Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Після атаки Ірану на Ізраїль головною темою для дискусій в самій Україні та сусідніх з нею країнах було обговорення того, як реакція союзників Ізраїлю відрізняється від реакції союзників України — хоча це ж, за рідкісним винятком, одні й ті ж країни
Спалахи від вибухів у небі над Єрусалимом, коли ізраїльська протиракетна система «Залізний купол» перехоплює ракети та безпілотники з Ірану. Фото: Jamal Awad/Xinhua News/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Сполучені Штати й Велика Британія знищували іранські дрони і ракети ще до того, як вони потрапляли у повітряний простір Ізраїлю, — й тим самим значно спрощували роботу системи протиповітряної оборони єврейської держави. В Україні, звісна річ, такого не спостерігалося ніколи — хоча російські атаки руйнують критичну інфраструктуру та вбивають мирних мешканців.
Але на Заході й не збираються робити вигляд, що не помічають цих відмінностей. У Білому домі вже після іранського нападу чітко дали зрозуміти, що союзницькі зобов'язання Сполучених Штатів перед Ізраїлем серйозно відрізняються від союзницьких зобов'язань перед Україною (не будемо вчергове згадувати Будапештський меморандум). Але найголовніше — США не будуть робити нічого, щоб загрожувало прямим конфліктом з Російською Федерацією.
Якщо звести цю тезу до трьох слів: Росія — не Іран. І з її ядерною потугою всім варто рахуватися
Так що насправді варто зосередитися не на відмінностях у реакції, вони й так є очевидними, а на тому, що є спільним. А спільною є порада не допускати до ескалації ситуації.
Ізраїльські військові на фоні збитої іранської ракети. Фото: GIL COHEN-MAGEN/AFP/East News
У перші ж хвилини після іранської атаки премʼєр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу та інші ізраїльські урядовці пообіцяли суворо відповісти Ісламській республіці. Але після атаки президент Джозеф Байден у розмові із очільником ізраїльського уряду порадив не завдавати удару у відповідь й підкреслив, що провал іранської атаки — очевидна перемога Ізраїлю. Навіщо тоді доводити справу до ескалації?
Звісно, ми з вами ще не знаємо, як саме відповість Ізраїль і чи відповість взагалі. Але разом із цим не можна не помітити, що це ставлення до конфлікту практично збігається зі ставленням до війни Росії проти України. Американські керівники не тільки постійно підкреслюють, що їхня країна не бажає навіть натяку на прямий конфлікт з Кремлем. Вони ще й радять не переносити війну на територію Російської Федерації.
Державний секретар США Ентоні Блінкен підкреслював, що Сполучені Штати не підтримували і не створювали можливостей для здійснення українських ударів поза українською територією приблизно за два тижні до поради Байдена Нетаньягу. Висловлював сумніви в ефективності таких атак і міністр оборони США Ллойд Остін, який закликав Україну зосереджуватися на військових об'єктах. І ось тут виникає цілком логічне питання. Те, що Іран — не Росія, ми вже зрозуміли.
Але, коли мова йде про удар у відповідь по території агресора, виявляється, ніяких відмінностей між Росією і Іраном немає. Україні варто не переносити війну на російську територію й тим більш не бити по російській нафтопереробці.
І Ізраїлю краще не завдавати відповіді на найбільшу атаку безпілотниками в історії людства. Бо Захід хоче запобігти подальшій ескалації
І тут я змушений відкрити невеличку політичну таємницю, яка відома кожному з нас ще зі шкільних уроків історії. Ескалації сприяє якраз відсутність покарання. І у Москві, і у Тегерані бачать, що західні країни воліють утриматися від ескалації, тобто проявляють слабкість. У Путіна чи аятоли Хаменеї «червоних ліній» просто немає. А у Заходу, як бачимо, вони є. У Вашингтоні не бажають, щоб війна переходила на територію Росії. Не бажають, щоб Ізраїль відповідав Ірану й тим самим нібито спонукав Ісламську республіку до подальших атак. Навіть спроба стратегічної невизначеності, до якої вдався президент Франції Емманюель Макрон, викликала відверте роздратування у Вашингтоні та інших західних столицях.
Путін має точно знати, що військ країн-членів НАТО не буде в Україні. Він має точно знати, що країни Альянсу не наважаться на прямий конфлікт з Росією. А тепер ще й аятола Хаменеї має точно знати: президент Байден переконував ізраїльського прем'єра не бити по Ірану.
А чому? Чому вони мають бути впевнені — саме впевнені — у своїй безкарності
Удар по Ізраїлю. Фото: Shutterstock
Адже ефект безкарності породжує відчуття того, що можна продовжувати. Можна бити по Україні. І можна бити по Ізраїлю. Можна окуповувати чужі території, можна сприяти терору. Найбільший виклик — економічні санкції, до яких вже пристосувалися і Росія, й Іран. Але очільникам терористичних режимів не потрібна економіка. Їм потрібна війна.
Й до того часу, поки вони відчувають, що їх побоюються як небезпечних божевільних вони будуть продовжувати. Якщо не завдавати ударів у відповідь, якщо не демонструвати силу — значить, провокувати на ескалацію і росіян, й іранців. І на жаль, ця формула є повністю зворотною актуальному західному підходу до великих викликів.
Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Утім, усі ці запальні заяви зі спецефектами у соцмережі Х мають певне раціональне зерно. Це підняття ставок і сигнал в першу чергу Китаю, який останні пів століття зріс на американських грошах. А нині вважає, що варто змістити США з позиції гегемона.
В основі такої поведінки Китаю та її друзів по вісі зла — Росії, Ірану та КНДР — лежить теорія про те, що великі держави повинні ділити сфери впливу і захищати свої економічні та безпекові інтереси, нав'язуючи свою волю меншим сусідам.
Утім у цю гру можна грати удвох — й Америка чітко окреслила, що не чекає Пекін у себе на задньому дворі — а саме в Західній півкулі
Видання The Wall Street Journal стверджує, що після виборів у США та рішучої перемоги республіканців та Дональда Трампа Китай все активніше грає м'язами. Він провів найбільші військово-морські навчання за останні десятиліття, спустив на воду найбільший у світі військовий корабель-амфібію, був звинувачений у саботажі підводних кабелів в Азії та Європі і хакерських атаках на казначейство США, представив чотири нові сучасні літаки, вперше відпрацював морську блокаду біля японських островів і активізував шпигунську діяльність на Заході.
Президент Китаю Сі Цзіньпін і президент США Дональд Трамп під час зустрічі у 2017 році. Фото: AFP/EAST NEWS
Коли ти живеш у Східній Європі, то складається враження, що американці зійшли з розуму, коли вимагають повернути під контроль Панамський канал
Утім не варто забувати, що США побудували цей стратегічно важливий об'єкт, щоб швидше й легше торгувати з Азією та між своїми узбережжями. Є також військовий зиск — для Америки то є найшвидший і найпростіший маршрут, яким можна перекидати військові кораблі з Атлантичного у Тихий океан та навпаки. У 1999 році канал відійшов під юрисдикцію Панами — і все б нічого, але з 2014 року водною артерією почали дуже активно цікавитись китайці.
Спочатку Китай став частиною ініціативи Сі Цзіньпіня «Один пояс, один шлях», далі розірвав стосунки із Тайванем. А ще купився на класичний китайський хабар — інвестиції в інфраструктуру в обмін на бенефіти.
Станом на зараз два з п'яти ключових портів у зоні Панамського каналу належать компанії з Гонконгу, тобто китайці можуть стежити онлайн за потоками цивільних та військових вантажів США
За першої каденції Трампа та чотирирічки Джо Байдена американці змусили панамську владу відмовитися від частини китайських проєктів, але вплив Піднебесної однаково суттєво зріс. Дійшло до того, що Пекін планував побудувати велике посольство на березі Панамського каналу, але під тиском Вашингтона панамська влада заблокувала цю ініціативу.
Китай висловив підтримку Панамі у питанні контролю над Панамським каналом. Фото: Shutterstock
Щодо Гренландії — тут США переслідує той самий інтерес убезпечення свого східного узбережжя від Китаю. Хоча перепалка між урядом Данії та політичними діячами Гренландії щодо «продажу острова» була гучною, вона мала свій сенс.
Видання Axios, посилаючись на власні джерела, повідомляє, що «уряд Данії хоче уникнути публічного зіткнення з новою адміністрацією США», і «передав кілька повідомлень». Так, влада Данії чітко сказала, що острів не продається, але є готовність обговорити будь-який інший запит США. Америка вже має військову базу в Гренландії та угоду з Данією від 1951 року про захист острова, згідно з якою можна легко обговорювати збільшення американських сил.
Данські офіційні особи вже заявили, що розглядають подальші заходи щодо збільшення інвестицій у військову інфраструктуру та можливості в Гренландії, консультуючись з урядом Гренландії, — йдеться у ЗМІ.
Чому Вашингтон так різко зацікавила Гренландія? У часи «Холодної війни» вона відігравала ключову роль в обороні НАТО та США як частина системи раннього попередження для виявлення радянських підводних човнів або ракет.
Це зрозумів Китай, чиї човни все частіше помічають біля берегів ключового острова — який є вінцем перспективного торгового шляху через Арктику
Американська газета WSJ пише, що в останні роки Пекін посилив свою економічну присутність у цьому регіоні, зокрема через інвестиції у видобуток корисних копалин у Гренландії. 2018 року Пентагон успішно працював над тим, щоб заблокувати фінансування Китаєм трьох аеропортів на острові.
Утім Китай особливо зацікавлений через розташування Гренландії відносно всіх арктичних судноплавних маршрутів, включно з «Полярним шовковим шляхом» Пекіна, що дозволить використовувати коротшу відстань для доставки товарів через Арктику, оминаючи морські вузькі місця у Суецькому каналі та Малаккській протоці. А ще — не варто забувати, що Гренландія має гігантські запаси рідкоземельних матеріалів, які хоче забрати собі під контроль Китай, аби мати перевагу у торговельній війні і таким чином виграти гонку за високі технології у США.
У цій боротьбі за контроль за вихід на Арктику дуже важлива роль Канади, адже вона має значну лінію виходу до Північного полюсу і може стати надійним союзником США у змаганнях за контроль над перспективами проти Росії та Китаю
Канада — другий за величиною торговельний партнер Сполучених Штатів, але категорично відстає у фінансуванні НАТО. Ледве не пасе задніх — на оборону Оттава не витрачає навіть 2% свого ВВП. Тому для того, аби американський сусід трохи чухав про перспективи, Трамп вдався до агресивної риторики.
Американські аналітики з обох партій вважають, що такий підхід може активізувати непопулярну в Канаді тему оборони напередодні виборів до парламенту у жовтні цього року, де партія Джастіна Трюдо, яка останні роки більше займалась гендерною рівністю, може і програти.
Чи можна вітати такі ексцентричні підходи Трампа до важливих питань? Форму однозначно ні, але по суті західний світ має пережити певний шок, аби позбутися популізму. І нарешті зайнятися вирішенням серйозних питань — оцінкою загроз та підготовкою армій до війни. Аби врешті за всіх не вигрібала найбільше Україна, а далі Польща та країни Балтії, які чи не єдині щоденно розвінчують ілюзії про особливу російську душу.
Світ постав перед реальною загрозою — жити в демократії або стати харчем для Китаю. І коли стриманий бюрократ, а нині генсек НАТО Марк Рютте попереджає Європу, що ми або виділяємо гроші на оборону, або «доведеться діставати підручники з російської мови яи їхати у Нову Зеландію» — це добре нагадування, що зло не спить. І точно не обмежиться розбитими селами на українському Донбасі.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Невже це можна назвати репетицією підготовки до виборів? Звісно, дивно думати нині мирними категоріями, коли немає навіть приблизного натяку на припинення вогню, а новий рік почався з того, що шахеди зруйнували цивільні будинки за 300 метрів від Офісу президента. Ба, більше — Путін і не думає зупинятись, хто б його не просив, бо війна — частина і опора його режиму. А ще — гарантія його фізичного існування, бо не буде війни — Росії доведеться стикнутись із власними демонами.
Утім нинішні часи для українців — добрий момент подивитись на себе критично
І дати собі відповідь, чи справді добре, коли у політику приходить критична маса людей, яка до цього не мала жодного досвіду? Чи можуть нові обличчя зі сфери розваги стати справді добрими управлінцями часів гострої фази війни. І врешті — якого майбутнього ми хочемо і які ресурси нам на це потрібні.
Київський міжнародний інститут соціології підсумував 2024 рік великим дослідженням про настрої українців щодо майбутнього.
— Перше, є стала тенденція до зниження частки тих, хто оптимістично дивиться в майбутнє України. Якщо наприкінці 2022 року 88% вважали, що Україна через 10 років буде процвітаючою країною в ЄС, то до грудня 2023 року їхня частка скоротилася до 73%, а до грудня 2024 року — до 57%. Водночас з 5% до 28% зросла частка тих, хто вважає, що Україна матиме зруйновану економіку, — починають з поганої новини дослідники.
— По-друге, коли ми аналізуємо результати, ми маємо також фокусуватися, крім динаміки, і на фактичних поточних показниках. Ми бачимо, що наразі, попри непростий рік та його складне завершення, більшість українців (57%) у цілому схиляються до оптимістичного погляду на майбутнє країни, — дають тут же солодку пилюлю соціологи.
Тут же постає питання, а кого українці бачать новими лідерами? Хто вестиме нас у це оптимістичне майбутнє після війни?
Торік наприкінці листопада центр «Соціальний моніторинг» оприлюднив тенденції настроїв у суспільстві. Пікантна деталь — вони досить наближені до інших непублічних соціологій, які замовляє Банкова. І що пікантно — тримаються десь рік.
Дослідження каже, що українці більше довіряють колишньому головнокомандувачу Збройних сил України, а нині послу України у Великій Британії Валерію Залужному, а також начальнику Головного управління розвідки Міноборони Кирилу Буданову, аніж президенту України Володимиру Зеленському. Так, Залужний та Буданов є єдиними із публічних осіб, в кого рейтинг довіри переважає за недовіру. Цікавість населення до цих прізвищ зрозуміла — обоє є кадровими військовими з безпосереднім бойовим досвідом. Третім у цьому рейтингу став президент Володимир Зеленський — він має 44% довіри супроти 52% недовіри. Тут вдається взнаки деяка втома він чинного президента і те, що світовий тренд на здолання популізму і повернення до класичної політики з серйозним лідером — який пішов від виборів у США — докочується і до нашого кутка Східної Європи.
У Залужного та Буданова рейтинг довіри переважає за недовіру. Фото: ОПУ
Вибори 2019 року у Україні — були тріумфом попереднього тренду, коли люди шукали приємні харизматичні обличчя в сфері розваг. А ще — щиро вірили у прості рішення від простих людей.
Викликів у новій українській реальності стає все більше — власне, на кожну нову фігуру, яка вигулькуватиме в політичному полі, типовий український виборець буде дивитись крізь серпанок розчарування
Попри стрес та знесилення, дослідження «Соціального моніторингу» показує великий запит (32%) на розбудову якісної армії і тривожність, що нинішня урядова команда з цим не справляється. Ба більше, коли багато українців гостро негативно сприйняли сумну новину перед Різдвом про тисячі неякісних мін, які буцімто солдати «неправильно зберігали» на фронті. Це було сприйнято як плювок в лице тим, хто з усіх сил тримає фронт на Донбасі.
Утім є очевидний тренд. На 33-му році незалежності українці зрозуміли, що треба розбудовувати свою армію. Якщо не хочеш аби тебе убила чи зґвалтувала чужа
Слов’янськ (приватний сектор) після російського удару 3 січня 2025 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Настрій цей стабільний, попри демонізацію ТЦК і купу проблем, які на голови ЗСУ обвалюють політики. Тому, щойно стане можливим повноцінне політичне життя, політичні перспективи отримають ті сили і ті персоналії, які зможуть задовольнити головне — запит на безпеку.
Прикметно, що у багатьох дослідженнях одразу з'явились такі особи як серйозні волонтери, ветерани та професійні політики — Сергій Стерненко, Андрій Білецький, Тарас Чмут, Олена Зеркаль, Богдан Кротевич та Дмитро Кулеба.
Ці прізвища варті уваги. Адже ми їх з високою долею вірогідності побачимо в партійних списках та серед кандидатів.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Костянтин і Влада Ліберови — подружжя фотодокументалістів, які до повномасштабного вторгнення успішно робили зйомки love story, навчали охочих мистецтву фотографії та мали одразу кілька освітніх проєктів. З початком великої війни змінили напрямок роботи. Майже щодня фіксують воєнні злочини російської армії на території України. Вони їздять у деокуповані міста і села, у найгарячіші точки на передовій, ходять на штурми із бійцями, аби задокументувати їхню роботу та війну без прикрас. Їхні світлини облетіли майже весь світ. Фото з гарячих точок часто на перших шпальтах світових ЗМІ.
Фотографії Ліберових облетіли весь світ
Наталія Жуковська: До повномасштабної війни ви займалися здебільшого зйомками весіль та інших святкових подій. Коли і чому вирішили працювати на війні?
Влада Ліберова: Рішення знімати війну прийшло спонтанно, воно не було усвідомленим вибором, принаймні це точно трапилось не одразу. Ми просто хотіли хоч в якийсь спосіб зафіксувати для історії події, що відбуваються навколо. Повномасштабне вторгнення ми зустріли в Одесі — перші дні були шоком, багато часу ми провели у підвалі. Але з часом емоційне виснаження перетворилося на творчий процес. Ми почали знімати автопортрети на тлі стіни, на яку вивели через проєктор кадри російських злочинів. З часом перейшли до документальної зйомки. Першими кадрами, які широко поширились ЗМІ та мережею, стала зйомка на одеському залізничному вокзалі. Костянтин тоді зафіксував, як чоловіки проводжали своїх жінок і дітей на евакуаційний потяг.
Чи проходили додаткову підготовку перед тим, як їздити з військовими?
Влада Ліберова: З часом ми дізнались чимало важливих деталей — і тих, що стосуються безпосередньо власної безпеки під час зйомок на війні, і щодо медичної допомоги. Серйозно зайнялись фізичною підготовкою, зараз коли у нас є така змога — займаємось з тренером. Але все це відбувалось поступово, впродовж наших відряджень. На початку ми знали лише базові речі — на більш ретельну підготовку просто не було часу. Ба більше — наші перші дні поблизу фронту були сповнені постійним відчуттям страху.
Ми не розуміли механіки війни, не розрізняли звуки вибухів. Кожен гучний звук здавався сигналом, що це кінець
Об'єктиви Ліберових фіксують усі жахіття війни РФ
Як справляєтеся зі страхом?
Влада Ліберова: Зараз ми заходимо набагато глибше, ніж на початку зйомок. Страх усе ще є, але тепер він більш усвідомлений і виправданий. Ми чітко розуміємо ризики і знаємо, як їх мінімізувати. Звісно, нам теж буває страшно — це природно, адже страх є одним із базових інстинктів людини, що сприяє самозбереженню. Страх допомагає залишатися пильними і обережними. Важливо розуміти, що навіть військовим, які щодня перебувають під вогнем, також буває страшно.
Але це не слабкість — це лише частина людської природи, яка допомагає продовжувати боротьбу
Як військові в окопах реагують на фотографа?
Костянтин Ліберов: Зараз військові все частіше самі запрошують нас знімати певні підрозділи, найбільше довіряють ті, з ким уже мали успішну співпрацю. Для нас це завжди велика честь. Що стосується самих зйомок, для військових люди з камерами радше тягар, ніж щось приємне, адже вони несуть за нас відповідальність, але вони розуміють важливість таких фото, тому ставляться із розумінням.
Ліберови не приховують, що на війні страшно
Ви весь час працюєте у парі чи роз’їжджаєтеся по різних локаціях? Як вирішуєте, хто куди їхатиме?
Костянтин Ліберов: Досить часто на зйомки я вирушаю сам, коли ці поїздки здебільшого пов'язані з найгарячішими напрямками, де ситуація є надзвичайно небезпечною. Влада інколи також знімає сама, наприклад, так було зі зйомкою евакуації на Покровському напрямку, я в той момент фіксував події на Курщині й просто фізично не міг долучитися. Проте, незалежно від того, наскільки гарячим є напрямок, кожна така поїздка є важливою для того, щоб показати світові правду про російсько-українську війну.
Ми завжди намагаємось зафіксувати важливі моменти, які мають потужний емоційний заряд і документують реалії
За понад два роки, документуючи наслідки російських обстрілів і роботу українських військових, ви об’їхали найгарячіші напрямки фронту. Коли і за яких умов небезпека була максимально близько?
Костянтин Ліберов: Насправді таких ситуацій було багато, адже «на нулі» чи в прифронтових містах смерть завжди поруч. Наприклад, у нас була ситуація, коли разом з волонтерами під час зйомок евакуації «на нулі» попали під мінометний обстріл. Одного разу мені довелося впродовж тридцяти годин бути «на нулі» з піхотою. Ворог — за 50-70 метрів. Нас почали обстрілювати. Щойно хлопці рушили на позиції, майже одразу по рації було чутно крики: двох військових поранило, один — важкий. Щойно завантажили його у броню — почався обстріл. Мене трохи контузило. Ми добігли до укриття і до ранку сиділи у тісному бліндажі 1,5 на 1,5 метри. Спали сидячи. Обстріли тривали всю ніч. Під ранок я зрозумів, що треба виходити, бо як би не було страшно, я приїхав на фронт, аби показати, як хлопці воюють і виживають. Я мусив вийти назовні. Ті 15 хвилин тривали вічність. Найбільший страх з неба — дрони, а під ногами — пелюстки. Та, попри все, я зміг зафіксувати той день.
Загалом за цей час у нас було все — і зустрічі з диверсійно-розвідувальними групами, і стрілкові бої, й поранення Влади. Проте маємо міцних янголів-охоронців
Влада отримала поранення торік у грудні. Як і де це сталося?
Влада Ліберова: Тоді ми працювали на Донеччині, робили фото зруйнованих будівель та інфраструктури, щоб показати світу, що коїть Росія на нашій землі.Насправді все було банально: 22 грудня разом з командою волонтерів ми були неподалік села Новоселівка Перша, й нашу автівку обстріляли. Ми їхали дорогою у Покровському районі і раптом потрапили під ворожий вогонь. Я зазнала осколкового поранення стегна. Для мене це був невдалий виїзд. Для волонтерів, які працюють на гарячих напрямках, це буденність. Мені завжди боляче чути нові історії про те, що хтось вийшов з окупації самотужки й, пройшовши 100 км, нарешті опинився у безпеці. Звісно, я теж рада, що ця людина врятувалась, але я також знаю, що з ймовірністю 99%, ризикуючи власним життям, до неї напередодні приїздили волонтери й вмовляли евакуюватися, а вона відмовилась.
Яка історія війни, знята на фото, вразила вас найбільше?
Влада Ліберова: Певно, це народження донечки Ліни нашого друга — військового з позивним «Дронго». Кості вдалось зафіксувати момент їхньої першої зустрічі. Для мене це історія про те, що життя і любов перемагають навіть під час війни. Ну, і бачити, як військовий з великим досвідом плаче при зустрічі з немовлям, це дійсно вражає.
Народження життя очима Ліберових
На ваших очах буквально зникали міста… Як це?
Костянтин Ліберов: Важко бачити, як українські міста стають руїнами. Бахмут, Вовчанськ, Часів Яр… На жаль, таких міст чимало, і бачити, як Росія стирає їх з лиця землі, дійсно боляче. У нас навіть є серія фото з дрону, яка показує масштаб таких руйнувань. З вересня до середини жовтня ці фото можна було побачити у Венеції, а зараз виставка переїхала у Берлін. Мета експозиції — показати, як виглядає мир з Росією і те, чому «мирні угоди» не можуть бути укладені.
Ви фотографуєте як військових, так і цивільних. Розкажіть про цей досвід. Як реагують люди на об’єктив? Чи важко домовитися з ними про фото? Як вдається це робити?
Костянтин Ліберов: З військовими простіше. Під час виїзду ми цілодобово перебуваємо разом, тому вони зазвичай звикають до камери, а також розуміють важливість документування того, що відбувається, і часто погоджуються на фото без зайвих питань.
З цивільними часто складніше. Вони більш чутливо ставляться до камери, особливо в умовах, коли тільки-но пережили травматичний шок. У таких ситуаціях важливо бути не просто фотографом, а співрозмовником, людиною, якій вони можуть довіряти.
Часто допомагає людяність — просто сісти поруч, поговорити, вислухати
Реакція на об’єктив у всіх різна, проте є одна важлива річ — повага до людини та її історії. Ми ніколи не тиснемо, якщо бачимо, що людині важко. Найкращі фото виходять тоді, коли між фотографом і тим, кого він знімає є довіра.
Камера ЛІберових фіксує знищення українських міст росіянами
Що вас найбільше вразило під час роботи на деокупованих територіях?
Влада Ліберова: На звільнених територіях чи не найповніше розумієш те варварство та темряву, що несе з собою Росія. Весь світ здригнувся від злочинів у Бучі, але це, на жаль, не виняток, а правило і для решти населених пунктів, куди приходять російські війська. Майже у кожного, хто залишився і пережив окупацію, є історії про звірства ворога. І щоразу найбільше вражає розуміння, наскільки росіяни можуть бути жорстокими.
Ви не раз знімали евакуацію людей з різних населених пунктів. Зокрема, з Покровська. Які історії людей запам’яталися?
Влада Ліберова: Евакуація — велике потрясіння для кожної людини. Ти залишаєш все своє життя, все, заради чого працював, і навіть не знаєш, чи зможеш повернутися. Під час таких зйомок ми відчуваємо якісь особливі відтінки суму, жалю, коли люди полишають те, що їм так дорого. Історії людей, яких нам вдається зафіксувати на кадрах, дуже болісні. Покровськ — місто, яке ставало прихистком для тих, хто вже втратив свій дім одного разу через війну. І їм знову довелося його втрачати — хтось у 14-му році у Донецьку, а хтось у 22-му році у Бахмуті. Вони вже збирали своє життя в кілька пакунків. Пам’ятаю пані Антоніну, жінку в кріслі колісному, яка хворіє на цукровий діабет і потребує постійного медичного догляду. Саме тому змушена була їхати, покидаючи свого чоловіка, з яким прожила пів століття. Він їхати відмовився навідріз. Виявилося, що чоловік є глибоко релігійним і навіть не має мобільного телефону. Як вони триматимуть зв'язок, невідомо, як і те, чи побачаться колись знову. Таких історій безліч.
