Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Виділення 5 мільярдів євро на зброю для України остаточно схвалив ЄС
Країни Європейського Союзу погодилися виділити цьогоріч 5 мільярдів євро на озброєння України. Рішення було прийнято на зустрічі у Брюсселі і стало можливим завдяки тому, що Угорщина, яка була проти, вирішила утриматися від голосування
Верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики Жозеп Боррель, який запропонував виділити гроші для України. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Міністри закордонних справ Європейського Союзу схвалили виділення Україні 5 мільярдів євро на озброєння. З них 500 мільйонів євро підуть на місію з навчання військових з України в Польщі.
"Фонд буде підтримувати Україну в придбанні військового обладнання, необхідного для захисту своєї нації від російської агресії. Ми втілюємо наші слова в дії", - написав верховний представник ЄС із зовнішньої політики Жозеп Боррель на X.
"Український солдат – єдина надія Європи на збереження миру. Не повинно бути жодних обмежень чи затримок у забезпеченні українських військових усім, чого вони потребують, щоб зламати хребет російським окупаційним військам на українській землі", – сказав міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, який був присутній на засіданні.
Європейський фонд миру профінансував компенсації країнам, які постачали Україні військову техніку. Гроші з цього фонду отримувала й Польща. Тепер цю формулу дещо змінили й, окрім відшкодування понесених витрат, гроші будуть перераховуватись і на спільні закупівлі зброї також за межами ЄС. В пріоритеті є військова техніка, що виготовляється на території Євросоюзу. На цьому наполягала Франція.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Альдона Гартвіньська: Що відчуваєш, коли хтось називає тебе: воєнний кореспондент Матеуш Ляховський?
Матеуш Ляховський: Після трьох років я майже звик до цього. На даний момент це просто моя професія.
Ким є воєнний кореспондент?
Це людина, яка робить репортажі про війну з так званої зони бойових дій. Відомо, що він може писати про неї з різних місць, але хоча б зрідка він повинен потрапляти в зону бойових дій, бо тільки тоді він буде розуміти, про що пише і говорить.
Не можна бути воєнним кореспондентом, не маючи контакту з війною. А важко бути в контакті з війною, якщо ти не спілкуєшся з солдатами, якщо ти не їздиш на фронт, якщо ти не буваєш там, де відбувається війна
Я часто кажу, що війна — це щось на кшталт далекосяжного стихійного лиха найгіршого ґатунку, і око циклону знаходиться саме там, де проходить лінія фронту. Лінія фронту тут має вирішальне значення.
Взагалі, термін «воєнний кореспондент» асоціюється з журналістами, які висвітлювали Першу або Другу світові війни, писали звідти кореспонденції, були поруч із солдатами на фронті.
Воєнний кореспондент сидить з солдатами в окопах — в цьому суть професії.
Як ти готуєшся до роботи в зоні конфлікту? Яких заходів безпеки вживаєш, щоб захистити себе і людей, з якими працюєш?
Я працюю з мінімальною кількістю людей. Якщо я беру когось безпосередньо в зону бойових дій, то це один оператор, але я також часто знімаю все сам.
Наприклад, я був у південно-східній частині Бахмута, коли бої йшли на заході або в самому центрі. Я чув на власні вуха звуки війни.
Я тримався на безпечній відстані, але все ж був досить близько, щоб поговорити з людьми, які залишилися в місті, міг підійти до солдатів, які перебували десь в тилу. Це була моя найцінніша робота.
Тепер дрони не дозволяють мені так працювати. Доступ до міст став дуже небезпечним — безпілотники полюють на будь-який транспорт, який рухається під'їзними шляхами до фронту або вздовж лінії фронту.
Як я готуюся? Перевіряю карти, консультуюся з солдатами про те, яка ситуація на місці, хоча важливо пам'ятати, що це не завжди спрацьовує.
Матеуш Ляховський. Фото з приватного архіву
Завжди беру з собою бронежилет, каску, джгути, особисту аптечку, так званої першої допомоги. Намагаюся їздити на справній машині.
Але якщо чесно? Я не знаю, чи можна бути готовим до такої подорожі. Парадокс у тому, що можна підготуватися блискуче, але це нічого не дасть, бо тобі не пощастить. А можна взагалі не підготуватися і все пройде добре, бо пощастить.
Треба завжди бути пильними, тому що ситуація може змінитися за п'ять хвилин. Така вже війна. І ти повинен цінувати досвід, і ти набуваєш його з кожною поїздкою.
Я також думаю, що завжди треба думати про те, чому ти йдеш на ризик. Якщо ти відчуваєш, що це має сенс — ти хочеш щось записати, побачити, розповісти історію, у тебе є важливий матеріал — тоді ти можеш ризикнути.
Але ризикувати з цікавості — це дурість.
Чи вважаєш, що ця робота змінила твоє ставлення до життя і світу?
Так, і дуже сильно. Перш за все, вона змінила мене як особистість.
Війна повністю перевернула моє життя. За цю роботу треба платити ціну: здоров'ям, емоціями, стосунками
Чи заплатив би ти цю ціну вдруге?
Так. Я думаю, що це було того варте заради людей, яких я зустрів. Декого з них вже немає з нами.
Але перш за все це було варте того, щоб побачити певні речі, зрозуміти, зробити щось вартісне.
Думаю, я кілька разів робив щось хороше завдяки цій роботі.
Чи не складається іноді враження, що світу трохи набридла війна, що він трохи забув про неї? Чи поляки досі цікавляться війною в Україні?
На жаль, все менше і менше, і якщо це викликає інтерес, то це дійсно матеріали з фронту, які розповідають про солдатів, битви, а не про цивільні проблеми. Хоча інколи я розповідаю якусь гостру історію, і тоді відчуваю, що когось зацікавив.
Але світ не втомився від війни. Просто воєн стало набагато більше: Сирія, Газа, Ємен, Ліван. Легко відвернутися від війни в Україні, яка триває вже майже три роки.
Крім того, застій на фронті не дає нам можливості уявити будь-який прорив. Натомість ми бачимо повільний прогрес Росії, нездатність української армії зупинити росіян — і через це ми перестали вірити в успіх.
Важливим є те, що в Польщі проживає понад мільйон українців, багато молодих чоловіків, в яких поляки бачать не жертв російської агресії, яким треба допомагати, а біженців. І це виливається в узагальнені думки про цю війну. Люди думають: яке мені діло, якщо цим молодим людям байдуже?
І важко пояснити, що ситуації різні, і ставлення людей різне.
Моя сімейна історія [частина родини Матеуша загинула на Волині — ред.] могла змусити мене ненавидіти Україну. Але я думаю, що не національність визначає нас як людей, а цінності, які ми сповідуємо і за якими живемо
На жаль, більшість людей схильні до узагальнень. І в мене складається враження, що ставлення до українців у Польщі продовжує погіршуватися. Те саме відбувається і в зворотному напрямку.
На жаль, довіра і симпатія зменшується, і це результат нашого складного співіснування. Багато факторів сприяють погіршенню відносин між двома країнами. Справа не в тому, що війна просто стала нудною. Вона, в певному сенсі, стала частиною життя, частиною реальності, частиною інформації, і саме тому вона вже не так сильно зачіпає.
Матеуш Ляховський. Фото з приватного архіву
Але чи не складається у тебе враження, що більшість поляків не дозволяє собі думати, що війна нас не зачіпає і не торкнеться?
Є люди, які її бояться. Якщо вони можуть собі це дозволити, бо живуть у великих містах, то купують квартири в Іспанії чи Італії.
Вони також цікавляться геополітикою, знають історію, тому розуміють, що може статися і найгірше. Тому що союзи теж не вічні. Але більшість населення не бачить загрози зі сходу. І це не дивно, адже ми є частиною найбільшого і найсильнішого альянсу в історії, ми глибоко в нього вкорінені, ми в його структурах, ми проходимо навчання, ми беремо участь у місіях за кордоном.
Цей альянс у багато разів сильніший за Росію, особливо з точки зору можливостей стратегічного впливу за допомогою авіації. НАТО є непропорційно більш небезпечним для Росії, ніж Росія для нього. У конфліктній ситуації, якби цей альянс працював як слід, у Росії не було б жодного шансу.
На противагу цьому, зараз існує багато невизначеності щодо майбутнього. Зараз у нас буде новий президент США, який по-іншому говорить про НАТО і майбутнє самого альянсу.
Росія, з іншого боку, не діє раціонально, тому що Путін не раціональний, його лінія не раціональна. Фішка злочинних ідеологій в тому, що раціоналізація таких людей — психопатів, соціопатів і фанатиків - зазвичай закінчується трагедією.
Ми вивчаємо історію у дивний спосіб. У школі нам розповідали про Другу світову війну так, ніби Німеччина могла її виграти. А вона не могла. Було очевидно, що в якийсь момент вони програють війну. Тому що конфлікт Німеччини зі Сполученими Штатами, СРСР і Британією був заздалегідь приречений через її економічні можливості.
Гітлер розпочав війну, яку мав програти. Він був просто ірраціональною людиною, психопатом. І зараз ми маємо — хоч і в менших масштабах — запальну ситуацію в Європі, де ми маємо справу з іншим диктатором. Звичайно, його не можна порівнювати з Гітлером, бо це не той масштаб злочинів і жертв, але механізм залишається той самий.
Ми маємо людину непередбачувану, яка може зробити все, що завгодно, якою керують марення, параноя, вона є монстром. І до нього не можна застосовувати ті самі заходи, що й до нормальних людей
Ми можемо відчувати себе в безпеці в альянсі, в який ми віримо, але це не означає, що ми не повинні захищати себе. Раціональні люди, зокрема, політики, повинні припускати найгірший з можливих варіантів і готуватися до нього, якщо він станеться. Тоді ніхто не прокинеться здивованим і ображеним.
Особисто я не думаю, що нам загрожує війна — поки в Україні йде війна. З іншого боку, якщо буде якийсь мир, то Росія може робити різні речі, і ми повинні бути готові до раптових геополітичних змін. Ми повинні мати можливість відбити можливий напад.
Матеуш Ляховський. Фото з приватного архіву
Великі геополітичні зміни можливі і можуть бути неочікуваними. Ми чекаємо на початок нового президентства в США. Що Трамп може принести Україні?
Перемир'я. Питання в тому, яке перемир'я? Чи буде це гниле перемир'я? Чи це буде перемир'я, засноване на переговорах з позиції сили, про яке згадував Трамп, якщо Росія не захоче домовлятися. Багато українців, включно з президентом Зеленським та його оточенням, або щиро сподіваються на такий сценарій, або спритно використовують його для піару, оскільки розуміють, що США є ключовим партнером для України.
Без США Україна не зможе продовжувати війну. Європейська підтримка України є недостатньою для того, щоб не лише ефективно вести війну, але навіть ефективно захищатися
Нинішня стагнація на фронті також може призвести до перенапруження, до ситуації, коли Росія зважиться на якийсь великий наступ. І або вона його реалізує, або зазнає поразки, і тоді ця війна дійсно закінчиться. Це можливий розвиток подій у майбутньому.
Є ще один поганий сценарій для України. Росія все ближче до того, щоб завоювати Донецьку область. Найважче для неї буде взяти такі міста, як Краматорськ і Слов'янськ.
Якщо насправді на момент початку переговорів росіянам залишиться захопити лише ці два великих міста і близько 20 відсотків території Донецької області, то на столі переговорів може постати питання про здачу всього Донбасу в обмін на припинення вогню. Тоді найважливішим питанням для українців буде питання надання їм гарантій. Бо якщо вони віддадуть територію і не отримають жодних гарантій, то ми матимемо «Мінськ-3» — ситуацію, за якої війна буде лише заморожена, а Росія вичікуватиме два роки, щоб перезапустити конфлікт. За цей час вона відновить свої можливості, в першу чергу в плані техніки, оскільки Росія все ще має потужний мобілізаційний потенціал і людські ресурси, незважаючи на жахливий приріст населення.
Росія також має сировинну базу, яка допоможе їй швидко підготуватися і завдати удару з новою силою. Удар проти набагато слабшого супротивника, виснаженого після трьох років війни. Україна, звичайно, намагатиметься відновити свій військовий потенціал, але давайте будемо чесними: це будуть важкі роки. Буде багато проблем, з якими Україні буде важко впоратися.
Те, що ти говориш, звучить песимістично. Чи є якісь позитивні сценарії?
Існує позитивний сценарій, що Трамп, бачачи, що Росія не бажає домовлятися, буде підтримувати Україну настільки сильно, наскільки це можливо, і це дозволить Україні вступити в переговори з позиції сили.
Якщо НАТО і США дійсно покажуть Росії, що вони непохитні і сильні, і підтримають Україну, це буде дуже сильним аргументом для того, щоб не відновлювати війну. Я маю на увазі гарантію безпеки, що в разі можливого повторного російського удару авіація США або НАТО, яка є неймовірно потужнішою, знищить російську авіацію у відповідь на початок нової війни.
Авіація — це найбільша потреба України.
Так, але я говорю про системні рішення, а не про кілька чи десяток додаткових літаків. Кілька АВАКСів, тобто літаючих радарів, наземних радарів, більша підтримка ППО, тобто кілька додаткових батарей «Патріотів», могли б змінити ситуацію, причому суттєво. Плюс артилерія і ракети: більше ПТРК і ракет Storm Shadow. Якби Україна отримала кілька сотень танків і бойових машин піхоти, це б дуже сильно вплинуло на її боєздатність.
І ще є питання людей. Але це вже внутрішня проблема, яку Україна має вирішувати сама. На фронті не вистачає молодих, здорових і мотивованих людей.
Якщо зараз в Україну в'їде сотня танків, а за кермом сидітимуть 50-річні, нічого не станеться.
На жаль, в країні немає повної мобілізації. Здається, українці повірили, що якщо росіяни не змогли захопити Київ одного разу, то вже ніколи не зможуть, що якщо вони не змогли завоювати всю Україну, то вже ніколи не зможуть завоювати її знову.
І ця загроза досі існує. На мою думку, сьогодні вона є найбільшою з весни 2022 року, коли російська армія вийшла з-під Києва. Українське суспільство і український політичний клас повинні почати це усвідомлювати.
Як вважаєш, чи існує реальна загроза для Києва?
Так, росіяни можуть спробувати провести велику наступальну операцію, наприклад, через Сумську область.
Поки що ми не знаємо російської стратегії, але вона, схоже, не змінилася з початку так званої спеціальної військової операції. Офіційно говорять про захоплення Донбасу, але неофіційно кажуть, що гра йде на існування України. Путін і кремлівське керівництво досі не дають Україні права на існування. Під час своєї щорічної конференції, яка тривала чотири години, Путін з великою впевненістю відповідав на запитання журналістів і неодноразово натякав, що вважає українців росіянами, просто трохи викривленими. Тобто — знову і знову одне і те ж саме.
На щастя, поки що росіяни не входять в оперативний простір.
Що означає «не вступають в оперативний простір»?
Тобто російська армія прориває українську лінію оборони і прориває фронт, цей фронт руйнується, і вам доводиться будувати лінію оборони набагато далі та глибше. Зараз цього не сталося, і росіяни не намагаються цього зробити, бо 2022 рік зламав їм зуби.
Але ніхто не сказав, що якщо українська армія слабшає, вони не спробують зробити це наступного року. Все також залежить від того, чи продовжуватиме Україна мати підтримку з боку країн НАТО і чи зможе вона впоратися зі своїми внутрішніми проблемами.
Тому що проблема не в тому, що відбувається зараз, а в довгостроковій перспективі. Це те, куди все йде. І проблема полягає у відсутності системи в Україні. Тому що Росія вже побудувала систему війни, а щоб виграти війну, треба мати цю систему. Росіяни мають економічну систему, промислову систему, вони виробляють обладнання, вони постачають свою армію, вони мобілізують людей, і тому вони мають велику перевагу над українцями. У них є добровольці, які йдуть воювати за гроші. Дивлячись з такої перспективи, важко знайти позитивні моменти. І я думаю, що росіяни не планують цю війну ще на місяць чи два. Вони думають про неї як про довгу війну, зокрема, ідеологічну.
Яка перспектива для України? Які плани Росії?
Я думаю, що у росіян є кілька варіантів планів, залежно від того, що їм дозволить світ. Один з них полягає в тому, що якщо Україна не матиме міцної підтримки, вони вестимуть війну на виснаження. Вони будуть мучити українців доти, доки не досягнуть якомога більшої кількості своїх стратегічних цілей.
Інший план полягає в тому, що якщо Захід підтримає Україну настільки сильно, що росіяни не зможуть йти далі, то вони зможуть завести війну в глухий кут і, можливо, спробувати повернутися до неї в майбутньому. Мені здається, що це і є російський план на даний момент
Україна з кожним місяцем війни має все більше і більше внутрішніх проблем. Добре підготовлені солдати гинуть, а на зміну їм приходять невмотивовані солдати, часто похилого віку. Україна не побудувала систему, яку має Росія. Досі все трималося на народному русі на початку війни, адже саме ці прості люди стали на захист України. Сама держава поки що не змогла побудувати систему, яка б дозволила їй ефективно захищати себе. Весь час Україна в цій війні, її безпека чи навіть існування тримається на цій одній речі. Я завжди називаю це однією ниткою. Якби її не було, якби ця нитка обірвалася, Україна просто перестала б існувати.
Тобто Україна тримається завдяки вірі солдатів у перемогу. Але чи зберігається в суспільстві повага до військової форми?
У мене є таке відчуття, що солдати мають бути якось більш інтегровані в це суспільство після війни. Тому що вони є ключовими тут. Йдеться про побудову військового суспільства по-своєму, в якому ця повага до форми буде просто дуже високою. Це питання бути чи не бути Україні. Україна має стати Ізраїлем Європи. Я не говорю про Ізраїль в даний момент, при уряді Нетаньяху, який є просто злочинним урядом. Я знову говорю про системне рішення. Ізраїль був створений в оточенні ворогів, під постійною загрозою кризи, війни — або будь-якої загрози існуванню держави взагалі. Мобілізація і культ уніформи — так Ізраїль функціонував десятиліттями. Україні потрібно створити культ мілітаризму і, перш за все, культ армії, який буде поважатися — щоб люди хотіли йти в армію, щоб не було так, що в армію йдуть тільки бідні, тільки ті, кого змушують. Солдати повинні мати належну кількість привілеїв, щоб це дійсно мотивувало людей йти в армію. Тому що без армії Україна не виживе.
Хочеш миру — готуйся до війни.
Так, саме так. А Україні навіть не треба готуватися, бо вона вже давно перебуває у стані перманентної війни. Якщо не повномасштабної війни, як зараз, то гібридної або замороженої — хоча замороженою її теж важко назвати, тому що всі ці роки на Донбасі продовжують гинути люди.
Матеуш Ляховський. Фото з приватного архіву
Але чи маєш враження, що повага до військових зменшується?
Так, зменшується. Вона знижується весь час, тому що гинуть видатні солдати — і гине їх все більше і більше. Також дедалі більше говорять про брак поваги серед командирів і політиків до життя солдатів на фронті. Втрати на фронті, про які повідомляють політики, справедливо ставляться під сумнів. Це одна з багатьох помилок з політичного боку: приховування цих втрат, вибудовування відірваної від реальності пропаганди. Між тим, про певні речі треба говорити прямо.
З іншого боку, значні привілеї мають приваблювати українців настільки, щоб вони хотіли йти в армію, незважаючи на небезпеку. Росія це зробила. У Росії ці солдати знають, що вони можуть загинути, вони знають, наскільки високий ризик смерті. Вони знають, що часто на фронті під час «спеціальної військової операції» з солдатами поводяться як з гарматним м'ясом, і все ж вони йдуть до армії тисячами. Чому? Тому що вони просто отримують великі гроші і вважають, що вони варті того, щоб ризикувати.
Те ж саме має бути і з українського боку — хоча я не знаю, чи фінансові питання мають бути тут головною мотивацією.
І коли я чую, що президент Володимир Зеленський роздав усім українцям по тисячі гривень — хоча це, очевидно, гроші з іншої кишені, бо вони йдуть на гуманітарну допомогу, а не на армію, — я думаю, що нам потрібно знайти гроші, щоб створити програму, яка зробить армію знову привабливою для суспільства. Тому що, якщо ми будемо продовжувати так, як зараз, то в результаті отримаємо 50-річних людей, які захищають український фронт. І раптом цей фронт знову буде під Києвом.
Держава також повинна перемогти, щоб ставлення до солдатів змінилося. Солдати повинні мати належну кількість привілеїв, і після війни до них не повинні ставитися як до неповноцінних.
На жаль, хоча війна ще триває, неповноцінне ставлення вже можна побачити, тому що вже починають кружляти такі думки, що краще мати хлопця «ухилянта», ніж солдата, тому що останній сидить в окопах, він далеко, йому відірвуть ногу, а якщо не відірвуть, то обов'язково повернеться з ПТСР...
А «ухилянт» — на місці, вдома, в сім'ї. Це неприйнятно.
Це неприпустимо, якщо Україна хоче вижити. З такими речами треба боротися, висловлювання таких думок публічно має переслідуватися за законом. Це може звучати як обмеження свободи слова, але все ж таки йде війна. Вся Україна зараз одягнена в єдину форму, і цю форму треба поважати. На мою думку, зараз це дуже важливо. Якщо не почати працювати над цим питанням, якщо армія не стане просто інституцією, до якої деякі люди хочуть вступити за власним бажанням, то без цього важко уявити, що Україна виграє війну проти країни, яка має 140 мільйонів населення, мобілізаційну базу в рази більшу і всі ці інші переваги, такі як сировинна перевага, база обладнання, фінансова база, територіальна база, авіація.
Є країни, які можуть дозволити собі не мати розвідки, не публікувати список своїх військових розвідників... Є країни, які можуть дозволити собі взагалі не мати армії, бо їм пощастило не мати агресивних сусідів з політиками-психопатами при владі. Україна, на жаль, має агресивного сусіда з президентом-психопатом, соціопатом, диктатором — з цілою армією, зі спецслужбами, які налічують сотні тисяч людей, які дуже експансивні, агресивні і вважають українську територію своєю. Україна має знайти відповідь на це, тому що без цього через деякий час тут не буде кому воювати. А без людей, які будуть захищати Україну і українські кордони, ми не переможемо.
З 2014-го року поверненням військовополонених займався Об’єднаний центр з пошуку та звільнення військовополонених СБУ. Та з початком повномасштабної війни кількість бранців зросла у рази, і у березні 2022 року утворився Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Керівниця його Центрального представництва Юлія Павлюк наголошує: головне — знайти і повернути всіх полонених додому, але не менш важливим є супровід родин безвісти зниклих та тих, хто чекає на рідних із полону.
Наталія Жуковська: Як формують списки військовополонених для обміну?
Юлія Павлюк: В Україні на початку повномасштабного вторгнення було створене Національне інформаційне бюро (НІБ). За умовами Женевської конвенції міжнародного права — це реєстр, в який вносяться всі оборонці, які зникли безвісті, незалежно від їхнього статусу. І навіть якщо військові не мають рідних, інформація однаково обов'язково потрапляє в НІБ від підрозділів, де вони проходили службу. Цей реєстр, по факту, і є списком на обмін, тому що він постійно передається російській стороні. Насправді, відповідно до міжнародних конвенцій і міжнародного права, під час ведення бойових дій обміну полоненими взагалі не мало б бути. Україна на сьогодні має унікальний досвід в цьому напрямку.
Немає чіткої і регульованої схеми, за якою б відбувалися обміни. Кожний обмін і кожні перемовини — це спецоперація. За кожну людину завжди різні перемовини
Звісно, що унікальність, методи і схеми проведення переговорів ми не розповсюджуємо. Це закрита інформація. Однак, якщо взяти у загальному, то звісно, є пріоритетність. Ті, хто потрапив у полон ще з 14-го року, — у пріоритеті. Ми розуміємо, що це люди, які понад дев'ять років перебувають у неволі. Утім, коли Росія пропонує повернути когось іншого з меншим терміном перебування в полоні, Україна забирає їх.
Звільнені з російського полону українці
Часом після обміну бувають непорозуміння і запитання від родин: «Чому того обміняли, а не нашого?» На жаль, ми, зі свого боку, не завжди можемо диктувати умови ворогу.
Також у пріоритеті — важкохворі і поранені хлопці та дівчата. Взагалі, відповідно до міжнародного права, такі категорії військових повинні повертатися поза межами обміну до своєї країни. Однак ми знаємо, що наш ворог не виконує цих домовленостей. Загалом, офіційна позиція України незмінна: ми готові обмінювати всіх на всіх.
А кого «гірше» міняють?
Є категорія офіцерів певних підрозділів Збройних сил, Нацгвардії України, прикордонників, яких Росія неохоче віддає. До того ж, часом росіяни надають певну значимість військовим полоненим, які мають медійний супровід — ті, які на слуху у ЗМІ. Тож не завжди медійні історії позитивно впливають на обмінні процеси. Коли ми спілкуємося з родинами, то на цьому наголошуємо. Якщо рідні хочуть якимось чином допомогти, то треба обов'язково радитись з фахівцями. Війною мають займатися військові. Коли починається самодіяльність — це не добре, і може лише нашкодити.
Якщо взяти статистику обмінів, то ми бачимо, до прикладу, якщо повертається 100 людей, то в цю цифру пропорційно включаються військові з різних підрозділів. І якщо Збройні сили — найбільші, то й у полоні їх буде найбільше
ЗСУ — це морська піхота, сухопутні підрозділи і штурмові бригади, розвідбатальйони, танкісти, артилеристи. Також у ЗСУ, до прикладу, є транспортна служба, яка не розпіарена, про них менше говорять, але їх також дуже багато в полоні. І от коли в родин виникає питання, чому наших мало, то треба розуміти, що ми беремо орієнтовно загальну кількість тих, хто може перебувати в полоні. А це десятки тисяч людей. І у кожному обміні буде більше людей зі Збройних сил України, трішки менше Нацгвардії, прикордонників тощо.
Юлія Павлюк: «Не завжди медійні історії позитивно впливають на обмінні процеси»
На щастя, є великий крок в перемовинах. І ми це бачимо по останніх обмінах. Ми змогли повернули дуже багато оборонців, які мали довічні засудження або терміни ув'язнення по 8-9 років.
Чому виникають затримки в обміні полонених? Чим обумовлені затяжні паузи?
Це залежить, на жаль, не тільки від України. Немає визначених термінів — наприклад, обміни щовівторка або кожної другої середи. Це ненормований процес. Бували моменти, коли вже були обумовлені терміни, кількість людей, але обмін відміняли або з боку Росії, або ж з огляду на загальну безпекову ситуацію. Якщо, наприклад, проходить обстріл пункту, де має відбутися обмін, то, звичайно, у той день чи у найближчий час обмін проводитися не може.
Сам обмін — це спецоперація. Він може призначатися на 8.00 ранку, затягнутися до 12-ї або до 20-ї вечора
Іноді буває таке, що Росія виставила у своїх ЗМІ, що обмін вже проведений, а по факту він ще не відбувся. Умови, за яких відбувається обмін, багато в чому залежать саме від російської сторони.
Де утримують українських полонених? Де найгірші умови? Що розповідають звільнені військові про полон?
Гарного полону немає ніде. Люди, перебуваючи в тюрмах та ізоляторах обмежені у доступі до свіжого повітря. Вони перебувають в одному приміщенні, де є вбиральня, стіл, за яким вони харчуються, і там же сплять, єдине віконце під стелею, яке не відкривається. Іноді можуть бути прогулянки, але не всюди дотримуються режиму. З нашого боку єдине, що ми можемо і вимагаємо від країни агресора, — дотримання міжнародних умов і міжнародної конвенції. Якщо б вони утримували наших оборонців хоча б в тих умовах, які прописані у Женевській конвенції, то стан і здоров'я повернутих хлопців і дівчат був би зовсім іншим.
Юлія Павлюк разом з Мар'яною Чечелюк, яка 25 місяців перебувала в полоні окупантів.
На жаль, ми не завжди можемо впливати на цю ситуацію. Звичайно, після повернення військові багато розповідають про тортури. Ми постійно звертаємося до наших міжнародних партнерів, зокрема до місії ООН та Міжнародного Червоного Хреста. Вони мають відповідати за стан наших військових.
Чимало звільнених хлопців мають серйозні захворювання, наслідки важких поранень, а також велику втрату ваги через катування та недостатнє харчування
Після повернення з полону вони проходять опитування спеціальними службами. Вчинені ворогом військові злочини ретельно документуються. Те, що ми зараз можемо робити, — документувати всі факти і передавати відповідним міжнародним структурам.
Як би ви оцінили діяльність Міжнародного комітету Червоного хреста (МКЧХ)? У чому складність роботи із ними?
На жаль, представників цієї організації у Росії майже не допускають до місць утримання українських полонених. Їхня робота на тимчасово окупованих територіях та в РФ на сьогодні є дуже обмеженою і недостатньою. Більшість наших захисників і захисниць, повернених з полону, стверджують, що не бачили представників Червоного Хреста жодного разу. Зокрема, це стосується і передачі листів та посилок. Навіть якщо вони передаються через Червоний Хрест, то до полонених не завжди доходять. Ми розуміємо, що адміністрація місць утримання може залишати посилки в себе. Утім, Червоний Хрест мав би проконтролювати, чи дійшла посилка до адресата.
Юлія Павлюк: «Більшість наших захисників і захисниць, повернених з полону, стверджують, що не бачили представників Червоного Хреста жодного разу»
Тому ми звертаємося до всіх міжнародних організацій і закликаємо забезпечити виконання того мандату, який надано МКЧХ саме в країні агресора. Вони є гарантом безпеки наших оборонців там. Ми ж усіляко сприяємо Місії Червоного Хреста в Україні. Навіть створили так звані змішані медичні комісії. Тобто представники різних організацій, в тому числі Червоного Хреста можуть потрапляти до полонених і дивитися, в якому стані ті перебувають. Таким чином, ми хотіли, щоб Росія пішла за нашим прикладом і надала такий самий доступ до наших полонених. На жаль, на сьогодні ми розуміємо, що результату досі немає.
Чи можна цим пояснити, що до одних батальйонів у полоні росіяни ставляться гірше, ніж до інших?
Я бачу хлопців і дівчат, які повертаються. Присутня на кожному обміні. Я не можу сказати, що стан військових залежить від перебування у тому чи іншому підрозділі. Завжди говорю, що багато чого залежить від того, в якому стані оборонці перебували під час потрапляння в полон, витримки і внутрішнього стержня, який має кожна людина.
Тому, хто слабший за характером і духом, йому, звичайно, важче. У нас був обмін, коли поверталися представники КОРДу України, Нацполіції. Один із військових з виду мав нормальну фізичну форму. Я йому поставила питання: «А як ви так? Яке у вас було утримання?». Він сказав: «Я просто всі свої зусилля максимально витрачав на те, щоб підтримувати себе в добрій формі. За найменшої можливості займався спортом — чи то віджимання, чи то підтягування».
Чому так разюче різняться умови перебування російських військовополонених від українських? Як формуються списки на обмін з їхньої сторони?
Умови утримання різняться, тому що Україна — правова держава, і це нас відрізняє від нашого ворога. Ми дотримуємось міжнародних умов, конвенцій і законодавства. Саме тому нам допомагають всі цивілізовані країни світу.
Звільнена із полону медикиня 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Галина Федишин (ліворуч)
Є прописані умови, відповідно до яких мають утримуватися військовополонені. В Україні існують табори — спеціальні місця для утримання полонених. Ми не такі, як росіяни.
Щодо формування списків на обмін росіянами, то ми не можемо коментувати це. Тому що іноді навіть ті списки, які викидає Росія, не завжди відповідають дійсності
Якщо проаналізувати останні вкиди російського ІПСО, то в тих списках є люди, які вже звільнені з полону. Натомість, немає тяжкопоранених, тих, хто з перших днів війни у полоні, немає Маріупольського гарнізону, представників ЧАЕС, які також ще досі перебувають у неволі, хлопців з острова Зміїний. Тобто це все робиться для того, щоб зробити певний вкид і підбурити наше суспільство. На мою думку, вони формують списки рандомно. Також росіяни іноді включають до списків цивільних, яких мали б відпустити без обміну, якби дотримувалися Женевських конвенцій.
Якими мають бути перші кроки, якщо близька людина зникла безвісти або потрапила у полон?
Перший крок, коли зникає безвісти військовий, — родина отримує сповіщення від територіальних центрів комплектування, якщо це підрозділи ЗСУ. Якщо це підрозділи Нацгвардії, прикордонників, поліцейських — вони отримують інформацію від своїх частин. Далі родини мають звертатися до правоохоронців і писати заяву про те, що їхній близький зник безвісти. І, звичайно, до координаційного штабу. Саме у нас люди можуть отримати роз’яснення з різних питань. На сайті координаційного штабу є особистий кабінет, яким мають користуватися рідні або представники оборонця. Там міститься найбільше інформації.
Рідні військовополонених та зниклих безвісти під час зустрічі із представниками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими
Ми завжди наголошуємо на тому, що це дуже потужна система, в якій необхідно вказати всю наявну інформацію про оборонця, і стежити за тим, щоб цей кабінет завжди працював. І звичайно — бути на зв'язку.
Чого не можна робити категорично? Чи відомі вам випадки, коли до сімей полонених звертаються із шахрайськими пропозиціями, тобто пропонують за гроші повернути з полону людей?
Ми постійно говоримо людям, що всю інформацію треба ретельно перевіряти з представниками силових підрозділів. Війною мають займатися військові. Буває таке, що шахраї користуються людським горем. Родини виставляють інформацію в соціальні мережі, і вони її використовують.
Юлія Павлюк під час зустрічі із рідними військовополонених
Моя особиста порада як представника координаційного штабу, як юриста правозахисника — цього не слід робити у жодному разі. Тому що в інтернеті інформацію можуть знайти ще і представники країни агресора. Шахраї її використовують для власного збагачення шахрайськими методами, а ворог — для отримання, в тому числі, якихось розвідданих. Тому ми говоримо: «Радьтеся зі спецслужбами». Ми точно знаємо, як вірно прокласти цей шлях, щоб не нашкодити ані родині, ані оборонцю, ані безпеці держави.
Яким чином родичі або близькі полонених можуть посприяти звільненню з полону?
Сам обмін і повернення полонених — це оперативна спецоперація, до якої рідні не мають відношення. На сьогодні багато родин об'єднуються в громадські об'єднання. При координаційному штабі створено координаційну раду, в яку будуть входити представники саме громадських організацій. Ми розуміємо, що кількість зниклих безвісти військових занадто велика. Осягнути всіх координаційному штабу не під силу. Натоміть ці громадські організації будуть дотичні до цих процесів. Така робота є ефективною.
Вони також беруть участь у міжнародних перемовинах, конференціях. До того ж саме рідні часто знаходять у ворожих пабліках інформацію про полоненого — можливі фотографії, відеозаписи. Отриману і перевірену інформацію координаційний штаб додає в особистий кабінет. Така допомога родин вкрай важлива.
Як публічні акції на підтримку військовополонених допомагають прискорити обміни? Чи навпаки — шкодять?
Акції нагадування, на мою думку, є доречними під час війни в країні. Наша нація має показувати свою згуртованість.
Акція на підтримку військовополонених
До того ж це постійне нагадування світові, що у нас триває кривава війна і досі тисячі полонених в країні-агресорці, яких треба повертати додому.
Акції нагадування — це для спільноти. Перемовинами і обміном займаються військові
Утім, коли проходять акції зі звинуваченнями, дискредитацією державних структур — це однозначно грає на руку росіянам.
Про катування, тортури щодо українських військовополонених у жовтні доповідала моніторингова місія ООН з прав людини в Україні. Водночас, вони зазначили, що зафіксували жорстоке поводження і з військовополоненими збройних сил РФ. Наскільки ця доповідь є об'єктивною?
Україна повністю відкрита до міжнародних спостерігачів. В першу чергу, для представників ООН і Червоного Хреста. Ми надаємо їм повне сприяння. Водночас російська сторона не допускає цих представників навіть до інтерв'ю з військовополоненими. І у нас виходить дуже нерівна ситуація, коли ми повністю відкриті і представники можуть опитувати російських військовополонених, потрапляти до місць позбавлення волі, а до наших хлопців і дівчат доступу взагалі немає. Тому це однобічна ситуація. Те, що нібито зафіксовано жорстоке поводження із військовополоненими збройних сил РФ, — це лише свідчення і слова. Скажу вам як колишній слідчий, що для того, щоб довести якісь злочини, треба докази. І це не тільки слова. Тут мають бути докази в плані місця огляду, самого стану оборонця. І коли ми бачимо повернутих наших хлопців, на яких є, скажімо так, тілесні ушкодження, це все фіксується. І це є більшою доказовою базою, ніж просто слова чи свідчення, які може хтось надати.
Звільнені з російського полону військові та керівниця Центрального представництва Координаційного Штабу Юлія Павлюк
Міжнародне гуманітарне право під час війни в Україні працює? Які шанси притягнути воєнних злочинців з РФ до відповідальності за порушення Женевських конвенцій?
Нам потрібно виграти війну. Всі винні мають бути і будуть покарані. Якщо ми говоримо навіть за фіксацію воєнних злочинів, то всі бачать в якому стані повертаються додому українські військовополонені. Докази і факти якими володіє Україна — беззаперечні. Відповідальність буде. Питання часу.
Фото надані пресслужбою Центрального представництва Координаційного Штабу з питань поводження з військовополоненими
Приєднати Канаду, купити Гренландію, перейменувати Мексиканську затоку та встановити контроль над Панамським каналом — усе це нові (та не дуже) ідеї обраного Президента США Дональда Трампа, які він нещодавно озвучив журналістам. Особливо тривожними вони здаються на тлі оголошення Джастіна Трюдо, що він йде з посади прем’єра. Про те, чи стане колись Канада 51-м штатом Америки та як може змінитися підтримка України Оттавою після виборів, Sestry поговорили з генералом у відставці Ріком Гільєром, начальником канадського штабу оборони (2004-2008 рр) та членом Дорадчої Рада Світового Конґресу Українців.
Ідеї Трампа щодо розширення впливу США
Марина Степаненко: Пане генерале, останні заяви обраного президента США Дональда Трампа про бажання приєднати Канаду до Америки, а також його ідеї стосовно Гренландії та Панамської протоки — чи існує реальна загроза? Особливо, зважаючи на існування воєнного плану «Червоний», який Штати розробили у 1930-х роках та який, зокрема, включає стратегію з захоплення Канади.
Рік Гільєр: Реальною загрозою є наша нездатність донести до адміністрації Трампа та інших американців, що Канада є неймовірним союзником, другом і партнером США і що наші країни сильніші разом, коли ми маємо спільну безпекову та економічно-торговельну зони. Наша комунікація з цього приводу не було чіткою ані на словах, ані в наших діях — і нам, безумовно, потрібно робити більше в цьому напрямку.Чи вважаю я слова Трампа загрозою? Я думаю, що існують економічні ризики і труднощі, які можуть виникнути внаслідок його підходу. Та чи вважаю я, що існує загроза суверенітету Канади? Ні. Ми уживаємося з нашими великими друзями, кузенами і союзниками на Півдні вже кілька сотень років. І ми будемо продовжувати це робити без жодних сумнівів.
Трамп пригрозив зробити Канаду 51-м штатом США. Фото: NICHOLAS KAMM/AFP/East News
На кого розраховані ці заяви Трампа та який сигнал він надсилає країнам з імперіалістичними апетитами, зокрема, Росії та Китаю?
По-перше, я не думаю, що він кудись надсилає імперіалістичні меседжі. Трамп, в першу чергу, є бізнесменом. А по-друге, він — хижак. Він розуміє, що коли він проникає в думки людей, змушує їх щось обговорювати, то він збиває з пантелику своїх опонентів і має перевагу. Зараз він переслідує мету економічних змін на північноамериканському ринку, у торгівлі між Канадою та Сполученими Штатами Америки — хоче, щоб було менше торгового дисбалансу на користь Канади і більше торгового балансу на користь обох держав. А ще Трамп прагне, щоб Оттава робила більше у сфері безпеки. І він використовує ці заяви про те, що Канада стане 51-м штатом, щоб, на мою думку, вивести наших лідерів з рівноваги і зробити їх, можливо, трохи вразливішими. І Трамп може скористатися цим їхнім станом, щоб зробити те, що вважає за потрібне.
Політична криза в Канаді
Рік тому ви казали, що Канада стикається з «нерелевантністю» на світовій арені. Чи ви все ще так думаєте? Чи перезавантаження уряду у зв’язку з майбутньою відставкою Джастіна Трюдо здатне змінити ситуацію?
Канада вже стала нерелевантною, це не загроза, це вже сталося. Пам'ятаю, як у 2006, 2007, 2008 роках, коли Канада говорила в НАТО, наприклад, усі слухали. Зараз з Канадою навіть не консультуються щодо більшості міжнародних питань. І нам доводиться нав'язувати себе в обговореннях, щоб бути почутими. Ми стали значною мірою непотрібними.
Частково це сталося тому, що ми дозволили розпастися нашим канадським збройним силам. Наша армія набагато менша, ніж має бути
Ми дозволили нашим дипломатичним можливостям, нашому економічному та фінансовому впливу багато в чому погіршитися. І тому наш вплив у світі значно зменшився… До такої міри, що ми, мабуть, не є релевантними у більшості інцидентів, які зараз трапляються по всьому світу.
Як це змінити?
Перш за все, нам потрібна зміна уряду. Опитування свідчать, що канадці незадоволені станом речей у нашій країні. Нам потрібні вибори і зміна уряду. Потім нам потрібно відбудувати фундамент нації, стовпи державності, які ми зруйнували за останнє десятиліття. Одним з них, але лише одним, є канадські збройні сили. Ми повинні інвестувати в них значні кошти. НАТО встановило 2% ВВП як мінімальну інвестицію у збройні сили країн-членів Альянсу — нам треба перевершити цей показник.
Нам потрібно змінити схему закупівель обладнання і засобів, які потрібні канадським збройним силам. На придбання навіть дрібних речей ідуть роки, іноді десятиліття. І це просто неприпустимо
Метою канадських збройних сил має стати створення воїнів, а не прихильників ідеології woke (соціальний рух, який зосереджується на обізнаності щодо питань расової, гендерної, соціальної нерівності та несправедливості, закликаючи до змін і підтримки прав меншостей. — Авт.). Для цього потрібні фундаментальні зміни. А для них — новий уряд.
Також нам потрібні нові енергія та сили на міжнародній арені. Треба омолодити наше Міністерство закордонних справ, яке представлятиме Канаду за світовій арені, щоб поновити її вплив. При цьому ми маємо дуже ретельно зосередитися на тому, куди ми йдемо і куди збираємося спрямувати свою підтримку, адже ми не можемо бути всім для всіх. Європа, безумовно, залишається для нас ключовим напрямком. Україна залишається абсолютно важливим напрямком. Канада повинна не лише продовжувати нашу підтримку, але й подвоїти її в найближчі місяці та кілька років.
Чи зміниться канадська підтримка України?
Ви сказали, що Канада має не лише продовжувати, а й подвоїти свою підтримку України. Зараз ваша держава обіймає п’яте місце у світі за рівнем військової, економічної та гуманітарної допомоги Києву. Чи варто очікувати у цьому напрямку зміни, враховуючи майбутню зміну керівництва в Оттаві?
Великим викликом для Канади, як і для інших країн, є те, що 99% громадян не розуміють, чому ми вкладаємо мільярди доларів у підтримку України в її боротьбі з Росією. Водночас канадці стикаються з неймовірно високими цінами, астрономічною інфляцією, в деяких випадках мають труднощі з тим, щоб покласти їжу на стіл, з житлом для своїх родин, хвилюються за свою роботу, переживають за вплив адміністрації Трампа, яка прийде до влади в США ось-ось, і за те, як це відобразиться на нашій країні. Отже, на тлі цих проблем, їм важко зрозуміти, чому ми продовжуємо надсилати в Україну обладнання на мільярди доларів.
Насамперед потрібна інформаційна кампанія, щоб донести до канадців аргументи на користь підтримки України через усі можливі рупори — традиційні засоби масової інформації, соціальні мережі, особисті обговорення та дискусії, виступи та дебати по всій країні
Спільні навчання польських та канадський військових у Польщі. Лютий 2024 року. Фото: Czarek Sokolowski/Associated Press/East News
За результатами 25-го засідання у форматі Рамштайн, Канада обіцяла надати 440 мільйонів доларів військової допомоги, яку спрямують на чеську ініціативу із закупівлі боєприпасів, снаряди різних калібрів у канадської промисловості, підтримку виробництва дронів в Україні. Як ви оцінюєте вплив військової допомоги вашої країни на оперативні спроможності ЗСУ? Чи бачите ви зміни у динаміці війни завдяки цій підтримці?
Ніщо з того, що Канада здатна надати, не вплине на те, чим закінчиться ця війна — чи переможе Україна, чи більший успіх матиме Росія. Коли ми на самоті, то ми обмежені у своїх можливостях. Лише разом ми можемо щось змінити. Канадське виробництво боєприпасів все ще дуже і дуже обмежене.
Щодо перспективи розвитку безпілотників, то я вважаю, що це чудово. Я ознайомився з цифрами, що Україна намагається виробляти від двох з половиною до трьох мільйонів безпілотників на рік. І якщо канадські долари допоможуть їй ще більше розвинути вітчизняну індустрію дронів — це дасть українським силам оборони ще більшу спроможність захищатися від російських атак.
Позиція Німеччини та безпекові виклики в Балтійському морі
Як ви ставитеся до повідомлень, які надходять з Берліна? Поки Канада анонсує додаткову підтримку, канцлер Олаф Шольц блокує новий пакет німецької допомоги Україні, бо не бачить у цьому «критичної необхідності». Як українцям трактувати такі заяви?
Ми не повинні дивуватися, що Німеччина в багатьох випадках неохоче надає певну військову підтримку. Як сказав мені один мій друг-солдат, ми витратили останні 75 років на те, щоб Німеччина ніколи не змогла повторити хаос Другої світової. А тепер ми просимо їх раптово, за одну ніч, змінити цю динаміку і взяти участь у війні в дуже прямий спосіб, надаючи обладнання і можливості, які дадуть одній конкретній стороні, Україні, досягти успіху на полі бою. Це розчаровує, а іноді просто гнітить.
Але в демократичній країні ви повинні працювати над тим, щоб виборці і народ зрозуміли, чому ви це робите
Ви вже неодноразово згадували необхідність інформаційних кампаній, які пояснять західному громадянину, навіщо Україні потрібна допомога у війні проти Росії. Нас читають по всьому світу. Чи можете просто зараз навести ключові аргументи?
Перший аргумент я б розділив на дві категорії. По-перше — це свого роду позитивний стратегічний вплив. Ми не повинні дозволяти диктатору в диктаторській державі безжально вторгатися на територію демократичного сусіда після підписання угод про безпеку (на кшталт Будапештського меморандуму. — Авт.), які зобов'язують її не нападати в обмін на те, що Україна, наприклад, відмовиться від своєї ядерної зброї.
Ми не можемо дозволити, щоб міжнародна спільнота так діяла. Канада, наприклад, залежить від стабільного світу. Коли у всіх все добре, то наша нація процвітає. Тоді ми маємо хороші торговельні відносини, хороші економічні результати. І наше населення процвітає. Нам потрібна така стабільність.
Водночас ми не повинні дозволяти безжальному диктатору робити все, що заманеться йому та його збройним силам
Якщо ми будемо миритися з цим і відмовимося підтримувати Україну, то який сигнал це дасть Китаю, коли він, наприклад, дивитиметься на Тайвань? Який сигнал це дасть Північній Кореї, яка дивиться на південь через 38-у паралель (неофіційна назва кордону між КНДР і Південною Кореєю. — Авт.), на Південну Корею?
І який сигнал це посилає Ірану, коли він намагається переозброїти своїх маріонеток в Ємені, Лівані, Сирії або в самій Ґазі? Це були б абсолютно неправильні месседжі. Ми повинні підтримувати Україну як частину стабільності в міжнародному співтоваристві.
По-друге, ми всі є частиною Організації Об'єднаних Націй. ООН має резолюцію, яка називається «Обов’язок захищати». І коли одна країна вторгається в іншу і це є незаконним актом відповідно до будь-якого закону війни, тоді ми зобов'язані підтримати і допомогти цій країні. Канада була однією з країн, яка внесла резолюцію «Обов’язок захищати» в ООН і домоглася її ухвалення. І це означає, що ми повинні підтримувати і допомагати Україні, коли вона зазнає вторгнення з боку диктатора по сусідству.
Другий аргумент, який я б навів, — вигода для Канади. Якщо росіяни захоплять східні області і залишать їх собі, захоплять центральну частину довкола Києва і зроблять її підконтрольною Росії маріонеткою, а потім занурять західну Україну у нестабільність — ви отримаєте десь від 5 до 25 мільйонів українських біженців, які візьмуть курс на Захід.
Можете собі уявити, який вплив це матиме на Чехію, Словаччину, Німеччину, Францію чи Канаду? Тому я думаю, що ви повинні пояснити, громадянам західних країн, що такі кошмарні сценарії цілком реальні і це те, що нас чекає, якщо припинити підтримку України.
Повертаючись до Німеччини, тамтешній міністр оборони Борис Пісторіус заявив, що гібридні атаки РФ у Балтійському морі фіксують щодня. Як НАТО має запобігати чи відповідати на такі дії Росії?
Перше, ми повинні почати використовувати наші військово-морські сили, щоб відганяти російські кораблі або навіть китайські судна від місць, де прокладені наші трубопроводи і кабельні лінії. Ми не повинні залишати це на волю випадку, а відсунути їх подалі від цих маршрутів. І по-друге, коли трапляється подібний інцидент, ми повинні діяти як Фінляндія — одразу розгортати військово-морські сили. Ми повинні захопити судна, які нанесли шкоду, а потім заборонити цим кораблям та їхнім екіпажам плавати у цьому районі.
Ситуація на полі бою та шлях до миру
Торік, напередодні другої річниці повномасштабного вторгнення, ви говорили, що Україна переживає «найбільш крихкий, найбільш вразливий період». За півтора місяці настане вже третя річниця. Як би ви охарактеризували ситуацію зараз?
Майже так само, як я охарактеризував її рік тому: що довше триває війна, то більше смертей зазнає Україна і тим більшим є навантаження на її економіку, державу та народ. Я можу лише уявити собі моральний стан переважної більшості населення, яке зазнає нападів у тій чи іншій формі щодня протягом трьох років, і як це впливає на них психологічно.
Канада оголосила про виділення Києву військової допомоги на 440 мільйонів канадських доларів. Фото: ОПУ
Україна була феноменальною у своїй рішучості захистити себе і не дати перемогти Путіну. В історії ми ніколи не знайдемо кращого прикладу мужності, наполегливості, завзятості і просто рішучості не дозволити диктатору взяти верх. Та, що довше триватиме війна, то більшим буде тягар.
Водночас вже три роки ми говоримо, що Росія не може продовжувати війну. І все ж ми не бачимо жодних змін. Ми прогнозували падіння Москви, її економіки, її збройних сил, її техніки. Але за три роки нічого не змінилося. І мені просто цікаво, чи здатність Росії продовжувати цю боротьбу більша, ніж у Заходу?
Я не думаю, що слід очікувати суттєвих змін зараз. Вони можуть настати після 20 січня, коли обраний президент Трамп і його адміністрація сядуть за кермо влади в Сполучених Штатах Америки
А втім, залишається питання, що вони збираються робити? Можливо, з'явиться новий підхід до війни. Яким він буде, я не знаю.
Це дійсно питання на мільйон. Володимир Зеленський заявив, що його зустріч з Трампом буде однією з перших серед світових лідерів, адже питання завершення війни для обраного президента США є одним з найпріоритетніших. Своєю чергою Трамп повідомив, що його команда працює над організацією зустрічі з Путіним. Чого очікувати Україні внаслідок цих перемовин?
Трамп хоче, щоб війна закінчилася. Як це зробити — велике питання. Водночас Україна хоче закінчити війну, отримати гарантії безпеки на майбутнє і повернути території, які Росія захопила на сході. Я не впевнений, що все це можливо досягти без фактичної перемоги.
Якщо у Вашингтоні скажуть щось на кшталт: «Ми більше не будемо вам постачати зброю, віддайте Росії східні області, ми припиняємо війну і гарантуємо мир». У такому разі виникає питання, хто його гарантуватиме? Я також сумніваюся, що Києву запропонують негайне членство у НАТО. Якою може бути альтернатива — я не знаю.
Я думаю, що на Україну і на президента Зеленського буде чинитися величезний тиск з метою досягнення певного припинення вогню шляхом переговорів і, можливо, миру з Росією в довгостроковій перспективі, розуміючи, що не має значення, яким буде той мир, якщо він не буде гарантованим у довгостроковій перспективі. Я думаю, що найближчі кілька місяців будуть безсумнівно важкими.
На початку січня Україна пішла у наступ на Курщині. Водночас Росія посилює свій натиск на Сході. На вашу думку, це підготовка до майбутніх переговорів, які можуть відбутися після інавгурації Дональда Трампа?
Я впевнений, що будь-який наступ з боку України, будь-який наступ з боку Росії, хто б їх не планував і не керував ними, обидві сторони в думках налаштовують себе на успіх у потенційних майбутніх переговорах.
Українські бійці з антидронною гвинтівкою, придбаною на кошти, зібрані під час благодійного концерту в Торонто. Фото: Ukrinform/East News
Зі стратегічної точки зору, з точки зору України, вторгнення і цей нещодавній наступ у Курській області є абсолютно неймовірно розумним. Чи є він ризикованим? Так. Це потребує багато ресурсів, які можна було б використовувати задля оборони.
А втім, найкращий захист — це хороший напад. Це одна з тих речей, яка все ще залишається актуальною після століть війни. І я думаю, що те, що робить Україна, є ефективним нападом, який має стратегічний сенс
Генерале, чи бачите ви передумови для закінчення війни до кінця 2025 року?
Ні, не бачу. Я бачу потенційне припинення вогню на певний час, залежно від адміністрації Трампа і того, що вона намагатиметься зробити. Але це лише потенційне припинення вогню, а не те, що перетвориться на тривалий мир, який дозволить Україні почати відбудову з упевненістю, що їй більше не доведеться воювати з Росією.
Титульне фото: VALENTYN OGIRENKO/AFP/East News
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
«Війна — це економічна дія. Для ведення довготривалої війни потрібна сильна економіка»
Ольга Пакош: Чому ваша організація та ви особисто виявляєте такий інтерес до підтримки та навіть розвитку економіки України? Знаю, що ваш фонд підтримує благодійну організацію «Економісти для України», яка об’єднала експертів з різних країн світу для допомоги Україні саме в цій галузі.
Джеймс Ходсон: Війна — це економічна дія. Що це означає? Ви маєте ресурси, які потрібно ефективно розподіляти, щоб перевершити ворога. Той, хто використовує свої ресурси найефективніше, переможе. Для ведення довготривалої війни потрібна сильна економіка. Люди повинні бути продуктивними, виробничий потенціал має бути високим, а суспільство функціонувати.
Тому ми шукаємо способи розвивати економіку України навіть під час війни, зберігати зайнятість населення. Один із способів це зробити — створити екосистеми, де люди бачитимуть проблеми, які потрібно вирішити, і працюватимуть над ними без великих капіталовкладень або інфраструктури. Ми надаємо лабораторії, обладнання, академічну експертизу, наукових експертів, венчурний капітал та фінансування.
Економіка України залежить від зовнішньої допомоги, але оборона фінансується саме з бюджету України. Тому якщо економіка зростає, то і на фронті більше грошей. А якщо слабшає — слабшає й фронт
Це простий і прямий взаємозв’язок. Тому якщо Міністерство економіки звернеться до нас із запитанням, наприклад, як ми можемо підвищити податкові надходження в 2025 році або як зменшити боргове навантаження, ми допоможемо знайти розв'язання цих задач, бо маємо мережу економістів та ідеї, які можемо реалізувати.
Ми ведемо роботу в економічній сфері: працюємо над санкціями, політикою. Дуже важливо мати правильні процеси в суспільстві. Не тільки впроваджувати правильні технології, але й створювати відповідні інституції та структури для цієї діяльності.
— На яких галузях економіки в Україні ви зосередили сьогодні свою допомогу?
— Я був в Україні чотири рази від початку повномасштабного вторгнення. Двічі цього року, один раз минулоріч і ще один у 2022. Тож я спостерігав, як ситуація розвивалася, як змінювалися потреби, динаміка.
На початку люди масово переїжджали з одного міста в інше. Ситуація була непевна і ми не знали, чого очікувати далі. У 2023 році ситуація значно стабілізувалася. Ми змогли краще зрозуміти, де і як люди можуть жити, працювати, а також будувати своє життя у реаліях війни. А у 2024 році, мені здається, ми спостерігаємо серйозні потрясіння на геополітичному рівні. Невизначеність Сполучених Штатів, деяких європейських союзників, напруга між Китаєм і Тайванем, участь Північної Кореї — все це додає нестабільності з геополітичної точки зору, а Україна продовжує триматися.
Все це спонукає нас допомагати Україні в тих сферах, де є найбільші потреби. І це стосується не лише економіки. Sestry вже писали про нашу співпрацю з Києво-Могилянською Академією та Київською школою економіки.
Конференція «Берклі – Україна: Інноваційний стартап хаб» у Каліфорнійському університеті США, 2024. Фото з архіву Анастасії Федик
Моя остання поїздка охопила Київ, Суми, Харків, Вінницю, Миколаїв і Одесу — у нас є команди в усіх цих регаонах. Намагаюсь приїжджати кожні кілька місяців, щоб зустрічатися з командами особисто, аби вони відчували, що ми не просто сидимо на іншому кінці світу, а дійсно піклуємося і хочемо побачити, як працюють програми. Що працює, що ні, що треба змінити, над чим подумати, чи є нові можливості.
У Києві ми відкриваємо хаб, присвячений науці відновлення. Вона охоплює всі інновації, необхідні для перемоги у війні та побудови сильної країни після. Це інфраструктура, чиста енергія, розмінування, відновлення лікарень, інституцій тощо. Але це також може стосуватися оборони, наприклад, дронів, приладів спостереження або інших речей, необхідних під час війни.
Друга частина моєї поїздки була пов’язана з новими ініціативами. Одна з таких ініціатив стосується нашої співпраці з міськрадою Сум: ми працюємо над створенням стійкої інтернет-інфраструктури.
Через авіанальоти, відключення електроенергії, переривання навчального процесу людям у Сумах доводиться дедалі частіше ховатися в укриттях. Якщо у Києві рідко хто виходить з дому серед ночі, то в Сумах це досі необхідність. Через це життя, робота та навчання у місті стають набагато складнішими. Інтернет зараз є одним з основних інструментів, який забезпечує зв’язок, передачу інформації та розуміння, що відбувається. У Сумах виникли серйозні проблеми із забезпеченням доступу до інтернету під час війни. Ми співпрацюємо з Cisco, щоб привезти нове радіообладнання в місто, розширити кількість точок доступу Wi-Fi і забезпечити безкоштовний доступ до інтернету.
У Вінниці ми працюємо над агротехнологіями, створюючи агротехнічний хаб. Технології від міжнародних партнерів будуть зібрані в одному науковому просторі в регіоні, який вже має експертні знання в цій галузі. Вінниця — це аграрне місто. Тут одні з найбільш родючих ґрунтів у світі — чорноземи. Тому логічно реагувати на сільськогосподарські виклики України саме тут. Ідея полягає в тому, щоб зібрати ресурси, які для цього потрібні, у цьому місті, залучити громаду, молодих науковців, бізнеси й університети. У Вінниці є шість університетів, і це в місті з населенням 300 тисяч осіб!
Ми створюємо наукові і розробні центри, де люди можуть об’єднуватися, генерувати нові ідеї, відкривати бізнеси й отримувати необхідні структури для реалізації цих ідей. Часто, коли хочеш побудувати бізнес, важко знайти інструменти, працівників і капітал, необхідні для цього. Ми намагаємося зробити ці процеси максимально простими, щоб люди могли експериментувати, швидко тестувати ідеї та виводити їх на ринок.
У нас вже є понад сто міжнародних партнерів у сфері технологій, які хочуть приїхати до Вінниці, щоб тестувати свої розробки та ділитися досвідом. Університетські партнери також зацікавлені співпрацювати з аграрними дослідниками Вінниці. Ми сподіваємося створити живу і продуктивну спільноту.
Вирощувати овочі в танках чи поруч з ними дуже небезпечно
— Коли очікуєте перші результати вашої діяльності?
— У червні 2025 року буде розпочато кілька проєктів, а хаби у Вінниці відкриються і почнуть працювати з тестовими фермами навколо міста. Уже зараз ми впроваджуємо три нові технології в аграрний сектор України. Одна з них є особливо цікавою.
— Водорость, яка очищає ґрунти після вибухів?
—Так, це технологія, яка дозволяє швидко відновлювати ґрунт, забруднений вибухами. На сільськогосподарських землях вибухи призводять до кількох проблем. По-перше, високі температури створюють випалені зони, непридатні для вирощування. По-друге, вибухові речовини містять токсичні хімікати, небезпечні для людини, зокрема ртуть, кадмій чи навіть радіоактивні матеріали. Через це поля можуть залишатися непридатними для вирощування продовольчих культур понад 10 років.
Іноді можна побачити фото, де люди вирощують капусту чи буряк у залишених танках чи поблизу них. Це надзвичайно небезпечно, адже такі овочі можуть накопичувати токсини, спричиняючи довготривалу шкоду здоров’ю
Один з наших партнерів, залучених до співпраці у Вінниці, розробив технологію вирощування спеціальних водоростей. Ці водорості, подібні до морських, швидко ростуть у промислових резервуарах шляхом ферментації, що дозволяє отримувати великі обсяги продукту.
Ця технологія сприяє очищенню ґрунту, розщеплюючи важкі метали та токсини. Завдяки їй процес відновлення земель скорочується з десятків років до трьох. Після цього ґрунт стає придатним для вирощування сільськогосподарських культур.
Танк на городі під Києвом. Фото: FB Luydmila Nishenko
В Україні зараз існує чимало викликів. Наприклад, на полях фермерів усе ще є активні міни. Плюс є проблеми з логістикою, безпечним зберіганням зерна тощо.
Бути фермером в Україні дуже важко — це не та робота, де можна швидко збагатитися
Тому потрібно знаходити баланс і створювати рішення, які допомагають фермерам, оздоровлюють аграрну систему і прискорюють відновлення після забруднення ґрунтів та війни в цілому. Ідея полягає в тому, щоб привнести якомога більше інновацій і технологій у сільське господарство.
Крім відкритих проєктів у Києві та Вінниці, наша кінцева мета — створення таких центрів і в інших регіонах, наприклад, у Запоріжжі, Миколаєві, Харкові. Це досить легко реалізувати.
«Ми намагаємося бути «клеєм», який об’єднує нові ідеї та створює простір для їхнього швидкого тестування»
— До речі, про Харків. Хочу запитати про освітній проєкт, який ви реалізуєте в цьому місті. На сторінці вашого фонду я побачила заклик підтримати ініціативу: лише 35 доларів — стільки коштує можливість безпечного навчання дітей у Харкові на добу.
— У Харкові ми реалізуємо спільний проєкт з Міністерством освіти, спрямований на підтримку шкіл і створення центрів допомоги дітям. Ідея полягає в модернізації освітньої системи, яка в Україні залишилася майже незмінною протягом століття. Війна та пандемія COVID-19 підкреслили потребу адаптувати навчання до сучасних викликів.
Багато дітей відстають у навчанні, особливо в таких базових дисциплінах, як читання, письмо та математика. Освітній рівень сильно знизився — у середньому на два-три роки порівняно з довоєнним часом. В Україні діє чимало освітніх центрів, проте більшість з них нагадує радше місця для догляду за дітьми. Вони пропонують кілька годин занять, ігор чи вивчення англійської, що є корисним для громади. Проте ми прагнемо піти далі — запровадити нові, дієві підходи до освіти.
У співпраці з Міністерством освіти ми відкрили освітні центри в Харкові, Сумах, Охтирці, Миколаєві й Одесі. Це майданчики для експериментів із сучасними методиками навчання. Ми залучили міжнародних фахівців з раннього розвитку, психологів та інших експертів, щоб створювати нові підходи.
Наприклад, мій син у США відвідував дошкільний заклад, що працював за реджіо-педагогікою — італійським методом, який навчає дітей вирішувати проблеми через співпрацю в колективі, без прямої участі вчителя. Цей підхід орієнтований на розвиток командної роботи та колективного навчання.
Крім цього, ми працюємо з дітьми, які мають інвалідність або зазнали значних травм.
Є діти, які мовчали протягом шести місяців після втрати одного з батьків на фронті
Проте вже через кілька місяців роботи з психологами й іншими фахівцями вони починають відкриватися й знову говорити. Ми поступово залучаємо їх до спільної гри з іншими дітьми, допомагаючи ділитися досвідом і брати участь у навчанні. Це також важливий урок для інших дітей: розуміння, що кожен член суспільства унікальний і однаково важливий, незалежно від життєвих обставин.
Наші центри відходять від традиційної моделі, де діти просто сидять за партами й слухають вчителя, який говорить годину, — ми прагнемо створювати середовище, яке сприяє активному навчанню й розвитку.
Крім того, працюємо над створенням навчальних матеріалів для міністерства освіти, щоб нові підходи стали доступними для підготовки вчителів по всій країні. Усе, що показує ефективність у наших центрах, ми формалізуємо в методичні рекомендації, пояснюємо, які ресурси потрібні, і проводимо тренінги. Зараз будуємо співпрацю з педагогічними університетами, щоб їхні студенти могли долучатися до роботи в центрах, здобуваючи практичний досвід і нові знання.
З часом зміни потраплять до кожної школи, тому що я дуже підтримую ідею публічної освіти. Я хочу створити системи, що працюють для всіх. Легко відкрити приватну школу з новою методологією, але тоді лише маленька кількість дітей буде мати доступ до неї.
Але справжня зміна відбудеться, якщо ми зможемо змінити систему на національному рівні, а це потребує терпіння й часу. Я не претендую на те, що ми зможемо зробити великий вплив одразу, але важливо, щоб ми мали механізм для змін в усій системі освіти.
— Географія ваших проектів вражає. Від економіки, через розмінування та очищення ґрунтів, до нових методів освіти. Ви працюєте і з міськими радами, і з міністерствами, і з комерційними підприємствами?
— Ми уклали партнерські угоди та меморандуми про співпрацю майже з усіма ключовими міністерствами України: Міністерством культури, Міністерством захисту довкілля, Міністерством у справах ветеранів, Міністерством економіки, Міністерством освіти і науки, Міністерством цифрової трансформації. Крім того, ми маємо угоду з Меджлісом кримськотатарського народу.
Український уряд відрізняється тим, що з ним легше працювати, ніж з урядами багатьох інших країн
Часто взаємодія з державними органами нагадує спілкування з дідусем — процес тривалий і інертний. А в Україні відчувається інший підхід: багато енергії та готовності до змін. Це зумовлено потребою виживання. Ми не маємо іншого вибору, окрім як шукати нові рішення, пробувати нові ідеї та впроваджувати їх.
Фото: STRINGER / ANADOLU / Anadolu via AFP/East News
Хоча наша організація невелика, ми прагнемо будувати якомога ширші зв’язки з різними міністерствами та людьми, щоб вони могли звертатися до нас із запитами чи ідеями, де ми можемо бути корисними. Наша мета — реагувати на потреби й допомагати їх вирішувати. Великі організації займаються глобальними завданнями: постачають сотні генераторів чи мільйони батарейок, фінансують школи й університети. Ми не можемо працювати в такому масштабі — наш підхід інший.
Ми намагаємося бути «клеєм», який об’єднує нові ідеї та створює простір для їхнього швидкого тестування. Ми допомагаємо, не витрачаючи на це мільйонні бюджети. Наша цінність полягає в тому, щоб поєднувати зусилля, сприяти інноваціям і шукати ефективні рішення.
— Чи плануєте ви продовжити надавати таку чималу допомогу Україні до її перемоги?
— О, я впевнений, що ми будемо активно допомагати Україні ще довго після перемоги. Питання не лише у військовій перемозі. Після закінчення війни знадобиться величезний обсяг роботи, щоб повернути країну до повноцінного функціонування, чи не так? Потрібно буде сприяти поверненню українців, які виїхали за кордон. За різними оцінками, за межами України зараз перебуває від п’яти до десяти мільйонів людей. Я очікую, що принаймні 10–30% з них повернуться, тобто йдеться про два-три мільйони осіб. Це значна кількість людей, яких доведеться реінтегрувати.
Крім цього, потрібно буде відновлювати інфраструктуру. Важливим завданням стане також збереження сильної демократії після війни. У такі перехідні періоди багато що може піти не так, тому, на мою думку, наша діяльність в Україні триватиме ще довго.
Особисто я також займаюся проєктами, пов’язаними з обороною. Інвестую та співпрацюю з компаніями, що розробляють військові технології. Якщо бути відвертим, я вірю лише в один кінець цієї війни: повна військова поразка Росії. Без цього, а також політичних змін у Росії, я не бачу реального завершення війни. У кращому випадку ми матимемо заморожений конфлікт, а, ймовірно, — активну гарячу фазу, в якій роль Китаю, Ірану та Північної Кореї лише зростатиме.
Без повної поразки Росії важко уявити щасливий фінал для світу. Незважаючи на заяви Трампа, я не бачу, як йому вдасться завершити війну до 2025 року, як він обіцяє. Тому, на жаль, це буде довга боротьба. Багато ресурсів майбутньої України вже витрачено на те, щоб захистити сьогодення.
Сподіваюся лише, що ми не продамо це майбутнє за безцінь, шукаючи короткострокове вирішення війни. Вважаю, що Європа та США мають серйозно інвестувати в Україну: забезпечити належний захист міст і створити можливості для наступу на фронті. Буде цікаво подивитися, що відбудеться в найближчі два-три місяці.
Розмінування у Донецькій області, 15.06.2024. Фото: STRINGER / ANADOLU / Anadolu via AFP
Марцін Меєр — 54-річний польський бізнесмен, який від початку повномасштабної війни допомагає українцям. Спочатку перевозив людей від польсько-українського кордону, а згодом поїхав волонтерити до України. Возить допомогу у найбільш небезпечні райони, куди не всі хочуть їхати. До війни в Україні уникав соцмереж, але з її початком створив акаунт в Instagram і TikTok з однією метою — дати можливість людям, які потребують допомоги, зв'язатися з ним. А також показує іноземцям, що відбувається в Україні.
Польсько-український кордон
Того ранку, 24 лютого 2022-го року, щойно прокинувшись, я одразу поїхав на польсько-український кордон. Впродовж двох тижнів перевозив людей. Спочатку їздив власною машиною. Згодом пересів на мікроавтобус. До України перевозив чоловіків, які поверталися з-за кордону на війну, та гуманітарну допомогу. Назад забирав жінок і дітей. Більшість були наляканими. Я одразу їм включав wi-fi зі свого телефону, аби могли написати рідним, де вони є і куди їдуть. Мені було важливо щоб вони почувалися у безпеці. Багато з них вже на той момент мали психологічні травми.
Якось підвозив трьох жінок з дітьми. Одна з них боялася заходити в будинок, де їм надали прихисток. Я сказав: «Спокійно, не нервуй. Ми зачекаємо, поки ти зрозумієш, що тут безпечно». Мене вразило, що майже всі жінки, з якими я стикався, одразу цікавилися можливістю працевлаштування. І це при тому, що вони не були з бідних родин. Одна з них, наприклад, мала у Харкові п’ять магазинів з солодощами. Однак через війну була змушена все залишити.
Марцін Меєр від початку повномасштабної війни допомагає Україні. Фото: приватний архів
Згодом зрозумів, що мені не достатньо лише перевозити людей. Подумував над тим, аби доєднатися до війська. Однак мій друг з Києва сказав: «Марціне, ти вже не такий молодий. Тобі 52 роки. Продовжуй допомагати і робити те, що робиш». Тоді ж я вирішив їхати до України і допомагати людям безпоередньо там — і, зокрема, неподалік лінії фронту.
Записи у соцмережах стали відеощоденником
У березні, щойно звільнили Київщину від росіян, я поїхав до Бородянки, Бучі та Ірпеня із гуманітарною допомогою. Про ці регіони навіть важко згадувати. Я бачив гори розстріляних цивільних машин, слухав людей, які розповідали про розстріли цивільних російськими військовими. Я хотів кричати на весь світ про ці жахіття у 21-му столітті. На жаль, багато хто у Європі вже починає забувати про війну в Україні. Люди живуть спокійне життя і не розуміють, що лише за 400 км від бомбардувань гинуть цивільні. Важливо було розповідати все, бо російська пропаганда кричала, що то все фейки.
Марцін Меєр: «Записи у соцмережах були немов моїм відеощоденником». Фото: приватний архів
До того моменту я не був зареєстрований у жодній соціальній мережі. Моя донька вмовила зробити сторінку у TikTok, а товариш — в Інстаграм. Я — не телевізійний репортер. Не шукав жодної сенсації. Просто розповідав те, що бачив. Мене вразила історія подружжя пенсіонерів, які не хотіли виїжджати з Бучі, жили у наметі посеред двору. Їх навіть не лякав холод.
Записи у соцмережах були немов моїм відеощоденником
Завдяки їм я також звітував людям, що їхня посилка потрапила за призначенням, а не лежить десь на складі. Я не роблю це заради слави в інтернеті. Хочу бути відкритим і прозорим. Також за допомогою соцмереж люди, які потребують допомоги, можуть зі мною зв'язатися.
Ще під час волонтерства на кордоні я познайомився з пастором Віталієм із Кривого Рогу. Їзджу до нього регулярно. Пам’ятаю як ми разом поїхали до одного з деокупованих сіл. Як завжди привезли гуманітарку. До нас підійшов чоловік і попросив нас про допомогу. Виявилося, що росіяни застрелили його дружину, і він просто хотів відкопати її тіло, аби перевезти і поховати на цвинтарі. Це був шок.
Також якось у Кривому рогу ми роздавали гуманітарну допомогу. До нас підійшла жінка і запитала, чи є два гігієнічних памперси. Мене це прохання вразило до глибини душі. Вона не просила грошей чи якоїсь іншої допомоги. Лише два памперси — навіть не пачку. Іноді були звернення з дитячих будинків. Привозили речі, продукти, ліки, генератори.
Марцін Меєр під час роздачі гуманітарної допомоги. Фото: приватний архів
Найстрашніше мені було під Бахмутом у селі Парасковіївка, яке зараз в російській окупації. Ми їхали з гуманітаркою на цивільній машині, позначеній хрестом. Однак для росіян це не має значення. Вони нас обстрілювали. Звісно, було страшно. Є такий вираз «тільки дурні не бояться». Мене щоразу вражали люди, які не хотіли виїжджати з небезпечних місць. Особливо пенсіонери, які сиділи у підвалах. Звісно, що не мені їх засуджувати. Можливо, хтось з них чекав на росіян, а, можливо, просто боялися їхати у невідомість.
Була також ситуація, коли мама віддала свого сина, якого потрібно було довезти з Кривого Рогу до Кракова. Там у нього був законний опікун. Для перетину кордону жінка надала свій дозвіл. Цей 8-річний хлопчик страшенно боявся усіляких гучних звуків. Перші дев’ять годин він їхав мовчки, не промовивши жодного слова. Зі мною був товариш, з яким ми по черзі вели авто. На ночівлю ніде не зупинялися. Намагалися якнайшвидше довезти цю дитину, аби він мав якомога менше стресу.
Ворог був за 500 метрів
На початку повномасштабної війни військові просили все — бронежилети, шоломи, одяг, спальники, тактичні окуляри. Безпілотники і машини потрібні весь час. Дехто з людей віддавав свої звичайні дрони, аби хлопці навчилися літати. Зі мною зв’язувалися люди з Австрії, Норвегії, які хотіли віддати свої авто для армії. Декілька відвозив нещодавно. Зокрема, й для військового якого знав. Через два тижні після того він зник безвісти. Невідомо, чи він у полоні чи загинув. Тіла досі немає.
Щоразу, як їдеш на фронт, небезпечно. Одного разу ворог був за 500 метрів від нас. То була місцина, де пів села під росіянами, а друга частина — під українцями
Звісно, було ризиковано туди їхати, але ми повинні були це зробити. Знаєте, коли чоловік виростає, він однаково трохи схожий на дитину. Якщо небезпечно — це круто. Зрозуміло, я не хочу загинути. Але однаково їду туди, бо розумію, що хлопці і дівчата у таких небезпечних умовах щодня. Їм приємно, коли хтось до них приїжджає, що про них пам'ятають.
Марцін з українськими військовими на Донеччині. Фото: приватний архів
Були ситуації, коли по приїзду певний час навіть на вулицю не виходили, бо літало багато дронів. Також виключали телефони, геолокацію. Те, що мені вдається відзняти на передовій, я завжди публікую через два тижні або місяць. Це насамперед пов'язано з безпекою.
Не можливо забути випалені росіянами села і міста. Час там ніби зупинився. Ти бачиш, що ось білизна висить, тут накритий стіл, стоять тарілки. Люди все лишали в одну мить і тікали. Жоден фільм не зможе передати всі ті жахіття.
Інформаційна війна важлива
Мене досі дивує, що є ті, хто не вірять у реальність і жорстокість цієї війни. Вони пишуть про це у коментарях на моїх сторінках у соцмережі. Іноді кажуть, що все це зрежисовано, що це знімальний майданчик. Бо, наприклад, не може бути військовий на фронті поголеним і чистим — він має бути вкритим багнюкою, з бородою. Часом бажають мені смерті. Насправді ж, читаючи це, я просто посміхаюся і роблю свою роботу далі.
Ми повинні усвідомити одну річ — кожен з нас не хотів би, щоб це сталося в його державі.
Звісно, що захищати країну мають всі, але найлегше засуджувати тих, хто тікає, хто не хоче воювати. Ніхто не знає, як би, наприклад, поляки повели себе в цій ситуації
Чи виїхали б з Польщі? Забрала б мама свого 20-річного сина в іншу країну чи відправила б на фронт? Насправді, коли ти вдягнеш чиєсь взуття, тільки тоді зрозумієш.
Марцін Меєр: «Я ніколи не думав, що така кривава війна може бути так близько Польщі». Фото: приватний архів
Якими є росіяни, знаю з особистого досвіду. Маю знайомих у США, де колись проживав. У них навіть там мізки промиті пропагандою. Вони вважають себе обраним народом і до всіх інших націй ставляться, як до нижчих за рівнем. Вони нікого не люблять і є заздрісними. Згадайте, настільки вони були здивовані, побачивши в українських будинках каналізацію й унітази. Вони думали, що там буде, як у них вдома, — замість туалету яма у землі. Я чув історії, як росіяни крали електричні чайники і ставили їх грітися на газ. Або виймали з бронежилету броньовані пластини, а замість них вставляли крадені ноутбутки. Я був у будинках неподалік лінії фронту, то росіяни там навіть рами з вікон і крани покрали.
Ми повинні бути разом
Прикро, що деякі люди досі живуть історією, яка розділяє наші народи. Волинська трагедія сталася 80 років тому, і ніхто не каже, що її треба забути. Але зараз не час для цього. Коли ми збурюємо інформаційний простір, згадуючи про сумні сторінки нашої історії, — це найкраща мелодія для росіян. Так, це важкі теми в нашій історії, але не для цього конкретного моменту. Історія дуже важлива, але час писати нову. За таким принципом я живу.
Я не можу зрозуміти тих, хто кричить: «Нехай вони вже підпишуть той мир і домовляться». Я завжди на це відповідаю — уявіть, що хтось прийшов до моєї країни і забрав пару воєводств. Або ж я приходжу до вас додому і забираю вашу кухню і кімнату. І раптом хтось приходить до вас і каже: «Ну, добре, нехай цей Марцін живе у твоїй кімнаті і кухні». Легко так говорити тим, коли це не стосується їхньої землі.
Марцін Меєр: «Займаючись волонтерством, я хотів показати своїм дітям, що потрібно у цьому житті щось робити для інших безкорисливо». Фото: приватний архів
Перші два роки я взагалі нікуди не їздив у відпустку. Приїжджав до Польщі на свята на тиждень-два, аби побачити своїх дітей, і їхав назад. Лише цього року вперше поїхав з ними на море. Утім однаково думками і серцем весь час був в Україні. Одного дня, прогулюючись, ми зустріли дівчину з України, яка продавала морозиво разом з хлопцем. Вони мене впізнали, вийшли і подякували. Мені так було приємно. Особливо у той момент, коли моя 17-річна донька і 8-річний син стояли поруч і все це бачили. Це просте «дякую» — найбільша нагорода для мене. Займаючись волонтерством, я хотів показати своїм дітям, що потрібно у цьому житті щось робити для інших безкорисливо. Сподіваюся, що вони пишаються мною.
Війна навчила цінувати кожну хвилину життя
Ця війна навчила мене допомагати. Коли ти робиш це від щирого серця — ти допомагаєш і собі. Я по-справжньому почав цінувати кожен день, помічати дрібниці, насолоджуватися кожною миттю перебування з моїми дітьми. У побуті намагаюся робити все з думками про інших — навіть, коли паркуюсь, ставлю авто так, аби ще хтось міг стати поруч.
Марцін Меєр: «Ця війна навчила мене допомагати». Фото: приватний архів
Я ніколи не думав, що така кривава війна може бути так близько Польщі. У світі війни і конфлікти тривають роками. І, до речі, практично у кожній є російський слід. Але вони були далеко. Навіть якби я хотів поїхати і допомогти, дістатися туди важко. А тут Україна — за крок від нас.
Люди справді втомилися від війни. Це важка правда. Утім, коли ти згадуєш тих хлопців і дівчат, які на передовій, то розумієш, що не маєш права навіть думати про втому
Я з Україною до перемоги. Впевнений, після закінчення війни країна отримає потужний поштовх для розвитку. У вас все для цього є — земля, природні багатства і люди. А ще я хочу здійснити одну з своїх мрій — поїхати у подорож до Криму. Там ще не був, лише від друзів чув, як там красиво.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
