Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Для українського успіху — й нашого спільного успіху — нам потрібно посилювати вплив і взаємодію й обмежувати можливості авторитарних режимів, які загрожують нашій спільній свободі й надбанням
Що чекає на Україну у 2025? Фото: Francisco Seco/Associated Press/East News
No items found.
Багато хто сприймає 2025 рік як час, коли «все має закінчитися» — принаймні, російско-українська війна, зупинки якої емоційно обіцяв під час своєї передвиборчої кампанії новий президент Сполучених Штатів Дональд Трамп. Однак зміна влади у США — це тільки верхівка айсберга змін, на які нам варто звернути увагу.
Впевнено сказати, що російсько-українська війна дійсно завершиться у 2025 році, сьогодні не зможе ніхто
Адже для цього потрібно не тільки бажання Трампа або навіть згода українського президента Володимира Зеленського. Для цього потрібно, щоб війну бажав закінчити Путін і щоб у нового американського президента були важелі тиску на його російського колегу — звісно ж, більш серйозні, ніж у попередньої адміністрації.
Для закінчення війни недостатньо бажання Трампа та згода Зеленського, має бути ще бажання Путіна. Фото: JOSH EDELSON/AFP/East News
Однак якими є це важелі, сьогодні не знає ніхто — і насамперед сам Трамп, який, схоже, збирається домовитися із російськім очільником. Або вже не збирається? Адже останнім часом впевненості у голосі Трампа, коли він розмірковує про завершення російсько-української війни, явно бракує…
Й залишається сподіватися навіть не на те, що новий господар Овального кабінету знає щось таке, про що іншим нічого не відомо, а на те, що згодом він зможе адекватно оцінити рівень викликів, повʼязаних із російсько-українською війною
Ще один важливий виклик для цивілізованого світу — «гібридні війни» Росії і Китаю. Коли у 2016 році обговорювали ймовірне втручання Москви у президентські вибори у Сполучених Штатах, мова йшла насамперед про «хакерські атаки» й «злив» інформації.
Але сьогодні — і це наочно продемонстрували президентські вибори у Румунії — на місце хакерів прийшли менеджери соціальних мереж і засновники месенджерів. І ця нова технологія обробки потенційного виборця загрожує багатьом суспільствам, де громадяни голосують не за власні погляди, а за власні емоції — і відкривають широкі шляхи пройдисвітам, серед яких чимало справжніх агентів впливу Москви.
Й, до речі, якщо уявити собі, що 2025 рік дійсно стане роком «заморозки» російсько-української війни й відкриє дорогу до проведення виборів в Україні, це може стати проблемою і для українського суспільства. Принаймні, я впевнений, що у російській столиці вже зараз готуються до такого повороту подій.
Ну, а якщо російсько-українська війна продовжиться із тією ж силою ескалації? Що ж, у цьому разі це може призвести не тільки до проблем в самій Україні, але й до розростання конфлікту
Мені здається, не потрібно вже доводити, що Москва і Пекін використовують протистояння в Європі для послаблення впливу Сполучених Штатів, розʼєднання Заходу й посилення впливу авторитарних режимів у світовій політиці та економіці. Й ця тенденція буде тільки посилюватися, якщо демократичні країни не будуть готові відповісти на виклик.
Портников: зміна влади у США — це тільки верхівка айсберга змін, на які нам варто звернути увагу. Фото: LUDOVIC MARIN/AFP/East News
Але тепер інструментарій відповіді буде залежати від позиції нової американської адміністрації й від того, як швидко ця позиція буде сформульована. У будь-якому разі нам доведеться кілька місяців зачекати, щоб зрозуміти, як збирається діяти «реальний Дональд Трамп» — а не той, з передвиборчих мітингів. Між тим Путін і Сі Цзіньпін чекати не будуть…
Це не означає, звичайно, що в політичному процесі не може бути «лебедів» — чорних чи білих — які змінять все буквально за кілька днів, як це було, скажімо, із принизливим крахом диктатури Башара Асада у Сирії
Але цей крах має бути й уроком того, як важливо наполегливо готуватися до успіху, щоб не пропустити свій час і як важливо зберігати підтримку союзників, від яких ти залежиш. Адже союзники сирійських повстанців, фактично запертих в одній невеличкій провінції Сирії, за останні роки тільки нарощували свій вплив в регіоні, в той час як союзники Асада — Росія, Іран і «Хезболла» — тільки втрачали.
Отже, для українського успіху — й нашого спільного успіху — нам потрібно посилювати вплив і взаємодію й обмежувати можливості авторитарних режимів, які загрожують нашій спільній свободі й надбанням. Й не варто вважати, що це не може бути шляхом до швидкого успіху — досвід Сирії якраз демонструє, що, може, потрібно тільки правильно розрахувати свої сили і досягти мети у слушний час.
Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Надворі вже звечоріло. Я підбігаю до вікна, щоб побачити на небі першу зірку. З кухні долинає солодкий запах щойно спечених пампухів. Тато з дідусем несуть у вітальню тяжкий «стіл-розкладачку». Маленька я допомагаю застеляти скатертину, розкладати тарілки. І ось перша зірка вже миготить — починається Святвечір. Мені 9 років, і я знаю, що сьогодні відчую щось неймовірне, щось, на що з нетерпінням чекаю кожного року, — справжню казку Різдва.
У моїй родині Різдво завжди святкували за всіма традиціями. І хоч дідо коптив найсмачнішу у світі шинку, бабуся ретельно пильнувала, щоб скуштували ми її не раніше 7 січня (за старим календарем), бо ж піст.
На святвечоровому столі завжди були обов’язкових 12 пісних страв, і щось магічне було у тому, як уся родина, втомлена від їхнього приготування і через прибирання хати, нарешті сідає до святкового столу. І всі спілкуються, всі щасливі, спокійні...
