким довгим!

Ідея працювати виникла сама собою, й оскільки нічого надзвичайного, окрім гри на скрипці, я робити не вміла, то й вирішила спробувати щастя у ролі вуличної музикантки

Театральні перфоменси — відома окраса Кракова. За підтримки батьків я повірила, що в мене все вдасться. Мене манив горизонт необмежених можливостей дитячих розваг та насолод. Кілька тижнів я рішуче репетирувала гру на горищі, розробляла репертуар і підбирала одяг для виступів в скрині зі сценічними костюмами батькового театру. І от одного дня я зважилася вийти на центральну площу міста і презентувати те, чому навчила мене вчителька-єврейка з київської дитячої музичної школи. Рита Семенівна вважала мене дуже здібною дівчинкою і розмовляла з мамою про те, щоб та віддала мене у музичне училище. Рита Семенівна емігрувала в США — на щастя для її бідного серця, вона так ніколи й не дізналася, що виховала вуличну скрипальку. 

Відтоді розкішні канікули були мені забезпечені. Півтори-дві години на день гри на скрипці — і я — королева світу. Крім справжніх скарбів —  роликів, магнітофона і коробки касет з польською музикою від диско-поло до Збігнева Презнера, я привезла додому туфлі на високих підборах для мами, куплені на краківському базарі (вона так ніколи й не одягнула їх в місто), а додому — диво техніки — мікрохвильовку. Решту того, та й наступне літо було витрачено на карету з кіньми, морозиво і кіно!

Літо 1997 виявилося інакшим. Я тільки-но приїхала на канікули до тата, коли в Польщі почалася трагедія національного масштабу

Після рясних дощів Польщу заливає водою — низка міст, серед яких найбільше — Вроцлав, опиняються під водою. Ми з жахом спостерігаємо за повінню по телевізору. Дівчаток мого віку рятувальники на гелікоптерах знімають з дахів затоплених будинків з самими наплічниками. Діти налякані, в розпачі, плачуть мами, тати і дідусі, яким немає, чим прогодувати родину, де жити — 40 тисяч родин в одну мить втратили все своє майно, 7 тисяч — дах над головою. 

Картинки з новин жахають. Неосяжне горе людей, в яких загинули рідні. Міста без зв'язку. Тіла загиблих тварин плавають у каламутній воді. Жінка каже на камеру: «Ми не чекали, та війна прийшла в наші оселі». І дійсно, стихійне лихо у Польщі — наче війна. Позбавивши людей найдорожчого, воно залишає за собою лише руйнування, пустку, голод і холод. Я записую це все у щоденнику, щоб не забути. 

Вісла в Кракові також вийшла з берегів, але менш, ніж Одра у Вроцлаві та інших містах, постраждалих від повеней. Люди роблять загорожі з мішків з піску уздовж річки, слухають радіо і сподіваюся на краще. Ми теж! 

Національний мовник TVP, а ще Caritas i Червоний Хрест відкривають збірки для потерпілих. З усіх вікон лунає рок-пісенька «Моя і твоя надія» про волонтерську допомогу людям заради гуманізму і любові. 

«ніщо, справді ніщо 

не допоможе, 

якщо ми з тобою 

не поможемо сьогодні любові….»

Це не пусті слова — люди в Польщі роблять неймовірні речі — ризикують життям заради інших, рятують, годують, жертвують гроші. Нам теж хочеться щось зробити. Польща, яка прихистила мою родину, стала для всіх нас, травмованих добою СРСР, вікном в нормальність, у світ, де людське життя і щастя — найвища цінність. Ми й самі маємо польське коріння — нещодавно тато знайшов наших далеких родичів в Кракові і подружився з ними. Люди у цій країні  наповнюють мене вірою у власне майбутнє. Але що я можу для них зробити? 

Малюю банер, беру скрипку, іду на знайому площу Ринок і відкриваю власну збірку для жертв повені! 

Трохи грошей я залишаю собі на нові шкільні речі до 1 вересня. Та левова частка потрапляє в коробку на потреби «поводян», як називають в Польщі жертв повені. Того липня я граю щодня довше, ніж зазвичай. Власник кількох вікон на Сенній чемно просить мене перейти куди інде, бо його нерви не витримують терапії «Неаполітанською пісенькою». Я переходжу на ріг Флоріанської і завбачливо збагачую репертуар. Мабуть, саме того літа я стаю зіркою краківського ринку. Моє фото зі скрипкою та на роликах з’являється у німецькому путівнику Краковом. Мене знають і люблять люди — дорогою на роботу я з усіх боків чую теплі вітання і бачу посмішки, продавці квітів дарують мені троянди, а старша пані з одного з сусідніх будинків весь час намагається нагодувати теплим обідом. Трапляються, звісно, диваки і збоченці — та мене не дають ображати хлопці з міської поліції, які патрулюють ринок — якщо буде потрібно — вони відженуть нахаб — я почуваюся у безпеці. 

На середину липня мені вдається зібрати кругленьку суму. Все для грошового переказу головним організаторам збірки готово. Та останній момент на робочому місці в мене сталася неприємність. Власник одного з магазинчиків не вірить, що я справді допомагаю жертвам повені. Галасує і влаштовує справжній скандал з глядачами-перехожими. Це дуже соромно. 

Наступного дня я приношу на площу чек про перерахунок коштів. Почервоніле присоромлене обличчя торгівця і схвальне гудіння свідків — моя маленька guilty pleasure того літа

До кого з героїв телевізійних новин потрапили пожертви вуличної скрипальки з України? До родини хлопчика з Вроцлава, який плакав, що тепер після повені, яка затопила його дім, боїться води? До дівчинки, евакуйованої на гелікоптері у червоній куртці? До безпорадного діда на порозі  зруйнованого дому? Я вперше задумуюся про це сьогодні, коли президент України Володимир Зеленський висилає підрозділи ДСНС для порятунку жертв вже нової повені в Польщі. В нашій країні війна, нас щодня вбивають, калічать і руйнують російські ракети. Та ми не можемо пройти повз, коли страждають інші люди — поляки, які простягнули нам руку допомоги, коли в наш власний будинок вдерся ворог. За час війни Вроцлав прийняв майже 200 тисяч моїх співвітчизників — біженок з України з дітьми, часто — поранених, зґвалтованих, тортурованих людей. Можливо, серед волонтерів, які у перші дні російської навали збирали для них теплий одяг, взуття, організовували готелі і їжу, був і той маленький хлопчик з новин 1997-го? І, можливо, саме його родині колись потрапили кошти, зароблені мною на площі? Хай це буде моя власна казка, бо я дуже хочу в це вірити.

*****

У темній кімнаті, з наглухо заштореними вікнами, через які пробиваються помаранчеві промені сонця, чути звук вібрування телефону, гул вентилятора та цвірінькання пташок. Накрившись тонким простирадлом, на ліжку лежить гола та спітніла Соня. Вона вдивляється в білу стелю та люстру, її погляд уважний та зосереджений, ніби на стелі показують цікавий фільм. Телефон знову вібрує. Соня повертає голову, по закінченню виклику рукою тягнеться до телефону, на екрані висвітлюється 17 пропущених викликів від Лєри, ще якась купа повідомлень, на які немає бажання відповідати, та, власне, навіть читати їх теж немає сил.

Що я тут роблю, хто я така, для чого я живу, які мої цілі, які шанси мати хоча б щось, за що можна вчепитися та вибалансувати з цієї чорної прірви самокопання?

Черговий раз прокрутивши платівку думок в голові Соня повернулася на бік та заплющила очі. Вона давно не бачила снів, не відчувала смаків. Якимось дивним чином в неї збилися радари і датчики, відповідальні за відчуття щастя.

Соня відкрила очі на думці про щастя.

«Ха-ха-ха, щастя. Щастя? Та що таке те чортове щастя. Я ЙОГО НЕ ВІДЧУВАЮ, Я ЙОГО НЕ ПАМʼЯТАЮ!» — спека занурювала в лінь, дрімоту і забуття, очі знову закрилися і вже ніби нічого не заважало гойдатися на хвилях тисячі питань до себе.

«Мила, прокидайся, вже вечір, ти спиш третій день», — лунав голос Лєри з телефону.

Соня двічі прослухала повідомлення, сповзла з ліжка, пішла у ванну, увімкнула прохолодну воду та стала під душ. Струмочки стікали по тілу, зволожуючи та пробуджуючи. Соня закинула голову назад, руками водила по животу, стегнам, грудям, перевіряючи, чи все на місці.

Телефон невпинно повертав в реальність своїм гудінням. Соня скинула дзвінок Лєри, відкрила камеру та сфоткала себе мокру, вклала фотку в повідомлення та підписала одним словом «Встала».

*****

— Навіщо ми зустрілися в самому центрі? — Соня крутила в руках паперову соломинку, яку дістала зі склянки з лимонадом.        

— Щоб ти побачила, що люди існують, живуть життя, прогулюються, зустрічаються, — відповідала жвава Лєра, сьорбаючи свій апероль.

— Життя, кажеш, живуть? А я існую просто, і ненавиджу те що вони спокійно живуть своє життя, ні про що не замислюючись, і те, що ми тут сидимо, мене теж розйобує.

В одну мить ця безпека може зникнути

Соня процідила слова тихо, крізь зуби, дістала лід зі склянки та протерла ним потилицю.

— І взагалі, мені спекотно, я хочу додому.

Лера зморщила носа, одягла сонцезахисні окуляри, взяла за руку Соню. Дівчата мовчки спостерігали за натовпами туристів, які спокійно, в своїй більшості, розглядали центральну площу старого міста, їли морозиво, пили пиво, фоткалися та говорили всіма мовами світу.  Раптом з телефону Соні завила тривога. Пара туристів зі сходу, може, з Китаю, з-за сусіднього столику округлили очі. Соня швидко вимкнула звук та полізла в телеграм читати новини.

— Чому ти не вимикаєш додаток? Який сенс себе тригерити? — Лєра відпустила руку Соні і також залізла в телефон.

— Гм, мені здається, що ти все прекрасно розумієш. Всі там, а я тут.

— А ти що тут, на похоронку чекаєш і тривогою себе підтримуєш, щоб раптом не забути? — Лєра не відривала очей від телефону і бубоніла до Соні.

— Я нічого не чекаю, я просто хочу знати, що відбувається вдома. Швидкісна ціль в сторону Одеси. Мене в Одесу відпочити кличуть. А я постійно думаю про балістику і швидкісні цілі. І там зовсім немає місця для відпочинку. А мені з Одеси пишуть, та, мовляв, перестань, не страшніше, ніж в Києві, а туди ти їздиш,— Соня перевела погляд на Лєру, дівчата пронизливо подивилися в очі одна одній.

— Сцикуха якась виходить, ага, — Соня відклала телефон, і знову вдивлялася в натовп.

— Ти їбанулася? Давай обісри ще себе і мене, за те, що ми за кордоном, — Лєра притулила холодний келих до чола.— Яка Одеса, поїхали в Іспанію, Португалію, якщо ти так хочеш на море.

Соня закрила очі руками, їй хотілося плакати.

«Слабачка, ниєш тут, люди в окопах не ниють, без світла не ниють, під обстрілами картоплю садять, а ти ниєш», — думки з самознищенням трохи стабілізували стан.

— Можеш мені теж апероль взяти? Чи краще пляшку просекко? В мене немає сил ні з ким говорити, крім тебе,  — Соня взяла келих Лєри, зробила ковток.

Лєра мовчки встала та пішла з літньої тераси в сторону входу в заклад. Соня відкинула голову назад та закрила очі, ніби розчиняючись в голосах та звуках, які лунали звідусіль. Занурення зіпсував пес, який тицьнув мокрим носом в ногу. Соня нахилилася до собаки та погладила його між вушками, пес лизнув Соні руку та побіг далі.

Хочу бути псом, всі цілі відомі, любити господаря, думати про нього 90% свого життя, інші 10% про їжу, сон та прогулянку. Португалія, там красиво і океан, а в тата на городі полуниця стигла

Соня мрійливо подивилася перед собою, дістала телефон, написала повідомлення, встала, пірнула в натовп і зникла.

*****

Потужний гуркіт наповнював простір, Соня, сидячи на чомусь металевому, неслася на шаленій швидкості, розриваючи повітря, вітер шарпав її волосся, вона пригиналася та обіймала блискучі боки.

— Ох і дивний атракціон, чому я раніше його ніколи не пробувала, це ж ніби оглядова екскурсія, все видно з такої висоти, — кричала усміхнена Соня.

Вона летіла небом, осідлавши крилату ракету.

— О, Кремль, а ми хіба не сюди? Треба її якось скерувати, — Соня притиснулася до ракети сильніше, направляючи її на башту з годинником, за мить до влучання вона катапультувалася, парашут різко смикнув вгору, Соня сповільнилася та з захватом спостерігала за святковим вибухаючим салютом. — Який яскравий, і як все гарно горить, — тепло відчувалося на щоках.

*****

— Прокидайтесь, за годину Київ, каву чи чай будете? — зверталася до Соні провідниця, вона вже була в макіяжі та посміхалася широко.

Тепло розливалося животом, на столику вібрував телефон, колеса потягу мирно стукотіли.

— Мені дріп, будь ласка,— відповіла позіхаючи та потягуючись Соня.

Провідниця вийшла з купе, Соня вдивлялася в вікно на дерева та поля, прокручувала в голові сон. Ліниво взявши в руки телефон Соня побачила лише одне повідомлення від Лєри.

«З тобою все гаразд?»

Провідниця принесла каву, поставила чашку на столик, поклала поряд цукор та ложку.

— Смачного.

Соня відкрила камеру. Вікно, пейзаж, ноги, стаканчик кави, все разом компонувалося в ідеальне за настроєм зображення, яке Соня відправила Лєрі у відповідь.

Ескалатор поволі віз Соню вниз, до виходу з будівлі вокзалу. Масивна люстра, рамки металошукачів, люди в військовій формі, групи дітей, яких проводжають батьки в літні табори. Все жило та звучало. Соня озиралася, роздивлялася, хапала повітря, яке мало запах.

— Таксі містом, ціни нормальні, поїхали,— Соня пройшла повз таксиста мовчки, вийшла з високих дверей, посмішка невпинно збільшувалася на обличчі, серце калатало. Завила тривога, Соня подивилася в прозоре синє небо, телефон бжинькав від повідомлень, одне з яких було від Лєри.

«Тю, ти що дурочка, думала, що я тебе кину? І не сподівайся, Одеса так Одеса, але спочатку кави на Подолі вип'ємо» — звучав голос Лєри в навушниках, Соня відправила у відповідь сердечко, взяла свою валізу та пішла в сторону метро, десь за спиною в небі пролунав вибух, за ним ще один, але інакший і вже на землі.