Ексклюзив
20
хв

Гроші, шлюб, війна. Що враховувати у стосунках з іноземцем‍?

Нові стосунки — це завжди захопливо і ризиковано

Ольга Нескородяна

Налагодити своє життя за кордоном важко, тим більше, що адаптація йде під час війни. Фото: Alican Helik/Pexels

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Нові стосунки — це завжди захопливо і ризиковано. Виявляється, звичні поведінкові сценарії зараз не працюють, бо війна змінила надто багато. І треба наново вчитися будувати стосунки, враховуючи особливості нової культури, менталітет її представників.

Говорити відверто про складнощі, помилки й невдачі в особистому житті готові не всі. Наші героїні, які живуть у різних європейських країнах, не хочуть, щоб близькі знали про приватне, тож просять зберегти їхню анонімність. Однак їхній досвід цікавий. Тим більше, що з кількох мільйонів українок, які через війну виїхали за кордон, певна частина намагається облаштувати нове життя з новими партнерами. 

Як виявилось, війна позначилась і на підходах до болючих тем в особистих відносинах. 

«Було страшно, що сконаю на чужині під акомпанемент російських наративів»

Олені 31 і вже півтора року вона живе то у Франції, то у Бельгії — залежно від рішення її тепер-уже-колишнього партнера. На відміну від багатьох, на початку повномасштабного вторгнення вона їхала не у невідомість, а до коханого. Із Жаном-Батистом познайомилися влітку 2020 року у Тіндері. За два місяці він приїхав до Києва знайомитися. 

Я відходила від стосунків із чоловіком, який не знав, чого хотів. І на першому ж побаченні отак і сказала: «Чувак, я хочу сім’ю і дітей. Ти хочеш?» Запевнив, що хоче. Вже потім з’ясувалося, що і сім’ю, і дітей він хоче гіпотетично. І коли-небудь потім. 

Урок перший: усе, що важливо, треба формулювати у конкретні питання, уточнювати. Європейці загалом і французи зокрема не спішать із розвитком стосунків. Зустрічатися понад 5 років і жити окремо — для них норма. Одружуватися, коли діти підуть у коледж, — теж. Олена приїхала у березні 2022 року і поселилася в нього, а друзі Жана-Батиста щиро дивувалися стрімкості розвитку цих стосунків. Другим відкриттям стали гроші.

Французи розраховуються окремо в кафе, це нормальна практика. Фото: Anna Urlapova/Pexels

Олена зробила висновок, що французи доволі ощадливі, отож сподіватися на те, що тебе водитимуть по ресторанах, не варто. 

Олена звикла забезпечувати себе сама, тому те, що усі витрати ділитимуть навпіл, її влаштовувало. До втрати роботи. Коли заощадження закінчувалися, з’ясувалося, про допомогу треба просити. А вона не вміла просити гроші.

«Він не соромився просити у мене гроші, для нього було нормально сказати: “Слухай, скинь мені 40 євро на бензин”. Це була проблема: він мене просить, а я у нього не можу. Було дуже дивно: він у мене просить гроші, я йому даю, а коли у мене грошей нема, то не можу ані йому відмовити, ані попросити. Іноземцям треба говорити. Їх треба просити». 

Олена припускає, що з цим якось могла би дати раду. Якби не ціннісна прірва, яка вималювалася під час повномасштабної війни.

Виявилося, для її француза не всі росіяни погані, Росія — не терорист, а звірства в Україні, — це жахливо, «але ж це війна, що поробиш». Якщо вона цю «точку зору» не приймає, значить, екстремістка. В Європі «всіх треба поважати».

«Толерантність до росіян і до війни, небажання зрозуміти травму своєї партнерки і причини цієї травми, — мені було подано під соусом, що це тільки одна точка зору, і це моя проблема, що я цю точку зору не хочу приймати. Я вірила, що це європейський лібералізм, де нормально сказати, що Крим належить Росії, бо там був “референдум”, а сказати, що Росія — держава-терорист, то це екстремізм. І взагалі не можна говорити про тероризм, бо немає папірця, який засвідчує цей факт. Мені дуже хотілося людей, яким нічого не треба буде пояснювати, не треба виправдовуватися за своєї почуття і за свою травму, якої мені завдала Росія. Мене витягувало емоційно тільки волонтерство».

«Ми говоримо різними мовами»

Юля до Польщі приїхала з Харкова. Жартує, що привезла занижені стандарти стосунків. Коли зустріла чоловіка, який щиро зацікавився її життям, емоціями і думками, здивувалася і закохалася. Емоційно він був максимально залучений у їхні стосунки. Проте підхід до певних питань у них виявився різний. Наприклад, хто має платити на побаченні.

— Кажеш, що завжди всі хлопці за тебе платили. Але це виглядає так, ніби вони тебе купували. 

— Ні. Зрозумій, у нас це вважається звичайним залицянням. 

— А як вона залицяється до нього? Що вона для нього робить? 

— Нуууу, вона просто є.

— Виходить, щоб жінка провела з тобою час, ти маєш дати їй гроші?

Фото: Karolina Grabowska/Pexel

Вони зустрічаються пів року, але досі вона не може себе змусити платити за обох, його така ситуація теж не влаштовує. Налаштовані шукати компроміси: домовилися не тиснути одне на одного, а Юля тим часом платитиме за себе на побаченнях. Такий сценарій, каже, кращий, ніж досвід її подруги з італійцем:

«Вона передумала з ним зустрічатися, то він їй виставив рахунок за те, чим пригощав, коли були разом. Вона має віддати гроші, бо змарнувала його час».

Про майбутнє Юля старається не думати. По-перше, війна навчила не загадувати. По-друге, зараз вона освоюється з польськими реаліями і починає розуміти, що тут діють інші схеми.

«Я у багатьох запитувала: “Ви довго зустрічаєтесь, подорожуєте. І не живете разом?” А вони не хочуть, бо це дорого: “Я живу з батьками і не плачу за житло, а ще ж треба буде самостійно робити закупи, готувати, прати”. І це люди, яким 28–30 років. Я не розумію цього, хоча мої польські подруги пояснюють такий підхід труднощами з іпотекою і доступом до помешкань у Польщі».

«В Україні чоловіки пропонували мені допомогу, а тут у свого хлопця її треба просити»

Мар’яна у Києві була журналісткою на одному з провідних каналів, мала власну квартиру і хороше життя. У Німеччині їй складно, але з Бенджаміном стало веселіше. Він хороший хлопець, уважний, і залучений. Але почали проявлятися деталі, з якими Мар’яні все складніше справлятися. 

«Він звик жити в достатку. Обирає такі заклади, які мені не по кишені. І мені незручно, що він буде платити багато. І я бачу, що йому хотілося б, щоб заплатила. Він не розуміє, що у нас рівень життя трохи інший, ніж у Німеччині чи Франції. Він собі може дозволити купити тут будинок, а я не можу кімнату орендувати».

З гуртожитку для біженців їй скоро доведеться виїхати. Бенджамін запропонував переїхати до нього. Мар’яна сприйняла це як красивий, але «безпечний» для нього жест, бо юридично це нереально. Вони живуть у сусідніх містечках, але адміністративно це різні землі. Змінити місце реєстрації можна або заради роботи, або офіційно оформлених стосунків. Про це не йдеться. І схоже, організовувати переїзд їй доведеться самотужки.

Для українок важливо, щоб їх партнери були солідарними з воюючою Україною Фото: Pexels

Та найважче Мар’яні витримати байдужість до України. Хоча Бенджамін і не заперечує, що Росія агресор, не шукає хороших росіян, проте й геть не цікавиться Україною.

«Мене обурює, що європейські компанії працюють на російському ринку. А для нього це просто бізнес. Він не розуміє, що це спонсорство війни. Він знає, як мені це болить, я дуже емоційно говорю про це.

І ніби щоб мене не нервувати, відмовляється про це говорити. “Не треба думати про погане”. Та я розумію, що йому просто нецікаво. Для нього ця війна далека, я біженка. А мені хотілося б про це говорити. Йому взагалі нічого про Україну нецікаво, навіть страви спробувати, не те що історію дізнатися. Фотографії Києва нецікаві. І музику весь час намагається перемкнути. Це ж батьківщина твоєї дівчини! Ну як так?!»

«Гроші і бухгалтерів обговорювати не можна»

Гаяне (ім’я змінено) 29 років, вдруге змінила країну. Коли дівчинці був рік, батьки покинули Вірменію й осіли в українському Алчевську. Вважає себе вірменкою, яка обросла українським менталітетом. І цей досвід зараз дуже допомагає у Варшаві. 

«Ментальність, яка у тебе всередині, сильніша за ту, що нашаровується соціумом, до якого входиш. Я росла в Україні, але мала питання до українців, чому вони не такі, як я, а я не така, як вони. Чому в одній ситуації люди діють по-різному. Поляки багато в чому подібні до українців. Є відмінності, та вони мені не заважають». 

