Блоги

20 років тому почалась Помаранчева революція. Останні два десятиліття стерли подробиці події, яка насправді стала найяскравішим підсумком перших 13 років незалежної України. 20 років стерли з пам’яті багато деталей і подробиць. Багато фактів сприймається спрощено.

Але залишається той факт, що події Помаранчевого майдану стали надпотужною акцією непокори людей, які вийшли на захист свого вибору і свого права

Віктор Ющенко «йшов на президенство» красиво. 4 липня 2004 року. Співоче поле. Він — в білій сорочці, сила людей — у вишиванках. Помаранчеві прапори, літнє сонце і синє небо. Ющенко говорить, що ми, українці, маємо право на гідне майбутнє. Людям відгукувалось кожне слово. Натхненні обличчя і посмішки, надія в очах. Звучала музика, у тому числі, мої «Ми йдемо» та «Не бійся жити». 

Із Віктором Ющенком українці асоціювали європейський вектор розвитку — відхід від імперського сусіда і здобуття реальної незалежності. Україна почала відриватись від Росії. По-різному еволюціонували і розвивались політичні системи двох країн, потрібно було визначатись із поглядами в майбутнє. У Віктора Ющенка і Віктора Януковича вони, очевидно, були різні. 

Із Віктором Ющенком я познайомилась у 1999 році. І це стало дуже важливим для мене. До того в моєму житті була «Червона Рута» в Чернівцях у 1989 році.  «Рута» в Запоріжжі, заключний концерт якої і виступ на стадіоні Вячеслава Чорновола збігся із початком путчу у 1991 році. Голодування студентів, протестні акції в Харкові та україноцентрична позиція та  українська музика, яку і далі намагались не помічати.

Спілкування із Віктором Ющенком надихало, давало сил і надію, що український лідер може бути іншим. Сучасним, розумним, українським і водночас європейським

На момент того знайомства я була близька до зневіри. До всього українського було зневажливе ставлення. Багато так званих «діячів» часто демонстрували меншовартість і принижувались перед «старшим братом». Я ніколи не прогиналась під «рускій мір» (і, як виявилось, була абсолютно права). Знайомство з Ющенком справило на мене величезне враження, підтримало мене і дало сили у стоїчності.  

Він сказав мені тоді «Я дякую тобі за те, що ти робиш. Це важливо для України і українського народу». Задовго до президентських виборів у 2004 році я була із ним «по один бік барикад». Він був людиною, з яким я уявляла собі майбутнє України. Йому вірили. Його поважали. Він подобався своєю щирістю і справжністю.  

Дуже добре пам’ятаю мітинг на Європейській площі, коли Віктор Ющенко, із спотвореним обличчям, вперше виступив перед людьми після отруєння. Це вже потім ми дізнались, що вміст діоксину в його крові перевищував норму в тисячу разів. Дотепер незрозуміло, що ж сталося на тій вечері, де імовірно відбулось отруєння. Але, на жаль, таких запитань без відповіді в українській новітній історії є дуже багато.

Хотіли Ющенка вбити, спотворити чи налякати? Врешті, це мало зворотний ефект

21 листопада 2024 року відбувся другий тур виборів. Разом із іншими музикантами ми голосували на дільниці в будинку профспілок разом із кандидатом у президенти Віктором Ющенком. Були там, аби підтримати його. Ввечері зібрались у штабі, вже тоді були свідчення численних фальсифікацій. У ніч на 22 листопада просто неба почала будуватись сцена. Я прокинулась вранці і відразу поїхала на Майдан, де побачила багато друзів і однодумців. 

Я стояла на Майдані і бачила очі людей. Вони приходили з дітьми, з помаранчевими іграшками. Це відбувалося щоденно. Було багато музики і промов зі сцени, на Хрещатику постало наметове містечко. Люди не знали, що відбувалося в кулуарах, не знали, що насправді все буквально трималося як «на пір’їні», події могли розвиватись зовсім не так. Люди сприймали все, як фестиваль. 

Насправді ми розуміли, наскільки оманливим було відчуття ейфорії, безпеки і радості від того, скільки поряд однодумців

Помаранчева революція була безкровною. Цьому є своя ціна. Власне, великою мірою ціною незастосування сили були конституційні поступки. Україна стала парламентсько-президентською республікою. А за певний час президент Ющенко втратив частину своїх повноважень. Про це мало знають і мало усвідомлюють ті, хто називає Ющенка «слабким президентом». Це не так. Насправді він — надзвичайно розумна, інтелігентна, делікатна і антитоталітарна людина. Яка не допустила кровопролиття. 

Напевно, ця революція змінила мене. І не лише мене. Вона змінила країну. Вона змінила розуміння у світі, що таке демократія і як за неї можна боротись.  Люди в Україні  зрозуміли, що вони можуть перемогти. Що їхні цінності мають значення. І що їх багато.

Помаранчева революція змінила хід історії. Українці зрозуміли, що вони — сила

На сцені Майдану я співала пісні «Ми йдемо», «Не бійся жити», потім вони звучали і на Революції гідності. Через дев’ять років після Помаранчевої революції українці знову будуть відстоювати свій вибір. Революція Гідності буде трагічною. Але правда переможе. Східний сусід не відпустить Україну, й 2014-й рік буде позначений окупацією Криму, так званою АТО і початком війни. А 24 лютого 2022 року почалось повномасштабне вторгнення РФ в Україну. І вже більше тисячі днів наша держава кров’ю виборює свободу і свою реальну Незалежність.

Всі фото надані авторкою

Попри те, що раніше було нормально бути максимально толерантним до різних культур та плекати різноманіття, зростання антиєврейських настроїв у світі в 2024 році досягнуло критичної точки. Ба більше — є щось страшне у тому, що, згідно соціологічних опитувань, 20% молодих американців не знають, що таке Голокост. 

Україна першою стала жертвою гібридної війни за участю використання біженців із Сирії, Іраку та Афганістану. Восени 2015 всі акценти із окупованого Криму та війни на Донбасі було зміщено на фото загиблого трьохрічного хлопчика із Сирії Айлана Курді. Тіло дитини на турецькому пляжі сфотографували чи не всі документалісти світу. І це змусило тодішню канцлерку Німеччини Ангелу Меркель розчинити під тягарем вини двері для мільйонів людей іншої культури, інакшого світогляду — а головне тим, хто не хоче вчити мову, приймати культуру нової країни і жити за єдиними законами. 

Путін, Лукашенко та їхній китайський друг Сі Цзіньпінь неодноразово використовували нелегалів із країни Африки та Ближнього Сходу для того, аби випробувати на міцність кордони Європи. Всю осінь 2021 року польські прикордонники виловлювали агресивних туристів із Іраку та Афганістану, які хотіли потрапити на щедрий соціал Німеччини. Тепер можна твердо вважати, що це була попередня підготовка до окупації України, де осі зла важливо було ще й обвалити польський кордон, або обвалити будь-яку поміч Києву.

У ті часи багато хто сварив польський уряд за надмірну жорстокість, але досвід показав, що все було правильно

У ніч на 8 листопада цього року в Амстердамі після футбольного матчу Аякс-Маккабі Тель-Авів група агресивних прихильників Палестини — із мігрантів — напала на ізраїльтян. Євреїв жорстоко били, наздоганяли автівками, кидали в річку і шукали по ближніх барах та готелях. Сталося це напередодні річниці «Кришталевої ночі» — нацистських погромів 1938 року, спрямованих проти німецьких євреїв. І багато хто задався питанням, якщо це сталось в Нідерландах, де нинішній прем'єр Дік Схооф — професійний розвідник і спеціаліст у сфері протидії тероризму, який раніше займався розслідуванням збиття росіянами рейсу MH17 над Донбасом. 

Варто очікувати, що це перший дзвіночок і подібних актів насилля та тероризму з боку тих, кого цікавлять ресурси європейців, а не адаптація до європейського стилю життя, буде більше

І це відчувають усі. Зовсім недавно у Німеччині розпався уряд та розбіглась коаліція через те, що країна заганяла себе у пастку мігрантською політикою пані Меркель. І бюджет уже не витримує спонсорувати тих, хто хоче захищати Палестину в центрі Берліна. Більше того німці, згідно соціології, відчувають тривожність та небезпеку — тож старим партіям як СДПН чи ХДС-ХСС доведеться вирішувати цю проблему, поки її на вулицях не почали вчиняти різні акти крайні праві. 

Росія та Китай прагнуть знищити стару Європу. І поки не виходить її окупувати,  завдання номер один — втопити її у крові на вулицях. Саме тому антисемітизм і крики про те, що Європа проти різноманіття культур та релігій, — так активно лунають через соцмережі та подкасти. 

Якщо раніше це здавалось милим і тиснуло на гуманізм і мир у всьому світі, зараз така риторика — добрий ґрунт для гібридних війн проти демократії. І реванш Трампа та республіканців в США став можливим, бо пересічні американці відчули, як меншість навʼязує їм свої правила. До того ж такі, що руйнують таку Америку, про яку мріють мільйони. 

Дивна річ, але нарешті Європейський союз визнав, що рішуча відмова Польщі багато років поспіль пускати будь-кого на свою територію — має сенс

У жовтні 2024 року лідери держав-членів ЄС висловили солідарність із Польщею в питанні протидії нелегальним мігрантам, а також «рішучість щодо забезпечення ефективного контролю над зовнішніми кордонами ЄС». Недавно уряд Польщі прописав міграційну стратегію з прицілом для громадян країн Африки, Азії та Близького Сходу, які все частіше їдуть як студенти в польські університети.  

«Це наше право і наш обов’язок захищати польські та європейські кордони. Їхня безпека не обговорюватиметься. Ні з ким. Це завдання, яке потрібно виконати. І мій уряд виконає це завдання», — написав напередодні прем'єр-міністр Туск у соцмережі Х.

Згідно документу — уряд вирішуватиме, кого лишати, а кого ні. А ті, хто хочуть стати поляками, мають вчити мову і поважати закони

У перспективі це цікаві намітки для України, адже з еміграцією мільйонів українців через війну постає питання робочої сили. І тут вряди-годи нагора вилізають експерти з порадами, як нам можуть стати в поміч мігранти із Середньої Азії або пакистанці. Мовляв, ось вони точно зможуть і таксистами бути, і офіціантів замінити. 

Утім, для країни з низкою безпекових проблем і хиткою національною ідентичністю свого населення — це може стати викликом. Ми не дуже вміємо справлятись із тими колаборантами, які тривалий час маскувались під потужних господарників і говорили, що вони за мир без політики. Інша справа, якщо доведеться боротися ще і з тими, хто буде розказувати, які спідниці мають носити наші жінки або їздити в Умань влаштовувати акції проти єврейських паломників.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Ну ви ж в курсі, що у нас тут всьо піздєц, всьо пропало, всьо несеться. Нєрви в людей і так ні к чорту за 10 років війни і скоро вже 3 роки великої такої повсюдної капітальної війни. А тут ще й оце от усе. Звісно, ще на першому році горизонт планування змістився до 1 місяця і то з обмовкою «якщо доживем».

Зараз от я думаю, чи міняти в квартирі кран, бо буде обідно, якщо поміняю, а хату з новим краном шахед роз’їбашить. А зараз і поготів

Фейсбук знущається, пропонує мені тренчі на наступну весну. Альоу, дурачок ти електронний, ти кому і шо пропонуєш. Пише він мені англійською «що ти одягнеш наступної весни?». А я йому кажу: «Слухай сюди мене, електронна хрінь, у мене на весну можуть бути варіанти — гамівна сорочка, прикольна домовина або костюм хімзахисту — і то в кращому випадку. Про що ти шепчеш? Яка весна? Тут би до суботи дожити — і бажано не в божевільні».

Я от нещодавно була в Німеччині, й одна німкеня каже мені: «Через 2 роки ми поїдемо відпочивати…. За 3 роки переїдемо…». Я на неї дивлюсь, як на інопланетянку. Я вже не памʼятаю тих часів, коли планувала щось на рік вперед. В Україні це і за кращих часів було шаленою розкішшю. «Ця родина володіє цим замком вже 3 століття», — каже екскурсовод. Я подумки регочу, мені в спадок від бабусі дісталися лише радянські простирадла, які в 2015 пішли на маскувальні сітки.

Своїм дітям я, мабуть, не лишу нічого, окрім психотравм і книжок, які встигла написати ще у відносно спокійні часи

Мою подругу на співбесіді в іноземній компанії запитали, ким вона хоче бути за 5 років. Вона задумалась крепко, а тоді сказала: «Ну, якщо не здохну до того часу від ядерки або шахеда, то хотілось би бути психічно здоровою людиною з усіма кінцівками». Її не взяли, настрої занадто песимістичні і фаталістичні.

Зараз от мене питають, з огляду на вибори в США і політичні настрої Європи, що буде з нами в майбутньому. Я теж крепко задумуюсь. Ні, не прораховую прогнози, не вираховую вірогідності, у мене в принципі з математикою так собі. Я просто підбираю влучну відповідь, щось типу «за теорією Бризмана-Шпільгауза (абсолютно вигадана теорія мною щойно) у нас є вірогідність вижити, десь відсотків 50, ну, або не вижити, теж із таким відсотком». Це буде найточніший прогноз нашого майбутнього. І це не я така. Життя таке, розумієте?!

Вранці я прокидаюся, пʼю свою чорну каву, яка радше нагадує бітум на вигляд і на смак, і дивлюся у вікно. За вікном вже голі дерева, сіра дійсність, сірі будинки. І я думаю, ну от, пощастило, цієї ночі ні ракета, ні шахед не порушили оцю мою сіру завіконну дійсність. Пощастило

Плануючи поїздку за кордон, я до останнього тягну з бронюванням готелю. Бо я забронюю, оплачу, а тоді — хоба — і всьо. Нікуди не поїду. Грошей жалко. Хоча, очевидно, що якщо всьо, то і на гроші вже пофіг.

«Чому ти така спокійна?» — питає подруга. Я кажу, що написала заповіт. За ним, усі, хто виживе і переживе мене на той час, мають вибрати мої найвсратіші фотки і заставити ними прощальну залу. А ще ця подруга має прийти з батогом, щоб шмагати кожного, хто схоче сказати, що я була пророчицею. Я, звісно, ще та пророчиця, але звучить це крінжово, погодьтесь.

«Ти що, вмирати зібралася?», — питає вона. І я кажу цілком щиро, що я вже вмерла, просто поки що ще жива. Тому дивлюся на все це довкола і мене вже нічого не лякає, в принципі. Прожила день — пощастило

І от в цьому всьому я якось парадоксально, відчайдушно і шалено насолоджуюсь життям. За першої можливості зустрічаюся з друзями, іноді можу зупинитися посеред тротуару і довго роздивлятися хмарку, бо вона красива. На кожне «а давай…» я погоджуюсь, бо це прекрасно — щось зробити, щось встигнути зробити. 

Із Мюнхена я привезла в кармані каштанчик, бо він торохнув мене по голові і мені від нього так радісно стало, що я так і ношу його в кармані куртки. Іноді я знаходжу якийсь вірш і він такий прекрасний, що я вчу його напамʼять, як в школі, просто так. Мені стало не страшно. Мені стало важливо лиш встигнути. Бо хочеться все ж до свого останнього дня ухайдохать якомога більше ворогів — прямо чи опосередковано. Для цього оце все. Тільки для цього.

З потребою аудиту військової та грошової допомоги цілком зрозуміло. Майк Волц, який буде новим радником з нацбезпеки та оборони замість Джейка Саллівана, — у минулому складі Конгресу займався логістикою в комітеті розвідки. Тож, коли він натякав, що український уряд не дуже раціонально витрачає кошти — мав повне право. Бо варто нарешті визнати, що державне управління нинішнього уряду Дениса Шмигаля в Україні справді було неідеальне. А щось краще залучити неможливо, бо ж будуть заздрощі, що ти уже почав політичну кар‘єру. Тому тут видихнули — і визнали, що варто повернутися до часів класичної дипломатії та відточених бізнес-планів. 

Ідеї поступитися землями та закрити рот перед Росією не нові і лунали в різних варіаціях — від уже покійного Генрі Кісінджера, канцлера у розбитого корита Олафа Шольца та двох стовпів нинішньої команди Трампа — Ілона Маска і Джея Ді Венса

По-перше, давайте розберемось, чому вони лунають. Десь із осені 2022 року офіційна Байкова вирішила, що на міжнародному рівні має звучати один голос — і це баритони Зеленського у оливковому офісі. Саме у той момент у делегаціях, які катались до Вашингтону, Лондону та Берліну відчутно поменшало представників опозиції, а військових можна було перелічити на пальцях одної руки. Із передовиць ЗМІ зникли історії простих людей, які йшли з коктейлями Молотова на російські танки і рішучих добровольців, які пішли нищити взірцево-показові підрозділи  російської армії. 

Врешті — чого таїти навіть всередині країни є втома від щоденних варіацій про хороброго президента, який не втік. І відсутності плану для суспільства, де накопичуються протиріччя та немає образу післявоєнного майбутнього.

Тож не дивно, що теза — прийду до влади і завершу війну протягом 24 годин — стала дуже популярною на виборах тих країн, які серйозно вклались грошима в оборону України. Дональд Трамп обіцяв вирішити українське питання за 24 години від часу оголошення результатів. І ось уже в передчутті дострокових виборів до Бундестагу — лідер найбільшої опозиційної партії Німеччини ХДС Фрідріх Мерц заявив, що якщо стане канцлером Німеччини, то висуне Путіну ультиматум по Україні. І якщо це не буде виконано протягом 24 годин, Мерц готовий поставити Україні крилаті ракети Taurus і дати дозвіл на завдання ударів по території Росії. 

Українська війна стає передвиборчою технологією в програмах західних політиків, які відчули смак перемоги на власних виборах

Хайп на українських мирних планах дозволяє низці авторів, які писали про кліматичні пригоди Грети Тунберг та бодіпозитив на шоу Victoria’s Secrets — отримати перші призи, писати сценарії для Netflix та писати мемуари. Утім за елементарними рецептами, як вирішити українську війну — просто подарувавши Путіну чотири регіони з виходом до моря — криється небажання Заходу самим шукати проблеми в собі та змінюватись. 

Недавно у Росії відбувся форум на Валдаї, де Путін більше трьох годин розповідав про те, що старий порядок його не влаштовує. І жадібний Захід має сісти з Росією та знову повернутись до епохи Холодної війни, де Москва мала вплив на Східну Європу і чинила там криваві бані як не в Угорщині, так у Празі. Навіть із підбитою армією Кремль хоче добитись капітуляції Європи і повернути гегемонію над регіоном. 

Не секрет, що уже зараз Путін робить пропозиції Трампу — швидко виконати обіцянку завершити конфлікт в Україні. Просто на російських умовах. Далеко теж не секрет, що низка російських лобістів уже пробиває контакти та ломиться в кабінети тих, хто буде відповідати за топ-посади в адміністрації Трампа. Все це разом присмачено різними варіантами мирних планів у пресі, які фрагментарно нагадують пропозиції Китаю та Бразилії та самої Росії у Стамбулі зразка весни 2022 року. 

Світ не втомився від війни в Україні. Він просто скільки наробив помилок із нею від 2014 року, що боязко брати граблі та лопати та розбирати все це сміття

Простих рецептів миру для України не існує. Не можна українцям так просто взяти і запропонувати забути Маріуполь, який уже офіційно відданий на мародерство бандам Рамзана Кадирова. Не можна замовними кінами на численних фестивалях за російські гроші змусити українцям співчувати убивцям здалеку, які війною в Україні оплачують кредити за телевізори. І точно не треба змушувати нас любити росіянам еротичними трилерами, де українська біженка в Стамбулі серед мільйонів чоловіків обирає чомусь росіянина. 

Ця війна не завершиться від дзвінка Трампа і від того, що на виборах у Німеччині переможе шановний пан Мерц. Це війна надовго, де головна здобич — аж ніяк не відоме село на Донеччині. Росіяни хочуть бити вітражі соборів Кракова, гвалтувати жінок у Берліні і грабувати кращі дома Парижа. 

Чим раніше Захід зрозуміє, що ціль не Україна, а він сам — тим буде легше для усіх. Бо на власній шкурі переконались — готуйся вчасно і не бережи пам'ять про рідне місто лише в старих альбомах

Кожен мирний план, який зʼявився у пресі від часу оголошення результатів американських виборів — виглядає, як пропозиція стати вепровим коліном на святі в чужих. Перспектива стати маслаком на смітнику — точно не те, що хотілось би отримати за десять років війни.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

<frame>Усвідомлюючи, наскільки делікатною є тема Волинської трагедії у польсько-українських відносинах, Sestry продовжують публікувати інтерв’ю з польськими й українськими істориками, зацікавленими у налагодженні ефективного діалогу між нашими країнами. Нижче — відповідь українського політолога, історика, директора Інституту світової політики Євгена Магди на інтерв'ю Sestry з Лукашем Адамським «Я готовий пояснювати, що історія не є чорно-білою, і що все має свої відтінки сірого»<frame>

Ми знайомі з Лукашем Адамським ще з часів, коли він був заступником директора Центру польсько-російського порозуміння та примирення. Впевнений, що не провина пана Лукаша у тому, що подібної установи для забезпечення діалогу поляків та українців не було і не має сьогодні. Центр Мєрошевського, на який перетворився Центр польсько-російського порозуміння та примирення, здійснює активну східну політику. Можливо, ви скажете, що між Польщею й Україною не стоять Катинь та Смоленська катастрофа. Так, але наші двосторонні відносини ускладнює проблема Волинської трагедії.

Відзначу, що у Польщі діяльність низки впливових аналітичних центрів координується Міністерством закордонних справ, а в Україні подібного алгоритму немає. Ніде правди діти: на польському боці нашого спільного кордону довжиною у 525 кілометрів почали вивчати Україну раніше та роблять це більш системно. І я не стану зараз списувати помилки української влади виключно на російську широкомасштабну агресію. Це буде нечесно.

Проте я не можу погодитися з тезою пана Адамського про те, що в Польщі ніхто не хоче перемоги Росії. Справді, у Польщі нині не «продається» готовність до діалогу з Кремлем, а у роки панування «ПіС» нинішнього прем’єра Дональда Туска інформаційно шмагали за діалог з Путіним часів його першого прем’єрства. Але ненависть до українців (з різних причин) у польському суспільстві знаходить чимало відгуків. І успіх «Конфедерації» на виборах до Європейського парламенту, де партія вдвічі збільшила підтримку виборцями, порівняно з виборами до Сейму, це лише підтверджує.

