Йоанна Мосєй-Сітек: Ким є Наталія де Барбаро сьогодні?
Наталія де Барбаро: Моя особистість складається з різних шматочків. Я є психологинею. Я є читачкою. Спочатку читачка, потім письменниця.
Дуже важливою частиною моєї ідентичності є те, що я проводжу семінари для жінок. Моїм найулюбленішим є «Власна кімната», під час якого ми розглядаємо автопортрети наших душ. Я також є йогинею і мамою 21-літка. Дружина того самого чоловіка вже 30 років.
Іноді я думаю про себе як про християнку. Я відчуваю себе мандрівницею по життю. Я дуже голодна до життя. Я все ще проводжу тренінги для бізнесу про те, як будувати добрі стосунки на роботі.
Коли я слухаю це, мені важко уявити, що ти починала свою кар'єру в політиці.
Так і було. Коли мені виповнилося 18 років, у Польщі відбулися перші частково вільні вибори. Я це дуже добре пам'ятаю. Патріотична тема дуже важлива в моєму житті, тому я зайнялася політикою і працювала над виборчими кампаніями протягом багатьох років. В основному я займалася створенням виборчих стратегій та копірайтингом. Звичайно, я працювала тільки для тих політиків, за яких сама хотіла проголосувати.
Це була важлива частина мого життя, але в якийсь момент я відчула, що віддаю перевагу роботі у світах, які я створюю для себе сама, і де мені доводиться якомога менше йти на компроміси з самою собою.
Саме тому я залишила політику, але, звичайно, я все ще дуже стурбована долею Польщі та світу. І я дуже переживаю за Україну.
В Україні якраз вийшов твій бестселер “Czuła przewodniczka” (в українському перекладі «У пошуках чуйності» — прим. пер.) . Це вже десь тринадцята країна, яка купила ліцензію. Є чеська версія, німецька, іспанська. Польські жінки два роки тому шаленіли від цієї книжки. Купували одразу кілька примірників. Один для себе, інший для своїх мам, подруг, сестер. Як тобі це вдалося?
Думаю, мені вдалося промовити їхньою мовою. Мовою, якою вони говорять до себе. Мовою, якою вони говорять про себе. Чую її часто під час тренінгів «Власна кімната». Для багатьох жінок це був досвід називання того, що є справжнім, важливим для них. Але також і того, що вони вважали лише своїм, бо є трохи дивним.
І тут хтось все це описав. Коли вони читали, у них було відчуття: це про мене.
Що саме такого ти вловила, чого не змогли зробити інші автори численних психологічних порадником?
«У пошуках чуйності» не є порадником. Порадників безліч, увесь навколишній світ закликає нас дбати про себе. Але більшості жінок, яких я зустрічаю, не потрібен ще один порадник. На інтелектуальному рівні вони вже все знають. Так чи інакше, у мене те ж саме — я не шукаю настанов на кшталт: люби себе, піклуйся про себе, відстоюй свої кордони. Я шукаю трансформаційного досвіду, який іноді може статися і через чиїсь слова. Я мала честь написати книгу, яка стала таким інструментом трансформації для багатьох жінок. Від простого промовляння слів, яке не супроводжується переживанням, в нас мало що змінюється.
Твоє уважне око виділило і описало такі типи жіночих особистостей, як Снігова Королева, Мучениця і Покірна. Чи кожна з нас є однією з цих героїнь?
Скоріше, ми складаємося з багатьох різних ниток, і вони переплітаються всередині нас. У мене самої бувають моменти, коли я чую в собі кожен з цих голосів. Звичайно, є жінки, в яких один з голосів домінує.
Я, коли вперше читала «У пошуках чуйності», з жахом виявила, що в мені найбільше домінує Снігова королева, і, чесно зізнаюся, це мене трохи налякало.
Три голоси в нас доповнюють один одного. Це динаміка. Вони танцюють, вони трансформуються в залежності від ситуації, моменту життя. Це не так, що я дивлюся на когось і думаю: ось ця точно Снігова Королева, а ця — Мучениця. Я, наприклад, більше не прагну взагалі не мати в собі голосу Покірної, чи голосу Мучениці, чи Снігової Королеви. Я радше зосереджуюся на тому, щоб зауважувати ці голоси в собі, приймати їх, але також не діяти під їхнім впливом — бо вони, як правило, не дають добрих підказок.
Мені здається, що, працюючи над собою, ми часто прагнемо бути ідеальними і завжди щасливими. Тому що, зрештою, ми прочитали десятки книжок з психології. Ну і в інстаграмі у всіх ідеальне життя. Нам важко відпустити і прийняти себе.
Дійсно, я теж багато думала про це останнім часом. Яка наша мета в цій ситуації? До чого ми прагнемо? Чи очікуємо ми, що якщо я зараз «прочитаю» всі ці книжки з самодопомоги, «вивчу», «поговорю», «натерапевтизуюсь», а ще побігаю і зайду в соцмережі, то досягну стану вічного щастя? І буду відчувати лише позитивні емоції, легкість, задоволення, захоплення? Якщо ми маємо такі очікування, то повторюємо чи не найболючішу помилку наших вихователів у дитинстві. Коли вони вимагали від нас лише посмішки і не приймали гніву, смутку, горя чи страху.
Якщо ми постійно прагнемо бути щасливими, це насправді означає, що ми відкидаємо самих себе. Вони казали собі «ні». Це безглуздо. Було б добре, щоб наше прагнення полягало в тому, щоб у різні моменти підтримувати себе. Уважний супровід. Не тікати, хоча це не завжди будуть просто приємні стани.
Так, але зараз твоя книжка вперше виходить у країні, яка перебуває у стані війни. Її читатимуть українські жінки. Втомлені, стресовані, часто в депресії. Жінки, які не дозволяють собі відпочивати. Легко радити, коли ракети літають не над нашими головами.
Я знаю, що це не порівняти, але я писала «У пошуках чуйності» під час ковіду. Це був потужний досвід, хоча мені пощастило, що я не втратила нікого з близьких. З іншого боку, я втратила роботу, бо всі тренінги, якими я заробляла на життя, були скасовані. Багато чого зупинилося. Була велика невизначеність і страх за своє життя і життя моїх близьких. Ця книга народилася в дуже складних умовах.
З іншого боку, дивлячись на повсякденне життя у Львові чи Києві, можна побачити, що життя переважає. Я також знаю це від мого чоловіка і сина, які були в Україні кілька місяців тому. Вони розповіли мені, що і у Львові, і в Києві вирує життя. Це є доказом перемоги життя над смертю. Добра над злом. Люди хочуть жити. Вони хочуть слухати музику на вулицях. Вони хочуть під неї танцювати. Це теж такі мікроакти героїзму.
І повертаючись до Твого запитання. Мені здається, що «У пошуках чуйності» — це книжка про свободу. Про спроби побудувати якийсь добрий контакт зі собою, точку опори. Базу, до якої ми можемо повернутися
І книга може в цьому допомогти?
Варто спробувати. Це може бути першим кроком. Ризик невеликий. Це інвестиція у дві кави в місті та кілька годин читання. І книгу можна в будь-який момент відкласти.
Я думаю, що спільним досвідом для багатьох людей є потреба зрозуміти, як ми функціонуємо. Це питання «розуміння» як інструменту впливу на себе. Розуміння того, чому я поводжуся так, як поводжуся, або чому я продовжую робити щось, що, як я знаю, не приносить мені користі. Чому я не вмію зупинитися і розслабитися. Посидіти п'ять хвилин на дивані, щоб на четвертій секунді мене не підхопило почуття провини, що я маю щось робити, прибирати, готувати. Варто подивитися, чому ми обираємо речі, які нам не служать. І не вибираємо те, що нам служить. Це важлива річ, бо вона де-факто визначає, як виглядає наше повсякденне життя. А зрештою, життя — це те, яким є наше повсякденне життя.
У такі моменти багато хто з нас обирає критикувати себе. Такий собі внутрішній монолог, де ми говоримо: ідіотко, навіщо знову так вчинила. Або застягаємо в почутті провини.
Ці суворі внутрішні голоси не допомагають нам здійснити необхідні зміни. Але лише розуміння того, звідки ці голоси з'явилися всередині нас, може призвести до певних змін. Коли ми бачимо, в яких шаблонах ми діємо. Що я постійно жертвую собою, наприклад, або постійно зменшую себе у стосунках з іншими. Або завдаю болю людям, яких люблю. Мені здається, що у «У пошуках чуйності» я змогла висвітлити ці речі з позиції співчуття.
Я спостерігаю, що багато жінок в Україні зараз взяли на себе роль сильних жінок. Що вони хоробрі, що вони можуть впоратися з усім. І що інакше чинити неправильно.
Це надзвичайно емоційно затратна ситуація. Достатньо лише того, що ти постійно чуєш сигнал тривоги. Навіть якщо ти не спускаєшся до укриття, бо більшість людей цього не робить, це має величезну психологічну ціну.
Нещодавно я бачила таке проникливе відео, де дівчина співала під сирену. Сирена вила, а вона співала сирену. Мене це дуже зворушило. Це прекрасна метафора того, що сьогодні роблять жінки в Україні
Вони намагаються вписати своє життя, дати свою мелодію тому, чого взагалі не повинно бути. Не повинно бути цих сирен. Цього штурму. Цього не повинно було статися. У мене сироти виступили, коли я про це говорю. Як це все вмістити. Це повсякденне життя. І те, що мій партнер, мій чоловік або мій двоюрідний брат перебуває в небезпеці для життя? Як мені змиритися з тим, що моя донька запитує мене, чому це відбувається і коли це закінчиться? І я не знаю, що їй відповісти.
Я згадую пісню Матильди Даменцької Trzymaj moją głowę nad wodą” (Тримай мою голову над водою). І там є рядок про серце: „Moje serce bije za mocno; I marzę żeby przestało rosnąć; Ale tego nie da się cofnąć” (Моє серце б'ється занадто сильно, і мрію, щоб воно перестало рости, але цього не можна змінити). І для мене це саме та ситуація, в якій опинилися люди в Україні. Ти мусиш вмістити стільки всього у своєму серці. Стільки болю. Стільки страху. І здається, що серце вже не може вмістити. І все ж це все вміщається. Всередину того, що є, зрештою, невибраним досвідом.
Що я можу сказати? Що я не знаю, як це. Що я схиляюся перед цим. Що на моєму будинку висять два прапори: польський і український.
Я намагаюся говорити зі смиренням, щоб не впасти в якусь дешеву псевдо-самодопомогу.
Іноді буває так, що ми хочемо, щоб страждання, які ми пережили, не пропали даремно. Щоб, наприклад, у цій надзвичайно складній ситуації я міг щось побачити і зрозуміти саме тому, що я перебуваю в тому просторі. У такій лайтовій версії, тому я і написала книгу, яку, напевно, не написала б, якби не було ковіду. Утворилась така вирва і такий досвід для багатьох людей, що може якийсь неочевидний сенс з'явитися всередині трагедії або всередині людської драми. Але я б не сказала цього матері, яка втратила дитину.
Що казати такій матері?
Я не думаю, що справа в тому, щоб щось говорити. Це взагалі не про слова, а про супровід. Це більше схоже на пісню у виконанні Касі Носовської та Ренати Пжемик, де одна подруга каже іншій: “Podtrzymywałaś moją głowę. Nie roztrzaskałam skroni o podłogę, póki co” (Ти підтримувала мою голову. Я не розбила скроню об підлогу, поки що). Дуже важливо розчинити цю напругу, цю тривогу, цей біль. Щоб він не запечатався у велику, тверду грудку, яка залишається з нами у вигляді травми. Навіть саме слово сестри несе в собі цю якість. Переконання, що у світі, де може статися таке зло, все ж таки є тепло, добро, дружба. Якесь світло все ж таки існує.
Як розчинити цей біль?
Це залежить від моменту і можливостей. Якщо у тебе є лише 15 секунд, ти кладеш руку собі на живіт, заплющуєш очі та робиш чотири глибокі вдихи і видихи.
І ти наважуєшся відчути те, що відчуваєш. Це такий мікро-акт. Але іноді це вже багато — зробити такий один акт контакту зі собою. Це також акт того, що я кажу собі, що я не покинула себе. І якщо я роблю це чотири рази на день, або хвилину, це вже важливо для тієї структури найкрихкішої дівчинки в мені. А ще є тіло. Як каже один вчитель йоги на YouTube: «Коли ви дійшли до килимка, найважче позаду». Хоча я пам'ятаю якраз такі довгі місяці в ковіді, коли я просто не могла сісти на килимок. Мій вчитель казав мені: «Сідай на килимок і просто роби собаку з опущеною головою, і ти побачиш, що з цього вийде».
Та інша людина. Наше коло. Я люблю жіночі кола. Але це не обов'язково має бути формальне коло. Все, що тобі потрібно — це подруга, якій ти можеш зателефонувати і запитати: Як справи? Але це також повага до того, що в нас є живого.
Для мене Україна — це країна, яка дійсно обирає життя. Це також своєрідний героїзм — не замикатися в собі, не здаватися
Що ти робиш з такою кількістю болю, трагедій, які відбуваються щодня?
Питаєш мене, як це все вмістити? Мені здається, що головне — відчувати свої почуття. Ці почуття є. Але вони можуть бути настільки складними, що ми не хочемо їх відчувати. І це така бомба уповільненої дії.
Я пам'ятаю, що, звичайно, знову ж таки, я говорю з точки зору людини, яка живе в країні, де немає війни. Але я пам'ятаю, що у 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, це був, напевно, найдовший період у моєму житті, коли я не плакала. Навіть зараз, коли ми говоримо про це, у нас обох сльози на очах, а тоді, думаю, я не могла плакати два-три тижні.
Що для мене досить незвично, бо як людина дуже чутлива, не минає і дня, щоб я не плакала. Я пам'ятаю, як слухала цю пісню знову і знову, про когось, хто спустився в підвал. І я знала, що в якомусь сенсі я теж туди спустилася. Подумки. Що я просто не змогла відчути те, що відчувала.
Можливо, є якась мудрість у тому, що в екстремальній ситуації ти спочатку перебуваєш у стані короткого замикання, мобілізації, що ти не хочеш розпастися, розбитися? Тому для мене це також таке питання в єдиному життєвому плані: «Чи можу я сьогодні відчути себе хоч трішечки»? Що це не обов'язково має бути так, що я зараз біжу на терапію, де я збираюся все викинути. Тому що іноді це занадто, коли все так свіжо. Можливо, на початку я зможу покласти руку на живіт і зробити вдих та видих. І, можливо, вимовляти своє ім'я вголос? Щось ніжне. І важливо не ізолювати себе. Шукати того, хто вміє нас слухати. Навіть п'ять розмов.
Ти згадала про свою високу чутливість. Ми бачимо, що багато поетів, письменників, акторів подали заяви на службу в армію. Зазвичай це люди з великою чутливістю, їм важче?
Це як у тій пісні, про яку я говорила: я хотів би, щоб моє серце перестало рости, але нічого не можна змінити. Для людей, які мають стільки чутливості в собі і займаються описом світу і складності людських істот, це не варіант заплющити очі. Відвернутися, заперечити те, що відбувається. Саме тому вони обирають таку героїчну участь у війні. Вони не хочуть сидіти склавши руки. Вони готові ризикувати життям за те, у що вірять.
Але в межах однієї і тієї ж ситуації є великий діапазон наших реакцій, ставлень. І ми не говоримо тільки в термінах «або-або». Або ми забуваємо, що йде війна, або жертвуємо всім. Мені здається, що для когось може бути якийсь варіант «трохи». Навіть з амбіціями врятувати світ. Можна знайти такі простори для вдиху і видиху. І ще є такий простір між вдихом і видихом. Можна знайти такі проміжки, з якими можна дотягнутися до себе і дати собі маленький перепочинок у тому, що найважче. Наш момент перепочинку в проміжку.
Переклад: Анастасія Канарська
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
