Війна в Україні

Із тексту закону вилучили положення про демобілізацію військових через 36 місяців служби без додаткових рішень Ставки верховного головнокомандувача. Закон також запроваджує поняття базової військової служби та електронний кабінет призовника. Надається можливість служити засудженим за нетяжкими статтями, також уточнюється перелік осіб, які підпадають під бронювання від військової служби. Окремі зміни стосуються військовозобов’язаних українців, які перебувають за кордоном. Sestry зібрали думки експертів, військових та правозахисників про новації, переваги та прогалини ухваленого законопроєкту.

‍Багатостраждальний закон

Дебати стосовно закону про мобілізацію тривали від грудня минулого року. 7-го лютого його ухвалили в першому читанні, але без урахування пропозицій профільного комітету. Під час підготовки до другого читання депутати подали понад 4 тисячі поправок. Парламент розглядав їх майже 2 місяці. Напередодні голосування засідання Верховної ради затягнулось до глибокої ночі, втім за напівпорожньої сесійної зали.

Під час голосування 11 квітня у парламенті були головком Олександр Сирський та міністр оборони Рустем Умєров, але жодних заяв у сесійній залі вони не робили. Єдиний, хто взяв слово — командувач Об'єднаних сил генерал Юрій Содоль. Він заявив, що ситуація з особовим складом критична: «тримаємо оборону з останніх сил». Президента Володимира Зеленського та прем'єр-міністра Дениса Шмигаля не було у залі парламенту під час розгляду законопроєкту.

‍Що ухвалили — ключові новації:‍

• Чоловіки у віці 18-60 років зобов'язані протягом 60 днів оновити свої облікові дані у військкоматі, центрі надання адмінпослуг або в електронному кабінеті призовника;
  
  
• Громадяни, які перебувають на військовому обліку, можуть в добровільному порядку зареєструвати свій електронний кабінет, але повістки через цей кабінет не розсилатимуть;
  
  
• Військовозобов'язані повинні мати при собі військово-облікові документи та пред'являти їх на вимогу поліції чи працівників ТЦК;
  
  
• Без оновлених облікових даних з військкомату українці за кордоном не зможуть оформити паспорт чи отримати консульські послуги;
  
  
• Замість строкової служби закон вводить поняття базової військової підготовки. Її можна пройти під час навчання у вишах або в тренувальних центрах ЗСУ. Фактично така підготовка почнеться з 1 вересня 2025 року;
  
  
• Підняли штрафи — для фізичних осіб від 17 до 22 тисяч за ухиляння від мобілізації. ТЦК зможе звертатись в поліцію з проханням затримати ухилянта, а також надсилати рекомендований лист з вимогою з'явитись у військкомат. Такий лист вважається врученим, навіть якщо людина його не отримала персонально в руки. Якщо після цього вона добровільно протягом 10 календарних днів не з'явиться в ТЦК, то військком має право звернутись до суду з вимогою позбавити ухилянта водійських прав;

• Можлива мобілізація транспортних засобів, якщо у власності особи перебуває більше одного транспортного засобу;

• Громадяни, які не пройшли військову службу чи базову військову підготовку, не зможуть працювати на державній службі, в прокуратурі чи поліції;

• Надається можливість проходити військову службу ув’язненим за нетяжкими статтями. Засуджені за умисне вбивство, зґвалтування, злочини проти національної безпеки не можуть бути мобілізовані.

Треба бути свідомими того, що тема мобілізації в принципі не може бути популярною в суспільстві, каже голова Українського центру безпеки та співпраці Сергій Кузан, але добре те, що цей закон в принципі проголосований:

— Там є база, яку далі можна буде допрацьовувати. Це й облік, і права військовозобов’язаних, і сам процес мобілізації, і гарантії навчання військових — багато того, чого в нас раніше не було, і ці процеси відбувались фактично вручну.

Водночас, прогнозує Сергій Кузан, навряд чи цей закон безпосередньо вплине на кількість мобілізованих:

— Тому що у нас мобілізація не припиняється. І вона як здійснювалася, так і продовжує здійснюватися. І наші мобілізаційні спроможності вони такі, які є.

Але я дуже сподіваюся, що тепер держава матиме точніші показники і буде зрозумілий оцей наш мобілізаційний ресурс, тобто держава розумітиме, ким може воювати і протягом якого часу

‍Юридичні прогалини

З правової точки зору цей документ має величезну кількість положень, сумнівних з точки зору конституційності: починаючи від вилучення тієї самої норми про строки демобілізації, норми про перекомісії для інвалідів ІІ і ІІІ груп і завершуючи розширенням прав ТЦК та кричущою відсутністю захисту персональної інформації військовозобов’язаних при передачі її під час оновлення своїх даних. Це все проблеми, які ще дадуть про себе знати, ігнорувати їх не вийде, каже юрист міжнародної компанії Quantum Attorneys Дмитро Єфременко:

— Я, зі свого боку, взагалі не бачу нічого, щоб тут могло піти на користь країни і на користь перемоги. І що найголовніше, розумієте, зараз і так суспільна свідомість дуже перегріта. І вже назріває таке свого роду протистояння між військовими і цивільними. Депутати все це прекрасно знають і розуміють, але в силу обставин ухвалюють закон за принципом: я — художник, я так бачу.

Із правового погляду, на мою думку, тут немає позитивних механізмів, покликаних реально вирішити питання з мобілізацією

Відстрочка або бронь

Від мобілізації звільняються особи з інвалідністю, батьки трьох і більше неповнолітніх дітей, якщо вони не мають боргів зі сплаті аліментів, батьків, які самостійно виховують неповнолітню дитину. Також усиновлювачі, опікуни дітей з інвалідністю і недієздатних осіб, громадяни, чиї близькі родичі загинули або зникли безвісти.

Бронь, окрім працівників критичною інфраструктури, можуть отримати співробітники правоохоронних органів, депутати Верховної Ради та їхні помічники (не більше двох), керівники міністерств і їхні заступники, очільники судових органів і судді, представники місцевої влади.

Призову на військову службу не підлягають студенти вишів, які навчаються на денній формі, а також наукові працівники та викладачі.

Громадяни з інвалідністю, звільнені з полону та громадяни віком до 25 років, які пройшли базову військову підготовку, підлягають мобілізації виключно за власним бажанням.

Окремо в законі прописано, що всі мобілізовані мають пройти військовий вишкіл, а також мають право самостійно звернутись до рекрутингових центрів замість примусового призову через ТЦК.

‍Демобілізація — очікувана, але не ухвалена ‍

Найбільш дискусійним стало вилучення з тексту законопроєкту норми про демобілізацію військових, які під час воєнного стану відслужили 36 місяців. Водночас парламент підтримав постанову, яка зобов’язує уряд ухвалити надбавку у розмірі 70 тисяч для військових на передовій, які виконують бойові завдання та найближчим часом внести на розгляд парламенту законопроєкт про ротацію. Окремо протягом 8 місяців уряд має розробити й подати законопроєкт про демобілізацію.

Заміна і час на відпочинок однозначно потрібні, каже політолог в мирному житті, а з 2022-го доброволець військовий ЗСУ Кирило Сазонов. З його слів, військові загалом чекали ухвалення цього закону, мовляв, або голосуйте, або приїжджайте самі до нас. Тож, звісно, за відсутності унормування демобілізації не все влаштовує військових:

— На війні, в окопах насамперед, це дуже важливо, щоб люди мали змогу відпочити. І коли ми бачимо у Києві купу здорових молодиків, а до нас приходить поповнення віком 40+, це не дуже гарно. Чоловік призовного віку має обов'язки захищати права на життя інших людей. Цей обов'язок треба виконувати. Якщо людина не виконує своїх обов'язків, ні про які його права, мова вже не йде. Вибачте, таке життя, не буває прав без обов'язків. Я вважаю, що будь-які обмеження для ухилянтів мають сенс. Якщо ти хворий, якщо у тебе бронь, що завгодно, не так важко сходити до ТЦК та відновити дані.

А щодо демобілізації, ми всі чудово розуміємо, як би нам, тим, хто воює з самого початку, не хотілось би вже за рік бути вдома, нас не буде ким замінити. Бо якщо ми всі підемо додому, хтось у Київ, хтось в Одесу, хтось у Бучу, то завтра там вже будуть росіяни

Про те, що ухвалений закон посилить контроль за ухилянтами, заявив у Вільнюсі Володимир Зеленський:

—  Багато маніпуляцій, російського наративу щодо зриву мобілізації в Україні. Зверніть увагу на факти. Мобілізація постійно триває, як це і має бути, згідно з законодавством, у воєнний час, під час війни. Щодо закону або одного із законів, які стосуються змін у мобілізації, того, що було проголосовано 11 квітня, за запитом військового керівництва, є певні зміни в мобілізації. І є посилення контролю тих, хто ухиляється. Тут зафіксовані деякі зміни до деяких норм, які допоможуть військовому керівництву. Там питання не тільки щодо мобілізації людей, там важливі питання щодо підтримки війська, яке постійно на фронті — відпустки, поліпшення ротації тощо. 

Попри полеміку, чи варто посилати на війну людей мистецтва, питання захисту батьківщини добровольцями не піднімається, оскільки є проявом совісті та індивідуального вибору. Не всі люди мистецтва виявили сміливість стати воїнами в перші дні чи місяці вторгнення. Але їх було чимало. Хтось з них уже мав уявлення про військову справу, хтось навіть був ветераном війни, яку Росія розпочала ще 2014-го року. А хтось тримав зброю в руках винятково муляжну, вживану на зйомках фільмів та серіалів. Так чи інакше, кожний з них мусив надовго призвичаїтися до нової, некінематографічної реальності, де можуть загинути по-справжньому, — і другого дублю вже не буде. Як це сталося для деяких, навічно записаних у небесне військо. Хтось отримав поранення і зміг одужати. Хтось знову повернувся до акторства, оминувши участі попередніх. Так чи так, але війна внесла свої корективи до сценаріїв життя чи не більшості українців, і нові ролі вже не грати, а проживати були змушені й ті, хто їх раніше втілював винятково і в межах безпечного простору кадру.          

Сергій Філімонов, позивний «Філя»

Актор-за-випадком, Сергій був запрошений на знімальний майданчик не-режисером-за-освітою Олегом Сенцовим. І роль у фільмі «Носоріг» стала поки єдиною у Сергія, але знаковою, та й ще у знаковому українському фільмі. Створений у копродукції з Польщею та Німеччиною, «Носоріг» був представлений на Торонтському, Венеційському та Варшавському кінофестивалях, а Філімонов отримав призи як кращий актор на фестивалях у Батумі і Стокгольмі (Українська кіноакадемія назвала його кращим актором 2022 року). Втім, відразу після київської прем’єри в лютому 2022-го, Сергій пішов до війська, продовжуючи робити те, до чого вже 8 років готувався.

Йому не було і двадцяти, коли він отримав досвід Майдану. Потім брав участь в АТО як розвідник, в 2015-му став головою Цивільного корпусу Азов

З 2017-го року з Національним корпусом боровся, зокрема, проти незаконних забудов. Непримиримий активіст, ініціатор громадських, спортивних та освітніх програм, Сергій з моменту повномасштабного вторгнення увійшов до підрозділу «Правого сектору» «Вовки Да Вінчі», підпорядкованого особисто командувачу Сухопутних військ, а згодом став комбатом, воюючи в найбільш небезпечних точках фронту.        

Володимир Ращук, позивний «Артист»

«Російськомовний актор з Маріуполя», як Володимир називав сам себе, він 16-ть сезонів відіграв у київському театрі ім. Лесі Українки, хоча перші два роки в професії грав у маріупольскому театрі (в 2022 році розбомбленому росіянами). У кіно ж його знають за серіалами «Відділ 44» та «Королі палат», а також фільмами «Бобот та Енергія всесвіту» й «Джура-королевич». Імпозантний та харизматичний, він вмів добре говорити і смішити, захоплюючи силою та вібраціями голосу.

Але після того, як його дружина і донька з 24 лютого почали переховуватися в підвалі, рятуючись від російських обстрілів, Ращук записався до піхотного батальйону «Свобода» Національної гвардії України, мотивований знищити загрозу його родині та державі

Не вмів стріляти — навчився. Брав участь в боях за Київ, Бровари, Ірпінь, Бучу, Гостомель, а потім Рубіжне, Сєвєродонецьк і Бахмут. Ще до великої війни мріяв зіграти солдата, але зіграв його, коли ним став, встигнувши між ротаціями знятися у військовій трагікомедії «Позивний “Тамада”». Зараз як лейтенант і командир роти воює на одному з найбільш гарячих напрямків, Бахмутському, і називає війну «святою», як боротьбу за Україну, свободу і можливість говорити українською мовою, на яку свідомо перейшов з російської.

Олег Шульга, позивний «Артист»

Актор дніпровського театру «Віримо» з 1993-го року, Олег пішов на російсько-українську війну (АТО) навесні 2014-го. В 2015-му повернувся лейтенантом, був куратором унікального театрального проєкту про ветеранів АТО «Мистецькі резиденції». А потім, з легкої руки кращого кастинг-директора України, Алли Самойленко, потрапив у кіно — спочатку у фільм «Червоний», потім у «Позивний «Бандерас» і серіал «Доброволець», а також «Снайпер. Білий ворон» і «Довбуш».

У лютому 2022-го, «не маючи іншого вибору, бо й так зрозуміло», як ветеран АТО Шульга знову пішов до війська, витягнувши з комори трохи припорошені пилом бронежилет і розгрузку

Його відразу кинули на Херсонський напрямок, де він воював аж до моменту деокупації Херсона. Тепер він капітан, воює під Бахмутом, наочно виявляючи проти кого, – у полон йому потрапляли справжні судимі ґвалтівники та вбивці. Як тільки війна закінчиться, на Шульгу чекає міжнародна слава, бо вийде фільм Storm School оскарівського лауреата Вінсента Ворда про українця Віктора Коваленка, національного героя Австралії, «творця медалей», який, емігрувавши з України, підняв австралійську збірну з 40-го місця до 1-го.

Дмитро Лінартович, позивний «Світ»

Син відомого актора і режисера дубляжу Костянтина Лінартовича, Дмитро так само, як і батько, грав в театрі та кіно, був актором дубляжу (з 2006-го року). Його роль у фільмі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» 2012-го року зробила його відомим актором в Україні. 2015-го був мобілізований до ЗСУ молодшим лейтенантом, де, в межах служби, почав допомагати телерадіослужбі Міноборони, знімав кліпи на військову тематику, а як бард записав другий поспіль альбом власних пісень. Демобілізувався 2016-го. У лютому 2022-го вже добровольцем пішов на велику війну. Воював спочатку в бригаді ТРО, захищаючи Київ, а потім потрапив до 46-тої окремої десантно-штурмової бригади на Херсонський напрямок. Після звільнення Херсона його перевели в Бахмут. У січні 2023-го в Соледарі отримав важке поранення. За півроку видужав і продовжив свою справу барда, їздив військовими частинами по всій Україні з концертами, співаючи під гітару, як він каже, словоспів. І саме з такою назвою видав друковану збірку поезії.   

Максим Девізоров

Актор Театру драми і комедії на Лівому березі, він є одним з найбільш відомих кіноакторів. Слава до нього прийшла 2019-го року після виходу підліткового телесеріалу «Перші ластівки», а йому тоді було всього 23 роки. Закріпив успіх 2-м сезоном серіалу. Приваблива зовнішність і акторська яскравість подарували Максимові прихильність глядачів, і були помічені продюсерами і режисерами. Того ж року він зіграв в антиутопії «Номери» за п’єсою Олега Сенцова, а в 2021-му — військового у фільмі за реальними подіями «Мирний-21». З лютого 22-го року сам став військовим: як киянин не зміг оформитися в київській територіальній обороні, тому був змушений вступити в львівську 103 оБр ТрО ЗСУ. Його обов’язки — водійські, постійно доставляти БК до лінії боєзіткнення, хоча, каже в інтерв’ю, коло завдань є доволі широким. І, певно, завдання бувають неабиякими, якщо наприкінці 2023-го, відповідно до указу президента, Максима було нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня.

Олександр Печериця, позивний «Артист»

Олександр був залучений до значної частини топових серіалів України, граючи в «Жіночому лікарі», «Столітті Якова», «На лінії життя», «Кріпосній» та ін. Паралельно він робив кар’єру театрального актора в центральному театрі країни, ім. Івана Франка, і надавав свого голосу персонажам найбільших голлівудських блокбастерів, озвучуючи їх українською мовою для кінотеатрального прокату. На момент повномасштабного вторгнення війна його не надто обходила – він до неї не готувався, не вмів стріляти і не збирався воювати. Втім, в лютому 2022-го записався до київської тероборони, потрапив до піхотного 128-го батальйону 112-ї бригади, і був направлений на Харківський напрямок. Кілька разів повертався до театру грати у виставі «Украдене щастя». А з вересня батальйон передислокували до Києва, що дало можливість актору частіше виконувати професійні обов’язки цивільного життя. Аж поки 2023-го року цивільне життя не повернулося до нього в повному обсязі, коли він демобілізувався «за сімейними обставинами».   

Андрій Федінчик

Визнаний красень українського кіно, Андрій здобув славу посеред 2010-х років, коли зіграв в серіалі «Клан ювелірів». І надалі його зовнішність, акторський талант та голос були широко застосовані на  телебаченні («Папаньки», «Кріпосна»), у фільмах («Крути 1918», «Чорний ворон») і в кінотеатральному прокаті («Місія неможлива», «Гаррі Поттер»). Так само він став зіркою таблоїдів та модних журналів і передач, коли побрався з іншою зіркою українських серіалів, Наталкою Денисенко («Кріпосна», «Сага»). І зоряне життя йому не завадило піти захищати Україну — у лютому 22-го Андрій Федінчик став частиною житомирської бригади тероборони.

Свою участь в підрозділі, свій позивний і свої місії на фронт він не озвучує, заявляючи лише те, що «допоки Україна не переможе і поки його серце б’ється, до цивільного життя він не повернеться». Заздалегідь склав заповіт, переписавши все своє майно на дружину

Павло Алдошин, позивний «Лютік»

Той випадок, коли актор став солдатом, маючи досвід кінематографічної війни. Актор харківського «Театру 19» в 2000-х і 2010-х роках, Павло перейшов спочатку до серіалів, а ще до повномасштабного вторгнення, в 2021-му році, зіграв роль «воїна долі» у фільмі «Снайпер. Білий ворон» — вчителя, пацифіста, чоловіка, чию дружину вбивають сепаратисти, і він йде на війну добровольцем, аби помститися. Пізніше, вже на великій війні, він скаже, що досвід зйомок і навички, отримані під час них, йому дуже допомогли. Кінематографічна війна для нього закінчилася і почалося справжня. В його першому бою під Ірпенем у березні 2022-го.

Війна його змінила — і в плані її сприйняття, і сприйняття себе українцем: він не надто звертав на неї увагу, поки вона не встала в повний зріст, те ж саме стосувалося мови, бо він був російськомовний, але з початку вторгнення повністю перейшов на українську

Мотивований трохи інакше, ніж його екранний герой в «Снайпері...», Алдошин воює за Україну та її свободу, але так само мріє повернути всю Херсонщину і рідний Генічеськ з-під окупації. Протягом 2022-го року, після зупинення агресора в наступі на Київ, брав участь в боях за Херсон.

Василь Кухарський, позивний «Актор»

Творець однієї з кращих ролей у нашому кіно — козарлюги Максима у фільмі Мирослава Латика «Максим Оса та золото песиголовця» 2022 року. Ідеально пасуючи для образу, він мав рельєфне обличчя, витисане, немов з каменю, колючий і меткий погляд, швидкі реакції та вправні рухи справжнього воїна – таким запам’ятається Василь Кухарський. Актор з непересічними ролями в Театрі на Подолі («На дні», «Механічний апельсин»), участю в найкращому українському серіалі всіх часів («Схованки») та одному з найгучніших фільмів («Толока»), Василь мав всі шанси стрибнути вище власної голови, настільки його потенціал це дозволяв. Та велика війна це змінила. У лютому 2022-го він пішов до війська, потрапив до 1-го стрілецького батальйону 67-ї оМБр ДУК «Правий сектор», яка брала участь у Харківському контрнаступі, вела бої під Бахмутом та під Кремінною. А у вересні 2023-го Василю добряче дісталося. У лікарні його відвідав оскароносний французький режисер Мішель Азанавічус («Артист»). «Василь перебуває у складному стані, — казав він, — ... але водночас він здатний жартувати. І це означає, що життя перемагає смерть». Втім, за кілька днів після свого дня народження, актор помер. Посмертно був нагороджений орденом «За відвагу» III ступеня.

Євген Світличний, позивний «Жека»

Актор-за-випадком, Євген, любитель «Кримінального чтива», послухав свого тренера, і прийшов на кастинг «Носорога» Олега Сенцова. Хоча мав синці на обличчі, як у свій час Мел Гібсон. І був вибраний. Бо, крім синців, як боєць і чемпіон з фрі-файту, мав досвід майстра змішаних єдиноборств, грав себе, як і просили, і був переконливим. По закінченню зйомок він прийняв запрошення свого екранного побратима, Сергія Філімонова, стати справжнім побратимом - доєднатися до криворізької неформальної групи «Гонор». «Ми на одній ноті, — потім скаже Сергій, — з одного тіста зроблені. Мені пощастило, що я познайомився з Сергієм». Після повномасштабного вторгнення група в повному складі увійшла до 67-ї бригади ЗСУ і стала окремим бойовим підрозділом, а з часом доєдналася до знакового батальйону «Вовки Да Вінчі». Будучи в прямому підпорядкуванні командувача Сухопутних військ, генерал-полковника Сирського (тепер — головнокомандувача ЗСУ), бував в усіх найважчих місцях фронту. Отримав медаль «За військову службу Україні». У березні 2023 під Бахмутом був поранений, але повернувся в стрій. У липні того ж року загинув в бою на Харківському напрямку. Посмертно нагороджений медаллю «За заслуги» III ступеня.

Інтенсифікація атак російських безпілотників з кінця березня завдала величезної шкоди енергетичній інфраструктурі України. ДТЕК, найбільший виробник електроенергії в країні (постачає 20 % електроенергії в країні), щойно оголосив, що втратив 80 % своїх генеруючих потужностей, а 5 з 6 вугільних електростанцій серйозно пошкоджені. Усунення пошкоджень лише в Харківській області коштуватиме 300 мільйонів доларів США і займе до восьми місяців роботи.

За оцінками Світового банку, з початку повномасштабного російського вторгнення втрати електроенергетичного сектору України склали 12 мільярдів доларів США.

Потрібні гроші та гарантії

Україна втомилася від цього замкненого кола, вже розглядаючи ремонт пошкоджених вугільних електростанцій лише як тимчасове рішення. Вона хоче рухатися вперед, докорінно трансформуючи свій енергетичний сектор. Вона має намір побудувати сотні вітрових і фотоелектричних станцій, замість великих вугільних електростанцій.

Проблема в тому, що хоча організаційно та кадрово Україна готова до такої революції вже зараз, війна закриває її компаніям доступ до капіталу та страхових гарантій для нових інвестицій. Про це в інтерв'ю виданню Politico зазначив Максим Тимченко, генеральний директор ДТЕК. За його словами, Євросоюз, а також Європейський банк реконструкції (ЄБРР) і Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) повинні фінансово підтримати Україну в цьому проєкті, надавши їй доступ до капіталу і гарантії, що обмежують ризики.

Переваги «зеленої» дисперсії

Тимченко стверджує, що розподілена зелена енергетика в Україні мала б свої переваги. По-перше, росіяни не зможуть вивести з ладу українську енергосистему, завдаючи ударів по об'єктах, яких будуть сотні по всій країні. По-друге, це був би потужний модернізаційний стрибок для України, і вона пішла б шляхом, який Європейський Союз визначив як пріоритетний. Приєднавшись до ЄС у майбутньому, Україна вже буде країною, яка значною мірою відповідатиме його енергетичним та екологічним стандартам.

Сам ЄС, як підкреслює Максим Тимченко у своєму інтерв'ю виданню Politico, також виграє від цього, оскільки Україна вироблятиме «зелену» енергію і для ЄС, а це прискорить енергетичний перехід усього Співтовариства

Тому гра варта свічок, тим більше, що Україна вже мала успішний дебют у цій сфері. У травні 2023 року ДТЕК у співпраці з урядом Данії запустив вітроелектростанцію потужністю 114 мегават у Миколаївській області. Очікується, що після розширення потужність цієї станції збільшиться до 500 мегават у 2025 році.

Україна не чекає

Що про все це говорять адресати звернень Тимченка? Єврокомісія поки що не бажає коментувати це питання, хоча нагадує, що нещодавно звернулася до країн ЄС із закликом сильніше підтримувати Україну в енергетичних питаннях. ЄІБ вустами свого речника нагадав, що банк нещодавно взяв на себе зобов'язання виділити Україні 2 млрд євро на ремонт критично важливої інфраструктури. Натомість речник ЄБРР досить туманно заявив, що його компанія «розглядає можливість подальшої надзвичайної підтримки... для стимулювання інвестицій приватного сектору в [український] сектор відновлюваної енергетики».

Таким чином, млини європейської бюрократії мелють повільно, але, можливо, позиція самої України, яка не чекає без діла на західні гроші, спонукає політиків до дій. Так, Тимченко оголосив, що його компанія має намір подати «величезний позов» проти Росії за шкоду, яку вона завдала енергетичній інфраструктурі ДТЕК з 2014 року.

А про здатність ДТЕК бути ефективним свідчить те, що міжнародний суд присудив йому $267 млн відшкодування збитків за незаконне захоплення Росією активів цієї української компанії в Криму.

Зі статтею Politico можна ознайомитися тут.

‍

Моніка Андрушевська — волонтерка та польська воєнна кореспондентка. В Україні проживає від моменту Революції гідності. 2014-го разом із добровольцями подалася на схід України. Активно висвітлювала ситуацію в Україні й писала репортажі з фронту. 2019-го Моніка отримала нагороду Спілки польських журналістів за репортаж «Bierz ciało, póki dają» (з польської «Бери тіло, поки дають»), присвячений українським матерям, які шукають зниклих на війні синів. Зараз Моніка активно займається волонтерською діяльністю, а також у рамках співпраці із Центром Лемкіна (Варшава, Польща) збирає докази воєнних злочинів РФ на території України. 

Наталія Жуковська: Моніко, попри те, що торік влітку ви поставили на паузу воєнну журналістику, продовжуєте їздити на передову. Тепер у вас інша місія. Розкажіть про це.

Моніка Андрушевська: Насправді моя місія і ціль незмінні із 2014-го року. Я роблю все щоб розказати світу про все що відбувається в Україні, і допомогти перемогти. І роблю це усіма доступними для мене способами. Насправді те, що відбувається зараз, — це абсолютно те ж саме, що відбувалося й раніше. Просто зараз Росія захопила більше української території. Вбивства людей за прапор, за любов до своєї країни, абсолютні спроби знищення українського народу, ґвалтування жінок, катування полонених — це все було і раніше. Воно не почалося зараз. Сьогодні у російських катівнях досі сидять люди, які були захоплені росіянами у полон ще 2014-го.  

З початком повномасштабної війни ми просто бачимо продовження того, що робила Російська Федерація. Вона намагається знищити Україну

Наталія Жуковська: Моніко, попри те, що торік влітку ви поставили на паузу воєнну журналістику, продовжуєте їздити на передову. Тепер у вас інша місія. Розкажіть про це.

Моніка Андрушевська: Насправді моя місія і ціль незмінні із 2014-го року. Я роблю все щоб розказати світу про все що відбувається в Україні, і допомогти перемогти. І роблю це усіма доступними для мене способами. Насправді те, що відбувається зараз, — це абсолютно те ж саме, що відбувалося й раніше. Просто зараз Росія захопила більше української території. Вбивства людей за прапор, за любов до своєї країни, абсолютні спроби знищення українського народу, ґвалтування жінок, катування полонених — це все було і раніше. Воно не почалося зараз. Сьогодні у російських катівнях досі сидять люди, які були захоплені росіянами у полон ще 2014-го.

З початком повномасштабної війни ми просто бачимо продовження того, що робила Російська Федерація. Вона намагається знищити Україну

Ви співпрацюєте з Центром Лемкіна, який з квітня 2022 року збирає свідчення воєнних злочинів Росії. З чого розпочалась ваша з ними  співпраця?

Центр Лемкіна діє при Інституті Пілецького, який є частиною Міністерства культури Польщі. Його відкрила професор Магдалена Гавін. Інститут Пілецького багато років документував злочини тоталітаризму. Те, що відбувається в Україні — це продовження того ж самого тоталітаризму, який нищив східну Європу впродовж багатьох років. Магдалена Гавін запропонувала мені співпрацю, я погодилась. Насамперед тому, що ідеологія Центру збігається з моїм поглядом на справу. По-друге, це можливість документування злочинів на польському державному рівні. Я сформувала групу, яка працює в Україні і збирає свідчення. У нашій команді, окрім мене, є Ірина Довгань, яку ще у 2014-му році у Донецьку катували росіяни, вона працює разом з чоловіком. З нами також працює Вікторія Годік з Ірпеня. Ми збираємо свідчення про всі воєнні злочини. У травні представлятимемо звіт про розстріл росіянами мирної колони людей на Київщині. Ми вкотре хочемо показати світу, що таке Росія. Донести інформацію про те, що ситуація на фронті є катастрофічною. Не вистачає зброї, снарядів.

Україна потребує допомоги західного світу. Тому що насправді, на даний момент, ЗСУ — єдиний гарант безпеки не лише для України, а й усієї Європи

Я полька, але живу в Україні. Треба всім показати, яка загроза йде зі сходу на нас всіх. 

Скільки на сьогодні вдалось зібрати свідчень жертв воєнних злочинів РФ?

Варшавський офіс Центру Лемкіна, який збирав докази від біженців з України, має майже тисячу свідчень. А ми, працюючи на деокупованих територіях і лінії фронту, вже зібрали біля 700 свідчень жертв воєнних злочинів РФ. І тут важко назвати точну цифру, тому що ми перебуваємо у постійному процесі збору свідчень. Навіть зараз ми не дорахували свідчення з останніх поїздок на Херсонщину. Єдине можу сказати, що цифра постійно збільшується. 

Як і де ви знаходите свідків воєнних злочинів?

Ми працюємо біля лінії фронту та на деокупованих територіях. Іноді хтось нам каже, що в якомусь селі щось відбулося, і ми просто приїжджаємо до сільської ради. У них зазвичай є списки людей, які постраждали. Інколи їдемо до будинків культури, до місцевих фельдшерів, які далі нас скеровують до потрібних нам людей. Часом трапляється так, що під час розмови з людиною, яка пережила полон, вона ділиться з нами контактами людей, з якими перебувала в ув’язненні. Ми намагаємося охопити всі регіони України, які постраждали від російської агресії.

Наша мета — створити карту війни, показати, що всюди, де ступала нога російського військового, відбуваються однакові злочини

На жаль, багато місць, в яких ми працювали, вже перебувають не під контролем України. Наприклад, деякі села під Авдіївкою, Бахмут. Деякі місцевості перебувають прямісінько на лінії фронту. Так, ми не можемо перевірити, що сталося з людьми, які нам давали свідчення про воєнні злочини під Вугледаром. Ми не знаємо чи вони живі. Адже Росія просто стирає із землі населені пункти. Деякі з наших свідків не мали можливості виїхати і не уявляли життя в іншому місці. Особливо це стосується старших людей. У польській мові є такий вислів «Старі дерева не пересаджують в інше місце» — і ці люди вибирали місце смерті.  Це насправді дуже сумно.  

Що вам дається найскладніше під час роботи? До чого звикнути досі неможливо?

Коли ми документуємо свідчення постраждалих, ми не маємо говорити і показувати те, що відчуваємо самі. Це неправильно. Ми маємо говорити про людей, про те, які вони відважні, бо інколи розмовляємо за три кілометри від росіян. Ці люди, ризикуючи власним життям і розуміючи що російські військові будь-якої миті можуть піти знову вперед, однаково говорять про злочини. Найскладнішим є те, що ми працюємо на території, яку постійно атакує Росія. В Україні немає зараз безпечних місць, але є місця особливо небезпечні. Росія весь час атакує деокуповані території, прикордонну зону. Намагається знищити все, що там рухається, у тому числі і нас. До того ж деокупована територія є дуже замінованою. Щойно сходиш з асфальту і вже ризик, що всюди можуть бути міни. До того ж Росія скидає різні форми протипіхотних мін з дронів.  

Моніка, ви також активно підтримуєте родини, рідні яких у полоні. Чим саме допомагаєте?

Я займаюся темою полонених і зниклих безвісти із 2014-го року. Саме тоді перший підрозділ, який я добре знала, батальйон «Донбас», потрапив в Іловайській котел — і дуже багато моїх друзів потрапили у полон. З того моменту я активно займаюся військовополоненими та зниклими безвісти. Підтримка  різна. У мене була нагода допомагати фінансово, також робити різні проєкти, наприклад, за підтримки МЗС Польщі і польського посольства. Також ми робили різні курси для родин полонених, купували телефони, ноутбуки. Але головне у випадку полонених — це інформаційна підтримка. Особливо це важливо для цивільних бранців, яких росіяни захопили ще на початку АТО під вигаданими звинуваченнями. Наприклад, у 2016 році Донецьке МГБ заарештувало 18-річного Богдана Ковальчука, суд ДНР засудив його на 10 років. У нього є лише бабуся і дідусь, він абсолютно немедійна особа. І таким, як він, інформаційна підтримка єдине, що може врятувати.

Чи, наприклад, Олена Пєх, мистецтвознавиця і наукова співробітниця художнього музею у Горлівці. Її арештували у 2018-му, досі вона перебуває у в’язниці. Цю жінку катували, ґвалтували,  доводили до того, що вона різала свої вени у полоні. Її стан здоров’я катастрофічний. Дуже сумно, що навіть в Україні, якщо запитати, кого люди знають із полонених, вони скажуть про «Азовсталь» і все. Ще раніше — Сенцов. Але з вересня 2014 року, наприклад, у полоні перебуває  політв’язень Валентин Вигівський, якого Росія арештувала у Криму і звинуватила у шпигуванні. Він вже 10 років у полоні. Не тільки в Європі, а навіть в Україні ніхто не назве нам ці прізвища, окрім тих, хто так би мовити у темі. Люди просто про них не знають. Тому має бути медійний розголос. Це те, що може врятувати їхні життя. Вони не потраплять на обміни. Те, що ми можемо робити, — це всюди кричати що вони живі і їх треба врятувати. 

2014-го разом із добровольцями ви поїхали на схід України. Як ухвалили таке рішення? Чи не було сумнівів та страху?

Ще студенткою я поїхала на Майдан. Після завершення революції Гідності всі люди, яких я знала, почали їздити на схід. Вже в той момент мені було зрозуміло, що Майдан не закінчився. Його продовження відбувається на Сході. Я не сумнівалася у своєму рішенні. Хоча 10 років по тому я розумію, що в мене не було розуміння на той період, що то є точкою неповернення. На той час я не думала, що залишуся в Україні так надовго, і моє життя проходитиме тут. Коли кажу «тут», то маю на увазі не Україну, а війну. 

Ви досить тривалий час працювали саме воєнною журналісткою. Звідки з’явилося  бажання бути там, де щодня ризик?

Я завжди хотіла бути журналісткою і тому пішла на факультет польської філології. А щодо воєнної журналістики, то вийшло само собою. В 2014-му році після Іловайська я почала писати дописи на Фейсбуці і їх побачив редактор одного польського видання і запропонував писати матеріали про війну для них. Воєнкором мене зробила війна.

Які матеріали для вас є найціннішими?

Я не можу конкретно сказати, що якийсь матеріал є найціннішим. Для мене було цінним те, що я мала можливість писати про українське підпілля у Донецьку, про донецьких патріотів, які залишалися у місті, які корегували вогонь, вели блоги в окупації. Для мене є цінним, що я мала довіру цих людей. І я цим пишаюся. Для мене не є цінним сам матеріал, є цінним те, коли він щось дає. Наприклад, допомогає закрити збір грошей на потреби ЗСУ. Якось я писала про психічну лікарню у Сватовому на Луганщині. У результаті до психлікарні надійшла допомога — і ми хоч на якийсь момент зробили світ цих пацієнтів кращим. І коли Сватове опинилося під окупацією, росіяни викрали наших пацієнтів до Росії. Це було дуже прикро, бо ми здружилися з тими людьми. Деякі польки писали до пацієнтів психлікарні листи. І ті люди думали, що у них є сім’я у Польщі. Для мене є цінним, коли вдається щось змінити на краще.

Я вважаю, що журналістика потрібна для того аби змінювати реальність. Інакше навіщо вона?

Моніко, в який момент до вас прийшло бажання та усвідомлення змінити журналістику на волонтерство? 

Ніколи у мене не було такого бажання. Я почала волонтерити від самого початку. Робила це одночасно із журналістикою. Якщо журналістика не допомагає у вирішенні якоїсь проблеми, якщо репортажі не сприяють допомозі для героїв матеріалу, не допомагають змінити ситуацію, то навіщо така журналістика? Я ж людина, а не гієна.  

У березні 2022-го, ризикуючи життям, ви врятували 30 українців, яких вивезли під обстрілами з Ірпеня на Київщині. Хто ті, врятовані вами, люди?

Цю подію, яка була у моєму житті, я принципово не коментую. Я вважаю, що моя поведінка в той момент не була надзвичайною. І не хочу, щоб говорили, що Моніка Андрушевська є героєм, бо допомогла людям виїхати із небезпечної території. Це знову про журналістику. Там були мої колеги, які просто знімали репортажі, але нічого не зробили, аби допомогти тим людям. Це виглядало так: біжить бабця з важкими торбами, починається обстріл, вона падає на землю. У цей момент підбігають журналісти, вона думає, що вони допоможуть їй хоча б піднятися, а вони просто її фотографують. Це страшно виглядало. Моя поведінка є поведінкою звичайної, а не надзвичайної людини. А ось за своїх колег було соромно, бо вони насамперед вели себе не по-людськи. Хто ті врятовані мною  люди, я теж не знаю. Вони були з різних місць. Там були навіть люди з Гостомеля, які йшли багато кілометрів пішки під обстрілами, щоб втекти з-під окупації. Більшість, звісно, що були із Ірпеня та Бучі.

Чи підтримуєте з ними зв'язок?

Там не було умов для того, щоб обмінятися контактами і потім підтримувати зв'язок. Єдина людина, з якою я обмінялася даними, це дівчинка Вікторія, вона йшла з двома псами і котом, не маючи жодних особистих речей. Після того, як ми опинилися на українському блокпості, ми обмінялися контактами у Фейсбуці. Мене вразило, що вона не забрала особистих речей, робила все можливе, аби врятувати своїх чотирилапих друзів. Ще у машині вона мені розповіла, що є ветеринаркою. Вже тоді я подумала, що не погано мати знайомого ветеринара у Києві. Бо ми часом вивозили тварин, які опинилися під обстрілами, і я не знала, що з ними робити. Тож ми привозили їх до ветклініки, де була Вікторія. Так ми і здружилися. І, до речі, вона працює зі мною у Центрі Лемкіна, ми разом їздимо прифронтовими і деокупованими зонами. Вона є членом нашої команди. 

Як рідні реагують на вашу роботу? Не вмовляють повернутися додому?

Всі мої друзі, з якими я спілкуюся в Україні, це люди, які дотичні до боротьби з Росією. Всі чоловіки, з якими я товаришую, це військові. Вся моя тусовка — це ветерансько-патріотичне середовище. Тому всі прекрасно розуміють, що з ворогом потрібно боротися, бо Москва сама по собі не зникне. Ніхто з моїх друзів ніколи мене не питав: «Чи я не хочу повернутися до Польщі?». Для всіх моя позиція є зрозумілою. А ось серед мого польського оточення тема повернення звучить часто. У мене є лише одиниці друзів у Польщі, які розуміють, що я не повернуся. Досить часто я чула фрази накштал «це війна і не справжнє життя, треба повертатися і жити справжнім життям. Жити комфортно у Варшаві, пити лате із соєвим молоком і ходити на роботу».  

Можливо, я не сильно розбираюся, де справжнє життя, але я бачила справжні смерті. І дуже прикро, що для деяких людей як в Україні, так і в Європі, тільки поява російських танків на сусідній вулиці дасть усвідомлення того, що насправді відбувається

І тільки тоді лусне та бульбашка, в якій живуть ці ілюзії, і люди почнуть бачити, якою катастрофічною є насправді ситуація. Це є війна за виживання, від якої залежить існування не лише України, а й Європи.  Щодо моїх рідних, то моя мама 10 років живе з тим, що вона не знає, чи я жива, поки я їй не напишу. Це не просто, але вона мене виховала як самостійну і свідому людину, яка сама ухвалює рішення. Мої рідні ніколи не намагалися мене в чомусь переконати. Вони розуміють, що я роблю і для чого. 

Коли востаннє були у відпустці? Як проводите вільний час?

Я морезалежна людина. Завжди, коли є така можливість, намагаюся туди виїхати. Море — це моя єдина психотерапія, яку я маю. І тому я зацікавлена у звільненні українського Криму, щоб гарне і тепле море було поближче. 

Чи думали про те чим будете займатися, коли закінчиться війна?

Війна не закінчиться, доки існує Російська Федерація. Може відбутися замороження конфлікту, який однаково згодом повернеться в активні фази війни. Доки існує Росія, вона у різні способи буде пробувати знищити Україну й інші країни, в яких зацікавлена. Бойові дії можуть ставати тихішими на якийсь момент, але згодом повертатимуться. Є такий вислів «Тільки мертві побачили кінець війни». Так і є. Ця війна залишається в нас. Ми однаково будемо нею жити. Тому що ми втратили своїх друзів, коханих, рідних. Та й країна дуже  замінована. Це розмінування на десятки років. Навіть якщо війна матиме заморожену фазу, то однаково будуть втрати серед людей. Бо вони підриватимуться  на мінах.

Також чимало людей буде зламаних психологічно. Ті, які втратили своїх рідних, полонені, за яких їхні родини будуть боротися ще багато років.  Може зрости кількість суїцидів

Повернути зниклих безвісти — це теж складнощі, з якими стикатимуться рідні ще довго. Навіть зараз у нас є матері, які чекають своїх синів із полону 10 років і нічого про них не знають. І після повномасштабного вторгнення таких мам буде десятки тисяч. Це страшно, але це все триватиме довго. Про що я писатиму? Є багато тем, які будуть тривати роками. Я взагалі не думаю про те, коли закінчиться війна. Я не дозволяю собі такі думки. Зараз головне концентрувати свої сили, аби вистояти. Думати про те, що буде після закінчення війни, — маячня. Я навіть не знаю, чи я доживу до її кінця. Але я завжди була і є впевнена, що Україна переможе. Питання — чи доживемо ми до цього моменту. Дуже сподіваюся, що так. І це, до речі, дуже залежить від підтримки ЗСУ — тут і зараз. 

Зґвалтування (в тому числі групове), сексуальне рабство, побиття і каліцтво статевих органів, кастрація, примушування членів сім'ї бути свідками сексуального насильства над близькими... Росіяни зробили сексуальні звірства поширеною зброєю в Україні, ― пише на сторінках британської газети Катерина Бусол, українська юристка, професорка Києво-Могилянської академії та колишня наукова співробітниця одного із найвідоміших світових аналітичних центрів, що вивчає міжнародні відносини ― Chatham House.

Деякі жертви [зґвалтувань] стверджували, що їм одягали протигази на голову, щоб не було чути їхніх криків або щоб задушити їх (Протокол Конференції Комісії з розслідування в Україні 29 серпня 2023 року)

Це не випадково. Як зазначає авторка, «токсичні гендерні ієрархії» вже давно стали нормою в Росії. Росія ― країна системної та глибоко вкоріненої в суспільстві толерантності до насильства над жінками та сексуальними меншинами. Країна, яка майже декриміналізувала домашнє насильство. Країна, де «переслідування геїв досягло апогею, коли ЛГБТК+ рух був визнаний екстремістським». І в якій фемінізм або рухи за права дітей також називають «екстремістськими».

Те, що росіяни дозволяють собі в Україні протягом останніх двох років, є крайнім проявом явищ і настроїв, які виникли задовго до війни. Росія не лише заохочує своїх солдатів до зґвалтувань, але й милує і випускає з-за ґрат тих ґвалтівників, які вирішили воювати проти України.

Комісія ООН з розслідування ситуації в Україні вже задокументувала сотні актів сексуального насильства, часто звірячого, скоєних путінськими солдатами над «дівчатками і хлопчиками, жінками і чоловіками у віці від чотирьох до 80 років». Це насильство відбувалося як вдома у жертв, так і в місцях позбавлення волі або на військових постах. Насильство проти ЛГБТК+ людей ускладнювалося широко розповсюдженою насильницькою гомофобією серед росіян. Крім того, дегуманізуючою була риторика злочинців, причому не лише по відношенню до представників сексуальних меншин, яким вони завдавали шкоди.

Іноді ув'язнення починалося з «процедури прийняття» або «прийомки», під час якої і чоловіків, і жінок змушували залишатися оголеними перед іншими протягом тривалого періоду часу (Протокол)

«Таке сексуальне насильство може офіційно кваліфікуватися як воєнний злочин, злочин проти людяності або грубе порушення прав людини. Воно також може становити елемент геноциду або свідчити про геноцидні наміри Росії щодо українців як національної групи», ― пише Бусол. 

Проблема полягає в тому, що повідомлення про такі злочини в інших збройних конфліктах та притягнення до відповідальності за них, як правило, є трудомістким процесом. Жертвам часто дуже важко подолати сором, вони часто піддаються соціальній стигматизації, а потреба в їхній безпеці та охороні здоров'я є більш нагальною, ніж притягнення винних до відповідальності.

Тож як зробити пошук справедливості швидшим та ефективнішим? Українська юристка постулює три шляхи. 

Деякі жінки, які пережили зґвалтування, вирішили покинути свої сім'ї, домівки та громади через сором і стигму, пов'язані зі зґвалтуванням (Протокол)

По-перше, Міжнародний кримінальний суд, який досі видавав судові ордери на арешт у зв'язку з депортацією українських дітей і російськими нападами на енергетичну інфраструктуру України, повинні робити те саме з особами, які вчинили задокументоване сексуальне насильство.

По-друге, прокурори не лише з України, а й з інших країн повинні мати можливість переслідувати російських сексуальних злочинців ― на основі так званої універсальної юрисдикції. Згідно з цим принципом, будь-яка країна має юрисдикцію щодо осіб, які вчинили чітко визначені злочини, що вважаються особливо небезпечними для міжнародної спільноти. «Прокурори, які працюють над українськими справами по всьому світу, повинні надавати пріоритет сексуальним злочинам», ― зазначає Катерина Бусол.

Жертва одного з інцидентів була вагітною і марно благала солдатів пощадити її. Через кілька днів у неї стався викидень (Протокол)

І третій шлях: дії української системи правосуддя. У вересні 2022 року в Генеральній прокуратурі України було створено спеціальний підрозділ з розслідування воєнних злочинів, пов'язаних із сексуальним насильством. Його очолила прокурор Ірина Діденко. Завдання підрозділу ― зробити так, щоб жертви, які тепер мають більший і простіший доступ до фахівців обох статей (психологів чи прокурорів), більш охоче повідомляли про злочини, скоєні проти них окупантами. 

Адже справа, підкреслює Бусол, не лише в тому, щоб переслідувати злочинців, але й захищати постраждалих, розвиваючи їхню чутливість, пам'ятаючи про пережиті травми, вдосконалюючи систему захисту свідків.

З іншого боку, військові сексуальні злочинці та їхні керівники (принципали) також повинні нести відповідальність своїм майном. Те, чим вони володіють, має бути передане безпосередньо людям, яким вони завдали шкоди. Таку форму відшкодування відстоювали, зокрема, два нобелівські лауреати, доктор Деніс Муквеге, конголезький громадський активіст, і Надя Мурад, єзидка та посол доброї волі ООН для жертв торгівлі людьми.

У березні 2022 року в одному із сіл Чернігівської області російські збройні сили окупували будинок жертви протягом 20 днів. Щоночі командир підрозділу спав з 16-річною дівчиною, ґвалтував, душив і бив її, погрожував вбити її родичів, а солдати з його підрозділу вчинили групове зґвалтування (Протокол) 

Для київського адвоката проблема російських злочинів і злочинів на сексуальному ґрунті ― це не лише біда, а й своєрідний шанс для України. Адже після війни країна повинна «привести своє кримінальне законодавство у відповідність до міжнародного права, криміналізувавши всі види сексуальних злочинів і запровадивши положення про командну відповідальність, що дасть можливість карати не тільки безпосередніх виконавців, а й їхніх начальників.

На думку дослідниці, Україна має вийти з цієї війни як країна із сучасною, повністю рівною правовою та соціальною системою, що відповідає найвищим демократичним стандартам. Участь жінок в управлінні державою має бути розширена на всіх рівнях, а громадянське партнерство має бути поширене на чоловіків-геїв ― особливо тому, що багато з них захищають батьківщину.

Один з тих, хто вижив, заявив: «Це було зроблено тільки для того, щоб принизити нас як людей» (Протокол)

Тільки тоді з трагедії, яка спіткала багато тисяч українських жінок і чоловіків, вийде якесь тривале добро. Лише тоді зло перетвориться на катарсис, а послання Революції Гідності «Права людини понад усе» ― нарешті буде виконане.

‍

Читайте оригінал статті: https://www.theguardian.com/commentisfree/2024/mar/25/russia-weaponising-sexual-violence-ukraine-values

‍

‍

‍

Російська Федерація у своїй агресії та терористичних ударах по цивільному населенню та об’єктах критичної інфраструктури, а також безпосередньо на полі бою ставить собі за мету не лише вбивство українців і захоплення нових українських територій. Ці удари та атаки слугують ще одній меті — проведенню тестувань свого новітнього озброєння та поліпшення тактики використання наявного для майбутньої війни з НАТО. 

Про це, зокрема, свідчить використання РФ для ударів по Києву свого найсучаснішого та найкоштовнішого озброєння. 25 березня 2024 року столиця України зазнала удару гіперзвуковою ракетою 3М22 «Циркон» (SS-N-33). Це була вже друга атака після ворожої спроби 7 лютого. Однак якщо тоді це була одинична ракета, яка зрештою впала та вибухнула на дорозі житлового масиву на околиці столиці, то зараз це був одночасний удар двома ракетами. 

Як повідомило Командування Повітряних сил, обидві летіли за балістичною траєкторією і були перехоплені. Але навіть збиті ракети падають, а якщо їх збивають над містом — падають просто на нього. У результаті, одна з них влучила у художній вищий навчальний заклад. 

Для Кремля використання ракети «Циркон», для якої декларують можливість прориву будь-якої протиракетної оборони, у випадку удару по Києву не несе жодної військової цінності. Вага її бойової частини у 150 кг значно менша за 500-кілограмову у балістичній ракеті «Іскандер» (SS-26 Stone) або аеробалістичній Х-47М2 «Кинджал» (AS-24 Killjoy), під постійними ударами яких перебувають міста України. 

Більше того, ця ракета безпорадна у своєму конвенційному виконанні, бо 150-кілограмова осколково-фугасна бойова частина не може завдати настільки значної шкоди, щоб виправдати її величезну вартість. Бо у «Цирконі» використано прямоточний гіперзвуковий двигун, який у десятки, якщо не сотню, разів дорожчий за звичайний твердопаливний двигун балістичної ракети. 

Саме тому для своєї головної мети «Циркон» має оснащуватись термоядерною бойовою частиною, вага якої також становить 150 кг, але потужність вже становить 300 кт (приблизно, як 20 бомб скинутих на Хіросіму).

А його цілями мають стати авіаносні ударні групи країн НАТО, наземні стратегічні об’єкти та міста

Наразі, за офіційною публічною інформацією, Київ прикритий найпотужнішим зенітним ракетним комплексом Patriot, який передали Силам оборони України партнери. І він виконав своє завдання, що не могло не розлютити всю кремлівську верхівку. А це означає лише те, що РФ продовжить бити «Цирконами» по Києву. 

Ворог буде вносити у ракету зміни, міняти траєкторії та напрями, збільшувати потужність залпів, комбінувати «Циркон» з іншими ракетами в одному пуску. Аж до того моменту, поки Patriot не впорається. А вже після цього на стіл Путіна ляже депеша, що «Циркон» ефективно прорвав протиракетну оборону західних комплексів.

Тих самих, що прикривають Варшаву, Таллінн, Берлін та багато інших міст, а також авіабази, порти, електростанції, греблі тощо. Які висновки зробить після цього Путін, передбачити не складно

І попри те, що це може здаватись лише припущенням, треба згадати, як саме через такий шлях намагались пройти всі інші сучасні розробки РФ. Як тільки Україна отримала та розгорнула Patriot, ворог спробував використати проти нього ОТРК «Іскандер». Про який також говорили, що він легко прориває протиракетну оборону. У новинах показували зони їхнього ураження з Калінінградської області та продавались футболки з написом «Не смешите мои “Искандеры”».

Після того, як Patriot багаторазово продемонстрував свою ефективність у перехопленні балістичних ракет «Іскандер», Кремль вдарив Х-47М2 «Кинджал», який особисто Путін назвав ракетою, що здатна перехоплювати «всі наявні та перспективні комплекси протиракетної оборони»

У результаті і ці атаки були відбиті — як одиничні, так і масовані концентровані комбіновані удари. Наприклад, 16 травня 2023 року був одночасний удар балістичними та аеробалістичними ракетами, для відбиття яких комплекс за пару хвилин випустив понад 30 зенітних ракет. 

Саме тому тепер у РФ намагаються не згадувати ані про спробу насмішити «Іскандерами», ані про реальні можливості Х-47М2 «Кинджал». А всі надії отримати результат направлені вже на ракети «Циркон». Інакше б Москва ніколи не пішла на ризик розкрити його реальні характеристики та можливості. Кремль ще перед ударом чудово розумів, що уламки цієї найновішої та найсекретнішої ракети, повноцінне зображення якої ніколи не публікувались, будуть детально вивчені та всебічно проаналізовані не лише в Україні, а й у країнах НАТО.

Але пішов на цей вимушений крок і фактично розкрив свій пік технологічних можливостей

Тому для отримання висновку, що «Циркон» здатний прорвати протиракетну оборону, у міноборони РФ зроблять все можливе, бо його розробка тривала понад десятки років та проводилась багатьма науково-дослідними інститутами, витягнувши мільярди доларів. Інакше необхідно буде шукати винних у створенні безпорадного озброєння. 

А досягти цього РФ зараз значно легше, ніж у травні 2023 року. Ні для кого не секрет, що без постійної передачі зенітних ракет та додаткових систем українська ППО буде ставати все менш ефективною. Зрештою це призведе до того, що «Циркон» прорве його захист. Після чого у Кремлі будуть впевнені, що європейські міста тепер беззахисні перед російським озброєнням. Саме тому Україна потребує посилення ППО не лише заради захисту життя, а й для того, щоб у Путіна не було впевненості, що він може вести ультимативну розмову, розмахуючи своїм новітнім озброєнням.

А це означає потребу України у зенітних ракетах та збільшенні кількості систем протиракетної оборони — і насамперед Patriot

Бо, зрештою, саме цей комплекс виконує не лише задачу перехоплення ракет. Це ще й найдалекобійніший комплекс для знищення літаків з можливістю дістати ворога на дальності 160 км. А це означає і шанс відігнати російську тактичну авіацію, яка постійно використовує плануючі бомби. Водночас не лише для ударів по позиціях на фронті, а й по українських містах, зокрема, другому за розміром Харкову.  

Катерина Приймак — українська ветеранка, парамедикиня, одна з лідерок жіночого руху «Veteranka». Разом зі своїми посестрами вже понад вісім років успішно бореться за гендерну рівність у війську. Працювала у команді, що займалася створенням адвокаційного правозахисного проєкту «Невидимий батальйон». На війну потрапила у 21-річному віці. Пройшла Майдан і восени 2014-го доєдналася до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» — до батальйону «Госпітальєри». Разом з ними брала участь у боях за Піски біля Донецького аеропорту та шахти «Бутівка». 

‍Наталія Жуковська: Катю, разом із посестрами ви є співзасновницею жіночого руху «Veteranka», який уже 8 років займається захистом прав жінок у збройних силах і добровольчих батальйонах. Чим для вас особисто є жіночий ветеранський рух?

Катерина Приймак: Це справа мого життя. Я бачу в цьому величезний потенціал спільноти, яка може змінити країну. Наше завдання — передати Україну нащадкам у кращому стані, ніж ми її успадкували. Насправді питання жінок в армії набагато глибше, ніж ми про це думаємо. Я вважаю, що світ й армію зокрема потрібно переформатувати на жіночий формат.  Жінки у політиці й у війську можуть багато чого змінити на краще. У нашій спільноті зараз до тисячі жінок. Серед них двісті, які потужно включені в адвокаційну роботу. Так, це невелика команда, але люди, які хочуть щось зробити, здатні впровадити зміни й таким складом. Насправді, ми відкриті до того, щоб масштабуватися. Наразі ми працюємо переважно у Києві, але у регіонах теж є дуже багато роботи. Ми відкриваємо осередки по областям України. І нам дуже там потрібні жінки, які можуть взяти на себе відповідальність і працювати разом з нами. 

Які зміни відбуваються? Про що сьогодні можна говорити? 

По факту зміни почалися лише у 2018 році. Відкрилися бойові посади для жінок — і це наше досягнення. Але весь сектор безпеки та оборони поступово потрібно робити придатним для жінок. Є зміни й у матеріально-технічному забезпеченні. З моменту повномасштабного вторгнення з’явилася жіноча форма, але щоправда, поки що лише літня. Прийняли на забезпечення білизну.

Однак, на мою думку, краще жінкам давати так звані ваучери, аби вони самі обирали, що їм носити. Ми вийшли на партнерство з одним відомим брендом, які виробляють дуже якісну білизну. Будемо її відправляти жінкам і тестувати

Серед наших досягнень — законодавчо описуються умови декрету для чоловіків і жінок. На жаль, поки що не просто з медичною допомогою жінкам на фронті. Дуже ускладнений доступ до медичних закладів, бо вони розташовані далеко від лінії фронту. Це те, за що ми боремося. Щодо забезпечення жінок,  наприклад, прокладками і тампонами, це теж проблема. Йдеться про тих дівчат, які перебувають безпосередньо на «нулі» і не можуть поїхати купити ці засоби до магазину. Це питання закривають волонтери. Що не вдалось ніяк змінити — це бюрократію. Армія сама себе цим знищує. Всі чули легенди про українську паперову армію. Це потрібно негайно змінювати. Як і механізми кар'єрного зростання та принципи рекрутингу.  

Що треба зробити, аби нарешті поняття «сексизм» зникло в армії?

Не всі жінки та чоловіки призначені для служби. Це факт. Однак зараз така ситуація, що для служби призначені всі. І всі мають зрозуміти, що немає куди діватися, ми маємо робити все для перемоги. Будь-який професійний відбір здатен зруйнувати гендерні маніпуляції. Якщо тобі дають працювати і ти демонструєш свій професіоналізм, то це нівелює будь-які питання щодо того, що ти жінка і що ти тут робиш.

Проблема у тому, що чоловіки ще не зовсім здатні сприймати тих жінок, які мають більші  за них досягнення

Один із напрямків діяльності жіночого руху «Veteranka» — адвокація прав військовополонених. Що найскладніше у цьому питанні? 

По-перше, ми не можемо охопити все одразу. Звичайно, ми взаємодіємо з організаціями-партнерами — Центром громадянських свобод або   Координаційною радою, яка займається обмінами. Ми воюємо з країною, яка не дотримується жодних міжнародних норм і конвенцій. Серед полонених багато жінок, які не мали б взагалі там бути, бо не є комбатантами. Наприклад, ті ж медики, які працюють без зброї. Або цивільні, які взагалі не можуть бути полоненими. Але людей викрадають, утримують у жахливих умовах з тортурами. Тож у цьому випадку дуже складно говорити про якусь адвокацію. У нас просто зв’язані руки.

Ми виходимо на міжнародний рівень. Кричимо про це де тільки можемо, адже головне — не мовчати

Щодо проблем після повернення з полону, то їх багато. Часто цим людям не має куди повертатися. Їхньою реабілітацією на державному рівні мало займаються. У держави критично не вистачає ресурсу зробити їм вчасні виплати, надати якісні медичні послуги. Більшість тих, хто повертаються з війни, — люди, які втратили мобільність, здоров'я і мають інвалідність. Ми маємо усвідомити, що наше життя вже навряд чи буде таким простим, яким було до повномасштабки. Кожному з нас на своєму місці потрібно докладати чимало зусиль аби  ветерани, повернувшись  з війни, мали гідні умови праці, доступ до освіти.  А зараз, на жаль ситуація виглядає так, що вони не завжди можуть вийти з дому, тому що  за порогом — не інклюзивний простір.  

У вас чимало волонтерських програм з допомоги військовим, реалізація яких потребує чималих грошей, оренди приміщень, працівників.  Якими є джерела надходження коштів на проєкти жіночого руху«Veteranka»? 

Волонтерський штаб  — це волонтерський штаб. Ми тільки нещодавно взяли фінансування у міжнародного фонду «Відродження». Нам дали гроші на  півроку роботи штабу. Те, що ми збираємо на ЗСУ, ми не витрачаємо на команду. Ми звертаємося до міжнародних організацій, які підтримують нашу діяльність, — наприклад, «ООН Жінки-Україна». Із українських нас підтримує Український ветеранський фонд.  

Катю, попри те, що законодавство створює рівні умови служби для чоловіків та жінок у ЗСУ, лише невелика кількість військовослужбовиць отримують офіцерські звання, і ще менша — вище офіцерське звання. Найвищі посади в армії досі не для жінок?

Чим більше стає жінок в армії, тим більше їх в офіцерському складі. Однак зазвичай є скляна стеля та велика нерівність. Жінці набагато важче йти кар'єрними сходинками. Багато наших посестер чекають на звання роками, маючи при цьому величезний бойовий досвід. До того ж варто розуміти, що жінки самі іноді ставлять собі бар'єри у лідерстві. Відмовляються від посади і підвищень, побоюючись брати на себе відповідальність.

Насправді жінки — величезний потенціал армії, бо вони йдуть туди добровільно. Проте часто сама ж система створює їм перешкоди. Та жінки є дуже мотивованими, їх потрібно ставити хоча б на середнє командування

Торік у березні ви були у складі офіційної делегації України і виступали на 67-й сесії комісії ООН зі становища жінок. Що насамперед намагалися донести західним партнерам та як сприймали ваш виступ?

Я говорила про історії жінок, жіноче лідерство в армії, яке здатне бути рушійною силою тих змін, які так необхідні. За непідтвердженою гіпотезою, чим більше жінок були б дотичні до ухвалення рішень, тим менше було б зайвих смертей.  Було б більше простору для діалогу. Ми не говоримо про діалог з ворогом, ми говоримо про діалог всередині суспільства. Для нас гендерна рівність — це не самоціль, це лише індикатор. Армія — це не тільки бій, це, зокрема логістика, менеджмент. І саме жінки здатні вирівняти Soft skills, про важливість яких говорять в усьому світі. В армії їх немає. Жінки можуть це змінити. 

Як гадаєте, чи всі будуть воювати — і чоловіки, і жінки пройдуть через Збройні сили?

Я не знаю, як буде, але так чи інакше, війна торкнеться абсолютно кожного. Це 100%. Я не знаю, скільки горя нам ще судилося пережити. Я не можу навіть уявити, але воно торкнеться кожного. 

Понад третину свого життя ви у війні. Які почуття виникають від усвідомлення цього факту?

Насправді мої роки проходять досить цікаво. Я не можу сказати, що чогось позбавлена як людина. Єдине, ми всі позбавлені мирного життя. Моя робота пов'язана з горем, втратами, проблемами після війни. Мені дуже шкода цих молодих років і тому я йду далі, бо розумію, що вони не можуть бути викинуті даремно. Ми маємо дійти до якогось логічного кінця. 

Що спонукало вас, випускницю Педагогічного університету імені Драгоманова, у 21 рік піти на війну?

Насамперед — Майдан, революція Гідності. По-друге, відчуття чогось великого, за що ми стоїмо. Знаєте, коли ви дивитеся на це по телевізору, вам набагато страшніше. А так ти щось робиш. Переживати це всередині подій легше. Звісно, було страшно. Але це нормально. Страх є у всіх. Боялася як медик, що не витримаю побачених жахливих речей. Був страх померти. В один момент у мене сталося велике вигорання — і я ухвалила рішення йти з війська. Але не можу стверджувати, що ця участь знову мене не наздожене.

Як вас на той момент сприймали чоловіки на війні? 

Я була у Добровольчому українському корпусі. Я досить швидко знайшла спільну мову з чоловіками. Але були й такі, хто сміявся і казав: «Ти така легковажна». Одного разу, коли я була командиром групи, прийшов новий стрілок у вогневу підтримку. Він намагався мене лишити на позиції, не їхати за пораненим, тому що там небезпечно. Я над цим посміялася. Можу сказати, що я стикалася і з побутовим «сексизмом» і, навпаки, з підтримкою. Мені завжди приносили якісь смаколики, бо ти — дівчинка.

Ми маємо використовувати сильні сторони та потенціал кожного. А для того, щоб його використовувати, треба цінувати людей. Прийшла людина на службу — чоловік чи жінка — подякуйте їй

Мобілізація: чи є користь від тих людей, яких примусово забирають на вулицях і відправляють на полігони?

Я знаю історії, коли такі люди ставали потужними воїнами. Знаю й інші історії. Треба розуміти, що люди різні. З особовим складом потрібно працювати, особливо над їхньою психологічною підготовкою. На жаль, у нас більшість психологів в армії не професійні. Вони роблять купу паперової роботи замість того, щоб працювати з людьми. Я проти того, щоб людей забирали  «пачками» на вулиці, залякуючи їх. Це не про права людини.

Але ми не маємо чекати, коли нас схоплять. Ми маємо йти захищати країну, бо це наш дім

На жаль, армія не спілкується з людьми. Тому вони й бояться. Потрібно розповідати, що крім «нуля» є ще й перша, друга, третя лінії оборони. Є паперова, айтішна робота, розвідка. Є чим займатися і без зброї в руках. Однак цього людям не пояснюють. Натомість, ми щодня бачимо новини про ТЦК, як людей забирають силою. Треба зрозуміти, що від таких дій мобілізаційний потенціал буде падати. 

Щоб ви сказали тим, хто боїться мобілізації?

Не бійтеся. Від долі не втечеш. 

Катю, а як ви ставитесь до того, що люди втомились від війни?

Ті, хто так говорять, не уявляють, як втомилися ті, хто сидять в окопах уже два роки. Ми у ситуації, де суспільство у повній дупі несправедливості. Де ніхто не хоче, щоб їхні близькі гинули, але ті, хто туди вже пішов, в їхніх близьких немає вибору. Чому ці дорожчі, ніж ті? Чому моє життя дорожче, ніж його чи її життя? Багато хто говорить, що вони не створені для війни. Але ж  фактично ніхто не створений для цього. Ми всі створені для життя. Ми ж не знаємо, хто з тих, хто не у війську, є волонтером, наприклад. Коли був наступ на Київ, тоді кожен ним був. Але це дуже швидко закінчилося — і люди далі живуть своїм життям. Але це не правильно. Не можна забувати, що війна триває.  Якщо ти підприємець, подумай, як можеш переформатувати своє виробництво на ВПК і залучити людей. Якщо ти вчитель, більше закладай на майбутнє захисних ідей дітям під час навчання.  Кожен з нас має  робити більше. 

Час від часу лунають думки про перемовини з ворогом, бо війна затягується, немає чим воювати, люди закінчуються….  Як ви реагуєте на такі тези?

Я не можу назвати себе експертом у геополітиці, але  знаю,  що перемовини і перемир'я — це все фікція і профанація. Росія використає цей час для підготовки до нової війни. Але і нам потрібен час. Питання в тому — як ми його використовуємо? 8 років ми дивилися, як у нас по черзі вибухають склади з боєприпасами. Цікаво, чому це ставалося? Хтось скаже про зрадників в армії.  Так, вони досі там є. Людям потрібно об'єднуватися, щоб подолати це все. При тому, що я критикую армію, я знаю дуже багато випадків, де люди у війську служать на своїх місцях, створюючи команди, бережучи своїх людей, налагоджуючи комунікації з іншими.

Нам потрібно всім  різко подорослішати, зрозуміти, що будь-які перемовини, будь-яка здача наших позицій, означає те, що ми втратимо ще більше

Чи змінився характер війни, якщо порівняти 2014-й рік і зараз? 

У 2022-му році у мене було понад два тижні ротації на Херсонщині. В один день там відбувалося все, що у мене було сумарно за рік на шахті «Бутівка» й у районі Донецького аеропорту. Ви собі не можете уявити інтенсивність цих бойових дій, героїзм людей, які там весь час перебувають. Ти заходиш в абсолютно іншу реальність випаленого лісу, де навкруги багато  людських останків, які не встигли позбирати. Мій загиблий друг збирав в наплічник залишки своїх побратимів. Інший — допивав у цьому лісі воду, яка лишилася від мертвої русні. Щодо техніки, то в тебе одна машина, яка для  забезпечення, вивезення поранених і для особового складу. Те, що я розказую, — це досвід десантно штурмової бригади, яка перебуває на передовій.     

А як вдається справлятися з стресом і побаченими на війні жахіттями?

Хороша команда людей, яким довіряєш, й антидепресанти. Зараз я в терапії. Потрібно давати собі можливість відпочивати й відновлюватись. Моя найбільша проблема — постійний потік інформації. Коли здається, що твій комп'ютер вже перевантажений, а ти кожну хвилину комусь відповідаєш, відписуєш або про щось домовляєшся. Для мене це найважче. 

Що потрібно для того, щоб ми перемогли ворога, який нас перевищує і в зброї,  і в людській силі? 

Нам потрібно міцніше триматися за ідею. Змінювати принципи, де ми можемо протистояти силі. Так чи інакше питання не тільки у перемозі, а ще й в довгостроковому подальшому захисті. У нас немає стратегічних планів, тому що ми як нація не встигаємо стратегувати. Нас постійно душать війною. Раз на 50 років, а то й частіше. Особисто я просто чекаю, поки весь світ захлинеться у крові одне одного. І тоді ми всі будемо вже не у гібридній, а реальній 3-й  світовій, після якої архітектура світу перебудується і з'являться нові сенси.

Нам потрібно забезпечити якісне економічне зростання. Насамперед — розвивати військово промисловий комплекс

Якою мрієте побачити Україну?

Хотілося би побачити її хоча б відбудованою. Щоб ветерани повернулися до звичного життя. Стали знову лікарями, вчителями, айтішниками, фермерами. Ми всі зараз дуже хворі на війну. Її наслідки нам ще довго доведеться розгрібати.  Хотілося би просто пожити людьми.

Чи буде легше після перемоги? 

Так, буде легше, тому що ми будемо менше помирати і менше горя буде у родинах. Але буде дуже багато роботи щодо відновлення та відбудови країни. Криза мине — і ми у спокійному темпі це все теж подолаємо. 

Відбулися два прямі влучання по ДніпроГЕС, в результаті яких ГЕС-2 серйозно постраждала. «Наслідки ми прорахуємо протягом дня і стане ясно, чи зможе хоча б в обмеженому режимі працювати ГЕС-2», — повідомляє директор Укргідроенерго Ігор Сирота.

Зараз на станції пожежа вже локалізована. На місці працюють надзвичайні служби та енергетики, долаючи наслідки авіаударів. Загрози прориву немає. Автомобільний рух на дамбі ГЕС перекрито, але ситуація на плотині станції контрольована. Але очевидно, що після підриву Каховської ГЕС росіяни не заспокоїлись і намагаються спричинити нову екологічну катастрофу.

Також після удару по ДніпроГЕС стався витік нафтопродуктів у річку Дніпро, повідомляє Держекоінспекція. Фахівці встановлюють масштаби катастрофи.

За словами міністра енергетики України Германа Галущенко, вночі здійснено наймасштабнішу атаку на українську енергетику за останній час. Харків залишився без світла. Метою атаки є не просто пошкодити, а спробувати знову, як і минулого року, спричинити потужний збій в роботі енергосистеми країни.

«На жаль, є влучання та пошкодження об’єктів генерації, системи передачі та розподілу електроенергії в різних областях. До того ж через обстріл знеструмлено одну з ліній електропередачі, що живить ЗАЕС», — розповідає міністр.

Укрзалізниця заявила про декілька знеструмлених ділянок і задіяння резервних схем живлення та тепловозів, аби всі потяги продовжували рух. Повідомляється про затримки деяких рейсів.

Ракетні обстріли РФ здійснила в Одесі, Дніпрі й області, Харкові, Вінницькій області, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницькому, Львівській області, на Сумщині, Івано-Франківщині та Полтавщині. Внаслідок них постраждали люди та десятки будинків. У Хмельницькому двоє людей загинули, щонайменше вісім постраждали, в Запоріжжі три людини загинуло і 15 постраждали. Російський дрон влучив у маршрутку з людьми на Чернігівщині, а їхня ракета — у тролейбус, який їхав через дамбу ДніпроГЕСу.

На тлі масштабних обстрілів Financial Times з посиланням на три інформаційні джерела повідомляє, що США закликали Україну припинити атаки на енергетичну інфраструктуру РФ (НПЗ), адже удари безпілотників можуть призвести до підвищення світових цін на нафту і спровокують помсту. При цьому американські ЗМІ не повідомляють жодних новин про таку необхідну зараз американську допомогу в прикритті українців, наших міст та стратегічних об’єктів.

‍

Наталія Жуковська: Олю, про що ваша книгу «Як війна нас змінює»?

Ольга Волинська: У передмові я писала, що ми, українці, живемо в умовах війни з 2014-го року, але повномасштабне вторгнення в одну мить обнулило нас і зруйнувало всі наші плани, відчуття стабільності та безпеки. У мене виникла ідея зібрати досвід простих українців, які не мають таких трибун для виступів, як, наприклад, депутати, президенти чи навіть активісти. Але їхній досвід є дуже цінним і буде зрозумілий кожному читачу. Для спілкування ми обрали формат інтерв'ю. Таким чином прагнули  зберегти ідентичність і правдивість — коли кожен розповідає, як саме війна вплинула на нього, змінила і що він переосмислив або втратив.

У книзі — 12 інтерв'ю з українцями абсолютно різних мирних професій. Наприклад, це священик, онучка письменниці з Маріуполя, яка була першою жінкою, що ввійшла до Української спілки письменників і померла у підвалі в Маріуполі в умовах гуманітарної катастрофи. Є розгорнуте інтерв'ю про убитого фотодокументаліста Макса Левіна. Це також історії лікарів, які у Бучі працювали під обстрілами і робили операції пораненим дітям та дорослим.

Спілкувалися також з жінкою, на очах якої з танку російські військові убили її 13-річного сина. Історичного, культурного і правозахисного контексту книзі додали розмови з українськими інтелектуалами. Зокрема, з лауреаткою Нобелівської премії, правозахисницею Олександрою Матвійчук, режисеркою Алісою Коваленко, журналістом та блогером Айдером Муждабаєвим. Вони пояснюють іноземним читачам глибокий контекст російсько-української війни.  

Що стало поштовхом до  написання книги?

Мій власний досвід. На другий день повномасштабної війни я з шестирічним сином виїхала у нікуди. Спершу тимчасового прихистку шукали у Польщі, а згодом опинилися в Австрії, де зараз і живемо. Одного дня я подумала, що оскільки можу писати, то можу бути корисною на так би мовити  «інформаційному фронті». На той момент я розуміла, що німецькомовна аудиторія співчуває українцям, але має досить поверхове уявлення про те, що відбувається в Україні. Книга вийшла німецькою за підтримки австрійського видавництва Verlag Klingenberg.

Я хотіла, щоб звичайні австрійці та німці зрозуміли, через що зараз проходять українці у боротьбі за цінності демократії та свободи. Зрозуміли, що це не лише наша справа. Це стосується і кожного європейця. Український оригінал не опублікований, але сподіваюся, що з часом буде. Хочу видати також й англомовну версію.

Це наша спроба повернути увагу до України і нагадати що війна триває й досі

Яка з історій вас як авторку вразила найбільше?

Мене вразили всі історії, бо це втрати. Але найбільше — про 13-річного Ростислава Пічкура. Вони з сім'єю намагались евакуюватися з Київщини і потрапили на колону російської техніки. Ростислав був єдиним довгоочікуваним сином. І на той момент його мама була вагітною. Вони з ріднею виїжджали машиною. Щойно зрозуміли, що по ним стріляють — вискочили з автівки і почали втікати. По ним стріляли, як по «живим мішеням». В якийсь момент хлопчик піднявся з землі подивитися, де батьки. І по ньому росіяни одразу відкрили вогонь. Він загинув на місці. Батькам довгий час навіть не давали можливості забрати тіло дитини. У них згоріла машина з собакою та усіма документами. Це було пекло.

Ця історія змусила плакати всю команду: і видавця Пола Клінгенберга, і перекладача — австрійця Гаральда Флейшмана. Зараз Марина Пічкур, мати розстріляного підлітка, намагається свідчити про цей воєнний злочин, комунікує з правозахисниками, щоб винні понесли покарання. У неї народився ще один хлопчик, але вона каже, що з часом лише важче усвідомлювати втрату старшого сина. 

Також мене вразила історія волонтерки з Дніпра Ольги Зайцевої, яка евакуювала  зі своєю командою тисячі людей з гарячих точок. Вона розповіла, що в одному з сіл Луганщини, коли вже після деокупації поїхала забирати людей, побачила п'ятирічного хлопчика, який був повністю сивий. З'ясувалося, що він посивів, коли російські солдати намагались забрати на розстріл його дідуся. Якийсь час він навіть не розмовляв. Хлопчика з родиною евакуювали до Дніпра. Він отримує психологічну допомогу, пішов до школи. Я вважаю, що такі речі потрібно розповідати. Світ має це знати.

Олю, а яке призначення книги? Що саме ви хотіли донести читачам?

З одного боку, це — документальна фіксація воєнних злочинів Росії, а з іншого — підтримки України. Для того, щоб європейці краще усвідомлювали, що зараз переживають українці, не піддавалися на російську пропаганду, а з перших вуст отримували інформацію про те, що відбувається. Німецький журналіст Томас Льорз робив огляд нашої книги, написав у твітері, що під час її читання кілька разів плакав. Його пост переглянуло 70000 людей. Звісно, у коментарі одразу набігли російські боти. Писали, що це нацистська пропаганда.

На наш захист один німецький редактор написав: «Рекомендую видавцю перекласти книгу російською, видати 100 тисяч екземплярів і розкидати літаком від Рязані до Владивостока»

Щодо російської пропаганди — чи насправді в Австрії вона досі дуже відчутна?

Чимало росіян переїхало з Росії до Австрії саме через війну в Україні. Тож і тут російська пропаганда не спить. Періодично трапляються публічні скандали. Може бути агресивна реакція на українські мітинги. Невідомі замальовують  українську символіку, пишуть на ній літери «Z». Тому дуже важливо тримати руку на пульсі, зокрема, в інформаційному полі.

Усі інтерв’ю з вашої книги — свідчення воєнних злочинів РФ в Україні. Як правозахисниця чи передавали ви їх прокурорам чи правоохоронним органам?  

Я поки не передавала ці інтерв'ю, оскільки, зазвичай? рідні напряму зв'язуються з правоохоронними органами. Але Правозахисна група «СІЧ», де я працюю, документує російські злочини і надає юридичну допомогу постраждалим безоплатно. Дехто з героїв книги звертався до нас за правовою допомогою і ми документували їхні свідчення. Наприклад, Карина Дячук дала інтерв'ю про свого батька у російському полоні. Так сталося, що ще до виходу книги батька відпустили й ми цю інформацію включили в книгу, а наша юристка документувала  його свідчення. Ці дані потрібні при притягнення воєнних злочинців до відповідальності.

Понад 15 років ви висвітлювали корупцію, порушення прав людини в українських та міжнародних медіа. На вашу думку, чи є на сьогодні якісь зрушення у цих питаннях?

На мою думку, звичайно, зрушення є. Я розумію, що це довгий і складний шлях. Щодо корупції — то вона завжди була невід'ємною частиною процесів державних закупівель. І залишається досі.  Однак зараз, якщо Україна не буде з цим боротися, то просто не отримає допомоги від західних партнерів. Всі це вже зрозуміли, тому все більше залучають до роботи громадський сектор. А щодо прав людини, то після 14-го року в Україні з'явилося багато правозахисних та інших громадських організацій, що позитивно впливає на рівень свідомості українців. Знаєте, яка різниця між росіянами і українцями? Росіянин впевнений, що він абсолютно безправний, що він маленька людина і його думка нічого не вирішує. А в нас уже зовсім інше мислення.

Ми знаємо: якщо відбулася несправедливість, то людина може захищати свої права, може  виходити на мітинги, демонстрації — що українці і роблять. І це чудово

Олю, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України, до Правозахисної групи «СІЧ». Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

З 17 років я працювала у медіа. Переважно, на телебаченні у різних жанрах. Встигла багато чого зробити. Але у 2017-му році виникло відчуття, що топчуся на місці. Я зрозуміла, що треба міняти або місце роботи, або навіть сферу. І на той час отримала пропозицію роботи від Правозахисної групи «СІЧ»  очолити медіанапрямок. Я знала, що команда СІЧі з 2014 року робить суперважливі речі і погодилася. Це не лише правова допомога, а й документування, моніторинги та аналітична робота. 

Незабаром ми почали знімати документальні фільми, ролики та проводити адвокаційні кампанії на підтримку постраждалих — і тим самим домагалися позитивних змін, у тому числі, у законодавстві. Вже з 2018-го року ми почали  шукати грантове фінансування, щоб показувати фільми не лише в Україні. Так, документальний фільм «НеZламні» про жінок, які пройшли полон, до пандемії COVID19 ми презентували у вісьмох країнах. Був дуже великий відгук, і я зрозуміла, що візуальний контент на основі сторітелінгу чудово працює як інструмент адвокації. І треба продовжувати це робити. І в грудні 2021-го  я створила HRProduction, який є партнером Правозахисної групи «СІЧ». 

У 2020-му ви зняли документальний фільм «По той бік ізоляції». Свідчення джавали ті, хто пережили катування. Керівника «Ізоляція» на прізвисько «Палич» засудили до 15 років позбавлення волі. Чи вірили ви у реальний вирок для ката? І чи вірите, що покарання понесуть й інші нелюди?

«Палич» — людина, яка віддавала накази і сама катувала людей. Коли ми знімали фільм, то не було впевненості, що він понесе покарання. Тоді ми говорили про те, що він спокійно живе собі на контрольованій українській території, ні від кого не ховається і нічого не боїться. Але була проведена колосальна робота — у першу чергу завдяки людям, які свідчили про злочини, які чинив «Палич». Тому це сталося.

Хотілось би вірити, що кожен воєнний злочинець понесе покарання. Мені дуже хочеться у це вірити

У вашому доробку є також документальний фільм «Невидимі», який привертає увагу до тисяч цивільних заручників, які досі залишаються у російському полоні та потребують міжнародної підтримки.  Яке основне завдання стрічки?

Ми її створили в кінці серпня 2023 року і на цей час продемонстрували у Варшаві, Вільнюсі та Римі. Нашою метою було показати, що на сьогодні тисячі цивільних бранців лишаються в російських катівнях на окупованих територіях та у тюрмах Російської Федерації. Вони залишаються абсолютно невидимі. Чому? Тому що Росія приховує цей злочин, не визнає цивільних, не підтверджує факт утримання навіть рідним, не допускає міжнародні організації. Проводить закриті фейкові суди, не надає доступу до незалежних адвокатів.

Наприклад, люди, які виходили на мітинги у Херсоні та підтримували Україну, отримують по 20-30  років за так званий «тероризм» та «шпіонаж». Тому була  ідея показати проблему та зробити цих людей видимими, спонукати дискусію у міжнародному середовищі щодо необхідності тиску на Росію та вимог виконувати нею міжнародні зобов’язання. Потрібно також працювати над механізмом звільнення цивільних, якого зараз, на жаль, немає. Причому багато людей утримуються без жодних обвинувачень та вироків — у нестерпних умовах. Ми фіксуємо такі злочини проти них — катування струмом, страшні побиття, ненадання медичної допомоги, позбавлення їжі.

Мабуть, не існує такого виду тортур, який би Росія не застосувала до українських полонених. Тому говорити про це дуже важливо 

Як реагує міжнародна спільнота? Які емоції в них викликає перегляд таких фільмів?

Зазвичай, одразу після показу люди діляться враженнями. Це сильні емоції, оскільки у фільмі зображені реальні історії уже звільнених цивільних. Серед них — активісти з Херсону та волонтер з Маріуполя, а також 14-річний підліток, який потрапив у полон зі своїм дядьком, людиною з інвалідністю. Усі вони пройшли фізичне та психологічне насильство, зокрема, катування струмом, побиття. Волонтер з Маріуполя схуднув на 25 кілограмів. Вони про усе це розповідають. Героїв об'єднує їхня активна позиція. Один з основних меседжів у фільмі звучить так: якщо постраждалі від воєнних злочинів будуть мовчати, то воєнні злочинці залишаться не покараними. 

«СІЧ» разом з іншими правозахисниками досліджували, зокрема й тортури у СІЗО та в’язницях на тимчасово окупованих територіях. Що можна на сьогодні розказати? 

На жаль, зараз у правозахисників немає доступу до ув’язнених на окупованих територіях. Маємо інформацію лише зі слів родичів. Вони розповідають про погані умови утримання, відсутність доступу до медичної допомоги, погане харчування та жорстоке поводження. До того ж росіяни вивозять ув’язнених на територію Росії. Це порушення міжнародного права. 

Олю, що або хто найбільше надихає у правозахисній діяльності?

Результат. Коли вирішилось якесь правове питання у постраждалих або є результат адвокаційної роботи. Або ж коли людина дзвонить і каже: «Знаєте, завдяки вам прокуратура «зарухалась». Мене викликали на допит і процес пішов». Завжди надихає результат, коли розумієш, що усе недаремно. Зараз юристи СІЧ працюють з величезною кількістю складних запитів, зокрема, щодо втрати житла. Найстрашніше — загибель рідних, важкі поранення, незаконні викрадення, катування. Тому результат у таких справах завжди дає сили рухатись далі.

Олю, а як особисто вас змінила війна?

Напередодні війни я розлучилася і опинилася сама з дитиною в чужій країні, мови якої я не знаю. Втратила свої творчі проєкти. Перед повномасштабним вторгненням ми рік напружено працювали над розвитком відеопродакшену HR Production. Через візуальний контент —  документальні фільми, соціальні та анімаційні відеоролики — ми розповідали про права людини, про злочини Росії та привертали увагу міжнародної аудиторії. Також ми створювали дуже якісний контент для всеукраїнських телеканалів. У 22-му році отримали гранти на кілька нових проєктів. І їх я втратила. Тому для мене ця війна про те, як втративши все або майже все, не втратити самого  себе.     

Чому для тимчасового прихистку обрали саме Австрію?

Це сталося випадково. Коли ми приїхали до Польщі, я абсолютно не розуміла, що робити далі. Одного дня мені зателефонував знайомий режисер, який живе в Австрії з родиною вже дев'ять років. Він запитав де ми, як ми і чи не хочемо приїхати? Я спочатку відмовилась, бо вчити з нуля мову буде дуже складно. У мене гарна англійська, але німецькою я не знала ні слова! Але потім, подумавши, погодилася. Для мене найголовніше, аби  дитина була у безпеці. До речі, книжку я присвятила сину.

Дуже хочеться, щоб ніколи більше ціле покоління дітей не зростало в умовах війни

Український ОПК та Сили оборони України  вперше в нашій історії здійснили цілеспрямовану кампанію стратегічних ударів по ворогу, використовуючи лише імпровізовану зброю — дрони-камікадзе. Тут ми маємо відчути всю глибину досягнень українського ОПК та Сил оборони України, котрі вперше в нашій історії здійснили цілеспрямовану кампанію стратегічних ударів по ворогу, використовуючи лише імпровізовану зброю — дрони-камікадзе. Можемо брати яку завгодно хронологію для відліку — чи 33 роки Незалежності України, чи ж всі 400 років екзистенційної війни України проти Росії.

Тим більш, маємо привід уже підвести певні проміжні підсумки. Бо на ранок 18 березня неураженими лишались тільки три із 18 нафтопереробних заводів у «європейській» частині РФ, розміщених у зоні досяжності для БПЛА. Далі можуть бути різноманітні варіанти — можливо далі безпілотники добиватимуть уже уражені НПЗ, можливо будуть задіяні «гібридні» можливості для диверсій в стилі підриву БАМу, або ж може і виявитись, що в нас є дрони-камікадзе і на дальність понад 1000 км. Ніколи не варто забувати, що українці здатні на дива.

Як гартувалась далекобійна зброя

Давайте почнемо з того, що українській «оборонці» вдалось в дуже стислі строки розгорнути індустрію виробництва різних типів безпілотників, зокрема камікадзе. Поки останні 2 роки в Україні лунало «де наші Шахеди», то з уваги випадало те, що Іран розгортав свою «безпілотну» індустрію кілька десятків років, а самі Shahed-136/131 скоріш всього походять від німецького проекту DAR «родом» з 1980-х років.

Сам факт систематичних нальотів дронів-камікадзе по території для початку взагалі-то «множить на нуль» технологічну перевагу росіян в сегменті ведення радіоелектронної боротьби. В серпні 2023 року західні ЗМІ із посиланням на слова наших військових писали про те, що Росія біля свого кордону створила 60-кілометрову своєрідну «смугу» із станцій РЕБ, подолати яку на той момент могли тільки 30-40% наших дронів, і то за умови запуску «роєм». Але як можемо бачити, за півроку потому проблема російської «смуги РЕБ» була вирішена, масштабні нальоти дронів стали можливими.

Інше технологічне диво, створене українським ОПК, полягає в точності ударів безпілотників-камікадзе по російським НПЗ. Як ми могли  зауважити, влучання були по вакуумних установках для переробки висотою в кілька десятків метрів та шириною в кілька метрів. Така точність при ударах на великі дистанції до цього моменту була доступна лише користувачам найдосконаліших ракет західного зразка.

Окремо належне треба віддати конструкторам, що гарно попрацювали над бойовими частинами для БПЛА-камікадзе. Хто б коли подумав, що стратегічно важливі для ворога заводи можуть зупиняти всього кілька десятків потужної вибухівки.

Очевидно, для планування кампанії ударів по НПЗ в Росії Сили оборони України залучили непересічний інтелектуальний ресурс. Вдалось знайти фахівців у сфері енергетики, що вирішили надскладне завдання — пошук слабких місць в російській енергоіндустрії, що давала Кремлю близько 50% всієї експортної виручки. 

Майстри оперативного мистецтва знайшли методи та прийоми, як забезпечити подолання системи протиповітряної оборони на ТОТ України та на території РФ безпосередньо. Те, що наші безпілотники залітають вглиб території агресора на кілька сотень кілометрів — це не тому, що там нема ніяких засобів ППО росіян. Це якраз тому, що наші планувальники знайшли, як обхитрити російських зенітників, в розпорядженні яких є навіть ударні вертольоти Ми-28 та Ми-24, теоретично придатні для перехоплення малорозмірних повітряних цілей на малій висоті. Не кажучи вже про «Панцирі» та інші протиповітряні системи.

Розум Давида проти сили Голіафа

Уся поточна історія з ударами по російським НПЗ нашими дронами — це історія від самого початку про те, як Давид своїм розумом перемагає Голіафа, котрий виглядає кратно сильнішим. Тому кожен уже проведений удар чи кожен майбутній — це справедливий привід українцям радіти та пишатись.

Звісно, щодо поточної результативності нальотів по російській нафтопереробці в публічному просторі циркулюють різні оцінки, в дусі «для песимістів склянка завжди наполовину порожня, для оптимістів — завжди наполовину повна».

Навіть якщо виходити із відомих параметрів, що наразі вибито 15% російських потужностей нафтопереробки, а відновлення може зайняти 2-3 місяці, то це насправді дуже гарний результат, досягнутий із мінімумом від реально необхідних зусиль. 

Скільки завгодно можна пригадувати приклади аналогічних ударів по нафтопереробці Німеччини під час Другої світової, чи ж як Іран та Ірак знищували один одному перевалку та переробки нафти під час війни 1980-1988 року, але там противники для досягнення результату завалювали один одного тисячами тонн бомб. Сили оборони України своїми «аналогами Шахедів» із лише десятками кілограмів вибухівки на борту.

Показник у 15% вибитих із ладу потужностей російської нафтопереробки може виглядати невеликим відносно загальних «енергетичних» доходів Кремля. Але давайте для початку врахуємо, що нафтопереробка дає росіянам не тільки гроші для ведення війни проти України. 

Побічним продуктом переробки нафти є полімери, які потім використовують загарбники для виробництва безпілотників. Побічним продуктом нафтопереробки є взагалі-то й тротил, який використовується російським ВПК для «мобілізаційного» виробництва снарядів. Логічно — чим гірше із нафтопереробкою у ворога, тим гірше у нього з полімерами для дронів і тротилом для снарядів.

В «європейській» частині РФ розміщено не тільки понад половину виробництва пального, але й також левову частку потужностей агропромислового комплексу, який це пальне буквально поглинає. Ще до повномасштабного вторгнення Кремль тримав курс на витіснення України з аграрних ринків країн «Глобального Півдня», а тепер це робить ще інтенсивніше, використовуючи крадене зерно із наших тимчасово окупованих земель. 

Але тепер стає цікавим питанням, як весняну посівну проведуть фермери на Росії за умови, коли пальне доведеться везти ледь чи не з-за Уралу. І як це потім відобразиться на кар’єрній траекторії такого собі Дмітрія Патрушева, міністра сільського господарства та за сумісництвом сина глави «Радбезу РФ» Ніколая Патрушева. Цілком може вийти так, що Україна за кілька місяців буквально пожинатиме плоди успіхів атак по російським НПЗ у тій формі, що українське зерно матиме кращу ціну, аніж російське, для того ж «Глобального Півдня».

Виходить своєрідний «ефект метелика», який в наступні кілька місяців методично ослаблюватиме агресора. Просто цей «метелик» для Кремля має форму українського дрона-камікадзе.

‍

Міністри закордонних справ Європейського Союзу схвалили виділення Україні 5 мільярдів євро на озброєння. З них 500 мільйонів євро підуть на місію з навчання військових з України в Польщі.

"Фонд буде підтримувати Україну в придбанні військового обладнання, необхідного для захисту своєї нації від російської агресії. Ми втілюємо наші слова в дії", - написав верховний представник ЄС із зовнішньої політики Жозеп Боррель на X.

"Український солдат – єдина надія Європи на збереження миру. Не повинно бути жодних обмежень чи затримок у забезпеченні українських військових усім, чого вони потребують, щоб зламати хребет російським окупаційним військам на українській землі", – сказав міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, який був присутній на засіданні.

Європейський фонд миру профінансував компенсації країнам, які постачали Україні військову техніку. Гроші з цього фонду отримувала й Польща. Тепер цю формулу дещо змінили й, окрім відшкодування понесених витрат, гроші будуть перераховуватись і на спільні закупівлі зброї також за межами ЄС. В пріоритеті є військова техніка, що виготовляється на території Євросоюзу. На цьому наполягала Франція.

«Тут російський військовий корабель, здавайтеся і складайте зброю. Інакше ми підемо в атаку», — такий ультиматум з палуби російського ракетного крейсера «Москва» був озвучений українським воїнам, які захищають чорноморський острів Зміїний.

«Російський військовий корабель, іди на х…», — почули у відповідь росіяни. На острів посипався град куль. Це було 24 лютого 2022 року, перший день російського вторгнення в Україну.

Слова українського прикордонника, яким після звільнення з тримісячного полону виявився Роман Грибов, швидко облетіли світ, ставши символом українського героїзму та опору. Додаткової, по-своєму пророчої, сили вони отримали в середині квітня 2022 року, коли крейсер «Москва» пішов на дно після ураження українськими ракетами.

Берегти «крилаті слова»

Через два роки, як повідомляє “Politico”, «крилаті слова» відважного українця є предметом запеклої боротьби між Державною прикордонною службою України та Офісом інтелектуальної власності Європейського Союзу (EUIPO).

Припускаючи, що повідомлення про російський корабель стало символом незламності всього українського народу, а люди з «нещирими намірами», які не мають відношення до української справи, можуть захотіти на цьому заробити, брюссельські юристи Андрій Буковник і Тарас Кульбаба ще в березні 2022 року подали до Європейської аґенції інтелектуальної власності заявку на торговельну марку на військового. Вони також боялися, що якщо вони не зроблять цього самі, хтось інший втрутиться і збереже торгову марку на своє ім’я.

Точка зору обох юристів виглядає ще більш зрозумілою, адже сотнями розтиражовані різноманітні гаджети з гаслом і зображенням українського солдата на фоні російського корабля можна купити в Інтернеті, але ні військовий, ні українська держава, ні прикордонники нічого з цього не мають.

Вартові порядності з Брюсселю

Відповідь Європейської аґенції інтелектуальної власності була схожою на холодний душ. Офіс ЄС відхилив заявку на тій підставі, що гасло Роман Грибова могло бути сприйняте як те, яке «суперечить загальноприйнятим принципам моралі, оскільки мало би бути використане для отримання фінансової вигоди від події, визнаною трагічною». Тобто від війни між Росією та Україною.

Буковник і Кульбаба відчули ляпаса: у Брюсселі припустили, що український військовий хотів заробити на своїй мужності. Проте, шукаючи ефективнішого рішення, вони подали іншу заяву — цього разу, щоправда, від імені українського прикордонника.

Повторну відмову, яку вони отримали у грудні 2022 року, обґрунтували ще більш абсурдним чином: товарного знаку не буде, оскільки мова українського військового була «вульгарною» та мала «образливий сексуальний підтекст». Що ще гірше, далі цитує Politico, «навіть якщо знак мав сприйматись як вираження бравади та мужності, він применшує російське вторгнення та використовує його лише як інструмент для продажу комерційних товарів, таких як ювелірні вироби, іграшки, одяг, гаманці тощо".

Так чиновники з Брюсселю стали охоронцями моральної чистоти боротьби між українцями та росіянами.

Буковник, якого цитує "Politico", не приховує свого роздратування та подиву. Ну як можна цензурувати солдата, якому загрожує смерть?

Третє звернення юристів відбулося в лютому 2023 року. Цього разу, відхиляючи заявку, Європейська аґенція інтелектуальної власності заявила, що слова Гоцького не мають «відмінного характеру», а тільки такі слова заслуговують на торгову марку, адже тільки їх можна відрізнити від інших. Інакше кажучи, брюссельські бюрократи побоювалися, що люди можуть не знати, про яку конкретну ситуацію і місце йдеться у заяві захисника острова Зміїний.

Справа честі

Незважаючи на це, Кульбаба та Буковник не мають наміру здаватися. Для них це справа честі. Які у них шанси? Цитує "Politico" проф. Елеонора Росаті, фахівець з інтелектуальної власності Стокгольмського університету, вважає, що це нуль.

«Я не вірю, що ця ініціатива коли-небудь матиме успіх. Це була програна справа з самого початку», – каже Розаті. Такою була доля «Je suis Charlie», «Black Lives Matter» та інших загальновідомих гасел, що містять політичні погляди. Якими б морально правильними вони не були, як потенційна торгова марка вони недостатньо виділяються.

У лютому Кульбаба та Буковник подали ще одну заявку. Якщо цього разу не вийде, то будуть пробувати знову і знову.

‍