Після гарної вечері настає час колядок і колядників, приходять сусіди. Усе навколо наповнюється атмосферою затишку і благополуччя. В якийсь момент бабуся дістає молитовник і співає щось таке, що ніхто не знає, але всі уважно зачаровано слухають. Мати можливість бути свідком цієї чистої автентичної атмосфери — велике щастя, бо саме українське Різдво і Святвечір буквально просякнуті традиціями і звичаями, які майже незмінно збереглися до сучасності: від куті, 12 страв і колядок, до таких, здавалося б, дрібниць, як-от чотири зубчики часнику на кожен кутик столу, щоб оберігав від нечистих сил, і залишена порція куті на ніч — для тих, хто більше не з нами.
Так справляли Різдво на Львівщині, куди я приїжджала на зимові канікули щороку. Інша моя бабуся мешкала на той час у Криму, вона — етнічна росіянка, з Україною її пов’язувала лише одна людина — мій дідусь. Але було і ще дещо. Якийсь час, задовго до мого народження, бабуся Клариса, мій дідусь Анатолій і мій батько з сестрою мешкали в Червонограді. Влаштувавшись там на роботу у дім культури, бабуся познайомилася з вчителькою української мови, яка відкрила для неї, сибірячки, цілий новий світ українського Різдва, вертепу і колядок.
Тереза з бабусею Кларисою
— І я тоді так цим захопилася, знаєш, так мені сподобалася сама ідея вертепу — театралізованої вистави про народження маленького Ісуса, — розповідає мені по телефону бабуся, в якої розпитую подробиці, — що почала шукати різні сценарії. Вибрала кілька найкращих і вже наступного року поставила свій власний вертеп.
Я ніколи раніше не задумувалася, наскільки це насправді цікаво, що людина, яка не мала до того жодних зв’язків з Україною, приїхала сюди з іншої країни й закохалася в українську культуру. А коли вона з дідусем переїхала з Галичини до Криму, то привезла з собою і звичаї святкування Різдва по-українськи
Бабуся Клариса працювала бібліотекаркою і так само керувала дитячими гуртками при місцевому Будинку культури. Вже маючи досвід постановки вертепу, почала залучати тамтешніх дітей. Пригадує, що спершу батьки були проти, бо у вертепі є такі ролі, як смерть, чорт.
— Навіть сварилися зі мною, але потім всім так сподобалося, що діти ледве не билися за ці ролі! — сміється бабуся.
З вертепом вони ходили школами, крамницями, співали колядки. А якщо до когось в селищі не встигали завітати, то там дуже засмучувалися. Старшокласники навіть підхопили цю традицію, цілком незалежно від бабусі. Адже вертеп — це дуже весело! Що цікаво, до театралізованої розповіді про народження Ісуса Христа долучалися і кримськотатарські діти. І навіть роки потому, вже після анексії Криму, коли мої бабуся з дідусем були змушені покинути все і втікати від російських окупантів, бабусина вихованка — кримськотатарська дівчинка — знайшла її у соцмережах і написала повідомлення зі словами подяки за досвід українського Різдва. Це, до речі, гарна ілюстрація того, що хоч і свято релігійне, не обов’язково бути християнином, аби ним насолоджуватися.
Я, наприклад, вважаю себе атеїсткою, відтак, для мене Різдво не так про Божого Сина, як про Україну і спадок, яким я дійсно дорожу
Були ще святкування Різдва і в моїй улюбленій Бучі, де я мешкала з батьком і моєю мачухою Лесею до повномасштабного вторгнення. Вона тоді взяла на себе титанічну роботу навчити сусідських дітей колядувати (на Київщині ця традиція не є такою поширеною). Як же врешті було приємно, коли ці юні колядники прийшли до нас з гучною веселою піснею про малого Ісуса та ще й віншівками (короткими віршованими привітаннями з різдвяними святами).
Щоправда, я тоді була підліткою і не до кінця, зізнаюся, розуміла, навіщо це все. Мені видавалася недоцільною виснажлива підготовка до Святвечора: генеральне прибирання квартири, кількаденні приготування 12 пісних страв. І як справжній підліток я бунтувала проти Різдва, наполягала, що це — застаріла традиція, даймо ж їй вмерти! Втім, у глибині душі, я любила наше Різдво в Бучі. Щороку до нас на коляду приходило багато гостей, і це додавало святу справжнього тепла і урочистості. Хтось приносив навіть музичні інструментами, і наша невеличка квартира наповнювалася святочними різдвяними співами так, що чули сусіди довкола.
Різдво до війни завжди було велелюдним
Росіяни відібрали в мене моє світле бучанське Різдво. Через повномасштабне вторгнення я опинилася в Ірландії — вже другий рік
Мені 22, я вільно володію англійською, ходжу тут на роботу. Знайшла друзів серед ірландців. І саме в цих умовах, в яких насправді так легко забути про свою ідентичність, мені за 3000 кілометрів від дому чомусь раптом страшенно захотілося організувати справжній український Святвечір. Завдання це виявилося аж ніяк не простим. Проблеми почалися одразу: по-перше, ну, не продається в Ірландії пшениця на кутю! Ні пшениця, ні макогін з макітрою, і навіть вареники. Єдиний вихід — пошукати щось у магазині з польськими товарами. Але й це не так легко, бо найближчий такий від від крихітного курортного містечка, в якому я осіла, — за 80 кілометрів. Тож треба було ще знайти когось, хто б мене туди відвіз.
— Як нема пшениці? Ви впевнені?! — схвильовано запитувала я продавця.
— Перепрошую пані, якраз от недавно закінчилася.
Добре, гугл, «альтернатива пшениці для куті». Відповідь:
– Крупа перлова.
– Супер! Беру!
А далі — найскладніше: знайти кухню. На той момент я жила в державному житлі, тому ні своєї кухні, ні доступу до неї не мала. Заморожені продукти, як-от вареники і вушка (схожі на маленькі пельмені, але замість м’ясної начинки — подрібнені грибочки), довелося просити потримати в морозилці кухарок-українок, які готували для нашого «гуртожитку». Гриби для різдвяного борщу я замочувала в їдальні на своїй роботі під час перерви, залишивши лаконічну записку: «Do not touch. Thank you!» («Не чіпати. Дякую!»).
Каструлі позичила в коліжанки-ірландки, а кухню врешті «орендувала» у подружжя одеситів — друзів моєї мами
Ну, і кутю, звісно, довелося робити пізно вночі, після роботи (слава Богу, поляки продають вже готову макову масу — це зберегло мені багато часу і нервів). Але яке ж то було щастя сісти врешті-решт за той святковий стіл: розстелити скатертину, розкласти плоди своєї кропіткої праці на гарненькі тарілочки. Це вартувало усіх тих складнощів! І тепер, коли я доросла і далекого краю, я це розумію. І мені так хочеться повернути собі хоча б частинку відчуття дому, затишку, злагоди — того, чим для мене завжди було Різдво.
Ось такий різдвяний стіл організувала Тереза в Ірландії
Цьогоріч у мене все по-іншому. Я вже орендую з друзями власне житло, тож маю свою кухню. Ми ділимо квартиру з хлопцем і дівчиною з Аргентини, і в них немає таких сентиментів до Різдва, як в європейців. Втім, мої аргентинські друзі вже встигли полюбити вареники з вишнями, тож цьогоріч вони допомогли зробити й кутю. А от мої друзі ірландці, до речі, дуже дивуються, що ми не їмо м'яса на Святвечір, оскільки у них всі головні страви — саме м'ясні. А ще у них головною подією є Різдвяний сніданок — тоді вся родина збирається за столом і вони вистрілюють Christmas crackers. «Крістмас крекери» — це такі кольорові картонні хлопавки у вигляді великих цукерок. Одна людина тягне за один кінець цукерки, інша — за інший, відбувається хлопок, і ви отримуєте все, що всередині «цукерки». Там завжди є паперова корона, яку одягаєш на голову і так сидиш за столом, а також записочки з загадками і різдвяними анекдотами.
Хоч для мене ця традиція є зовсім незвичною, але я вважаю її дуже веселою і вже полюбила ось це дивне відчуття, коли ти в кумедній короні намагаєшся зрозуміти переважно несмішні жарти англійською
Та, як би там не було, я не можу (і, зрештою, не хочу) стати ірландкою, англійкою чи будь-ким іншим, але можу перестати бути українкою — тобто, втратити те, що мене нею робить. А робить мене нею, в першу чергу, пам'ять про спадок моїх предків. І якби не ті відважні люди, які продовжували давати життя звичаям, інколи, ціною навіть своїх власних, то ким би я була зараз? Тим звичаям, які намагалися знищити століттями. Що ж це буде, якщо я забуду, як готувати кутю і співати «Нову радість»?!
Нам десятиліттями намагалися нав’язати космополітичну радянську культуру Нового року лише з тою метою, аби ми забули про своє власне — про свою ідентичність. І якщо я дозволю собі це забути, то хто, виходить, тоді переміг?
Мені дуже пощастило зростати в сім’ї, де звичаї святкування Різдва були живими і автентичними. Це залишило мені знання, якими я ділюся і буду ділитися з іншими людьми. Разом із тим, я розумію, що для багатьох українців Різдво існувало як щось символічне, не дуже важливе. І якщо ви відчуваєте, що це ваш випадок, поцікавтеся, на скільки можете, як було прийнято святкувати Різдво раніше — можливо, у вашій родині чи регіоні! Спробуйте відтворити хоча б частину цих традицій вже цього року! Розучіть з дітьми колядки, може, навіть і з музичним супроводом! Нехай наша чудова культура живе, а інакше, який сенс за неї боротися?
Почнемо з питання, чи реальний геноцид у ХХІ столітті? У Сирії менше за два тижні впав режим Башара Асада — і світу відкрились жахи табору смерті Седнаї під Дамаском. Сирійські повстанці знайшли гори взуття та рештки трупів, які не встигли розчинити у кислоті. Так кривавий диктатор, який втік до Москви з мільйонами доларів, розправлявся з тими, хто хотів жити без постійного пресингу.
«Сестра Сирия моя, твой русский брат защитит тебя», — співали росіяни, коли активно багато років поспіль допомагали товаришу Басаду тримати Сирію за горло.
Звісно, путінський режим знав, що під сирійською столицею був по суті новий Освенцим — понад 30 тисяч закатованих, яких неможливо ідентифікувати, живі, які втратили від божевілля людську подобу, і діти, чиє дитинство пройшло без жодних радощів
У нинішній війні в Україні брало участь чимало російських офіцерів, які здобували перші ази геноциду саме в Сирії. Ці обліплені медалями кати пускали ракети «точно в цель» — на голови містян, які обіймали дітей в ліжках. Розуміючи, що в 2025 році під тиском США і навіть Китаю війну в Україні в таких формах треба буде згортати, російська пропаганда розгорнула нові наративи, аби затягнути нас у свій концтабір.
Маргарита Симоньян — авторка багатьох наративів Кремля — переконує, що російські окупанти точно не фашисти, які «прийдуть і виріжуть всіх, як в Бухенвальді чи Треблінці». Мовляв, нема ж ніякої різниці, який стяг майорітиме над Одесою, — український чи триколор агресора. Тут чорний рот російської пропаганди відверто бреше. Бо все більше зʼявляється інформації, як українців окупованої частини Запоріжжя все частіше штрафують за написи українською мовою на будинках. Тому є велика різниця — який стяг і яка мова, це такий собі паркан під напругою.
Далі у публічний простір вийшов Дмітрій Медвєдєв — колишній премʼєр-міністр Росії, а зараз заступник голови Ради Безпеки. Він був більш прямий: заявив, що українці та росіяни — то один народ. Ба більше — нам було відмовлено у праві вибору. Медведєв для статті для російських дипломатів каже, що українці нині стоять перед вибором: чи залишитися з Росією, чи зникнути з карти світу. Він стверджує, що для досягнення цього українцям слід визнати свою приналежність до «загальноросійського проєкту». Десь так думав Гітлер, коли відмовив полякам у праві на самовизначення.
А втім, Путін навіть не приховував, що надихався саме ним, коли планував залити кров'ю Україну
Медвєдєв вважає, що «українцям слід втихомирити гординю «інакшості», відмовитися від протиставлення себе загальноросійському проєкту і вигнати демонів політичного українства». Коротше, після розпаду СРСР росіянам дуже болить, що тепер у них немає у підпорядкуванні кілька десятків мільйонівукраїнських рабів, яких можна морити голодом та жебрацтвом у колгоспах та трудових таборах.
Невідомі могили мирних жителів та українських воїнів в Ізюмі. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News
Те, що новий геноцид для України — не п'яна фантазія Мєдвєдєва, свідчить іще кілька фактів. Перше — російське Міноборони витягло знову карту про три сорти українців. Оригінальна — була фішкою проросійських сил на виборах 2004 року, де політтехнологи із Москви намагались протягнути на президента Віктора Януковича.
За двадцять років ті самі спеціалісти з дезінформації та пропаганди адаптували стару ідею з бажанням продати її американцям. Мовляв, чотири окуповані регіони — у склад Росії, центральну Україну з Києвом — робимо як молдавське Придністров'я. А західну частину — хай дерибанять всі інші.
Другий дзвіночок — українська розвідка дізналась, що всі ці три сорти зав'язані на тому, аби зробити геноцид по-новому. Очільник ГУР МО Кирило Буданов під час виступу на форумі «Геноцидні практики РФ в Україні: від Голодомору до російсько-української війни» перелічив, кого окупанти вважають найбільшими ворогами:
— До розстрільних списків мали увійти вчителі української мови, літератури, історії, ветерани АТО, журналісти, науковці, письменники, священники Православної церкви України та інших конфесій, які підтримували Україну, громадські й політичні діячі, очільники органів державної влади та самоврядування.
Розвідник уточнив, що російські окупанти заздалегідь отримували інструкції щодо розташування колективних могил. Тіла вбитих одразу планували утилізовувати в пересувних крематоріях
Практики, про які розказав Буданов, один-в-один повторюють досвіди Сталіна та Гітлера — двох одіозних диктаторів ХХ століття. Плани окупантів, озвучені Будановим, дуже нагадують практики нацистів у Треблінці та Маутхаузен-Гузені, де газові камери регулярно спалювали неугодних та інтелігенцію окупованих держав. Тут же вартує згадати і спадщину Сталіна, який донині в Росії є найбільшим національним героєм. Що би було з тими окупованими українцями, які лишились після знищення цвіту нації?
Цитую інтерв'ю колишнього секретаря РНБО Олексія Данілова за квітень 2024 року:
«6 вересня 21-го року вийшла стаття Шойгу (міністра оборони РФ. — Авт.), яка називалася "Про нові міста Сибіру". (…) Уважно її тоді прочитавши, ми розуміли, що бажання за рахунок (…) нашої країни, будувати Сибір, (…), у них ніколи не зникне. Шойгу просто озвучив цей план — побудувати від 3 до 5 великих міст від 300 тисяч до мільйона населення, і, відповідно, це мають бути українці. Усі повідомлення, які нам надавала розвідка партнерів, були про концтабори, фільтраційні табори, а також фізичне знищення президента та вищого політичного керівництва на першому місці».
Справді, така стаття була. І тут же самі автори із Росії дивувались, а звідки взяти скільки людей. Якщо за Уралом скільки трудових ресурсів не живе. Тож, можна припустити, коли окремі топ-політики посміхались на тому самому ефірі, де новоспечені «військові експерти» розказували, що розстріли в Бабиному Яру — то нічого страшного — всі все знали. Утім не попереджали українських громадян, аби «не було паніки».
Те, що Росія завжди прагнула знищити українців — фізично або на будівництві в Сибіру — не було новиною
Рятувальники копають могилу цивільного під час ексгумації в Ізюмі. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News
Утім бажання зробити це знову і нав'язати світу думку, що це Україна сама така, бо надягала надто коротку спідничку — все це має бути покарано. Інакше у разі успіху — Кремль розконсервує Освенцим. І запустить газові речі по-новому.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Українська мережа ISEI, яка спеціалізується на косметиці з Південної Кореї, Японії та європейських б’юті-брендах, нещодавно відкрила свій перший магазин у Варшаві. Для старту обрали ТЦ «Atrium Targówek». У відкриття нового торговельного майданчика інвестували $200 тисяч. Магазин площею 70 м2 наразі найбільший у мережі.На окупність планують вийти упродовж трьох років.
Відкриттю ISEI у Польщі передувала робота із вивчення місцевого ринку, потреб споживачів, адаптація пропозицій та маркетингових стратегій до культурних особливостей польських покупців. Хоча акцент робили також на українців. Довід є, і він чималий — ISEI як мережа дієвої косметики сегменту «середній+» має понад сотню магазинів в Україні.
У Варшаві відкрили найбільший магазин української мережі ISEI
До кінця 2025 року компанія планує відкриття ще декількох магазинів ISEI (орієнтовно – 2-3) в інших великих польських містах й утворення мережі. Першочергово кількість нових магазинів залежатиме від важливих для компанії показників: це мають бути просторі приміщення необхідної площі. Загалом же ISEI уже активно шукає нові приміщення під магазини у Варшаві, а також комерційне приміщення у Празі. У результаті торговельні площі з корейською косметикою відкриються у кожному великому місті Польщі.
Такими чином закладуть підвалини для майбутнього масштабування по всій Європі. А вже протягом двох років європейську мережу азійської косметики (на полицях магазинів якої, до слова, є й українські бренди) планують розширити до 50-ти магазинів.
ISEI увійшли на польський ринок доволі впевнено і комфортно. Не останню роль у цьому зіграли консультації СЕО маркетингової компанії Unica 13 Макса Вельча. Українські ритейлери, які заходять на польський ринок, саме у нього отримують консультації з позиціонування й просування свого продукту на місцевому ринку. Відповідно до вимог і потреб ринку, ISEI довелося переглянути асортимент продукції, адже в Польщі існують обмеження на ввіз деяких косметичних товарів.
Перш, ніж заходити на ринок Польщі, його варто вивчити, кажуть в ISEI. Приміром, корейська і японська косметика з’явилася і стала популярною тут порівняно недавно. Польські жінки дуже традиційні й навіть патріотичні у виборі продукції. Для них засіб, на якому написано «виготовлено у Польщі», автоматично розміщений на кілька щаблів вище і його охочіше купуватимуть.
Раніше глянцеві журнали, які у Польщі читають і до думки яких прислухаються, писали, що не всі корейські й азійські засоби відповідають стандартам, деякі не варто купувати й використовувати. Це спровокувало певну недовіру до корейської косметики загалом. Утім, свою справу зробив ТікТок. Модні блогери, які популяризували креми із равликового слизу, маски «з вугіллям» або патчі під очі «з бамбуком», підігріли інтерес до цієї косметики. І ось уже й польські жінки охоче купують засоби MISSHA, Cosrx, Beauty of Joseon, SKIN1004. Єдине, у Польщі поки не надто активно користуються кремами для відбілювання шкіри, дуже популярними у Кореї та Японії, бо не вважають відтінок шкіри за щось, що потребує виправлення. Або ж це поки що не у тренді.
Про вихід на польський ринок, баланс у бізнесі, а також жіноче лідерство говоримо із засновницею і власницею міжнародної косметичної компанії та мережі косметики ISEI Ануш Товмасян, експерткою із б’юті-ритейлу з 10-річним досвідом ведення бізнесу.
Ануш Товмасян
Про усвідомлення себе лідеркою
Лідерство — це вроджена якість. Є люди, які «ведуть». Це вони у студентські роки пишуть сценарії, грають у КВК, щось вигадують. А є — вроджені виконавці, й нічого поганого, якщо лідерських якостей у них немає.
Найкраще, якщо керівник одночасно є й лідером. Коли люди до тебе прислухаються, управляти компанією значно легше. Утім, може бути й так, що керівник — це лишень менеджер, який вміє ставити задачі, відстежувати їхнє виконання, а лідером у той час може бути хтось інший.
У жіночому лідерстві є багато викликів. Коли я була молодшою, то більше вірила у те, що казали інші, аніж у те, чого насправді хотіла – я так вихована, що мала б прислухатися. Потім це доводилося виправляти, втрачався час. Зараз я слухаю різні думки, але рішення ухвалюю самостійно.
Для себе я придумала кілька власних правил: ухвалювати рішення лише на основі цифр, залишатися чесною із собою, уміти обмірковувати та робити крок назад, коли це необхідно, не боятися змін і довіряти своєму чуттю.
Про «своїх людей» у бізнесі
Не треба боятися брати в команду людей, які сильніші за тебе. Інакше це означатиме недовгостроковий курс. В якийсь момент ти зупинишся, бо не зможеш бути найрозумнішою. Якщо ти класна маркетологиня, бери в команду фінансиста, який буде рахувати, і слухай його. Це про масштабне мислення.
Інший момент: на співбесіду приходить кандидат із дуже хорошим резюме. І він тобі розповідає щось дуже розумне. Ти нічого не розумієш із того, що він розповідає, але думаєш: «Нехай він у мене працює». І ось він починає працювати — і так само, як незрозуміло розповідав на співбесіді, так само незрозуміло працює. І ти не знаєш, як із ним комунікувати. Ніколи не треба наймати за красивим резюме.
Важливо добирати в команду спеціалістів, яким можна довіряти
В ISEI є люди, які займаються закупками товару. Якщо їм не довіряти, я б робила багато роботи. От приходить людина, починає працювати. І ти одразу ж у перший місяць бачиш, чи вона розуміє, що треба робити. Все — відпускай, і дай можливість купувати, десь зробити помилку. Але помилок теж має бути певна кількість.
Перед виходом на польський ринок його ретельно вивчали
Я ніколи не зможу поставити керівником компанії людину, на якій все зав’язано. Я ризикую, що після її звільнення команда розсиплеться і не буде, з ким працювати. Інший приклад: керівник підбирає спеціалістів, які можуть працювати і без нього. Але якщо він гратиме роль «весільного генерала», це теж недобре. Має бути баланс.
Про стереотипи щодо жіночого лідерства
Жінкам організовувати бізнес важче, бо в суспільстві навколо жіночого лідерства існує чимало стереотипів. Людям простіше сказати, що «в неї просто нема особистого життя, тому вона дзвонить і каже: робіть так і так».
Ключова порада тут — вірити у себе. Бо що б там хто не казав, якщо ти щось робиш, вчишся, розумієш — то в тебе виходить. А повага приходить до тих, в кого виходить.
В Україні є чимало стереотипів щодо жінок-керівників, віку, декретної відпустки і багато інших. Єдина формула, як із цим боротися, — працювати над собою
А також брати своїх людей — у команду, в партнерство, оточувати себе тими, хто тебе цінує. Найкраще робити те, що любиш, і любити те, що робиш. І це у висновку дасть результат.
Про вихід на ринок Польщі
Ми називали ISEI міжнародною компанією ще в 2017 році. Спочатку це була моя мрія, яку підхопила команда. У 2022 році у нас з’явилася можливість зайнятися її втіленням. Я їздила містами Європи, заходила у торгові центри, дивилася, що там відбувається. Зважала, у яких країнах жінки більш доглянуті, в яких — менш. Спілкувалася з українцями, які живуть у тих країнах. Запитувала, чи місцеві цікавляться косметикою. Дивилися, чи є на ринку корейська косметика.
Щоб відкрити успішний бізнес за кордоном, треба знати ринок, розуміти кінцевого споживача. Команда менеджменту певний час має досліджувати ринок
Що стало помічним у відкритті бізнесу в Польщі? Перш ніж робити якісь кроки і висновки, було вирішено укладати рішення лише на основі цифр. Адже українки можуть віддавати перевагу одним засобам, а польки — іншим. Наша схожість може ввести в оману, а статистика натомість не дасть помилитися.
Польща на рівні досліджень виявилась зацікавленою у корейській косметиці
Згодилося вміння рефлексувати та робити крок назад, коли це необхідно. Це стосувалося якихось наших швидких рішень, пов'язаних із відкриттям локації, які у Польщі відбуваються повільніше.
Виходячи на ринок іншої держави, дуже важливо не боятись змін та довіряти своїм інстинктам
Для дослідження польського ринку на початку року ми почали запускати тестові онлайн-платформи — магазини із нашою продукцією. Це маркетинговий інструмент для вивчення попиту. Як це працює? Покупець може перейти на сторінку магазину, оглянути запропоновані засоби, сформувати кошик покупок, щось додати у вибране. Магазин працював у тестовому режимі, без можливості купити товар. Таким чином ми досліджували, яка саме косметика користується попитом у Польщі.
Але ми могли бачити, чи є зацікавлення, чи узагалі хтось хоче купувати на цьому ринку. Ми витрачали на рекламу, контент-менеджмент і дивилися, чи є ліди (види звернень від потенційних клієнтів: дзвінки, заявки на сайті, у соцмережах чи месенджерах, листи. — Авт.).
Польща виявилася тією країною, де зацікавленість нашою продукцією була найбільшою. Тож ми заснували логістичний центр, влітку відкрили інтернет-магазин і почали тут продавати. Коли ми відкрилися у Варшаві, я боялася, що в український магазин ніхто не буде заходити. Або ж заходитимуть, дивитимуться і виходитимуть. Зараз гарна новина у тому, що в ISEI купують — і показники хороші. Попит на косметику є, і це надихає.
Про те, як почати бізнес
Коли започатковуєш власний бізнес, дуже важливо бути чесним із собою. Треба відверто відповісти на питання, чи подобається тобі те, що ти робиш? Чи є це метою життя? Чи це близьке до твого призначення? І чи виходить у тебе?
Якщо «так» — рухатися вперед. Якщо «ні» — рефлексувати і не боятися вчасно зупинитися, змінити траєкторію курсу
Дуже важливо спілкуватися з людьми, у яких усе вийшло, і в яких є амбітніші цілі. Порібно читати книжки і розвивати у собі helicopter view («вертолітний погляд» у бізнесі, бачення усієї картини. — Авт.).
Важливо витрачати час на вартісні речі. Ми можемо годину витратити на щось, що дасть нам Х2 (стратегія подвоєння прибутку в бізнесі. — Авт.), або на те, що дасть лише +10%. І якщо ти чітко знаєш, яка у тебе ціль, фокусуєшся на ній, витрачаєш годину на перше, — досягнеш успіху.
Про непопулярні рішення
Будувати роботу команди лише на схваленні не можна. Інакше ми постійно будемо залежати від схвалення, а відтак — не зможемо ухвалювати рішення. Але й відкидати його не можна. Керівника десь хвалить інший керівник, клієнт, який купує, твоя команда — і це теж частина схвалення.
Була ситуація, коли я розуміла, що масштаби, до котрих ми ідемо, і готовність команди — непорівнянні. І тоді було ухвалене непопулярне рішення — залучити у компанію нових людей. Було багато некомфортних змін. Якась частина команди змогла рухатися далі, а якась — ні.
Іноді ти ухвалюєш непопулярні рішення, які ніхто не схвалить, але які в довгостроковій перспективі принесуть результат
Про передавання відповідальності
Я психологічно рік готувалася до виходу з «операційки» (передача контролю бізнес-процесів, ведення звітів, розподілу командних ресурсів та інших функцій керівника від власника до найнятого СЕО. Рік тому СЕО компанії ISEI став Костянтин Доронін. — Авт.).
Досі, коли стається кризова ситуація — чи то повномасштабне вторгнення, чи то відкриття магазину в Польщі, — мені одразу хочеться включитися. Оце робимо так, оце — отак, а потім біжимо туди.
Мій керівник слухає, погоджується, а наступного дня бачимо, що він все вирішив інакше — набагато легше і простіше. І я ловлю себе на тому, що треба вміти відпускати. Це психологічно важко, як і делегування, бо треба віддати контроль.
Але цьому треба вчитись і бути готовим до змін. Адже розміри компанії завжди залежать від масштабу мислення власника і керівника. Якщо ми розвиваємося і працюємо над собою, компанія теж буде розвиватися.
Надворі вже звечоріло. Я підбігаю до вікна, щоб побачити на небі першу зірку. З кухні долинає солодкий запах щойно спечених пампухів. Тато з дідусем несуть у вітальню тяжкий «стіл-розкладачку». Маленька я допомагаю застеляти скатертину, розкладати тарілки. І ось перша зірка вже миготить — починається Святвечір. Мені 9 років, і я знаю, що сьогодні відчую щось неймовірне, щось, на що з нетерпінням чекаю кожного року, — справжню казку Різдва.
У моїй родині Різдво завжди святкували за всіма традиціями. І хоч дідо коптив найсмачнішу у світі шинку, бабуся ретельно пильнувала, щоб скуштували ми її не раніше 7 січня (за старим календарем), бо ж піст.
На святвечоровому столі завжди були обов’язкових 12 пісних страв, і щось магічне було у тому, як уся родина, втомлена від їхнього приготування і через прибирання хати, нарешті сідає до святкового столу. І всі спілкуються, всі щасливі, спокійні...
Після гарної вечері настає час колядок і колядників, приходять сусіди. Усе навколо наповнюється атмосферою затишку і благополуччя. В якийсь момент бабуся дістає молитовник і співає щось таке, що ніхто не знає, але всі уважно зачаровано слухають. Мати можливість бути свідком цієї чистої автентичної атмосфери — велике щастя, бо саме українське Різдво і Святвечір буквально просякнуті традиціями і звичаями, які майже незмінно збереглися до сучасності: від куті, 12 страв і колядок, до таких, здавалося б, дрібниць, як-от чотири зубчики часнику на кожен кутик столу, щоб оберігав від нечистих сил, і залишена порція куті на ніч — для тих, хто більше не з нами.
Так справляли Різдво на Львівщині, куди я приїжджала на зимові канікули щороку. Інша моя бабуся мешкала на той час у Криму, вона — етнічна росіянка, з Україною її пов’язувала лише одна людина — мій дідусь. Але було і ще дещо. Якийсь час, задовго до мого народження, бабуся Клариса, мій дідусь Анатолій і мій батько з сестрою мешкали в Червонограді. Влаштувавшись там на роботу у дім культури, бабуся познайомилася з вчителькою української мови, яка відкрила для неї, сибірячки, цілий новий світ українського Різдва, вертепу і колядок.
Тереза з бабусею Кларисою
— І я тоді так цим захопилася, знаєш, так мені сподобалася сама ідея вертепу — театралізованої вистави про народження маленького Ісуса, — розповідає мені по телефону бабуся, в якої розпитую подробиці, — що почала шукати різні сценарії. Вибрала кілька найкращих і вже наступного року поставила свій власний вертеп.
Я ніколи раніше не задумувалася, наскільки це насправді цікаво, що людина, яка не мала до того жодних зв’язків з Україною, приїхала сюди з іншої країни й закохалася в українську культуру. А коли вона з дідусем переїхала з Галичини до Криму, то привезла з собою і звичаї святкування Різдва по-українськи
Бабуся Клариса працювала бібліотекаркою і так само керувала дитячими гуртками при місцевому Будинку культури. Вже маючи досвід постановки вертепу, почала залучати тамтешніх дітей. Пригадує, що спершу батьки були проти, бо у вертепі є такі ролі, як смерть, чорт.
— Навіть сварилися зі мною, але потім всім так сподобалося, що діти ледве не билися за ці ролі! — сміється бабуся.
З вертепом вони ходили школами, крамницями, співали колядки. А якщо до когось в селищі не встигали завітати, то там дуже засмучувалися. Старшокласники навіть підхопили цю традицію, цілком незалежно від бабусі. Адже вертеп — це дуже весело! Що цікаво, до театралізованої розповіді про народження Ісуса Христа долучалися і кримськотатарські діти. І навіть роки потому, вже після анексії Криму, коли мої бабуся з дідусем були змушені покинути все і втікати від російських окупантів, бабусина вихованка — кримськотатарська дівчинка — знайшла її у соцмережах і написала повідомлення зі словами подяки за досвід українського Різдва. Це, до речі, гарна ілюстрація того, що хоч і свято релігійне, не обов’язково бути християнином, аби ним насолоджуватися.
Я, наприклад, вважаю себе атеїсткою, відтак, для мене Різдво не так про Божого Сина, як про Україну і спадок, яким я дійсно дорожу
Були ще святкування Різдва і в моїй улюбленій Бучі, де я мешкала з батьком і моєю мачухою Лесею до повномасштабного вторгнення. Вона тоді взяла на себе титанічну роботу навчити сусідських дітей колядувати (на Київщині ця традиція не є такою поширеною). Як же врешті було приємно, коли ці юні колядники прийшли до нас з гучною веселою піснею про малого Ісуса та ще й віншівками (короткими віршованими привітаннями з різдвяними святами).
Щоправда, я тоді була підліткою і не до кінця, зізнаюся, розуміла, навіщо це все. Мені видавалася недоцільною виснажлива підготовка до Святвечора: генеральне прибирання квартири, кількаденні приготування 12 пісних страв. І як справжній підліток я бунтувала проти Різдва, наполягала, що це — застаріла традиція, даймо ж їй вмерти! Втім, у глибині душі, я любила наше Різдво в Бучі. Щороку до нас на коляду приходило багато гостей, і це додавало святу справжнього тепла і урочистості. Хтось приносив навіть музичні інструментами, і наша невеличка квартира наповнювалася святочними різдвяними співами так, що чули сусіди довкола.
Різдво до війни завжди було велелюдним
Росіяни відібрали в мене моє світле бучанське Різдво. Через повномасштабне вторгнення я опинилася в Ірландії — вже другий рік
Мені 22, я вільно володію англійською, ходжу тут на роботу. Знайшла друзів серед ірландців. І саме в цих умовах, в яких насправді так легко забути про свою ідентичність, мені за 3000 кілометрів від дому чомусь раптом страшенно захотілося організувати справжній український Святвечір. Завдання це виявилося аж ніяк не простим. Проблеми почалися одразу: по-перше, ну, не продається в Ірландії пшениця на кутю! Ні пшениця, ні макогін з макітрою, і навіть вареники. Єдиний вихід — пошукати щось у магазині з польськими товарами. Але й це не так легко, бо найближчий такий від від крихітного курортного містечка, в якому я осіла, — за 80 кілометрів. Тож треба було ще знайти когось, хто б мене туди відвіз.
— Як нема пшениці? Ви впевнені?! — схвильовано запитувала я продавця.
— Перепрошую пані, якраз от недавно закінчилася.
Добре, гугл, «альтернатива пшениці для куті». Відповідь:
– Крупа перлова.
– Супер! Беру!
А далі — найскладніше: знайти кухню. На той момент я жила в державному житлі, тому ні своєї кухні, ні доступу до неї не мала. Заморожені продукти, як-от вареники і вушка (схожі на маленькі пельмені, але замість м’ясної начинки — подрібнені грибочки), довелося просити потримати в морозилці кухарок-українок, які готували для нашого «гуртожитку». Гриби для різдвяного борщу я замочувала в їдальні на своїй роботі під час перерви, залишивши лаконічну записку: «Do not touch. Thank you!» («Не чіпати. Дякую!»).
Каструлі позичила в коліжанки-ірландки, а кухню врешті «орендувала» у подружжя одеситів — друзів моєї мами
Ну, і кутю, звісно, довелося робити пізно вночі, після роботи (слава Богу, поляки продають вже готову макову масу — це зберегло мені багато часу і нервів). Але яке ж то було щастя сісти врешті-решт за той святковий стіл: розстелити скатертину, розкласти плоди своєї кропіткої праці на гарненькі тарілочки. Це вартувало усіх тих складнощів! І тепер, коли я доросла і далекого краю, я це розумію. І мені так хочеться повернути собі хоча б частинку відчуття дому, затишку, злагоди — того, чим для мене завжди було Різдво.
Ось такий різдвяний стіл організувала Тереза в Ірландії
Цьогоріч у мене все по-іншому. Я вже орендую з друзями власне житло, тож маю свою кухню. Ми ділимо квартиру з хлопцем і дівчиною з Аргентини, і в них немає таких сентиментів до Різдва, як в європейців. Втім, мої аргентинські друзі вже встигли полюбити вареники з вишнями, тож цьогоріч вони допомогли зробити й кутю. А от мої друзі ірландці, до речі, дуже дивуються, що ми не їмо м'яса на Святвечір, оскільки у них всі головні страви — саме м'ясні. А ще у них головною подією є Різдвяний сніданок — тоді вся родина збирається за столом і вони вистрілюють Christmas crackers. «Крістмас крекери» — це такі кольорові картонні хлопавки у вигляді великих цукерок. Одна людина тягне за один кінець цукерки, інша — за інший, відбувається хлопок, і ви отримуєте все, що всередині «цукерки». Там завжди є паперова корона, яку одягаєш на голову і так сидиш за столом, а також записочки з загадками і різдвяними анекдотами.
Хоч для мене ця традиція є зовсім незвичною, але я вважаю її дуже веселою і вже полюбила ось це дивне відчуття, коли ти в кумедній короні намагаєшся зрозуміти переважно несмішні жарти англійською
Та, як би там не було, я не можу (і, зрештою, не хочу) стати ірландкою, англійкою чи будь-ким іншим, але можу перестати бути українкою — тобто, втратити те, що мене нею робить. А робить мене нею, в першу чергу, пам'ять про спадок моїх предків. І якби не ті відважні люди, які продовжували давати життя звичаям, інколи, ціною навіть своїх власних, то ким би я була зараз? Тим звичаям, які намагалися знищити століттями. Що ж це буде, якщо я забуду, як готувати кутю і співати «Нову радість»?!
Нам десятиліттями намагалися нав’язати космополітичну радянську культуру Нового року лише з тою метою, аби ми забули про своє власне — про свою ідентичність. І якщо я дозволю собі це забути, то хто, виходить, тоді переміг?
Мені дуже пощастило зростати в сім’ї, де звичаї святкування Різдва були живими і автентичними. Це залишило мені знання, якими я ділюся і буду ділитися з іншими людьми. Разом із тим, я розумію, що для багатьох українців Різдво існувало як щось символічне, не дуже важливе. І якщо ви відчуваєте, що це ваш випадок, поцікавтеся, на скільки можете, як було прийнято святкувати Різдво раніше — можливо, у вашій родині чи регіоні! Спробуйте відтворити хоча б частину цих традицій вже цього року! Розучіть з дітьми колядки, може, навіть і з музичним супроводом! Нехай наша чудова культура живе, а інакше, який сенс за неї боротися?
Перший підрозділ Українського легіону, котрий формується у Польщі, вже поїхав в Україну. Там військовослужбовці продовжать навчання. Про це Радіо Свобода сказав посол України у Польщі Василь Боднар.
— Стимулювати ми можемо лише добровільним заохоченням, це абсолютно добровільний підрозділ. Наші громадяни, які до нього зголошуються, переконаний, будуть мати відповідну сатисфакцію з гарної підготовки, — наголосив дипломат.
Василь Боднар, посол України у Польщі. Фото: посольство України у Польщі
Навчання перших добровольців-легіонерів продовжиться на українських полігонах. А вже наступні добровольці 10 січня 2025 року підпишуть контракти із Збройними силами України і вирушать на полігон у Польщі на навчання. В ефірі національного марафону Боднар наголосив, що збільшиться як кількість воїнів, так і географія — перелік країн, звідки можуть приїхати громадяни України.
Загалом, за словами посла, до Українського легіону в Польщі подали вже понад тисячу заяв. Більшість з них вже опрацьовано і відібрано тих, хто підпише контракти 10-го січня:
— Спочатку відбувається базова військова підготовка Польщі, потім залежно від спеціалізації того чи іншого бійця відбувається переїзд на спеціалізовані полігони для підготовки безпосередньо до виконання тих чи інших функцій. І вже після цього йде формування у відповідній військовій підрозділ на території України, де ті, хто записався до Українського легіону, вже перебувають у безпосередньому підпорядкуванні тої чи іншої військової частини.
У жовтні у Любліні на базі українського консульства було відкрито перший рекрутинговий центр у рамках програми Український легіон. Найбільше заявок на початку роботи центру надійшло від українців та українок, які проживають у Польщі або Чехії, але є і з Великої Британії, Ірландії та США та Канади.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpeg)
.jpeg)