Нагадаю, що між двома виборчими кампаніями було також блокування польсько-українського кордону польськими фермерами щонайменше за сприяння одного з активістів «Конфедерації» Рафала Меклера. Блокування, яке між іншим продемонструвало: польські політики попри існування тези про «польсько-польську політичну війну» не будуть діяти проти співвітчизників в інтересах України. З точки зору Польщі це, безумовно, добре, але для України, яка продовжує протидіяти Росії на фронті, створювало проблеми насамперед морального характеру.

Не маю сумніву, що військові вантажі доправлялись до України безперешкодно, проте блокування шляхів громадянами країни, відносини з якою в 2022 році вийшли на рівень ейфорії, стало холодним душем. Ба більше: широкому загалу в Україні відомо про зусилля Анджея Дуди щодо переконання країн Південної Європи розпочати процес переговорів з Україною про вступ до ЄС, проте нічого невідомо про євроінтеграційні зусилля в інтересах України Дональда Туска.

Я не маю намірів виправдовувати позицію Володимира Зеленського після інциденту з людськими жертвами у Пшеводуві. Не хочу шукати пояснення цій помилці. Зауважу, що «дружньо-зерновий» випад у вересні 2023 року під час виступу українського президента на сесії Генеральної Асамблеї ООН носив все ж безособовий, хоча і легко впізнаваний характер. Також нагадаю, що журналіст Збігнев Парафіянович у відомій не лише в Польщі книжці Polska na Wojne згадує про вибачення тодішнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного перед польським колегою Раймундом Анджейчаком. До речі, буквально днями представник польського МЗС Павел Вронський висловив надію, що Польща отримає дозвіл збивати російські ракети. Дозвіл, очевидно, від НАТО, без якого польські офіційні особи змушені розповідати нісенітниці в разі появи російських ракет у повітряному просторі країни.

Натомість готовий виступити у ролі адвоката диявола та перепросити за заяву про «зерновий геноцид», яку минулого року зробив торговий представник України Тарас Качка. На жаль, у польсько-українських відносинах часом беруть гору емоції. Разом з тим маю відзначити, що українські президент, прем’єр, спікер парламенту, міністри оборони та закордонних справ не дозволяють собі випадів у бік Польщі. Проте викликає щирий подив, що навіть за рік після зміни влади у Польщі тамтешні правоохоронці так і не знайшли бенефіціарів зернової оборудки, яка завдала шкоди продовольчій безпеці країни. Важко уявити, що хоча б один вагон чи вантажівка із зерном перетнули польсько-український кордон без розуміння місця для розвантаження.

На жаль, Варшава та Київ продовжують стрімкий рух з вершини порозуміння зразка весни 2022 року до рівчака обопільних претензій. І як тут не згадати іншого польського колегу, Пшемислава Журавського вель Граєвського, який неодноразово наголошував:

Тільки коли Польща й Україна разом, вони перемагають

До речі, це цілком діюча модель співпраці як в межах НАТО, так і в форматі Європейського Союзу. Ця потенційна співпраця подобається далеко не всім не лише за кремлівською стіною у Москві, але і всередині ЄС.

Будемо відвертими: питання вступу України до НАТО та ЄС сьогодні не перебуває на порядку денному обох організацій. Тому гучні обіцянки польських політиків не допустити прийому України без вирішення Волинської проблеми — чистої води популізм. У нинішній період, пов’язаний з кастингом на роль кандидатів у президенти Польщі, який проводять провідні політичні сили країни. Ставлення до України, зокрема у контексті Волинської трагедії, є лакмусовим папірцем для польського політикуму.

Як і Лукаш Адамський, я підтримую проведення ексгумації жертв Волинської трагедії, проте вважаю за потрібне наголосити на кількох деталях. Дійсно, сам початок цього процесу і запевнення у незворотності позиції України є потрібними. Було б непогано, якби політично його підтримали парламенти обох держав. Не зайвим було б запровадження відзнаки «Праведник Волині», яку могли б заснувати Володимир Зеленський та Анджей Дуда. Мені відомо, що у Польщі відзначають тих, хто рятував жертв бійні, але перехід відзнаки на міждержавний рівень міг би підвищити рівень розуміння проблеми в Україні. Недостатній суспільний запит в Україні на розв’язання цієї проблеми є, можливо, головною причиною пасивності української влади у цьому питанні.

Також треба розуміти, що держава, у якій щодня ховають десятки загиблих через російську агресію громадян, навряд чи може перетворити на безумовний пріоритет ексгумацію жертв Волинської трагедії до завершення війни з Росією. Разом з тим створення міжнародної комісії (з залученням представників третіх країн) сприяло б кращому та швидшому вирішенню. Для мене є очевидним головне: вирішувати проблеми у відносинах Польщі та України можна лише у режимі діалогу. Тому я не вперше пропоную створити формат дискусій PL-UA-525, у яких не лише обговорювати існуючі суперечності та напрацьовувати рішення про перспективи, але і поширювати відповідну інформацію в Польщі та Україні. Буду радий, якщо Центр Мєрошевського долучиться до реалізації цієї ініціативи. Польща та Україна мають не лише обмінюватися докорами, але і формувати спільні сенси під загальним гаслом «За наше та ваше майбутнє».

P.S. Пропоную переглянути нашу нещодавню дискусію з Лукашем Адамським на YouTube-каналі Ukrlife з Людмилою Немирею. Вона була присвячена Волинській трагедії:

Довгий час я мріяла про переїзд до Америки, але, проживши там три роки, вирішила повернутися до Польщі. Як і мої батьки, я думала, що життя в Америці дасть мені велику американську мрію, але це не так. Думаю, через те, як зображують Америку, у мене склалося певне уявлення про те, яким буде моє життя. Однак я не знала про шокуючі відкриття, які приходять з переїздом на Захід.

Коли я приїхала туди, я б не сказала, що сумувала за своїм колишнім життям у Польщі. Все здавалося новим і захоплюючим. Я відчувала, що я «зробила це». Однак, чим більше часу я проводила у США, тим більше усвідомлювала сумні реалії Америки. Життя на Сході значною мірою зосереджене на громаді: я знаю своїх сусідів, купую фрукти та овочі на місцевому ринку, друзі купують мені пиво, коли я на мілині. Тим часом, мій досвід в Америці був повною протилежністю цьому. Якщо ви не живете в районі, де виросли, або не будуєте спільноту, весь ваш досвід є суто трансакційним. Я ловила себе на думці, що будую з кимось стосунки, а потім швидко виявляла, що ця людина чогось хоче від мене, розмиваючи межу між тим, чи може дружба існувати поза роботою чи статусом.

У Сполучених Штатах найскладнішим для мене було зрозуміти свою ідентичність

В Америці мене сприймають як білу дівчину, а моя польська ідентичність не обов'язково враховується — якщо тільки я не згадаю про це в розмові. Мені було дуже важко це зрозуміти, тому що я відчуваю, що походжу з країни, яка дуже зосереджена на ідентичності. Я відчувала, що саме цього я була позбавлена. Я не могла ідентифікувати себе з тим, ким я є в США. Чи вважати мене іммігранткою, чи польською американкою? Для мене це було дуже незрозуміло. Я знала про привілеї, які мала в Америці через те, що була білою жінкою. Однак я не могла ідентифікувати себе чи сформувати зв'язки з білими американськими жінками, які мене оточували.

Я не відчувала себе там вдома — хіба що в Грінпойнті, де я могла спілкуватися з поляками. Тому що в моєму університеті я познайомилася лише з однією полькою. Мені стало краще, коли я потоваришувала з українцем, який походив із сім'ї емігрантів. Він дуже добре розумів, про що я говорю. Американці бачили в ньому лише білого хлопця — до речі, він теж не міг ідентифікувати себе з білими американцями. Ми говорили про схожість і відмінність польського та українського буття — і про терор, який зараз вирує у світі, і який більшість наших ровесників в Америці, здається, ігнорують. Я думаю, що Америка настільки зосереджена на собі та своїй політиці, що багато зовнішніх питань, які не стосуються людей, які там живуть, здаються їм несуттєвими. Тому можна почуватися загубленим, особливо якщо ти іммігрант.

Цей мій друг допоміг мені зрозуміти, як сильно я скучила за своєю країною і своєю громадою, тому що він був найближчим до того, чим, на мою думку, була громада в Америці. Там бути східноєвропейцем — це дивний досвід. Тому що, з одного боку, більшість східноєвропейських країн зазнавали утисків у минулому, а з іншого боку, ти маєш привілей бути білою людиною, і ти повинен брати на себе відповідальність за цей привілей.

Про те, як історія вплинула на східноєвропейські країни, говорять недостатньо — особливо на Заході, я не бачу, щоб багато людей знали про те, що сталося.

Пам'ятаю, на одному з моїх занять американський хлопець не знав, що відбувається в Україні. «Яка війна?», — запитав він, і я не могла повірити в те, що чула

 «Як ти можеш цього не знати?», — сердито подумала я. Там все крутиться навколо їхньої країни, а те, що не зосереджене на ній або не зосереджене на їхній ідеї індивідуалізму — виключене. «Америка те, Америка се», — я більше не могла цього витримати. Ніяких новин про будь-яку іншу країну, хоча саме їхня країна відповідальна за більшість воєнних злочинів у світі, і при цьому єдина, хто міг би покласти край цим війнам.

У Нью-Йорку я оселилася в українській частині Іст-Віллідж, сподіваючись, що це принесе мені відчуття спокою. Але натомість у мене з'явилося відчуття, що ця українськість вигадана. Я не чула української мови на вулицях, натомість більша частина району здавалася мені джентрифікованою хіпстерськими білими американцями та студентами, які шукали дешевого житла. Я часто замислювалася, що це означає для тих, хто колись називав цей район домом.

Контраст між первісною культурою та сучасним, більш комерціалізованим середовищем породжував відчуття ностальгії за втраченим, яке посилювалося поточними подіями в Україні

Те ж саме я спостерігала і в Грінпоінті. Те, що колись було відоме як процвітаючий польський район, вже не було таким, як раніше. Я відвідувала це місце щомісяця — ще один ресторан закривався, ще одна людина, яку я знала, виїжджала, бо більше не могла дозволити собі жити там. Найбільше мене вразили зміни в людях, які мене оточували. Багато мешканців, які проживали тут протягом тривалого часу, були витіснені через зростання орендної плати, а культурний ландшафт, який спочатку змушував мене почуватися як вдома, став більш однорідним. І українську, і польську громади витіснили з районів, які вони колись вважали своїми. Тепер вони переїжджають за кілька миль від Манхеттена, в інший район, який вони будуть називати домом, поки все це не повториться.

Протягом усього перебування в Америці я задавалась питанням: чому б не обрати більш спокійне, спільне життя? Чому воно має залишатися лише мрією? Це відчуття ізоляції в чотирьох стінах моєї нью-йоркської квартири, прокидаючись щодня від шуму, що доноситься ззовні, дивлячись на обличчя, яких я не впізнаю. Чому б не повернутися додому, де є спільнота, підтримка і відчуття безпеки? Я зрозуміла, що, скаржачись на все це, у мене був лише один вихід. Я зібрала речі і поїхала. Моя мрія — не оточувати себе блискучими речами і роботою, яка підвищує мою самооцінку. Я хочу відчувати свою приналежність до чогось — до місця, де сусіди вітаються, де люди піклуються один про одного. До місця, яке можна назвати домом.

Є щось символічне в тому, що на екстрений саміт Євросоюзу, присвячений перемозі Дональда Трампа на президентських виборах у Сполучених Штатах, лідери країн ЄС збираються саме до Будапешта. 

Ще вчора Віктор Орбан міг вважатися маргіналом, головування якого в ЄС треба було просто перечекати як застуду. Однак сьогодні «заразитися» від Орбана мріє майже кожний європейський лідер. Адже прем'єр Угорщини — чи не єдиний з них, хто регулярно приватно зустрічається із Трампом. І точно єдиний з них, про спілкування з яким Трамп захоплено розповідає на передвиборчих мітингах, — тому що в його уявленні про Європу вона має бути з обличчям Орбана.

Можна, звичайно, зневажливо проігнорувати цей образ, але ось тільки президентство Трампа не вдасться перечекати як застуду

На повернення колишнього очільника Сполучених Штатів до Білого дому доведеться реагувати ще й тому, що це повернення означає справжній тріумф «трампізму» як нової ідеології американських правих (або, якщо користуватися європейськими стандартами, все ж таки ультраправих). 

І в цій ідеології євроатлантичній солідарності і спільним демократичним цінностям залишається не так вже й багато місця. Конфронтація демократій і диктатур, яка визначає наше майбутнє, 5 листопада набула нового виміру. Є демократії. Є диктатури.

І є Дональд Трамп, якого виборці найбільш сильної демократії світу обрали своїм президентом і який, очевидно, не вважає, що захист демократії є важливою місією Америки — як у внутрішній, так і у зовнішній політиці

В європейців у цій ситуації є два варіанти подій. Перший — усвідомити зменшення ролі США як головної держави демократичного світу й гаранта безпеки післявоєнної Європи й замислитися про свою самостійну роль. Про це вже зараз говорить багато політиків континенту.

Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський закликав європейців взяти на себе більшу відповідальність за власну безпеку. Міністр з європейських справ Франції Бенджамін Хаддад закликав європейців визнати, що вони більше не можуть залежати від капризів американської політики й закликав до більш серйозного європейського співробітництва у сфері оборони. «Кінець історії» підійшов до фіналу — саркастично заявив французький міністр. 

Але є і інший шлях виживання — стати «трампістами», щоб зберегти увагу й повагу Трампа. Ось чому ентузіазм з приводу перемоги колишнього і майбутнього президента США можна помітити саме у середовищі ультраправих партій Європи

І, зрозуміла річ, це не тільки Орбан. Достатньо просто подивитися записи лідерів ультраправих політичних партій у соціальних мережах, щоб зрозуміти яке свято, яке передчуття перемоги сьогодні на їхній вулиці. Ультраправі вже посилили свою роль і в Європарламенті, і у національних парламентах. Вони — як у Нідерландах, Австрії чи Італії — стають першими партіями на виборах, формують уряди, очолюють парламенти…

Ще до перемоги Трампа можна було говорити про зростання їхньої ролі, але тепер, коли один з них тріумфально — а це саме тріумфальна перемога — переміг на виборах у Сполучених Штатах — вони сподіваються, що наляканий розлученням з Америкою європейський виборець, сам занесе їх на руках до владних кабінетів. До того ж ультраправі політики можуть не тільки сподобатися Трампу, але й зробити те, на що вже не готові піти «традиційні» ліберали чи консерватори. Вони можуть домовитися із Володимиром Путіним. 

Судячи зі швидкості, з якою світові лідери побігли вітати переможця виборів у США, вони уже напружилися. І зробили головний висновок — з непередбачуваним Трампом краще мати гарні стосунки, аніж ніяких. 

Прикметно, що президенти України та Польщі привітали переможця одними із перших у дуже приязному тоні. А чому так? Ще задовго до кульмінації виборів Трамп дав зрозуміти, що Європа має активніше вкладатись у власну безпеку своїми грошима — і безкоштовного сиру від Вашингтону уже не буде. Тож цілком логічно, що східний кордон НАТО та Україна змушені будуть звикати до нової геополітичної реальності. Це потенційно прифронтові території між Заходом та «віссю зла» — добре, що останнім часом лідери цих держав кажуть про це відкрито. 

Трамп точно не є проросійським політиком, як про це собі думають експерти-самоучки із соцмереж. Він епатажний, непередбачуваний і егоїстичний, таких на європейському континенті уже не лишилось — вони вимерли, як мамонти після завершення Холодної війни

Виборча кампанія проти Камали Гарріс та демократів, які обиралися в Конгрес, добре показали, що Трамп рішучий і не зупиниться ні перед чим. У хід проти опонентів пішло смаження картоплі фрі, керування сміттєвозом і роздування історії білки-блогера, яку евтаназували через закони, які свого часу наухвалювали демократи. У Путіна і Сі Цзіньпіня, які позиціонують себе як альфа-самці, зʼявився реальний конкурент — і це справжній самець Дональд Трамп. 

Найперше, що спадає на думку після підбиття результатів виборів, — новий-старий президент США точно не буде грати в тягучу ескалацію, як це робив попередник Джо Байден

Треба очікувати різких рішень й готуватись до них. Що точно Трамп не стане робити, то це свідомо сприяти затягуванню війни — він налаштований зайнятись внутрішніми проблемами, а не влаштовувати другий Афганістан, який обернувся для США іміджевою поразкою. Яка, до слова, надихнула Сі та Путіна готувати повномасштабне вторгнення до України. 

Тому чи варто посипати голови попелом та кричати «я в траурі» та «все пропало»? Точно ні. Бо абсолютно невідомо, чи було би краще у разі перемоги Гарріс. Штаб кандидатки від Демократичної партії кілька тижнів тому оприлюднив розкладку людей, яких планують ставити на сектор безпеки та оборони. Левова частина з них — це епоха Барака Обами, чия геополітична робота і надихнула Путіна на ідею поділу світу на двох.

Також, якщо ми тверезо подивимось на пані Гарріс, у неї мало досвіду роботи щодо Східної Європи. Українською війною, яка триває одинадцятий рік, вона серйозно не цікавилась. Якісь змістовні речі про нашу боротьбу і перспективи вона почала говорити лише на дебатах із Трампом — і то складно відповісти, було це щиро чи просто заготовкою зграбних політтехнологів. 

Ще на етапі партійних праймеріз у лютому 2024 року Трамп розповідав, як лякав у минулому країни НАТО тим, що на них нападе Росія, якщо вони не збільшать внески до Альянсу. Тоді Польща була чи не єдиною країною, яка відповіла, що почула все раніше і витрачає 8 останніх років 4% ВВП на власну армію. 

Перемога Трампа у США — це дзвіночок, що епоха халяви та перекладання відповідальності на власні плечі завершилась

Тепер політикам будь-якої країни недалеко від кордонів Росії варто думати: куди витрачаємо кошти — на підтримку туалетів для трансгендерів чи на власну зброю. Тож коли ось-ось Польща на наступні півроку очолить Раду ЄС, вона має повне право спитати, а що там західні сусіди? Сподіваються на ядерну парасольку Вашингтона чи все-таки рахують, що лишилось на власних збройних складах. 

Іронічно, але і Володимир Зеленський після офіційного оголошення результатів виборів може з іронією спитати Трампа, так а де звершення війни за 24 години. Обрання Трампа може прискорити заморозку нинішньої війни в Україні до кращих часів — коли ми підемо на вибори і оберемо кращу сильну команду складних часів. Ця нова влада уже точно має зважати на те, що доля України в наших руках. І що ніяка сучасна зброя не допоможе, якщо в тилу є криза управління. 

Ці оцінки збігаються із думками премʼєр-міністра Польщі Дональда Туска. У 2025 році країна обиратиме нового президента — і він точно має мати відповіді на складне питання, що робити, коли Росія стукатиме у двері. І не просто ефектно посміхатись із бігбордів. Політик досить влучно висловився у соцмережі Х про політичне цунамі в США:

«Гарріс чи Трамп? Деякі стверджують, що майбутнє Європи залежить від американських виборів, тоді як в першу чергу воно залежить від нас. За умови, що Європа нарешті подорослішає і повірить у власні сили. Незалежно від результату, ера геополітичного аутсорсингу закінчилася».

З Трампом точно не буде нудно

І за іронією долі — ті, хто не захоче платити за власну безпеку та адаптуватись до нових реалій, будуть нагадувати маленького Кевіна Маккалістера у фільмі «Один удома-2». Коли ти можеш приязно поговорити в холі зі Трампом і навіть пожити в розкішних номерах. Утім — тебе урешті розкусять, що банківська карта не працює, — і рахунок будуть змушені платити батьки.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

Коли я була маленькою, у нас із дідусем була така забава: я йому казала: «Діду, я в Америку поїду». А він міг відповісти: «Їдь! А потім ще й мене забереш» або  «Не їдь! Як же я тут без тебе буду?».  

Дідуся не стало в 2011 — якраз у листопаді. І ось на календарі листопад 2024-го, а я в Америці. Саме тоді, коли американці  робитимуть історичний вибір: і для себе, і для всього світу. 

Ти б ніколи не повірив, діду, що вони — представники найвпливовішої країни, які ще донедавна не знали, де Україна на мапі і хто такі українці, колись будуть нами захоплюватися і вболівати

«Welcome to United States. О, вау! Ви з України?!», — так починається наш не такий уже й small-talk з темношкірим офіцером паспортного контролю в аеропорту Маямі. Ще кілька років тому, я впевнена, діду, він підозріливо крутив би мого паспорта з тризубом на всі боки, не вірячи тому, що я прилетіла в Америку у відрядження, аби висвітлювати вибори, а не в бажанні оселитися тут назавжди. Але тепер, діду, він каже: «Ви — смілива нація! Ви протистоїте такому великому злу як Росія! Ми — з вами! Тримайтеся!». А потім скрушно зітхає: «Але хто зна, що буде після цих виборів…». Офіцер паспортного контролю не приховує, на чиєму він боці. Трамп йому не подобається. «He is a bad guy (українською «він поганий хлопець»), — каже, — дружить з поганими хлопцями». Але навряд чи так, як цей офіцер, думають усі у Флориді, яка ось уже  з середини минулого століття голосує за республіканців.

«Гарріс — ніяка! Вона війну в Україні не закінчить! А от Трамп — інша справа», — наполягає українська емігрантка, яка оселилася в американській Флориді ще в 90-х. Вона має американське громадянство і вже зробила свій вибір на достроковому голосуванні. 

Українці в США, як і американці, розділилися на два табори

Ті, хто опинився тут як біженець чи емігрував в останні роки, — підтримують Гарріс. Ті, хто переїхав до Америки раніше, — здебільшого послідовно голосують за республіканців. І тих, й інших об'єднує те, що вони вболівають за Україну і переймаються, чи буде вона мати підтримку й далі. 

«Привези нам з Америки добрі новини», — отримую я повідомлення від друзів з України. І добрі новини нам, діду, дуже потрібні! Бо на фронті — пекло. Росіяни щодня обстрілюють наші міста. І інколи я думаю: яке ж це щастя, що ти, діду, дитина війни, не дожив до цього моменту!

А інколи шкодую, що ти не дожив до того моменту, коли на моніторі літака німецьких авіаліній нарешті висвітлюється «Kyiv», а не «Kiev», а їхній працівник, хоч і з акцентом, нарешті каже «дякую!», а не «спасібо!»

Здавалося б, дрібнички, але такі цінні! І головне не забути, яку ціну ми за це платимо! І продовжуємо платити… І як  важливо не втратити те, що ми вже здобули!

‍Леся Вакулюк із США, спеціально для Sestry‍

Наприкінці жовтня майже всі модні пабліки і ЗМІ розтиражували фото відомої акторки Сари Джесіки Паркер. Вона була в образі культової героїні Керрі Бредшоу із «Сексу і міста» — і несла в руках свіжу книжку «Патріот» — посмертні мемуари Олексія Навального. 

Всі, хто дивився головний хіт кінця девʼяностих, памʼятають кіношну Керрі як гарячу штучку без комплексів, яка навчила жінок двом речам: не стидатися любові до гарного взуття та носити ультратонкі презервативі у своїй сумці. За всі шість сезонів і два повнометражні фільми колумністка із Нью-Йорка не була помічена у великій зацікавленості в політиці — ну, якщо не мати на увазі її короткий роман з місцевим політиком. 

Тому той факт, що новий пропагандистський хіт російських лібералів одразу отримав нативну рекламу в популярному серіалі, дещо насторожує. А чому так? Відкриваємо офіційну анотацію до книги і тут чорним по білому написано: «Патріот» Навального містить маніфест трансформації Росії, який включає «вільні вибори, конституційні збори, децентралізацію та європейську орієнтацію». Це буцімто був останній запис у щоденнику російського опозиціонера за кілька тижнів до смерті взимку цього року. 

Тобто наживка для американських еліт більш ніж зрозуміла — натиснути на жалість і знову продати ілюзію прекрасної Росії, яка точно покається та вестернізується після смерті Путіна

Пройшло ще пару тижнів від публікації фото Сари Джессіки Паркер — і пускання бісиків в очі західним інтелектуалам продовжилось. У пресі зʼявилась вельми цікава новина про те, як так звана російська опозиція купила будинок неподалік Білого Дому. За два мільйони доларів із кишень неназваних спонсорів. Це таке собі «представництво опору путінському режиму». 

Ця точка російського лібералізму буде усього за два квартали від Капітолію. На газоні перед будинком будуть розвіюватися три прапори: біло-синьо-білий (його використовують деякі російські опозиціонери після початку повномасштабної війни в Україні), прапор Євросоюзу і прапор НАТО — за зливами ініціаторів — це «майбутні партнери Росії після звільнення режиму Путіна». Непогана вистава для працівників Білого дому, які щодня на велосипедах будуть добиратись на роботу.

За задумкою — тут регулярно будуть проходити регулярні заходи російської опозиції — семінари, дискусії, фандрайзингові акції, зустрічі з американськими політиками.  А перша публічна акція — «дебати між представниками демократів і республіканців на тему “політика нової адміністрації у відношенні війни в Україні”». Про виведення військ із території іншої держави, виплату репарацій і погрози Польщі та Литві стати наступними трофеями — жодного слова. 

Тож можна чітко констатувати, що Росія прагне нав'язати свій порядок денний США у питанні війни в Україну. І далі спробувати зробити те, що вдавалось із часу розпаду СРСР — продавати себе як головного арбітра миру, безпеки та торгівлі у Східній Європі. 

Свого часу саме американці врятували росіян від голоду — у суворі девʼяності саме контейнери курятини, які в народі отримали назву «ніжки Буша», врятували росіян від голодної смерті. 

Нинішня Росія добре розуміє, що кожен день війни в Україні робить її все менш рукопожатною — хай навіть не вводять в оману поклони генсека ООН Антоніо Гуттереша над короваєм на саміті БРІКС. Тому вона задіюваютиме всі методи — вичавлювання жалю, нотки ностальгії і побільше ілюзій, що ніколи більше знову. Просто все забудемо, знімемо санкції і одразу підем в НАТО і ЄС.

У Росії ніколи не шкодували грошей на обман і маніпуляції, на цяцьки і премії для російських опозиціонерів закордоння, які навряд чи знають, чим живе типовий росіянин в глибинці

Але проблема очевидна — росіяни купують собі піар у популярних серіалах та купують будинки для майбутньої резидентури під ребрами Білого Дому — варто подумати над тим, що країни Східної Європи, які завше шматувала Москва, можуть дати для протиотрути. Можливо, треба у кварталі від Капітолію мати свою халабуду, де будуть дискусії із тими польськими та українськими інтелектуалами, які живуть у себе вдома, а не сидять на грантах політичних емігрантах. 

Очевидно — це новий виклик для Польщі та України, проти яких і продаватимуть ідею покращеної Росії після заміни нинішнього диктатора на когось красивого і бородатого. Мета цієї акції проста — змусити західних топів забути про переорієнтацію на Польщу та Україну як основних стовпів Східної Європи і знову намагатися виліпити із маніяка янголятко з рожевими щоками.

Тільки дитячі фото Гітлера, Сталіна та Путіна свідчать, що всі вони були симпатичними немовлятами. Але це не завадило їм убивати мільйони людей та руйнувати кордони

‍Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

В Америці очікується, що семестр за кордоном стане одним з найважливіших життєвих досвідів для студента коледжу. Ваші бабусі, тітки, друзі і навіть дивний сусід на вулиці розповідають вам, наскільки значущим був їхній семестр за кордоном. А якщо вони його не мали і не їздили за кордон, то розкажуть, як же вони заздрять вам і вашим пригодам, які неодмінно відбудуться. Загалом на чотири місяці за кордоном покладається багато очікувань.

А я, збираючись до Польщі, ставлю собі питання: чи маю я повернутися іншою людиною після цих чотирьох місяців за кордоном?

Я посилаю повітряні поцілунки своїм батькам, які проводжають мене в аеропорті. Наступного разу ми будемо розмовляти, коли я буду на самоті у новій кімнаті гуртожитку у Польщі. 

Я прокидаюся після доби подорожі. Відкриваю очі і дивлюся у вікно — ми приземляємось у Вроцлаві, моєму новому домі на наступні чотири місяці. Я їду в таксі з аеропорту і ловлю перші враження від нового міста і країни. Я виросла у маленькому містечку Колорадо, чотири стіни мого дому були горами, що оточували нашу мальовничу долину.

Я дивлюсь у вікно таксі і розумію, що нове місто мене змінить

У кімнаті гуртожитку я лягаю у ліжко, готуючись поринути у глибокий сон після багатогодинної подорожі, але місто так просто не дає мені заснути. Мої вікна відкриті через спеку. Через них до моїх вух доносяться звуки міста. Машини, ніби сварячись, гудуть одна на одну, собаки щосили гавкають,  а моє ліжко рухається в такт вроцлавським трамваям, які їдуть туди й назад. Удома мені зустрічались цвіркуни і випадкові машини, але тут, у центрі Вроцлава, мої вуха поринають у какофонію звуків, коли я намагаюся заснути.

Я прокидаюся в іншому світі. Здається, ніби тут усе догори дриґом

На моєму ліжку дві ковдри замість однієї. Поруч з моїм ліжком інші розетки, ніж ми маємо у США. Я не розумію, чому ми не можемо просто взяти і зробити все однаково по всьому світу? Чому не можемо стандартизувати розетки? Виходячи з будівлі гуртожитку, я бачу яскраво-зелений неоновий знак. Що таке Zabka? І чому їх так багато тут? Вони просто захопили місто. Кожні сто метрів я знаходжу ще і ще один яскраво освітлений магазин. 

Отримавши свою міську картку для транспорту, я сіла у перший свій вроцлавський трамвай. І дивовижа: ніхто її не перевіряє. З великим подивом я дізналась, що мій проїзний будуть лише періодично дивитись. Схоже, тут всі довіряють одне одному. 

Ще ніколи у житті я не жила у місцевості із такою великою історією. На першому тижні навчання я дізналася про середньовічні королівства, які розділили землю Польщі в XVII столітті, і про те, як 80% міста, в якому я зараз живу, було зруйновано наприкінці Другої світової війни. Кожен мій крок — дотик до історії, тут все нею оповите. Я не відчуваю, що місто зачароване, але я відчуваю, як цегляні стіни міста тягнуться до мене в спробі не бути забутими.

Однак деякі речі залишаються незмінними. Транспорті і людські потоки вони незмінні. Що тут, що, наприклад, у Нью-Йорку. Опущені голови, погляд додолу — ніхто не зупиняється, аби елементарно привітатись. Всі надто заклопотані своїм особистим. Дрібниці — такі як простирадла і розетки — здаються мені зовсім іншими, але людський досвід залишається тим самим.

Звикання до нового міста завжди є складним завданням, однак, лежачи в ліжку, я відчуваю, як мене починає заколисувати заспокійливий шум міста за моїм вікном

Я з нетерпінням чекаю пригод по всій Польщі. І відчуваю себе відкритою для того, щоб дозволити новій країні змінити моє життя.

Всі фото авторки

Коли ми говоримо, що треба повернути українців з Європи додому, то найперше згадуємо про жінок.

Так вже склалася поточна демографічна ситуація: дві третини наших вимушених мігрантів за кордоном — це жінки працездатного і дітородного віку. Вони — золотий ресурс як для націй Європи, що старіють, так і для України.

Але вже зараз, на третьому році великої війни, яка триватиме ще невідомо скільки, час подумати про дітей та підлітків, які досі покидають Україну. Як їм зберегти ідентичність, щоб, коли прийде час, вони обрали Херсон, Полтаву та Чернігів, а не Вроцлав, Остраву чи Марієнбург?

На початку повномасштабного вторгнення саме діти, яких родини вивезли за кордон, реагували найбільш емоційно. Часто ставили ультиматум батькам: хочемо повернутися.  

Що змінилося? Скільки маємо часу, аби зупинити їхню асиміляцію? І чому влада знову свої обов’язки переклала на плечі небайдужих? Де українська освіта за кордоном?

Тридцятирічна Надія Мірошниченко була б рада вже повернутися до України. Але поки навіть батьків не може провідати: боїться ракетних атак. Тому наразі жінка оселилася у передмісті Вроцлава разом із семирічною донькою, яку віддала в польську школу.

І тут Надія злякалася: її дитина почала забувати українську мову. Діти, загалом, набагато легше адаптуються до чужих середовищ. Тож Надія вирішила водити доньку в суботню українську школу. І хоча це школа вихідного дня, ще й возити далеко, Надія вважає, що це виправдані труднощі. Її дитина перебуває в рідному україномовному середовищі, а отже асиміляція їй не загрожує. Надія вірить, що обов’язково настане той день, коли вона зможе безпечно приїхати не лише до батьків у Хмельницький, але й до свого вже рідного Харкова, який росіяни щодня стирають з лиця землі.

Чому харків’янка, а також мільйони інших українців за кордоном, мають претензії до влади? Розберемо на цьому одному прикладі — освіти для дітей вимушених мігрантів.

Вечірня школа, в яку віддала свою доньку Надія, — це громадська ініціатива. Вона належить Центру української культури й розвитку. Його проєкти активно підтримує міська влада Вроцлава. Ще до вторгнення, 10% населення міста становили українці. Але де в цій формулі хоч якісь зусилля нашої влади?

Ось ще один цікавий проєкт: Перша українська школа в Польщі, яка розпочала свою роботу 2022 року в Кракові. Нині такі денні школи для українських дітей відкрились у ще двох найбільших польських містах — Варшаві та Вроцлаві. А ще — 9 освітніх центрів.

Українців поза Україною зараз трохи менше, ніж в Україні. За найбільш стриманими оцінками, їх понад 25 мільйонів. На батьківщині маємо 31 мільйон. Такою великою українська діаспора ще не була ніколи

І щоб зберегти ідентичність, потрібно триматися купи, навіть якщо хтось з цих людей не повернеться.

Коли українці приїжджали в нові країни, то насамперед будували дві споруди: храм і школу.  У церкві — наш дух, у школі — наш розум. Разом — це культурний код, який оберігає нас від асиміляції.

І тому не дивно, що першою справою, яку започаткували українці в Польщі, стало створення мережі шкіл, які нині включають не лише денні, але й вечірні форми навчання. Їм би ще трошки підтримки від держави, а потім масштабувати цей досвід на інші країни

І мова навіть не про гроші, яких традиційно бракує, а про сприяння в комунікації з офіційними особами інших країн.

Ось, наприклад, директорка Першої української школи цілих дев’ять місяців стукала у двері Міністерства освіти Польщі, щоб отримати дозвіл на викладання українознавчого компонента. Думаєте, українське Міносвіти якось допомагало? Може, в українському міністерстві нічого не знали про існування такої ініціативи? Ні, ця відмовка не проходить. Знали, ще й нахвалювали.

І ось неймовірний результат: буквально цими днями школа стала призером найпрестижнішої світової премії в галузі шкільної освіти Worlds Best School Prizes.

Але тільки засновники школи знають, що їм довелося пройти без підтримки української влади: вони всерйоз думали про закриття проєкту.  

Здавалося б, Міносвіти навіть думати не треба: беріть цей алгоритм, який вже працює, і відкривайте подібні школи в Празі, Берліні, Лондоні. Всюди, де з’явилася нова діаспора, яка хоче, щоб їхні діти залишались українцями.

А що натомість? На третій рік після повномасштабного вторгнення Міносвіти, нарешті, вирішило розробити українознавчі курси для іноземних шкіл. От і все. Та й зробили це тільки після шквалу критики про згортання дистанційної форми освіти для українців за кордоном. Я робив про це детальний матеріал, дивіться за посиланням.

Добре, що хоч програму, за якою навчаються сотні наших дітей в Першій українській школі, наше Міносвіти визнало. До речі, як і польське. Тому учні отримають атестати одразу двох країн.

Влітку я зареєстрував законопроєкт про «Основи державної демографічної політики». Серед різних інструментів, щоб виправити нинішню кризову ситуацію, було запропоновано створення окремого відомства. Адже зараз, ситуація, як у приказці: де багато господинь, там хата неметена.

Влада списала мою ідею і заявила, що створить Міністерство повернення українців. У моїй версії це мало б бути Міністерство демографії та діаспори.

Ми маємо зрозуміти, що не всі повернуться. Але ці люди, ці малі українці, які нині ходять до польських, чеських чи німецьких шкіл, будуть нашими союзниками в спільному домі Євросоюзу. Або не будуть. Якщо не збережемо їм ідентичність.

П’ять тисяч книжок для наших дітей, які зібрали в Першій українській школі, мала б профінансувати держава. Це копійки — порівняно з майбутнім ефектом. Але для цього сама влада нарешті має зрозуміти, що демографія — це наш головний повоєнний виклик. На жаль, нині такого розуміння немає.

‍