Бізнес

Українські франшизи за кордоном: можливості та виклики

Після 24 лютого 2022 року українські франчайзингові компанії почали активно масштабуватися за кордоном, тож у 2024 році цей процес продовжиться, впевнений Роман Кирилович. 

Водночас він виділяє три основні виклики, які чекають підприємців на шляху до успіху. 

По-перше, франчайзери, які вже встигли відкрити справу в інших країнах, цьогоріч мають закріпитися на ринку та зрозуміти основні вектори подальшого розвитку своєї бізнес-моделі. 

«Підприємці мають розібратися, як саме в конкретній країні працює бізнес, як працюють юридичні процеси, що треба адаптувати в компанії для запуску нових франшиз тощо. Це важливо, оскільки кожна сфера має свої індивідуальні особливості», — зауважує Роман Кирилович.

Наприклад, якщо йдеться про українську food компанію — підприємцю варто частково змінити меню, аби врахувати смаки місцевих споживачів. А якщо йдеться про український sexshop, то вибір інтимних товарів загалом залишиться стандартний.  

По-друге, на думку експерта, українські підприємці мають вивести свої франшизи за кордон. Такі бізнес-моделі можуть зацікавити інших українців, що проживають у цих країнах. Саме вони готові стати франчайзі.

За словами Кириловича, українські франчайзингові компанії віддають перевагу співпраці з українськими партнерами, оскільки їм знайомі бренди, вони легко знаходять спільну мову, є довіра. З іноземцями ж запускати бізнес — складніше.

«Звичайно, іноземці будуть обережніше ставитись до українських франшиз. Вони не знають наш локальний бізнес, не розуміють наші бізнес-моделі. Ситуація може змінитися, коли українські франчайзингові компанії стануть відомими за кордоном. Але на це потрібен час», — пояснює Кирилович.

По-третє, потрібно вижити у перший рік після запуску франшизи. Це непросто.

Чужа країна — чужі правила гри, до того ж часто й висока конкуренція. 

«Саме перший рік для кожного старту є вирішальним, перевіряється стійкість і ефективність даної бізнес-моделі», — звертає увагу експерт.

Популярні напрямки та ціна питання

На думку Романа Кириловича, цьогоріч найбільший попит матимуть франшизи зі сфери гастрономії та сфери послуг. «Чому це буде цікаво? Відповідь проста: в Європі українці дуже сумують за нашим сервісом», — пояснює співрозмовник.

Серед потенційних лідерів за кордоном експерт виділяє такі компанії, як «Multi Cook» (проєкт «Галя Балувана»), «Нова пошта», «Rozetka», «Львівські круасани». Водночас він зауважує, що в Україні зараз є багато й інших молодих та перспективних проєктів.

При цьому Кирилович наголошує, що придбання франшизи —  задоволення не з дешевих. У старт потрібно вкласти близько 40-60 тисяч євро, а окупність таких інвестицій — щонайменше 2-3 роки. «Тож треба розраховувати на те, що це гра в довгу», — наголошує співрозмовник.  

Найбільш активно український франчайзинговий бізнес зараз розвивається в тих країнах Європи, де проживає багато українців — у Польщі, Чехії, Іспанії тощо. За океаном найбільш перспективні ринки — США та Канада.

«Загалом запускати франшизу можна в будь-якій країні ЄС, де багато наших. Винятком, напевно, може стати Німеччина, оскільки там вести малий та середній бізнес дуже складно», — переконаний співзасновник консалтингової компанії «Франч».

Інвестиція у франшизу: з чого почати?

Для охочих спробувати себе у підприємництві за кордоном та стати франчайзі Роман Кирилович підготував кілька рекомендацій.

Франшиза — це не інвестиція, а необхідність працювати в режимі 24/7

Існує хибна думка, що придбавши бізнес можна буде потім нічого не робити, просто отримувати свій щомісячний пасивний дохід. Насправді ж, коли людина купує франшизу — вона фактично купує собі постійне місце роботи.

«Треба відчувати себе класичним підприємцем, який відкриває новий бізнес. Хоч у випадку з франшизою це, звісно, дещо легше: вже є чітка та відпрацьована бізнес-модель. Якщо франчайзі готовий багато працювати та розвивати справу — шанси на успіх дуже великі», — впевнений експерт.

Обирайте франшизу, яка вам справді подобається

За спостереженнями експерта, люди, які купують франшизу — потім часто працюють над цим проєктом усією родиною. Тож перед тим, як прийняти рішення у який саме бізнес вкласти кошти, варто порадитись з близькими та рідними, щоб усім було цікаво.

Також варто врахувати освіту та професійні навички членів родини. Приміром, хтось добре орієнтується у менеджменті, а хтось — гарно готує. Такі деталі допоможуть підійти до вибору франшизи практично та розсудливо, що, в результаті, сприятиме успіху справи.

Інвестуйте у франшизу лише ту суму, яку готові втратити у випадку неуспіху

«Відкриття будь-якого бізнесу — це завжди великий ризик. Тож такі інвестиції не варто робити на останні заощадження, вкладайте лише ті гроші, які морально готові втратити. Як показує практика, успішними стають ті підприємці, хто вміє тримати голову холодною», — наголошує Роман Кирилович.

Дізнайтесь усе про досвід підприємців в Україні

Перед тим, як придбати франшизу для запуску в ЄС, поспілкуйтесь з підприємцями, що працюють за цією схемою в Україні. Їхній досвід — дуже цінний для розуміння перспектив та викликів вашого потенційного бізнесу. Звісно, бізнес в Україні та у Європі — це часто дуже різні правила гри. Однак, як наголошує Кирилович, для українців відкриття франшиз за кордоном, зокрема в ЄС, — все ще мало досліджений шлях.

«Поки що у Європі українських франчайзі небагато, тож виклики на старті можуть бути дуже великими та неочікуваними. Тому якщо людина готова ризикувати, вона має врахувати чимало деталей. Саме такий підхід допоможе українцям стати успішними підприємцями за кордоном і продовжувати розвивати український бізнес на світових ринках», —  переконаний Роман Кирилович.

Війна знищила чи скоротила частину фірм в Україні, водночас, після 24 лютого український бізнес розпочав динамічно розвиватися за кордоном. Лише в Польщі майже кожна десята новостворена фірма належить українцям, зазначає Польський економічний інститут. Sestry завітали до чотирьох відомих українських брендів у Варшаві й дізнались, як їм вдалося налагодити бізнес у Польщі.

Розширюємося за рахунок франшизи й працюємо виключно з українцями

Володимир Матвійчук, співзасновник мереж «Галя Балувана» та Multi Cook розповів як компанія створює робочі місця за кордоном, зокрема й для воєнних біженців: 

«Після початку великої війни Росії проти України мені телефонували знайомі, які працювали з компанією й виїхали за кордон. Питали, чи не збираємося ми виходити на європейський ринок. Ми вирішили що зараз можемо бути корисними за кордоном, можемо створювати нові робочі місця саме для українців. Це наш невеликий внесок у допомогу в біді. Зараз мережа «Галя Балувана» представлена в 27 країнах світу під брендом Multi Cook, система ґрунтується на франчайзингу.

 Ми будуємо франчайзинг на довірі до партнера. Щомісячна плата в 100 євро — цілком доступна. Зараз встановлюємо якісне програмне забезпечення, що дозволяє партнеру на смартфоні відстежувати позиції, які продаються, прибуток, зарплати, бачити аналітику по бізнесу. Цю програму зробили на прохання польських партнерів, інвестували більше 30 тисяч євро. Розробили універсальний сайт, інвестуємо в платформу онлайн-замовлень, оскільки партнери в Польщі починають співпрацювати з барами, кафе, дитячими садочками.

У Польщі налагодили супроводження бізнесу «під ключ»: маємо юристів, які допомагають створити фірму та обрати найоптимальнішу систему оподаткування; є бухгалтерський супровід, який допомагає українцям швидко зорієнтуватися й менше часу втрачати на це. У Польщі партнерів «запускаємо» шістьма блоками. Перший блок — стандартний, 80-90 позицій, кожен наступний — іще 20-25 позицій. Перший блок запускає виїзна команда з України: допомагає навчити українців, які прийшли на роботу, й власника орієнтуватися в питаннях виробництва. Потім фірма певний час працює на цьому пусковому асортименті, найлегшому в навчанні, працівники розуміють, що таке виробничі процеси, що таке клієнт, виробляють навички, а вже після цього партнер може вводити нові страви. Маємо в асортименті 700 позицій, зрозуміло, що засвоїти їх одразу новому підприємству неможливо.

За кордоном  ми займаємо нішу заморожених продуктів, опцію «ресторан», як є в деяких містах України, не передбачено. Для іноземних партнерів ми також створили новий сайт під назвою Multi Cook. Це окрема торгова марка, є окрема етикетка з різними кольорами. 

У Польщі не складно вести справу, створена хороша атмосфера для українського бізнесу, для тих, хто в’їхав після 24 лютого 2022 року. Ми дуже схожі з поляками за споживанням і купівельною поведінкою. 

За кордоном, зокрема й у Польщі, розширюємося за рахунок франшизи й працюємо виключно з українцями, спонукаючи їх за франшизою наймати на роботу також українців. Це наша місія на час війни. Після війни ми відкриємо продаж іноземцям. Дехто відкривається за власні кошти, дехто залучає кредити, а дехто здобуває гранти від польського уряду.

Процедура така: ми робимо  партнеру проєкт на приміщення, він замовляє обладнання й робить ремонт. За 10 днів до закінчення ремонту партнер набирає персонал. Наша пускова команда виїздить до Польщі й майбутніх працівників розставляє по процесах, навчає приготуванню всіх страв, і нові працівники разом із командою виготовляють страви до відкриття магазину. За 6 днів це приблизно тонна продукції. На 7-й день партнер відкриває магазин.

При доборі працівників не обов’язково обирати кухарів. Оскільки виробництво планове й розділене на процеси, достатньо знати свої 3-4 процеси: хтось смажить млинці, хтось займається котлетами-фаршем, хтось ліпить пельмені-вареники.

Кожен партнер встановлює роздрібні ціни й рекламується сам. Ми контролюємо чистоту в приміщенні, усі працівники мають бути у формі, формовка наших виробів має бути однакова та забезпечена якість продукції. 

Ми вже є в 20 містах Польщі — й кількість магазинів постійно зростає. Скажімо, у Варшаві зараз є близько 20 магазинів.

У невеликих містах партнери легше стартують за рахунок кращих продажів. Припускаю, що це пов’язане з тим, що великі міста насичені супермаркетами. Чим менше місто, тим менше супермаркетів — і фокус споживача більше зосереджений на таких крафтових магазинах.

Серед найпопулярніших наших продуктів у Польщі — вареники з картоплею, пельмені, вареники з м’ясом, зі свининою. Поляки люблять кольорові пельмені, які часто купують для дітей. Дуже добре продаються наші супи й борщі. Поляки дуже люблять вушка й кльоцки. Тож для польського споживача ми їх розробили. Поляки також люблять крем-супи, менш популярні у нас, тож ми розробили лінійку крем-супів, лінійку ресторанної замороженої їжі, цю новинку наші партнери будуть зараз упроваджувати.

Польські клієнти в магазині часто питають продавця, як приготувати ту чи іншу страву, раніше не представлену на польському ринку. Тому до етикетки кожного продукту прив’язали кюар-коди з переходом на ютуб-канали з приготуваннями цих страв».

Ми прийшли не для того, щоби щось просити

Іван Ліфінцев, маркетолог і проєктний менеджер, розкрив особливості роботи мережі ресторанів «Чорноморка» в Польщі:

«За 11 років наша big idea ніколи не змінювалася: ми просто смажимо рибу. Ми «вчимо» нові ринки, що заклади з рибою та морепродуктами можуть бути демократичними. Змінювали певною мірою формат, коли входили до Польщі: не передбачено офіціантів, замовлення приймаються біля вітрин, готові страви виносить ранер.

Ми адаптували назву, замінивши «Чорноморка» на Czarnomorka, щоб було зрозуміло й польською мовою, звідки ми. 

У Польщі вже працюють два проєкти — і ще декілька в процесі відкриття. Для поляків поява одразу двох закладів, замість одного, збільшує довіру: мовляв, оскільки у них два заклади, а не один, то у них усе йде добре. Звичайно, «підтягнулися» українці, які проживають у Варшаві, бо вони знають мережу. 

У Польщі дорожче вести бізнес, це вимагає оптимізації витрат, персоналу, формату. Щодо змін у локаціях, то, крім назви, змінився також колір наших закладів із синього на бордовий.

Звичайно, й цінова політика пристосовується до правил місцевого ринку. Є враження, що європейці більше люблять подумати, реагують повільніше на різноманітні акції. Українцям навіть зараз у стані війни можна сказати, що завтра буде якась божевільна активність — і за день зійдеться пів Києва, а поляки планують свої вихідні, умовно, з вівторка-середи, тож якщо їм сказати про акції в п’ятницю, то в суботу вже ніхто не прийде.

Адаптація меню мінімальна: у Варшаві ми додали польський суп журек, але рибний. Зараз ми навпаки акцентуємо на глобальності мережі, наприклад, запускаючи активність «Макрелевий листопад» і в Україні, і в Молдові, й у Польщі. Робимо тематичні дні, коли є свіжа поставка риби, під неї розробляємо спеціальні пропозиції. Наприклад, у понеділок третя порція мідій у подарунок, у вівторок — устриці за собівартістю. Ці активності працюють у всій мережі незалежно від країни.

Ми виходимо із дуже чіткої позиції, що ми — не біженці у Варшаві, ми прийшли не для того, щоби щось просити від держави. В Україні успішно працює мережа й відкриваються нові заклади, розширення планувалося раніше, а війна лише прискорила цей процес.

Ми практикуємо і франшизу, якій допомагаємо на етапі відкриття, а потім контролюємо, щоби все відповідало стандартам, і інвестиційні проєкти, де інвестор вкладає кошти й потім отримує прибуток. Партнер на франчайзингу самостійно займається проєктом, а інвестиційними — повністю займаємося ми.

Лінійний персонал ми набираємо з країни, в якій працюємо, але на відкриття приїжджає допомогти команда з України. При цьому є керівник у кожному закладі, у кожній країні є свої проєктні менеджери, які підпорядковуються київському офісу.

Нам важливо розуміти одне одного. Лінійний персонал — на 50 відсотків поляки, керівниця — українка, яка в Польщі досить довго живе й вільно володіє польською мовою. Кухарів набираємо через рекомендації, через сайти пошуку роботи.

Специфіка бізнесу в тому, що ми возимо багато свіжої риби й морепродуктів з різних країн і готуємо на місці. Рибу смажимо у соусах, на пательні, на тепані. Напівфабрикати не використовуємо.

Риба й морепродукти перевозяться в спеціальних термічних умовах. У нас є така можливість, як «риба під бронь», тобто риба ще їде, а її вже замовив конкретний гість. Був «Макрелевий листопад», до нас їхало багато макрелі. Й поки вона їхала — ми її вже продали.

Ми приваблюємо різноманітними активностями, пов’язаними з їжею, наприклад устрицями. Так, в Україні устриці якось були від 17 чи 19 гривень — і це просто «порвало» ринок, ми тоді продали захмарну кількість устриць.

Маємо таку активність, коли устриці можна відкрити самостійно. Це для відвідувачів, така нова інтеракція: наш працівник розповідає, як вставити устричний ніж і правильно відкрити всі замочки.

Серед страв, які користуються популярністю в Польщі, безумовно, спагетті з морепродуктами, різото з морепродуктами, мідії в мушлях, устриці та вже легендарна рибна юшка, якою ми щодня пригощаємо по всій мережі вже більше 10 років».

Найсуттєвіше для нас — якість круасанів

Юлія Князик, маркетинг-директор мережі «Lviv Сroissants» поділилась досвідом виходу на польський ринок після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну:

«Мережа кілька років вивчала різні країни, щоб вийти на міжнародний ринок. Для нас суттєве питання основного продукту: круасани мають вироблятися нами в країні, де ми представлені, або постачатися з України. Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, роботи стало менше, частина пекарень закрилися, ми прискорили процес виходу на найближчий ринок — до Польщі. Ідея круасанів із різноманітною начинкою однакова для різних країн.

Раніше, у 2018 році, у нас був заклад у Польщі, але ми наробили помилок і закрилися. У 2022 році  розпочали роботу на польському ринку з початку. Звісно, наш досвід відкриття близько 145 пекарень в Україні включав багато важливих опцій і для польського ринку: розуміння, як пережити локдаун, вміння швидко адаптуватися до нових умов тощо.

Наприклад, у Польщі податкове навантаження більше, ніж в Україні — і щодо підприємців, і щодо працівників, це ускладнює бухгалтерію та впливає на ціноутворення. Плюс кожен підприємець є платником ПДВ, відповідно це вносить зміни у фінансові показники. 

Роботу за франшизою на польському ринку ми контролюємо повністю. Є центральний офіс в Україні, який складається з близько ста людей і є регіональний офіс у Польщі з відповідними відділами. Ми завжди — чи в Україні, чи в Польщі — вимагаємо дотримання стандартів. У маркетингу працюємо разом із польськими спеціалістами, тому що людина, яка перебуває на локації, краще знає, що там відбувається. 

Місцевий персонал для польського ринку підбирають наші фахівці, які перебувають в Україні, є HR-відділ, працівник, який володіє польською мовою. У нас багато заяв на роботу від українців, бо багато з тих, хто виїхав, працювали у нас або знали про нашу мережу. Ми чітко розуміємо, що касир має бути поляк, бо має говорити польською, а далі намагаємося підбирати порівну або навіть більше поляків, якщо йдеться про Польщу. Спеціальна освіта не обов’язкова, ми можемо самі навчити працівника. У кожному закладі є касир, сандвіч-мейкер, кухар і офіціант. 

Серед наших партнерів є польські компанії. Це компанія, яка допомогла адаптувати договір комерційної концесії, додатки, стандарти. Це польські постачальники продуктів, дистриб’ютори обладнання, підрядники, маркетингове агентство, шеф-кухар. 

Як мережа в Україні ми мали чимало гостей із інших країн. Ще до епідемії коронавірусу розуміли, що суттєва кількість наших гостей у Львові — це поляки, тобто польські споживачі вже знають бренд. Хоча, звісно, тамтешні клієнти менше обізнані з нашим продуктом. Дещо відрізняється менталітет: українці більше витрачають гроші, живуть сьогоднішнім днем, а європейці живуть накопиченнями, у них мало імпульсивних витрат. 

Є деякі новинки, які успішно впроваджуємо в Польщі, але їх поки що немає в Україні. Наприклад, круасан із начинкою з варених яєць є популярним у Польщі. В Україні немає виробника, який постачав би необхідні інгредієнти, а в Польщі таких постачальників багато, тому виник цей продукт.

Ми вже представлені у Варшаві, Вроцлаві, Зґожельці, Щецині, Ряшеві, Ґданську. З цих міст вирізняється лише Зґожелець, де багато німців, бо польські ціни для німців низькі. Щодо решти — наш бізнес залежить від локації, трафіку. Ви можете бути в столиці, але в поганому місці, а в маленькому місті — у хорошій центральній локації, показники будуть ті самі.

Загалом мережа існує вже 9 років, щомісяця у нас обслуговується понад мільйон гостей». 

Це вже кримськотатарський осередок у Варшаві, водночас — частина української ідентичності

Sestry зустрілися з власником ресторану «Крим» у Варшаві Ернестом Сулеймановим, який розповів про ідею відкрити кримськотатарський ресторан навпроти російського посольства у Польщі і що з цього вийшло. 

«Ми приїхали до Польщі в 2019 році. Якраз син закінчив школу в Україні, вступив до вишу у Варшаві, ми вирішили, що нашій маленькій родині краще жити разом тут. 

Я подумав, що доцільно створити ресторанний бізнес з національною складовою. Пішов навчатися на менеджера гастрономії. Працював кухарем в італійському ресторані. І коли відчув цей бізнес, почав шукати приміщення. На місці нашого закладу був індійський ресторан, у них справа не пішла. Коли я побачив, що навпроти розташоване російське посольство в Польщі — одразу склалася картинка. Я сказав дружині, що є цікава локація, але люди повинні сюди спеціально приходити — поруч немає офісів, мало людей. Дружина погодилася спробувати, сказала, що у будь-якому випадку ми хоч кілька місяців потролимо росіян. 

Вклали власні кошти. Не вистачало. Розповів другові, що хочемо відкрити ресторан навпроти російського посольства. Він загорівся: «Ресторан «Крим» навпроти російського посольства? Цікаво! Я дам гроші!». І з допомогою його коштів я реалізував проєкт. Мій друг — теж кримський татарин, виїхав із Криму через окупацію і давно живе в Німеччині. Таким чином ми висловлюємо свій протест проти російської окупації, російської агресії. 

Ми очікували, що вести свій бізнес, тим більше у чужій країні, буде важче. Друзі-бізнесмени в Україні застерігали, що багато вимог, велика звітність. Та ми втягнулися, можливо тому, що не мали іншого досвіду. 

Улітку обладнали літній майданчик: була кримськотатарська українська атрибутика. Це великий плюс, що ми не розчинилися серед інших, бо відмовилися від пропозицій рекламувати великі компанії, які могли надати парасольки, столи. 

Страви готуємо самі: м’ясо халяльне, за кримськотатарською традицією. Довго шукали фірму, яка обсмажує каву, й ретельно працювали над її смаком. Наша кава — це спеціально підготовлений для нас мікс із 85 % арабіки з Латинської Америки й 15 % робусти з Індії. Коли знайшли цю пропорцію, то попросили, щоби прожарка не була такою темною, як для турецької кави. Тому наша кава — найсмачніша у Варшаві.

У нас 14 працівників, кухарі — кримські татари. Вони прийшли за оголошенням про вакансії, протягом 3-4 місяців навчали їх. У нас такі рецепти страв, за якими вдома готували наші мами й бабусі. Брали на роботу всіх кримських татар, які приходили. Усі вивіски й спеціальні серветки до ресторану замовляли в Україні, бо хотіли підтримати саме українські фірми, які перебувають у важкій ситуації через війну.

В Україні кримськотатарська кухня популярна, а для польських відвідувачів вона нова, вони хочуть скуштувати усього потроху. Радимо, що спробувати, вони повертаються за стравами, які сподобалися. Поляки зазвичай приходять великими сім’ями з дітьми. Українці приходять поїсти, згадати смак, який пам’ятають із Криму.

Дітям подобається кримськотатарська пахлава, яку вони порівнюють із традиційними польськими фаворками. Для маленьких відвідувачів часто замовляють татараш — кримськотатарські пельмені, посипані горіхами, й «макарони» —це наші салма й макарне. Маємо веганські й вегетаріанські страви.

Серед найпопулярніших наших страв — чебуреки, янтики, а з м’ясних —кейма-кебаб і супи юфак аш, ми називали його вдома каш-каш, і мерджмек. Поляки дуже полюбили наші супи. Особливо каш-каш — варені на бульйоні малесенькі пельмені. 

Оскільки кухня незвична, постійно чуємо запитання: «а ви справді кримські татари? чому кримські татари не їдять свинину?». Питають, як їсти чебуреки чи янтики. Зазвичай беруть ніж із виделкою, а ми говоримо, що це їдять руками.

Загалом ідея потролити росіян виявилась успішною, викликала інтерес у ЗМІ, про нас багато писали німецькі, польські, українські, американські, англійські видання, але потрібно докладати зусилля, щоб не ставати чимось буденним. Плануємо розширення, продумуємо додаткову концепцію.

Сьогодні наша місія значно ширша, ніж на початку. Зараз ми представляємо в Польщі  кримськотатарський побут, культуру та звичаї. Це вже кримськотатарський осередок у Варшаві, водночас — частина української ідентичності». 

Уродженка Кривого Рогу Леся Кодацька у б’юті-бізнесі віддавна: ще у 2014 вона відкрила у своєму місті салон краси. А у 2023, під час повномасштабної війни, підприємиця вирішила розширити власну справу — і до салону краси додався ще й трихологічний центр. Постійні обстріли, періодична відсутність світла та води, вибиті у закладі шибки внаслідок вибухової хвилі — ніщо не завадило Лесі працювати, розвиватись та досягати поставлених цілей.

‍Через стреси в українців проблеми з волоссям

Трихологія як бізнес-напрямок зацікавила Лесю Кодацьку ще до початку вторгнення Росії в Україну. За її спостереженнями, багато українців зіткнулись з проблемою втрати волосся через наслідки коронавірусної інфекції:

— Під час пандемії COVID-19 чимало людей почали скаржитись на випадіння волосся, в тому числі й я. Бачила, що клієнти нашого салону запитують про процедури для його відновлення. Тому захотілося додати відповідний напрямок до переліку б’юті-послуг у салоні. Однак коли я заглибилась в цю тему, то зрозуміла, що тут потрібен медичний підхід. Вирішила відкрити цілий трихологічний центр. Але прийшла війна… 

З початком війни запит на консультації трихолога лише зріс: через стреси у багатьох українців погіршилось самопочуття, а це, своєю чергою, позначилось й на зовнішньому вигляді.

— За час існування нашого салону краси ми і клієнтську базу напрацювали, і налагодили систему роботи. Але новий напрямок — це також нова цільова аудиторія. Наприклад, раніше до нас нечасто звертались чоловіки, а зараз серед нових клієнтів їх чимало.Також ми дещо змінили пріоритети роботи: якщо досі концепція була побудована навколо теми краси, то тепер акцент більше на здоров'ї. Наші клієнти — це люди, для яких важливо не просто «навести красу», — додає підприємиця.

Можливості під час війни

Кодацька зізнається: відкрити трихологічний центр — процес не з простих. Для цього необхідно отримати медичну ліцензію, залучити фахових лікарів. Окрім того, потрібно знати клінічні протоколи та розумітися на сучасних засобах і методах лікування.

— Наразі в Україні існує небагато методів лікування, які ухвалені Міністерством охорони здоров'я. Часто у наших лікарів просто «зв'язані руки», оскільки вони повинні лікувати згідно з чинним клінічним протоколом. І, відповідно, інколи не вдається розв’язати проблему тим же шляхом, яким це робитимуть в європейських чи американських центрах, де можливості значно ширші. Трихологічне лікування вимагає кваліфікованого підходу. Наприклад, деякі проблеми з волоссям можуть провокувати навіть хронічні захворювання, звичайними косметичними засобами тут не обійдешся. Отримання ліцензії МОЗ України [наявність ліцензії свідчить про те, що послуги закладу відповідають рівню, визначеному державою як необхідний. — Ред.] — ще не означає успіх нової справи.

Як зізнається Леся, їй дуже допомогла участь у ґрантових програмах — урядової «єРобота» та від БФ «Жіночі можливості в Україні». Завдяки такій підтримці вдалося написати ефективний бізнес-план, а ще — придбати необхідне обладнання для центру. Також підприємиця презентувала свій стартап в рамках акселераційної програми «Відважна» для українок, які заснували мікро- чи малий бізнес, або мріють розпочати власну справу.

Леся Кодацька не приховує: розширювати власний бізнес було не страшно, але не очікувала, що все вдасться реалізувати так швидко:

— У мене все склалось так, як ніби так і мало бути. На початку 2023 року стартувала акселераційна програма «Відважна», в якій я взяла участь. Я намагаюсь не пропускати подібні можливості, беру участь у різних навчаннях. У рамках презентації свого проєкту я вперше озвучила, що мені хочеться відкрити трихологічний центр з ліцензією МОЗ, в якому працювали би фахівці з медичною освітою. Тоді мені здавалося, що реалізація плану займе кілька років. Однак вже через два місяці я знайшла відповідне приміщення. Воно знаходиться навпроти мого салону і завжди мені подобалося. Одного дня я побачила, що там відкриті двері — зайшла і познайомилась з власником, він рідко бував на місці. Приміщення виявилось дуже красивим та світлим: мені всі «карти лягли» — йди і роби. 

Трихологічний центр Лесі займає приміщення вдвічі більше, аніж її салон краси. Наразі у штаті працює трихолог, дерматолог, реабілітолог. Окрім того, бʼюті-послуги клієнтам закладу надають і перукарі:

— Ми намагаємось навчати наших майстрів так, щоб вони працювали не лише з позиції «гарно», але передусім, щоб це було «здорово». Ми не пропонуємо клієнтам процедури, які можуть негативно впливати на здоров'я шкіри голови й волосся. Трихологія — це вузька спеціалізація дерматології, яка потребує знань. Тому ми увесь час вдосконалюємось і заохочуємо наших спеціалістів постійно підвищувати свою кваліфікацію.

Без світла, води і вікон

Дніпропетровщину російські війська обстрілюють регулярно — ракетами та артилерією. У Кривому Розі, невдовзі після відкриття трихологічного центру Лесі Кодацької, стався «приліт»: ворожа ракета впала поряд із закладом, вибуховою хвилею вибило всі шибки:

— Був дуже потужний вибух, не залишилось жодного вцілілого вікна. Лише у той день, коли служби розгрібали завали, ми не працювали. А вже з наступного — приймали клієнтів. Ані дня без роботи, усе відбудували власним коштом.

Провадити бізнес в Україні під час війни — це не лише постійні загрози ракетних обстрілів, але теж періодична відсутність світла та води, додає бізнесвумен:

— Після того, як росіяни підірвали Каховську ГЕС, у Кривому Розі не було води. Нам тоді ще відносно «пощастило», адже саме в нашому районі водопостачання працювало, але з перебоями. Зі світлом була та ж історія. Ми мусили підлаштовуватись під обставини. Тож першочергово вирішили питання з генераторами. У нас, мабуть, вже нікого не здивуєш тим, що бізнес продовжує працювати навіть за відсутності електропостачання.

‍Війна — це страшно, але ще страшніше — нічого не робити

У трихологічному центрі Лесі Кодацької клієнтам підбирають не лише необхідні лікувальні, але також й доглядові засоби. Уся наявна у них косметика проходить особливий відбір.  

— Ми працюємо лише з тією доглядовою косметикою, яка сертифікована в Україні. Окрім того, для нас дуже важливо, щоб ця косметика не була завезена через РФ, щоб це не були бренди, які підтримують країну-агресорку, або ж бренди, які досі не вийшли з російського ринку. Це дещо обмежує у підборі продукції, однак така наша свідома позиція, — розповідає жінка.

Війна, а також інші зовнішньополітичні обставини впливають і на логістику постачання необхідних для бізнесу обладнання, матеріалів та засобів. Затримки відбуваються через зміну торгових шляхів, порушення логістичних ланцюжків, а також через блокування польськими перевізниками кордону з Україною.

Попри усі виклики, Леся Кодацька переконує, що не шкодує про своє рішення розширювати бізнес у прифронтовому регіоні:

— Коли я планувала проєкт, у мене було чимало страхів, сумнівів. Я думала: «Господи, що я роблю, коли тут небезпечно навіть спати лягати». Але якщо ти ухвалюєш рішення не сидіти склавши руки, то треба рухатись вперед. Ми не знаємо, як довго триватиме уся ця ситуація. Але ми вже ніколи не повернемось у ті довоєнні чи доковідні, чи ще якісь часи. Люди продовжували жити у будь-якій ситуації.

Тим, хто сумнівається у доцільності своєї справи, Леся Кодацька радить прислухатись, до чого лежить душа. І діяти:

— Мені було дуже страшно втратити час, «законсервуватися». Зараз я дуже рада, що йшла вперед незважаючи ні на що. Можливо, я це робила для того, щоб не збожеволіти від страху, але це мене і врятувало. Бо сидіти склавши руки — не моя тактика.

Харків'яни Анастасія та Андрій Бурзі ще у 2019 році заснувала свій сімейний бізнес — виготовлення інтер'єрних свічок, який розвивався, як і годиться авторським стартапам: через пошук власної ідеї, набиваючи гулі на своїх же помилках, з пошуком нових ринків та нових підходів. Але повномасштабна війна не просто зіпсувала бізнес — вона знищила все, що так плекалось роками. Причому не допомогло й те, що виробництво було розділене між двома регіонами: у вогні війни опинились обидва цехи, які довелося відновлювати з нуля.

Бренд інтерʼєрних свічок WOOD MOOD — авторська розробка, в якій використана запатентована технологія родини Бурзі. Головна особливість — екологічність та багаторазове використання. Свічниками слугують дерев'яні «кругляки», в які закладаються зʼємні картриджі з гнотом (теж авторська розробка. — Авт.), заповнені бджолиним воском. Розмір отворів у дерев'яній підставці вирахуваний так, аби деревина не зайнялася, а дно захищене глиняною підставкою. Коли догорає гніт, свічка згасає в денці, а дерево не горить. 

2019: час народження ідеї

Родина Бурзі давно живе за принципом екологічного і свідомого споживання. До 2019-го Андрій працював морським офіцером, по декілька місяців перебував у рейсах. На той момент родина вже виховувала трьох дітей (нині в сімʼї вже четверо дітей.  — Авт.) і поставало питання, як більше часу проводити разом і реалізовувати себе. 

 — Ми з чоловіком, по-перше, хотіли спробувати себе у підприємництві і започаткувати свою нову історію. А, по-друге, нам дуже принципово втілювати власні ідеї, створювати щось власне, а не реалізовувати чиюсь вже готову бізнес-модель,  — розповідає Анастасія.

На одному з ютуб-шоу жінка почула фразу «фінська свічка». Зʼясувалось, що це зовсім не свічка, а поліно, яке можна використовувати як переносний мангал. 

 — Я замислилась над тим, що буде дуже красиво, якщо зробити свічку в дереві. Ми чесно почали щось таке шукати і не знайшли подібних варіантів. Так взяли челендж на її виготовлення,  — пригадує співзасновниця бренду WOOD MOOD.

Нині, каже підприємиця, важко пригадати, скільки було спроб, аби врешті отримати бажаний результат. Особливо було складно з пошуком… дров. Переважно для свічок використовують клен, який часто видаляють під час санітарних рубок і пускають на дрова. 

 — Було важко пояснити, навіщо нам потрібні дрова саме певного діаметру. А потім ще роз'яснювати, для чого нам в них потрібні отвори. Згодом Андрій уже почав працювати як інженер, щоб зробити таку свічку безпечною. Для нас це було і досі є дуже важливим, бо на той момент у нас було вже троє дітей, і ми максимально відповідально підходили до речей, які знаходяться вдома. Вони повинні бути безпечними, екологічними  — не повинно бути жодної хімії. Всі ці підходи лягли у створення нашого продукту. Наступний челендж  — ми почали шукати фермерів, які виробляють справжній бджолиний віск, чистий, без хімічного очищення. Адже при горінні не виділяються жодні шкідливі речовини. Також треба було зробити так, щоб дерево не зайнялося. І для цього не треба було б обробляти його жодними хімічними речовинами,  — провадить Анастасія.

Кінець 2019-го: перший повний солдаут

‍Коли ідею реалізували-таки, дійшла справа й до продажу. Вирішили розпочати з виставок. Першою стала виставка «Всі. Свої» в Києві. Там всю партію продали за два дні, а ще запропонували спробувати свої сили і представити продукцію у Франкфурті на Christmasworld (найбільша виставка різдвяного декору у Європі.  — Авт.). 

Таким чином на самому старті компанія почала орієнтуватися на експорт. Ідея дуже «залетіла» покупцям: оригінальна подача, яка підійде до сучасного інтер'єру, екологічність, ресайклінг (свічка багаторазова, у деяких моделях можна самостійно замінити картридж, деякі можна переслати на перезаливку в майстерню.  — Авт.).

2021: переїзд

Родина Бурзі вирішила переїхали з Харкова до Гостомеля. Бізнес почав розширюватися, наймали нових працівників. У Харкові вирішили залишити робочу майстерню, де займалися підготовкою дерев'яних свічників. Для них використовували матеріали, які залишилися від санітарних рубок місцевих парків чи якихось ділянок, які треба було звільнити від дерев. Фактично для свічок використовують матеріали, які йшли на дрова, але у майстерні Бурзі отримали «нове життя».

У Гостомелі ж організували «чисту» свічкову майстерню. Тут вже стояв стійкий запах бджолиного воску і натуральних ефірних олій. Працівники заливали свічки, формували картриджі, чіпляли бирки і пакували до відправки.

2022: вогонь війни

Далі мала б бути розповідь про те, як бізнес розширювався, як збільшувався штат і як зʼявлялися нові продукти. Але тут сталось 24 лютого 2022 року. Матеріали, які завдяки авторським розробкам берегли свічки від вогню, у прямому сенсі згоріли від наслідків обстрілів.

 — Робочий цех був розташований на Білгородському напрямку, тож 24-го лютого у нас було вже все заблоковане. Ми до останнього сподівалися, що майстерня уціліє. Але не пощастило, від неї не залишилось і сліду… А свічкова майстерня в Гостомелі… її розграбували. Причому винесли все: винесли обладнання, свічки, найменші інструменти. Залишилось голе приміщення. І якщо свічкову майстерню після деокупації ми змогли відновити, то робочий цех вже було не відродити. Тож ми почали все спочатку. Зараз він розташований в Харкові, проте вже в місті, у більш безпечній зоні. Ми не рахували збитків, бо це просто нічого б не дало крім поганих думок, а вирішили, що будемо працювати і рухатися далі, — додає Анастасія.

Але навесні 2022-го такого розуміння ще не було. Харків — у вогні. Київ — в облозі. Гостомель — в окупації.

— У березні 2022-го ми не знали, чи все це взагалі комусь буде потрібне. Експортні контракти були призупинені і відкладені. А чи потрібна комусь наша продукція в Україні? Я ніколи не забуду, як у березні на сайт почали надходити замовлення на картриджі і свічки. З України! На жаль, тоді ми не могли їх виконати. Але, знаєте, це надзвичайно надихає. У березні, у розпал російського вторгнення комусь виявились потрібними наші свічки, — пригадує підприємиця.

У тому ж таки березні зривалась виставка у Франції MAISON&OBJET. Готових свічок немає, сировини немає, місця для виготовлення — теж. Але на пошті дивом залишилась партія товару, яку 23 лютого не відправили партнерові. І так навесні 2022-го бренд зміг презентувати себе в Парижі. Тоді це було дещо більше, ніж просто комерція чи маркетинговий захід. Тоді українці навіть у такий спосіб заявляли: ми живі, ми боремось і будемо боротися!

Завдяки партнеру з Луцька, з яким співпрацювали раніше за іншим проєктом, частину майстерні вдалося організувати на Волині. Тут навіть було деяке обладнання, дещо вдалося докупити. Вже після деокупації повернулися до Гостомеля і використовували залишки. 

— Фермерське бджолярське господарство, з яким ми працювали у 2021 році, перестало працювати. Воно було розташоване на кордоні Сумської області. Так само з деревиною. Адже ми вручну відбираємо ті зразки, які нам підходять, нам потрібна деревина певного діаметра, розміру, зовнішнього вигляду. Це все —  ручна селекція, тому дуже важко було минулої зими, коли навалилися ці проблемні моменти і одночасно виріс попит. Більш того, на виробництві ми використовуємо електрику, тож в час, коли свічки українцям були чи не найбільш потрібні, ми мали проблеми з виробництвом через блекаут і постійні відключення. Минула зима була доволі непростим випробуванням. Але ми не фокусуємось на тому, що саме треба подолати, а просто долаємо і йдемо далі, зосереджуємось на тому, що хочемо досягти, — розповідає Анастасія.

2023: рік відновлення

Найперше завдання було — відновити виробництво. Свічкову майстерню вдалося відродити завдяки гранту від GIZ (Німецьке товариство міжнародного співробітництва. — Авт.). Потім повернулися до виробництва деревʼяних елементів, хоч в Харкові все було дуже непередбачувано: дуже велика територія замінована, нестача персоналу, проблеми з постачанням.

Наступний крок — відродити і розвивати експортний напрямок, щоб залучати іноземні кошти в економіку країни. Для цього компанія бере участь у міжнародних виставках. Звісно, не без допомоги. Завдяки Програмі USAID «Конкурентоспроможна економіка України» та підтримці Українського центру сприяння інвестиціям та торгівлі (ITFC) на початку 2023 року продукція WOOD MOOD була презентована на колективних стендах трьох міжнародних виставок Ambiente, Las Vegas Winter Market та Culture of Care. 

А вже у серпні 2023-го бренду вдалося потрапити на виставку FORMEX у Стокгольмі (Швеція)

Загалом продукція WOOD MOOD нині є в оселях мешканців різних країн світу. Дехто з клієнтів купує українські свічки після презентацій на виставках. Дехто дізнається від знайомих. Негласними амбасадорами бренду стали клієнти-українці, які виїхали за кордон і які досі замовляють продукцію. 

— Я б дуже хотіла подякувати нашим клієнтам. Тому що вони своєю любовʼю нас підтримували в ці нелегкі часи. Коли в різні країни їдуть змінні картриджі до свічок, то ми розуміємо, що з тією невеликою кількістю речей люди взяли з собою й наші свічки. І це просто пряме влучання в серце, це дає натхнення працювати, — каже Анастасія.

2024: рік нових планів

Ще на 2023 рік в компанії планували вийти на нові ринки, хоч і до війни продукція WOOD MOOD продавалась в Європі, Гонконзі, ОАЕ. 

Як би там не було, але попит і купівельна спроможність українців все одно скоротилися. Тож експорт — це точно той напрямок, який треба розвивати. Завдяки гранту від USAID компанія почала роботу над реєстрацією торгової марки у США та країнах Бенілюксу. Але оскільки відновлення виробництва забрало надто багато часу і зусиль, це — пріоритетні плани на 2024 рік. 

— Також ми вирішили розширити нашу лінійку і плануємо виробляти домашній декор з екологічних матеріалів. Але все це потребує підготовки виробничих потужностей, — резюмує співзасновниця бренду.

Нові часи — нові можливості

Сьогодні гранти для українців — один з варіантів, як розпочати або відновити свій бізнес.

До прикладу, як повідомляє Міністерство економіки України, від початку дії урядової грантової програми єРобота на кінець листопада 2023 року держава інвестувала в розвиток малого та середнього бізнесу через гранти 5 млрд гривень:

— Це інвестиції в створення тисяч нових малих і середніх підприємств, в масштабування бізнесу діючих компаній, а також це понад 35 тисяч нових робочих місць для українських громадян.

Чимало інформації про грантові можливості зібрані в сервісі Дія.Бізнес. Йдеться не лише про державні програми, а й допомогу від донорських організацій.

Частина грантів спрямовані на розвиток жіночого підприємництва. До слова, у 2023 році в Україні зросла частка жінок серед фізичних осіб-підприємців. Згідно з даними сервісу Опендата, від початку року жінки в Україні відкрили 154 тисячі нових ФОПів та очолили понад 10 тисяч нових компаній. Загалом з лютого 2023 року кожен другий новий ФОП в Україні відкривають жінки, наразі на жінок припадає 60% нових підприємців. Для порівняння, у 2021 нові бізнеси, відкриті жінками, складали 49% від загальної кількості. 

Українські біженки адаптуються і активно розвивають власний бізнес у різних сферах в Польщі. Але наважитись буває дуже складно. Як шукати гранти та програми фінансування малого бізнеса? Чи одразу треба створювати фірму? Чи ще до її старту можна знайти відповідне рішення щодо фінансування? Виявляється, у Польщі є дуже багато можливостей, але й певних нюансів, знаючи які легко подолати всі перепони. Про це ми поговорили з експерткою з оцінок заявок на гранти Європейських фондів та державних установ Польщі, експерткою в польсько-українському проєкті Forbes Women Academy Ізабелою Анушевською.

Альбіна Трубенкова: Пані Ізабело, на що звернути увагу жінкам з України, біженкам, які хочуть відкрити бізнес в Польщі? Яким шляхом йти?

Ізабела Анушевська: Українки, як і громадянки Польщі, можуть звертатися з заявками на гранти до Європейських фондів, недержавних організацій, польських фондів – як державних, так і приватних, Норвезьких на Швейцарських фондів. Також є можливість отримати дофінансування на рівні воєводства, гміни, повіту – треба відслідковувати ці регіональні конкурси, дивитись, чи ви відкрили (або відкриваєте) фірму саме у цьому регіоні, бо це важливо. Вам не обов’язково самим подавати заявку на фінансування – можете долучитися до іншого проєкта на рівні партнера (тобто разом з іншим підприємцем подаєте заявку на грант), або ж на рівні учасника (ви приєднуєтесь до проєкта, який вже виграв грант).

Також треба інтегруватися у бізнес-середовище. Наприклад, у Польщі дуже популярні дискусійні групи на Facebook. Я знаю українок з Жешува, які багато зрозуміли і отримали, коли приєдналися до спільнот на Фейсбуці, місцевих дискусійних груп. Це полегшило пошук інформації про оренду житла, вакансії, корисні заходи. І дозволило їм жити життям громади. Ще одна дуже корисна річ – жіночі організації. Багато з них мають відповідне фінансування, зокрема різноманітні гранти, в тому числі Європейського Союзу. Треба вивчити, чим займаються ці організації, знайти для себе найвідповідніші за тематикою та напрямками і спробувати в межах співпраці з цими організаціями реалізувати власний проєкт. Варто слідкувати за конкурсами, які оголошують жіночі організації. Наприклад, такі як мережа жінок-підприємиць в Польщі.

Ще один шлях – відвідування івентів, де надають консультації стосовно започаткування бізнесу в Польщі. І відповідно, відслідковування конкурсів для бізнесів, які оголошують місцеві органи влади. 

АТ: Є нюанси, на які варто звернути увагу?

ІА: Безумовно. Наприклад, ви не отримаєте жодного фінансування, якщо маєте не сплачений штраф, навіть у кілька злотих. Тому треба перевірити, чи немає щодо вас запису в Національному реєстрі боргів (Krajowego Rejestru Długów KRD). Вам варто мати заздалегідь розроблену концепцію проекту, яку вже значно легше адаптувати до вимог того чи іншого конкурсу. 

Щоб краще орієнтуватися, можна звернути по допомогу до інформаційних пунктів державних установ, наприклад, Центру розвитку малих і середніх підприємств в Польщі (PARP).

Визначте, які варіанти фінансування здатен отримати ваш бізнес, згідно з вимогами конкурсу. 

АТ: Чим українки, які розпочинають бізнес в Польщі, відрізняються від польок, за Вашими спостереженнями?

ІА: Українки, які приїжджають сюди, мають великий імпульс, вони закладають масштабні бізнеси. До війни у них добре йшли справи в Україні, тож це просто зміна середовища. Вони мають свої підприємницькі ідеї.

Однак, коли мова йде про людей, які дуже сильно пережили страхіття війни, смерть близьких, втратили майно, ці люди розгублені, психологічно їм важко почати з початку. Вони бояться ризикувати, остерігаються соціальних проблем в іншій країні. Але вони неймовірно працьовиті, знають, що мусять долати страхи заради дітей, родини. Такий парадокс. 

Але ж найуспішніші бізнесмени у світі, були тими, хто мусив подолати якийсь великий виклик. І саме тоді вони стали найбільш рішучими. І я бачу в українках саме таких людей, які дуже багато працюють.

Українки – незламні, сильні. В основному я працюю з жінками і бачу: тут вони мають одну роботу, а тут вони намагаються налагодити якусь локальну ініціативу з громадою. Так, я бачу багато страху в їхніх очах. Але вони працюють над собою, долають власні розчарування, піднімаються та йдуть далі.  

АТ: І чи можна сказати, що українці стають частиною цього польського суспільства? Чи вони все ще відділені? 

ІА: Безумовно, є українські спільноти – послуги для своїх, хоча існує велика різниця між маленькими і великими містами. Я спостерігаю за спільнотою українок. Більше того, дуже часто користуюся їхніми послугами. Чи йду в перукарню, чи в салон манікюру, чи ще кудись, бачу, як вони намагаються зробити все якнайкраще, дбають про високу якість послуг. 

Вони використовують свої конкурентні переваги. Наприклад, у Варшаві багато українок, тому українські майстрині намагаються орієнтувати свої послуги на саме на співвітчизниць. Водночас вони все більше і більше адаптуються у Польщі. 

АТ: А з якими найбільшими проблемами стикаються українки в Польщі, коли прагнуть почати бізнес? Які ризики, виклики, болючі ситуації? Про що вони одразу говорять? 

ІА: У них була гарна робота в Україні, вони мали багато часу, їздили на велосипедах, що вони пам'ятають той луг, вони пам'ятають той ліс. І це все в минулому. З цим важко змиритися, але треба жити далі. Ось таке трохи роздвоєння. Деякі перебувають у терапевтичному процесі постійно. Іноді просто зізнаються, що не мають сил. 

Деякі дівчата не можуть звикнути до того, що в Польщі трохи складніше отримати клієнта, процес трохи затягується. В Україні було простіше, а тут доводиться завойовувати  довіру. І пропозиція для клієнта має бути розроблена по-іншому, сайт має бути зроблений по-іншому. 

Також складно впоратися з бюрократичними процесами початку бізнесу, мовного бар'єру. 

АТ: На початку, що, на вашу думку, є найважливішим: психологічний настрій, чи велика ідея? 

ІА: Потрібно просто рухатися. Неважливо, зі швидкістю 5 чи 40 кілометрів на годину. Подолати ще один, другий, третій крок. Це важко, але тоді вже піде ефект доміно. Можливо, сьогодні у вас буде лише один клієнт. Зробіть для нього все, що можете. Він, вдячний і задоволений, розповідатиме про вас. З дванадцяти інших може повернеться тільки чотири, але працюйте. Просто потрібно іноді кілька місяців, іноді рік, щоб бізнес почав приносити гроші. Ви повинні бути щасливі, що до вас взагалі хтось прийшов. Що можете покрити поточні витрати на існування. 

Також важливо, щоб певні послуги виконувалися однаково добре, щоб клієнти залишали відгуки – українською, польською, а також іншими мовами.

Я ходжу як клієнтка на манікюр і бачу, що там українська майстриня вже має змішане середовище, і українці і поляки. Тобто довіра клієнта вже створена. Оцінка про хорошу якість послуг українських професіоналів пішла у світ. Наприклад, є така програма для бронювання buksi. Там ви просто залишаєте ці відгуки. 

АТ: Які тенденції ви спостерігаєте: як українки створювали бізнеси у Польщі рік, півтора тому і як зараз? 

ІА: Тоді їм було важливо лише одне – заробляти на життя, просто вижити, існувати. Та з кожним наступним місяцем з'являлося бажання професіональної реалізації. Жінка розуміла, що діти хочуть тут жити. Це був сигнал: не можна залишатися в імпровізованій тимчасовій ситуації. Тож вони почали думати про амбітніші, краще оплачувані речі. І це потребувало певної колоборації. Наприклад, такий бізнес, як освіта: у жінки є ідея, досвід, але вона не може робити це сама. І звертається до громадської організації, де є приміщення і в певних годинах воно простоює.

Дівчата також змогли об'єднатися, щоб, наприклад, доглядати за дітьми: на цьому тижні одна доглядає за всіма, потім інша. Пізніше деякі з них створили ясла для дітей. Вони просто хочуть бути такою ж частиною суспільства, як і всі інші, мати професійну реалізацію. 

АТ: В яких сферах українки здебільшого відкривають власний бізнес в Польщі? 

ІА: Це освіта, психологія, сфера бʼюті-послуг і багато іншого. Є дівчата, які займаються бізнес-консалтингом, інші – заняттями для дітей, одна пані має мережу франчайзингових кав’ярень, є ті, хто займається перевезеннями. Отже, вони  намагаються пристосуватися до потреб ринку, але також намагаються використовувати те, ким вони є, надавати послуги насамперед своїм українцям, тому що тут вони мають конкурентну перевагу – легше отримати цю аудиторію. Я їм кажу, що на певному етапі бізнесу це є добрим методом, але на триваліший час сприяє створенню таких закритих анклавів. І це не дуже добре, поступово ви повинні виходити за межі цих середовищ, залучати різних клієнтів. 

АТ:  І як би ви мотивували тих людей, які в Україні, які хочуть, але, можливо, вони бояться, або у них щось не виходить?

ІА: Треба виходити з дому, брати участь у нетворгінгах, відвідувати івенти, де можна отримати поради з ведення бізнесу. Потрібен поштовх, енергія, зворотній зв'язок, однодумці. Ця синергія допомагає. 

Наприклад, у Варшаві, є певний простір, спільноти для проведення вільного часу з сім'єю, з друзями і так само існують спільноти, які можуть стати у нагоді у просуванні бізнесу. Варшава дуже допомагає у реалізації підприємницьких ідей, є програми, які фінансує мерія (Urząd Miasta). І українці також можуть cкористатися з цього, відвідувати ці зустрічі, які організовує місцева влада. Вони ходять, всі, наприклад, до Центру підприємництва Смольна (Centrum Przedsiębiorczości Smolna), до Центру креативності Таргова (Centrum Kreatywności Targowa). Це місця, де можна багато чого отримати для розвитку власної справи. 

АТ: Кожна десята компанія в Польщі цьогоріч заснована українцями. Чим пояснюється  такий результат?

ІА: Українці мають потужну мотивацію. Це боротьба за життя, за дітей. Боротьба за гідність. Також має значення менталітет українських жінок, вони прагнуть довести собі, своїм сім'ям, що можуть почати все з початку. А польське суспільство прийняло цей факт позитивно. Звісно, завжди будуть підприємці, незадоволені, що українці створюють конкуренцію, забирають клієнтів. З іншого боку, в польському суспільстві є повага до того, що українці працьовиті, надійні, вони добре виконують свою роботу, тому мають хорошу репутацію на польському ринку.

Українці швидко адаптуються, бо мають мислення переможців.

‍Корисні посилання на інституції та організації, де можна шукати конкурси та гранти для бізнесу:

Європейські фонди в Польщі:

https://www.funduszeeuropejskie.gov.pl/

Європейські фонди для східної Польщі:

https://www.fepw.gov.pl/

Європейські фонди, що підтримують інновації в економіці:

https://www.nowoczesnagospodarka.gov.pl/

Європейські фонди соціального розвитку:

https://www.rozwojspoleczny.gov.pl/

Європейські фонди для розвитку Мазовецького воєводства:

https://www.funduszedlamazowsza.eu/

Фонди недержавних організацій:

https://www.ngo.pl/fundusze

Офіційна сторінка ЄС:

https://european-union.europa.eu/ 

Офіційна сторінка норвезьких фондів в Польщі

https://www.eog.gov.pl/

Сервіс о грантах: 

https://granty.pl/

Сторінка, на якій є оголошені конкурси:

https://www.witkac.pl/strona

База програм підтримки та міжнародної співпраці:

https://www.eurodesk.pl/

*** Публікація створена завдяки підтримки Українського центру розвитку та співпраці Empowerment

Багато українок в Польщі займаються рукоділлям, надають послуги графічного дизайну, ліплять вареники та млинці на продаж, беруть участь у ярмарках чи продають товари в інтернеті. Чи потрібно з суми продажу платити податки та реєструвати підприємницьку діяльність? Sestry довідались як це робити правильно, щоб не отримати неприємностей від податкових органів. 

Рахуємо дохід і визначаємо, чи реєструвати діяльність

Цей вид підприємницької діяльності називається незареєстрована господарська діяльність (niezarejestrowana działalność gospodarcza).

До такого виду зайнятості належить невелика комерційна діяльність фізичних осіб, яка не потребує реєстрації підприємства.

Під господарською діяльністю мається на увазі справа, якою ви займається організовано, з метою отримання прибутку, безперервно, від свого імені.

Умовно кажучи, якщо ви свідомо купили борошно та зробили начинку, організували процес ліпки пельменів, продажу готових виробів, отримуєте за це прибуток та проводите продажі — ви займаєтеся господарською діяльністю.

А от реєструвати чи не реєструвати її, платити регулярно податки чи ні, це залежить від кількох факторів. Можна не реєструвати, якщо:

дохід не перевищує 75% мінімальної заробітної плати в місяць. З липня 2023 року поріг доходу, нижче якого не потрібно реєструвати бізнес, становить 2700 злотих на місяць (перевірити це можна тут).

ви не вели підприємницької діяльності на території Польщі, або призупинили її, протягом останніх 60 місяців.

Щодо розрахунку доходів, то є кілька нюансів. До ліміту доходів входять всі грошові надходження щомісяця, які ви отримали на руки, або ж  видали документ продажу (рахунок чи інвойс), але клієнт ще не заплатив вам. Звісно, всі отримані кошти не є вашим доходом, бо є видатки на сировину, можливо, вам щось повернули з товару. Ці видатки ви відраховуєте від усіх отриманих коштів і ось ця сума становить ваш дохід. Якщо він не перевищує 2700 злотих, ви можете вести бізнес без реєстрації. 

Чому медсестра не може працювати без реєстрації?

Попри те, що ви ведете незареєстровану діяльність, на вас все одно покладаються зобов'язання перед державою та споживачами.

Ви повинні:  

• вести спрощений облік продажів (Журнал реєстрації продажів) у зручному форматі — паперовий зошит, або електронна таблиця Excel. Право Польщі не регламентує, які елементи має містити спрощений облік продажів. Зазвичай це: порядковий номер, дата продажу, вартість, сумарна вартість. Вносити продажі потрібно в день, коли ви їх здійснили, фіксувати «заднім числом» не можна. Якщо облік ведеться недостовірно або не ведеться, а на підставі документації неможливо визначити вартість продажу, податковий орган зробить це самостійно. І тоді ставка оподаткування може бути на рівні 22%.
• розрахувати дохід від незареєстрованої діяльності у річній декларації PIT-36 відповідно до податкової шкали, там є спеціальна графа «незареєстрована господарська діяльність».
• виставляти рахунки на вимогу покупця (ви не зобов’язані завжди виставляти рахунки-фактури, однак повинні виставити такий документ на вимогу клієнта. Запит може бути поданий клієнтом протягом 3 місяців після закінчення місяця, в якому ви доставили товари чи послуги або отримали повний чи частковий платіж). Рахунок-фактура має містити: дату виставлення; імена та прізвища або назви продавця та отримувача товару (послуги) та їхні адреси; назву (вид) товару чи послуги; розмір і кількість доставлених товарів або обсяг наданих послуг; ціну за одиницю товару або послуги; загальну суму. 
• поважати права споживача, включаючи право відмовитися від товару чи послуги протягом 14 днів, виконувати зобов’язання, пов’язані зі скаргами, поверненням або ремонтом проданого товару.

Якщо ви перевищили ліміт доходу, то зобов’язані протягом 7 днів зареєструвати свій бізнес у спеціальному реєстрі CEIDG та починати працювати, як підприємець з усіма вимогами до нього.

Не вся діяльність може здійснюватися без реєстрації. У разі, якщо вам потрібен дозвіл, ліцензія, запис у реєстрі регульованої діяльності, то потрібно звертатися спочатку за виготовленням цих документів. Йдеться про напрямки, які вимагають спеціальної освіти, кваліфікації (медсестри, детективи),  а також про діяльність, яка вимагає обов’язкової сплати ПДВ (у Польщі це податок VAT). Більше про це можна прочитати тут.

Якщо маєте сумніви, чи підходить ваша діяльність під ту, яку можна не реєструвати, краще звернутися за порадою до урядового консультанта. Це можна зробити тут (лист потрібно написати польською мовою). Або ж зверніться за телефоном: 801 055 088 чи 22 765 67 32. Можна скористатися Live Chat. Гаряча лінія працює в робочі дні з 7:00 до 17:00, окрім святкових днів.

Незареєстрована діяльність дозволяє протестувати ідею бізнесу

Одна з героїнь наших попередніх публікацій, Олена Бондаренко, менеджерка за професією в Україні, виїхала з Київщини на початку повномасштабної війни без жодних заощаджень.

У Польщі почала ліпити вареники на продаж. Завдяки незареєстрованій господарській діяльності заробила кошти на здійснення мрії — оплатила курси з дизайну інтер'єрів та зараз розвивається в цій сфері.

Ще одна українка, Ірина Данько, завдяки цьому змогла протестувати свою бізнес-ідею та зараз оформила підприємництво. Ірина завжди була самозайнятою. У Києві мала магазин дитячих речей та іграшок, планувала відкрити ще один в Ірпені. Війна змінила  плани — через кілька днів після російської агресії їй з молодшим сином та літніми батьками довелося тікати з міста.

Отримавши дозвіл власників орендованої квартири у Польщі, вона почала вирощувати мікрозелень на продаж. З допомогою рідних змонтувала систему для вирощування, а продавала мікрозелень на ринку органічної продукції у місті Глівіце.

— Іноді продаю все, іноді щось залишається. Принаймні в моєму холодильнику завжди є свіжа зелень, — каже Ірина, — відколи ми почали їсти мікрозелень, у сина майже припинилися напади астми, ми всі стали значно здоровішими. Попит є. Побачила обсяги, замовлення, налагодила точки збуту. Порахувала, що можу стати на ноги та оформити підприємництво. Планів багато. Хочу вирощувати їстівні квіти та збільшувати обсяги вирощування зелені. Можливо, напишу бізнес-план на якісь проєкти та програми дофінансування бізнесу. Буквально за пару днів до війни ми планували відкрити ще один магазин, вклали багато коштів у товар. Від усього пережитого стресу мій мозок не сприймав польську мову. Торгівля на ринку почала додавати польські слова сама собою. Найлегше запамʼятовую назви рослин, які вирощую: червона мізуна, кольрабі, кервель. Раніше я їх не знала навіть українською.

Привітання від ведмедика. Якось його замовив воїн з фронту для коханої в Польщі

Катерина Черната надає послугу  — привітання у костюмі ведмедика. Коли приїхала до Польщі у 2022 році, то працювала з українськими дітьми в центрі психологічної підтримки у Глівіцах. Адже за освітою  — вихователька.

— Через деякий час фінансування проєкту закінчилося, — розповідає Катерина, — я мала думати про утримання трьох дітей, тому знайшла іншу роботу — опікункою для старших людей у спеціалізованому закладі, а також помічницею вихователя у дитячому закладі. Працюю за змінами, маю змогу поєднувати роботи, навіть залишається трохи вільного часу. Однак моя душа потребує творчості. У Вінниці, звідки приїхала, я була організаторкою зустрічей для мам, щоб вони могли присвятити кілька годин собі. У Польщі мені бракувало можливостей реалізувати творчий потенціал.

Жінка звернула увагу, що у Польщі трохи інший підхід до культури святкування, ніж в України, а українців — багато. І вони шукали звичного формату.

У Вінниці в жінки залишилися костюми двох ведмедів, які використовували на різноманітних святах та заходах. Ось ідея, за яку вона вхопилася.

Катерина  розмістила оголошення в соціальних мережах про послугу.

— У костюмі працює моя старша донька, якій 14 років, — розповідає Катерина, — звісно, ми завжди разом, тож я можу брати ті замовлення, які вписуються в мій робочій графік. Дохід — кишенькові гроші для доньки. Велику платню ми не ставимо. Наші клієнти, переважно, українці, у них не так багато грошей на розваги. Але які це емоції! Українці пережили глибокі травми, змушені з камінчиків відбудовувати зруйноване життя — ми даємо трохи радості та щастя.

Якось хлопець замовив привітання для своєї дівчини. Він захищає Україну в ЗСУ. Дівчина працює у Польщі. Вітали її на робочому місці, у кафе. На вулицю вийшли всі колеги. Плакав хлопець, вони вели трансляцію для нього просто в окопи, плакала дівчина, плакали перехожі. Але це були сльози зняття напруги.

Катерина каже, що їхній ведмедик нагадує людям, що всі вони в душі —  діти. Було привітання з 50-річчям, яке замовила для чоловіка-поляка його дружина-українка. Він при серйозній посаді, суворий та сконцентрований, як і колеги. Але коли побачили ведмедика, то розтанули, веселилися, наче діти. Був випадок, коли вітали дитину, а поруч гуляла літня жінка-полька, яка попросила сфотографувати її з великою іграшкою, телефонувала рідним та увімкнула трансляцію. Її очі сяяли від радості. Було таке, що родина замовила іншого ведмедика на День народження дитини, але в останній момент відмовили через форс-мажор, довелося їхати, виручати.

— Дорога не близька, ми приїхали ближче до півночі, всі на нас чекали, люди спраглі до гарних емоцій, — впевнена Катерина.

Замовлень на ведмедика небагато. Послуга сезонна. В теплу пору року замовлень більше, у холодну — менше.

— Нам заважають розвиватися відстані, —  каже жінка. Сілезія — один великий організм з міст та містечок. Це нормально, що люди з Рибника чи Бельсько-Бялої просять нас приїхати до них з Глівіце, але без машини це вкрай важко. На дорогу потягом чи автобусом потрібно 3-4 години. Це підштовхнуло мене піти на курси водіння. Вартість курсів майже 3000 злотих. Однак вирішила, що в моїй ситуації з трьома дітьми, з бажанням розвиватися, мушу отримати права та навчитися водити машину. Коли, як не зараз?

Катерина так само веде діяльність без реєстрації та сподівається, що колись хобі дасть поштовх для відкриття бізнесу у сфері розваг.

Насправді, для багатьох воєнних біженок така незареєстрована діяльність дозволяє спробувати себе, свої сили без ризику отримати втрати, а не дохід. 

В Німеччині вступили в силу зміни до трудового законодавства. Так, якщо раніше іноземка не могла влаштуватися в Німеччині медсестрою чи навіть санітаркою без німецької медичної освіти, то тепер зможе. Доступ на ринок праці для ІТ-фахівців теж став простішим: професійний стаж скорочено до двох років, а вища освіта та знання німецької мови для оформлення на роботу стали непотрібні. Спрощено також дозвіл Федерального агентства зайнятості на працевлаштування професійних водіїв з третіх країн. Для науковців та кваліфікованих спеціалістів теж є новина — знижено вимоги для отримання Блакитної карти ЄС, яка підтверджує право перебування в країнах Євросоюзу іноземців з метою зайнятості. Для бюрократичної Німеччини подібні зміни — це революція.  

Чи зможуть скористатися цими можливостями українські біженці, яких в Німеччині вже понад мільйон осіб? Які професії тут найбільше затребувані? І чому більшість українців ще офіційно не працевлаштовані або продовжують працювати за мінімальну зарплату на підсобних роботах?

«Окупанти вкрали мій комп’ютер. Мама сказала, що якщо я влаштуюсь на роботу тут, в Німеччині, то зможу купити собі новий. Це спрацювало»

22-річна Надія Гриненко, донька моєї подруги, яка під обстрілами вивозила трьох дітей з Бучі й опинилася в Берліні, влаштувалася в місцеву IT-компанію без знання німецької мови. Нові німецькі друзі родини розгледіли в дівчині потенціал і зробили пропозицію. Від ідеї влаштувати Надію на роботу до її  реалізації пройшло десять місяців, протягом яких  дівчина не тільки склала держіспити в рідному українському університеті «Київська політехніка» та захистила  диплом з кібербезпеки, але й паралельно навчалася на додаткових IT-курсах, які оплачувала для біженців берлінська громадська організація.

— Я досить довго перебувала в депресії через те, що нам з мамою, сестричкою та братиком довелося виїхати з України, а тато залишився вдома сам, — розповідає Надя. — Та найбільше мене ятрило те, що окупанти вдерлися в нашу квартиру й вкрали мій комп’ютер, який я зібрала власними руками та коштом. Мені здавалося, що життя закінчилося, але мама сказала, що якщо я в Берліні влаштуюся на роботу, то зможу зібрати гроші на новий, кращій комп’ютер. Це спрацювало і стало для мене стимулом.

Зараз роботодавець оплачує Надії вивчення німецької мови, адже вона вже перейшла з рівня стажера в розряд співробітників. Надя не тільки відкладає частину зароблених грошей на новий комп’ютер, а й частково оплачує дорогу берлінську квартиру для всієї родини.

Не менш вдало складається німецька доля киянки Лізавети Толчеєвої. Вдома вона працювала перукаркою в популярному серед мистецької богеми салоні. Війна змусила змінити Київ на Кельн, але професію Ліза змінювати не стала. Вправних перукарів в Німеччині бракує, а українська б'юті-індустрія в світі котується високо.

— Після отримання тимчасового захисту і дозволу на роботу я одразу почала шукати салон краси, — розповідає про свій шлях Ліза Толчеєва. — Побачила серед знайомих дівчину з гарною стрижкою і спитала її, де вона стрижеться. Взяла контакт перукарки та записалася до неї, бо мені на той час самій треба було підстригтися. Перукарка Сара виявилася дуже привітною, надала мені послугу безкоштовно, похвалила мої роботи в Instagram та сказала, що хотіла б допомогти ще якось. На моє прохання Сара надіслала мені список перукарень, рівень яких вона сама вважає високим. З них я вже обирала. Написала власнику, ми одразу домовилися про зустріч. Він попросив мене підстригти трьох людей, після чого взяв на роботу. Оформлення документів тривало півтора місяці. Англійської вистачало на початку для того, щоб розумітися з колегами та клієнтами. Поступово я стала вивчати німецьку, і зараз вже спілкуюся на роботі двома мовами. Хоча німецькою складно дотепер.

Нові часи народили новий жарт: «Ідеальна пара на ринку праці — перукарка й айтішник. Вже хто-хто, а вони знайдуть собі роботу хоч би де». На жаль, більшість переселенських історій далеко не такі красиві, і частіше українкам навіть з кількома вищими освітами доводиться працювати покоївками в готелях чи простими робітницями на сезонних роботах.

Тетяна Носова з Чернігівщини до війни була юристом у великій компанії. Після того як російський танк зруйнував її будинок, вона виїхала в Німеччину і в свої 57 років пішла на завод, вперше в житті  встала за станок —  робити з пластику рамки під ролети. Були й понаднормові, і робота без вихідних. Отримує приблизно 1200 євро. Зранку працює першу зміну, а ввечері біжить на курси вчити німецьку мову. Ще й переживає за 13-річну доньку Діану, бо дівчина не може знайти собі друзів в німецькій школі. Чоловік залишився вдома, жив у родичів, ревнував, вимагав розлучення. Через стреси жінка «завалила» іспит з німецької та пішла на додаткові 300 годин повтору матеріалу.

— Коли прийшла в нову групу на курсах, викладачка спитала мене, для чого я вчу німецьку мову, і я автоматично відповіла, що хочу навчатися тут на податківця, адже ці фахівці дефіцитні, — розповіла Тетяна Носова. —  Казала так, але сама собі не вірила. В Німеччині український диплом юриста недійсний, а щоб перекваліфікуватися на податкового консультанта, треба йти на навчання, для якого рівень німецької має бути, як у носія мови. Мені вже 57 років, хто мене тут відправить на навчання? Але мову я все одно вчу, бо тільки з нею зможу знайти собі легшу роботу.

Медики, електрики, водії та інженери: вузькі місця на німецькому ринку праці

Канцлер Федеративної Республіки Німеччина Олаф Шольц під час шостого українсько-німецького бізнес форуму в Берліні відкрито закликав роботодавців брати на роботу українців: «Скористайтеся цим величезним потенціалом, інтегруйте українців, які тут і з нами, у свої компанії». Олаф Шольц підкреслив, що перша хвиля українських біженців вже закінчує мовні курси й готова трудитися. А міністр праці ФРН Губертус Гайль зазначив, що «українці мають хорошу кваліфікацію і хочуть працювати». І що «мовні знання важливі, але вони не повинні бути досконалими».

Меседж політиків до бізнесу простий: користуйтеся нагодою, не чекайте, чим закінчиться війна, залучайте працьовитих українців до роботи, а ми вам допоможемо. Деякі великі компанії вже зорієнтувалися і власним коштом навчають біженців, переважно спеціальній робочій лексиці, яку не викладають на звичайних мовних  курсах, також заплющують очі на певні бюрократичні перепони як-от визнання дипломів.

Але чому німці так прагнуть залучити українців до свого ринку праці, що ладні навіть змінити для цього звичні правила? Тому що в Німеччині катастрофічний дефіцит робочих рук та голів.

Дефіцит кадрів в Німеччині виник через демографічну асиметрію: нація старіє, а молодь не поспішає на робітничі спеціальності. До того ж «діти» визначаються з майбутньою професією до 26-30 років. Опитування великих компаній Мюнхенським Інститутом досліджень ринку праці та професійної підготовки (IFO) показало, що країні щороку (!) потрібно до 500 тисяч іноземців. «Дедалі більше компаній змушені обмежувати свій бізнес через те, що вони не можуть знайти достатню кількість кваліфікованого персоналу», — сказав експерт IFO з ринку праці Штефан Зауер.

На практиці це означає, що в країні з високорозвиненою промисловістю виробляють менше автівок та високотехнологічних товарів, не можуть будувати більше сучасного житла, не відкривають нові садочки та не мають з ким лишити школярів після уроків на додаткові заняття. Ба більше, через нестачу водіїв автобусів, особливо в провінції, транспорт став ходити нерегулярно. Німецька залізниця Deutsche Bahn вже зажила дурної слави через те, що регулярно скасовує рейси швидкісних потягів (або вони запізнюються), а все через те, що компанії бракує машиністів та ремонтних робочих.

IFO підрахував, що у сфері послуг брак фахівців становить 54,2%, а в промисловості — 44,5%. Німеччині вкрай не вистачає сезонних робітників, юридичних та податкових консультантів, робітників на заводи і фабрики, лікарів та медичних працівників, вчителів в школи та викладачів у виші, вихователів в дитячі садочки й соціальних працівників.

Дірк Вернер з Німецького економічного інституту (IW) вважає, що найбільше нестача кваліфікованих інженерів та працівників відчувається у сферах будівельної електротехніки та сантехніки, опалення і кондиціонуванні повітря, встановлення сонячних батарей та в автомобільній промисловості. До речі, на побутовому рівні це теж помітно: на сантехніка чи електрика в Німеччині доводиться чекати місяцями.

На тлі міграційної кризи Бундестаг заявив також про створення програми Job turbo, за якою біженців без ідеальних знань німецької мають швидко працевлаштувати.

Буквально це означає, що біженці, які мають сертифікати володіння німецькою мовою на рівні В1, мають вийти на роботу. І вже зараз на запити відвідування мовних курсів рівня B2 українці почали отримувати відмови від Центрів праці (Jobcenter). Слід зазначити, що навіть ті, хто має сертифікат В1, здебільшого німецькою на цьому рівні не володіє. Хіба можна за такий короткий період навчитися розмовляти такою складною мовою? Отже, людей ставлять в умови, за яких доведеться погодитись на роботи, де мало говорять і багато працюють руками.

93% українських біженців мають намір працювати. Бар’єром є мова і невизнані дипломи

Більшості іноземців складно влаштуватися в країні через мовний бар’єр, неймовірно неповоротку бюрократію та високі податки. Але ситуація почала змінюватися, коли ФРН прихистила через війну понад мільйон українців.

На відміну від  інших біженців, українці одразу отримали дозвіл на роботу, чим вже скористалася частина переселенців, які прагнуть не залежати від соціальних виплат. І все ж більшість втікачів від російської навали — жінки з маленькими дітьми, і їм знадобилося чимало часу для банального облаштування побуту.

За даними Центрального реєстру іноземців у Німеччині, станом на 30 вересня 2023 року в Німеччині зареєстровано 1 млн 99 тис 905 українських біженців: близько 66% з них — жінки.

Цікаво, що 72% українських біженців вважаються «висококваліфікованими», мають кращий рівень освіти — як у порівнянні з іншими біженцями, так і в порівнянні з населенням ФРН. Німців справді надихає, що велика кількість українок до війни працювала в академічних, технічних чи медичних професіях — тобто в сферах, де в Німеччині відчувається велика нестача кадрів.

На сьогоднішній день офіційно влаштувалися на роботу лише двадцять відсотків українських біженців працездатного віку (згідно з доповіддю Інституту досліджень ринку праці Німеччини). Це 120 тисяч українців. У сусідніх Польщі та Чехії цей показник значно більший — приблизно 65%. Аналітики припускають, що значну роль відіграє те, що в цих країнах біженці отримують символічну соцдопомогу, тоді як в ФРН на соцвиплати можна жити.

І все ж головною перешкодою для працевлаштування менеджери з персоналу називають незнання мови та необхідність офіційного підтвердження дипломів і кваліфікацій українців. Згідно здослідженнями IFO, 93% опитаних переселенців з України висловили бажання вийти на роботу. І оскільки три чверті українців в Німеччині вже відвідують або навіть закінчили мовні курси, а німці зі свого боку пішли назустріч і спрощують умови працевлаштування, то не поспішаємо вірити улюбленим пісням російської пропаганди про лінивих українців, бо наші співвітчизники ще себе покажуть. Базу для цього вже закладено.

‍

Вони не перший день шукають роботу. Певний час не працювали. На їхні електронні листи ніхто не відповідає, і вони почуваються самотніми. Вони — це польські та українські жінки. Біженки, матері після довгих декретних відпусток. Їх об'єднує одна спільна риса: вони не вірять у себе. Програма Grow UP створена задля того, аби розкрити потенціал цих жінок і скерувати до мети, тобто підвищити кваліфікацію та знайти роботу, яка відповідає їхнім потребам.

Понад шість років Анна не працювала. Вона опікувалася дітьми. Була впевнена, що перерва зашкодила їй у професійному плані. До вагітності працювала маркетологом. Вона хотіла перекваліфікуватися на IT, але її англійська була на рівні А2. До того ж Анна не мала необхідних навичок і відчувала, що «випала з ринку». Що вказати в резюме? Як пояснити пробіл тривалістю шість років? Зрештою вона потрапила під крило експерток програми Grow UP фонду Mamo Pracuj. І зрозуміла, що навички догляду за дитиною на вагу золота. Адже в декреті вона навчилась емпатії, гнучкості, вести домашнє господарство та працювати в умовах дефіциту часу. У проєкті також були уроки з англійської мови, тож вона змогла покращити свій рівень. «Я отримала корисні знання і насамперед психологічну підтримку, завдяки якій повірила в себе та свої сили. Я більше не здаюся», — каже Анна, яка нещодавно отримала позитивну відповідь при прийомі на роботу в міжнародну компанію.

Вудка замість риби

Проект Grow UP орієнтований на людей, які хочуть змін у своєму професійному житті. Для кожного це може означати щось своє. Учасницями програми Grow UP є польські жінки та біженки, які опинилися в Польщі після початку війни в Україні.

«Програма має три етапи. Перший — експертні вебінари з ринку праці, наприклад, як написати гарне резюме, як підготуватися до співбесіди, англійська. У вебінарах вже взяли участь майже 600 осіб, — розповідає Христина Скрицька, ком’юніті-менеджерка Grow UP. — Друга фаза — індивідуальний супровід 60 жінок з проєкту. Він передбачає бесіди з експертами, наприклад, кадровиком, юристом чи психологом. Заключний етап — допомога в центрах тимчасового розміщення, розташованих у Малопольському воєводстві».

В чому секрет ефективного пошуку роботи? «Окрім фахових знань важливо вивчення мов та розуміння механізмів ринку праці, а також група підтримки, — пояснює Маржена Мілановська, керівник проєкту Grow UP. — Програма забезпечує всебічну підтримку та допомагає “вписатися” в ринок праці людям з різними культурами та походженням».

Побачте свої можливості

Інна приїхала до Польщі одразу після повномасштабного російського вторгнення в Україну. На батьківщині вона перебувала в декретній відпустці. Вона — мама двох чудових дітей, сина та доньки. Півтора роки Інна шукала себе і своє місце на польському ринку праці.

«Коли почалася війна, я зрозуміла, що сильно змінилась і потребую чогось нового, іншого. Зараз я інтенсивно вивчаю польську та англійську мови. Закінчила онлайн курси з маркетингу та управління проєктами. І це тільки початок,» — усміхається Інна.

Grow UP демонструє, що багато біженців на батьківщині здобули вищу освіту та великий професійний досвід, але після прибуття до Польщі не можуть знайти роботу. «Це пов’язано з відмінностями на польському й українському ринках праці та незнанням польської мови», – каже Христина. Тому в програмі можна обрати мовний шлях: польська чи англійська значно полегшують професійний розвиток. До того ж учасниці підтримують і мотивують одна одну. У групі рости легше, вона дає орієнтири. Відчуття самотності відступає.

Дивіться ширше та не судіть

Проєкт Grow UP є міжнародним, до нього входять польські та українські жінки, а насамперед матері з тривалою перервою на ринку праці. Їхні потреби та бажання схожі — вони стикаються з великою невпевненістю щодо своїх компетенцій. Окрім навчання, їм потрібна також психологічна підтримка. Біженки борються з травмою війни, вони багато або все втратили та починають з початку. Водночас польські жінки борються з важким досвідом у родині, де, наприклад, чоловікові не подобається, що його дружина хоче працювати. В таких випадках важко знайти роботу чи навіть добре себе презентувати. «Ось чому в Grow UP ми пропонуємо підтримку в чотирьох напрямках: CV, “Бесіда”, “Договір” та “Голова”, — пояснює Христина. — Напрямок CV вчить, як правильно написати резюме. “Бесіда” готує до зустрічі з роботодавцем. “Договір” пояснює формальності, а “Голова” допомагає підтримувати душевну рівновагу й нормалізує психічні кризи». Важливо зрозуміти роль психіки в процесі пошуку роботи та навчитися справлятися зі складними ситуаціями.

Хочете дізнатися більше?

Проєкт Grow UP реалізує Фонд Mamo Pracuj. Протягом 12 років організація підтримує польських жінок і матерів, які зосереджені на своєму професійному та особистісному розвитку. Вже багато місяців Mamo Pracuj також допомагає жінкам, які з початком війни приїхали до Польщі з України. Фонд зміцнює компетенцію та агентивність жінок незалежно від національності. Програма Grow UP фінансується Американським Червоним Хрестом у партнерстві з Корпусом Милосердя.

Відвідайте веб-сайт проекту.

Авторка тексту Ева Адамська-Цесла

33-річна українка Віта Луцишин переїхала в Польщу з Одеси після початку повномасштабної війни. Юристка за освітою та фахівчиня з тендерних закупівель, розіслала резюме до різних фірм та установ. Їй пощастило отримати роботу у відділі для мігрантів в місцевій адміністрації. І хоч це була найкраща робота в житті, стабільна, гарно оплачувана, у прекрасному колективі, залишила її свідомо. Отримала грант на відкриття власної справи.‍

Найкраща праця в житті‍

— Як і тисячі наших жінок, я приїхала з двома дітьми та думками, що це на тиждень-два, — згадує Віта перші дні у Польщі, — але час йшов, було зрозуміло, що потрібно шукати роботу, вчити мову. В Україні я працювала юристкою, тож тут вирішила шукати роботу за фахом. Написала, як знала та відчувала, резюме, переклала його польською через перекладач та відправила повсюди, де бачила вакансії.

Отримала запрошення на співбесіду до фірми, яка планувала виходити на український ринок та зацікавилася Вітою як фахівчинею з тендерних закупівель. Однак війна тривала, це змінило плани фірми.

— Вони допомогли мені переписати резюме відповідно до вимог польського ринку праці, — розповідає Віта, — і потім мене запросили на роботу до адміністрації воєводства у відділ роботи з мігрантами. Це була найкраща робота в моєму житті: гарний колектив, привітні колеги, керівництво виявляло розуміння. Спочатку я допомагала з оформленням документів для українців, потім консультувала польськомовних мігрантів. Зробила собі шаблони, переклала через перекладач, а колеги допомогли виправити помилки.

Старанність та відповідальність оцінили, запропонували вигідніші умови. Мала відчуття захищеності, стабільності та перспективи подальшого росту. 

Водночас у локальних групах для українців на Фейсбуку з’явилося оголошення про грант для українок-підприємниць або тих, хто хотів почати свій бізнес у Польщі.

Йшлося про грантову програму «Rebuilding Ukrainian Business — Entrepreneurial Women», яка реалізувалася фондом Impact у партнерстві з Mastercard Center for Inclusive Growth. Це оголошення Віті надіслали кілька людей, навіть чоловік, який знаходиться в Україні. Вирішила, що це знак. Зрештою, про власну справу мріяла ще в Україні.

Перша перемога

— Подумала: раптом це шанс, який не можна упустити? Тим більше, що заявку можна було подати українською мовою. Я написала бізнес-план, розповіла про себе, про свою діяльність в Україні, зайнятість в Польщі: вчилася вже у польській післяліцейній школі (szkoła policealna) на напрямку адміністрування, маю плани навчатися на відділенні «податки» в польському навчальному закладі післядипломної освіти.

З 1500 заявок обрали 80 переможниць. Це був перший грант та перша перемога Віти Луцишин. Окрім грошової частини гранту у 4000 доларів, вона отримала комплекс експертної допомоги. Гроші згідно з бізнес-планом витратила на придбання техніки для організації домашнього офісу з надання правових консультацій — ноутбука, телефона, копіювального пристрою тощо.

Найскладніше було піти зі стабільної роботи, але Віта не жалкує: тепер вона більше заробляє, є незалежною, розвивається. Зараз співпрацює з кількома фундаціями, де консультує мігрантів щодо легалізації в Польщі, відкриття бізнесу, готує договори, запити, надає інші правові послуги. Має багато приватних звернень за рекомендаціями своїх попередніх клієнтів.

Підводні камені

Втім, не всі історії такі райдужні. Кілька учасниць різноманітних грантових програм поділилися, що не отримали очікуваних результатів, відчувають себе ошуканими. Наприклад, моя знайома виграла грант на 30000 злотих, в рамках цього гранту їй було обіцяно можливість закупівлі техніки, а також — відвідування міст Польщі, щоб вивчити досвід польських підприємців. А потім їй повідомили, що всі кошти пішли на організацію консультацій та подорожі. Виявляється, можливість такого використання була передбачена грантовою угодою.

Віта як юристка радить уважно перечитувати текст угоди. В своєму проєкті вона разом ще з однією колегою-юристкою попросила змінити деякі пункти.

— Був пункт, що учасниці проєкту не мають права залишати Польщу до завершення проєкту. Зрозуміло, що ми можемо виїхати у будь-який момент, бо вся родина залишилась вдома, в Україні — каже Віта, — ми обґрунтували зауваження, спірні пункти змінили до підписання угоди.

Віта радить не відмовлятися теж від навчання та допомоги експертів. Це приносить багато користі, як і контакти, що зав’язуються під час навчання, обміну досвідом, подорожей на тренінги.

Крім коштів, вона отримала певні години консультування з бухгалтером, юристом, маркетологом. Саме завдяки знанням, які отримала від них, самостійно пройшла всі етапи реєстрації фірми, обрала відповідну для себе систему оподаткування.

Де українкам шукати гранти для відкриття бізнесу?

Зараз Віта Луцишин бере участь ще в одній грантовій програмі. Знайшла вона її методом аналізу сторінок відомих громадських організацій, які працюють з працевлаштуванням українок.

— Це організація «Крок до праці», вона має представництво у Познані та в Катовицях, — розповідає Віта. — Запитала, чи не будуть вони зацікавлені у співпраці зі мною як юристкою. Такої потреби не було, але дізналася, що вони відкривають програму саме для надання бізнес-грантів. Тепер беру участь та готуюся захищати ще один бізнес-план.

Джерелом інформації, де українкам варто шукати грантові програми, є сторінки відомих фундацій, неурядових організацій, які часто є субгрантерами та надають гранти у співпраці з комерційними структурами, урядами різних європейських країн.

• Традиційно варто шукати на порталі для неурядових організацій Польщі. Сторінка для громадських організацій, де розміщують грантові пропозиції, зокрема на запуск соціального підприємництва: ngo.pl,
• Часто конкурси для бізнесу (ймовірно, для подання заявки на участь доведеться шукати партнера з Польщі) оголошує Eudajmonia Foundation.
• AVSI Polska провела вже кілька конкурсних турів з відбору пропозицій від українок на навчання та отримання коштів на запуск бізнесу.
• Портал «Зелена Лінія. Інформаційно-консультаційний центр служби зайнятості», тут з’являються грантові пропозиції для бізнесу.
• Асоціація українського бізнесу в Польщі — тут часто зʼявляються оголошення про заходи та різноманітні програми для українського бізнесу у Польщі.
• Проєкт «Cześć Dziewczyny» від Польсько-Українського Сестринства Фундації Кульчика, який час від часу оголошує грантові програми.

Варто час від часу шукати через Гугл інформацію з такою фразою польською мовою: «Dotacje na rozpoczęcie działalności gospodarczej» і вказати назву місцевості, в якій мешкаєте у Польщі. Оберіть розділ «новини», щоб отримати найсвіжішу інформацію. Наприклад, у Кракові та Познані це може бути фундація «Крок до праці», яка зараз проводить відбір бізнес-планів на відкриття або масштабування бізнесу. Можна також звʼязатися з локальними пунктами з обслуговування підприємців у будь-якому місті, як, наприклад, у Кракові.

Якщо відчуваєте в собі впевненість, готові самостійно підготувати бізнес-план, то варто звернутися до урядових чи регіональних програм.

Субсидія від служби зайнятості

Щоб отримати таке фінансування на відкриття бізнесу, потрібно перебувати на обліку як безробітна особа. Інформація для українців, зокрема про гранти, доступна на порталі Служби зайнятості. Максимальний розмір субсидії — 6 розмірів середньої заробітної плати. У 2023 році можна отримати до 38 тисяч злотих.

Кошти на відкриття та розвиток бізнесу, які можна отримати в службі зайнятості, не повертаються. Вони перераховуються на банківський рахунок підприємця після схвалення заявки та можуть бути використані для комерційних цілей. Заявка на отримання фінансування подається до служби зайнятості за місцем проживання або місцем перебування. Детальний посібник з отримання гранту від центру зайнятості у Польщі знайдете тут.

Гранти від Євросоюзу

Програма Європейських фондів для сучасної економіки (FENG)

Ця програма має визначені напрями, за якими можна отримати грант: розвиток експорту, екоінновацій, екологічного бізнесу, діджиталізація бізнесу тощо.

У ній є чітко визначені критерії та конкурси, затверджені на найближчий час. Однак тут вам доречно буде шукати партнерства з польською стороною.

Моя співрозмовниця Віта каже, що підприємництво — це завжди ризик. Тому варто дуже ретельно продумати, чи готові ви до нього. Єдине, про що вона сама шкодує — чому не розпочала власну справу раніше, ще в Україні. Дуже вдячна Польщі, яка дала їй поштовх та віру в свої сили.

Кожному, хто шукає місце роботи у Польщі, варто заручитися певними навичками, взяти на озброєння з десяток негласних правил, аби якомога виграшніше виглядати на польському ринку праці.

Своїми спостереженнями і порадами щодо пошуку роботи в Польщі ділиться Святослава Никорович-Мендель, співзасновниця Фонду Empowerment Український Центр Розвитку і Співпраці, експертка з ринку праці та відкриття бізнесу в Польщі.

Перед пошуком роботи

Насамперед треба визначитися, яку роботу ви хочете знайти в Польщі. Друге: проштудіювати юридичні основи. Необхідно знати, чим трудовий договір (Umowa o pracę), норми і дія якого регулюються Трудовим кодексом Польщі, відрізняється від цивільно-правного договору (Umowa zlecenia), норми і дія якого регулюються Цивільним кодексом Польщі (ст. 734–751), тощо.

Трудовий договір (Umowa o pracę) передбачає постійне виконання певного виду робіт під наглядом керівництва, натомість цивільно-правний (Umowa zlecenia) — виконання конкретного завдання.

На підставі трудового договору працівники отримують законодавчо встановлену мінімальну заробітну плату, мають оплачувану відпустку, лікарняні тощо. Щодо цивільно-правного договору (Umowa zlecenia) законодавчо встановлена мінімальна погодинна ставка, ця форма співпраці забезпечує медичне страхування, проте не передбачає жодної вихідної допомоги, оплачуваної відпустки й лікарняних.

Що більше такої інформації знає українець, то простіше йому зрозуміти, на яких умовах доведеться працювати.

Важливо дізнатися, які оклади існують в Польщі. Як правило, у договорі під час працевлаштування зазначається сума брутто — до віднімання податків і зборів. Зарплата нетто — сума, яку отримує працівник «на руки» після сплати податків та соціальних внесків. Нехай різниця не стане для вас прикрою несподіванкою.

Варто також зрозуміти: хочете починати з меншої ставки, але з перспективою кар’єрного росту чи ні. Матимете час подумати про це, адже на пошуки роботи поляки закладають щонайменше два місяці.

Де шукають роботу поляки

У великих містах роботу шукають переважно в мережі: на сайтах Pracuj.pl, Indeed, у мережі LinkedIn, на офіційній сторінці Управління зайнятості. Частина з цих ресурсів має також українську версію. Утім, роботу няні або домашньої помічниці найкраще шукати на спеціалізованих платформах, як-от Niania.pl, або в соцмережах.

У Польщі проводять чимало ярмарків праці, які відбуваються у різних містах. Це хороша можливість познайомитися з потенційними працедавцями, налагодити контакти і знайти бажану роботу, отож варто слідкувати за оголошеннями відповідних управлінь зайнятості (Urząd pracy).

Перш ніж розміщувати оголошення на відповідних порталах, компанії пишуть про вакансії на власних сторінках. Якщо хочете працювати у конкретній компанії, корпорації чи фонді, стежте за публікаціями свіжих оголошень на їхніх сторінках.

Рекомендація свого знайомого на вакантну посаду — хороша ініціатива, за яку в окремих компаніях навіть преміюють. Утім, тоді доведеться розділити відповідальність за роботу нового гравця команди. Проте ви, звісно, завжди можете запитати, чи немає відповідної вакансії у компанії, де працює ваш приятель. Часто саме так знаходиться цікава робота.

Резюме і перша співбесіда

Резюме — це ваша візитна картка. Надіслане у форматі pdf із робочої скриньки, із грамотно складеним супровідним листом додасть вам балів в очах польського працедавця. 

Не варто хитрувати при створенні резюме — наприклад, вписувати мови, якими не володієте, бо за нагоди це обов’язково перевірять.

Варто пам’ятати, що працедавець сприйматиме резюме дуже буквально і безпристрасно. Навіть якщо воно складене бездоганною польською, але ви забули вписати, що володієте нею — для працедавця ви людина, яка не знає польської. В кінці резюме треба написати, що даєте згоду на обробку ваших персональних даних.

Не забувайте впорядкувати соцмережі. У Польщі LinkedIn відіграє значно більшу роль, аніж в Україні. Майте на увазі, що ваш профіль швидше за все переглянуть, особливо якщо шукаєте роботу в міжнародній корпорації.

Налаштовуючись на співбесіду, пам’ятайте, що є теми-табу, які роботодавець не має права з вами обговорювати. Йдеться про справи сімейні, планування родини, дітей, переїзд.

Українки на співбесіді бувають занадто відвертими — з власної ініціативи розповідають про кількість дітей і плани на майбутнє. Однак навіть якщо на час співбесіди ви вагітна й це для всіх очевидно, працедавець не може бути ініціатором розмови про ваш стан. Якщо ж таке сталося, кажіть, що здивовані таким питанням і добре подумайте, чи варто вам працювати у компанії, де закон порушується уже «на вході».

Іноді табу-питання загортають у привабливішу обгортку — приміром, запитують, чи подобається вам у Польщі, чи плануєте залишатися і на який час. Якщо хочете отримати роботу, варто продемонструвати готовність працювати, а нетактовні питання відтинати.

Правило двох тижнів

Отримавши роботу, перші два тижні ви будете вважатися новачком. На цьому етапі вам охоче допомагатимуть, відповідатимуть на всі питання. Та якщо проґавите можливість опанувати основне протягом двох тижнів і потребуватимете допомоги і через місяць — це може вплинути на оцінку ваших можливостей.

Перш ніж братися до роботи, сформуйте список найголовніших питань і домовтеся з керівником про зустріч, аби він усе вам пояснив за одним разом.

Чи можна запізнюватися на роботу? Залежить від компанії. У деяких усе ліберально — і працівник сам розпоряджається часом, в інших запізнення карається.

Якщо ви раптом зрозуміли, що вам не підходить місце праці — не зникайте раптово, просто не вийшовши на роботу наступного дня: варто хоча б написати мейл.

Переваги українців на ринку праці

Нестандартні рішення, знання мов, креативність і швидкість розв’язування проблем — риси, які вирізняють українців на ринку праці в Польщі. Українці стабільні на роботі за їхньою кваліфікацією. Якщо місце праці відповідає освіті, досвіду, влаштовує зарплата, то українці цінують свою роботу і намагаються у ній реалізуватися.

Поляки цінують хорошу роботу, але також дбають про такий стиль життя, за якого людина максимально реалізує свої інтереси й цінності на роботі і в сім’ї, без зайвих перегинів.

Польські працівники більше залежать від процедур і дотримуються інструкцій. Українці міркують, як зробити процеси ефективнішими і творчими, більше прикипають до робочого місця і, буває, трактують роботу як власну справу. Утім, це має і плюси, і мінуси.

Чи закон захищає?

Перш ніж погоджуватися на роботу, обов’язково з’ясуйте не лише свої обов’язки, а й права.

Важливо розуміти, що закон у Польщі захищає лише тих працівників, які працюють легально. Найкращий захист забезпечує трудовий кодекс і трудовий договір (Umowa o pracę), у якому зазначено, що працівник наймається на невизначений строк (czas nieokreślony). Це варіант, який гарантує найбільше захисту і стабільності для працівника.

Натомість з цивільно-правним договором (Umowa zlecenia) усе залежить від того, на які умови ви погодилися. Утім, навіть якщо ви погодилися на штрафи, є інструменти, які можуть їх обмежити.

Українці, які працюють за відрядною системою (так званий akordowy system wynagradzania), виробляючи певну кількість продукції, повинні знати, що заслуговують на мінімальну робочу платню щомісяця. І якщо вона зростає, то ви маєте отримати і цю різницю. Якщо ж вам не виплатили того, що гарантовано законом, — варто проконсультуватися в юриста або експертів із праці.

Якщо зазнаєте мобінгу і знущань на роботі, якщо вас дискримінують за походженням або ж виплачують менші гроші, аніж полякам на аналогічних посадах, — це привід скаржитися і захищати себе. Поради із працевлаштування і щодо робочих моментів українцям безоплатно нададуть у Фонді «Наш Вибір» (який провадить Український Дім у Варшаві), Варшавському університеті, Фонді Empowerment Український Центр Розвитку і Співпраці, Фонді «Ocalenie», Фонді «Польський міграційний форум» або інших організаціях, які захищають і консультують українців.

Для тих, хто починає пошук

Найперша рекомендація для тих, хто шукає хорошу роботу в Польщі, — усвідомити, що це тривалий процес. Ви можете бути найкращим претендентом серед решти, але не отримаєте роботу, бо за час довгих пошуків втратили віру в себе. Працедавець одразу зчитає, що у вас немає необхідної заангажованості й енергії.

Важливо зосередитися на ваших перевагах. Не треба казати, що ви працювали у фірмі N, — краще розкажіть, які контракти вам вдалося отримати, налаштувати сторінку в інтернеті або залучити нових клієнтів.

Якщо це ваша перша робота — наголошуйте на тому, що університет, який ви закінчили, найкращий в Україні, доведіть це його рейтингом. Навіть незручні питання, як от «чому ви так часто змінювали роботу?», можуть стати для вас плюсом, за умови, що добре обґрунтуєте відповідь, насамперед для себе.

Тисячі українок російсько-українська війна вирвала зі звичного життя та змусила шукати безпечне місце для себе й дітей. Вони подолали мовний бар’єр, стрес, упереджене ставлення до біженок, змогли знову стати на ноги.

Ці історії про українок, які знайшли притулок у Польщі. На початку вони погоджувалися на будь-які умови праці, щоб утримувати себе, дітей та не залежати від благодійної допомоги. Вони перевернули уявлення європейців про біженство, бо рятувалися від війни, а не від бідності чи поганих умов життя. Простіше виявилося тим, хто мав прикладні професії, або опанував їх тут, у Польщі.

Ольга Руденко: працювала на заводі, наважилася відкрити масажний кабінет

21-річна Ольга Руденко до Польщі приїхала разом з молодшою сестрою — з Білої Церкви до Бельсько-Бялої. В Україні вона навчалася заочно в педагогічному виші та працювала нянею в родині. Сюди приїхала до родини батька, який багато років жив окремо. 

— Нас дуже добре прийняла батькова дружина, та для себе я вирішила, що мушу подбати про себе і сестру, — розповідає Ольга. — Куди йти, якщо не знаєш мови, але фізично сильна та витривала? На завод! Було дуже важко: працювали у «холодильнику», пакували коробки з йогуртами. Я підірвала здоров’я. Постійно у стресі — контракт з нами укладали на один місяць, весь час боялася звільнення. Бралася за всі нічні зміни, понаднормові, виходила на роботу у свята. Дистанційно закінчувала навчання у виші.

За важкий та виснажливий труд Ольга заробляла 2000-3000 злотих. Якщо орендувати житло — то майже всю суму потрібно було віддати.

— Я пережила період повного розпачу, — каже дівчина. — Та нагадала собі: я жива, молода і не все життя носитиму спецодяг працівниці. Зробила собі подарунок. Записалася на фотосесію — зачіска, мейкап.

За годину у візажистки заплатила суму, яка дорівнювала чотирьом годинах важкої роботи на заводі. Щось в голові клацнуло! Чому не піти в цю індустрію? Косметологія, перукарство та візаж — не моє, а от масаж — так.

Поки жили в родині батька, Ользі вдалося зробити деякі заощадження. Знайшла оголошення про курси масажу, за які заплатила 2500 злотих. 80 годин навчання дозволяють отримати диплом та право на роботу. Паралельно шукала готове приміщення для оренди.

— Я розуміла, що купити все самій не вийде, — пояснює українка, — тому просто передивлялася оголошення, де здавали вже готовий кабінет. Придбала тільки кушетку та матеріали для масажу. Наступний крок — оформлення підприємницької діяльності. Було непросто — нова країна, нові закони. З цим допоміг впоратись друг — варто не боятися просити підтримки та порад. Найголовніше завдання — зібрати клієнтську базу. Я писала оголошення в усі можливі місцеві групи. В день було по 50 запитів — і жодного клієнта. Питали переважно українки. Для них було важливо, щоб я мала медичну освіту, досвід. Потім мені порадили зареєструватися на місцевому сервісі послуг у сфері краси — звідки прийшли перші реальні клієнти. Для порівняння: на заводі я заробляла 120 злотих за 8 годин роботи. Тут я заробляю 160 злотих за годину. Поки що клієнтів небагато — 3–4 на день, але люблю цю роботу, маю лише схвальні відгуки, хочу розвиватися в професії далі. Вона дала мені впевненість в своїх силах та у майбутньому.

Марина Шевирова: прибирала у торговельному центрі. Повернулася до роботи інструкторкою з фітнесу

Марина Шевирова переїхала з Харкова до Вроцлава у перші тижні війни. Як тисячі інших жінок рятувала доньку від вибухів та ракет, які сипалися на місто. Марина залишила життя, що будувала роками: закінчила два університети, займалася фізичною реабілітацією хворих. Було власне житло та інвестиції у комерційну нерухомість. Багато подорожували з родиною.

— Коли ми перетинали кордон після 24 лютого, то прикордонник ніяк не міг знайти вільне місце, щоб поставити мені печатку, — згадує Марина перші місяці у Польщі. — Ми мали щасливе та наповнене життя в Україні. У лютому клієнти записувалися на травень. Було непросто почати з нуля: ходити у тренажерні, реабілітаційні зали та чути відмови. Мене нікуди не хотіли брати через мовний бар’єр. Звісно, я мала фінансову подушку безпеки. Втім, розуміла: якщо сидіти склавши руки, гроші швидко розтануть. Разом з подругою зняли житло на двох, я погодилася на першу-ліпшу роботу. Пішла прибирати у великому торговельному центрі.

Марина жартує, що її старанність та сумлінність одразу помітили. Спочатку навантажили двома годинами на день, потім почали давати п’ять. «Іноді мене запитують, чи відчувала я себе приниженою, миючи підлогу та туалети, — каже Марина. — Ні, не відчувала. Жодна робота, якщо вона чесна, не принижує людину. Але вже тоді я думала, як мені повернутися до улюбленої професії».

Перше, що вона радить робити — сумлінно вчити мову країни, в якій знайшли притулок. Марина використовувала будь-яку можливість: курси, перегляд фільмів та новинних програм, багато практики та спілкування.

Друге — не цуратися жодної роботи. Гроші та можливості люблять рух. Якщо ваша енергія зосереджена на тому, як збудувати, заробити, здобути, вивчити, — можливості неодмінно прийдуть. Для Марини такою можливістю стало оголошення про роботу у фітнес-клубі. Вона відновила активну роботу не лише з клієнтками в Польщі, а й проводить онлайн-тренування для жінок, які залишилися в Україні, або роз’їхалися по всьому світу.

Олена Бондаренко: ліпила вареники, а тепер розробляє дизайн інтер’єрів

43-річна Олена Бондаренко родом з Одещини, але більшу частину дорослого життя прожила в Києві. Навчалася дизайну в галузі легкої промисловості, однак життя випадково для себе пов’язала з торгівлею, хоча все життя шила для рідних та вигадувала дизайн квартир для подруг.

— Коли приїхали до Польщі, то разом з жінкою із Запоріжжя оселилися у родини, яка мешкала поблизу міста Тарновські Ґури. Ми цілими днями дивилися новини, плакали, переживали.

Олена каже: «Томек та Віола, польська родина, яка опікувалася нами, сказали, що ми так доведемо себе до депресії. Порадили зайняти себе якось. Але що ми вміли? Добре готували, тож почали ліпити вареники на продаж. Борошно, вода та різноманітна начинка для вареників — єдине, що я бачила перші пів року після приїзду». 

За цей час син Олени Олександр закінчив 8 класів. Вступив до двомовного польсько-англійського ліцею — і жінка зрозуміла, що доведеться затриматися в Польщі довше, ніж планувала.

«Моє життя обнулилось, всі дороги потрібно було починати спочатку. Вирішила стартувати з того, про що все життя мріяла: з дизайну інтер’єрів».

З грошей, які відклала з продажу вареників, оплатила навчання у напрямку дизайну інтер’єрів у поліцеальній школі (szkoła policealna). Це місце, де можна отримати додаткову освіту, спеціальність, які затребувані на локальному ринку праці. Місяць навчання коштував, порівняно з іншими напрямками, недорого: 160 злотих. Олена склала іспити й отримала свідоцтво, яке дозволило працювати у Польщі.

Щоб знайти клієнтів, створила сторінку у кількох професійних групах, де люди шукають дизайнерів. Усі замовлення поки що виконує без оплати. Хоче напрацювати портфоліо реалізованих проєктів. Братися за роботу було страшно: мовний бар’єр, страх не зрозуміти побажання замовників. Втім, очі бояться — руки роблять. Радіє кожному, хто ризикує довіритися дизайнеру-початківцю.

«Усі реалізовані проєкти замовляли поляки, — каже українка. — Для біженців, на жаль, це не на часі. Серед перших замовлень — реконструкція мансардної кімнати, дизайн-проєкт приватного будинку, дизайн кімнати для дівчинки-підлітка, реконструкція кухні. Мрію, що це моє заняття виросте у власне дизайн-бюро».

Оксана Король: шукала роботу на складах, а змогла повернутися до флористики 

44-річну Оксану Король російська армія позбавила дому двічі: спочатку забрали змогу їздити до Донбасу, а потім змусили виїхати до Польщі разом з донькою.

«Моя історія неоригінальна. Години у черзі на кордоні, два дні у таборі, пошук роботи на складах та заводах, бо що я можу робити без мови та знайомих?», — розповідає жінка.

За фахом Оксана психолог, але практично все життя працює з квітами. Її батьки вважали цю роботу несерйозною, тимчасовою, та вона ніколи так не думала.

— Флористика — це коли на роботу летиш мов на свято і навіть не помічаєш, як швидко день добігає кінця, — каже Оксана. — Навіть у свята, коли на ногах стоїш кілька діб, не відчувала втоми, тільки кайф: ти здатна приносити радість людям. У Польщі без мови я ніколи не наважилася б шукати роботу за фахом, допоміг щасливий випадок. Університетська приятелька вийшла на зв'язок і запропонувала допомогу. У Польщі жила її донька, яка заопікувалася мною і моєю донькою. Переконала почати шукати роботу за улюбленим фахом.

Оксана з Мариною, донькою її подруги, почали методично обходити всі квіткові крамниці у місті Катовіце. Жінка заздалегідь виписала всі фрази, які могли їй знадобитися, переклала у перекладачі і завчила напам'ять. Вирішила, що досвід має, фотографії робіт теж, чому б не спробувати?

— Не буду описувати, якими очима на нас дивилися, коли ми заходили до квіткових крамниць, але, думаю, що ми виглядали трохи дивно для поляків, — каже вона.

Знадобилося три дні, щоб натрапити на локацію, де на них подивилися не з посмішкою та співчуттям, а з зацікавленістю. Переглянули фото робіт і запитали, чи може флористка прийти зранку та показати себе в роботі.

— Тестовим завданням було скласти букет на певну суму, — згадує про свій досвід працевлаштування Оксана. — Я знову звернулася до перекладача: скільки коштує кожна квітка. І взялася до роботи. Склала ще букет. Мене попросили залишитися до вечора. Це була субота, шалений рух у магазині, моя улюблена стихія. Ввечері мені заплатили за день і запитали, чи можу я залишитися в них працювати. Пізніше одна з власниць скаже: нам пощастило тебе знайти, а я буду віджартовуватися: це мені пощастило знайти вас.

Що радить Оксана? Не зраджувати собі. Якщо ви професіонал — обов’язково шукайте можливість повернутися в професію навіть в іншій країні.

Фото з архівів авторок

Інна Скаржинська — педагогиня і багатодітна мама. Майже вісім років тому почала виготовляти натуральну косметику, бо не могла підібрати засоби догляду для сина, у якого діагностували атопічний дерматит. Так з’явився бренд косметики «Vesna». Його співзасновниці, Інна Скаржинська та її донька Вікторія Маслова, розповіли «Сестрам» про порятунок із Бучі, трансформацію бізнесу, знищені мрії та їх друге народження.

‍

«Був страх, нерозуміння, чи взагалі буде країна»

Родина Інни жила неподалік Гостомельського аеропорту. Вже на світанку 24 лютого, у перший день великої війни і наступу російських загарбників, почули вибухи. Миттєво зібралися, взяли найнеобхідніше і виїхали з міста. 

«Ніхто не думав тоді про бізнес. Думали як вижити. Бензин і тривожні валізи вже були. Розуміли, що російські окупанти не пожаліють нікого, вони не мають жодних моральних норм. Ми знали, що війна буде страшною»,— пригадує Інна Скаржинська.

Навіть зранку, у перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну, виїхати з Бучі вже було важко. Шалені черги на заправках, відчуття сильного страху, повне нерозуміння, як жити далі.

«Поїхали на Львівщину, але і там нас застали вибухи. Ми разом з молодшими братиками поїхали закордон», — згадує Вікторія Маслова.

Спочатку до Польщі, потім — до Чехії. За кордоном були 42 дні і весь час думали над тим, як відновити справу. Не сумнівалися, що повернуться додому. 

«Навіть не сподівалися, що наша лабораторія у Бучі вціліє. У нас на той час частково працював магазин у Львові та франшиза у Мукачеві. Оскільки мали певні запаси у цих двох магазинах, то купували сировину і тару. Перебуваючи в Чехії, вже щось замовляли, щоб відновити виробництво», —розповідає Вікторія Маслова.

До України повернулися відразу після деокупації Бучі. 

«Після росіян усюди відчувався сморід і ненависть»

Вже 8 квітня минулого року Інна Скаржинська повернуласядо Бучі, яку не впізнавала. Заміновані узбіччя, залишки танків, снарядів, техніки, обгорілі машини. Свіжі могили у дворах.

«Було дуже боляче бачити те все, моя психіка не витримувала. Це було зовсім інше місто. Два наші приміщення пограбували, а те, що окупанти не змогли винести — знищили. Побили мікроскопи, покрали скляні колби і мензурки, навіть стільці забрали. Збитків було щонайменше на 5 мільйонів гривень. Але, знаєте, не так було шкода того вкраденого: просто огидно, бо після росіян усюди відчувався сморід і ненависть. Ми дізналися, що деякі наші клієнти загинули», — розповідає Інна Скаржинська.

Жінка зізнається: боялися зайти до лабораторії, бо невідомо, чи не заміноване приміщення. Вирішили негайно перевозити вціліле майно до Львова, туди релокували бізнес.

«Можна сказати, що я сама «розміновувала» свою лабораторію. Щоб безпечно зайти всередину, я вирішила кидати на метр вперед палку і так просуватися. Перевіряла наявність вибухівки. На щастя, її не було», — пригадує пані Інна. 

«Ми почали відправляти косметику на фронт»

Переїхали до Львова, бо ще до великої війни мали там два магазини. Знайшли приміщення під лабораторію. І вже на другий день почали працювати. Спочатку робили загоювальні мазі для захисників і захисниць. Щойно переїхали, як почали писати жінки з фронту. Було літо, дівчата потребували захисту від сонячних опіків. Просили щось натуральне та дієве.

«Почали відправляти на фронт косметику для захисту шкіри від сонця та загоювальну мазь. Бо їм було боляче стріляти через мозолі. У складі мазей є інгредієнти, які допомагають швидше загоювати тріщини та рани», — розповідає Інна.

Вже надіслали на фронт, безоплатно, понад дві тисячі засобів. Взялися за відновлення і звичного асортименту. 

«Рослинною косметикою почали займатися не заради бізнесу, а щоб допомогти молодшому братику і собі. У нього з місячного віку — атопічний дерматит. Рекомендації лікарів не допомагали. У мене було акне, а у мами після чотирьох пологів виникла пігментація шкіри. Спочатку вдома створювали косметичні засоби, дарували знайомим, згодом почали продавати через соцмережі», — розповідає Вікторія Маслова.

Уся косметика рослинна, виробництво залежить від якісної сировини. До повномасштабної війни трави збирали на своїй ділянці.

«Наша продукція не містить консервантів, жодної хімії. Клієнти знають, що їх треба зберігати у холодильнику. Це косметика з маленьким терміном придатності, але з приємним трав’яним запахом. Було дуже важливо знайти надійних постачальників сировини, аби відновити виробництво косметики», — розповідає Інна Скаржинська. 

Зараз сімейний бізнес відроджується. Замовлення відправляють не лише по Україні, а й до Польщі, Чехії, Німеччини та навіть США. Проходять європейську сертифікацію, планують виходити на європейський ринок. У колективі 16 працівників, з них 4 працюють на виробництві. З початком повномасштабної війни більшість команди роз’їхалася, тож раді новим працівникам. 

«Зараз шукаємо хіміка-технолога. Його дуже важко знайти на косметичне виробництво. Також потрібен менеджер з продажів, операційний менеджер і маркетолог», — розповідає Вікторія. 

«Надихає, коли іноземці підтримують нас, нашу країну» 

«До нас якось приїжджав журналіст з Австралії і казав, що слідкує за подіями в Україні, всім дарує малюнки про підтримку України і пише, щоб підтримували українців. Мене вражає, що людина, яка живе за тисячі кілометрів від війни у світі, де немає тривог, ракет, хвилюється за нашу країну. Це мотивує», — каже Інна Скаржинська. 

«Допомагає триматися це чітке усвідомлення і відповіді на три базові людські питання: хто я? де я зараз? чим можу допомогти? Якщо зосереджуватися на цьому, то стає набагато легше працювати. Нещодавно ми пережили дуже важку втрату і певний час не могли працювати: на фронті під час контрнаступу загинув мій двоюрідний брат. Я розумію, що росіяни саме цього і домагаються: щоб люди перестали працювати, постійно тримати їх в напрузі, виснажувати. Зосереджуємося на тому, що можемо зробити зараз. І це не через жалість, а через повагу до бійців і вдячність їм. Ми зараз платимо велику ціну за те, що живемо у вільній Україні», — переконана Вікторія Маслова.

«Коли ми переможемо, я не піду святкувати і танцювати»

«Наші плани — пришвидшити перемогу України. Тобто ми робимо все від нас залежне. Коли ми переможемо, я точно не піду святкувати і танцювати. Бо це великий біль. У кожній сім’ї обов’язково варто згадати всіх, хто загинув за нашу незалежну країну. Я хочу, щоб діти жили у мирі — це найбільша радість для мами», — каже Інна Скаржинська.

«Мій чоловік — військовий, і я хотіла б після перемоги поїхати з ним кудись на відпочинок. Я дуже сумую за нашим мирним життям. Тож спочатку на море, а потім далі працювати на відновлення країни», — каже Вікторія Маслова.

Фото з архіву героїнь публікації