Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Останнє китайське попередження. Нащо Трампу знадобилась Канада, Гренландія і до чого тут Європа?
Гучні заяви Дональда Трампа про можливість захоплення Панамського каналу, купівлі Гренландії та приєднання Канади шокували багатьох. Дехто, навіть згарячу порівняв США з агресією Росії проти сусідів
Що стоїть за останніми гучними заявами Трампа? Фото: Shutterstock
No items found.
Утім, усі ці запальні заяви зі спецефектами у соцмережі Х мають певне раціональне зерно. Це підняття ставок і сигнал в першу чергу Китаю, який останні пів століття зріс на американських грошах. А нині вважає, що варто змістити США з позиції гегемона.
В основі такої поведінки Китаю та її друзів по вісі зла — Росії, Ірану та КНДР — лежить теорія про те, що великі держави повинні ділити сфери впливу і захищати свої економічні та безпекові інтереси, нав'язуючи свою волю меншим сусідам.
Утім у цю гру можна грати удвох — й Америка чітко окреслила, що не чекає Пекін у себе на задньому дворі — а саме в Західній півкулі
Видання The Wall Street Journal стверджує, що після виборів у США та рішучої перемоги республіканців та Дональда Трампа Китай все активніше грає м'язами. Він провів найбільші військово-морські навчання за останні десятиліття, спустив на воду найбільший у світі військовий корабель-амфібію, був звинувачений у саботажі підводних кабелів в Азії та Європі і хакерських атаках на казначейство США, представив чотири нові сучасні літаки, вперше відпрацював морську блокаду біля японських островів і активізував шпигунську діяльність на Заході.
Президент Китаю Сі Цзіньпін і президент США Дональд Трамп під час зустрічі у 2017 році. Фото: AFP/EAST NEWS
Коли ти живеш у Східній Європі, то складається враження, що американці зійшли з розуму, коли вимагають повернути під контроль Панамський канал
Утім не варто забувати, що США побудували цей стратегічно важливий об'єкт, щоб швидше й легше торгувати з Азією та між своїми узбережжями. Є також військовий зиск — для Америки то є найшвидший і найпростіший маршрут, яким можна перекидати військові кораблі з Атлантичного у Тихий океан та навпаки. У 1999 році канал відійшов під юрисдикцію Панами — і все б нічого, але з 2014 року водною артерією почали дуже активно цікавитись китайці.
Спочатку Китай став частиною ініціативи Сі Цзіньпіня «Один пояс, один шлях», далі розірвав стосунки із Тайванем. А ще купився на класичний китайський хабар — інвестиції в інфраструктуру в обмін на бенефіти.
Станом на зараз два з п'яти ключових портів у зоні Панамського каналу належать компанії з Гонконгу, тобто китайці можуть стежити онлайн за потоками цивільних та військових вантажів США
За першої каденції Трампа та чотирирічки Джо Байдена американці змусили панамську владу відмовитися від частини китайських проєктів, але вплив Піднебесної однаково суттєво зріс. Дійшло до того, що Пекін планував побудувати велике посольство на березі Панамського каналу, але під тиском Вашингтона панамська влада заблокувала цю ініціативу.
Китай висловив підтримку Панамі у питанні контролю над Панамським каналом. Фото: Shutterstock
Щодо Гренландії — тут США переслідує той самий інтерес убезпечення свого східного узбережжя від Китаю. Хоча перепалка між урядом Данії та політичними діячами Гренландії щодо «продажу острова» була гучною, вона мала свій сенс.
Видання Axios, посилаючись на власні джерела, повідомляє, що «уряд Данії хоче уникнути публічного зіткнення з новою адміністрацією США», і «передав кілька повідомлень». Так, влада Данії чітко сказала, що острів не продається, але є готовність обговорити будь-який інший запит США. Америка вже має військову базу в Гренландії та угоду з Данією від 1951 року про захист острова, згідно з якою можна легко обговорювати збільшення американських сил.
Данські офіційні особи вже заявили, що розглядають подальші заходи щодо збільшення інвестицій у військову інфраструктуру та можливості в Гренландії, консультуючись з урядом Гренландії, — йдеться у ЗМІ.
Чому Вашингтон так різко зацікавила Гренландія? У часи «Холодної війни» вона відігравала ключову роль в обороні НАТО та США як частина системи раннього попередження для виявлення радянських підводних човнів або ракет.
Це зрозумів Китай, чиї човни все частіше помічають біля берегів ключового острова — який є вінцем перспективного торгового шляху через Арктику
Американська газета WSJ пише, що в останні роки Пекін посилив свою економічну присутність у цьому регіоні, зокрема через інвестиції у видобуток корисних копалин у Гренландії. 2018 року Пентагон успішно працював над тим, щоб заблокувати фінансування Китаєм трьох аеропортів на острові.
Утім Китай особливо зацікавлений через розташування Гренландії відносно всіх арктичних судноплавних маршрутів, включно з «Полярним шовковим шляхом» Пекіна, що дозволить використовувати коротшу відстань для доставки товарів через Арктику, оминаючи морські вузькі місця у Суецькому каналі та Малаккській протоці. А ще — не варто забувати, що Гренландія має гігантські запаси рідкоземельних матеріалів, які хоче забрати собі під контроль Китай, аби мати перевагу у торговельній війні і таким чином виграти гонку за високі технології у США.
У цій боротьбі за контроль за вихід на Арктику дуже важлива роль Канади, адже вона має значну лінію виходу до Північного полюсу і може стати надійним союзником США у змаганнях за контроль над перспективами проти Росії та Китаю
Канада — другий за величиною торговельний партнер Сполучених Штатів, але категорично відстає у фінансуванні НАТО. Ледве не пасе задніх — на оборону Оттава не витрачає навіть 2% свого ВВП. Тому для того, аби американський сусід трохи чухав про перспективи, Трамп вдався до агресивної риторики.
Американські аналітики з обох партій вважають, що такий підхід може активізувати непопулярну в Канаді тему оборони напередодні виборів до парламенту у жовтні цього року, де партія Джастіна Трюдо, яка останні роки більше займалась гендерною рівністю, може і програти.
Чи можна вітати такі ексцентричні підходи Трампа до важливих питань? Форму однозначно ні, але по суті західний світ має пережити певний шок, аби позбутися популізму. І нарешті зайнятися вирішенням серйозних питань — оцінкою загроз та підготовкою армій до війни. Аби врешті за всіх не вигрібала найбільше Україна, а далі Польща та країни Балтії, які чи не єдині щоденно розвінчують ілюзії про особливу російську душу.
Світ постав перед реальною загрозою — жити в демократії або стати харчем для Китаю. І коли стриманий бюрократ, а нині генсек НАТО Марк Рютте попереджає Європу, що ми або виділяємо гроші на оборону, або «доведеться діставати підручники з російської мови яи їхати у Нову Зеландію» — це добре нагадування, що зло не спить. І точно не обмежиться розбитими селами на українському Донбасі.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Українська журналістка, політичний аналітик та медіа-консультант. Працювала парламентським оглядачем більше 10 років. Співпрацює з виданнями «Цензор.нет» та «Еспресо». Є авторкою популярних YouTube-каналів «Цензор.нет» та «Шоубісики». Спеціалізується на темі політики, економіки та медіатехнологій.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Невже це можна назвати репетицією підготовки до виборів? Звісно, дивно думати нині мирними категоріями, коли немає навіть приблизного натяку на припинення вогню, а новий рік почався з того, що шахеди зруйнували цивільні будинки за 300 метрів від Офісу президента. Ба, більше — Путін і не думає зупинятись, хто б його не просив, бо війна — частина і опора його режиму. А ще — гарантія його фізичного існування, бо не буде війни — Росії доведеться стикнутись із власними демонами.
Утім нинішні часи для українців — добрий момент подивитись на себе критично
І дати собі відповідь, чи справді добре, коли у політику приходить критична маса людей, яка до цього не мала жодного досвіду? Чи можуть нові обличчя зі сфери розваги стати справді добрими управлінцями часів гострої фази війни. І врешті — якого майбутнього ми хочемо і які ресурси нам на це потрібні.
Київський міжнародний інститут соціології підсумував 2024 рік великим дослідженням про настрої українців щодо майбутнього.
— Перше, є стала тенденція до зниження частки тих, хто оптимістично дивиться в майбутнє України. Якщо наприкінці 2022 року 88% вважали, що Україна через 10 років буде процвітаючою країною в ЄС, то до грудня 2023 року їхня частка скоротилася до 73%, а до грудня 2024 року — до 57%. Водночас з 5% до 28% зросла частка тих, хто вважає, що Україна матиме зруйновану економіку, — починають з поганої новини дослідники.
— По-друге, коли ми аналізуємо результати, ми маємо також фокусуватися, крім динаміки, і на фактичних поточних показниках. Ми бачимо, що наразі, попри непростий рік та його складне завершення, більшість українців (57%) у цілому схиляються до оптимістичного погляду на майбутнє країни, — дають тут же солодку пилюлю соціологи.
Тут же постає питання, а кого українці бачать новими лідерами? Хто вестиме нас у це оптимістичне майбутнє після війни?
Торік наприкінці листопада центр «Соціальний моніторинг» оприлюднив тенденції настроїв у суспільстві. Пікантна деталь — вони досить наближені до інших непублічних соціологій, які замовляє Банкова. І що пікантно — тримаються десь рік.
Дослідження каже, що українці більше довіряють колишньому головнокомандувачу Збройних сил України, а нині послу України у Великій Британії Валерію Залужному, а також начальнику Головного управління розвідки Міноборони Кирилу Буданову, аніж президенту України Володимиру Зеленському. Так, Залужний та Буданов є єдиними із публічних осіб, в кого рейтинг довіри переважає за недовіру. Цікавість населення до цих прізвищ зрозуміла — обоє є кадровими військовими з безпосереднім бойовим досвідом. Третім у цьому рейтингу став президент Володимир Зеленський — він має 44% довіри супроти 52% недовіри. Тут вдається взнаки деяка втома він чинного президента і те, що світовий тренд на здолання популізму і повернення до класичної політики з серйозним лідером — який пішов від виборів у США — докочується і до нашого кутка Східної Європи.
У Залужного та Буданова рейтинг довіри переважає за недовіру. Фото: ОПУ
Вибори 2019 року у Україні — були тріумфом попереднього тренду, коли люди шукали приємні харизматичні обличчя в сфері розваг. А ще — щиро вірили у прості рішення від простих людей.
Викликів у новій українській реальності стає все більше — власне, на кожну нову фігуру, яка вигулькуватиме в політичному полі, типовий український виборець буде дивитись крізь серпанок розчарування
Попри стрес та знесилення, дослідження «Соціального моніторингу» показує великий запит (32%) на розбудову якісної армії і тривожність, що нинішня урядова команда з цим не справляється. Ба більше, коли багато українців гостро негативно сприйняли сумну новину перед Різдвом про тисячі неякісних мін, які буцімто солдати «неправильно зберігали» на фронті. Це було сприйнято як плювок в лице тим, хто з усіх сил тримає фронт на Донбасі.
Утім є очевидний тренд. На 33-му році незалежності українці зрозуміли, що треба розбудовувати свою армію. Якщо не хочеш аби тебе убила чи зґвалтувала чужа
Слов’янськ (приватний сектор) після російського удару 3 січня 2025 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Настрій цей стабільний, попри демонізацію ТЦК і купу проблем, які на голови ЗСУ обвалюють політики. Тому, щойно стане можливим повноцінне політичне життя, політичні перспективи отримають ті сили і ті персоналії, які зможуть задовольнити головне — запит на безпеку.
Прикметно, що у багатьох дослідженнях одразу з'явились такі особи як серйозні волонтери, ветерани та професійні політики — Сергій Стерненко, Андрій Білецький, Тарас Чмут, Олена Зеркаль, Богдан Кротевич та Дмитро Кулеба.
Ці прізвища варті уваги. Адже ми їх з високою долею вірогідності побачимо в партійних списках та серед кандидатів.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Запитала у себе, які у мене підсумки цього довбаного 2024 року.
— Не зовсім йобнулась І це добре!
У 2022 році, наприклад я констатувала в собі настрій — я не йобнусь ніколи, я сильна і потужна жінка. В 2023 році — я не йобнулась. В 2024 оце от — я не зовсім йобнулась. От і добренько. Це огого яка особиста перемога, зважаючи на умови життя в Україні. Моє «Не зовсім йобнулась» — означає те, що я все ще виходжу з дому, можу спокійно і аргументовано доводити свою думку (хвала психотерапевту і антидепресантам), я нікого не прибила у відповідь на агресію.
Ну і врешті, я це пишу не з ліжка у відділенні психіатрії, капаючи слиною на клавіатурі, а всього лише із зручного дивану за двома стінами, бо знову тривога волає, що загроза балістики
У 2024-му році в мене були поїздки за кордон і досвід спілкування з українцями, які вже кілька десятиліть живуть в європейських країнах, та й із самими іноземцями говорила, наскільки в мене вистачило емоційної суміші англійської і німецької. І отам я вперше побачила, що вже не варто про себе так самовпевнено говорити «Я не йобнулась», бо таки йобнулась… добре, що не зовсім, поки що.
От розповідаю я одну німцю, як живу в Києві, розказую особисту СМІШНУ історію, що якось влітку іду з кавою по вулиці на важливу зустріч. Раніше оголосили тривогу, але хто там вже звертає уваги на ті тривоги, зустріч ніхто не відміняє, треба працювати, бо ну а як інакше дітей прогодуєш, країні допоможеш, війську задонатиш. Якщо зважати на всі тривоги, то все стане і нічорта не заробиш і не зробиш. Тому от тривога… я йду, в руці моя улюблена кава з апельсиновим соком (тут німця чогось пересмикнуло), і раааптом як бабахне у мене над головою, у мене з рук випадає той паперовий стаканчик, кава розливається і я вголос «факін русня. Факін шіт. Моя кава!!!». А я на півдорозі від офісу до місця зустрічі… І кудись бігти це вже «нашо?». І тому я вирішую, що маю піти і взяти іще одну свою гірку і чорну каву.
Приходжу до вуличної кавʼярні, а там черга і всі з тими ж словами – «факін русня, аж каву випустила, зробіть мені іще, будь ласка». Десь далі в небі збивають чи то ракети, чи то шахеди
Ну скажіть же, кумедна історія про мої діряві руки.
І тут я помічаю, що пан німець стоїть в позиції «як що що я зможу швидко від неї утекти», поблажливо якось киває головою…. Я так робила коли спілкувалася з людиною із шизофренією, коли вона розказувала, що в підвалі садочку виводять рептилоїдів і годують їх манною кашею з грудочками.
Цікавий досвід. Більше про мене, аніж про того бідолагу німця, який тепер точно думатиме, що українці всі їбануті.
Раніше у нас із подругами був такий жарт. Забронювати собі палату в психіатричній клініці, добре її облаштувати, так, щоб коли вже край і гаєчки, можна було нам разом туди заїхати і лікуватися. Зараз це вже нічорта не жарт. Цілком собі план. Всі вже розуміють, що поправляти дах чи лікувати зозульку, чи як там люди іще звуть ментальне здоровʼя, доведеться усім. Принаймні тим, хто поки що не дуже йобнувся.
Якщо відсторонитися хоч трішки від нашого досвіду і вже звичних новин сьогодення, то і справді починаєш розуміти, що наша норма, те що ми називаємо «та все нормально», ще 10 років тому у нас була б ознакою тотального божевілля. Але ми не просто зараз живемо, ми виживаємо. І вижити нам дозволяє власне оця шалена пластичність психіки. Наша здатність сваритися, здригатися, матюкатися і купувати улюблену каву.
Наша здатність працювати і посеред цього всього будувати свої острівки нової нормальності, і до дупи те, що в усьому іншому світі наші острівки нормальності вважалися б осередками божевілля. Ми просто хочемо вижити
Що ж я запланую собі на наступний рік?
Як завжди… ВИЖИТИ і допомогти вижити якомога більшій кількості людей, до яких дотягнуся руками, розумом чи серцем. Цей план іноді здається нездійсненим, але на те і свята, щоб загадувати фантастичні бажання. Іноді вони навіть збуваються.
Не йобнутися остаточно. Принаймні так, щоб фахівці, змогли іще все полагодити і полікувати. Принаймні так, щоб я або близькі вловили оцю точку, коли вже все і пора здаватися.
Цікаво було б у наступному році поїхати знову за кордон і іноземцям розказувати веселі іронічні історії про свою буденність. Просто цікаво на якому моменті вони почнуть викликати швидку або тікати
А головне, хочеться щоб росіяни врешті відʼїбалися від нас, полізли в свої болота вирішувати свої проблеми, будувати там туалети біля багатоповерхівок, врешті проводити газ та електроенергію у свої села, вирішувати свої внутрішні проблеми, а не вбивати людей, стирати в попіл міста, кошмарити увесь світ ракетами і не брязкати на всі боки зброєю. А ще краще, хай би вже розвалилися на різні країни, які врешті дбатимуть про своїх громадян, може навіть каналізацію їм проведуть. А в тім… мені якось похрін що в них там буде, хай хоч бобрів там у себе в болотах грають, головне щоб від нас відʼїбалися, забралися з нашої землі і справедливо відплатили за кожен злочин на нашій землі, проти наших людей.
Українські громадські діячі опублікували відкрите звернення до світових лідерів та міжнародної спільноти, що стосується питань справедливого завершення війни та встановлення сталого миру. Документ підписали понад 160 осіб, серед яких правозахисники, народні депутати, дипломати, науковці, відомі митці, лідери найбільших бізнес-асоціацій та різних релігійних громад (християнської, мусульманської та іудейської). Звернення під назвою «Не потурайте злу» висвітлює українське бачення далекосяжних загарбницьких цілей Росії, а також змальовує позитивні та негативні сценарії завершення війни, які залежать від позиції світових лідерів та міжнародної спільноти.
Новий 2025 рік приносить багато невизначеностей, але й багато надії для України та Європи, оскільки ми намагаємося знайти просте рішення складної проблеми: як закінчити велику війну. Як українські громадські діячі та інтелектуали, ми звертаємося до світових лідерів та міжнародної спільноти, щоб поділитися своїм баченням майбутніх викликів та очікувань.
Перш за все, ми хотіли б підкреслити, що захоплення додаткових територій не є головною метою Росії у цій війні. Вона вже має величезні неосвоєні землі, і коли вона захоплює нові, ця територія систематично занедбується. Аналогічно, мета полягає не лише в тому, щоб повернути Україну під свій контроль. Це лише одна з проміжних цілей.
Кінцева мета Росії — зламати нинішній світовий порядок
Вона прагне повернути собі статус наддержави, яка діє свавільно і за правом сильнішого нападає на сусідів, втручається у справи інших країн, вчиняє терористичні акти, підтримує авторитарні режими і незаконно озброєні угруповання по всьому світу. Ніщо з цього не є поодиноким випадком, примхою Путіна чи тимчасовим «відхиленням від норми». Це частина стратегічного задуму. Саме тому три роки тому очільник Кремля висунув ультиматум Сполученим Штатам та їхнім союзникам в Європі, вимагаючи повернення до диспозиції 1997 року. Україна, в силу своєї історії та географії, стала наступною мішенню на шляху до реалізації цих реваншистських намірів.
Для самої України ця війна має екзистенційний характер — це війна за виживання української нації, суспільства і держави
Українське демократичне та російське авторитарно-імперське політичне бачення, по суті, є взаємовиключними. Це означає, що будь-яке «заморожування» конфлікту на тій чи іншій лінії розмежування не призведе ані до зниження напруженості, ані до встановлення сталого миру. Для Росії таке заморожування в першу чергу означатиме слабкість Заходу і заохочення до подальшої агресії та війн, які проливають кров європейців і американців. Сталий мир настане лише тоді, коли під спільним тиском України та її союзників Росія зіткнеться з системною кризою і поразкою путінського режиму. Як доведено історією, тиранії недовговічні.
Ця війна не обмежується Україною, й «українське питання» не може бути вирішене виключно в рамках російсько-українських відносин. Якщо світові лідери вимагатимуть від України поступки територій і суверенітету без надання ефективних гарантій безпеки, вони, по суті, призведуть до поразки України, що стане сигналом для Китаю та інших ревізіоністів, що вони можуть захопити все, що захочуть. Північнокорейські війська з'являться в різних гарячих точках. Піратство, блокування торговельних шляхів, атаки на інформаційні системи та глобальні комунікації саботуватимуть світову торгівлю. Багаторічні зусилля з обмеження розповсюдження ядерної зброї будуть зведені нанівець. Російський вплив на ЗМІ, кібератаки, таємні операції та втручання у вибори в демократичних країнах підірвуть світовий порядок. А можливе падіння України створить велику хвилю біженців і відкриє шлях Путіну для просування далі на захід.
З іншого боку, ефективне припинення російської агресії проти України могло б стати вирішенням багатьох проблем демократичного світу
Поразка Росії в її агресивній війні проти України відновить порядок, заснований на правилах і взаємозалежності відповідальних гравців. Безпека світової торгівлі, глобальної ядерної енергетики та продовольчої безпеки буде посилена. Терористичні режими та організації по всьому світу втратять російську підтримку і ослабнуть.
Сьогодні Україна виграє час для демократичного світу, щоб об'єднатися і зміцнитися. Але цей час не безмежний. Сили, які захищають мир, свободу і людську гідність, повинні перейти в наступ. Україна і весь демократичний світ можуть перемогти тільки разом, або здатися і програти разом. Ілюзія миру ціною ганьби вже не раз призводила до нової війни.
Сила демократії полягає у здатності вчитися на минулих помилках. Україна також боролася і продовжує боротися за демократію методом спроб і помилок. На цьому шляху вона платить непомірну ціну. У кожного з нас є родичі та друзі, які втратили майно, здоров'я чи навіть життя. Але ми розуміємо, що ціна війни буде ще вищою, якщо наші союзники спокусяться на ілюзію припинення війни без усунення її причин. І це стосується не лише України, а й усього світу. Саме тому ми закликаємо наших партнерів шукати спосіб не умиротворення агресора, а спільної перемоги.
Зло не можна умиротворити. Воно має бути переможене і покаране заради безпечного майбутнього України, Європи та всього світу.
«Усе дитинство я слухала історії про депортацію. І про райське місце, куди всі хотіли повернутися, — Крим»
Ксенія Мінчук: Які спомини вашої родини про депортацію 1944 і повернення до Криму лишились з вами?
Леране Хайбуллаєва: Під час депортації частина моєї родини покинула Крим, але з часом повернулась. А татова родина потрапила у Сибір (добре, що хоч влітку). Бабуся розповідала, що вона працювала на лісопильнях.
Для кримських татар у депортації перший час діяла комендантська година. Було заборонено без письмового дозволу виїжджати за межі того чи іншого місця. Тому татова родина пережила зиму в Сибіру. Для кримських татар це було катастрофічно важко. З теплого краю опинитися в такій жорсткій зимі…
Тому більшість з тих, кого депортували до Сибіру чи Казахстану, переїжджали в Узбекистан. А коли були скасовані комендантські години, люди почали шукати своїх і повертатися.
Вже 70 років минуло, але й досі є ті, хто не знає долі своїх рідних. У соцмережах є групи, де киримли шукають одне одного. Донині
Ми повернулися до Криму, коли мені було 8. Це було 21 червня 1990 року. Повний салон літака ТУ-154 з Узбекистану — кримські татари. Жінки, діти, літні люди. Чоловіків не було, адже вони виїхали раніше, щоб знайти житло та організувати переїзд своїм родинам.
Родина Леране в Узбекистані за кілька днів до повернення в Крим. Леране з мамою праворуч. Приватний архів
Ми приїхали до села у Джанкойському районі. Дуже старий дім, усюди бур'яни... Це був контраст для мене, адже в Узбекистані ми жили у двоповерховому будиночку у селищі міського типу. Тобто ми з міста потрапили в село. Всередині не було туалету, ванної кімнати. Так почалося наше кримське сільське життя.
Батьки нам завжди казали, що ми маємо добре вчитися й поводитися, бо по нас будуть судити про усіх кримських татар. Насправді, добре, що ми попали в село. Бо на відміну від міст, у школах тут здебільшого вчилися кримськотатарські діти. До того ж у містах діяло негласне правило — не продавати квартири кримським татарам. У містах наші люди натерпілися різного. Ми потрапили в агресивне середовище, де панувала радянська пропаганда, яка інерційно запускалась і в Україні (хоча Україна підтримувала повернення кримських татар). Людям у Криму вселяли думку, що коли повернуться кримські татари, вони будуть всіх різати та забирати свої домівки. Але як би цього не хотіла Росія, нічого такого не було. Хоча провокації виникали регулярно.
Бабусі розповідали, що радянську пропаганду про дивних і чужих кримських татар розповсюджували і в Узбекистані. Але коли вони туди приїхали, люди там зрозуміли, що ми свої, у нас і мови схожі, і релігія спільна. Узбеки дуже допомагали нам виживати. Наприклад, мою маму грудьми годувала сусідка-узбечка. Бо у бабусі пропало молоко.
«Бетономішалка — символ мого дитинства»
— Колись ви сказали, що «виросли на барикадах». Що це означає?
— Перші 5 років у нас були постійні мітинги. Наш дім був як «перевалочна база» — у нас зупинялися інші кримські татари, поки шукали житло для своїх родин. Усі ми були активними, писали транспаранти, їздили з батьками на акції протесту, постійно кудись неслися. Це я і називаю «барикадами».
Щороку 18 травня ми в Сімферополі відзначали День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Я стала журналісткою. Все це складалося пазликами. Завжди питала себе, хто я, звідки, чому це сталося. Занурювалася в історію, хоча історії ж офіційно не існувало, все передавалося усно. Ні цілісної та об'ємної історії Криму, ні історії кримських татар досі немає в підручниках України. Добре, що хоча б є книги про історію Криму від українських приватних видавництв.
На вкорінення нам, кримським татарам, знадобилося 15-20 років. Ми побудували свої мікрорайони, їх у Криму 11.
Кримським татарам видавали землю без електрики, без води — «будуй, що зможеш». Оці «колишки» на межі земельної ділянки — для нас це щось сакральне. Це означало, що це наша земля і ми можемо тут жити
Ми завжди щось будували. Бетономішалка — символ мого дитинства. У нас навіть з'явилась приказка, що якщо у кримських містах чи селах на подвір'ї стоїть бетономішалка, то це подвір'я кримських татар. Біля Євпаторії кримські татари відкрили будівельний магазин і назвали його «Вічне будівництво».
А ще обов'язковим було віддати дітей навчатися у вищий навчальний заклад. Вища освіта для нас — культ. Це статус, престиж. Батьки мають дати кращий старт своїм дітям. От я, дівчина із села, вступила до Сімферопольського вишу і стала «козирною нареченою».
Після етапу вкорінення прийшла стабільність. Почав з'являтися бізнес, депутати з кримських татар, а з Меджлісом зрештою почали рахуватися. Наприклад, кримська організація «Партія Народний рух України» налічувала близько 2 тисяч членів, і практично всі вони — кримські татари. Помаранчеву революцію в Криму підтримали і кримські татари. Я особисто показово носила помаранчеву краватку. Ми були за європейську Україну. Але стався 2014 рік — окупація.
Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
«Для мене головна трагедія окупації 2014 — це загибель сусіда, яка приголомшила весь Крим»
— Колись ваша родина пережила депортацію, тепер ви — окупацію. Яким для вас був цей час?
— Ми жили у передмісті Сімферополя. Пам'ятаю танки, а також гелікоптери, які дуже низько літали над нашим домом. Недалеко від нас була військова частина. Але відчувалося, що цього разу це не навчання, а щось інше.
Головне, що сталося на початку цієї окупації — смерть мого сусіда Решата Аметова. Ми шукали його два тижні — розвішували фотопортрети в місті, підключали телебачення для поширення інформації. Згодом було знайдено його закатоване тіло… На його поховання з’їхались тисячі людей з усього Криму. Трагедія однієї родини стала трагедією всього півострова.
<frame>3 березня 2014 року кримськотатарський активіст Решат Аметов вийшов на центральну площу Сімферополя з протестом проти окупації Кримського півострова. Це був одиночний пікет. Його затримала так звана «кримська самооборона». Тіло Решата Аметова зі слідами катувань та насильницької смерті було знайдене 15 березня у селі Земляничне Білогірського району Криму. На його тілі були сліди численних тортур, голова була перев’язана скотчем, поруч лежали кайданки. Злочинці досі не покарані. Слідство нібито ведеться окупаційними адміністраціями. Українські правоохоронні органи не мають доступу ані до матеріалів справи, ані до місця злочину.<frame>
Кримськотатарський активіст Решат Аметов (Герой України посмертно) з дітьми. 2013. Фото: ctrcenter.org
— Мене страшно бісила тупість росіян, які почали приїжджати до Криму. Уникнути комунікації з ними було неможливо, вони дуже швидко стали підлаштовувати півострів під себе. Не розуміли, чого їх не люблять. Вони були впевнені, що приїхали нас рятувати.
На нашій вулиці вони почали займати домівки. З'явилися їхні магазини, але на роботу туди брали «тільки слов'ян». Знову в наш бік почалися цькування, а згодом обшуки, арешти. Але найбільше шокувало, коли сусіди стали вивішувати ту трикольорову ганчірку як свій прапор.
Я пробула в окупованому Криму 2 роки. Збирала гроші на українську армію, говорила про незаконність того, що відбувається на півострові. І мені натякнули, що краще мені поїхати від гріха подалі. Я виїхала в лютому 2016, і згодом ми із сином оселилися в Ірпені.
«Через чібереки просуваю інформацію про Крим і нашу історію»
— Ви виїхали з півострова, але створили навколо себе кримську атмосферу, яку так любите. Розкажіть про ідею свого кафе.
— У Києві ми відкрили свій перший кримськотатарський заклад — маленьку чіберечну (кримські татари кажуть не чебуреки, а чібереки — Ред.). Називалася вона «Толу чіберек», що перекладається як «повний чіберек». Чіберечні радянського штибу в Києві тоді теж були, це досить популярний формат фастфуду. Але у тих великих чібуреках було мало м'яса. Я ж показувала киянам, що правильний чіберек має бути повний м'яса.
Одна з основних страв кримськотатарської кухні — янтик або «дієтичний чіберек». Фото: FB Кримський дворик
У своєму закладі я розповідала людям про Крим та історію кримських татар. Вирішила, що через чібереки буду просувати інформацію.
Говорити про Крим через нашу їжу — заходить аж бігом. Люди починають цікавитися, розпитувати. Спочатку, чому справжній чіберек має бути саме довжиною 15 сантиметрів, а далі вже про повернення після депортації
Іноді мені кажуть: «Та забудьте ви про Крим, він вже проросійський увесь». А я їм: «Була Російська імперія і перша анексія. Де Російська імперія і де кримські татари? Була депортація Радянським союзом 1944 року. Де Радянський союз і де кримські татари?» Кримські татари переживуть і цю анексію, дай Боже. Питання тільки — якою ціною. Вона вже дуже висока.
В Ірпені я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — військовим медиком. Я тоді вже мала свій «Кримський дворик» і організовувала обіди в шпиталь, де він лікувався. Через місяць після нашого одруження сталося повномасштабне вторгнення. Зараз він не воює через інвалідність. Але кожен раз, коли дізнається про загибель побратима, довго дивиться на свій бронежилет. Він досі у нього є — висить на манекені. А сумка з військовою формою і аптечка лежать поруч. Він готовий у будь-який момент повернутися до бою.
— 2022 рік. Росіяни в Ірпені, знову окупація. Як це пережили знову?
— Бабуся розповідала мені, що під час депортації їм на збори давали 15 хвилин. І треба було взяти найважливіше. Якщо ви будівельник, то це інструменти, бо вони дадуть можливість заробляти на життя. Якщо швачка, то треба брати швейну машинку. У мене в голові були рецепти, я взяла із собою ноутбук — та й усе.
Ми не одразу поїхали з Ірпеня. Деякий час допомагали сусідам — ліками, продуктами. Коли танки вже були на околицях, вирушили в автоколоні, яку організувала Ірпінська біблійська церква. І згодом опинились у Львові.
«Мій Крим пахне полином»
— Ваш «Кримський дворик» знову відкрив двері у Львові. Розкажіть про атмосферу закладу: хо до вас приходить, чим ви годуєте?
— Що б там не сталося у моєму житті, я завжди і всюди буду відкривати свої «Кримські дворики» (сміється — Авт.). Навіть якщо доведеться робити це в Папуа-Новій Гвінеї.
Леране на порозі свого кафе. Фото: Олександра Єфименко
Заклад знаходиться в історичному центрі Львова. Це єдине халяль-кафе у Львові, відкрите прямими носіями культури. До нас приходять різні люди. Якщо порівнювати із закладом в Ірпені, то туди приходили переважно переселенці, які ностальгували за Кримом. Тоді як у Львові багато молоді. Приходять за кавою та булочкою і кажуть: «Розкажіть про Крим і кримських татар».
Для них я створила «Музей кримських спогадів», де кожна річ так чи інакше пов'язана з півостровом або кримськими татарами. І для них же постійно оновлюю свою маленьку бібліотеку. Там кримськотатарська абетка, історія, весільні обряди кримських татар, казки, Коран тощо.
Мешканці Львова консервативні, ресторани відвідує вибаглива публіка. Останні 20 років у ресторанній справі Львів мав першість. Навіть Київ йому програвав, так кажуть. Якого галасу наробила свого часу та ж таки «Криївка»! Але корінні львів'яни не ходять по туристичних закладах. Вони шукають «правдиву» їжу.
Заходять і до нас. Люди із заходу України рідко приїжджали до Криму, він для них здебільшого невідомий. І місцевим цікаво слухати про наших дисидентів, рух опору, депортацію тощо. Цікавляться закладом іноземці, військові.
Я не буду скромною і скажу — «Кримський дворик» у Львові має 5 зірок на карті Google. Жодного негативного відгуку.
У нас невелике меню. Найпопулярніша страва — янтик — це аналог чіберека, але печений на сухій пательні. Популярні також лагман, плов, шурпа, пахлава, кава по-кримські — наші гастрономічні кримськотатарські візитівки. Ми готуємо невеликими казанчиками, щоб усе було свіже. Також маємо традицію — щонеділі готуємо секретну страву, якої немає в меню. Це нашим клієнтам дуже подобається. Навіть замовляють наперед, не знаючи, що то буде.
Робити бізнес у воєнні часи важко. Повітряна тривога, відключення світла, небезпека — все впливає. У мене працюють українки-переселенки з Луганську, Донецьку, Сум. Буває важко, але без «Кримського дворика» я не зможу. Те, що отримую від наших відвідувачів, заряджає мене неймовірно. Ми і плачемо, і обіймаємося.
Взагалі ми — максимально простий заклад. Грантовий проєкт, тому великих грошей на відкриття не було. Але от в гостях була колишня заступниця міністра закордонних справ України Еміне Джеппар, яка сказала: «Леране, нічого не міняй. Бо всякого інстаграмного, рафінованого, схожого одне на одне багато, а у тебе ні на що не схоже».
«Колись відкрию в Криму… «Український дворик»
— Переселенці часто кажуть, що у них немає дому. Ви також переселенка. Чи відчуваєте себе у Львові вдома?
— Я — громадянка України, тому вся Україна — мій дім. Але на 100% відчувати себе вдома я можу тільки в Криму. Мої рідні там.
А твої люди — це і є твій дім
Найгостріше я відчула це десь у 2009 році, коли доводилося багато їздити Кримом. Я приїжджала в Судак, на батьківщину роду моєї мами, а там повно кримських татар. Мабуть, після Бахчисараю — це друге місто по чисельності нашого народу. Пам'ятаю, стою на зупинці громадського транспорту, а там молоді люди говорять нашою кримськотатарською мовою. Потім іду по кипарисовій алеї до набережної — і звідусіль звучить наша музика. Назви закладів, кав'ярень — все кримськотатарське. От там — я вдома. Повністю.
— Чим для вас пахне Крим?
— Полином. Зеленню на початку червня, вигорілою в кримському степу. У дитинстві я пасла овець на полях, тому часто відчувала цей запах. У квітні Крим пахне квітами персика. Мій тато мав неймовірний сад персиків. А ще мій Крим пахне ароматом стиглої айви. Бабуся у жовтні збирала айву з дерев, заносила в хату та залишала на підвіконні. Аромат розносився по всій хаті… А потім запах варення з цієї айви. Ну і запах чібереків. У моїй родині частіше готували янтики, а самі чіберекі бували на столі в періоди релігійних свят. Ну і ще пахне кавою...
Фото: Олександра Єфименко
— Про що ви мрієте? Крім нашої перемоги, звісно.
— Повернутися до Криму і відкрити там «Український дворик» з українськими стравами. Зараз вивчаю цю тему. Наприклад, чим харчувалася родина Івана Франка. У Крим треба везти все українське. Нагадувати про Україну через смаки, музику, традиції. А ще заберу дівчат своїх, які працюють зараз у «Кримському дворику».
У нас неймовірно багата спадщина: мовна, культурна, історична, музична, кулінарна. Маємо тримати за це. Плекати. Пишатися. І відроджувати.
Приєднати Канаду, купити Гренландію, перейменувати Мексиканську затоку та встановити контроль над Панамським каналом — усе це нові (та не дуже) ідеї обраного Президента США Дональда Трампа, які він нещодавно озвучив журналістам. Особливо тривожними вони здаються на тлі оголошення Джастіна Трюдо, що він йде з посади прем’єра. Про те, чи стане колись Канада 51-м штатом Америки та як може змінитися підтримка України Оттавою після виборів, Sestry поговорили з генералом у відставці Ріком Гільєром, начальником канадського штабу оборони (2004-2008 рр) та членом Дорадчої Рада Світового Конґресу Українців.
Ідеї Трампа щодо розширення впливу США
Марина Степаненко: Пане генерале, останні заяви обраного президента США Дональда Трампа про бажання приєднати Канаду до Америки, а також його ідеї стосовно Гренландії та Панамської протоки — чи існує реальна загроза? Особливо, зважаючи на існування воєнного плану «Червоний», який Штати розробили у 1930-х роках та який, зокрема, включає стратегію з захоплення Канади.
Рік Гільєр: Реальною загрозою є наша нездатність донести до адміністрації Трампа та інших американців, що Канада є неймовірним союзником, другом і партнером США і що наші країни сильніші разом, коли ми маємо спільну безпекову та економічно-торговельну зони. Наша комунікація з цього приводу не було чіткою ані на словах, ані в наших діях — і нам, безумовно, потрібно робити більше в цьому напрямку.Чи вважаю я слова Трампа загрозою? Я думаю, що існують економічні ризики і труднощі, які можуть виникнути внаслідок його підходу. Та чи вважаю я, що існує загроза суверенітету Канади? Ні. Ми уживаємося з нашими великими друзями, кузенами і союзниками на Півдні вже кілька сотень років. І ми будемо продовжувати це робити без жодних сумнівів.
Трамп пригрозив зробити Канаду 51-м штатом США. Фото: NICHOLAS KAMM/AFP/East News
На кого розраховані ці заяви Трампа та який сигнал він надсилає країнам з імперіалістичними апетитами, зокрема, Росії та Китаю?
По-перше, я не думаю, що він кудись надсилає імперіалістичні меседжі. Трамп, в першу чергу, є бізнесменом. А по-друге, він — хижак. Він розуміє, що коли він проникає в думки людей, змушує їх щось обговорювати, то він збиває з пантелику своїх опонентів і має перевагу. Зараз він переслідує мету економічних змін на північноамериканському ринку, у торгівлі між Канадою та Сполученими Штатами Америки — хоче, щоб було менше торгового дисбалансу на користь Канади і більше торгового балансу на користь обох держав. А ще Трамп прагне, щоб Оттава робила більше у сфері безпеки. І він використовує ці заяви про те, що Канада стане 51-м штатом, щоб, на мою думку, вивести наших лідерів з рівноваги і зробити їх, можливо, трохи вразливішими. І Трамп може скористатися цим їхнім станом, щоб зробити те, що вважає за потрібне.
Політична криза в Канаді
Рік тому ви казали, що Канада стикається з «нерелевантністю» на світовій арені. Чи ви все ще так думаєте? Чи перезавантаження уряду у зв’язку з майбутньою відставкою Джастіна Трюдо здатне змінити ситуацію?
Канада вже стала нерелевантною, це не загроза, це вже сталося. Пам'ятаю, як у 2006, 2007, 2008 роках, коли Канада говорила в НАТО, наприклад, усі слухали. Зараз з Канадою навіть не консультуються щодо більшості міжнародних питань. І нам доводиться нав'язувати себе в обговореннях, щоб бути почутими. Ми стали значною мірою непотрібними.
Частково це сталося тому, що ми дозволили розпастися нашим канадським збройним силам. Наша армія набагато менша, ніж має бути
Ми дозволили нашим дипломатичним можливостям, нашому економічному та фінансовому впливу багато в чому погіршитися. І тому наш вплив у світі значно зменшився… До такої міри, що ми, мабуть, не є релевантними у більшості інцидентів, які зараз трапляються по всьому світу.
Як це змінити?
Перш за все, нам потрібна зміна уряду. Опитування свідчать, що канадці незадоволені станом речей у нашій країні. Нам потрібні вибори і зміна уряду. Потім нам потрібно відбудувати фундамент нації, стовпи державності, які ми зруйнували за останнє десятиліття. Одним з них, але лише одним, є канадські збройні сили. Ми повинні інвестувати в них значні кошти. НАТО встановило 2% ВВП як мінімальну інвестицію у збройні сили країн-членів Альянсу — нам треба перевершити цей показник.
Нам потрібно змінити схему закупівель обладнання і засобів, які потрібні канадським збройним силам. На придбання навіть дрібних речей ідуть роки, іноді десятиліття. І це просто неприпустимо
Метою канадських збройних сил має стати створення воїнів, а не прихильників ідеології woke (соціальний рух, який зосереджується на обізнаності щодо питань расової, гендерної, соціальної нерівності та несправедливості, закликаючи до змін і підтримки прав меншостей. — Авт.). Для цього потрібні фундаментальні зміни. А для них — новий уряд.
Також нам потрібні нові енергія та сили на міжнародній арені. Треба омолодити наше Міністерство закордонних справ, яке представлятиме Канаду за світовій арені, щоб поновити її вплив. При цьому ми маємо дуже ретельно зосередитися на тому, куди ми йдемо і куди збираємося спрямувати свою підтримку, адже ми не можемо бути всім для всіх. Європа, безумовно, залишається для нас ключовим напрямком. Україна залишається абсолютно важливим напрямком. Канада повинна не лише продовжувати нашу підтримку, але й подвоїти її в найближчі місяці та кілька років.
Чи зміниться канадська підтримка України?
Ви сказали, що Канада має не лише продовжувати, а й подвоїти свою підтримку України. Зараз ваша держава обіймає п’яте місце у світі за рівнем військової, економічної та гуманітарної допомоги Києву. Чи варто очікувати у цьому напрямку зміни, враховуючи майбутню зміну керівництва в Оттаві?
Великим викликом для Канади, як і для інших країн, є те, що 99% громадян не розуміють, чому ми вкладаємо мільярди доларів у підтримку України в її боротьбі з Росією. Водночас канадці стикаються з неймовірно високими цінами, астрономічною інфляцією, в деяких випадках мають труднощі з тим, щоб покласти їжу на стіл, з житлом для своїх родин, хвилюються за свою роботу, переживають за вплив адміністрації Трампа, яка прийде до влади в США ось-ось, і за те, як це відобразиться на нашій країні. Отже, на тлі цих проблем, їм важко зрозуміти, чому ми продовжуємо надсилати в Україну обладнання на мільярди доларів.
Насамперед потрібна інформаційна кампанія, щоб донести до канадців аргументи на користь підтримки України через усі можливі рупори — традиційні засоби масової інформації, соціальні мережі, особисті обговорення та дискусії, виступи та дебати по всій країні
Спільні навчання польських та канадський військових у Польщі. Лютий 2024 року. Фото: Czarek Sokolowski/Associated Press/East News
За результатами 25-го засідання у форматі Рамштайн, Канада обіцяла надати 440 мільйонів доларів військової допомоги, яку спрямують на чеську ініціативу із закупівлі боєприпасів, снаряди різних калібрів у канадської промисловості, підтримку виробництва дронів в Україні. Як ви оцінюєте вплив військової допомоги вашої країни на оперативні спроможності ЗСУ? Чи бачите ви зміни у динаміці війни завдяки цій підтримці?
Ніщо з того, що Канада здатна надати, не вплине на те, чим закінчиться ця війна — чи переможе Україна, чи більший успіх матиме Росія. Коли ми на самоті, то ми обмежені у своїх можливостях. Лише разом ми можемо щось змінити. Канадське виробництво боєприпасів все ще дуже і дуже обмежене.
Щодо перспективи розвитку безпілотників, то я вважаю, що це чудово. Я ознайомився з цифрами, що Україна намагається виробляти від двох з половиною до трьох мільйонів безпілотників на рік. І якщо канадські долари допоможуть їй ще більше розвинути вітчизняну індустрію дронів — це дасть українським силам оборони ще більшу спроможність захищатися від російських атак.
Позиція Німеччини та безпекові виклики в Балтійському морі
Як ви ставитеся до повідомлень, які надходять з Берліна? Поки Канада анонсує додаткову підтримку, канцлер Олаф Шольц блокує новий пакет німецької допомоги Україні, бо не бачить у цьому «критичної необхідності». Як українцям трактувати такі заяви?
Ми не повинні дивуватися, що Німеччина в багатьох випадках неохоче надає певну військову підтримку. Як сказав мені один мій друг-солдат, ми витратили останні 75 років на те, щоб Німеччина ніколи не змогла повторити хаос Другої світової. А тепер ми просимо їх раптово, за одну ніч, змінити цю динаміку і взяти участь у війні в дуже прямий спосіб, надаючи обладнання і можливості, які дадуть одній конкретній стороні, Україні, досягти успіху на полі бою. Це розчаровує, а іноді просто гнітить.
Але в демократичній країні ви повинні працювати над тим, щоб виборці і народ зрозуміли, чому ви це робите
Ви вже неодноразово згадували необхідність інформаційних кампаній, які пояснять західному громадянину, навіщо Україні потрібна допомога у війні проти Росії. Нас читають по всьому світу. Чи можете просто зараз навести ключові аргументи?
Перший аргумент я б розділив на дві категорії. По-перше — це свого роду позитивний стратегічний вплив. Ми не повинні дозволяти диктатору в диктаторській державі безжально вторгатися на територію демократичного сусіда після підписання угод про безпеку (на кшталт Будапештського меморандуму. — Авт.), які зобов'язують її не нападати в обмін на те, що Україна, наприклад, відмовиться від своєї ядерної зброї.
Ми не можемо дозволити, щоб міжнародна спільнота так діяла. Канада, наприклад, залежить від стабільного світу. Коли у всіх все добре, то наша нація процвітає. Тоді ми маємо хороші торговельні відносини, хороші економічні результати. І наше населення процвітає. Нам потрібна така стабільність.
Водночас ми не повинні дозволяти безжальному диктатору робити все, що заманеться йому та його збройним силам
Якщо ми будемо миритися з цим і відмовимося підтримувати Україну, то який сигнал це дасть Китаю, коли він, наприклад, дивитиметься на Тайвань? Який сигнал це дасть Північній Кореї, яка дивиться на південь через 38-у паралель (неофіційна назва кордону між КНДР і Південною Кореєю. — Авт.), на Південну Корею?
І який сигнал це посилає Ірану, коли він намагається переозброїти своїх маріонеток в Ємені, Лівані, Сирії або в самій Ґазі? Це були б абсолютно неправильні месседжі. Ми повинні підтримувати Україну як частину стабільності в міжнародному співтоваристві.
По-друге, ми всі є частиною Організації Об'єднаних Націй. ООН має резолюцію, яка називається «Обов’язок захищати». І коли одна країна вторгається в іншу і це є незаконним актом відповідно до будь-якого закону війни, тоді ми зобов'язані підтримати і допомогти цій країні. Канада була однією з країн, яка внесла резолюцію «Обов’язок захищати» в ООН і домоглася її ухвалення. І це означає, що ми повинні підтримувати і допомагати Україні, коли вона зазнає вторгнення з боку диктатора по сусідству.
Другий аргумент, який я б навів, — вигода для Канади. Якщо росіяни захоплять східні області і залишать їх собі, захоплять центральну частину довкола Києва і зроблять її підконтрольною Росії маріонеткою, а потім занурять західну Україну у нестабільність — ви отримаєте десь від 5 до 25 мільйонів українських біженців, які візьмуть курс на Захід.
Можете собі уявити, який вплив це матиме на Чехію, Словаччину, Німеччину, Францію чи Канаду? Тому я думаю, що ви повинні пояснити, громадянам західних країн, що такі кошмарні сценарії цілком реальні і це те, що нас чекає, якщо припинити підтримку України.
Повертаючись до Німеччини, тамтешній міністр оборони Борис Пісторіус заявив, що гібридні атаки РФ у Балтійському морі фіксують щодня. Як НАТО має запобігати чи відповідати на такі дії Росії?
Перше, ми повинні почати використовувати наші військово-морські сили, щоб відганяти російські кораблі або навіть китайські судна від місць, де прокладені наші трубопроводи і кабельні лінії. Ми не повинні залишати це на волю випадку, а відсунути їх подалі від цих маршрутів. І по-друге, коли трапляється подібний інцидент, ми повинні діяти як Фінляндія — одразу розгортати військово-морські сили. Ми повинні захопити судна, які нанесли шкоду, а потім заборонити цим кораблям та їхнім екіпажам плавати у цьому районі.
Ситуація на полі бою та шлях до миру
Торік, напередодні другої річниці повномасштабного вторгнення, ви говорили, що Україна переживає «найбільш крихкий, найбільш вразливий період». За півтора місяці настане вже третя річниця. Як би ви охарактеризували ситуацію зараз?
Майже так само, як я охарактеризував її рік тому: що довше триває війна, то більше смертей зазнає Україна і тим більшим є навантаження на її економіку, державу та народ. Я можу лише уявити собі моральний стан переважної більшості населення, яке зазнає нападів у тій чи іншій формі щодня протягом трьох років, і як це впливає на них психологічно.
Канада оголосила про виділення Києву військової допомоги на 440 мільйонів канадських доларів. Фото: ОПУ
Україна була феноменальною у своїй рішучості захистити себе і не дати перемогти Путіну. В історії ми ніколи не знайдемо кращого прикладу мужності, наполегливості, завзятості і просто рішучості не дозволити диктатору взяти верх. Та, що довше триватиме війна, то більшим буде тягар.
Водночас вже три роки ми говоримо, що Росія не може продовжувати війну. І все ж ми не бачимо жодних змін. Ми прогнозували падіння Москви, її економіки, її збройних сил, її техніки. Але за три роки нічого не змінилося. І мені просто цікаво, чи здатність Росії продовжувати цю боротьбу більша, ніж у Заходу?
Я не думаю, що слід очікувати суттєвих змін зараз. Вони можуть настати після 20 січня, коли обраний президент Трамп і його адміністрація сядуть за кермо влади в Сполучених Штатах Америки
А втім, залишається питання, що вони збираються робити? Можливо, з'явиться новий підхід до війни. Яким він буде, я не знаю.
Це дійсно питання на мільйон. Володимир Зеленський заявив, що його зустріч з Трампом буде однією з перших серед світових лідерів, адже питання завершення війни для обраного президента США є одним з найпріоритетніших. Своєю чергою Трамп повідомив, що його команда працює над організацією зустрічі з Путіним. Чого очікувати Україні внаслідок цих перемовин?
Трамп хоче, щоб війна закінчилася. Як це зробити — велике питання. Водночас Україна хоче закінчити війну, отримати гарантії безпеки на майбутнє і повернути території, які Росія захопила на сході. Я не впевнений, що все це можливо досягти без фактичної перемоги.
Якщо у Вашингтоні скажуть щось на кшталт: «Ми більше не будемо вам постачати зброю, віддайте Росії східні області, ми припиняємо війну і гарантуємо мир». У такому разі виникає питання, хто його гарантуватиме? Я також сумніваюся, що Києву запропонують негайне членство у НАТО. Якою може бути альтернатива — я не знаю.
Я думаю, що на Україну і на президента Зеленського буде чинитися величезний тиск з метою досягнення певного припинення вогню шляхом переговорів і, можливо, миру з Росією в довгостроковій перспективі, розуміючи, що не має значення, яким буде той мир, якщо він не буде гарантованим у довгостроковій перспективі. Я думаю, що найближчі кілька місяців будуть безсумнівно важкими.
На початку січня Україна пішла у наступ на Курщині. Водночас Росія посилює свій натиск на Сході. На вашу думку, це підготовка до майбутніх переговорів, які можуть відбутися після інавгурації Дональда Трампа?
Я впевнений, що будь-який наступ з боку України, будь-який наступ з боку Росії, хто б їх не планував і не керував ними, обидві сторони в думках налаштовують себе на успіх у потенційних майбутніх переговорах.
Українські бійці з антидронною гвинтівкою, придбаною на кошти, зібрані під час благодійного концерту в Торонто. Фото: Ukrinform/East News
Зі стратегічної точки зору, з точки зору України, вторгнення і цей нещодавній наступ у Курській області є абсолютно неймовірно розумним. Чи є він ризикованим? Так. Це потребує багато ресурсів, які можна було б використовувати задля оборони.
А втім, найкращий захист — це хороший напад. Це одна з тих речей, яка все ще залишається актуальною після століть війни. І я думаю, що те, що робить Україна, є ефективним нападом, який має стратегічний сенс
Генерале, чи бачите ви передумови для закінчення війни до кінця 2025 року?
Ні, не бачу. Я бачу потенційне припинення вогню на певний час, залежно від адміністрації Трампа і того, що вона намагатиметься зробити. Але це лише потенційне припинення вогню, а не те, що перетвориться на тривалий мир, який дозволить Україні почати відбудову з упевненістю, що їй більше не доведеться воювати з Росією.
Титульне фото: VALENTYN OGIRENKO/AFP/East News
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