Гаяне — лікарка, склала тут спеціальний іспит, нострифікувала диплом, у Варшаві має дві роботи за спеціальністю. Поступово дійшло й до особистого життя. 

Виявилося, що питання грошей взагалі непристойно порушувати. На одному з побачень із цікавим графічним дизайнером зачепили тему ФОП (пол. działalność gospodarcza jednoosobowa). Гаяне його оформила, та була не дуже задоволена своїм бухгалтером, отож поцікавилася, чи міг би її співрозмовник порекомендувати свого. Розповідає, що реакція хлопця стала для неї несподіванкою: 

«Після побачення написав: “Не бачу сенсу в наступних побаченнях. Грошей і бухгалтерів обговорювати не можна. Хоч ти і не полька”. Але ж я не спитала ні скільки ти заробляєш, ні скільки відкладаєш».

Згодом Гаяне познайомилася з поляком — нащадком переселенців з України. І ненависть у них спільна.

«Коли познайомилися, я не питала, чий Крим і чи є хороші росіяни. Якось відчувала. А його батько на слово “рускі” реагує дуже гостро. Він ніколи не бачив росіян, не жив з ними поруч, однак передалося розуміння від батьків і дідів. Підписаний на українські групи, які публікують новини українською, і читає з перекладачем. Ми їздили на сімейний обід до його бабці. І провідною темою за столом були Херсон і Каховка. Це ціннісні речі, які нас об’єднують».

Зрештою, переконана Гаяне, варто просто запитувати і спокійно реагувати на почуте. 

«Я стараюся поводитися як доросла людина. Якщо щось дивує чи бентежить, питаю у нього. Якщо він каже, що у Польщі так прийнято, — приймаю. Наприклад, прийти без пари на весілля — непристойно. Ходять з будь-ким, хоч із сусідом. І він теж так ходив із багатьма дівчатами, які його запрошували. У нас же зовсім не так! А ще подарунки. У нас, наприклад, якщо ви йдете удвох, то вдвох купуєте подарунок. А він каже: “У нас якщо тебе запросили, то подарунок із тебе”».

Говорити однією мовою

Кожного разу варто обирати себе, хай як це складно. Наша перша героїня усвідомила, що не зможе жити із русофілом. Не занепасти духом допомагало волонтерство. Разом з командою українців у Люксембурзі організовувала різні акції і події, писала листи, зустрічалася із владою герцогства. На такій акції ознайомилася з американцем. І виявила, що річ не в іноземцях, а в конкретних людях. Марк повністю розділяв її злість і ненависть, був переконаний, що Росія — осередок зла, а Україна переможе. Вони годинами говорили про політику, продумували, як залучити більше грошей на різні цілі. З’ясувалося, що на його балконі у Люксембурзі синьо-жовтий прапор, а сам він збирається в Україну у складі гуманітарної місії. Співпраця непомітно перетекла у стосунки, де є безпечний простір, в якому можна залишатися собою і не боятися бути засудженою за переконання.

Так, здорові зрілі стосунки — це нудно. У здорових зрілих стосунках люди сідають і розмовляють. Тому найголовніше у відносинах з іноземцем — говорити однією мовою. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, понад 10 років працювала в службі телевізійних новин. Після 24 лютого 2022 року евакуювалася до Любліна.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
психолог психіатр варшава для українців дітей підлітків

У Варшаві розпочинає роботу новий напрям — психологічна і психіатрична допомога спеціально для українців. З українськими мігрантами працюватимуть не польські фахівці, а висококваліфіковані українські спеціалісти. Про специфіку роботи з іноземцями, недовіру українців до місцевих спеціалістів, а також психологічні травми переселенців, зокрема, дітей — в інтерв’ю з доктором медицини, психіатром і психотерапевтом Варшавського центру Psychokrates Кшиштофом Станішевським.

Кшиштоф Станішевський. Приватний архів

«Біженці найчастіше потребують особливого підходу психологів»

Оксана Щирба: Як виникла ідея відкриття напряму допомоги саме для українців? І чому саме зараз?

Кшиштоф Станішевський: У межах щоденної клінічної практики вже кілька років я консультую людей з України — як тих, хто тимчасово проживає в Польщі, так і тих, хто переїхав сюди назавжди. І саме біженці найчастіше потребують особливого спеціалізованого підходу. Це пов’язано як з реакціями на безпосередні наслідки війни в Україні, так і з труднощами швидкої адаптації до нового життя в Польщі. Додатковим викликом є обмежені можливості швидко опанувати польську мову на високому рівні. 

Однією з наших відмінностей від інших центрів є готовність відповідати на потреби в діагностиці, психологічній підтримці та лікуванні українською мовою. 

До того ж я неодноразово чув скарги від українців на неякісну психологічну допомогу, зокрема ту, що надається безкоштовно — часто особами без відповідної освіти, досвіду чи супервізійної підтримки. А така допомога, як ми розуміємо, уразливій людині може не лише не допомогти, а й нашкодити. Саме тому для нас дуже важливим є кваліфікація українських фахівців, їхній клінічний досвід, здатність надати професійну, безпечну і мовно комфортну підтримку.

— Які основні психоемоційні виклики стоять перед українцями після еміграції до Польщі? Чим травма вимушеної еміграції відрізняється від еміграції добровільної?

— За моїми спостереженнями, є кілька найчастіших викликів. Існує група емігрантів, які безпосередньо пережили воєнні дії у вигляді бомбардувань, ракетних атак, — особливо мешканці прикордонних регіонів. У таких людей я спостерігав типові симптоми ПТСР. 

Найчастіше ми маємо справу з двома головними групами стресогенних чинників. По-перше — травма переїзду. Люди вимушено, через війну, залишили свої домівки, роботу, родичів і переїхали в безпечнішу країну, як-от Польща. По-друге, виклики і труднощі швидкої організації життя в еміграції. Обидва ці зовнішні контексти сприяють виникненню депресивних реакцій, тривожних станів, адаптаційних розладів, неврозів.

— Чимало українців за кордоном, зокрема в Польщі, не довіряють місцевим психологам, психіатрам і соціальним працівникам у державних установах. Це доводять не офіційні опитування, а приватні розмови. Це пов’язано з випадками порушення професійної етики, розголошенням лікарської таємниці, передачею даних соціальним службам або поліції. Також існує бар’єр досвіду — людина, яка не пережила війну і втрат, не завжди здатна зрозуміти того, хто це пережив. Як польські психологи можуть достукатися до українців у таких ситуаціях?

— Недовіра — природна реакція вразливої людини, яка вже зазнала втрат, травм і змушена адаптуватися до нових умов

Ми це чудово розуміємо, тому у нас з українцями працюють українські фахівці — психотерапевти, психіатри, психологи, які не лише володіють мовою, а й глибоко розуміють культурний і емоційний контекст війни, еміграції, втрат.

Ми дуже відповідально ставимося до підбору персоналу. До роботи залучаємо лише справжніх спеціалістів, які мають відповідну освіту, практику, етичну стійкість і високий рівень емпатії. Це дозволяє забезпечити безпеку, на якій будується довіра. 

Якщо в будь-якому закладі, що надає психологічну або психіатричну допомогу, порушуються професійна етика або лікарська таємниця, — це окрема проблема, патологія, яка потребує рішучого реагування.

Разом з тим специфіка надання допомоги в межах державної системи охорони здоров’я (наприклад, у відділеннях невідкладної допомоги, приймальних відділеннях, психіатричних стаціонарах) полягає в тому, що туди частіше потрапляють пацієнти з більш тяжкими психічними розладами — як-от психотичні стани, втрата свідомості, тяжка депресія, аутоагресивні чи суїцидальні поведінкові прояви.

Причини таких станів не обов’язково пов’язані безпосередньо з війною чи еміграцією — вони стосуються всіх людей, які живуть у Польщі. Якщо ж психоз трапляється в українця і виникає потреба в госпіталізації, мовний бар’єр є серйозною перешкодою — адже до труднощів спілкування додаються психотичні симптоми, наприклад, галюцинації, втрата зв’язку з реальністю.

У нашій амбулаторній практиці в психіатрично-психотерапевтичному центрі ми зазвичай не лікуємо пацієнтів, які потребують негайної госпіталізації. Ми є комерційним закладом, не фондом, хоча співпрацюємо з окремими фондами. Ми також не пов’язані з Національним фондом охорони здоров’я. Наші двері відкриті для всіх, хто знає, що таке сильна тривога, втрата, вигорання, панічні атаки, ПТСР чи просто потреба в розумінні.

Психологічна допомога потрібна тим, хто знає, що таке втрата. Фото: STRINGER/AFP/East News

— Як розпізнати, що людині слід звернутися до психотерапевта або психіатра? Які тривожні сигнали, крім суїцидальних думок?

— Суїцидальні думки — це вже дуже серйозний сигнал тривоги.

Симптомами, які мають стати причиною звернення за допомогою, є:

  • втрата здатності радіти дрібницям,
  • втрата енергії для виконання щоденних обов’язків,
  • тривожність,
  • симптоми безсоння,
  • труднощі з концентрацією,
  • зміна апетиту,
  • зниження загальної життєвої ефективності.

Ці симптоми часто вказують на розвиток психічного розладу, хоч і не є настільки очевидними, як уже згадані думки про самогубство.

— У Польщі культура звернення за психологічною допомогою більш розвинена, ніж в Україні. Чимало людей досі вважають, що це як підписатися під тим, що ти — психічно хворий. Не хвилюєтесь, що українці будуть рідко звертатися? 

Уже багато років я спостерігаю зміни у ставленні до психічного здоров’я, передусім у польському суспільстві. Цей процес постійно розвивається, — помітна трансформація відбулася під час пандемії COVID-19.

Окрім ситуації лікар-пацієнт, я також бачу ці зміни в соціально-дружніх контекстах. Наприклад, приблизно 15 років тому під час спортивних виїздів або в неформальному спілкуванні, коли я розповідав про свою професію, часто помічав настороженість або обережність, змішану з цікавістю.

Але в останні роки я дедалі частіше бачу відкритість, навіть гордість людей, які відкрито говорять про користування психіатричною або психотерапевтичною допомогою. Це стає звичним предметом розмов, знаком свідомої турботи про себе в стресових часах, а не причиною для сорому чи ніяковіння. Серед українців я також багаторазово стикався з розумінням важливості такої допомоги, проте одночасно — з обмеженим доступом до стаціонарної терапії українською мовою.

Однією з психологічних проблем, яка торкається багатьох біженців, особливо тих, хто не планував виїзд, є відчуття зависання між двома світами, труднощі з побудовою майбутнього в новій країні — на відміну від мігрантів за власним вибором. Уряди багатьох країн тільки підсилюють цю тривогу, постійно підкреслюючи, що біженці повинні повертатися, що тимчасовий захист і пільги будуть скасовані…

— Зависання між двома просторами, обмежений і нерегулярний контакт з близькими, які залишилися в Україні, труднощі з організацією життя у вимушеній еміграції — це одні з головних чинників психологічного навантаження і водночас — поле для викликів

Нестабільні умови державної допомоги, а також інформаційні наративи, що циркулюють у громадах і соціальних мережах, очевидно, ускладнюють досягнення відчуття безпеки, а отже, — й базової психічної рівноваги та внутрішнього спокою.

Однак, підтримка у формі фармакотерапії, психологічної допомоги, консультування, кризових інтервенцій створює можливості для пом’якшення внутрішньопсихічних наслідків зовнішньої дійсності.

«Біль дітей з України часто не кричить, а мовчить»

— Розкажіть про дітей-біженців. Вони зростають у тривозі й страху. Чи відрізняються вони психологічно від своїх польських однолітків? Якщо так, то чим саме? Як це може вплинути на їхнє майбутнє?

— Звісно, діти-біженці відрізняються від своїх польських однолітків — передусім досвідом. Дорослішати в тіні війни — це дорослішати у світі, де раптово зникло відчуття безпеки, передбачуваності, стабільності. Навіть якщо дитина фізично перебуває в безпечному місці — у Польщі, її психіка часто й далі «живе» в тому страху, у тій втраті. 

Дівчинка дбає про свою молодшу сестру — біля дитячої лікарні «Охматдит», в яку влучили російські ракети, Київ, 8 липня 2024 року. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Чимало українських дітей пережили травму: втрату близьких, дому, розлуку з батьком чи братами й сестрами, життя в підвалі або втечу під обстрілами. Вони часто емоційно зріліші за своїх однолітків, але водночас — більш напружені, насторожені, замкнені або — навпаки — надмірно збуджені. Це не означає, що ці діти «гірші» — вони просто несуть із собою величезний багаж, з яким їм іноді важко бути просто дітьми. Якщо вони не отримають належної психологічної підтримки, це може вплинути на їхнє доросле життя: можуть виникнути труднощі у стосунках, у довірі, у відчутті власної цінності. 

Саме тому в нашому центрі ми також відкрили спеціальний напрямок психологічної допомоги для українських родин. Ми працюємо над тим, щоб травма не стала перешкодою, а точкою, з якої можна будувати нову силу.

— Які методи або підходи у психологічній роботі найефективніші для дітей-біженців, які пережили травматичний досвід? Чи є якісь відмінності в терапії з дітьми з України, порівняно з іншими країнами?

— У роботі з дітьми-біженцями, які пережили травму, найефективнішими є ті підходи, які враховують не лише психіку, а й тіло, стосунки, культуру. Часто це інтегративна терапія — поєднання елементів когнітивно-поведінкової терапії (CBT), терапії травми, роботи через гру, арттерапії, а також тілесно орієнтованих методів, як-от TRE (Tension & Trauma Releasing Exercises) чи mindfulness для дітей.

У випадку дітей з України ми іноді бачимо дещо інший емоційний ландшафт. Вони часто тримають усе «в собі», ніби внутрішньо мобілізовані. Їхній біль часом не кричить — він мовчить. Це може бути результатом як особистого, так і колективного досвіду поколінь. Тому дуже важливо створити для дитини не просто безпечний простір, а й атмосферу глибокої довіри, поваги до її історії.

Також варто згадати про внутрішню замкненість саме в шкільному середовищі — серед інших дітей. Це проявляється не лише в емоційній закритості, а й у повідомленнях про гіперактивність, яка «реалізується» в навчальному контексті, у груповій взаємодії

Водночас багато дітей демонструють виняткову здатність до поглинання нової інформації, велику відкритість до навчання і бажання відкривати для себе нове — попри травматичний досвід. 

Це важливий ресурс, на який варто спиратись у терапевтичній та освітній роботі. Також у терапії важливо враховувати мовний бар’єр, культурні особливості виховання й навіть ставлення до самої ідеї психотерапії в родині. Наприклад, батьки можуть недооцінювати потребу дитини у психологічній допомозі, бо самі не мають досвіду такого виду підтримки.

Чи помічаєте ви у дітей-біженців з України якісь внутрішні ресурси або риси, що допомагають їм адаптуватися попри травматичний досвід? Що може підтримати їхню стійкість?

— Я часто бачу в цих дітях вражаючу внутрішню силу. Вони надзвичайно адаптивні, часто відповідальні не за віком. Вони вже з ранніх років мають досвід втрати дому, близьких, стабільності — і водночас в них можна побачити глибоке розуміння важливості підтримки, зв’язку, співпереживання.

Один з головних ресурсів — це зв’язок з родиною. Навіть якщо один з батьків фізично відсутній (наприклад, залишився в Україні), дитина часто відчуває його моральну присутність, пам’ятає про сенси, які тримають родину разом. Також важливою опорою є мова, звички, ритуали — наприклад, українські казки, музика, їжа вдома

Підтримати стійкість дитини можуть:

• стабільність у повсякденному житті (розклад, рутина, передбачуваність),
• дорослі, яким можна довіряти,
• можливість висловлювати емоції через творчість, гру, рух,
• визнання її досвіду — не замовчування, а м’яке проговорення.

Як проявляється оця дорослість дітей-біженців, про яку ви згадали? 

— Це одна з найбільш зворушливих і водночас тривожних тем. Багато дітей-біженців, особливо старшого віку, ніби «виходять» зі свого дитинства. Вони надто рано вчаться приймати складні рішення, піклуватися про молодших, підтримувати маму, розуміти дорослий світ — хоча ще самі діти.

Я пам’ятаю двох таких дітей: дівчинку 13 років і хлопчика 15 років. Обоє приходили на терапевтичні зустрічі з мамами, але поводилися так, ніби це вони за все відповідають.

Дівчинка активно розповідала про те, які документи вже заповнені, які ще потрібно подати. Вона відповідала замість мами й намагалася контролювати процес.

Коли я спитав про її власні почуття, вона довго мовчала, а потім сказала: «Я не маю часу плакати. Мама й так сама все тягне»

Хлопець допомагав мамі говорити польською, втручався в розмову, коли вона не могла чітко сформулювати думку. Він казав, що сам ходить до магазину, готує собі просту їжу, бо мама довго працює.

Він запитав мене, чи я можу навчити його «не хвилюватися, коли мама довго не дзвонить»

Це яскраві приклади того, як діти беруть на себе відповідальність за дорослих. Це не просто зрілість — це глибока емоційна перебудова. І тут завдання терапії — допомогти дитині повернути собі дитинство: дати дозвіл боятися, гратися, сумувати, просити про підтримку.

Таке «внутрішнє дорослішання» часто призводить до емоційного вигорання, замкненості, проблем з тілесністю. Але воно також свідчить про глибокі ресурси дитини

Наше завдання — створити простір, де навіть найсильніша дитина може побути слабкою й відчути, що про неї подбають — без вимог і очікувань.

20
хв

Психіатр Кшиштоф Станішевський: «Часто бачу в дітях біженців вражаючу внутрішню силу. Вони емоційно зріліші за своїх іноземних однолітків»

Оксана Щирба
лікування згвалтованих в україні допомога психологічна GIDNA війна

322 випадки сексуального насильства, пов'язаного з воєнним конфліктом, офіційно зафіксовано в Україні офісом Генерального прокурора на кінець 2024 року. Але всі розуміють: реальна цифра набагато, шокуюче більша. За словами Катерини Левченко, урядової уповноваженої з питань гендерної політики, за кожним встановленим випадком сексуального насильства стоїть ще щонайменше десяток, про які не повідомили — через занадто сильну травматизацію, страх осуду, незнання, куди звернутися за допомогою, а також відсутність гарантій, що винні будуть покарані. 

Спеціальна представниця Генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства у конфліктах Праміла Паттен, аналізуючи ситуацію в Україні, зазначила, що вік постраждалих від сексуального насильства становить від 4 (!) до 82 років, і жертвами є здебільшого жінки й дівчата.

Жінки, які зазнали сексуального насилля, часто відчувають глибокий сором, провину, страх, відокремленість від суспільства й недовіру до світу

«Рідні просили не народжувати дитину від окупанта»

Рідне село Ольги (ім'я змінене з етичних міркувань та задля безпеки жінки) на Донеччині російська армія окупувала на початку березня 2022 року. Жінка та двоє її неповнолітніх дітей жили у приватному будинку. Загарбники стали заїздити до Ольги на подвір’я, заходили в хату і казали готувати їм їжу. Так тривало близько місяця. 

Далі, погрожуючи викрасти дітей, російські військові почали вдаватися до сексуального насилля над жінкою. Зґвалтування стали щоденними. Не маючи доступу до медичної допомоги на окупованій території, Ользі доводилося самостійно справлятися з пережитим.

Мати двох дітей розуміла небезпеку ситуації і постійно шукала волонтерів, які б допомогли їм виїхати. На щастя, зрештою це вдалося. До підконтрольної Україні територій вони діставалися довгих чотири дні. Вже в безпечному місці Ольга дізналась, що вагітна. Рідні вмовляли позбутися дитини від окупанта, втім жінка обрала дати дитині життя — у неї народилась донька.

Тривалий час Ольга працює з фахівцями проєкту GIDNA. Як вона зізнається, робота з психологом допомагає їй «не з’їхати з глузду», витримувати сильний соціальний тиск і продовжувати піклуватися про дітей.

Cпеціалісти проєкту GIDNA фонду Future for Ukraine надають анонімну й безоплатну психологічну допомогу жінкам, які пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Або були його свідками.

Як саме допомагають жінкам — жертвам сексуального насильства?

Коли людина проживає подію, інформація про пережите відкладається в мозку, проходить переробку і перетворюється на життєвий досвід. Але якщо подія занадто травмуюча чи має повторювальний характер, ефективної переробки може не відбутися. Наче файли зависають у комп'ютері, негативні події застрягають у мозку і «вилазять» потім нічними жахіттями, флешбеками, навязливими думками, не дають нормально жити далі. 

Як і коли події обробляються мозком? Здебільшого уві сні (ви напевно спостерігали за стадією руху очей сплячого). Тож науковці вирішили: чому б не використати такі самі рухи очима, щоб допомогти мозку «переварити» інформацію, яка «застрягла»? В основі метода EMBR (Eye Movement Desensibilization and Reprocessing) лежить самозцілення психіки: під час сеансу терапевт просить людину згадати травматичну подію і водночас виконати серію рухів очима. У процесі такої роботи негативні емоції поступово слабшають, а спогад стає менш болісним.

Опрацювання психотравми відбувається за допомогою руху очей

Кураторка проєкту Анна Грубая розповідає, що пережити травму, пов'язану з насиллям, наодинці надзвичайно складно, адже психіка часто не здатна самостійно впоратися з наслідками таких подій. Саме тому ефективні методи терапії, зокрема, EMDR, стають ключем до відновлення — вони допомагають поступово звільнитися від болючих спогадів і повернути жінці її внутрішню опору, силу і бажання жити.

«EMDR — спеціалізована терапія, що поєднує ефективні елементи різних терапевтичних підходів і допомагає мозку обробити травматичні спогади, зменшити їхній емоційний вплив», — додає психологиня GIDNA Наталія Молочинська.

Метод EMDR розроблений Френсін Шапіро в 1987 році. Відтоді і дотепер він широко використовується для лікування наслідків гострих травматичних подій. 

EMDR застосовують при лікуванні ПТСР, тривожних розладів, панічних атак, депресії, фобій, травматичних досвідів після полону, аварій, катастроф і наслідків насильства, — зокрема, сексуального.

Психологи проєкту GIDNA підтверджують, що EMDR-протокол став найефективнішим методом у роботі з жінками, які зазнали зґвалтувань

Сьогодні EMDR визнаний ефективним методом терапії постравматичного стресового розладу Всесвітньою організацією охорони здоров’я й Американською психологічною асоціацією (APA) і активно застосовується в роботі з жертвами насильства, ветеранами війни та людьми, що пережили тяжкі втрати.

«Це потужний інструмент, який допомагає жінкам впоратися з травмою і стресом, змінюючи емоційну реакцію на спогади, які травмували. Під час терапії жінки не тільки проговорюють свої переживання, вони активно працюють з ними на рівні нервової системи. Метод дозволяє швидше й глибше відновити емоційну рівновагу, знизити рівень тривоги і страху, відновити почуття безпеки», — коментує Наталя Присажнюк, психологиня GIDNA.

Ще одна психологиня GIDNA Марина Кузьмин пояснює ефективність протоколу EMDR тим, що він активує природну здатність мозку до переробки травматичної інформації: «Цей підхід базується на чітких протоколах і дозволяє отримувати стабільні результати навіть за відносно короткий період часу».

— Як кураторка проєкту я використовую травмо-фокусований підхід в роботі з жінками, які пережили сексуальне насильство під час війни, — пояснює Анна Грубая. — З огляду на стан жінки, дуже важливо визначитися з комплексом заходів, які необхідно застосовувати в терапії. Це може бути когнітивно-процесуальний протокол, EMDR-протокол, часом необхідно стабілізувати жінку протоколом ISP, якщо її стан кризовий. Лише після пропрацювання таких кризових станів і надання нагальної психологічної допомоги, можна інтегрувати в роботу техніки майндфулнес для того, аби вчити жінку жити тут і зараз.

Адже тривога народжується саме тоді, коли ми або застряємо в минулому, або весь час тікаємо думками в майбутнє
Психотерапевти проєкту GIDNA почали застосовувати найдієвіший у світі протокол EMDR у роботі з жінками, які постраждали від сексуального насильства

«Ми працювали над тим, щоб я змогла знову відчути радість»

Один з важливих ефектів терапії EMDR — зниження почуття провини та сорому, коли жінка перестає звинувачувати себе в тому, що сталося. 

«Я відчувала сильну провину за те, що сталося, це не давало мені спокою. Здавалось, я втратила частину себе. Поступово зрозуміла, що ця провина — не моя відповідальність, і навчилась приймати себе. Ми працювали над тим, щоб я змогла знову відчути радість від маленьких речей і дозволила собі мріяти про майбутнє», — зізнається одна з учасниць проєкту GIDNA.

Надважливим для жінки, яка пережила сексуальне насильство, є повернення відчуття контролю над власним життям і можливості бачити перспективи. Терапія сприяє зменшенню кількості або зникненню флешбеків і нічних жахіть.

Ще одна учасниця проєкту, постраждала від сексуального насильства окупантів, ділиться: 

— Робота з психотерапевтом стала моїм порятунком у найважчий період життя. Я постійно відчувала тривогу, яка не дозволяла мені нормально спати й жити. Зустрічі допомогли мені навчитися розуміти свої емоції, а не тікати від них. Ми багато працювали над техніками заспокоєння.

Вперше за довгий час після того, що сталося, я нарешті відчула внутрішній спокій

Фотографії в тексті: Shutterstock

20
хв

Як в Україні допомагають жінкам, які зазнали сексуального насильства від окупантів? 

Ярина Матвіїв

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Видавчиня Наталія Дунайська про глянець під час війни й особливості видавничого бізнесу в Польщі

Ексклюзив
20
хв

Бізнес маріупольців у Луцьку: поки чоловік у війську, дружина шиє військове спорядження

Ексклюзив
20
хв

Простір, щоб вдихнути і видихнути

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress