Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Нові стосунки — це завжди захопливо і ризиковано. Виявляється, звичні поведінкові сценарії зараз не працюють, бо війна змінила надто багато. І треба наново вчитися будувати стосунки, враховуючи особливості нової культури, менталітет її представників.
Говорити відверто про складнощі, помилки й невдачі в особистому житті готові не всі. Наші героїні, які живуть у різних європейських країнах, не хочуть, щоб близькі знали про приватне, тож просять зберегти їхню анонімність. Однак їхній досвід цікавий. Тим більше, що з кількох мільйонів українок, які через війну виїхали за кордон, певна частина намагається облаштувати нове життя з новими партнерами.
Як виявилось, війна позначилась і на підходах до болючих тем в особистих відносинах.
«Було страшно, що сконаю на чужині під акомпанемент російських наративів»
Олені 31 і вже півтора року вона живе то у Франції, то у Бельгії — залежно від рішення її тепер-уже-колишнього партнера. На відміну від багатьох, на початку повномасштабного вторгнення вона їхала не у невідомість, а до коханого. Із Жаном-Батистом познайомилися влітку 2020 року у Тіндері. За два місяці він приїхав до Києва знайомитися.
Я відходила від стосунків із чоловіком, який не знав, чого хотів. І на першому ж побаченні отак і сказала: «Чувак, я хочу сім’ю і дітей. Ти хочеш?» Запевнив, що хоче. Вже потім з’ясувалося, що і сім’ю, і дітей він хоче гіпотетично. І коли-небудь потім.
Урок перший: усе, що важливо, треба формулювати у конкретні питання, уточнювати. Європейці загалом і французи зокрема не спішать із розвитком стосунків. Зустрічатися понад 5 років і жити окремо — для них норма. Одружуватися, коли діти підуть у коледж, — теж. Олена приїхала у березні 2022 року і поселилася в нього, а друзі Жана-Батиста щиро дивувалися стрімкості розвитку цих стосунків. Другим відкриттям стали гроші.
Олена зробила висновок, що французи доволі ощадливі, отож сподіватися на те, що тебе водитимуть по ресторанах, не варто.
Олена звикла забезпечувати себе сама, тому те, що усі витрати ділитимуть навпіл, її влаштовувало. До втрати роботи. Коли заощадження закінчувалися, з’ясувалося, про допомогу треба просити. А вона не вміла просити гроші.
«Він не соромився просити у мене гроші, для нього було нормально сказати: “Слухай, скинь мені 40 євро на бензин”. Це була проблема: він мене просить, а я у нього не можу. Було дуже дивно: він у мене просить гроші, я йому даю, а коли у мене грошей нема, то не можу ані йому відмовити, ані попросити. Іноземцям треба говорити. Їх треба просити».
Олена припускає, що з цим якось могла би дати раду. Якби не ціннісна прірва, яка вималювалася під час повномасштабної війни.
Виявилося, для її француза не всі росіяни погані, Росія — не терорист, а звірства в Україні, — це жахливо, «але ж це війна, що поробиш». Якщо вона цю «точку зору» не приймає, значить, екстремістка. В Європі «всіх треба поважати».
«Толерантність до росіян і до війни, небажання зрозуміти травму своєї партнерки і причини цієї травми, — мені було подано під соусом, що це тільки одна точка зору, і це моя проблема, що я цю точку зору не хочу приймати. Я вірила, що це європейський лібералізм, де нормально сказати, що Крим належить Росії, бо там був “референдум”, а сказати, що Росія — держава-терорист, то це екстремізм. І взагалі не можна говорити про тероризм, бо немає папірця, який засвідчує цей факт. Мені дуже хотілося людей, яким нічого не треба буде пояснювати, не треба виправдовуватися за своєї почуття і за свою травму, якої мені завдала Росія. Мене витягувало емоційно тільки волонтерство».
«Ми говоримо різними мовами»
Юля до Польщі приїхала з Харкова. Жартує, що привезла занижені стандарти стосунків. Коли зустріла чоловіка, який щиро зацікавився її життям, емоціями і думками, здивувалася і закохалася. Емоційно він був максимально залучений у їхні стосунки. Проте підхід до певних питань у них виявився різний. Наприклад, хто має платити на побаченні.
— Кажеш, що завжди всі хлопці за тебе платили. Але це виглядає так, ніби вони тебе купували.
— Ні. Зрозумій, у нас це вважається звичайним залицянням.
— А як вона залицяється до нього? Що вона для нього робить?
— Нуууу, вона просто є.
— Виходить, щоб жінка провела з тобою час, ти маєш дати їй гроші?
Вони зустрічаються пів року, але досі вона не може себе змусити платити за обох, його така ситуація теж не влаштовує. Налаштовані шукати компроміси: домовилися не тиснути одне на одного, а Юля тим часом платитиме за себе на побаченнях. Такий сценарій, каже, кращий, ніж досвід її подруги з італійцем:
«Вона передумала з ним зустрічатися, то він їй виставив рахунок за те, чим пригощав, коли були разом. Вона має віддати гроші, бо змарнувала його час».
Про майбутнє Юля старається не думати. По-перше, війна навчила не загадувати. По-друге, зараз вона освоюється з польськими реаліями і починає розуміти, що тут діють інші схеми.
«Я у багатьох запитувала: “Ви довго зустрічаєтесь, подорожуєте. І не живете разом?” А вони не хочуть, бо це дорого: “Я живу з батьками і не плачу за житло, а ще ж треба буде самостійно робити закупи, готувати, прати”. І це люди, яким 28–30 років. Я не розумію цього, хоча мої польські подруги пояснюють такий підхід труднощами з іпотекою і доступом до помешкань у Польщі».
«В Україні чоловіки пропонували мені допомогу, а тут у свого хлопця її треба просити»
Мар’яна у Києві була журналісткою на одному з провідних каналів, мала власну квартиру і хороше життя. У Німеччині їй складно, але з Бенджаміном стало веселіше. Він хороший хлопець, уважний, і залучений. Але почали проявлятися деталі, з якими Мар’яні все складніше справлятися.
«Він звик жити в достатку. Обирає такі заклади, які мені не по кишені. І мені незручно, що він буде платити багато. І я бачу, що йому хотілося б, щоб заплатила. Він не розуміє, що у нас рівень життя трохи інший, ніж у Німеччині чи Франції. Він собі може дозволити купити тут будинок, а я не можу кімнату орендувати».
З гуртожитку для біженців їй скоро доведеться виїхати. Бенджамін запропонував переїхати до нього. Мар’яна сприйняла це як красивий, але «безпечний» для нього жест, бо юридично це нереально. Вони живуть у сусідніх містечках, але адміністративно це різні землі. Змінити місце реєстрації можна або заради роботи, або офіційно оформлених стосунків. Про це не йдеться. І схоже, організовувати переїзд їй доведеться самотужки.
Та найважче Мар’яні витримати байдужість до України. Хоча Бенджамін і не заперечує, що Росія агресор, не шукає хороших росіян, проте й геть не цікавиться Україною.
«Мене обурює, що європейські компанії працюють на російському ринку. А для нього це просто бізнес. Він не розуміє, що це спонсорство війни. Він знає, як мені це болить, я дуже емоційно говорю про це.
І ніби щоб мене не нервувати, відмовляється про це говорити. “Не треба думати про погане”. Та я розумію, що йому просто нецікаво. Для нього ця війна далека, я біженка. А мені хотілося б про це говорити. Йому взагалі нічого про Україну нецікаво, навіть страви спробувати, не те що історію дізнатися. Фотографії Києва нецікаві. І музику весь час намагається перемкнути. Це ж батьківщина твоєї дівчини! Ну як так?!»
«Гроші і бухгалтерів обговорювати не можна»
Гаяне (ім’я змінено) 29 років, вдруге змінила країну. Коли дівчинці був рік, батьки покинули Вірменію й осіли в українському Алчевську. Вважає себе вірменкою, яка обросла українським менталітетом. І цей досвід зараз дуже допомагає у Варшаві.
«Ментальність, яка у тебе всередині, сильніша за ту, що нашаровується соціумом, до якого входиш. Я росла в Україні, але мала питання до українців, чому вони не такі, як я, а я не така, як вони. Чому в одній ситуації люди діють по-різному. Поляки багато в чому подібні до українців. Є відмінності, та вони мені не заважають».
Гаяне — лікарка, склала тут спеціальний іспит, нострифікувала диплом, у Варшаві має дві роботи за спеціальністю. Поступово дійшло й до особистого життя.
Виявилося, що питання грошей взагалі непристойно порушувати. На одному з побачень із цікавим графічним дизайнером зачепили тему ФОП (пол. działalność gospodarcza jednoosobowa). Гаяне його оформила, та була не дуже задоволена своїм бухгалтером, отож поцікавилася, чи міг би її співрозмовник порекомендувати свого. Розповідає, що реакція хлопця стала для неї несподіванкою:
«Після побачення написав: “Не бачу сенсу в наступних побаченнях. Грошей і бухгалтерів обговорювати не можна. Хоч ти і не полька”. Але ж я не спитала ні скільки ти заробляєш, ні скільки відкладаєш».
Згодом Гаяне познайомилася з поляком — нащадком переселенців з України. І ненависть у них спільна.
«Коли познайомилися, я не питала, чий Крим і чи є хороші росіяни. Якось відчувала. А його батько на слово “рускі” реагує дуже гостро. Він ніколи не бачив росіян, не жив з ними поруч, однак передалося розуміння від батьків і дідів. Підписаний на українські групи, які публікують новини українською, і читає з перекладачем. Ми їздили на сімейний обід до його бабці. І провідною темою за столом були Херсон і Каховка. Це ціннісні речі, які нас об’єднують».
Зрештою, переконана Гаяне, варто просто запитувати і спокійно реагувати на почуте.
«Я стараюся поводитися як доросла людина. Якщо щось дивує чи бентежить, питаю у нього. Якщо він каже, що у Польщі так прийнято, — приймаю. Наприклад, прийти без пари на весілля — непристойно. Ходять з будь-ким, хоч із сусідом. І він теж так ходив із багатьма дівчатами, які його запрошували. У нас же зовсім не так! А ще подарунки. У нас, наприклад, якщо ви йдете удвох, то вдвох купуєте подарунок. А він каже: “У нас якщо тебе запросили, то подарунок із тебе”».
Говорити однією мовою
Кожного разу варто обирати себе, хай як це складно. Наша перша героїня усвідомила, що не зможе жити із русофілом. Не занепасти духом допомагало волонтерство. Разом з командою українців у Люксембурзі організовувала різні акції і події, писала листи, зустрічалася із владою герцогства. На такій акції ознайомилася з американцем. І виявила, що річ не в іноземцях, а в конкретних людях. Марк повністю розділяв її злість і ненависть, був переконаний, що Росія — осередок зла, а Україна переможе. Вони годинами говорили про політику, продумували, як залучити більше грошей на різні цілі. З’ясувалося, що на його балконі у Люксембурзі синьо-жовтий прапор, а сам він збирається в Україну у складі гуманітарної місії. Співпраця непомітно перетекла у стосунки, де є безпечний простір, в якому можна залишатися собою і не боятися бути засудженою за переконання.
Так, здорові зрілі стосунки — це нудно. У здорових зрілих стосунках люди сідають і розмовляють. Тому найголовніше у відносинах з іноземцем — говорити однією мовою.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
