Ексклюзив
20
хв

«Ми всі зараз дуже хворі на війну. Хотілося б просто пожити людьми», — Катерина Приймак, лідерка жіночого руху «Veteranka»

«Я проти того, щоб людей забирали «пачками» на вулиці, залякуючи їх. Це не про права людини. Але ми не маємо чекати, коли нас схоплять. Ми маємо йти захищати країну, бо це наш дім», — Катерина Приймак про мобілізацію та службу в армії

Наталія Жуковська

Українська ветеранка, парамедикиня, одна з лідерок жіночого руху «Veteranka» Катерина Приймак. Фото: батальйон «Госпітальєри»

No items found.

Катерина Приймак — українська ветеранка, парамедикиня, одна з лідерок жіночого руху «Veteranka». Разом зі своїми посестрами вже понад вісім років успішно бореться за гендерну рівність у війську. Працювала у команді, що займалася створенням адвокаційного правозахисного проєкту «Невидимий батальйон». На війну потрапила у 21-річному віці. Пройшла Майдан і восени 2014-го доєдналася до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» — до батальйону «Госпітальєри». Разом з ними брала участь у боях за Піски біля Донецького аеропорту та шахти «Бутівка». 

Наталія Жуковська: Катю, разом із посестрами ви є співзасновницею жіночого руху «Veteranka», який уже 8 років займається захистом прав жінок у збройних силах і добровольчих батальйонах. Чим для вас особисто є жіночий ветеранський рух?

Катерина Приймак: Це справа мого життя. Я бачу в цьому величезний потенціал спільноти, яка може змінити країну. Наше завдання — передати Україну нащадкам у кращому стані, ніж ми її успадкували. Насправді питання жінок в армії набагато глибше, ніж ми про це думаємо. Я вважаю, що світ й армію зокрема потрібно переформатувати на жіночий формат.  Жінки у політиці й у війську можуть багато чого змінити на краще. У нашій спільноті зараз до тисячі жінок. Серед них двісті, які потужно включені в адвокаційну роботу. Так, це невелика команда, але люди, які хочуть щось зробити, здатні впровадити зміни й таким складом. Насправді, ми відкриті до того, щоб масштабуватися. Наразі ми працюємо переважно у Києві, але у регіонах теж є дуже багато роботи. Ми відкриваємо осередки по областям України. І нам дуже там потрібні жінки, які можуть взяти на себе відповідальність і працювати разом з нами. 

Катерина Приймак з посестрами. Фото: архів руху Veteranka

Які зміни відбуваються? Про що сьогодні можна говорити? 

По факту зміни почалися лише у 2018 році. Відкрилися бойові посади для жінок — і це наше досягнення. Але весь сектор безпеки та оборони поступово потрібно робити придатним для жінок. Є зміни й у матеріально-технічному забезпеченні. З моменту повномасштабного вторгнення з’явилася жіноча форма, але щоправда, поки що лише літня. Прийняли на забезпечення білизну.

Однак, на мою думку, краще жінкам давати так звані ваучери, аби вони самі обирали, що їм носити. Ми вийшли на партнерство з одним відомим брендом, які виробляють дуже якісну білизну. Будемо її відправляти жінкам і тестувати

Серед наших досягнень — законодавчо описуються умови декрету для чоловіків і жінок. На жаль, поки що не просто з медичною допомогою жінкам на фронті. Дуже ускладнений доступ до медичних закладів, бо вони розташовані далеко від лінії фронту. Це те, за що ми боремося. Щодо забезпечення жінок,  наприклад, прокладками і тампонами, це теж проблема. Йдеться про тих дівчат, які перебувають безпосередньо на «нулі» і не можуть поїхати купити ці засоби до магазину. Це питання закривають волонтери. Що не вдалось ніяк змінити — це бюрократію. Армія сама себе цим знищує. Всі чули легенди про українську паперову армію. Це потрібно негайно змінювати. Як і механізми кар'єрного зростання та принципи рекрутингу.  

Що треба зробити, аби нарешті поняття «сексизм» зникло в армії?

Не всі жінки та чоловіки призначені для служби. Це факт. Однак зараз така ситуація, що для служби призначені всі. І всі мають зрозуміти, що немає куди діватися, ми маємо робити все для перемоги. Будь-який професійний відбір здатен зруйнувати гендерні маніпуляції. Якщо тобі дають працювати і ти демонструєш свій професіоналізм, то це нівелює будь-які питання щодо того, що ти жінка і що ти тут робиш.

Проблема у тому, що чоловіки ще не зовсім здатні сприймати тих жінок, які мають більші  за них досягнення

Один із напрямків діяльності жіночого руху «Veteranka» — адвокація прав військовополонених. Що найскладніше у цьому питанні? 

По-перше, ми не можемо охопити все одразу. Звичайно, ми взаємодіємо з організаціями-партнерами — Центром громадянських свобод або   Координаційною радою, яка займається обмінами. Ми воюємо з країною, яка не дотримується жодних міжнародних норм і конвенцій. Серед полонених багато жінок, які не мали б взагалі там бути, бо не є комбатантами. Наприклад, ті ж медики, які працюють без зброї. Або цивільні, які взагалі не можуть бути полоненими. Але людей викрадають, утримують у жахливих умовах з тортурами. Тож у цьому випадку дуже складно говорити про якусь адвокацію. У нас просто зв’язані руки.

Ми виходимо на міжнародний рівень. Кричимо про це де тільки можемо, адже головне — не мовчати

Щодо проблем після повернення з полону, то їх багато. Часто цим людям не має куди повертатися. Їхньою реабілітацією на державному рівні мало займаються. У держави критично не вистачає ресурсу зробити їм вчасні виплати, надати якісні медичні послуги. Більшість тих, хто повертаються з війни, — люди, які втратили мобільність, здоров'я і мають інвалідність. Ми маємо усвідомити, що наше життя вже навряд чи буде таким простим, яким було до повномасштабки. Кожному з нас на своєму місці потрібно докладати чимало зусиль аби  ветерани, повернувшись  з війни, мали гідні умови праці, доступ до освіти.  А зараз, на жаль ситуація виглядає так, що вони не завжди можуть вийти з дому, тому що  за порогом — не інклюзивний простір.  

У вас чимало волонтерських програм з допомоги військовим, реалізація яких потребує чималих грошей, оренди приміщень, працівників.  Якими є джерела надходження коштів на проєкти жіночого руху«Veteranka»? 

Волонтерський штаб  — це волонтерський штаб. Ми тільки нещодавно взяли фінансування у міжнародного фонду «Відродження». Нам дали гроші на  півроку роботи штабу. Те, що ми збираємо на ЗСУ, ми не витрачаємо на команду. Ми звертаємося до міжнародних організацій, які підтримують нашу діяльність, — наприклад, «ООН Жінки-Україна». Із українських нас підтримує Український ветеранський фонд.  

Катю, попри те, що законодавство створює рівні умови служби для чоловіків та жінок у ЗСУ, лише невелика кількість військовослужбовиць отримують офіцерські звання, і ще менша — вище офіцерське звання. Найвищі посади в армії досі не для жінок?

Чим більше стає жінок в армії, тим більше їх в офіцерському складі. Однак зазвичай є скляна стеля та велика нерівність. Жінці набагато важче йти кар'єрними сходинками. Багато наших посестер чекають на звання роками, маючи при цьому величезний бойовий досвід. До того ж варто розуміти, що жінки самі іноді ставлять собі бар'єри у лідерстві. Відмовляються від посади і підвищень, побоюючись брати на себе відповідальність.

Насправді жінки — величезний потенціал армії, бо вони йдуть туди добровільно. Проте часто сама ж система створює їм перешкоди. Та жінки є дуже мотивованими, їх потрібно ставити хоча б на середнє командування

Торік у березні ви були у складі офіційної делегації України і виступали на 67-й сесії комісії ООН зі становища жінок. Що насамперед намагалися донести західним партнерам та як сприймали ваш виступ?

Катерина Приймак на сесії ООН у Нью-Йорку. Фото: архів руху Veteranka

Я говорила про історії жінок, жіноче лідерство в армії, яке здатне бути рушійною силою тих змін, які так необхідні. За непідтвердженою гіпотезою, чим більше жінок були б дотичні до ухвалення рішень, тим менше було б зайвих смертей.  Було б більше простору для діалогу. Ми не говоримо про діалог з ворогом, ми говоримо про діалог всередині суспільства. Для нас гендерна рівність — це не самоціль, це лише індикатор. Армія — це не тільки бій, це, зокрема логістика, менеджмент. І саме жінки здатні вирівняти Soft skills, про важливість яких говорять в усьому світі. В армії їх немає. Жінки можуть це змінити. 

Як гадаєте, чи всі будуть воювати — і чоловіки, і жінки пройдуть через Збройні сили?

Я не знаю, як буде, але так чи інакше, війна торкнеться абсолютно кожного. Це 100%. Я не знаю, скільки горя нам ще судилося пережити. Я не можу навіть уявити, але воно торкнеться кожного. 

Понад третину свого життя ви у війні. Які почуття виникають від усвідомлення цього факту?

Насправді мої роки проходять досить цікаво. Я не можу сказати, що чогось позбавлена як людина. Єдине, ми всі позбавлені мирного життя. Моя робота пов'язана з горем, втратами, проблемами після війни. Мені дуже шкода цих молодих років і тому я йду далі, бо розумію, що вони не можуть бути викинуті даремно. Ми маємо дійти до якогось логічного кінця. 

Що спонукало вас, випускницю Педагогічного університету імені Драгоманова, у 21 рік піти на війну?

Насамперед — Майдан, революція Гідності. По-друге, відчуття чогось великого, за що ми стоїмо. Знаєте, коли ви дивитеся на це по телевізору, вам набагато страшніше. А так ти щось робиш. Переживати це всередині подій легше. Звісно, було страшно. Але це нормально. Страх є у всіх. Боялася як медик, що не витримаю побачених жахливих речей. Був страх померти. В один момент у мене сталося велике вигорання — і я ухвалила рішення йти з війська. Але не можу стверджувати, що ця участь знову мене не наздожене.

Катерина Приймак у 21 рік пішла на війну. Фото: архів руху Veteranka

Як вас на той момент сприймали чоловіки на війні? 

Я була у Добровольчому українському корпусі. Я досить швидко знайшла спільну мову з чоловіками. Але були й такі, хто сміявся і казав: «Ти така легковажна». Одного разу, коли я була командиром групи, прийшов новий стрілок у вогневу підтримку. Він намагався мене лишити на позиції, не їхати за пораненим, тому що там небезпечно. Я над цим посміялася. Можу сказати, що я стикалася і з побутовим «сексизмом» і, навпаки, з підтримкою. Мені завжди приносили якісь смаколики, бо ти — дівчинка.

Ми маємо використовувати сильні сторони та потенціал кожного. А для того, щоб його використовувати, треба цінувати людей. Прийшла людина на службу — чоловік чи жінка — подякуйте їй

Мобілізація: чи є користь від тих людей, яких примусово забирають на вулицях і відправляють на полігони?

Я знаю історії, коли такі люди ставали потужними воїнами. Знаю й інші історії. Треба розуміти, що люди різні. З особовим складом потрібно працювати, особливо над їхньою психологічною підготовкою. На жаль, у нас більшість психологів в армії не професійні. Вони роблять купу паперової роботи замість того, щоб працювати з людьми. Я проти того, щоб людей забирали  «пачками» на вулиці, залякуючи їх. Це не про права людини.

Але ми не маємо чекати, коли нас схоплять. Ми маємо йти захищати країну, бо це наш дім

На жаль, армія не спілкується з людьми. Тому вони й бояться. Потрібно розповідати, що крім «нуля» є ще й перша, друга, третя лінії оборони. Є паперова, айтішна робота, розвідка. Є чим займатися і без зброї в руках. Однак цього людям не пояснюють. Натомість, ми щодня бачимо новини про ТЦК, як людей забирають силою. Треба зрозуміти, що від таких дій мобілізаційний потенціал буде падати. 

Щоб ви сказали тим, хто боїться мобілізації?

Не бійтеся. Від долі не втечеш. 

Катю, а як ви ставитесь до того, що люди втомились від війни?

Ті, хто так говорять, не уявляють, як втомилися ті, хто сидять в окопах уже два роки. Ми у ситуації, де суспільство у повній дупі несправедливості. Де ніхто не хоче, щоб їхні близькі гинули, але ті, хто туди вже пішов, в їхніх близьких немає вибору. Чому ці дорожчі, ніж ті? Чому моє життя дорожче, ніж його чи її життя? Багато хто говорить, що вони не створені для війни. Але ж  фактично ніхто не створений для цього. Ми всі створені для життя. Ми ж не знаємо, хто з тих, хто не у війську, є волонтером, наприклад. Коли був наступ на Київ, тоді кожен ним був. Але це дуже швидко закінчилося — і люди далі живуть своїм життям. Але це не правильно. Не можна забувати, що війна триває.  Якщо ти підприємець, подумай, як можеш переформатувати своє виробництво на ВПК і залучити людей. Якщо ти вчитель, більше закладай на майбутнє захисних ідей дітям під час навчання.  Кожен з нас має  робити більше. 

Катерина Приймак певна, що суспільство ні на мить не має забувати, що війна триває. Фото: архів руху Veteranka

Час від часу лунають думки про перемовини з ворогом, бо війна затягується, немає чим воювати, люди закінчуються….  Як ви реагуєте на такі тези?

Я не можу назвати себе експертом у геополітиці, але  знаю,  що перемовини і перемир'я — це все фікція і профанація. Росія використає цей час для підготовки до нової війни. Але і нам потрібен час. Питання в тому — як ми його використовуємо? 8 років ми дивилися, як у нас по черзі вибухають склади з боєприпасами. Цікаво, чому це ставалося? Хтось скаже про зрадників в армії.  Так, вони досі там є. Людям потрібно об'єднуватися, щоб подолати це все. При тому, що я критикую армію, я знаю дуже багато випадків, де люди у війську служать на своїх місцях, створюючи команди, бережучи своїх людей, налагоджуючи комунікації з іншими.

Нам потрібно всім  різко подорослішати, зрозуміти, що будь-які перемовини, будь-яка здача наших позицій, означає те, що ми втратимо ще більше

Чи змінився характер війни, якщо порівняти 2014-й рік і зараз? 

У 2022-му році у мене було понад два тижні ротації на Херсонщині. В один день там відбувалося все, що у мене було сумарно за рік на шахті «Бутівка» й у районі Донецького аеропорту. Ви собі не можете уявити інтенсивність цих бойових дій, героїзм людей, які там весь час перебувають. Ти заходиш в абсолютно іншу реальність випаленого лісу, де навкруги багато  людських останків, які не встигли позбирати. Мій загиблий друг збирав в наплічник залишки своїх побратимів. Інший — допивав у цьому лісі воду, яка лишилася від мертвої русні. Щодо техніки, то в тебе одна машина, яка для  забезпечення, вивезення поранених і для особового складу. Те, що я розказую, — це досвід десантно штурмової бригади, яка перебуває на передовій.     

А як вдається справлятися з стресом і побаченими на війні жахіттями?

Хороша команда людей, яким довіряєш, й антидепресанти. Зараз я в терапії. Потрібно давати собі можливість відпочивати й відновлюватись. Моя найбільша проблема — постійний потік інформації. Коли здається, що твій комп'ютер вже перевантажений, а ти кожну хвилину комусь відповідаєш, відписуєш або про щось домовляєшся. Для мене це найважче. 

Що потрібно для того, щоб ми перемогли ворога, який нас перевищує і в зброї,  і в людській силі? 

Нам потрібно міцніше триматися за ідею. Змінювати принципи, де ми можемо протистояти силі. Так чи інакше питання не тільки у перемозі, а ще й в довгостроковому подальшому захисті. У нас немає стратегічних планів, тому що ми як нація не встигаємо стратегувати. Нас постійно душать війною. Раз на 50 років, а то й частіше. Особисто я просто чекаю, поки весь світ захлинеться у крові одне одного. І тоді ми всі будемо вже не у гібридній, а реальній 3-й  світовій, після якої архітектура світу перебудується і з'являться нові сенси.

Нам потрібно забезпечити якісне економічне зростання. Насамперед — розвивати військово промисловий комплекс

Якою мрієте побачити Україну?

Хотілося би побачити її хоча б відбудованою. Щоб ветерани повернулися до звичного життя. Стали знову лікарями, вчителями, айтішниками, фермерами. Ми всі зараз дуже хворі на війну. Її наслідки нам ще довго доведеться розгрібати.  Хотілося би просто пожити людьми.

Чи буде легше після перемоги? 

Так, буде легше, тому що ми будемо менше помирати і менше горя буде у родинах. Але буде дуже багато роботи щодо відновлення та відбудови країни. Криза мине — і ми у спокійному темпі це все теж подолаємо. 

No items found.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Росія систематично і свідомо розстрілює і катує українських військовополонених, захоплює у полон цивільне населення, яке не підтримує так званий «руський мір». А ще — викрадає українських дітей, намагаючись перевиховати, згідно пропагандистських наративів, а деяких забирає у свої родини, змінюючи навіть імена. На дотримання прав людини у РФ не зважають. Sestry поспілкувалися із Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Дмитром Лубінцем про депортацію українських дітей до Росії, деталі обміну полоненими, злочини ворога щодо українських військовополонених і цивільних та недостатню реакцію міжнародної спільноти на ці випадки. 

Повернення полонених

Наталія Жуковська: Про яку кількість полонених — як військових, так і цивільних — зараз йде мова?

Дмитро Лубінець: Насамперед зазначу, що ми не можемо оголошувати число військовополонених — як тих українських військових, яких у полон захопила РФ, так і тих російських військових, які потрапили у полон в Україні. Це питання безпеки. Щодо цивільних людей, то це не полонені. Це незаконно затримані громадяни, яких Росія взагалі не має права позбавляти волі. Станом на сьогодні нам відомо, що близько 14 тисяч осіб вважаються зниклими безвісти внаслідок російської агресії. Також верифіковано, що в Росії незаконно утримують майже 1700 цивільних. Це ті цифри, про які ми можемо говорити. 

Ви як омбудсмен закликали російську владу надати списки військовополонених з України, кого Росія готова терміново повернути. Які найбільші труднощі із поверненням цієї категорії громадян? 

Загалом найбільша трудність у тому, що РФ не дотримується норм міжнародного гуманітарного права та Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Водночас міжнародне гуманітарне право передбачає, що обміни полоненими мають проводитися після закінчення бойових дій. Виняток — тяжкопоранені або тяжкохворі, які підлягають репатріації навіть під час збройного конфлікту. Це прописано у Женевських конвенціях. Тому, зважаючи на це, хотів би зупинитися на двох моментах. По-перше, наразі ми проводимо обміни військовополоненими під час збройного конфлікту. Жодна країна світу цього не робила. Це вперше в історії. Те, що станом на сьогодні ми повернули 3767 наших громадян і провели 58 обмінів — це справді важливий результат. По-друге, на жаль, РФ мала б безумовно повернути всіх тяжкопоранених, тяжкохворих, а також українських жінок, але вона цього не робить. Хоча це прямо передбачають Женевські конвенції.

Перший жіночий обмін. 17 жовтня 2022 року. Фото: STR/AFP/East News

Щоб зрушити процес щодо цього Україна створила змішану медичну комісію — для того, щоб об’єктивно визначати стан здоров’я військовополонених. Цю норму Женевських конвенцій застосовували лише двічі з середини XX століття — під час війни у В’єтнамі та ірано-іракської війни. Змішані медичні комісії складаються із кількох експертів. Її члени повинні висувати пропозиції стосовно репатріації військовополонених, їхнього виключення з-поміж репатрійованих або стосовно відстрочки рішення до подальшого огляду. Ми сподіваємося, що це буде крок до того, щоб РФ створила аналогічну змішану комісію у своїй країні. Але станом на сьогодні Росія ще досі цього не зробила. Ще однією проблемою є те, що Кремль використовує емоції родичів українських військовополонених. Агресор свідомо робить ті чи інші маніпуляції, щоб впливати на настрої всередині нашого суспільства.

Зупинка обмінних процесів, пропаганда у соцмережах, списки людей, яких нібито Україна не хоче забирати, — це все навмисні дії Росії. РФ просто грається людьми, використовуючи їхній біль

Останній обмін відбувся 18 жовтня. Тоді вдалось повернути військовослужбовців, які, у тому числі, були засуджені РФ до довічного ув’язнення, а також бійців «Азову». Від чого залежать формування списків наших військових на обмін? 

Ми працюємо над тим, щоб повернути всіх наших громадян, але щодо військовополонених, то перевага надається тяжкопораненим, тяжкохворим, а також жінкам. Ми подаємо російській стороні різні пропозиції та різні списки. Усі українські військовослужбовці, які є в реєстрах Національного інформаційного бюро, автоматично потрапляють у списки на обмін. Не залежно від їхнього статусу: чи це зниклий безвісти, чи підтверджений МКЧХ військовополонений.  Україна ставиться до всіх однаково і працює над поверненням із полону кожного. Я завжди на цьому наголошую.

Також у нас є цифра, що серед усіх повернутих з російського полону, близько 40% тих, хто вважався зниклим безвісти. Тому постійна подача списків на обмін усіх захисників і захисниць — це один із шляхів пошуку людей. Україна завжди намагається шукати різні способи, щоб повернути своїх громадян. Як приклад, коли мусульмани світу відзначали закінчення посту Ораза-Байрам,  а католики — Великдень, Україна стала ініціатором здійснення обміну військовополоненими, котрі сповідують іслам та є католиками. Однак запропоновані списки РФ проігнорувала. Чи можливо тут пояснити логіку Росії? Питання риторичне. 

Повернені українські військові із російського полону. Фото: Офіс Омбудсмана

У чому найбільша складність із поверненням цивільних полонених? 

Цивільні — найскладніша категорія для повернення. Особливо з огляду на те, що Росія не має законних підстав для їхнього затримання. Відповідно до міжнародного гуманітарного права, цивільна людина мала б бути звільнена негайно. Однак РФ чхає на це, викрадає цивільних, катує їх, утримує у місцях позбавлення волі. Якщо дивитися на складність щодо повернення, то безумно найбільша проблема — верифікація даних про цивільних: коли й де викрали людину, де вона перебуває зараз. Росія не надає жодної інформації.

Станом на сьогодні верифіковано, що в місцях позбавлення волі у РФ перебуває близько 1700 цивільних. Але ми розуміємо, що ці цифри значно більші

Росія систематично і свідомо вчиняє злочини. На мою думку, за викрадення цивільних посадовці РФ мають отримати нові ордери на арешт від Міжнародного кримінального суду, оскільки даний вид злочину може бути кваліфікований як злочин проти людства. 

За даними видання Associated Press, РФ планує до 2026 року створити 25 нових «виправних колоній» і шість інших центрів утримання під вартою цивільних на окупованих територіях України. Що загалом відомо про стан утримання українських полонених? Наскільки відомо їхнє місцерозташування?

Росія не надає жодної інформації про цивільних. У більшості випадків нам не відоме ані їхнє місце, ані стан, в якому вони зараз перебувають. Звісно, що є винятки, коли вдається отримати інформацію про людину через міжнародних партнерів або ж іншими способами. Однак це не дуже великий відсоток. Щодо стану утримання цивільних, то Росія катує і застосовує найжахливіші тортури щодо них. Усі цивільні перебувають у неналежних умовах утримання, без медичного забезпечення, належної кількості їжі та води. Їх місяцями можуть утримувати у катівнях та підвалах.

Нам усім відома історія українки Олени Пех. Нещодавно її вдалося звільнити з російської неволі. Жінка була змушена повернутися до тимчасово окупованої Донеччини, де доглядала хвору після інсульту маму. Після незаконного затримання українку катували електрострумом, душили пакетом, вкручували в коліна шурупи, імітували розстріл. Незаконно засудили. В Олени розвинулася низка хвороб. Це лише одна, з десятків тисяч історій того, що РФ робить із нашими людьми.

Олена Пех після звільнення з полону. Фото: HANDOUT/AFP/East News

До того ж, ще з 2014 року на тимчасово окупованих територіях поширене «насильницьке зникнення» людей. У кожному окупованому населеному пункту РФ створює катівні. 

Як Росія реагує на українські запити щодо місця перебування українських полонених? Як треті країни можуть допомогти із цим питанням? 

РФ дуже рідко надає будь-яку інформацію. У більшості випадків ворог ігнорує наші запити, дає відписки. Щодо допомоги з поверненням цивільних ми вже публічного говорили про Катар і Ватикан.

З Катаром ми мали низку комунікацій щодо повернення українців додому, а завдяки Ватикану нам вдалося повернути 28 червня цього року 10 наших громадян в Україну

Також задля повернення українців активно працює робоча група пункту 4 Формули миру. На її засіданнях, яких відбулося вже 7, ми порушуємо питання повернення додому всіх громадян без виключення: дітей, цивільних, військовополонених. До засідань групи на постійній основі долучаються близько 50 країн світу та 7 міжнародних організацій: МКЧХ, Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, ОБСЄ, ЮНІСЕФ, ЄС, Управління Верховного комісара ООН з прав людини, Координатор системи ООН в Україні.

Я завжди відзначаю зусилля Канади та Норвегії, які є співголовами робочої групи. Також нагадаю, що ми створили  Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних РФ цивільних осіб. До першого її засідання доєдналися 52 країни світу і міжнародні організації. Проте навіть на тому, що в нас уже є, ми не зупиняємося. Наприкінці жовтня цього року в Монреалі відбулася Міністерська конференція з людського виміру Формули миру, в якій я брав участь у складі української делегації. Її учасники ухвалили спільне комюніке, головним аспектом якого стало узгодження Монреальського зобов’язання. Це ключові механізми для повернення наших людей додому. Сподіваюся, що це комюніке працюватиме й ми побачимо реальні результати. Також, як ще один результат, конференції — буде створена група країн, яка тісно співпрацюватиме з Україною для збору та пошуку детальної інформації про українських військовополонених, незаконно затриманих цивільних і викрадених дітей. 

Дмитро Лубінець: «Ми створили Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних РФ цивільних осіб»

Росія дозволила головному омбудсмену Туреччини Шерефу Малкочу відвідати місця, де утримують українських військовополонених. Чого Київ чекає від цього візиту?

На мою думку, ще дуже рано говорити про будь-які результати. Насамперед варто дочекатися, щоб це справді відбулося. Ми можемо очікувати багато, але не забуваймо з яким підступним ворогом ми воюємо. 

Знущання  і розстріл росіянами українських полонених

Прокуратура Донецької області розпочала розслідування чергового воєнного злочину росіян. Йдеться про ймовірний розстріл шістьох полонених українських воїнів. Це вже не перший такий випадок. Щоразу за вказаними фактами ви звертаєтеся до ООН та Міжнародного комітету Червоного Хреста. Якою є їхня реакція? Чи реагують вони взагалі на це?

На жаль, належної реакції ми не бачимо. ООН фіксує у своїх звітах такі страти, іноді озвучує публічно, але цього не достатньо. Потрібні конкретні кроки, щоб такі злочини зі сторони окупантів припинилися.

На мою думку, МКЧХ також публічно має заявити про порушення Росією норм Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Адже страти українських військовополонених — це свідома політика РФ

Такі воєнні злочини толеруються вищим керівництвом Росії. Водночас реакції міжнародної спільноти на ці події не бачимо. Ордерів на арешт для воєнних злочинців за страти військовополонених досі немає. Тому, я завжди після кожного відомого мені випадку страт, направляю листи до ООН та МКЧХ, аби вони фіксували ці порушення. Принаймні те, що ми можемо зробити сьогодні — продовжувати світовим організаціям відкривати очі на злочини Росії. 

Генпрокуратура відкрила понад 450 кримінальних проваджень за фактами жорстокого поводження та катувань військовополонених та понад 2 100 за фактами катування цивільних. Про які саме катування йде мова? Як фіксуються ці катування і як їх можна використовувати у подальшому для міжнародного суду — як фіксацію здійснених РФ військових злочинів?

За даними ООН, понад 95% українських військовополонених зазнали тортур у Росії. Ідеться про побиття, катування електричним струмом. До того ж росіяни проти українців у полоні застосовують фізичне і психологічне насилля. Вони не тільки б’ють, катують, змушують стояти на морозі полонених, цькують на них собак. Вони й психологічно тиснуть: кажуть, що вдома на полонених ніхто не чекає, змушують вчити й співати кожного ранку гімн Росії. Навіть неналежні умови утримання — це вже своєрідні тортури. Лише уявіть, що відчуває людина, яку кожен день годують ложкою каші й майже не дають води. Або яку тримають у тісній камері, змушують стояти і не дозволяють присісти. Це жахливо. Повернуті з полону розповідають такі історії, від яких мороз йде шкірою. 

Діти і їхня доля

Росія депортувала та примусово перемістила майже 20 тисяч українських дітей. Однак це лише приблизні цифри. Про яку кількість насправді може йти мова?

За різними даними, сама Росія підтверджує, що вивезла понад 700 тисяч українських дітей, але списків не надає. Насправді ми не знаємо реального числа викрадених дітей, але воно значно більше ніж 20 тисяч. Хоча навіть це дуже велике число. Якщо кожного дня з цих двадцяти тисяч повертати хоча б одну дитину — Україні знадобиться понад 55 років.

Під час повернення українців додому. Фото: Офіс Омбудсмана

1001 дитину вдалося вже повернути Україні з окупованих територій та РФ. Де саме перебували ці діти? Який механізм повернення викрадених дітей?

Ми намагаємося зібрати інформацію про те, куди депортують українських дітей. Наразі за відомими даним, їх вивозять до Володимирської, Омської, Ростовської, Челябінської, Саратовської, Московської, Ленінградської областей, Краснодарського краю та на острів Сахалін. Тобто навіть у найвіддаленіші регіони. Водночас нам відомо, що дітей розміщують і на тимчасово окупованих територіях. Росіяни не надають інформацію про них, а максимально її приховують. Доволі часто переміщують їх у різні місця, регіони. Це для того, щоб нам було важче повертати наших дітей. 

Мілітаризація та індоктринація викрадених українських дітей: наскільки це масштабне явище? В який спосіб РФ це робить? Яка фінальна ціль Росії — зробити українських дітей російськими громадянами чи є ще інші?

Депортуючи і примусово переміщуючи українських дітей Росія має конкретну ціль — знищити їхню ідентичність. Це явище дуже масштабне, бо кожна дитина, зазнає перевиховання.

Ще з 2014 року РФ проводить політику мілітаризації дітей: залучає їх до руху «Юнармія», кадетських шкіл. Також Росія просуває отруйні наративи, що їхня рідна Україна — це ворог, з яким треба боротися зі зброєю в руках

Змінюють уявлення дітей про історію та війну. Роблять це для того, щоб не просто змінити українську ідентичність. Для Росії наші діти — це нове покоління солдат. Саме тому є непоодинокі випадки, коли ще неповнолітнім дітям уже приносили повістки в російську армію. Зі системною російською політикою знищення української ідентичності дітей можна ознайомитися у спеціальній доповіді «Переопилені». Це вже друга спеціальна доповідь Офісу Омбудсмана. Перша мала назву «Нерозквітлі».  У ній йшлося про депортацію та індоктринацію українських дітей. Представники РФ продовжують і відправляти українських дітей «на лікування».

Так, гуманітарний штаб «Єдиної Росії», повідомив, що з часу його заснування у квітні 2022 року до квітня 2024 року вони відправили 1500 дітей з окупованої території України та Бєлгородської області РФ до федеральних клінік «на лікування» і зупинятися у цій «допомозі» не планують. Також росіяни всиновлюють українських дітей з окупованих територій і часто відслідкувати їхні долі майже нереально. Так, у квітні 2024 року стало відомо про ще один випадок. Росіянка взяла під опіку хлопчика, якого з окупованої території Донецької області разом з братом та сестрою вивезли в Росію та помістили в інтернат у Підмосков’ї. Взяти брата та сестру дитини прийомна матір відмовилася. 16-річній сестрі хлопчика російський суд в опіці також відмовив. В результаті хлопчика усиновили, а його особисті дані — ім’я, прізвище, по батькові та місце народження — змінили, незважаючи на спротив самої дитини.

Чоловік зустрічає своїх дітей, вивезених до підконтрольної Росії території. Фото: SERGEI CHUZAVKOV/AFP/East News

Режим Лукашенка з 2021 року до червня 2024 року перемістив щонайменше 2219 українських дітей з окупованих територій на територію Білорусі. Такі дані оприлюднили у своєму звіті українські та білоруські правозахисники. Відомі імена конкретних чиновників, причетних до депортації маленьких українців. Чому досі немає ордеру на арешт Лукашенка та його прибічників, як це є у випадку Путіна та Львової-Бєлової?

Це питання можна поставити у багатьох випадках. Чому немає ордерів на арешт за викрадення цивільних? Чому немає ордерів на арешт за катування й страти військовополонених?

Які санкції існують проти викрадачів українських дітей? 

Насамперед — дипломатичні. Відразу зазначу, один із підсумків роботи на міністерській конференції у Монреалі — це те, що Канада готує новий пакет санкцій проти Росії через депортацію українських дітей та інших цивільних громадян. На мою думку, запровадження санкцій — це один із методів тиску на РФ. І він насправді дієвий. 

Україна розширила переговорну групу, яка займається підготовкою обмінів військовополоненими. Як це впливає на ефективність, власне, обмінів? 

Першочергово це питання Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Зі своєї сторони я можу говорити лише про мою комунікацію — це взаємодія між омбудсманами двох країн: України та РФ.

Під час зустрічі з уповноваженою з прав людини у РФ. Фото: Офіс Омбудсмана

До речі, нещодавно бачився з Тетяною Москальковою, уповноваженою з прав людини в РФ. Зустріч відбулася на кордоні з Білоруссю за участі МКЧХ. Як її результат — ми домовилися про репатріацію тіл загиблих, обмін списками військовополонених, яких відвідали обидві сторони, і обмін листами. У тому числі започаткували новий формат — передали листи від родичів українським військовополоненим у РФ. Іноді у мене запитують, як мені спілкуватися з представницею РФ? Знаєте, я, роблю все можливе аби захистити інтереси українців і повернути їх із російської неволі додому.

20
хв

Омбудсмен Дмитро Лубінець: «Майже 40% повернутих з полону вважались зниклими безвісти»

Наталія Жуковська

Процедура підписання контрактів відбулася в рекрутинговому центрі. Його розгорнули при генеральному консульстві України в Любліні.

Після підписання контрактів група добровольців вирушила на військовий полігон Збройних Сил Республіки Польща для проходження базового військового вишколу, який триватиме 35 днів. Далі військовослужбовці зможуть продовжити навчання за обраними військово-обліковими спеціальностями на базах НАТО в Європі, розповів представник командування Українського легіону, підполковник Петро Горкуша:

— На сьогоднішній день до рекрутингового центру «Українського легіону» надійшло майже 700  заявок від громадян України, які проживають у Польщі, Чехії, Німеччині, Ірландії та інших країнах. Після проходження військово-лікарської комісії, відповідних перевірок і підписання контрактів вони також приєднаються до лав легіону.

— Це важливий крок, що демонструє рішучість українців, які, перебуваючи за кордоном, готові захищати свою Батьківщину. Наше консульство, разом з посольством та усіма українськими дипломатичними установами у світі підтримує Український легіон та надає всебічну підтримку всім охочим приєднатися до його лав, — наголосив Генеральний консул України в Любліні Олег Куць.

Рекрутинговий центр Українського легіону в Любліні продовжує прийом заявок від громадян України. Заявки можна подати через офіційний сайт Українського легіону або через українські консульства і посольства в Європі.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/670064b9371ecfa3749d7347_8f98b1a7b04779a144640363f279fdba2fe1e982.avif">Український легіон у Польщі розпочав набір добровольців</span>

Усі фото: Міністерство оборони України

20
хв

Перші добровольці Українського легіону підписали контракти із ЗСУ

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Помаранчева революція і я

Ексклюзив
20
хв

Єврейські погроми і агресивні мігранти. Як Європу шатають гібридними війнами осі зла?

Ексклюзив
20
хв

Що буде завтра?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress