Ексклюзив
20
хв

«Я буду говорити про неї "Ліза"». Революційне обґрунтування вироку в справі смерті Єлизавети

Доріана С., ґвалтівника і вбивцю Лізи, засуджено до довічного ув'язнення. Обґрунтування вироку за зґвалтування і вбивство Єлизавети дає надію скривдженим та їхнім близьким. Воно показує, що в системі правосуддя є місце для емпатії та підметного ставлення до людини. Це велика рідкість.

Анна Й. Дудек

Мовчазний протест після смерті Лізи, біженки з Білорусі. Фото: Maciej Wasilewski/Agencja Wyborcza.pl

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

25 лютого минулого року оголену, непритомну Єлизавету знайшов сторож у воротах на вулиці Żurawia у Варшаві. Він викликав на місце події швидку допомогу і поліцію, і Єлизавету доставили до лікарні. Вона була в критичному стані. Вона не прийшла до тями і померла 1 березня. У день, коли стався напад, був заарештований злочинець, Доріан С. 

23-річному чоловікові були пред'явлені звинувачення в пограбуванні, сексуальному злочині і замаху на вбивство із застосуванням холодної зброї. Суд постановив взяти його під варту.

Ліза

Зараз у Варшавському окружному суді Доріан С. засуджений до довічного ув'язнення за зґвалтування і вбивство 25-річної Лізи. Її сім'я отримає відшкодування. «Обвинуваченого слід якомога швидше стерти з пам'яті, щоб скоєне ним зло не стало притягальною силою», — сказав суддя Павел Добош у мотивувальній частині вироку. І саме обґрунтування у цій справі слід вважати новаторським. Я читала і чула багато виправдань у справах про насильство, в тому числі сексуальне. Я читала обґрунтування закриття справ, рішення судів про відхилення скарг на закриття справ. Жодного разу в жодному з них я не зустріла ставлення до потерпілої особи як до суб'єкта. Я не знайшла ані крихти співчуття. У багатьох не було навіть звичайної людської порядності. Лише юридичні заяви, статті, параграфи. У цих обґрунтуваннях не було нічого про те, хто і кому завдав шкоди. Саме тому я вважаю мотивацію судді Павла Добоша винятковою. І такою, що дає надію всім тим, хто вирішив боротися за справедливість і за себе. 

Про вбиту Єлизавету суддя Добош сказав: «Ліза». Як він пояснив, він використав цю зменшувальну форму, щоб «жертва її життя не стала знеособленою»

«Ліза пережила біль, жах, врешті-решт смерть. Саме тому я буду говорити про жертву саме так, щоб вона не залишилася в нашій пам'яті лише — говорячи юридичною мовою — як об'єкт злочину, як об'єкт виконавчої дії», — сказав він. Він розповів про життя Лізи: «Разом з ним (партнером Лізи — ред.) вони знайшли безпечне місце в Польщі, у Варшаві. Вони обидва, можна сказати, біженці. Ліза з Білорусі, а Данило з України. У лютому минулого року, з нагоди дня народження Лізи, вони поїхали до Іспанії. Будували якісь свої плани, мріяли про подальше життя».

У повсюдному наративі про людей, які постраждали від сексуального насильства, вторинно віктимізуються в судах, поліції, прокуратурі, де ми постійно чуємо про те, що «зрештою, вона була п'яна», «вона була в короткій сукні», «вона поводилася зухвало», його слова про те, що ситуація, в якій опинилася Ліза, повернувшись вранці додому після зустрічі з подругою Анною після «дівич-вечора», була природною, є революційними. Не обставини чи поведінка Лізи призвели до трагедії. 

29.02.2024, Варшава, Середмістя, вулиця Маршалковська. Протест і марш мовчання від вулиці Журавя до Палацу культури і науки під гаслом «Її звали Ліза» у зв'язку зі смертю білоруської дівчини Лізи після нападу і зґвалтування, що сталися на вулиці Журавя. Фото: Maciek Jaźwiecki / Agencja Wyborcza.pl

Наша донька, сестра, дружина, подруга

«Ця ситуація не характеризується чимось надзвичайним, вона є природною. Зрештою, ми можемо уявити, що наша донька, сестра, дружина, партнерка, подруга (...) йде цією вулицею, цією дорогою, у такий самий час. Ліза щось переглядає в телефоні, позаду неї наближається молодий чоловік, сильніший за неї, вищий. У нього в руці балаклава. Він підходить до Лізи, одягає цю балаклаву. Виявляється, у нього в руці ще й ніж. Він приставляє цей ніж до шиї Лізи, закриває їй рот іншою рукою і штовхає її до стіни. Він притискає її своїм тілом, в якийсь момент вихоплює її телефон. Ліза щось каже чоловікові. Її рухи обмежені тілом, вона не може вирватися і не може піти», — сказав суддя Добош. 

У Польщі — хоча не тільки тут — жертви насильства не сприймаються серйозно. Рідко хто їм вірить, ставлячи під сумнів їхні розповіді, намагаючись присоромити їх і перекласти на них провину. Цим рясніють судові процеси. Найсвіжіший приклад: справа Вікторії, молодої жінки, яку зґвалтували, і суддя запитав її, чи «їй це сподобалося». І чому вона не завадила. Саме тому була створена петиція, адресована міністру юстиції Адаму Боднару, з проханням «вжити негайних заходів для поліпшення ставлення системи правосуддя до людей, які пережили сексуальне насильство». Фемінотека закликає до навчання суддів, працівників судів, прокуратури та експертів розпізнаванню, розумінню та належному поводженню з людьми, які пережили сексуальне насильство, до регулярного моніторингу та оцінки процедур роботи з людьми, які пережили сексуальне насильство, з метою усунення системної недбалості, а також до створення спеціалізованих відділів у прокуратурах та судах усіх рівнів, куди б передавалися справи про домашнє, сексуальне, ґендерно зумовлене насильство, і де б працювали люди, які пройшли відповідну підготовку з цієї тематики.

Саме тому це обґрунтування є унікальним. Воно має бути обов'язковим для прочитання поліцейськими, прокурорами, суддями та експертами.

Тому що на цьому місці міг опинитися будь-хто з нас. Дочка, подруга, сусідка, сестра. Жодна з нас не є номером справи

І кожна з нас заслуговує на гідність і — це дійсно можливо — на повагу та співчуття.

No items found.

Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Нинішній Трамп суттєво відрізняється від того, що вступив на посаду сім років тому. Інавгураційні заходи були більш консервативними та американоцентричними — це читалось від лаконічних заяв до бенкетного меню з локальними смаколиками, на кшталт стейку з Омахи (штат Небраска) та вина з Каліфорнії.

Присяга 47-го президента США. Фото: Rex Features/East News

Попри те, що Трампа часто називають другом Путіна, знайомим Орбана і цинічним бізнесменом, левова частина його промови була присвячена США. У ній червоною ниткою йшлось про те, що Америку «знову поважатимуть в усьому світі». 

— Золота ера Америки починається зараз. Від сьогодні наша країна процвітатиме. Нам будуть заздрити всі нації та країни. Кожного дня адміністрація, я особисто, буду ставити завжди Америку на перше місце, — сказав 47-й президент США.

Це досить сміливі амбіції на тлі того, що в західних колах все частіше визнають, що скрутне становище України виникло через слабке лідерство Заходу і його умиротворення Росії та Китаю

Коли Путін урочисто святкував анексію Криму та плескав утворенню квазідержав ДНР та ЛНР, велика частина західних лідерів умиротворювала Кремль. Ба більше — шукала способи, як можна зрозуміти росіян і раділа, коли коли можна було списати щось на ефемерних українських радикалів та нашу корупцію. 

Плескаючи словам Трампа про «сильну Америку» — варто згадати усе. І тут буде досить інфантильна позиція Барака Обами — самоусунутись, і відверте бажання Ангели Меркель заробити на російському газі. Уже мовчу про двох французьких президентів — Ніколя Саркозі, а потім Франсуа Оланда — всі вони широко заплющували очі на війни та продовжували зустрічатися з міжнародним злочинцем Путіним та палко тиснули йому руку. І нічого, що кричала Україна у вогні, намагалась достукатись до голосів розуму Польща в особі трагічно загиблого в авіатрощі під Смоленськом Леха Качинського, розкладали на атоми російські гібридні схеми країни Балтії… Східну Європу ще донедавна вважали неконструктивними русофобами. 

Під час виборчої кампанії Трамп обіцяв вирішити питання російсько-української війни за 24 години. Виявилось, це була ілюзія — тому можна сміливо сказати, що одну передвиборчу обіцянку новий президент США не виконав

Утім, у своєму зверненні до народу він оголосив нову тезу, пообіцяв: 

— Ми закінчимо війни, навіть в які не вступали. Я буду людиною, яка встановлює мир у всьому світі.

У цьому є щось іронічне, бо традиційно про мир у всьому світі наївно говорили фіналістки конкурсу краси Miss Universe, чиїм власником був ніхто інший як Дональд Трамп.

Утім, чи можливий цей мир? Що ж, тут би хотілось зауважити, що Україна точно заслуговує на більше, ніж короткострокове врегулювання, в якому Путін буде винагороджений новими окупованими землями за свою жорстокість. Якщо раніше Трамп усі помилки вішав на Джо Байдена, то зараз цього алібі нема. Джо і пані Джил не приховували своїх радощів, що глобальні виклики уже не їхній клопіт, хай про це думає наступник.

Із цікавого та несподіваного — Трамп зібрав на свою інавгурацію рекордні 250 мільйонів доларів пожертвувань. До збору долучились провідні технологічні компанії, криптоінвестори та банки. Присягу гаранта слухали топи Google, Apple, Open AI, Amazon, Ілон Маск та Маск Цукерберг — всі ті, кого називають технокапіталістами.

Тепер вони теж пов'язані з Трампом і мають відповісти собі на питання, чи готові до нових викликів, до потенційної Третьої світової війни

І врешті, як може допомогти новий айфон та алгоритм Facebook, коли уже зараз Китай розбудовує свою армію і флот вражаючими темпами, щоб кинути виклик США. Врешті, як самі бізнесмени ставляться до апетитів Китаю, якщо ще вчора Пекін був чи не найбільш важливим торговельним партнером Америки?

Поки Трамп обіцяв мир у всьому мирі, на публіку виліз російський диктатор, який привітав нового президента США і заявив, що готовий до переговорів про «довготривалий мир». Попри те, що у світі не бракує корисних ідіотів та наївних мрійників про іншу, покращену Росію, ця вилазка в люди з сигналами не просто так.

Лише за десять днів до завершення президентського терміну Джо Байдена його Міністерство фінансів оголосило про нові жорсткі санкції проти Росії, спрямовані в основному на нафтогазову галузь, — корону російської економіки. 

Старий та новий президенти США. Фото: Rex Features/East News

Члени команди Трампа, як то майбутній державний секретар Марко Рубіо або радник з питань нацбезпеки Майк Уолц, визнали, що шукають важелі впливу на Москву. І стара адміністрація вручила їх новій, аби переконати силою піти Путіна на компроміс. 

Саме тому Мінфін США оприлюднив список із 100 російських компаній, серед яких такі гіганти, як один із найбільших виробників зброї «Тактичне ракетне озброєння» та Московська біржа

За задумкою, зменшення доходів від російських вуглеводнів може стати певним важелем впливу. Звісно, пакет допомоги із новими ракетами та літаками був би краще, але і це непогано. Усього тиждень санкцій — і надходження доларів до Росії впали до рівня 1990-го року. Третина валютної виручки топових російських кампаній застрягла за кордоном якраз через нові санкції. А малий приватний бізнес Росії стогне, бо стоїть на межі банкрутства.

Тому Путін задумався, як же далі скидати долари від «бізнесу президентів» та як уникнути голодних бунтів на Росії. 

Аби у Трампа не було спокуси зняти кілька санкцій, Байден вписав «пасхалку». Внести зміни до списку може лише Конгрес, а так як більшість матимуть республіканці, то Путін з нафтодоларами — вже їхній головний біль.

Дональд Трамп своїм посланням до народу пообіцяв кінець хаосу у світі. Але питання, чи не переросте все у Третю світову і хто наступний сидітиме в окопах, крім українців, за захист вільного світу — відкрите.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Мирний Трамп перед лицем хаосу. Чи зможуть США стати сильними знову?

Марина Данилюк-Ярмолаєва
культура львів україна челяк

Частина I: Втрата сенсу

Якихось три роки тому на прохання «Розкажіть про культурні події у Львові» я відповіла б, що немає більше культурних подій. Три роки тому на короткий час ми всі втратили віру в культуру як щось високе і стали свідками того, як вона працює в межах режиму тотального захисту. 

Культурним заходом тоді був шелтер у театрі імені Леся Курбаса. Це один з перших неакадемічних театрів у Львові, відкритий у 1989 році і названий на честь режисера, розстріляного в урочищі Сандармох разом з іншими діячами і діячками української культури. Актори та режисери театру адміністрували прихисток для тих, хто тікав від війни. 

Прихисток для втікачів від війни в театрі Леся Курбаса, Львів 2022. Фото: Данило Павлов/Reporters

Культурним заходом було й оголошення прибуття і відбуття евакуаційних поїздів поеткою Катериною Міхаліциною. Або діяльність художників, які возили людей на кордон. Також культурним заходом стали збори співачкою коштів на медичні турнікети й термобілизну.

До більш звичних форматів діячі культури стали повертатися, щоб допомогти відволіктися біженцям. Стали організовувати читання в укриттях, концерти в шелтерах, відкрили акторську школу для дітей. Куратори й мистецтвознавці вдень проводили екскурсії вулицями Львова, а ввечері — аукціони картин найвідоміших українських художників, аби зібрати гроші на потреби ЗСУ.

У той час я відкидала будь-яку думку про можливість проведення фестивалів і про те, що хтось з іноземних авторів наважиться приїхати й провести літературні зустрічі. Все це не мало сенсу: мистецтво заради розваги, заради розвитку, заради мистецтва зрештою стало для нас недоступним привілеєм. Читати книгу, дивитися довгий фільм стало неможливим, адже неможливо було надовго відволікатися від новин, комунікацій по волонтерці, робочих чатів. Війна забрала час для себе. Забрала й особисті кордони, залишивши тільки спільний.

Частина II: Необхідність говорити

Ми зустрілися з Пітером Померанцевим (британський журналіст і письменник, спеціаліст із сучасної російської пропаганди — Ред.) у Віденській кав’ярні в кінці березня 2022 року, ще до деокупації Київщини, Сумщини й Чернігівщини. Пітер розпитує, як я, як проєкти та робота. А потім питає, на які дати я планую цьогорічний фестиваль.

Над містом ракети, російські війська можуть просунутися далі вглиб країни, планувати можливо лише на кілька наступних годин. Така реальність — не тло для організації літературних фестивалів. Але Пітер нагадує мені про фестиваль Live Aid. І далі:

— Твій фестиваль матиме таке ж значення, як і концерти, які були організовані у Сараєво. Особливо якщо транслювати події англійською мовою. Письменники приїдуть, щоб бути частиною історії. Якщо я приїхав, ми назбираємо по світу ще дев’ятнадцять авторів, які не боятимуться. І будемо розповідати про воєнні злочини, наполягати на організації трибуналу та розвіювати міфи про Україну. 

Софія Челяк у Львові. Приватний архів

Через декілька днів звільнили Київщину, ще через 10 днів я опитувала там свідків окупації. У перервах між поїздками в область писала концепцію фестивалю. У тексті намагалась передати емоції від того, як бачила в Макарові трактор, що працював на щойно розмінованому полі, — серед залишків снарядів, між зруйнованими будинками. Хотілося розповідати про те, як квітнуть дерева, а комунальники підмітають тротуари біля церкви Святого Апостола Андрія Первозванного, на подвір’ї якої виявили могилу, в якій під час ексгумації знайшли тіла 117 бучан. Наш досвід ставав настільки інтенсивним, що не виражати його через культуру стало неможливо. 

Ми все ще не могли вбирати досвід інших, але життєво необхідно стало говорити про власний досвід

У травні 2022 року ми почали співпрацю з НАY Festival, який допоміг перекладати й поширювати наші події англійською та іспанською мовами. Провели фестиваль у жовтні, у львівському укритті відбулися 30 українських і 20 іноземних подій. Для нас було важливо поєднати українських учасників з іноземними, адже для наших гостей фестиваль став можливістю говорити, створював концентроване інтелектуальне середовище для генерації ідей. 

Іноземних гостей ми кликали, щоб запропонувати їм досвід, який перетворить їх на свідків нашої війни, дозволить свідчити на величезні аудиторії про нашу війну від свого імені. Нам вперше довелося писати протоколи безпеки та страхувати наших учасників. Зрештою події переглянули близько десяти мільйонів людей у понад ста країнах. Тривога під час фестивалю залунала лише один раз — на останній події, і ми вважали це успіхом і неймовірною вдачею. 

Далі ми з частиною учасників сіли на нічний поїзд до Києва. Ми прибували вранці 10  жовтня, і того самого дня у Києві відбувся наймасованіший від початку повномасштабного вторгнення обстріл. А у Львові стався повний блекаут, оскільки російські ракети вдарили по об’єктах інфраструктури. Близько десяти гостей фестивалю опинилися в укритті київського готелю. На наступний день ми евакуювали їх з України. У той приїзд ми мали показати їм наслідки окупації Київщини, але досвід, який вони пережили в Києві за один ранок, виявився інтенсивнішим за очікуваний. І вони свідчили. 

На другий рік повномасштабного вторгнення, згідно з дослідженнями, українці почали читати більше в порівнянні з «довоєнним» 2021 роком. Найпопулярнішими книжками стали історичні книги й класична література. Люди в текстах шукають відповіді на запитання, чому Росія на нас напала. Або ж заповнюють прогалини у знаннях про українську культуру. Часи загрози для суверенітету держави стають часами підвищеної зацікавленості культурою та літературою. Спільна спадщина зшиває наші досвіди.

Частина III: Пам’ять

Ми стоїмо з Ґреґом над могилою української письменниці Вікторії Амеліної на Личаківському цвинтарі у Львові. Ґреґ кладе на могилу квіти. Мовчки спостерігає за тим, як я вкопую в землю азалію і прибираю сміття. Коли закінчую, він питає:

— Чи буде доречно, якщо я зроблю декілька речей, ритуальних для мене?

Спочатку Ґреґ читає вірш ірландського поета. Я не пригадую ні імені, ні назви вірша. Запам’яталося тільки, як в голові я стала дискутувати з рядком «Любов пішла разом з тобою». Дуже захотілося розповісти йому, що любов не проходить.

Далі Ґреґ читає Каддіш. Я так хотіла почути звучання молитви, бо колись до війни перекладала Аллена Ґінзберґа і мала би почати перекладати його «Каддіш» — вірш, присвячений єврейству поета, предки якого жили у Кам’янці-Подільському й у Львові. Я шукала способи, як почути Каддіш, бо саме в звучанні молитви, як на мене, крився підхід до перекладу. І от я, яка не перекладала вже понад два роки, раптово чую, як Каддіш звучить.

Я розумію, що мої руки в мокрій землі.

Третя річ — камінець.

— Мої люди не несуть квіти, а залишають камінці. Сподіваюся, це не образить.

На могилі було ще кілька камінців.

На жаль, нам доводиться ходити на поховання в рази частіше, ніж скажімо, європейцям. Фактично щодня відбувається похорон загиблих на війні — цивільних і військових. І щоразу церемонія вдосконалюється, щоб тріумфувати життя людини та висловлювати максимальну шану. Я дуже сподіваюся, що європейці не знатимуть, як це — їхати в автобусі в кортежі із загиблим, а дорогою дивитися на перехожих, які бачать процесію  і стають на коліна. Ти вдивляєшся в їхні постаті під дощем, а вони піднімають голови — і дивляться на тебе.

Ти знаєш, що вони вшановують зараз не лише тих, хто в труні попереду, але й тих, хто лишається жити із втратою. У промовах за загиблим втішаються і підтримуються живі, які залишаються зі своїм горем
Львів 2023. Фото: Petros Giannakouris/East News

Коли ховали Вікторію, на могилі заграв український гурт «Пиріг і Батіг», вони співали пісню на вірш Василя Стуса, улюбленого поета Вікторії. Василь Стус був убитий у російському концентраційному таборі у 1985 році. Вікторія загинула внаслідок удару по ресторану RIA у Краматорську в 2023 році. У мене досі в голові звук землі, що б’є по кришці труни, а під скрипку та гітару лунають слова «Верни до мене, пам’яте моя». Слава богу, я тоді стояла з оберемком квітів, які ми несли вслід за труною. І тільки копачі перестали копати, я стала розкладати їх на могилі, щоб хоч чимось себе зайняти та не зійти з розуму від горя. Але сходити з розуму ще не можна, бо потрібно працювати з архівами загиблих, думати про пам’ятник.

Наша колективна травма, завдана Союзом, спонукає документувати й архівувати спадок, поміщати його в книги, виставляти. Ми боїмося забути і намагаємося розповідати про цих людей де тільки можна, щоб пам’ять про них жила в якомога більшій кількості людей. Бо щоразу, коли ми забуваємо, припиняємо існувати як держава.

Частина IV: Розрада

Вперше «Пиріг і Батіг» з їхнім новим проєктом я почула в травні 2022 року. Ми наважилися організувати концерт в пам’ять Марека Іващишина, культурного менеджера, який заснував у 90-х культовий заклад та громадську організацію «Дзиґа». Після переїзду до Львова я мріяла бути частиною дзиґівської спільноти, бо там збиралися найкращі. Марек раптово помер у 2019 році. І ми щороку в річницю його смерті збиралися, щоб пограти на його честь. У 2022 році ми відчули, що війна — не причина не вшанувати пам’ять Маркіяна. І зібралися.

«Замордовані кацапом» — так називалася нова програма гурту. Хлопці грали пісні на вірші вбитих росіянами від початку окупації в 1921 році. Микола Леонтович — автор обробки Щедрика, яку в світі знають також як Carol of the Bells. Василь Стус. Михайль Семенко — легендарний український футурист, розстріляний у Києві в 1937 році. Григорій Чупринка — поет, вбитий 1921 року за участь у збройному русі проти Радянського Союзу. Мар’ян Пиріжок (фронтмен гурту «Пиріг і Батіг» — Ред.) зумів завдяки музиці показати, якими живими всі вони були. 

Зараз вони збирають повні зали. А тоді, на другому поверсі Дзиґи, я вперше від початку повномасштабного вторгнення на декілька хвилин забула про війну. 

«Пиріг і Батіг» у Львові, 2022. Фото: Wiki

Після Дзиґи ми пішли в бар «Фацетка». Це місце  збору нашої спільноти у Львові. На початку повномасштабного вторгнення ми домовлялися, що якщо зникне зв’язок, бар стане місцем обміну новинами. Але того травневого вечора 2022 року ми продовжили джемити на вулиці.

До нас підійшли поліцейські, попросили припинити грати, бо вже скоро комендантська година: «Ви тут граєте і веселитеся, поки люди воюють і помирають». Не знаю, як я набралася мужності, щоб з упевненістю відповісти: «Наші б хотіли, щоб ми продовжували веселитися, поки вони тимчасово не можуть». Поліцейські відійшли від нас. Ми заграли останню пісню для Марека і розійшлися по домівках.

Частина V: Шов суспільства. Надія

Я отримала пропозицію написати цей текст, коли була на резиденції Харківського літературного музею.

Останній вечір у Харкові ми проводили на квартирнику й говорили з харківськими культурними менеджерками про те, що потрібно напрацювати список того, що нас усіх об’єднує, щоб ефективніше протидіяти російській пропаганді. Міф про проросійський Схід і бандерівський Захід був побудований у межах гібридної війни Росії проти України, яка почалася задовго до 2014 року. І Росія продовжує використовувати цей найбільш усталений стереотип, щоб розбалансовувати внутрішню ситуацію в Україні. Але ми можемо протидіяти.

Там, у квартирі українського славіста, професора Гарвардського та Колумбійського університетів Юрія Шевельова, який був змушений тікати за кордон від радянської репресивної машини, я думала про всі ті виставки та нові артцентри, які відкрилися у Львові від початку повномасштабного, про нових митців, які вимушено приїхали до міста, але вирішили в ньому залишитися, про нові ресторани і читання та лекції в бібліотеках. Ще два роки тому ми не могли й мріяти, що у Львові під час війни відбуватимуться культурні заходи, а зараз культурне життя вирує по всій країні, щоб розраджувати, поширювати пам’ять, веселити й засмучувати. Культурні події зшивають людей різного походження і досвіду.

Книга мексиканської авторки Лідії Качо про війну в Україні, присвячена Вікторії Амеліній і Софії Челяк. Приватний архів

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65afd4c11f08d52da349ed86_IMG-6415-1%20(1).jpg">«Читайте також: «Вона не боялася!» — подруги про Вікторію Амеліну»</span>

20
хв

Казка про культурні події у Львові (під час війни)

Софія Челяк

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Українцям у Німеччині безкоштовно надають перекладачів, більшість з яких — гомофобні росіяни. Ми вирішили захистити від цього квір-спільноту»

Ексклюзив
20
хв

Війна — це іноді шанс уникнути насильства

Ексклюзив
20
хв

Українки в еміграції: адаптація, стратегія виживання чи шанс на емансипацію

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress