Ексклюзив
20
хв

Казка про культурні події у Львові (під час війни)

Ще два роки тому ми не могли й мріяти, що у Львові під час війни відбуватимуться культурні заходи, а зараз культурне життя вирує по всій країні, щоб розраджувати, поширювати пам’ять, веселити й засмучувати

Софія Челяк

Вечір пам'яті поета Максима Кривцова. Львів, 2024. Фото: Anastasiia Smolienko

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Частина I: Втрата сенсу

Якихось три роки тому на прохання «Розкажіть про культурні події у Львові» я відповіла б, що немає більше культурних подій. Три роки тому на короткий час ми всі втратили віру в культуру як щось високе і стали свідками того, як вона працює в межах режиму тотального захисту. 

Культурним заходом тоді був шелтер у театрі імені Леся Курбаса. Це один з перших неакадемічних театрів у Львові, відкритий у 1989 році і названий на честь режисера, розстріляного в урочищі Сандармох разом з іншими діячами і діячками української культури. Актори та режисери театру адміністрували прихисток для тих, хто тікав від війни. 

Прихисток для втікачів від війни в театрі Леся Курбаса, Львів 2022. Фото: Данило Павлов/Reporters

Культурним заходом було й оголошення прибуття і відбуття евакуаційних поїздів поеткою Катериною Міхаліциною. Або діяльність художників, які возили людей на кордон. Також культурним заходом стали збори співачкою коштів на медичні турнікети й термобілизну.

До більш звичних форматів діячі культури стали повертатися, щоб допомогти відволіктися біженцям. Стали організовувати читання в укриттях, концерти в шелтерах, відкрили акторську школу для дітей. Куратори й мистецтвознавці вдень проводили екскурсії вулицями Львова, а ввечері — аукціони картин найвідоміших українських художників, аби зібрати гроші на потреби ЗСУ.

У той час я відкидала будь-яку думку про можливість проведення фестивалів і про те, що хтось з іноземних авторів наважиться приїхати й провести літературні зустрічі. Все це не мало сенсу: мистецтво заради розваги, заради розвитку, заради мистецтва зрештою стало для нас недоступним привілеєм. Читати книгу, дивитися довгий фільм стало неможливим, адже неможливо було надовго відволікатися від новин, комунікацій по волонтерці, робочих чатів. Війна забрала час для себе. Забрала й особисті кордони, залишивши тільки спільний.

Частина II: Необхідність говорити

Ми зустрілися з Пітером Померанцевим (британський журналіст і письменник, спеціаліст із сучасної російської пропаганди — Ред.) у Віденській кав’ярні в кінці березня 2022 року, ще до деокупації Київщини, Сумщини й Чернігівщини. Пітер розпитує, як я, як проєкти та робота. А потім питає, на які дати я планую цьогорічний фестиваль.

Над містом ракети, російські війська можуть просунутися далі вглиб країни, планувати можливо лише на кілька наступних годин. Така реальність — не тло для організації літературних фестивалів. Але Пітер нагадує мені про фестиваль Live Aid. І далі:

— Твій фестиваль матиме таке ж значення, як і концерти, які були організовані у Сараєво. Особливо якщо транслювати події англійською мовою. Письменники приїдуть, щоб бути частиною історії. Якщо я приїхав, ми назбираємо по світу ще дев’ятнадцять авторів, які не боятимуться. І будемо розповідати про воєнні злочини, наполягати на організації трибуналу та розвіювати міфи про Україну. 

Софія Челяк у Львові. Приватний архів

Через декілька днів звільнили Київщину, ще через 10 днів я опитувала там свідків окупації. У перервах між поїздками в область писала концепцію фестивалю. У тексті намагалась передати емоції від того, як бачила в Макарові трактор, що працював на щойно розмінованому полі, — серед залишків снарядів, між зруйнованими будинками. Хотілося розповідати про те, як квітнуть дерева, а комунальники підмітають тротуари біля церкви Святого Апостола Андрія Первозванного, на подвір’ї якої виявили могилу, в якій під час ексгумації знайшли тіла 117 бучан. Наш досвід ставав настільки інтенсивним, що не виражати його через культуру стало неможливо. 

Ми все ще не могли вбирати досвід інших, але життєво необхідно стало говорити про власний досвід

У травні 2022 року ми почали співпрацю з НАY Festival, який допоміг перекладати й поширювати наші події англійською та іспанською мовами. Провели фестиваль у жовтні, у львівському укритті відбулися 30 українських і 20 іноземних подій. Для нас було важливо поєднати українських учасників з іноземними, адже для наших гостей фестиваль став можливістю говорити, створював концентроване інтелектуальне середовище для генерації ідей. 

Іноземних гостей ми кликали, щоб запропонувати їм досвід, який перетворить їх на свідків нашої війни, дозволить свідчити на величезні аудиторії про нашу війну від свого імені. Нам вперше довелося писати протоколи безпеки та страхувати наших учасників. Зрештою події переглянули близько десяти мільйонів людей у понад ста країнах. Тривога під час фестивалю залунала лише один раз — на останній події, і ми вважали це успіхом і неймовірною вдачею. 

Далі ми з частиною учасників сіли на нічний поїзд до Києва. Ми прибували вранці 10  жовтня, і того самого дня у Києві відбувся наймасованіший від початку повномасштабного вторгнення обстріл. А у Львові стався повний блекаут, оскільки російські ракети вдарили по об’єктах інфраструктури. Близько десяти гостей фестивалю опинилися в укритті київського готелю. На наступний день ми евакуювали їх з України. У той приїзд ми мали показати їм наслідки окупації Київщини, але досвід, який вони пережили в Києві за один ранок, виявився інтенсивнішим за очікуваний. І вони свідчили. 

На другий рік повномасштабного вторгнення, згідно з дослідженнями, українці почали читати більше в порівнянні з «довоєнним» 2021 роком. Найпопулярнішими книжками стали історичні книги й класична література. Люди в текстах шукають відповіді на запитання, чому Росія на нас напала. Або ж заповнюють прогалини у знаннях про українську культуру. Часи загрози для суверенітету держави стають часами підвищеної зацікавленості культурою та літературою. Спільна спадщина зшиває наші досвіди.

Частина III: Пам’ять

Ми стоїмо з Ґреґом над могилою української письменниці Вікторії Амеліної на Личаківському цвинтарі у Львові. Ґреґ кладе на могилу квіти. Мовчки спостерігає за тим, як я вкопую в землю азалію і прибираю сміття. Коли закінчую, він питає:

— Чи буде доречно, якщо я зроблю декілька речей, ритуальних для мене?

Спочатку Ґреґ читає вірш ірландського поета. Я не пригадую ні імені, ні назви вірша. Запам’яталося тільки, як в голові я стала дискутувати з рядком «Любов пішла разом з тобою». Дуже захотілося розповісти йому, що любов не проходить.

Далі Ґреґ читає Каддіш. Я так хотіла почути звучання молитви, бо колись до війни перекладала Аллена Ґінзберґа і мала би почати перекладати його «Каддіш» — вірш, присвячений єврейству поета, предки якого жили у Кам’янці-Подільському й у Львові. Я шукала способи, як почути Каддіш, бо саме в звучанні молитви, як на мене, крився підхід до перекладу. І от я, яка не перекладала вже понад два роки, раптово чую, як Каддіш звучить.

Я розумію, що мої руки в мокрій землі.

Третя річ — камінець.

— Мої люди не несуть квіти, а залишають камінці. Сподіваюся, це не образить.

На могилі було ще кілька камінців.

На жаль, нам доводиться ходити на поховання в рази частіше, ніж скажімо, європейцям. Фактично щодня відбувається похорон загиблих на війні — цивільних і військових. І щоразу церемонія вдосконалюється, щоб тріумфувати життя людини та висловлювати максимальну шану. Я дуже сподіваюся, що європейці не знатимуть, як це — їхати в автобусі в кортежі із загиблим, а дорогою дивитися на перехожих, які бачать процесію  і стають на коліна. Ти вдивляєшся в їхні постаті під дощем, а вони піднімають голови — і дивляться на тебе.

Ти знаєш, що вони вшановують зараз не лише тих, хто в труні попереду, але й тих, хто лишається жити із втратою. У промовах за загиблим втішаються і підтримуються живі, які залишаються зі своїм горем
Львів 2023. Фото: Petros Giannakouris/East News

Коли ховали Вікторію, на могилі заграв український гурт «Пиріг і Батіг», вони співали пісню на вірш Василя Стуса, улюбленого поета Вікторії. Василь Стус був убитий у російському концентраційному таборі у 1985 році. Вікторія загинула внаслідок удару по ресторану RIA у Краматорську в 2023 році. У мене досі в голові звук землі, що б’є по кришці труни, а під скрипку та гітару лунають слова «Верни до мене, пам’яте моя». Слава богу, я тоді стояла з оберемком квітів, які ми несли вслід за труною. І тільки копачі перестали копати, я стала розкладати їх на могилі, щоб хоч чимось себе зайняти та не зійти з розуму від горя. Але сходити з розуму ще не можна, бо потрібно працювати з архівами загиблих, думати про пам’ятник.

Наша колективна травма, завдана Союзом, спонукає документувати й архівувати спадок, поміщати його в книги, виставляти. Ми боїмося забути і намагаємося розповідати про цих людей де тільки можна, щоб пам’ять про них жила в якомога більшій кількості людей. Бо щоразу, коли ми забуваємо, припиняємо існувати як держава.

Частина IV: Розрада

Вперше «Пиріг і Батіг» з їхнім новим проєктом я почула в травні 2022 року. Ми наважилися організувати концерт в пам’ять Марека Іващишина, культурного менеджера, який заснував у 90-х культовий заклад та громадську організацію «Дзиґа». Після переїзду до Львова я мріяла бути частиною дзиґівської спільноти, бо там збиралися найкращі. Марек раптово помер у 2019 році. І ми щороку в річницю його смерті збиралися, щоб пограти на його честь. У 2022 році ми відчули, що війна — не причина не вшанувати пам’ять Маркіяна. І зібралися.

«Замордовані кацапом» — так називалася нова програма гурту. Хлопці грали пісні на вірші вбитих росіянами від початку окупації в 1921 році. Микола Леонтович — автор обробки Щедрика, яку в світі знають також як Carol of the Bells. Василь Стус. Михайль Семенко — легендарний український футурист, розстріляний у Києві в 1937 році. Григорій Чупринка — поет, вбитий 1921 року за участь у збройному русі проти Радянського Союзу. Мар’ян Пиріжок (фронтмен гурту «Пиріг і Батіг» — Ред.) зумів завдяки музиці показати, якими живими всі вони були. 

Зараз вони збирають повні зали. А тоді, на другому поверсі Дзиґи, я вперше від початку повномасштабного вторгнення на декілька хвилин забула про війну. 

«Пиріг і Батіг» у Львові, 2022. Фото: Wiki

Після Дзиґи ми пішли в бар «Фацетка». Це місце  збору нашої спільноти у Львові. На початку повномасштабного вторгнення ми домовлялися, що якщо зникне зв’язок, бар стане місцем обміну новинами. Але того травневого вечора 2022 року ми продовжили джемити на вулиці.

До нас підійшли поліцейські, попросили припинити грати, бо вже скоро комендантська година: «Ви тут граєте і веселитеся, поки люди воюють і помирають». Не знаю, як я набралася мужності, щоб з упевненістю відповісти: «Наші б хотіли, щоб ми продовжували веселитися, поки вони тимчасово не можуть». Поліцейські відійшли від нас. Ми заграли останню пісню для Марека і розійшлися по домівках.

Частина V: Шов суспільства. Надія

Я отримала пропозицію написати цей текст, коли була на резиденції Харківського літературного музею.

Останній вечір у Харкові ми проводили на квартирнику й говорили з харківськими культурними менеджерками про те, що потрібно напрацювати список того, що нас усіх об’єднує, щоб ефективніше протидіяти російській пропаганді. Міф про проросійський Схід і бандерівський Захід був побудований у межах гібридної війни Росії проти України, яка почалася задовго до 2014 року. І Росія продовжує використовувати цей найбільш усталений стереотип, щоб розбалансовувати внутрішню ситуацію в Україні. Але ми можемо протидіяти.

Там, у квартирі українського славіста, професора Гарвардського та Колумбійського університетів Юрія Шевельова, який був змушений тікати за кордон від радянської репресивної машини, я думала про всі ті виставки та нові артцентри, які відкрилися у Львові від початку повномасштабного, про нових митців, які вимушено приїхали до міста, але вирішили в ньому залишитися, про нові ресторани і читання та лекції в бібліотеках. Ще два роки тому ми не могли й мріяти, що у Львові під час війни відбуватимуться культурні заходи, а зараз культурне життя вирує по всій країні, щоб розраджувати, поширювати пам’ять, веселити й засмучувати. Культурні події зшивають людей різного походження і досвіду.

Книга мексиканської авторки Лідії Качо про війну в Україні, присвячена Вікторії Амеліній і Софії Челяк. Приватний архів

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65afd4c11f08d52da349ed86_IMG-6415-1%20(1).jpg">«Читайте також: «Вона не боялася!» — подруги про Вікторію Амеліну»</span>

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

програмна директорка Львівського міжнародного BookForum, журналістка, перекладачка, членкиня PEN Ukraine

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
мюнхенська конференція з безпеки 2025 1938

Але паралелі між тими подіями і сьогоденням набагато глибші, і варто зупинитися, щоб їх розглянути. Симетрія між Німеччиною та Чехословаччиною у 1938 році та Росією та Україною у 2022 році вражає, і роздуми над цими подібностями можуть допомогти нам краще зрозуміти сьогодення. Як ніколи раніше, ми є в'язнями чуток, дезінформації й емоцій. Історія дозволяє принаймні спокійніше оцінити перспективи. Тож розгляньмо:

Гітлер заперечував легітимність чехословацької держави. Як канцлер Німеччини він систематично заперечував, що вона має право на існування. Хоча її лідери були обрані демократичним шляхом, він стверджував, що вони не мають права керувати. Оскільки населення країни розмовляло різними мовами, він стверджував, що не існує такого поняття, як громадяни Чехословаччини. Гітлер стверджував, що сама Чехословаччина була штучною, результатом історичного повороту, який ніколи не повинен був відбутися, — підсумком Першої світової війни. Він стверджував, що існування національної меншини дає йому право втручатися в чехословацьку політику.  У травні 1938 року він наказав своїй армії готуватися до швидкого удару по Чехословаччині. Він також активізував свою агентуру всередині країни. 12 вересня Гітлер виголосив перед німцями запальну промову про цілком вигадане винищення німецької меншини в Чехословаччині. Ми знаємо, що було далі: Великобританія і Франція разом з Німеччиною й Італією вирішили в Мюнхені 30 вересня, що Чехословаччина повинна поступитися Німеччині критично важливими прикордонними територіями. Це були найбільш оборотоздатні частини країни. Чехословацькі лідери, незважаючи на те, що з ними не радилися, вирішили прийняти розділ своєї країни.

Британський прем'єр-міністр Невілл Чемберлен з німецьким міністром закордонних справ Йоахімом фон Ріббентропом у Мюнхені, 15 вересня 1938 року. Фото: ASSOCIATED PRESS/East News

Щоб побачити, де ми знаходимося зараз, було б корисно уявити, як все могло б піти за іншим сценарієм. Абзац, який не відповідає дійсності, виділений курсивом:

Чехословацькі лідери вирішили чинити опір. Хоча від президента Бенеша очікували, що він втече до іноземної столиці і сформує уряд у вигнанні, він залишився в Празі. Його позиція була сильнішою, ніж могло здатися. Хоча Чехословаччина була новою державою і маловідомою для європейських держав, вона була успішною демократією та індустріальною державою. Вона мала найкращу збройову промисловість у Європі, а низка укріплень покращила природний захист, який забезпечували гірські хребти на кордоні з Німеччиною. Хоча в столицях Європи мудрі голови очікували, що німці дійдуть до Праги за три дні, насправді Вермахт застряг у горах. Почалася Судетська війна. 

Європейська громадська думка спрямувалась проти агресорів. Німеччина була змушена перекинути війська з інших регіонів, а потім мобілізувати ще більше солдатів. У розпал війни з непевним результатом це було непопулярно. Побачивши успіх чехословацького опору, британці та французи почали надавати допомогу, спочатку фінансову, а потім і військову. Американці допомогли британцям допомогти чехословакам. Франція знову окупувала території, які вона дозволила  забрати Німеччині кількома роками раніше. Через рік після початку так званої Судетської війни Гітлер вирішив, що йому потрібна швидка перемога, щоб убезпечити своє внутрішнє становище і залякати європейські держави. Під прикриттям чергової мобілізації він віддав наказ про вторгнення на балтійські території Польщі. Але йому не вдалося зберегти операцію в таємниці. Німці почали протестувати. Поляки встигли відвести війська від свого східного кордону. Гітлер був змушений відкликати операцію. Тим часом чехословаки скористалися хаосом, щоб провести низку десантних операцій у тилу німців. Німці вийшли на вулиці з вимогою миру. Судетська війна закінчилася.

Так, ми не можемо сказати напевно, що могло б статися. Але якби Чехословаччина чинила опір, ми можемо бути цілком впевнені, що Другої світової війни, — принаймні такої, яка почалася у вересні 1939 року, — не було б.

Війна проти Чехословаччини в 1938 році була б дуже важкою для німців. Гітлер не блефував, але його армія не була готова. Розділ Чехословаччини без бою значно полегшив йому завдання. Коли Німеччина вторглася до Польщі у вересні 1939 року, вона використовувала неушкоджені чехословацькі танки та інше чехословацьке озброєння. А також контролювала чехословацькі економічні та людські ресурси. Якби Чехословаччина чинила опір, цього б не сталося. Навіть якщо припустити, що Чехословаччина зрештою була б розгромлена Німеччиною, Німеччина не змогла б так швидко напасти на Польщу. Крім того, коли Німеччина вторглася до Польщі у вересні 1939 року, вона покладалася на союз з Радянським Союзом, укладений у серпні того ж року в угодах, відомих як пакт Молотова-Ріббентропа. Якби Чехословаччина чинила опір, Радянському Союзу було б набагато важче обрати таку активну форму умиротворення нацистів. Неясно, чи наважилася б Німеччина взагалі вторгнутися в Польщу без підтримки СРСР.

Тож видається логічним припустити, що Німеччина була б як мінімум загальмована і позбавлена престижу та впевненості в собі, які з'явилися після блискавичних перемог над Польщею в 1939 році, а потім над Францією в 1940 році. Опір Чехословаччини зробив би умиротворення Гітлера, яке до того часу було основним напрямком європейської політики, майже неможливим.

Тепер давайте розглянемо деякі глибші подібності між 1938 і 2022 роками. Збіг двох зустрічей у Мюнхені є частиною двох довших історій, до жаху схожих між собою.

Путін заперечував легітимність української держави. Хоча її лідери були демократично обрані, він стверджував, що вони не мають права керувати. Оскільки український народ говорив різними мовами, він стверджував, що не існує такого поняття, як громадяни України. Путін стверджував, що сама Україна є штучною, результатом історичного повороту, який ніколи не повинен був статися, — розпаду Радянського Союзу. Він стверджував, що існування національних меншин дає йому право втручатися в політику України. У якийсь момент 2021 року він наказав своїй армії підготуватися до швидкого удару по Україні. Він також активував своїх агентів усередині країни. У низці промов у грудні того ж року Путін надав привід для майбутнього вторгнення в Україну.

Тут хронологія подій повертається в інший бік. На початку 2022 року сталося те, чого мало хто очікував за межами України.

Українські лідери вирішили чинити опір. Хоча загалом очікувалося, що президент Зеленський втече до іноземної столиці і сформує уряд у вигнанні, він залишився в Києві. Його позиція була сильнішою, ніж могло здатися. Хоча це була нова держава і маловідома європейським державам, Україна була демократичною та індустріальною державою. Вона мала одну з найкращих оборонних промисловостей в Європі, а її командування мало план, як дозволити російським військам проникнути в Україну, щоб потім оточити і знищити їх. Хоча мудрі голови в Москві та Вашингтоні очікували, що росіяни дійдуть до Києва за три дні, насправді росіяни зазнали поразки під Харковом і Києвом, хоча й здобули значні успіхи на південному сході. До кінця 2022 року Україна повернула собі близько половини територій, які Росія захопила в перші тижні війни. Європейська громадська думка розвернулася проти агресорів. Умиротворення Росії стало складним. Росія була змушена перекинути війська з інших регіонів, а потім звернутися по допомогу до Китаю, Ірану та Північної Кореї.

Цього разу без курсиву: саме так все і сталося. І ці події дають нам відчуття того, що ми можемо втратити.

Через три роки результат війни залишається невизначеним. Безсумнівним є те, що не розпочалася більш масштабна війна.

Україна знищила значну частину російських збройних сил і відвела російські війська від кордонів НАТО. З певною допомогою союзників вона, по суті, виконує всю місію НАТО власними збройними силами і без членства в НАТО. Непрямим, але значущим чином Україна сприяла падінню Асада в Сирії, відволікаючи російські військово-повітряні сили та інші війська

Своїм опором Україна також зробила менш імовірними інші агресивні війни. Хоча це залишилося майже непоміченим, українці також стримали розповсюдження ядерної зброї. Росія використовувала ядерні блефи протягом усієї війни. Ігноруючи їх і чинячи опір звичайному вторгненню за допомогою звичайних засобів, Україна продемонструвала світові, що ядерна зброя не потрібна для того, щоб протистояти ядерній державі. Це, як і багато іншого, залежало від подальшої здатності України воювати.

Хоча ніколи не можна бути впевненим, куди саме веде той чи інший контрфактичний приклад, події в Чехословаччині в 1938 році допомагають прояснити ставки війни в Україні. У першому випадку хронологія призвела до світової війни, оскільки непотрібні поступки Гітлеру створили можливості, яких він не мав би в іншому випадку. Чехословаки, звісно, не були головними винуватцями. Якби Британія і Франція не приєдналися до Італії і Німеччини в Мюнхенській угоді, Чехословаччині було б набагато легше чинити опір. На мою думку, Чехословаччина все одно могла б це зробити, і таким чином запобігти світовій війні. Але важливо розуміти, що великі держави також несуть відповідальність.

Якби Чехословаччина діяла, щоб запобігти світовій війні, навряд чи чи чиясь уява зайшла б так далеко. Навряд чи хтось подякував би чехословакам за те, що вони запобігли тому, чого не сталося. Історія натомість записала б Судетську війну, або Центральноєвропейську війну, або щось подібне. Про це варто пам'ятати.

Ми не цінуємо того, чому запобігли українці. Нам бракує уяви, або, можливо, великодушності, щоб побачити тут і наші власні інтереси

Ніхто у верхах Маск-Трамп, гадаю, не замислюється над тим, що сталося б, якби Україна не чинила опору, або що станеться, якщо американська політика унеможливить цей опір. З якихось причин більшість високопосадовців в адміністрації Трампа зайняли позицію, яка нагадує російський погляд на війну. Але Росія може перемогти, лише якщо її умиротворити, тобто допомогти їй. Через три роки американці, здається, поспішають до Мюнхена, щоб заспокоїти агресора. (За винятком держсекретаря Марко Рубіо, літак якого, як повідомляється, мав технічну несправність).

Один зі способів розглянути поточний стан подій полягає в наступному: українці тримають нас у своєрідному підвішеному 1938 році. 1938 році, який триває вже три роки. 1938 рік був далеким від ідеалу, але він був набагато кращим, ніж 1939 рік і світова війна. Своїм опором, по суті, самотужки українці створили часову лінію, якої інакше не існувало б. Решта з нас хоч і живе в цьому часі, мало чим на нього заслужила.

Якими б не були інші мотиви адміністрації Трампа в умиротворенні Росії, цей брак вдячності є одним з них.

Сам Трамп, його віцепрезидент, людина, яка має владу (Маск) і їхнє оточення загалом схильні ставитися до України як до певного подразника — тобто як до проблеми, а не як до рішення. Вони дуже далекі від розуміння того, що Україна стримує хаос і війну далеко за межами своїх кордонів. Або, можливо, вони звинувачують Україну саме в цьому досягненні, тому що хочуть війни і хаосу

Як би там не було, політика Трампа, принаймні в останні кілька днів, була гонкою на умиротворення. Він намагався зробити нормою розмову з Путіним. Його адміністрація публічно заявила, що має робити Україна. І знову ж таки, якими б не були мотиви, операційна логіка полягає в умиротворенні: надання землі агресору, зменшення суверенітету країни, на яку напали.

Історія може допомогти нам запам'ятати певні закономірності причинно-наслідкових зв'язків. Вона також може, що, можливо, важливіше, нагадати нам, що багато речей є можливими, включно з тими, які, на краще чи на гірше, насправді не відбулися. Від рішень кількох людей у критичний момент може залежати перехід одного ланцюга подій в інший.

Будь-яка іронія буде втрачена для американських і російських переговорників у Мюнхені. Російських дипломатів навчили вірити, що 1938 рік був спрямований проти Радянського Союзу, а отже, що саме вони були справжніми жертвами — а це, в принципі, і є путінською інтерпретацією історії в цілому. Люди, які інструктували американську команду, навряд чи знають, що сталося в Мюнхені у вересні 1938 року, як це не сумно констатувати.

Але не потрібна ні іронія, ні навіть історія, щоб побачити логічну проблему умиротворення Путіна зараз.

Росія є агресором. Росія відкрито заявляє, що її цілі у війні виходять далеко за межі того, чого вона досягла зараз. Росія зацікавлена в паузі у війні, тому що її справи йдуть погано, і тому що її лідери небезпідставно вважають, що припинення вогню покладе край підтримці України з боку США, відволіче європейців і ускладнить Україні мобілізацію населення і ресурсів для подальшого російського удару. Росія також зацікавлена в тому, щоб американські лідери нібито надали їй українську територію, зокрема ту, яку вона навіть не окупує. Це створює прецедент того, що міжнародне право не має значення і/або що Україна не є легітимною державою, захищеною таким правом.

Умиротворення Росії, якщо воно призведе до її перемоги зараз чи пізніше, цілком може створити умови для світової війни. Росія, яка знищить Україну фактично за американської допомоги, буде зовсім іншою країною. Українські ресурси, як і ресурси Чехословаччини в 1938 році, здатні зробити з агресора набагато сильнішу силу

Це незручний момент, але його треба враховувати. Україна має найкращу армію в Європі і найбільш загартовану в боях. Це єдина країна на Заході, яка вела велику війну в цьому десятилітті. Вона впроваджує інновації швидше, ніж інші можуть скопіювати. Все це — і сільське господарство, і корисні копалини, і порти — може бути втрачено Росією. І тоді, звичайно, через деякий час Європа зіткнеться з набагато потужнішою країною, створеною для війни, з лідерами, які вірять, що війна працює.

Перемога Росії, особливо за сприяння американської дипломатії, відкриває світ не лише для подальшої російської агресії в Європі, але й для загарбницьких війн скрізь. Вона також майже напевно означає поширення ядерної зброї, оскільки майбутні агресори і ті, хто їх боїться, засвоять урок, що ядерна зброя необхідна.

Російсько-українська війна жахлива, і вона повинна бути припинена. Але умиротворення — це очевидний короткий шлях, який веде до більш тривалого і кривавого конфлікту. Було б не так складно, принаймні в нормальних умовах, застосувати американську силу, щоб покласти край війні Росії в Україні. Логіка проста: ускладнити ситуацію для Росії і полегшити її для України.

Зараз американська політика є протилежною.

Маск-Трамп ускладнює українцям завдання утримати нас у нашому розширеному 1938 році. Звичайно, це не означає, що американська політика буде послідовною, не кажучи вже про успіх. Війна фактично не може бути зупинена без участі України та Європи. Прагнення швидкого врегулювання, найімовірніше, призведе до несподіваних наслідків, на які американцям, найімовірніше, не вистачить терпіння. Прагнення до швидкої угоди призводить до поспіху, який випускає з поля зору важливі аспекти проблеми.

Враховуючи загальний рівень проблем у федеральному уряді, важко уявити, що американці дуже добре підготувалися до цих зустрічей — натомість росіяни будуть готові. Американці не можуть підняти в повітря офіційні літаки. Чиновники нижчого рангу зараз намагаються кваліфікувати більш радикальні поступки, на які Трамп, його міністри оборони і держсекретар пішли публічно.

Але як би там не було, першим американським кроком за президентства Маска-Трампа стало схвалення умиротворення. Свідомо чи ні — я не беруся стверджувати — цей вибір підштовхує нас на крок до 1939 року.

Джерело https://snyder.substack.com

20
хв

Політика умиротворення в Мюнхені

Тімоті Снайдер 

Колишню модель можна сміливо назвати прикладом того, що таке дружина впливового і багатого чоловіка. Ідеальна укладка, висока шпилька і колекція сумок Birkin. Не дивно, що щойно стало зрозуміло, що Дональд Трамп повернеться до Вашингтону удруге, численні коментатори як усі винесли вердикт. Тепер саме американка формуватиме стиль на роки.

Попри модельне минуле і розкішні оголені фотосесії у Sports Illustrated Swimsuit Issue і British GQ, Меланію важко назвати просто гарною лялечкою
Двічі перша леді. Фото: AP/EAST NEWS

Хоча за модельне минуле словенці дорікали не раз. У розпал президентської кампанії британський таблоїд умудрився випустити статтю, що, мовляв, місіс Трамп була ескортницею. Але обурена Меланія подала до суду, домоглась офіційного вибачення і отримала компенсацію приблизно у три мільйони доларів.

Можна списати подібні вкиди на банальну людську заздрість. Бо, як виявилось, пані Трамп зовсім нетовариська. Навіть на весіллі не мала традиційних подружок нареченої. І по-справжньому близька лише з батьками та сестрою.

— Меланія була однією з найуспішніших моделей, і вона робила багато фотосесій, у тому числі, для обкладинок і великих журналів. Це було фото, зроблене для європейського журналу до того, як я познайомився з нею. В Європі такі фотографії дуже модні та поширені, — виступив Трамп на захист дружини після звинувачення у легковажності.

І справді, це цнотливі американські журналісти не бачили реаліті-шоу за участю принцеси Софії Шведської. Колишня модель чоловічих журналів, чиї плакати мав у кабіні кожен далекобійник, стала чудовою дружиною принца Карла-Філіппа та мамою чотирьох янголяток. 

Меланія і Дональд вперше зустрілися 1998 року в Нью-Йорку на вечірці після тижня моди. На вечірку тоді ще майбутній президент США прийшов не сам, а з парою — 25-річною мільйонеркою, спадкоємицею косметичного бренду Селіною Мідельфарт. Щойно білявка модельної зовнішності пішла попудрити носика, Трамп наткнувся біля бару з прекрасною шатенкою. Між ними спалахнула іскра, і Трамп попросив телефон дівчини. Але хитра модель сказала, що сама йому зателефонує — і Дональд віддав усі свої контакти.

Меланія Трамп була на обкладинці Vogueу 2005 році

За кілька років Меланія у весільному вбранні від Джона Гальяно позувала для обкладинки Vogue, і це був один із найбільш успішних номерів глянцю. Багато хто хотів би бачити вишукану і сильну дружину Трампа на обкладинці знову. Але на заваді стали політичні погляди одіозної редакторки Анни Вінтур — вона навідріз відмовлялась зробити кавер саме з дружиною Трампа увесь перший термін і після. Хоча у Мішель Обами було цілих три обкладинки, у Джил Байден — дві. А Камала Гарріс була частим гостем статей про сильних жінок. Меланії за вісім останніх років запропонували лише сторінку у розвороті. На це норовлива перша леді чемно відмовилась і сказала, що в неї багато часу. 

Щоправда, кажуть, що після свіжого випуску глянцю Hello керівництво видавництва Conde Nast, якому належить Vogue, має намір «дружити» з Дональдом Трампом, тож не виключено, що Анні Вінтур доведеться поступитися своїми принципами щодо Меланії. І піти на компроміс попри те, що перша леді може відповісти холодне «ні». 

У своєму інтерв'ю Піту Гегсету (нинішній міністр оборони США. — Авт.) у 2020 році на Fox News пані Трамп сказала, що Vogue був дуже упереджений до неї. А Гегсет взагалі підмітив, що Вінтур ненавидить республіканців — і тому таких обкладинок не мали Лора та Барбара — дружини двох Бушів. 

Тож Анна Вінтур зараз має вибрати, що їй дорожче — ліві погляди чи офіційний кінець повістці «різноманіття та толерантності» з появою там Меланії

Тим паче офіційна фотографка першої леді Реджін Маго уже повідомила, який образ першої леді нестиме в маси дружина Трампа на другий термін:

— Вона завжди на правильному місці. Вона завжди позаду свого чоловіка. Він у світлі, а їй світло не потрібно. Вона — дуже хороший номер два. Завжди спершу йде її чоловік, і мені це до вподоби, в неї міцні сімейні цінності, бути хорошою дружиною і дбати про те, щоби всі були щасливі. 

Меланія Трамп у тіні свого чоловіка. Фото: BRENDAN SMIALOWSKI/AFP/East News

Меланія Трамп — жінка, яка далеко не про гарне вбрання і бренди. Під час першого терміну її син Беррон став об'єктом критики агресивних прихильників Гілларі Клінтон. Десятирічний хлопчик відверто нудьгував на державних заходах і шукав, чим би розважитись, але ці кадри множились прихильниками демократів по соцмережах. Із підписом: «подивіться, молодший син Трампа — аутист»!

Саме тоді Меланія почала кампанію Be Best, націлену на допомогу дітям і боротьбу з кібербулінгом. А ще відмовилась від переїзду до Білого дому, аби дитина могла комфортно відвідувати приватну школу та гуртки у Нью-Йорку. За іронією долі, Беррон виріс у двохметрового красеня і спортсмена. І колишні критики тепер гуглять, де можна зустріти спадкоємця Трампа. Та підозрюють, що колись він теж буде балотуватись у президенти. 

Подружжя Трамп та їхній син Беррон. Фото: JIM WATSON/AFP/East News

Меланія Трамп — третя дружина Трампа, яка брала чоловіка уже з 4 спадкоємцями. Тож не дивно, що напередодні кампанії-2024 перша леді вирішила переглянути умови шлюбного договору. Видання Page Six повідомляло, що оновлені умови стосуються фінансів і майна та спрямовані на збільшення трастового фонду, створеного для єдиного сина пари — 17-річного Беррона. Крім того, у світлі величезної кількості позовів проти Трампа і розслідувань його діяльності Меланія вирішила перестрахуватися, аби у нащадка були всі умови для якісної освіти та кар'єри. 

Чи є це цинічно та матерільно? Абсолютно ні, враховуючи, що пані Трамп має найдовший шлюб з чоловіком, є арбітром між його численними дітьми та внуками та виконує функції першої леді дуже достойно. Це такий рівень відповідальності та ризиків, коли кожна жінка зробила би так само. 

Тим паче сам Трамп неодноразово підкреслював, що його Меланія — це найулюбленіша дружина з усіх трьох. Тож це логічний компроміс між подружжям

Люди з оточення президентської пари кажуть, що коли на орбіті присутня Меланія, Дональд менш імпульсивний у спілкуванні. І що важливо, менше постить у соціальних мережах. Ще у 2018 році Меланія Трамп заявляла, що вона не завжди погоджується з тим, що її чоловік пише у Twitter. І навіть радить йому сховати телефон.

— Я не завжди згодна з тим, що він твітить, і я йому кажу це, я даю йому свою чесну думку і чесну пораду, — заявила Трамп у ході турне Африкою, своєї першої сольної поїздки в ролі першої леді. — Іноді він слухає, а іноді — ні.

— У мене є власний голос і мої думки, і для мене дуже важливо висловити те, що я відчуваю, — додала вона виданню The Hill

Меланія сильно виросла як самостійна фігура — її інтерв'ю більш продумані, меседжі чіткі, все більше видно характер дуже непростої штучки. Тому голоси, що «she is by far the classiest first lady we have seen in decades» (з англійської «вона, безумовно, найстильніша перша леді, яку ми бачили за останні десятиліття»), все гучніше звучать навіть від тих, хто голосував за Обаму та Байдена.

Перша леді Меланія Трамп під час інавгурації. Вашингтон, 20 січня 2025 року. Фото: DOUG MILLS/The New York Times Agency/East News

Коротше кажучи, Трамп зробив правильний вибір, коли віддав свою візитку на вечірці у 1998 році саме Меланії. Такої першої леді у Білому домі ще не було.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Меланія Трамп: Гламурна перчинка, яка стала першою леді двічі

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Як дипломат я свідомо обрав Київ»

Ексклюзив
20
хв

Аґнєшка Голланд: Світло всередині нас

Ексклюзив
20
хв

Цікаві факти про гурт «Циферблат» (Ziferblat), який представляє Україну на Євробаченні-2025

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress