Тисячі українок російсько-українська війна вирвала зі звичного життя та змусила шукати безпечне місце для себе й дітей. Вони подолали мовний бар’єр, стрес, упереджене ставлення до біженок, змогли знову стати на ноги.
Ці історії про українок, які знайшли притулок у Польщі. На початку вони погоджувалися на будь-які умови праці, щоб утримувати себе, дітей та не залежати від благодійної допомоги. Вони перевернули уявлення європейців про біженство, бо рятувалися від війни, а не від бідності чи поганих умов життя. Простіше виявилося тим, хто мав прикладні професії, або опанував їх тут, у Польщі.
Ольга Руденко: працювала на заводі, наважилася відкрити масажний кабінет
21-річна Ольга Руденко до Польщі приїхала разом з молодшою сестрою — з Білої Церкви до Бельсько-Бялої. В Україні вона навчалася заочно в педагогічному виші та працювала нянею в родині. Сюди приїхала до родини батька, який багато років жив окремо.
— Нас дуже добре прийняла батькова дружина, та для себе я вирішила, що мушу подбати про себе і сестру, — розповідає Ольга. — Куди йти, якщо не знаєш мови, але фізично сильна та витривала? На завод! Було дуже важко: працювали у «холодильнику», пакували коробки з йогуртами. Я підірвала здоров’я. Постійно у стресі — контракт з нами укладали на один місяць, весь час боялася звільнення. Бралася за всі нічні зміни, понаднормові, виходила на роботу у свята. Дистанційно закінчувала навчання у виші.
За важкий та виснажливий труд Ольга заробляла 2000-3000 злотих. Якщо орендувати житло — то майже всю суму потрібно було віддати.
— Я пережила період повного розпачу, — каже дівчина. — Та нагадала собі: я жива, молода і не все життя носитиму спецодяг працівниці. Зробила собі подарунок. Записалася на фотосесію — зачіска, мейкап.
За годину у візажистки заплатила суму, яка дорівнювала чотирьом годинах важкої роботи на заводі. Щось в голові клацнуло! Чому не піти в цю індустрію? Косметологія, перукарство та візаж — не моє, а от масаж — так.
Поки жили в родині батька, Ользі вдалося зробити деякі заощадження. Знайшла оголошення про курси масажу, за які заплатила 2500 злотих. 80 годин навчання дозволяють отримати диплом та право на роботу. Паралельно шукала готове приміщення для оренди.
— Я розуміла, що купити все самій не вийде, — пояснює українка, — тому просто передивлялася оголошення, де здавали вже готовий кабінет. Придбала тільки кушетку та матеріали для масажу. Наступний крок — оформлення підприємницької діяльності. Було непросто — нова країна, нові закони. З цим допоміг впоратись друг — варто не боятися просити підтримки та порад. Найголовніше завдання — зібрати клієнтську базу. Я писала оголошення в усі можливі місцеві групи. В день було по 50 запитів — і жодного клієнта. Питали переважно українки. Для них було важливо, щоб я мала медичну освіту, досвід. Потім мені порадили зареєструватися на місцевому сервісі послуг у сфері краси — звідки прийшли перші реальні клієнти. Для порівняння: на заводі я заробляла 120 злотих за 8 годин роботи. Тут я заробляю 160 злотих за годину. Поки що клієнтів небагато — 3–4 на день, але люблю цю роботу, маю лише схвальні відгуки, хочу розвиватися в професії далі. Вона дала мені впевненість в своїх силах та у майбутньому.
Марина Шевирова: прибирала у торговельному центрі. Повернулася до роботи інструкторкою з фітнесу
Марина Шевирова переїхала з Харкова до Вроцлава у перші тижні війни. Як тисячі інших жінок рятувала доньку від вибухів та ракет, які сипалися на місто. Марина залишила життя, що будувала роками: закінчила два університети, займалася фізичною реабілітацією хворих. Було власне житло та інвестиції у комерційну нерухомість. Багато подорожували з родиною.
— Коли ми перетинали кордон після 24 лютого, то прикордонник ніяк не міг знайти вільне місце, щоб поставити мені печатку, — згадує Марина перші місяці у Польщі. — Ми мали щасливе та наповнене життя в Україні. У лютому клієнти записувалися на травень. Було непросто почати з нуля: ходити у тренажерні, реабілітаційні зали та чути відмови. Мене нікуди не хотіли брати через мовний бар’єр. Звісно, я мала фінансову подушку безпеки. Втім, розуміла: якщо сидіти склавши руки, гроші швидко розтануть. Разом з подругою зняли житло на двох, я погодилася на першу-ліпшу роботу. Пішла прибирати у великому торговельному центрі.
Марина жартує, що її старанність та сумлінність одразу помітили. Спочатку навантажили двома годинами на день, потім почали давати п’ять. «Іноді мене запитують, чи відчувала я себе приниженою, миючи підлогу та туалети, — каже Марина. — Ні, не відчувала. Жодна робота, якщо вона чесна, не принижує людину. Але вже тоді я думала, як мені повернутися до улюбленої професії».
Перше, що вона радить робити — сумлінно вчити мову країни, в якій знайшли притулок. Марина використовувала будь-яку можливість: курси, перегляд фільмів та новинних програм, багато практики та спілкування.
Друге — не цуратися жодної роботи. Гроші та можливості люблять рух. Якщо ваша енергія зосереджена на тому, як збудувати, заробити, здобути, вивчити, — можливості неодмінно прийдуть. Для Марини такою можливістю стало оголошення про роботу у фітнес-клубі. Вона відновила активну роботу не лише з клієнтками в Польщі, а й проводить онлайн-тренування для жінок, які залишилися в Україні, або роз’їхалися по всьому світу.
Олена Бондаренко: ліпила вареники, а тепер розробляє дизайн інтер’єрів
43-річна Олена Бондаренко родом з Одещини, але більшу частину дорослого життя прожила в Києві. Навчалася дизайну в галузі легкої промисловості, однак життя випадково для себе пов’язала з торгівлею, хоча все життя шила для рідних та вигадувала дизайн квартир для подруг.
— Коли приїхали до Польщі, то разом з жінкою із Запоріжжя оселилися у родини, яка мешкала поблизу міста Тарновські Ґури. Ми цілими днями дивилися новини, плакали, переживали.
Олена каже: «Томек та Віола, польська родина, яка опікувалася нами, сказали, що ми так доведемо себе до депресії. Порадили зайняти себе якось. Але що ми вміли? Добре готували, тож почали ліпити вареники на продаж. Борошно, вода та різноманітна начинка для вареників — єдине, що я бачила перші пів року після приїзду».
За цей час син Олени Олександр закінчив 8 класів. Вступив до двомовного польсько-англійського ліцею — і жінка зрозуміла, що доведеться затриматися в Польщі довше, ніж планувала.
«Моє життя обнулилось, всі дороги потрібно було починати спочатку. Вирішила стартувати з того, про що все життя мріяла: з дизайну інтер’єрів».
З грошей, які відклала з продажу вареників, оплатила навчання у напрямку дизайну інтер’єрів у поліцеальній школі (szkoła policealna). Це місце, де можна отримати додаткову освіту, спеціальність, які затребувані на локальному ринку праці. Місяць навчання коштував, порівняно з іншими напрямками, недорого: 160 злотих. Олена склала іспити й отримала свідоцтво, яке дозволило працювати у Польщі.
Щоб знайти клієнтів, створила сторінку у кількох професійних групах, де люди шукають дизайнерів. Усі замовлення поки що виконує без оплати. Хоче напрацювати портфоліо реалізованих проєктів. Братися за роботу було страшно: мовний бар’єр, страх не зрозуміти побажання замовників. Втім, очі бояться — руки роблять. Радіє кожному, хто ризикує довіритися дизайнеру-початківцю.
«Усі реалізовані проєкти замовляли поляки, — каже українка. — Для біженців, на жаль, це не на часі. Серед перших замовлень — реконструкція мансардної кімнати, дизайн-проєкт приватного будинку, дизайн кімнати для дівчинки-підлітка, реконструкція кухні. Мрію, що це моє заняття виросте у власне дизайн-бюро».
Оксана Король: шукала роботу на складах, а змогла повернутися до флористики
44-річну Оксану Король російська армія позбавила дому двічі: спочатку забрали змогу їздити до Донбасу, а потім змусили виїхати до Польщі разом з донькою.
«Моя історія неоригінальна. Години у черзі на кордоні, два дні у таборі, пошук роботи на складах та заводах, бо що я можу робити без мови та знайомих?», — розповідає жінка.
За фахом Оксана психолог, але практично все життя працює з квітами. Її батьки вважали цю роботу несерйозною, тимчасовою, та вона ніколи так не думала.
— Флористика — це коли на роботу летиш мов на свято і навіть не помічаєш, як швидко день добігає кінця, — каже Оксана. — Навіть у свята, коли на ногах стоїш кілька діб, не відчувала втоми, тільки кайф: ти здатна приносити радість людям. У Польщі без мови я ніколи не наважилася б шукати роботу за фахом, допоміг щасливий випадок. Університетська приятелька вийшла на зв'язок і запропонувала допомогу. У Польщі жила її донька, яка заопікувалася мною і моєю донькою. Переконала почати шукати роботу за улюбленим фахом.
Оксана з Мариною, донькою її подруги, почали методично обходити всі квіткові крамниці у місті Катовіце. Жінка заздалегідь виписала всі фрази, які могли їй знадобитися, переклала у перекладачі і завчила напам'ять. Вирішила, що досвід має, фотографії робіт теж, чому б не спробувати?
— Не буду описувати, якими очима на нас дивилися, коли ми заходили до квіткових крамниць, але, думаю, що ми виглядали трохи дивно для поляків, — каже вона.
Знадобилося три дні, щоб натрапити на локацію, де на них подивилися не з посмішкою та співчуттям, а з зацікавленістю. Переглянули фото робіт і запитали, чи може флористка прийти зранку та показати себе в роботі.
— Тестовим завданням було скласти букет на певну суму, — згадує про свій досвід працевлаштування Оксана. — Я знову звернулася до перекладача: скільки коштує кожна квітка. І взялася до роботи. Склала ще букет. Мене попросили залишитися до вечора. Це була субота, шалений рух у магазині, моя улюблена стихія. Ввечері мені заплатили за день і запитали, чи можу я залишитися в них працювати. Пізніше одна з власниць скаже: нам пощастило тебе знайти, а я буду віджартовуватися: це мені пощастило знайти вас.
Що радить Оксана? Не зраджувати собі. Якщо ви професіонал — обов’язково шукайте можливість повернутися в професію навіть в іншій країні.
Фото з архівів авторок
Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