Сльози розставань, прощальні обійми, перелякані дитячі очі — все життя уміщене в кількох сумках. Це відбувається щодня
Ви спілкувалися з російськими полоненими. Що вони вам розповідали? Що про них можете сказати?
Влада Ліберова: Ми не багато спілкувались з самими полоненими, адже це не було ціллю, та й бажання не виникало. Ми зробили ці фото, для того, щоб показати, в яких умовах Україна утримує полонених і як разюче вони різняться від умов, в яких утримуються українці. Полонені росіяни живуть в Україні, наче в санаторії, я впевнена, що навіть не у всіх них удома були подібні умови. Під час полону вони не лише не страждають, а навіть покращують своє здоров’я. Адже тут в них є повноцінний нагляд та догляд. Вони збалансовано харчуються, можуть працювати, отримувати зарплату, регулярно телефонують додому. І насправді це все дуже боляче. Адже це неймовірний контраст зі ставленням до українських військовополонених у Росії. Та водночас ми розуміємо, для чого це робиться.
Україна — цивілізована європейська держава, яка дотримується Женевської конвенції. І для нас, і для наших партнерів та союзників поводження з полоненими — важливий маркер
Фільмуючи реалії війни, що ви самі при цьому відчуваєте?
Костянтин Ліберов: У моменті емоцій зазвичай мінімум. Нам потрібно виконати свою роботу і зробити це чітко, швидко, якісно. Особливо, коли працюємо безпосередньо на лінії зіткнення. Тут важливо зберігати «холодну» голову. Усвідомлення ж приходить пізніше. І хоча війна — це трагедія та постійний біль, ми часто бачимо тут і світло — надію, неймовірну любов, відданість, і намагаємося фіксувати такі моменти.
У вас є найособливіша і найулюбленіша робота?
Костянтин Ліберов: Однозначно, це зйомка наших хлопців та дівчат, які повертаються додому з полону. Кожен обмін надихає і дає надію, що все недаремно і нам є заради чого триматися.
Звільнення українських заручників
Зйомка у червні цього року після чергового обміну була однією з найважчих. Після зустрічі та спілкування з хлопцями ми тиждень не могли оговтатись від побаченого та почутого. Пам'ятаю, як один з них сказав мені: «Ми маємо зробити все, щоб таке ніколи не повторилось знову, з іншими». Але це повторюється щодня. Ще безліч наших людей залишаються в російському полоні. І цьому немає кінця. Частина з тих фотографій поїхала до Швейцарії на Саміт миру, на якому підіймалось питання обміну всіх на всіх. Сподіваємось, ці документальні портрети тих, хто пройшов через найстрашніше пекло, змусять наших партнерів діяти рішуче принаймні в цьому питанні. Ми не можемо переказувати те, що почули від хлопців. Але наші фотографії говорять самі за себе. Важко усвідомити, що вони втратили по 40-50 кг ваги. Однак важливо — їх не вдалось зламати. І це повторював кожен з них.
Наші фото є підтвердженням тому, що тут і зараз відбувається найбільший геноцид з часів Другої світової
Ваші роботи бачить весь світ. Який основний меседж ви надсилаєте суспільству?
Влада Ліберова: Наша головна мета — задокументувати злочини й показати правду. Росія — ворог. У цивілізованому суспільстві немає місця терористичним організаціям, вони мають бути зупинені. Хлопці і дівчата з наших фото мають відчувати, що ми в тилу знаємо, чому і заради чого вони там. І що нам це потрібно, бо інакше ми знову втратимо прекрасну країну, культуру, свою незалежність на декілька поколінь, якщо не назавжди. А ще, поки вони там, боряться за нас, ми маємо боротися за них.
Андрій Смоленський залишився без очей, двох рук та вуха
З корупцією, з випадками безладу та несправедливості в бригадах, з дивними законопроєктами, тендерами, закупівлями, забудовами... Боротись, а не чекати, що військові повернуться і наведуть порядок. Ці процеси мають відбуватись паралельно та одночасно. І тоді, коли перемовини нарешті настануть, вони, по-перше, пройдуть на наших умовах, по-друге, вже ні в кого і ніколи не виникатиме питань, чи держава, за яку ми так боролись, дійсно вартувала того. Так, вартувала. Бо ми самі побудуємо її такою. А ще — потрібно пам’ятати, що щодня наші воїни роблять надлюдські зусилля, щоб в нас з вами просто було життя. Пам’ятати і підтримувати і допомагати — це найменше, що ми можемо зробити аби їм віддячити.
За рік існування простір «Я.Є.» об’єднав сотні жінок. Для організаторів проєкту важливо, аби військові на фронті розуміли, що про їхні родини хтось піклується. А найголовніше — аби жінки знали, що вони не одні.
«Тут ніхто і нічого не скаже зайвого»
Чоловік Дар’ї служив за контрактом ще до початку повномасштабного вторгнення. Коли жінка завагітніла, просила його піти з армії. Та 24 лютого 2022-го року той знову кинувся захищати країну, а Дар’я з 11-місячним сином виїхали в Італію, де перебувала її мама. Та на чужині жінці було не просто. Інший ритм життя, інший клімат. А ще постійний стрес, бо не знала, що х її чоловіком. Поговорити та виговоритися було ні з ким. І вже у травні 22-го вони повернулися додому:
— Я хотіла, щоб чоловік хоч іноді бачив, як росте син. Його раз на три місяці ненадовго відпускали з служби. Коли вони вперше зустрілися після нашого повернення, через півроку, син його не впізнав, не йшов на руки. Лише через 10 днів почав до нього звикати. І це було тяжко.
Дар'я з сином повернулись з Італії додому, аби бути ближче до чоловіка-військового. Фото: приватний архів
До того ж потрібно було вчитися вирішувати справи, якими раніше займався чоловік, а ще взяти відповідальність за побут та виховання сина. Важко було фізично і морально. Не було підтримки серед знайомих. Навпаки, жінка зустрічала певне нерозуміння:
— Люди часто можуть, не соромлячись, запитати: «Скільки людей вбив твій чоловік? А скільки грошей він отримує? А якщо так багато отримує, то чого ви збираєте гроші на допомогу військовим? А чого ти його відпустила на війну? От я не відпущу свого. А чого він не звільниться? Ти його відпустила, щоб він більше заробляв? А чого ви не закордоном? Він, напевне, не боїться за вас раз не відправив у безпечне місце?»
На той момент Дар’ї допомагало волонтерство у благодійному фонді «Рій». Жінка працювала над запуском соціальних мереж. І саме там дізналася про новий проєкт фонду — «Я. Є.». Простір жінок, де всі свої. З цілодобовим чатом підтримки.
— Саме там мені допомогли. Насамперед надали психологічну допомогу та медичні поради. У сина якось була температура, не хотілося викликати швидку, до свого сімейного лікаря посеред ночі ти не подзвониш, а в чаті цілодобово є лікар. Нещодавно мені запропонували вести соціальні мережі вже цього проєкту. Я погодилася
Більшість звернень жінок, розповідає Дар’я, — психологічні. Дружини військових не знають, що робити, як діяти, коли їхні кохані не виходять на зв’язок:
— Мене вражає стійкість дівчат, чоловіки яких або зникли безвісти, або загинули. Для мене це страшно, я цього дуже боюся. Ця підтримка є неоціненою. Ти знаєш, що тут ніхто і нічого не скаже зайвого.
Серед цієї спільноти ти можеш просто бути собою, ділитися своїми болем, настроєм, тривогами, не боятися, що твої проблеми будуть знецінені
«Шукала тих, хто разом зі мною проживати те, що й я»
Щойно почалася повномасштабна війна, чоловік Анни відвіз родину до її батьків на Київщину. А сам 26 лютого пішов добровольцем. У перше відпустку приїхав лише через півроку. Весь цей час його жінка шукала однодумців. Спілкуватися із цивільними, в яких чоловіки перебували не на фронті, було не просто:
— Мене ніхто не розумів, коли я казала, що мені важко самій принести воду, виживати під час частого відключення світла. Не було з ким залишити дитину, випити кави, поговорити з кимось. Ти постійно у стресі, хвилюєшся, нервуєш. Мені постійно ставили питання: «Та чого ти хвилюєшся? Він же заробляє 100 тисяч». І я постійно шукала тих, хто мене зрозуміє, буде зі мною проживати те, що відчуваю я.
Анна та її родина. 6 квітня 2024 року її чоловік загинув на фронті. Фото: приватний архів
Про проєкт «Я.Є.» жінка дізналася із соцмереж. І майже одразу, доєднавшись, почала працювати з психологом. Крім того, постійно має, з ким поговорити. У закритому чаті жінки постійно діляться порадами та підтримують одна одну:
— Мені цей проєкт дав розуміння того, що я не одна така, нас тисячі, можливо навіть мільйони. Ми можемо написати у будь-який момент — і це дуже потужна підтримка. А ще – розуміння і допомога. Нещодавно чоловік однієї дівчини не виходив на зв'язок 8 днів, хоча казав що буде відсутній лише три доби. Ми всі хвилювалися, підтримували її. І він з’явився, з ним все добре.
Знаєте, у нас немає такого, що хтось каже, що мені гірше. Все горе чи біль ділиться між усіма. Всі співчувають і хвилюються
На момент публікації цього матеріалу стало відомо, що чоловік Анни загинув 6 квітня 2024-го року під час виконання бойового завдання.
«Ми об’єднуємо жінок. Тут всі, як одне єдине ціле», — Марина Шимкова,керівниця проєкту «Я.Є.»
Марина Шимкова: «Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки». Фото: приватний архів
Коли ми провели перше опитування — до запуску проєкту — я плакала пів ночі. Жінки писали: «Я хочу, щоб закінчилася війна», «Я хочу, щоб мені повернули чоловіка», «Я не уявляю, як ходитиму вагітна і народжуватиму без нього», «Я боюся за нього». Там було багато болю. З анкет ми зрозуміли, що немає простору в Україні, де жінка могла б прийти, розповісти про це і її ніхто не знецінить. Тут всі, як одне єдине ціле.
Наш простір працює онлайн, бо чимало жінок розкидані не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Об’єднати їх, аби ті не почувалися самотніми, — одне із завдань проєкту. У нас навіть були дівчата, які на той момент перебували в окупації.
І це була єдина ниточка, яка зв’язувала їх з цим світом. Вони писали, що намагаються виїхати, що видаляють все із телефонів. Однак обіцяли знову до нас повернутися
У рамках простору є допомога й вагітним. Організатори проєкту підписали меморандум з асоціацією фахівців природнього батьківства, яка має сертифікованих доул (навчена компаньйонка, що підтримує іншу людину під час вагітності, пологів і післяпологовий період. — Авт.). Вони, за можливості, забезпечують жінкам супровід під час пологів — замість партнера, який на війні.
Там, де дітки щойно народилися, ми забезпечуємо спеціаліста, який за потреби є онлайн на зв’язку з мамою. Питання можуть бути різні, починаючи від грудного вигодовування до купання немовляти. Навіть якщо жінки за кордоном, вони теж отримують допомогу. У чат-бот скидають запит. Наприклад, дитина не спить. У нас є консультанти по сну. Або ж жінка народила в іншій країні. У нас є проєкт у проєкті — «В обіймах». Це означає, що мама пише у чаті, що у неї народилася маленька дитинка, ми одразу даємо їй «фею» — консультанта по новонародженим діткам, який розуміється на догляді, грудному вигодовуванні. І ця людина впродовж місяця весь час з мамою на зв’язку. І це дуже допомагає. Зрозуміло, ми не швидка допомога. Але підтримати і надати консультацію педіатра, психолога чи іншого спеціаліста — все це ми можемо.
Ми щомісяця проводимо опитування про те, що змінилося, чим допомогли чи навпаки — не допомогли. Я добре пам’ятаю той контраст, коли ми робили перше опитування для проєкту і через два місяці. Ми почули від жінок, що вони почали доглядати за собою, що треба бути сильною і дочекатись чоловіка тощо. У нас було три місяці, коли майже всі жінки простору сіли за кермо автівок. У багатьох були права, але вони ніколи не їздили. І в нас був бум, коли ми впродовж місяця отримували повідомлення: «Дівчата, я сіла, я їзджу, я тепер вільна». Так була вирішена проблема їхньої не мобільності.
Ми також проводимо освітні лекції, марафони. Ми продовжуємо об’єднувати жінок. У нашому просторі вони тут серед своїх. Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки.
У нашому просторі тисячі історій, які вражають. Для мене кожна — неймовірна. У нас є родина, де чоловік пішов служити, а його дружина була вагітна.
У день, коли вона народжувала хлопчика, її коханий був під обстрілами, куля пролетіла скрізь його куртку і застрягла у блокноті. Це сталось у той момент, коли народжувався син
Багато історій про те, що не виходить чоловік на зв'язок, дівчата у просторі починають тримати кулачки, будувати так званий «купол» і за годину він пише чи телефонує. Тобто сила сестринства працює.
Доєднатися до нас просто. Проєкт має сторінки у соціальних мережах — Instagram та Facebook. Всюди є посилання на чат-бот. Написавши повідомлення, отримаєте відповідь від координаторів. Перед тим, як надати доступ до чат-боту, треба буде відповісти на кілька питань, пройти ідентифікацію. Ми маємо робити перевірки, щоб у цьому просторі не з’являлися люди, які не просто не підтримують, а й не мають ніякого відношення до українців. Ми намагаємося підтримати жінок, дружин військових. Їм достатньо викликів, які вони й так на сьогодні мають.
Без вікон, сонячних променів, під звуки сирен та обстрілів. У цьому харківському бомбосховищі у підвалі лунає музика та веселий сміх маленьких дівчат. У рожевих пачках юні балерини, попри всі жахи війни, відточують свою майстерність.
Балетна студія в одному із бомбосховищ Харкова
9-річна Мирослава до війни займалась в одній із найкращих балетних шкіл Харкова, де наживо грали піаністи. Від нової балетної студії, розташованої у бомбосховищі у підвалі, дівчинка спочатку була шокована. Але сказала мамі, що заради балету готова на все.
Мама цілує свою доньку Мирославу перед уроком балету
32-річна Ганна Пономаренко, мама Мирослави, розповідає, що дівчинка з трьох років займається балетом. І це її найулюбленіше заняття. Можливість займатись балетом під час війни стало для дівчинки справжнім щастям:
— Вона хоче тренуватись більше і більше. Вона завжди просить своїх тренерів навантажувати її, бо їй мало. Балетна студія дарує їй спокій. Вона приїжджає додому після уроків заспокоєна, розслаблена, не звертає увагу на те, що коїться навкруги.
Маленькі балерини невпинно відточують свою майстерність
Зараз у балетній студії навчаються лише 20 дівчат, розповідає її засновниця Юлія Войтина. До війни жінка керувала мережею балетних студій, де навчалось три сотні дітей. Але була змушена закрити бізнес, коли подалась на Західну Україну після початку повномасштабного вторгнення.
Юлія Войтина з ученицями
До Харкова Юлія Войтина повернулась торік у березні. Відновити бізнес не змогла через брак коштів. Однак зробила все, щоб відкрити бодай одну балетну студію:
— Діти у Харкові сидять вдома на онлайн-освіті. Їм десь треба дівати свою енергію, а також отримувати позитивні емоції. І балет для них став спасінням.
У балетній студії у підвалі займається 20 дівчат
Для цих дітей балет у підвалі став їхнім спасінням
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
