Ексклюзив
20
хв

Бізнес маріупольців у Луцьку: поки чоловік у війську, дружина шиє військове спорядження

Термосумки для батарей від дронів, підсумки для пультів, рюкзаки для перенесення FPV-дронів, штурмові пояси, які витримують вагу солдата в повному екіпіруванні, — всю цю військову амуніцію виготовляє підприємство у Луцьку, засноване двома маріупольцями — подружжям Макарових. Поки чоловік воює, його дружина невпинно відшиває необхідні для військових речі

Юлія Малєєва

Оксана Макарова відшиває військове спорядження, поки чоловік на фронті

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

З окупації їхали на свій страх і ризик

Чоловік Оксани Макарової з першого дня повномасштабного вторгнення був на війні, а жінка разом із сином залишались у Маріуполі. Ховались у підвалі, топили сніг, бо води вже не було. Як і зв’язку. Чи вистояв Київ — не знали. Що робиться за межами міста — теж. 

Оксана разом із сином мешкали неподалік драмтеатру. До того, як це приміщення розбомбили росіяни 16 березня 2022 року, вона ще сподівалась, що фортеця «Маріуполь» вистоїть. Та на вулицях почали з’явились російські танки. Сусідній будинок зруйнувала авіабомба. В їхньому — вибило вікна. Мусила з сином переїжджати до друзів. Але й там не було безпечно. Щодня дізнавались про смерть когось зі знайомих.

Та коли почула, що російські військові мають списки квартир, де живуть родини українських військових, і почали робити обхід, зрозуміла — треба виїжджати. В автівці — пів бака пального. На руках — маленький син і собака. Заклеїла всі герби, всю символіку. Проїхали 18 російських блокпостів на окупованій території. Коли виїжджали — не знали, де опиняться. Але у соціальних мережах на прохання про допомогу відгукнувся чоловік з Волині і запропонував сім’ї безплатно пожити в його будинку у селі Милуші під Луцьком, де прожили 7 місяців. Згодом родина переїхала до Луцька.

Все почалось з однієї швейної машинки

Ще до вторгнення Оксана у Маріуполі шила спорядження чоловікові, паралельно займаючись виробами з епоксидної смоли. А чоловік у вільний від служби час робив вироби зі шкіри — гаманці, портфелі. Коли жінка переїхала на Волинь, залишилось актуальним питання пошуку спорядження для чоловіка — Олега:

— Коли ми виїхали з Маріуполя, я вирішили залишатись в Україні. Чоловік на війні, я хочу бути поруч — якщо його поранять, мені треба буде швидко до нього дістатися. У Луцьку почала придивлятися до грантів, думала зробити свою майстерню, хотіла трошки майструвати, щось продавати. Але чоловік постійно  дзвонив, казав, що треба спорядження.

На той момент купити його було нереально. Я писала деяким волонтерам, однак вони відповідали, що нічого нема

Оксана подалась на програму для дружин військовослужбовців, ветеранів та ветеранок «Варто». На виграний грант купила швейну машинку і почала відшивати чоловікові та його побратимам спорядження. З цієї швейної машинки й почалась історія підприємства «Тетрапод». Назва — не випадкова. Тетраподи — хвилерізи, які у Маріуполі зберігали берегову лінію від руйнування водною стихією. З 2014 року тетраподи використовували для укріплення блокпостів Маріуполя.

Такі сумки для дронів шиє фірма Макарових

—  Спочатку шила розвантажувальні жилети. Чоловік виїжджав з Маріуполя в зимовому спорядженні, а потрібен був весняний варіант. Я пошила і йому, і його друзям. Восени почала робити дощовики і зрозуміла, що одна вже не встигаю. 11 листопада 2022 року у мене з’явилась перша швачка. Зараз на підприємстві — 10 працівників, з яких 8 — швачки, — розповідає Оксана. 

Перші метри тканини для роботи подруга прислала з Польщі. Потім, коли підприємство розрослося, — довелося шукати постачальників тканини, ретельно обирати спеціальні нитки, міцну фурнітуру.

Обладнання для «Тетраподу» купували або за зароблені підприємством гроші, або за зарплату чоловіка. Бо гранти від міжнародних фондів на проєкти, де шиють амуніцію для військових, неможливо отримати: 

— «Тетрапод» виріс сам. Все, що ми заробляли, вкладали в підприємство. Зараз планую придбати машинку, на якій будемо вишивати наше лого, бо досі нам це роблять партнери, але щоразу все дорожчає: одна нашивка коштувала 3 грн, а тепер — 11. 

Нові моделі й держзамовлення

Починало підприємство у 2022 році з виготовлення 10 позицій, а нині в асортименті — більш як 50 видів спорядження. Генератор всіх ідей — чоловік Оксани. Як зізнається жінка, вона лише веде бізнес, поки він на війні:

— На фронті потреби стрімко змінюються. То були дуже потрібні розгрузки (розвантажувальні жилети), то переноски для дронів і окремі підсумки для пультів. Коли чоловік приїжджає у відпустку — на нашому підприємстві відбувається черговий ривок, з’являються нові продукти. Це його проєкт, я просто як менеджер виступаю. 

Тепер тут шиють штурмові пояси, чохли для зброї, підсумки для FPV-окулярів, дронів, пультів. Деякі замовлення були повністю індивідуальними:

— Багато моделей  ми розробили на основі відгуків від військових — вони розповідали, який їм треба функціонал. Наприклад, якісь додаткові кишені чи місце для карабіна. Ми також дуже відповідально обираємо фурнітуру. Липучки такі, що не псуються через постійне використання. Карабіни витримують велику вагу. Нитки — армовані. Маємо кілька видів сумок для перенесення амуніції.

Найбільшим попитом зараз користуються сумки під батареї для акумуляторів від дронів. Взимку їх треба тримати в теплі, ми розробили спеціальні термосумки з утеплювачем. Є менші — на 10 батарей, і більші — на 20
Ці сумки для батарей користуються великим попитом серед військових

Оксана розповідає, що разом з військовими вигадують нові елементи для спорядження:

— Пам’ятаю, як ми почали робити переноски для FPV дронів. Хлопці нам їх принесли і сказали: «Нам треба торбинка, щоб їх носити». От і почали вигадувати, як зробити краще. І так постійно — вони щось приносять, ми розробляємо рішення ще до того, як щось подібне з’являється в інших. Часом просять підсумки для зарядних станцій, спеціальні чохли для дуже чутливих і крихких антен. Чого ми тільки не робимо. 

Цього року підприємство «Тетрапод» почало брати участь в держзамовленнях і виграло декілька тендерів. 

— Це новий рівень для нас, велика відповідальність. Але це й складно, бо в ситуації з держзамовленнями заплатити тобі можуть в кінці бюджетного року. Тобто я вкладаю гроші у сировину, зарплати — і чекаю. Але у мене немає стільки оборотних коштів. Цього разу нам пощастило, я поцікавилась перед тендером, скільки ми будемо чекати коштів, бо від цього залежало, чи будемо брати участь в тендері чи ні. Виграли, бо ставили мінімальну націнку: наприклад, один з тактичних поясів, який на ринку коштує мінімум 3900 грн, в «Тетраподі» продають за 1900 грн.

Мій чоловік все життя купував сам спорядження, тож я знаю, як це дорого, і якщо вдасться зекономити, то вони зможуть купити більше спорядження

Наразі на підприємстві спланували роботу так, що пів місяця будуть шити за держзамовленням, а пів місяця — на звичайні продажі, щоб затримки в оплаті  могли компенсувати поточними продажами. 

Асортимент військового спорядження у магазині маріупольців у Луцьку

До слова, у подружжя є й плани, як переформатувати бізнес на мирний час. Наприклад, зможуть виготовляти туристичне спорядження. Тому, власне, й почали тут шити штани та убакси (тактичні сорочки. — Авт.), щоб за потреби можна було швидко переключитись на інші речі, розповідає Оксана: 

— Я мрію, коли настане той день, що ми закінчимо шити військове спорядження і будемо шити туристичне. Ось чому з'явився відділ одягу, бо ми поступово маємо почати шити футболки, шорти, щось актуальне на той момент, коли війна закінчиться.

Місце, де можна відпочити душею

Друга любов Оксани — її студія «Оранж». Тут вона робить вироби із епоксидної смоли: столики, картини, годинники на замовлення.  Тут — зовсім інша атмосфера, тут відчутний дух художника. Відродити справу, якою займалась до вторгнення, — це її велика мрія. Адже й попит на її роботи є, чимало людей хотіли б зробити замовлення, але багатьом доводиться відмовляти через брак часу. За цю роботу вона береться рідко. Зараз, каже Оксана, не той час, щоб повністю віддати себе творчості:

— Якби я могла приділяти увагу «Оранжу» стільки часу, скільки б я хотіла, я думаю, він би мав такий вже успіх як і «Тетрапод». Тут моє натхнення, тут я трохи розвантажую свою голову, бо по-іншому не змогла б. Щороку на день народження я виграю якийсь маленький грант для «Оранжу», бо всі бачать в ньому потенціал. Все, що є тут: крісла, стіл, обладнання — все придбане за грантові кошти. Але я не можу бути тут і там.

Сьогодні війна, сьогодні треба займатись тим, що треба для фронту. Тому я дуже мало часу приділяю творчості
Горщики для квітів з епоксидної смоли

Особлива її любов – картини з епоксидної смоли, присвячені Азовському морю, за яким дуже сумує. Багато з них вона віддала на благодійні аукціони. У грудні 2024 року одну картину розміром 1,35 м на 1 м разом з моделлю F-16 у смолі та українським прапором, підписаним військовими інструкторами-льотчиками, продали на аукціоні за 15 тисяч доларів. Усі кошти пішли на потреби військових підрозділів.

Жінка додає: для того, щоб справа мала успіх, мало мати просто бажання чи ідеї, треба вкладати весь свій час. Зараз пріоритет — пошиття військової амуніції. А «Оранж» допомагає їй відволіктися. Оксана мріє про час, коли нарешті вона зможе дати волю своєму натхненню і не житиме в постійній напрузі й хвилюванні за сина, чоловіка, друзів і країну.

Всі фото авторки

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, працювала директоркою та головною редакторкою ІА «ВСН», кореспонденткою ІА «Волинські Новини». Випускниця курсу «Економіка, ринки та аналіз даних» Центру журналістики Київської школи економіки. Магістр української філології.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
косметичний бізнес салон кабінет український Польща

За останні три роки українці в Польщі зареєстрували 77,7 тисяч бізнесів, що становить 9% від загальної кількості ФОПів, відкритих у країні в цей період. З кожним роком кількість українських бізнесів збільшується. Як підрахували в Польському економічному інституті (PIE), близько 37% новостворених фірм відкривають жінки. І одним з найпопулярніших напрямів серед них є індустрія краси — косметичні, манікюрні й перукарські салони (до 13% від усіх українських бізнесів). 

Тетяна Ковнацька до 2022 року мешкала на Житомирщині. Придбала будинок, в якому планувала жити й виховувати двох синів (молодший син має діагноз ДЦП). Але встигла пожити в ньому всього 4 місяці. Війна змусила переїхати до Польщі й самостійно дбати про дітей. Заради них і завдяки ним Тетяна досягла поставленої мети — відкрила в Кракові власний косметичний кабінет. 

«Я — косметолог, але спочатку в Польщі мила під'їзди»

— Коли я з двома дітьми приїхала до Польщі, навіть уявити не могла, що можу працювати за професією, — розповідає Sestry косметолог Тетяна Ковнацька. — Перше, що мені тут запропонували, — мити посуд. Потім — під'їзди. Я на все погоджувалась, хоча платили копійки. 

Коли порахувала, скільки буду отримувати за свою роботу, зрозуміла, що доведеться працювати по 10 годин, а ще — вночі, і навіть так я не зможу забезпечити дітям ні житла, ні школи. Розплакалась… 

Подзвонила своєму старшому сину. Він вислухав мене і сказав:

«Мама, кидай мити під'їзди й шукай роботу за спеціальністю. Кілька днів зможемо прожити. Будемо їсти один суп»

Його слова дуже на мене вплинули. Я прийшла додому, сіла й стала писати у фейсбуці всім салонам краси, що шукаю роботу. 

Зі старшим і молодшим синами

— Розкажіть, як ви приїхали до Польщі. Чому саме сюди?

— 24 лютого у мене була страшна паніка. Що робити? В голові не було жодної відповіді. Старшому сину тоді було 15 років, молодшому — сім. 

Спочатку поїхала до мами, яка живе біля кордону з Білоруссю. Це було небезпечно. Але коли небезпека, то ми, як діти, хочемо сховатися у мами. 

А у мами через постійні вибухи доводилося носити молодшого сина на руках у льох. Сам він спуститися й піднятися не може, бо має діагноз ДЦП. Але навіть тоді, серед вибухів у погрібі, я не думала виїжджати з України. 

Аж поки 1 березня не подзвонила сестра з монастиря, при якому мій син ходив у садочок для неповносправних. Сестра сказала: «Таня, ти повинна вивезти Влада. Ти повинна про нього подбати». І пояснила, що дитина з ДЦП дуже чутлива. І якщо щось вибухне поруч, його контузить набагато сильніше, ніж нас, здорових людей. Так я вирішила їхати з України.

Наступного дня сіла в машину зі своїми дітьми й нарешті відчула силу. Усвідомила, що все роблю правильно.

Перетнувши кордон з Польщею вночі, ми поїхали до центру біженців. Але коли я побачила цей центр, зрозуміла, що там ми не залишимось. Великий спортзал, де дуже багато людей. Гучно, світло не вимикається. Майже ніхто не спить. І ми заночували просто в машині на стоянці. І вже вранці взяли курс на Краків.

«Конкуренція в косметології висока. Майже всі конкуренти — українки»

— Що було після того, як ви розіслали своє резюме краківським салонам краси? Довго довелося чекати відповіді?

— Після того, як я розіслала десятки листів місцевим салонам, два з них взяли мене на роботу. Я працювала одночасно в обох — їздила між двома локаціями. «Хочеш заробити, маєш сама знайти клієнтів». Такі умови висунули мені працедавці. Але я знала, що в мене вийде. Адже я не мала вибору.

А коли у мене в житті немає вибору, я завжди знаходжу вихід

Згодом стала орендувати місце в салоні. Платила 40% з кожного клієнта. На свою справу у мене грошей ще не було. Бо податки, витрати були, а стабільного доходу — ні. Але коли я напрацювала свою базу клієнтів, зрозуміла, що вже готова зареєструвати свою діяльність і працювати «на себе». 

Зараз у мене свій косметологічний кабінет. І шлях до нього був непростий. Довелося витратитися на матеріали, якісні апарати, довго шукати й знайти хороше місце, до якого зручно добиратися. Я позичала гроші, потім віддавала. Мені ніхто не допомагав. Я не називаю себе бізнеследі. Говорю про це як про свою справу. Бо бізнес — це щось велике. А у мене тільки початок великого. 

Зареєструвати свою справу в Польщі не складно. Українцям під час війни спростили умови, тож реєстрація зайняла у мене з пів години. Маю бухгалтера — це обов'язкова умова ведення бізнесу. Він мені допомагає зі звітністю, податками, паперами. 

— Конкурентів багато? 

— Конкуренція в косметології у Польщі висока. Але майже всі конкуренти — українські майстрині. Українці у сфері краси дійсно найкращі.

Конкуренція змушує весь час вдосконалюватися. І це не тільки про техніки, апарати й сучасні процедури. Це й про просування власного бренду. Ти маєш записувати відео, «скакати на камеру», показувати і роботу, і особисте життя. 

Бо тільки зупинився, все — роботи немає. 

Звичайно, доводиться весь час вчитися новим технікам. Тільки в цьому місяці була на трьох навчаннях. Один навчальний курс коштує від 1500 до 4000 злотих.

Чому ще я тут навчилася? Що порівнювати себе з кимось з майстрів неправильно. У кожного свої умови, ситуація, і я живу й працюю згідно зі своїми умовами. Я йду власними кроками. Нехай вони не швидкі й не великі, але я роблю їх сама

— Що для вас найважливіше: прибуток, кількість клієнтів, репутація?

— Репутація для мене завжди на першому місці. Дуже важливо, що клієнт говорить про мою роботу. За грошима я не женусь, але мені треба, щоб грошей було стільки, щоб могли нормально жити мої діти і я. Самотужки забезпечую свою сім'ю, тому ігнорувати прибуток не можу. А він приходить, якщо хороша репутація. Тільки так це і працює — репутація сприяє росту кількості клієнтів, клієнти приносять прибуток.  

— Які б поради ви дали українкам, які хочуть відкрити свій бізнес у новій країні?

— Брати й робити. Боїшся? Все одно бери й роби. Важливо бути як відважною, так і уважною. Заздалегідь розрахувати все: податки, оренду, витрати. Відкрити свою справу — це одне, а от втримати діяльність — окреме завдання. Варто розуміти, що це «гра в довгу». І бути готовою до різних викликів. Але не боятися — найважливіше.

— Скільки треба мати грошей, щоб відкрити свій косметологічний кабінет?

— Щоб відкрити свою справу, я вклала близько 10 тисяч злотих. І це при тому, що частина матеріалів у мене вже була, я привезла їх з України. Довелося купувати лампи, кушетки, столи, а також касовий апарат і термінал. Якщо додати до витрат апарати, з якими я працюю, вийде близько 30 тисяч злотих. Але апарати я купую поступово. Ціни на них — від тисячі доларів. Мої апарати коштують 1,5-2 тисячі доларів кожний. 

Дуже хочу розширятися. Йду до цього. Хочу кращі умови, більший кабінет, більше працівників. 

— Яким може бути дохід і прибуток косметолога в Польщі?

— Взагалі дохід у косметолога може бути дуже непоганим. Якщо завантаженість з 8 ранку до 8 вечора — і так щодня, можна мати 30-40 тисяч злотих на місяць. Але я так працювати не можу. Адже моя дитина потребує мене дома. Логопед, масаж, фізіотерапевт у молодшого сина, школа старшого — і між усім цим треба встигнути. Зараз я заробляю 15-20 тисяч злотих брутто. Віднімаємо податки, зарплату бухгалтеру, витрати на матеріали, оренду (2000 злотих) тощо. Залишається 7-9 тисяч злотих. У косметолога великі витрати. 

Разом з тим у Польщі я дуже виросла, розкрилась. Почала себе впевнено почувати. Можу сама в чужій країні жити в комфорті, розвиватися професійно, відчувати впевненість. Пишаюся собою.

— Що ви вважаєте головним своїм успіхом?

— Те, що я не боюся. Руки трусяться, але я роблю. Вперто і наполегливо. Постійно вчуся чомусь новому. Коли згадую, як вперше робила мезотерапію (ін’єкційна процедура в косметології. — Ред.), аж смішно. Руки трусилися, плакала. Але робила! А далі призвичаїлась, набила руку — тепер легко. І так в усьому. Страшно, але я йду вперед.

20
хв

«Страшно, але йду вперед». Українка про відкриття власного косметичного кабінету в Польщі

Ксенія Мінчук

Якщо війна і непевні часи турбулентності, у котрі нині занурилася чи не половина світу, — це також час для росту, то український видавничий «глянцевий» бізнес показує непогані результати. Інша справа — скільки зусиль для цього доводиться прикладати.

Наталія Дунайська 25 років у видавничому бізнесі, запускала різні проєкти, переважно у люксовому сегменті. Вона — видавчиня глянцю Elle, Elle Decoration, Harper’s Bazaar і Cosmopolitan в Україні. Останні два видання постали вже в часи повномасштабного вторгнення. За час повномасштабного вторгнення їй вдалося не лише зберегти колектив DOMIO PUBLISHING, а й збільшити штат. У Польщі Наталія Дунайська запустила Architectural Digest (AD) із редакцією у Варшаві, який одразу знайшов свого читача і вже успішно завойовує місцевий ринок. З виданням Sestry.eu вона поділилася особливостями видавничого бізнесу в Польщі, а також роздумами про те, якими ми вийдемо з цієї війни.

Про видання

Вихід Architectural Digest (AD) на польський ринок відбувся, коли минув перший шок після повномасштабного вторгнення. Перемовини про отримання ліцензії для нового видання велися приблизно 1,5-2 роки. У партнерів було чітке розуміння польского ринку, а також уявлення про потенційних клієнтів. 

Польський AD — журнал про архітектурний дизайн і мистецтво, вишукані інтер’єри і стильні будинки, технологічні новинки і тенденції. На сторінках представлений також сегмент «lifestyle» — із модою і предметами розкоші.

Обкладинка журналу. Фото: матеріали для преси

У продуктів видавничого дому DOMIO PUBLISHING 90% контенту — виробленого локально. Адже ми добре знаємо, що те, що працює у Польщі, не працює в Україні або у тій же Франції. Так само те, що працює в Україні — не працюватиме у Польщі. 

Я дуже комерційно орієнтована людина і повністю відповідаю за бізнес. Ось тому я розмовляю мовою цифр, мені завжди важливий результат. Люблю свою роботу

Ми несемо людям мрії, нас купують і читають. Це не означає, що хтось обов’язково купить кухню за 100 тисяч євро. Але, принаймні, він може наблизитись до цього, поринути у світ люксу, зазирнути до зі смаком оформленої квартири чи будинку. Ми даємо можливість наблизитися до мрій і реалізувати їх. Адже лише коли ми мріємо, у нас виходить — думки матеріальні.

Про смак

У поляків є смак, він доволі стриманий. Вони менш сміливі у кольорах і відтінках, як от іспанці. Утім, віддають перевагу надійності: дорога річ має бути справді якісною. 

Якщо польський покупець витрачає 100 доларів, то має розуміти, на що їх витратив

Дається взнаки європейський менталітет — у 20 років не заведено ходити в норковій шуби до п'ят і їздити на Bentley. Тобто, для усіх цих атрибутів ти маєш досягти певного віку. У польському сегменті «лакшері» ми бачимо красивих людей, гарно одягнених. Але вони одягнуті стриманіше, аніж в Україні. І машини у них стриманіші, ніж у нас.

Чим ми відрізняємось

В Україні є таке явище як show-off — життя на показ. Ти можеш жити у доволі простих умовах, не мати за душею нічого, але їздити на «Мерседесі». Такий собі дещо азійський наліт потягу до розкоші.

Урочисте відкриття журналу AD. Фото: пресматеріали

Українка, коли виходить на вулицю, наче виходить заміж. Вона завжди із макіяжем, часто на підборах. У Польщі — це виражено меншою мірою. Більше того, люди тут одягнені набагато простіше, часом навіть нудно. Модні люди тут — великі консерватори. І навіть якщо вони добре забезпечені — ці гроші «мовчазні». В Україні багаті люди теж потроху змінюються в цей бік.

Особливості ринку

У нашому сегменті бізнесу Польща — це Україна 7-10 років тому. Ринок люксу в Україні у рази більший. Тут досі немає тих брендів, які є у нас. Приміром, у нас напряму відкритий монобренд — представництво Cartier, CHANEL, Louis Vuitton, PRADA, John Richmond. Тут же корнер Dior відкрився кілька місяців тому. Louis Vuitton тут також корнер, а в нас — окремий магазин. Cartier працює через агента, в Україні — напряму. 

Я думаю, що навіть під час війни за обсягом ринку Україна конкурує із Польщею. Але тут — шалений потенціал. За останні два роки відкрилося чимало шоу-румів у сегменті «дизайн інтер’єрів» і чимало ще збираються відкриватися. 

Поляки люблять своє, захищають його і не пускають чужих. Але є інший бік, коли вони не можуть запропонувати рівень якості речей, щоб замінити ті закордонні бренди, які зараз приходять на ринок

Відкриваються лакшері-магазини, місцеві туди заходять, приглядаються. Щоб витратити $10 тисяч на диван, до цієї думки найперш треба звикнути. Але поляки так само люблять їздять на автомобілях Audi, BMW, Porsche. Вони надають перевагу швейцарським годинникам, ювелірним прикрасам Bulgari, Cartier, Van Cleef тощо. Тобто, поряд із польськими дизайнерами і брендами є запит на західні бренди. Тож я впевнена у потенціалі цього ринку. 

Як усе починалося

За роки у видавничому бізнесі я знаю всі процеси зсередини, розумію, як їх вибудувати. Мені потрібна була правильна команда. І насамперед треба було знайти головного редактора, котрий «під себе» підбере журналістів, які писатимуть. Оскільки я не розумію польську, не маю відчуття мови, була велика небезпека помилитися із людиною. Але нам пощастило.

З дистриб’юцією було все просто, я звернулася до штучного інтелекту і написала: «Дайте мені, будь ласка, найбільші дистриб'юторські компанії в журналах» і отримала їх із контактами. Маємо двох чудових продавців реклами.

У нас повністю польський колектив. Звісно, десь ми корегували, із кимось прощалися, але за півтора року сформувалася дуже хороша команда. Я — генеральний директор компанії і, звісно, розриваюся між двом ринками. 50% свого часу проводжу в Польщі, 50% — в Україні. Але «long distance doesn't work» — як у стосунках, так і в бізнесі, тому потрібно все контролювати. 

Наталія Дунайська з Бріжит Макрон. Фото: приватний архів

Помилки і труднощі

Коли ми зареєстрували компанію онлайн, допустилися невеликої помилки. Ми з’явилися в KRS (Krajowy Rejestr Sądowy — загальнопольський державний судовий реєстр, до якого вносять суб'єкти підприємницької діяльності. – Авт.), але не з’являлися у вайтлисті й не могли рухатися далі. На всі питання, які ми ставили, відповіді не отримували. 

В усіх структурах існує проблема комунікації, особливо, якщо ти — іноземець. У тому числі, відкриття банківського рахунку. Тож і ми були наче у вакуумі. І лише коли виправили помилку, все запрацювало. Ми б набили менше гуль, якби від початку хтось узяв нас за руку і вів. Пізніше наша колега — українка, яка давно живе у Польщі, — полегшила усі процеси і прискорила їх. 

Труднощі виникли із відкриття корпоративного рахунку в банку. Відкритий рахунок чомусь не активувався. Я пишу — що відбувається? Чому для активації потрібно стільки часу? Проходить тиждень-два, мені ніхто не відповідає. Я приходжу в банк і дізнаюся, що при оформленні документів менеджер допустився помилки. Але виправити не можуть, бо немає того самого менеджера. Новий рахунок теж не можуть відкрити, бо я уже його маю. Я кажу: «Дивіться, ось ваш банк, а ось — сусідні двері іншого банку. Нам байдуже, де відкривати рахунок». За дві хвилини усе було вирішено, хоч на це ми витратили місяць. 

Коли ми знайшли приміщення під офіс у Варшаві, рієлтор оголосив: «Через кілька місяців підпишемо договір». Було дивно, бо ж не йдеться про покупку, а лише про оренду. У Києві це робиться набагато швидше. Також ми зрозуміли, що із частиною команди ми «не злітаємо». Тож при збережених ключових позиціях ми змінили 20% польових гравців, здійснили approve і все запрацювало. 

Зараз я можу відверто сказати: для того, аби вийти на ринок, треба мати партнера-поляка, який би був помічником і провідником

Із допомогою місцевих усе пришвидшується й набагато простіше вирішується. Хоча зараз є багато організацій, фондів, котрі допомагають становленню українського бізнесу, виділяють гранти на його розвиток. 

Зараз, уже розуміючи місцевий ринок, я завжди додаю до строків укладання угод кілька місяців з огляду на польську непоспішність. Зате поляки мають міцніші нерви. Ми ж активно працюємо, попри те, що у нас — то революція, то війна. 

Про початок «великої» війни

Ми живемо за кілометр від Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, чоловік скочив у машину і поїхав на Печерськ забирати усіх батьків до нас «у безпечне місце». Перші три доби ми сиділи у підвалі — бо над нами усе літало, адже поруч аеродром у Гостомелі. Я навіть могла розледіти обличчя пілота, який летів над будинком. 

Наступного дня після початку повномасштабної війни у нас відключили світло, а через кілька днів — газ. Із усіх наших друзів в околиці ми мали камін, то хоча б грілися. Чоловік мій — фанат грилю, тож ми готували їжу на грилі. А ще у мене була купа свічок, які я постійно купувала — тож ми палили свічки. 

Вулиця Вокзальна, на якій знищили російську колону, пересікається з вулицею Яблунською (під час окупації росіяни вбили тут щонайменше 60 цивільних. — Авт.) у нас за парканом. Тобто, поряд їздили танки. 

А мій брат живе трохи далі, у Березівці. Третього березня о 3.00 ночі до нього прийшли буряти і сказали: «Элитный котеджный домик — на выход». Його будинок був зруйновний — від вибухової хвилі міжкімнатна кухонна перегородка зрушилася на 20 сантиметрів, скло повилітало. Зараз дім відновлюють. 

Ми виїздили 9 березня. Волонтери казали: «Давайте пробувати пробивати коридор». Їхали з білими ганчірками, на яких було написано «Діти». Ми проїздили через два російських блокпости, машини оглядали. Потім, коли я вже читала про Бучу, я думала: «Господи, над нами, здається, летіла армія ангелів-спасителів». Ми поїхали на захід України. Але щойно у Ворзелі дали світло — наступного дня вже були вдома. 

Стосунки із Варшавою

Я приїжджаю до Варшави як додому, я все тут знаю. Обожнюю її за те, що я тут не їжджу на автомобілі. Навіть якщо хтось пропонує підвезти, відповідаю: «Не треба». Адже у Києві я увесь час пересуваюсь на авто. Маю тут улюблені місця — Музей сучасного мистецтва у Варшаві на Маршалковській, Музей Війська Польського, дуже подобається архітектура Великого театру. Тобто у мене немає відчуття, що для мене це чуже місто. У Варшаві я проводжу багато часу. Коли ми запускали проєкт, першого року я більше провела у польській столиці, аніж у Києві. Це було нестерпно для моїх дітей. Зараз я перебуваю в обох містах однакову кількість часу. Утім, для постійного життя я Варшаву не розглядаю. 

У Києві я маю великий гарний дім, який ми збудували. Переїхати з цього будинку з великим із ділянкою і грилем? Ні. Я люблю гарні українські супермаркети, я — естет. Я люблю нашу швидкість, цифровізацію і застосунки — «Дію», Монобанк. Ми дуже інноваційні. І тут в дечому навіть переплюнули Америку. Той рівень життя, який я маю в Україні, я не отримаю в Польщі. Хоча я маю чимало знайомих, які переїхали у Варшаву і живуть там. 

Я прихильник того, якщо жити в цій країні, то треба бути повністю інтегрованим у цю культуру. Коли вже ти переїхав до Польщі, то граєш за її правилами, спілкуєшся з поляками, живеш цією культурою і привносиш свою. Не варто замикатися у своєму соціумі. Треба бути повністю залученим у цю країну. 

Якими вийдемо з цієї війни

У мене стійке відчуття, що ті межі, які раніше були, в Європі ще більше розмиються. Ми будемо більш інтегровані до Євросоюзу, до європейських країн, вони нас краще розумітимуть. Ми починаємо під них адаптуватися — так само, як і вони під нас. Зміниться навіть наш менталітет. Бо як би там не було, є у нас одна особливість — як легше викрутити, як оминути закон.

Тут у Польщі ми працюємо за законодавством, чітко сплачуємо податки. І це перший крок до нормального цивілізованого суспільства. А також — відсутність корупції

У Польщі мені дуже імпонує розвиток регіонів — тобто, життя не крутиться лише в містах і довкола міст. Добре було б перейняти це для нас.

20
хв

Видавчиня Наталія Дунайська про глянець під час війни й особливості видавничого бізнесу в Польщі

Ольга Гембік

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Миротворча місія, санкційний тиск, перспективи військової підтримки: головні підсумки зустрічі в Парижі

Ексклюзив
20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Ексклюзив
20
хв

Ексміністерка оборони Литви про підтримку та нові військові коаліції: «Польська безпека є нашою безпекою, так само як і безпека Латвії»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress