Ольга Нескородяна

Більше шести мільйонів українців знайшли прихисток від війни за кордоном. Із них майже два мільйони — це жінки від 18 до 44 років. Це саме той вік, коли людина є найбільш сексуально активною. Значна частина жінок виїхали за кордон без чоловіків. Як відстань впливає на стосунки і сексуальне життя? Чи можна взагалі займатись сексом під час війни? Як стрес вплинув на сексуальні звички українців? І що стрес робить з лібідо? Відповіді на ці питання «Сестри» шукали разом із Юлією Квасницею, психологинею, сексологинею, членкинею Української, Європейської та Польської асоціацій транзакційного аналізу [Транзакційний аналіз — це терапевтичний підхід, який використовується для вивчення комунікацій, поведінки та особистісних проблем людей. — Ред.]

Ольга Нескородяна: Кожна з нас, незалежно від місцеперебування, живе у  фоновій тривожності. Перші шок і страх минули, із задачею «вижити» впоралися, базові потреби задовольнили, маємо певну безпеку. Далі в піраміді Маслоу [Піраміда Маслоу — ієрархічна система потреб людини, складена американським психологом Абрагамом Маслоу. — Ред.] — сім’я, інтимність, дружба. Що нині відбувається із нашими стосунками, з нашою сексуальністю?

Юлія Квасниця: Найважливіші стосунки в нашому житті — це стосунки не з партнером, а із собою. Розуміння власного тіла, власних почуттів, власних потреб і вміння висловлювати це. Ця війна спонукає нас подорослішати. Ми маємо дуже велику частку інфантильності, очікування чогось від когось. Це наша історична, культурна травма [Ідеться про те, як Російська імперія, а потім СРСР знищували самосвідомість поневолених народів, коли виділятися із натовпу — проявляти індивідуальність — було небезпечно. Система потребувала слухняних гвинтиків, яких легко було би контролювати. — Ред.]. Зараз усе це помножилося. У цій точці кожен має вирішити для себе: я знову буду очікувати від когось інструкції, як мені жити, чи візьму відповідальність за своє життя і буду його контролювати. 

ОН: Тобто оці всі інструкції, на кшталт, «5 способів розпалити вогонь пристрасті» чи «10 фраз, які зроблять з тебе богиню сексу» не працюють?

ЮК: Можливо, у когось і працює. Але за умови, що ви обговорюєте це з партнером. Якщо ж я прочитала статтю, вирішила, що зараз буду розпалювати «багаття», і почала перевіряти «поради» на чоловікові, який нічого не підозрює, у відповідь можна почути: «У тебе все гаразд? Що з тобою там відбувається?». Такі несподівані нововведення разом зі стресом від війни та відстанею між парою можуть бути перебором. Дуже важливо розмовляти й обговорювати — це те, що нас емоційно підтримує. Зазвичай, ця емоційна сфера просідає. Сильний стрес оголює певні моменти у стосунках людей, призводить до розладу комунікації. Те, на що ми не звертали увагу чи ігнорували у довоєнних умовах, загострюється, підсилюється різними факторами, наприклад, відстанню, фінансовими проблемами — і, зрештою, нам доводиться звернути на це увагу. На перший план виходить емоційний зв’язок партнерів. І у цей момент кожен має взяти на себе свою половину відповідальності за стосунки. 

ОН: Як це проявляється у сексуальній сфері?

ЮК: Я відповідаю за власні відчуття, моя відповідальність — знати своє тіло, розуміти свої потреби і сказати про них партнерові. Описувати, в який спосіб хочy отримувати задоволення. Ми перебуваємо на відстані, але я даю йому достатньо інформації про себе, про те, що приносить мені задоволення, про мої очікування від нього. Так само і він ділиться. Це сприяє розвитку сексуальних фантазій, які є дуже важливою складовою нашого сексуального й особистого здоров’я. 

ОН: Ми говоримо про ситуації, коли сексуальне бажання є, — і люди шукають шляхи його реалізації. Однак його може і не бути. Як стрес впливає на лібідо?

ЮК: Після початку повномасштабного вторгнення у мене була велика кількість запитів, що лібідо або занадто високе, або занадто низьке. Люди почали лякатися. Але це природно, бо кожен організм по-своєму реагує на стрес. На рівень сексуального бажання впливає дуже багато чинників — психологічний стан, соціальні та культурні чинники, уміння соціалізуватись, адаптація у новому середовищі. Але також і фізичні травми, наприклад, ушкодження ділянок мозку, що відповідають за статеву поведінку, прийом медикаментів, хронічні захворювання чи ті, які загострюються зі стресом. Також рівень лібідо пов’язаний із станом гормональної системи. Наприклад, кортизол — гормон стресу, який блокує вироблення статевих гормонів і який ми отримали у величезних дозах. Усе це комплексно має значення. 

ОН: Що робити, щоб повернути його до норми?

ЮК: Нормою є те, що не приносить нам дискомфорту. Треба спостерігати за собою і орієнтуватися не на зовнішні показники, не на статистику, а на власні відчуття. Треба підтримати свій організм, попіклуватись про нього. Він пережив величезний стрес. Він виконав шалену, важливу і надзвичайно складну роботу. Він вижив. Принаймні фізично. Треба йому допомогти. Передусім, йдеться про здоровий сон, корисну здорову їжу, спорт. Дуже важливо підтримувати своє тіло у хорошій фізичній формі. Якщо нічого не змінюється, треба йти до лікарів, здавати аналізи. Якщо фізіологічні показники у нормі, треба попіклуватись про психічний стан. 

ОН: Уявімо, ми привели до ладу організм, налагодили вербальний контакт із собою і партнером. Що робити із сексуальним бажанням?

ЮК: Відстань пригнічує сексуальний потяг, але зовнішні обставини не мають зіпсувати наш зв’язок. Нічого само собою не станеться, якщо кожен із учасників не докладе до цього зусиль. Передусім ми маємо планувати, домовлятися, знаходити час на «нас», на близькість, обговорювати, занурюватися в життя одне одного — і мова тут не про побут і звичайні речі. Треба створювати спільні ритуали, озвучувати сексуальні фантазії. Ідеально, коли є достатньо часу, щоб розслабитися. Існує багато гаджетів із дистанційним керуванням, завдяки яким партнери залучаються до процесу на відстані. Однак якщо з різних причин не вдається займатися віртуальним сексом, можна помастурбувати, подзвонити чоловікові і попросити, щоб він просто побув на зв’язку, без відео, навіть нічого не говорив — просто послухав, як ви його уявляєте. Однак нові умови життя можуть змінювати кордони у стосунках. Багато пар дають одне одному зелене світло на секс із іншими людьми. Кожен обирає те, що працює для нього, універсальних рецептів немає. Найважливіше — залишатися в контакті. І це не про якийсь імпульс, а про важливі речі, про рішення дорослих людей.

ОН: Багато сімей не витримують випробування відстанню, зокрема через ревнощі. Чи є якийсь рецепт, як з ними впоратися?

ЮК: Те, що зараз відбувається між нами, — це все про довіру. І завдяки їй ми виживаємо. Питання довіри — індивідуальне. Дуже часто ми чуємо «я не можу тобі довіряти», «заслужи мою довіру» — ніби над цим має працювати інша людина. Це хибне уявлення. Здатність довіряти формується в нас самих у дуже ранньому віці. Це пов’язано із теорією прив'язаності — коли у мене є потреби, мама відгукується на них. Наприклад, коли я хочу їсти, чи мені треба змінити підгузок. Я отримую відгук від зовнішнього світу, отже, все ок, а значить, я в безпеці, світ реагує на мої потреби. І так формується довіра. Бо в дитинстві ми залежні від батьків і можемо вижити лише завдяки їм. Передусім треба розібратися із собою. Якщо виникають подібні почуття, треба проговорити їх через Я-повідомлення. І тут ми говоримо лише про свої переживання. Наприклад, «у мене відчуття, що ти мені зраджуєш, тому що…», — і пояснити, що ви відчуваєте. Натомість люди схильні говорити: «я відчуваю, що ти мені зраджуєш, давай виправдовуйся», «мені приснилося, значить, ти зраджуєш». Ось тут ми уникаємо власної відповідальності — і в партнера шок. Ми можемо брати відповідальність тільки за свої почуття і за свої дії. Ми можемо лише запитати у партнера, а вже потім робити висновки, вірити йому чи ні. 

ОН: Після перемоги ми повернемося додому іншими людьми. Кожен із нас отримав новий досвід, обріс новими звичками і смаками. Колишнього життя більше не буде. Яким чином прийняти нову реальність і свого «оновленого» партнера?

ЮК: Єдине, що ми можемо просити у партнера, — це терплячість і розуміння, а якщо нема розуміння, то підтримку і прийняття. Те саме маємо дати і йому. А разом із тим — простір і готовність проявити свої нові сторони у цих стосунках. Дайте собі час. Визначте, наприклад, якийсь період, після якого ви поговорите, наскільки ви змінилися, що вам теперішнім підходить чи не підходить у партнері. І обов’язково проговорюйте все без претензій і звинувачень, через власні відчуття. Якщо ви взяли на себе відповідальність і ухвалили рішення залишатися у стосунках зі своїм партнером, скажіть йому про це: «Нас може похитувати жорстко, але я знаю, що я хочу із тобою залишатися. Тому, будь ласка, допоможи мені. Коли буде наступна критична точка, я прошу твоєї підтримки і я теж готова підтримувати тебе. Багато що змінилося ззовні і всередині у мені, але незмінним залишилося моє рішення любити тебе і бути з тобою». Це процес, все має йти крок за кроком. Спитайте себе: «Що я хочу? Швидко чи якісно?». І майте на увазі, що ефект від швидких рішень швидко минає.

Нові стосунки — це завжди захопливо і ризиковано. Виявляється, звичні поведінкові сценарії зараз не працюють, бо війна змінила надто багато. І треба наново вчитися будувати стосунки, враховуючи особливості нової культури, менталітет її представників.

Говорити відверто про складнощі, помилки й невдачі в особистому житті готові не всі. Наші героїні, які живуть у різних європейських країнах, не хочуть, щоб близькі знали про приватне, тож просять зберегти їхню анонімність. Однак їхній досвід цікавий. Тим більше, що з кількох мільйонів українок, які через війну виїхали за кордон, певна частина намагається облаштувати нове життя з новими партнерами. 

Як виявилось, війна позначилась і на підходах до болючих тем в особистих відносинах. 

«Було страшно, що сконаю на чужині під акомпанемент російських наративів»

Олені 31 і вже півтора року вона живе то у Франції, то у Бельгії — залежно від рішення її тепер-уже-колишнього партнера. На відміну від багатьох, на початку повномасштабного вторгнення вона їхала не у невідомість, а до коханого. Із Жаном-Батистом познайомилися влітку 2020 року у Тіндері. За два місяці він приїхав до Києва знайомитися. 

Я відходила від стосунків із чоловіком, який не знав, чого хотів. І на першому ж побаченні отак і сказала: «Чувак, я хочу сім’ю і дітей. Ти хочеш?» Запевнив, що хоче. Вже потім з’ясувалося, що і сім’ю, і дітей він хоче гіпотетично. І коли-небудь потім. 

Урок перший: усе, що важливо, треба формулювати у конкретні питання, уточнювати. Європейці загалом і французи зокрема не спішать із розвитком стосунків. Зустрічатися понад 5 років і жити окремо — для них норма. Одружуватися, коли діти підуть у коледж, — теж. Олена приїхала у березні 2022 року і поселилася в нього, а друзі Жана-Батиста щиро дивувалися стрімкості розвитку цих стосунків. Другим відкриттям стали гроші.

Олена зробила висновок, що французи доволі ощадливі, отож сподіватися на те, що тебе водитимуть по ресторанах, не варто. 

Олена звикла забезпечувати себе сама, тому те, що усі витрати ділитимуть навпіл, її влаштовувало. До втрати роботи. Коли заощадження закінчувалися, з’ясувалося, про допомогу треба просити. А вона не вміла просити гроші.

«Він не соромився просити у мене гроші, для нього було нормально сказати: “Слухай, скинь мені 40 євро на бензин”. Це була проблема: він мене просить, а я у нього не можу. Було дуже дивно: він у мене просить гроші, я йому даю, а коли у мене грошей нема, то не можу ані йому відмовити, ані попросити. Іноземцям треба говорити. Їх треба просити». 

Олена припускає, що з цим якось могла би дати раду. Якби не ціннісна прірва, яка вималювалася під час повномасштабної війни.

Виявилося, для її француза не всі росіяни погані, Росія — не терорист, а звірства в Україні, — це жахливо, «але ж це війна, що поробиш». Якщо вона цю «точку зору» не приймає, значить, екстремістка. В Європі «всіх треба поважати».

«Толерантність до росіян і до війни, небажання зрозуміти травму своєї партнерки і причини цієї травми, — мені було подано під соусом, що це тільки одна точка зору, і це моя проблема, що я цю точку зору не хочу приймати. Я вірила, що це європейський лібералізм, де нормально сказати, що Крим належить Росії, бо там був “референдум”, а сказати, що Росія — держава-терорист, то це екстремізм. І взагалі не можна говорити про тероризм, бо немає папірця, який засвідчує цей факт. Мені дуже хотілося людей, яким нічого не треба буде пояснювати, не треба виправдовуватися за своєї почуття і за свою травму, якої мені завдала Росія. Мене витягувало емоційно тільки волонтерство».

«Ми говоримо різними мовами»

Юля до Польщі приїхала з Харкова. Жартує, що привезла занижені стандарти стосунків. Коли зустріла чоловіка, який щиро зацікавився її життям, емоціями і думками, здивувалася і закохалася. Емоційно він був максимально залучений у їхні стосунки. Проте підхід до певних питань у них виявився різний. Наприклад, хто має платити на побаченні.

— Кажеш, що завжди всі хлопці за тебе платили. Але це виглядає так, ніби вони тебе купували. 

— Ні. Зрозумій, у нас це вважається звичайним залицянням. 

— А як вона залицяється до нього? Що вона для нього робить? 

— Нуууу, вона просто є.

— Виходить, щоб жінка провела з тобою час, ти маєш дати їй гроші?

‍

Вони зустрічаються пів року, але досі вона не може себе змусити платити за обох, його така ситуація теж не влаштовує. Налаштовані шукати компроміси: домовилися не тиснути одне на одного, а Юля тим часом платитиме за себе на побаченнях. Такий сценарій, каже, кращий, ніж досвід її подруги з італійцем:

«Вона передумала з ним зустрічатися, то він їй виставив рахунок за те, чим пригощав, коли були разом. Вона має віддати гроші, бо змарнувала його час».

Про майбутнє Юля старається не думати. По-перше, війна навчила не загадувати. По-друге, зараз вона освоюється з польськими реаліями і починає розуміти, що тут діють інші схеми.

«Я у багатьох запитувала: “Ви довго зустрічаєтесь, подорожуєте. І не живете разом?” А вони не хочуть, бо це дорого: “Я живу з батьками і не плачу за житло, а ще ж треба буде самостійно робити закупи, готувати, прати”. І це люди, яким 28–30 років. Я не розумію цього, хоча мої польські подруги пояснюють такий підхід труднощами з іпотекою і доступом до помешкань у Польщі».

«В Україні чоловіки пропонували мені допомогу, а тут у свого хлопця її треба просити»

Мар’яна у Києві була журналісткою на одному з провідних каналів, мала власну квартиру і хороше життя. У Німеччині їй складно, але з Бенджаміном стало веселіше. Він хороший хлопець, уважний, і залучений. Але почали проявлятися деталі, з якими Мар’яні все складніше справлятися. 

«Він звик жити в достатку. Обирає такі заклади, які мені не по кишені. І мені незручно, що він буде платити багато. І я бачу, що йому хотілося б, щоб заплатила. Він не розуміє, що у нас рівень життя трохи інший, ніж у Німеччині чи Франції. Він собі може дозволити купити тут будинок, а я не можу кімнату орендувати».

З гуртожитку для біженців їй скоро доведеться виїхати. Бенджамін запропонував переїхати до нього. Мар’яна сприйняла це як красивий, але «безпечний» для нього жест, бо юридично це нереально. Вони живуть у сусідніх містечках, але адміністративно це різні землі. Змінити місце реєстрації можна або заради роботи, або офіційно оформлених стосунків. Про це не йдеться. І схоже, організовувати переїзд їй доведеться самотужки.

‍

Та найважче Мар’яні витримати байдужість до України. Хоча Бенджамін і не заперечує, що Росія агресор, не шукає хороших росіян, проте й геть не цікавиться Україною.

«Мене обурює, що європейські компанії працюють на російському ринку. А для нього це просто бізнес. Він не розуміє, що це спонсорство війни. Він знає, як мені це болить, я дуже емоційно говорю про це.

І ніби щоб мене не нервувати, відмовляється про це говорити. “Не треба думати про погане”. Та я розумію, що йому просто нецікаво. Для нього ця війна далека, я біженка. А мені хотілося б про це говорити. Йому взагалі нічого про Україну нецікаво, навіть страви спробувати, не те що історію дізнатися. Фотографії Києва нецікаві. І музику весь час намагається перемкнути. Це ж батьківщина твоєї дівчини! Ну як так?!»

«Гроші і бухгалтерів обговорювати не можна»

Гаяне (ім’я змінено) 29 років, вдруге змінила країну. Коли дівчинці був рік, батьки покинули Вірменію й осіли в українському Алчевську. Вважає себе вірменкою, яка обросла українським менталітетом. І цей досвід зараз дуже допомагає у Варшаві. 

«Ментальність, яка у тебе всередині, сильніша за ту, що нашаровується соціумом, до якого входиш. Я росла в Україні, але мала питання до українців, чому вони не такі, як я, а я не така, як вони. Чому в одній ситуації люди діють по-різному. Поляки багато в чому подібні до українців. Є відмінності, та вони мені не заважають». 

Гаяне — лікарка, склала тут спеціальний іспит, нострифікувала диплом, у Варшаві має дві роботи за спеціальністю. Поступово дійшло й до особистого життя. 

Виявилося, що питання грошей взагалі непристойно порушувати. На одному з побачень із цікавим графічним дизайнером зачепили тему ФОП (пол. działalność gospodarcza jednoosobowa). Гаяне його оформила, та була не дуже задоволена своїм бухгалтером, отож поцікавилася, чи міг би її співрозмовник порекомендувати свого. Розповідає, що реакція хлопця стала для неї несподіванкою: 

«Після побачення написав: “Не бачу сенсу в наступних побаченнях. Грошей і бухгалтерів обговорювати не можна. Хоч ти і не полька”. Але ж я не спитала ні скільки ти заробляєш, ні скільки відкладаєш».

Згодом Гаяне познайомилася з поляком — нащадком переселенців з України. І ненависть у них спільна.

«Коли познайомилися, я не питала, чий Крим і чи є хороші росіяни. Якось відчувала. А його батько на слово “рускі” реагує дуже гостро. Він ніколи не бачив росіян, не жив з ними поруч, однак передалося розуміння від батьків і дідів. Підписаний на українські групи, які публікують новини українською, і читає з перекладачем. Ми їздили на сімейний обід до його бабці. І провідною темою за столом були Херсон і Каховка. Це ціннісні речі, які нас об’єднують».

Зрештою, переконана Гаяне, варто просто запитувати і спокійно реагувати на почуте. 

«Я стараюся поводитися як доросла людина. Якщо щось дивує чи бентежить, питаю у нього. Якщо він каже, що у Польщі так прийнято, — приймаю. Наприклад, прийти без пари на весілля — непристойно. Ходять з будь-ким, хоч із сусідом. І він теж так ходив із багатьма дівчатами, які його запрошували. У нас же зовсім не так! А ще подарунки. У нас, наприклад, якщо ви йдете удвох, то вдвох купуєте подарунок. А він каже: “У нас якщо тебе запросили, то подарунок із тебе”».

Говорити однією мовою

Кожного разу варто обирати себе, хай як це складно. Наша перша героїня усвідомила, що не зможе жити із русофілом. Не занепасти духом допомагало волонтерство. Разом з командою українців у Люксембурзі організовувала різні акції і події, писала листи, зустрічалася із владою герцогства. На такій акції ознайомилася з американцем. І виявила, що річ не в іноземцях, а в конкретних людях. Марк повністю розділяв її злість і ненависть, був переконаний, що Росія — осередок зла, а Україна переможе. Вони годинами говорили про політику, продумували, як залучити більше грошей на різні цілі. З’ясувалося, що на його балконі у Люксембурзі синьо-жовтий прапор, а сам він збирається в Україну у складі гуманітарної місії. Співпраця непомітно перетекла у стосунки, де є безпечний простір, в якому можна залишатися собою і не боятися бути засудженою за переконання.

Так, здорові зрілі стосунки — це нудно. У здорових зрілих стосунках люди сідають і розмовляють. Тому найголовніше у відносинах з іноземцем — говорити однією мовою.