Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Патент на політкоректність, або яке відношення має бюрократія до відваги
Два роки тому хоробрий український воїн послав «на х...» великий російський корабель і став героєм вільного світу. Однак для брюссельських чиновників його слова були вульгарними, сексуально образливими та мали на меті отримання фінансового прибутку.
Президент України Володимир Зеленський кладе квіти та запалює свічки під час відвідування острова Зміїний Одеської області. Фото: AFP/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Тут російський військовий корабель, здавайтеся і складайте зброю. Інакше ми підемо в атаку», — такий ультиматум з палуби російського ракетного крейсера «Москва» був озвучений українським воїнам, які захищають чорноморський острів Зміїний.
«Російський військовий корабель, іди на х…», — почули у відповідь росіяни. На острів посипався град куль. Це було 24 лютого 2022 року, перший день російського вторгнення в Україну.
Слова українського прикордонника, яким після звільнення з тримісячного полону виявився Роман Грибов, швидко облетіли світ, ставши символом українського героїзму та опору. Додаткової, по-своєму пророчої, сили вони отримали в середині квітня 2022 року, коли крейсер «Москва» пішов на дно після ураження українськими ракетами.
Берегти «крилаті слова»
Через два роки, як повідомляє “Politico”, «крилаті слова» відважного українця є предметом запеклої боротьби між Державною прикордонною службою України та Офісом інтелектуальної власності Європейського Союзу (EUIPO).
Припускаючи, що повідомлення про російський корабель стало символом незламності всього українського народу, а люди з «нещирими намірами», які не мають відношення до української справи, можуть захотіти на цьому заробити, брюссельські юристи Андрій Буковник і Тарас Кульбаба ще в березні 2022 року подали до Європейської аґенції інтелектуальної власності заявку на торговельну марку на військового. Вони також боялися, що якщо вони не зроблять цього самі, хтось інший втрутиться і збереже торгову марку на своє ім’я.
Точка зору обох юристів виглядає ще більш зрозумілою, адже сотнями розтиражовані різноманітні гаджети з гаслом і зображенням українського солдата на фоні російського корабля можна купити в Інтернеті, але ні військовий, ні українська держава, ні прикордонники нічого з цього не мають.
Варшава: антипутінський і антивоєнний плакат, автор: Stanislaw Gajewski. Фото: Zofia i Marek Bazak/East News
Вартові порядності з Брюсселю
Відповідь Європейської аґенції інтелектуальної власності була схожою на холодний душ. Офіс ЄС відхилив заявку на тій підставі, що гасло Роман Грибова могло бути сприйняте як те, яке «суперечить загальноприйнятим принципам моралі, оскільки мало би бути використане для отримання фінансової вигоди від події, визнаною трагічною». Тобто від війни між Росією та Україною.
Буковник і Кульбаба відчули ляпаса: у Брюсселі припустили, що український військовий хотів заробити на своїй мужності. Проте, шукаючи ефективнішого рішення, вони подали іншу заяву — цього разу, щоправда, від імені українського прикордонника.
Повторну відмову, яку вони отримали у грудні 2022 року, обґрунтували ще більш абсурдним чином: товарного знаку не буде, оскільки мова українського військового була «вульгарною» та мала «образливий сексуальний підтекст». Що ще гірше, далі цитує Politico, «навіть якщо знак мав сприйматись як вираження бравади та мужності, він применшує російське вторгнення та використовує його лише як інструмент для продажу комерційних товарів, таких як ювелірні вироби, іграшки, одяг, гаманці тощо".
Так чиновники з Брюсселю стали охоронцями моральної чистоти боротьби між українцями та росіянами.
Буковник, якого цитує "Politico", не приховує свого роздратування та подиву. Ну як можна цензурувати солдата, якому загрожує смерть?
Третє звернення юристів відбулося в лютому 2023 року. Цього разу, відхиляючи заявку, Європейська аґенція інтелектуальної власності заявила, що слова Гоцького не мають «відмінного характеру», а тільки такі слова заслуговують на торгову марку, адже тільки їх можна відрізнити від інших. Інакше кажучи, брюссельські бюрократи побоювалися, що люди можуть не знати, про яку конкретну ситуацію і місце йдеться у заяві захисника острова Зміїний.
Справа честі
Незважаючи на це, Кульбаба та Буковник не мають наміру здаватися. Для них це справа честі. Які у них шанси? Цитує "Politico" проф. Елеонора Росаті, фахівець з інтелектуальної власності Стокгольмського університету, вважає, що це нуль.
«Я не вірю, що ця ініціатива коли-небудь матиме успіх. Це була програна справа з самого початку», – каже Розаті. Такою була доля «Je suis Charlie», «Black Lives Matter» та інших загальновідомих гасел, що містять політичні погляди. Якими б морально правильними вони не були, як потенційна торгова марка вони недостатньо виділяються.
У лютому Кульбаба та Буковник подали ще одну заявку. Якщо цього разу не вийде, то будуть пробувати знову і знову.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Альдона Гартвіньська: Що відчуваєш, коли хтось називає тебе: воєнний кореспондент Матеуш Ляховський?
Матеуш Ляховський: Після трьох років я майже звик до цього. На даний момент це просто моя професія.
Ким є воєнний кореспондент?
Це людина, яка робить репортажі про війну з так званої зони бойових дій. Відомо, що він може писати про неї з різних місць, але хоча б зрідка він повинен потрапляти в зону бойових дій, бо тільки тоді він буде розуміти, про що пише і говорить.
Не можна бути воєнним кореспондентом, не маючи контакту з війною. А важко бути в контакті з війною, якщо ти не спілкуєшся з солдатами, якщо ти не їздиш на фронт, якщо ти не буваєш там, де відбувається війна
Я часто кажу, що війна — це щось на кшталт далекосяжного стихійного лиха найгіршого ґатунку, і око циклону знаходиться саме там, де проходить лінія фронту. Лінія фронту тут має вирішальне значення.
Взагалі, термін «воєнний кореспондент» асоціюється з журналістами, які висвітлювали Першу або Другу світові війни, писали звідти кореспонденції, були поруч із солдатами на фронті.
Воєнний кореспондент сидить з солдатами в окопах — в цьому суть професії.
Як ти готуєшся до роботи в зоні конфлікту? Яких заходів безпеки вживаєш, щоб захистити себе і людей, з якими працюєш?
Я працюю з мінімальною кількістю людей. Якщо я беру когось безпосередньо в зону бойових дій, то це один оператор, але я також часто знімаю все сам.
Наприклад, я був у південно-східній частині Бахмута, коли бої йшли на заході або в самому центрі. Я чув на власні вуха звуки війни.
Я тримався на безпечній відстані, але все ж був досить близько, щоб поговорити з людьми, які залишилися в місті, міг підійти до солдатів, які перебували десь в тилу. Це була моя найцінніша робота.
Тепер дрони не дозволяють мені так працювати. Доступ до міст став дуже небезпечним — безпілотники полюють на будь-який транспорт, який рухається під'їзними шляхами до фронту або вздовж лінії фронту.
Як я готуюся? Перевіряю карти, консультуюся з солдатами про те, яка ситуація на місці, хоча важливо пам'ятати, що це не завжди спрацьовує.
Матеуш Ляховський. Фото з приватного архіву
Завжди беру з собою бронежилет, каску, джгути, особисту аптечку, так званої першої допомоги. Намагаюся їздити на справній машині.
Але якщо чесно? Я не знаю, чи можна бути готовим до такої подорожі. Парадокс у тому, що можна підготуватися блискуче, але це нічого не дасть, бо тобі не пощастить. А можна взагалі не підготуватися і все пройде добре, бо пощастить.
Треба завжди бути пильними, тому що ситуація може змінитися за п'ять хвилин. Така вже війна. І ти повинен цінувати досвід, і ти набуваєш його з кожною поїздкою.
Я також думаю, що завжди треба думати про те, чому ти йдеш на ризик. Якщо ти відчуваєш, що це має сенс — ти хочеш щось записати, побачити, розповісти історію, у тебе є важливий матеріал — тоді ти можеш ризикнути.
Але ризикувати з цікавості — це дурість.
Чи вважаєш, що ця робота змінила твоє ставлення до життя і світу?
Так, і дуже сильно. Перш за все, вона змінила мене як особистість.
Війна повністю перевернула моє життя. За цю роботу треба платити ціну: здоров'ям, емоціями, стосунками
Чи заплатив би ти цю ціну вдруге?
Так. Я думаю, що це було того варте заради людей, яких я зустрів. Декого з них вже немає з нами.
Але перш за все це було варте того, щоб побачити певні речі, зрозуміти, зробити щось вартісне.
Думаю, я кілька разів робив щось хороше завдяки цій роботі.
Чи не складається іноді враження, що світу трохи набридла війна, що він трохи забув про неї? Чи поляки досі цікавляться війною в Україні?
На жаль, все менше і менше, і якщо це викликає інтерес, то це дійсно матеріали з фронту, які розповідають про солдатів, битви, а не про цивільні проблеми. Хоча інколи я розповідаю якусь гостру історію, і тоді відчуваю, що когось зацікавив.
Але світ не втомився від війни. Просто воєн стало набагато більше: Сирія, Газа, Ємен, Ліван. Легко відвернутися від війни в Україні, яка триває вже майже три роки.
Крім того, застій на фронті не дає нам можливості уявити будь-який прорив. Натомість ми бачимо повільний прогрес Росії, нездатність української армії зупинити росіян — і через це ми перестали вірити в успіх.
Важливим є те, що в Польщі проживає понад мільйон українців, багато молодих чоловіків, в яких поляки бачать не жертв російської агресії, яким треба допомагати, а біженців. І це виливається в узагальнені думки про цю війну. Люди думають: яке мені діло, якщо цим молодим людям байдуже?
І важко пояснити, що ситуації різні, і ставлення людей різне.
Моя сімейна історія [частина родини Матеуша загинула на Волині — ред.] могла змусити мене ненавидіти Україну. Але я думаю, що не національність визначає нас як людей, а цінності, які ми сповідуємо і за якими живемо
На жаль, більшість людей схильні до узагальнень. І в мене складається враження, що ставлення до українців у Польщі продовжує погіршуватися. Те саме відбувається і в зворотному напрямку.
На жаль, довіра і симпатія зменшується, і це результат нашого складного співіснування. Багато факторів сприяють погіршенню відносин між двома країнами. Справа не в тому, що війна просто стала нудною. Вона, в певному сенсі, стала частиною життя, частиною реальності, частиною інформації, і саме тому вона вже не так сильно зачіпає.
Матеуш Ляховський. Фото з приватного архіву
Але чи не складається у тебе враження, що більшість поляків не дозволяє собі думати, що війна нас не зачіпає і не торкнеться?
Є люди, які її бояться. Якщо вони можуть собі це дозволити, бо живуть у великих містах, то купують квартири в Іспанії чи Італії.
Вони також цікавляться геополітикою, знають історію, тому розуміють, що може статися і найгірше. Тому що союзи теж не вічні. Але більшість населення не бачить загрози зі сходу. І це не дивно, адже ми є частиною найбільшого і найсильнішого альянсу в історії, ми глибоко в нього вкорінені, ми в його структурах, ми проходимо навчання, ми беремо участь у місіях за кордоном.
Цей альянс у багато разів сильніший за Росію, особливо з точки зору можливостей стратегічного впливу за допомогою авіації. НАТО є непропорційно більш небезпечним для Росії, ніж Росія для нього. У конфліктній ситуації, якби цей альянс працював як слід, у Росії не було б жодного шансу.
На противагу цьому, зараз існує багато невизначеності щодо майбутнього. Зараз у нас буде новий президент США, який по-іншому говорить про НАТО і майбутнє самого альянсу.
Росія, з іншого боку, не діє раціонально, тому що Путін не раціональний, його лінія не раціональна. Фішка злочинних ідеологій в тому, що раціоналізація таких людей — психопатів, соціопатів і фанатиків - зазвичай закінчується трагедією.
Ми вивчаємо історію у дивний спосіб. У школі нам розповідали про Другу світову війну так, ніби Німеччина могла її виграти. А вона не могла. Було очевидно, що в якийсь момент вони програють війну. Тому що конфлікт Німеччини зі Сполученими Штатами, СРСР і Британією був заздалегідь приречений через її економічні можливості.
Гітлер розпочав війну, яку мав програти. Він був просто ірраціональною людиною, психопатом. І зараз ми маємо — хоч і в менших масштабах — запальну ситуацію в Європі, де ми маємо справу з іншим диктатором. Звичайно, його не можна порівнювати з Гітлером, бо це не той масштаб злочинів і жертв, але механізм залишається той самий.
Ми маємо людину непередбачувану, яка може зробити все, що завгодно, якою керують марення, параноя, вона є монстром. І до нього не можна застосовувати ті самі заходи, що й до нормальних людей
Ми можемо відчувати себе в безпеці в альянсі, в який ми віримо, але це не означає, що ми не повинні захищати себе. Раціональні люди, зокрема, політики, повинні припускати найгірший з можливих варіантів і готуватися до нього, якщо він станеться. Тоді ніхто не прокинеться здивованим і ображеним.
Особисто я не думаю, що нам загрожує війна — поки в Україні йде війна. З іншого боку, якщо буде якийсь мир, то Росія може робити різні речі, і ми повинні бути готові до раптових геополітичних змін. Ми повинні мати можливість відбити можливий напад.
Матеуш Ляховський. Фото з приватного архіву
Великі геополітичні зміни можливі і можуть бути неочікуваними. Ми чекаємо на початок нового президентства в США. Що Трамп може принести Україні?
Перемир'я. Питання в тому, яке перемир'я? Чи буде це гниле перемир'я? Чи це буде перемир'я, засноване на переговорах з позиції сили, про яке згадував Трамп, якщо Росія не захоче домовлятися. Багато українців, включно з президентом Зеленським та його оточенням, або щиро сподіваються на такий сценарій, або спритно використовують його для піару, оскільки розуміють, що США є ключовим партнером для України.
Без США Україна не зможе продовжувати війну. Європейська підтримка України є недостатньою для того, щоб не лише ефективно вести війну, але навіть ефективно захищатися
Нинішня стагнація на фронті також може призвести до перенапруження, до ситуації, коли Росія зважиться на якийсь великий наступ. І або вона його реалізує, або зазнає поразки, і тоді ця війна дійсно закінчиться. Це можливий розвиток подій у майбутньому.
Є ще один поганий сценарій для України. Росія все ближче до того, щоб завоювати Донецьку область. Найважче для неї буде взяти такі міста, як Краматорськ і Слов'янськ.
Якщо насправді на момент початку переговорів росіянам залишиться захопити лише ці два великих міста і близько 20 відсотків території Донецької області, то на столі переговорів може постати питання про здачу всього Донбасу в обмін на припинення вогню. Тоді найважливішим питанням для українців буде питання надання їм гарантій. Бо якщо вони віддадуть територію і не отримають жодних гарантій, то ми матимемо «Мінськ-3» — ситуацію, за якої війна буде лише заморожена, а Росія вичікуватиме два роки, щоб перезапустити конфлікт. За цей час вона відновить свої можливості, в першу чергу в плані техніки, оскільки Росія все ще має потужний мобілізаційний потенціал і людські ресурси, незважаючи на жахливий приріст населення.
Росія також має сировинну базу, яка допоможе їй швидко підготуватися і завдати удару з новою силою. Удар проти набагато слабшого супротивника, виснаженого після трьох років війни. Україна, звичайно, намагатиметься відновити свій військовий потенціал, але давайте будемо чесними: це будуть важкі роки. Буде багато проблем, з якими Україні буде важко впоратися.
Те, що ти говориш, звучить песимістично. Чи є якісь позитивні сценарії?
Існує позитивний сценарій, що Трамп, бачачи, що Росія не бажає домовлятися, буде підтримувати Україну настільки сильно, наскільки це можливо, і це дозволить Україні вступити в переговори з позиції сили.
Якщо НАТО і США дійсно покажуть Росії, що вони непохитні і сильні, і підтримають Україну, це буде дуже сильним аргументом для того, щоб не відновлювати війну. Я маю на увазі гарантію безпеки, що в разі можливого повторного російського удару авіація США або НАТО, яка є неймовірно потужнішою, знищить російську авіацію у відповідь на початок нової війни.
Авіація — це найбільша потреба України.
Так, але я говорю про системні рішення, а не про кілька чи десяток додаткових літаків. Кілька АВАКСів, тобто літаючих радарів, наземних радарів, більша підтримка ППО, тобто кілька додаткових батарей «Патріотів», могли б змінити ситуацію, причому суттєво. Плюс артилерія і ракети: більше ПТРК і ракет Storm Shadow. Якби Україна отримала кілька сотень танків і бойових машин піхоти, це б дуже сильно вплинуло на її боєздатність.
І ще є питання людей. Але це вже внутрішня проблема, яку Україна має вирішувати сама. На фронті не вистачає молодих, здорових і мотивованих людей.
Якщо зараз в Україну в'їде сотня танків, а за кермом сидітимуть 50-річні, нічого не станеться.
На жаль, в країні немає повної мобілізації. Здається, українці повірили, що якщо росіяни не змогли захопити Київ одного разу, то вже ніколи не зможуть, що якщо вони не змогли завоювати всю Україну, то вже ніколи не зможуть завоювати її знову.
І ця загроза досі існує. На мою думку, сьогодні вона є найбільшою з весни 2022 року, коли російська армія вийшла з-під Києва. Українське суспільство і український політичний клас повинні почати це усвідомлювати.
Як вважаєш, чи існує реальна загроза для Києва?
Так, росіяни можуть спробувати провести велику наступальну операцію, наприклад, через Сумську область.
Поки що ми не знаємо російської стратегії, але вона, схоже, не змінилася з початку так званої спеціальної військової операції. Офіційно говорять про захоплення Донбасу, але неофіційно кажуть, що гра йде на існування України. Путін і кремлівське керівництво досі не дають Україні права на існування. Під час своєї щорічної конференції, яка тривала чотири години, Путін з великою впевненістю відповідав на запитання журналістів і неодноразово натякав, що вважає українців росіянами, просто трохи викривленими. Тобто — знову і знову одне і те ж саме.
На щастя, поки що росіяни не входять в оперативний простір.
Що означає «не вступають в оперативний простір»?
Тобто російська армія прориває українську лінію оборони і прориває фронт, цей фронт руйнується, і вам доводиться будувати лінію оборони набагато далі та глибше. Зараз цього не сталося, і росіяни не намагаються цього зробити, бо 2022 рік зламав їм зуби.
Але ніхто не сказав, що якщо українська армія слабшає, вони не спробують зробити це наступного року. Все також залежить від того, чи продовжуватиме Україна мати підтримку з боку країн НАТО і чи зможе вона впоратися зі своїми внутрішніми проблемами.
Тому що проблема не в тому, що відбувається зараз, а в довгостроковій перспективі. Це те, куди все йде. І проблема полягає у відсутності системи в Україні. Тому що Росія вже побудувала систему війни, а щоб виграти війну, треба мати цю систему. Росіяни мають економічну систему, промислову систему, вони виробляють обладнання, вони постачають свою армію, вони мобілізують людей, і тому вони мають велику перевагу над українцями. У них є добровольці, які йдуть воювати за гроші. Дивлячись з такої перспективи, важко знайти позитивні моменти. І я думаю, що росіяни не планують цю війну ще на місяць чи два. Вони думають про неї як про довгу війну, зокрема, ідеологічну.
Яка перспектива для України? Які плани Росії?
Я думаю, що у росіян є кілька варіантів планів, залежно від того, що їм дозволить світ. Один з них полягає в тому, що якщо Україна не матиме міцної підтримки, вони вестимуть війну на виснаження. Вони будуть мучити українців доти, доки не досягнуть якомога більшої кількості своїх стратегічних цілей.
Інший план полягає в тому, що якщо Захід підтримає Україну настільки сильно, що росіяни не зможуть йти далі, то вони зможуть завести війну в глухий кут і, можливо, спробувати повернутися до неї в майбутньому. Мені здається, що це і є російський план на даний момент
Україна з кожним місяцем війни має все більше і більше внутрішніх проблем. Добре підготовлені солдати гинуть, а на зміну їм приходять невмотивовані солдати, часто похилого віку. Україна не побудувала систему, яку має Росія. Досі все трималося на народному русі на початку війни, адже саме ці прості люди стали на захист України. Сама держава поки що не змогла побудувати систему, яка б дозволила їй ефективно захищати себе. Весь час Україна в цій війні, її безпека чи навіть існування тримається на цій одній речі. Я завжди називаю це однією ниткою. Якби її не було, якби ця нитка обірвалася, Україна просто перестала б існувати.
Тобто Україна тримається завдяки вірі солдатів у перемогу. Але чи зберігається в суспільстві повага до військової форми?
У мене є таке відчуття, що солдати мають бути якось більш інтегровані в це суспільство після війни. Тому що вони є ключовими тут. Йдеться про побудову військового суспільства по-своєму, в якому ця повага до форми буде просто дуже високою. Це питання бути чи не бути Україні. Україна має стати Ізраїлем Європи. Я не говорю про Ізраїль в даний момент, при уряді Нетаньяху, який є просто злочинним урядом. Я знову говорю про системне рішення. Ізраїль був створений в оточенні ворогів, під постійною загрозою кризи, війни — або будь-якої загрози існуванню держави взагалі. Мобілізація і культ уніформи — так Ізраїль функціонував десятиліттями. Україні потрібно створити культ мілітаризму і, перш за все, культ армії, який буде поважатися — щоб люди хотіли йти в армію, щоб не було так, що в армію йдуть тільки бідні, тільки ті, кого змушують. Солдати повинні мати належну кількість привілеїв, щоб це дійсно мотивувало людей йти в армію. Тому що без армії Україна не виживе.
Хочеш миру — готуйся до війни.
Так, саме так. А Україні навіть не треба готуватися, бо вона вже давно перебуває у стані перманентної війни. Якщо не повномасштабної війни, як зараз, то гібридної або замороженої — хоча замороженою її теж важко назвати, тому що всі ці роки на Донбасі продовжують гинути люди.
Матеуш Ляховський. Фото з приватного архіву
Але чи маєш враження, що повага до військових зменшується?
Так, зменшується. Вона знижується весь час, тому що гинуть видатні солдати — і гине їх все більше і більше. Також дедалі більше говорять про брак поваги серед командирів і політиків до життя солдатів на фронті. Втрати на фронті, про які повідомляють політики, справедливо ставляться під сумнів. Це одна з багатьох помилок з політичного боку: приховування цих втрат, вибудовування відірваної від реальності пропаганди. Між тим, про певні речі треба говорити прямо.
З іншого боку, значні привілеї мають приваблювати українців настільки, щоб вони хотіли йти в армію, незважаючи на небезпеку. Росія це зробила. У Росії ці солдати знають, що вони можуть загинути, вони знають, наскільки високий ризик смерті. Вони знають, що часто на фронті під час «спеціальної військової операції» з солдатами поводяться як з гарматним м'ясом, і все ж вони йдуть до армії тисячами. Чому? Тому що вони просто отримують великі гроші і вважають, що вони варті того, щоб ризикувати.
Те ж саме має бути і з українського боку — хоча я не знаю, чи фінансові питання мають бути тут головною мотивацією.
І коли я чую, що президент Володимир Зеленський роздав усім українцям по тисячі гривень — хоча це, очевидно, гроші з іншої кишені, бо вони йдуть на гуманітарну допомогу, а не на армію, — я думаю, що нам потрібно знайти гроші, щоб створити програму, яка зробить армію знову привабливою для суспільства. Тому що, якщо ми будемо продовжувати так, як зараз, то в результаті отримаємо 50-річних людей, які захищають український фронт. І раптом цей фронт знову буде під Києвом.
Держава також повинна перемогти, щоб ставлення до солдатів змінилося. Солдати повинні мати належну кількість привілеїв, і після війни до них не повинні ставитися як до неповноцінних.
На жаль, хоча війна ще триває, неповноцінне ставлення вже можна побачити, тому що вже починають кружляти такі думки, що краще мати хлопця «ухилянта», ніж солдата, тому що останній сидить в окопах, він далеко, йому відірвуть ногу, а якщо не відірвуть, то обов'язково повернеться з ПТСР...
А «ухилянт» — на місці, вдома, в сім'ї. Це неприйнятно.
Це неприпустимо, якщо Україна хоче вижити. З такими речами треба боротися, висловлювання таких думок публічно має переслідуватися за законом. Це може звучати як обмеження свободи слова, але все ж таки йде війна. Вся Україна зараз одягнена в єдину форму, і цю форму треба поважати. На мою думку, зараз це дуже важливо. Якщо не почати працювати над цим питанням, якщо армія не стане просто інституцією, до якої деякі люди хочуть вступити за власним бажанням, то без цього важко уявити, що Україна виграє війну проти країни, яка має 140 мільйонів населення, мобілізаційну базу в рази більшу і всі ці інші переваги, такі як сировинна перевага, база обладнання, фінансова база, територіальна база, авіація.
Є країни, які можуть дозволити собі не мати розвідки, не публікувати список своїх військових розвідників... Є країни, які можуть дозволити собі взагалі не мати армії, бо їм пощастило не мати агресивних сусідів з політиками-психопатами при владі. Україна, на жаль, має агресивного сусіда з президентом-психопатом, соціопатом, диктатором — з цілою армією, зі спецслужбами, які налічують сотні тисяч людей, які дуже експансивні, агресивні і вважають українську територію своєю. Україна має знайти відповідь на це, тому що без цього через деякий час тут не буде кому воювати. А без людей, які будуть захищати Україну і українські кордони, ми не переможемо.
З 2014-го року поверненням військовополонених займався Об’єднаний центр з пошуку та звільнення військовополонених СБУ. Та з початком повномасштабної війни кількість бранців зросла у рази, і у березні 2022 року утворився Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Керівниця його Центрального представництва Юлія Павлюк наголошує: головне — знайти і повернути всіх полонених додому, але не менш важливим є супровід родин безвісти зниклих та тих, хто чекає на рідних із полону.
Наталія Жуковська: Як формують списки військовополонених для обміну?
Юлія Павлюк: В Україні на початку повномасштабного вторгнення було створене Національне інформаційне бюро (НІБ). За умовами Женевської конвенції міжнародного права — це реєстр, в який вносяться всі оборонці, які зникли безвісті, незалежно від їхнього статусу. І навіть якщо військові не мають рідних, інформація однаково обов'язково потрапляє в НІБ від підрозділів, де вони проходили службу. Цей реєстр, по факту, і є списком на обмін, тому що він постійно передається російській стороні. Насправді, відповідно до міжнародних конвенцій і міжнародного права, під час ведення бойових дій обміну полоненими взагалі не мало б бути. Україна на сьогодні має унікальний досвід в цьому напрямку.
Немає чіткої і регульованої схеми, за якою б відбувалися обміни. Кожний обмін і кожні перемовини — це спецоперація. За кожну людину завжди різні перемовини
Звісно, що унікальність, методи і схеми проведення переговорів ми не розповсюджуємо. Це закрита інформація. Однак, якщо взяти у загальному, то звісно, є пріоритетність. Ті, хто потрапив у полон ще з 14-го року, — у пріоритеті. Ми розуміємо, що це люди, які понад дев'ять років перебувають у неволі. Утім, коли Росія пропонує повернути когось іншого з меншим терміном перебування в полоні, Україна забирає їх.
Звільнені з російського полону українці
Часом після обміну бувають непорозуміння і запитання від родин: «Чому того обміняли, а не нашого?» На жаль, ми, зі свого боку, не завжди можемо диктувати умови ворогу.
Також у пріоритеті — важкохворі і поранені хлопці та дівчата. Взагалі, відповідно до міжнародного права, такі категорії військових повинні повертатися поза межами обміну до своєї країни. Однак ми знаємо, що наш ворог не виконує цих домовленостей. Загалом, офіційна позиція України незмінна: ми готові обмінювати всіх на всіх.
А кого «гірше» міняють?
Є категорія офіцерів певних підрозділів Збройних сил, Нацгвардії України, прикордонників, яких Росія неохоче віддає. До того ж, часом росіяни надають певну значимість військовим полоненим, які мають медійний супровід — ті, які на слуху у ЗМІ. Тож не завжди медійні історії позитивно впливають на обмінні процеси. Коли ми спілкуємося з родинами, то на цьому наголошуємо. Якщо рідні хочуть якимось чином допомогти, то треба обов'язково радитись з фахівцями. Війною мають займатися військові. Коли починається самодіяльність — це не добре, і може лише нашкодити.
Якщо взяти статистику обмінів, то ми бачимо, до прикладу, якщо повертається 100 людей, то в цю цифру пропорційно включаються військові з різних підрозділів. І якщо Збройні сили — найбільші, то й у полоні їх буде найбільше
ЗСУ — це морська піхота, сухопутні підрозділи і штурмові бригади, розвідбатальйони, танкісти, артилеристи. Також у ЗСУ, до прикладу, є транспортна служба, яка не розпіарена, про них менше говорять, але їх також дуже багато в полоні. І от коли в родин виникає питання, чому наших мало, то треба розуміти, що ми беремо орієнтовно загальну кількість тих, хто може перебувати в полоні. А це десятки тисяч людей. І у кожному обміні буде більше людей зі Збройних сил України, трішки менше Нацгвардії, прикордонників тощо.
Юлія Павлюк: «Не завжди медійні історії позитивно впливають на обмінні процеси»
На щастя, є великий крок в перемовинах. І ми це бачимо по останніх обмінах. Ми змогли повернули дуже багато оборонців, які мали довічні засудження або терміни ув'язнення по 8-9 років.
Чому виникають затримки в обміні полонених? Чим обумовлені затяжні паузи?
Це залежить, на жаль, не тільки від України. Немає визначених термінів — наприклад, обміни щовівторка або кожної другої середи. Це ненормований процес. Бували моменти, коли вже були обумовлені терміни, кількість людей, але обмін відміняли або з боку Росії, або ж з огляду на загальну безпекову ситуацію. Якщо, наприклад, проходить обстріл пункту, де має відбутися обмін, то, звичайно, у той день чи у найближчий час обмін проводитися не може.
Сам обмін — це спецоперація. Він може призначатися на 8.00 ранку, затягнутися до 12-ї або до 20-ї вечора
Іноді буває таке, що Росія виставила у своїх ЗМІ, що обмін вже проведений, а по факту він ще не відбувся. Умови, за яких відбувається обмін, багато в чому залежать саме від російської сторони.
Де утримують українських полонених? Де найгірші умови? Що розповідають звільнені військові про полон?
Гарного полону немає ніде. Люди, перебуваючи в тюрмах та ізоляторах обмежені у доступі до свіжого повітря. Вони перебувають в одному приміщенні, де є вбиральня, стіл, за яким вони харчуються, і там же сплять, єдине віконце під стелею, яке не відкривається. Іноді можуть бути прогулянки, але не всюди дотримуються режиму. З нашого боку єдине, що ми можемо і вимагаємо від країни агресора, — дотримання міжнародних умов і міжнародної конвенції. Якщо б вони утримували наших оборонців хоча б в тих умовах, які прописані у Женевській конвенції, то стан і здоров'я повернутих хлопців і дівчат був би зовсім іншим.
Юлія Павлюк разом з Мар'яною Чечелюк, яка 25 місяців перебувала в полоні окупантів.
На жаль, ми не завжди можемо впливати на цю ситуацію. Звичайно, після повернення військові багато розповідають про тортури. Ми постійно звертаємося до наших міжнародних партнерів, зокрема до місії ООН та Міжнародного Червоного Хреста. Вони мають відповідати за стан наших військових.
Чимало звільнених хлопців мають серйозні захворювання, наслідки важких поранень, а також велику втрату ваги через катування та недостатнє харчування
Після повернення з полону вони проходять опитування спеціальними службами. Вчинені ворогом військові злочини ретельно документуються. Те, що ми зараз можемо робити, — документувати всі факти і передавати відповідним міжнародним структурам.
Як би ви оцінили діяльність Міжнародного комітету Червоного хреста (МКЧХ)? У чому складність роботи із ними?
На жаль, представників цієї організації у Росії майже не допускають до місць утримання українських полонених. Їхня робота на тимчасово окупованих територіях та в РФ на сьогодні є дуже обмеженою і недостатньою. Більшість наших захисників і захисниць, повернених з полону, стверджують, що не бачили представників Червоного Хреста жодного разу. Зокрема, це стосується і передачі листів та посилок. Навіть якщо вони передаються через Червоний Хрест, то до полонених не завжди доходять. Ми розуміємо, що адміністрація місць утримання може залишати посилки в себе. Утім, Червоний Хрест мав би проконтролювати, чи дійшла посилка до адресата.
Юлія Павлюк: «Більшість наших захисників і захисниць, повернених з полону, стверджують, що не бачили представників Червоного Хреста жодного разу»
Тому ми звертаємося до всіх міжнародних організацій і закликаємо забезпечити виконання того мандату, який надано МКЧХ саме в країні агресора. Вони є гарантом безпеки наших оборонців там. Ми ж усіляко сприяємо Місії Червоного Хреста в Україні. Навіть створили так звані змішані медичні комісії. Тобто представники різних організацій, в тому числі Червоного Хреста можуть потрапляти до полонених і дивитися, в якому стані ті перебувають. Таким чином, ми хотіли, щоб Росія пішла за нашим прикладом і надала такий самий доступ до наших полонених. На жаль, на сьогодні ми розуміємо, що результату досі немає.
Чи можна цим пояснити, що до одних батальйонів у полоні росіяни ставляться гірше, ніж до інших?
Я бачу хлопців і дівчат, які повертаються. Присутня на кожному обміні. Я не можу сказати, що стан військових залежить від перебування у тому чи іншому підрозділі. Завжди говорю, що багато чого залежить від того, в якому стані оборонці перебували під час потрапляння в полон, витримки і внутрішнього стержня, який має кожна людина.
Тому, хто слабший за характером і духом, йому, звичайно, важче. У нас був обмін, коли поверталися представники КОРДу України, Нацполіції. Один із військових з виду мав нормальну фізичну форму. Я йому поставила питання: «А як ви так? Яке у вас було утримання?». Він сказав: «Я просто всі свої зусилля максимально витрачав на те, щоб підтримувати себе в добрій формі. За найменшої можливості займався спортом — чи то віджимання, чи то підтягування».
Чому так разюче різняться умови перебування російських військовополонених від українських? Як формуються списки на обмін з їхньої сторони?
Умови утримання різняться, тому що Україна — правова держава, і це нас відрізняє від нашого ворога. Ми дотримуємось міжнародних умов, конвенцій і законодавства. Саме тому нам допомагають всі цивілізовані країни світу.
Звільнена із полону медикиня 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Галина Федишин (ліворуч)
Є прописані умови, відповідно до яких мають утримуватися військовополонені. В Україні існують табори — спеціальні місця для утримання полонених. Ми не такі, як росіяни.
Щодо формування списків на обмін росіянами, то ми не можемо коментувати це. Тому що іноді навіть ті списки, які викидає Росія, не завжди відповідають дійсності
Якщо проаналізувати останні вкиди російського ІПСО, то в тих списках є люди, які вже звільнені з полону. Натомість, немає тяжкопоранених, тих, хто з перших днів війни у полоні, немає Маріупольського гарнізону, представників ЧАЕС, які також ще досі перебувають у неволі, хлопців з острова Зміїний. Тобто це все робиться для того, щоб зробити певний вкид і підбурити наше суспільство. На мою думку, вони формують списки рандомно. Також росіяни іноді включають до списків цивільних, яких мали б відпустити без обміну, якби дотримувалися Женевських конвенцій.
Якими мають бути перші кроки, якщо близька людина зникла безвісти або потрапила у полон?
Перший крок, коли зникає безвісти військовий, — родина отримує сповіщення від територіальних центрів комплектування, якщо це підрозділи ЗСУ. Якщо це підрозділи Нацгвардії, прикордонників, поліцейських — вони отримують інформацію від своїх частин. Далі родини мають звертатися до правоохоронців і писати заяву про те, що їхній близький зник безвісти. І, звичайно, до координаційного штабу. Саме у нас люди можуть отримати роз’яснення з різних питань. На сайті координаційного штабу є особистий кабінет, яким мають користуватися рідні або представники оборонця. Там міститься найбільше інформації.
Рідні військовополонених та зниклих безвісти під час зустрічі із представниками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими
Ми завжди наголошуємо на тому, що це дуже потужна система, в якій необхідно вказати всю наявну інформацію про оборонця, і стежити за тим, щоб цей кабінет завжди працював. І звичайно — бути на зв'язку.
Чого не можна робити категорично? Чи відомі вам випадки, коли до сімей полонених звертаються із шахрайськими пропозиціями, тобто пропонують за гроші повернути з полону людей?
Ми постійно говоримо людям, що всю інформацію треба ретельно перевіряти з представниками силових підрозділів. Війною мають займатися військові. Буває таке, що шахраї користуються людським горем. Родини виставляють інформацію в соціальні мережі, і вони її використовують.
Юлія Павлюк під час зустрічі із рідними військовополонених
Моя особиста порада як представника координаційного штабу, як юриста правозахисника — цього не слід робити у жодному разі. Тому що в інтернеті інформацію можуть знайти ще і представники країни агресора. Шахраї її використовують для власного збагачення шахрайськими методами, а ворог — для отримання, в тому числі, якихось розвідданих. Тому ми говоримо: «Радьтеся зі спецслужбами». Ми точно знаємо, як вірно прокласти цей шлях, щоб не нашкодити ані родині, ані оборонцю, ані безпеці держави.
Яким чином родичі або близькі полонених можуть посприяти звільненню з полону?
Сам обмін і повернення полонених — це оперативна спецоперація, до якої рідні не мають відношення. На сьогодні багато родин об'єднуються в громадські об'єднання. При координаційному штабі створено координаційну раду, в яку будуть входити представники саме громадських організацій. Ми розуміємо, що кількість зниклих безвісти військових занадто велика. Осягнути всіх координаційному штабу не під силу. Натоміть ці громадські організації будуть дотичні до цих процесів. Така робота є ефективною.
Вони також беруть участь у міжнародних перемовинах, конференціях. До того ж саме рідні часто знаходять у ворожих пабліках інформацію про полоненого — можливі фотографії, відеозаписи. Отриману і перевірену інформацію координаційний штаб додає в особистий кабінет. Така допомога родин вкрай важлива.
Як публічні акції на підтримку військовополонених допомагають прискорити обміни? Чи навпаки — шкодять?
Акції нагадування, на мою думку, є доречними під час війни в країні. Наша нація має показувати свою згуртованість.
Акція на підтримку військовополонених
До того ж це постійне нагадування світові, що у нас триває кривава війна і досі тисячі полонених в країні-агресорці, яких треба повертати додому.
Акції нагадування — це для спільноти. Перемовинами і обміном займаються військові
Утім, коли проходять акції зі звинуваченнями, дискредитацією державних структур — це однозначно грає на руку росіянам.
Про катування, тортури щодо українських військовополонених у жовтні доповідала моніторингова місія ООН з прав людини в Україні. Водночас, вони зазначили, що зафіксували жорстоке поводження і з військовополоненими збройних сил РФ. Наскільки ця доповідь є об'єктивною?
Україна повністю відкрита до міжнародних спостерігачів. В першу чергу, для представників ООН і Червоного Хреста. Ми надаємо їм повне сприяння. Водночас російська сторона не допускає цих представників навіть до інтерв'ю з військовополоненими. І у нас виходить дуже нерівна ситуація, коли ми повністю відкриті і представники можуть опитувати російських військовополонених, потрапляти до місць позбавлення волі, а до наших хлопців і дівчат доступу взагалі немає. Тому це однобічна ситуація. Те, що нібито зафіксовано жорстоке поводження із військовополоненими збройних сил РФ, — це лише свідчення і слова. Скажу вам як колишній слідчий, що для того, щоб довести якісь злочини, треба докази. І це не тільки слова. Тут мають бути докази в плані місця огляду, самого стану оборонця. І коли ми бачимо повернутих наших хлопців, на яких є, скажімо так, тілесні ушкодження, це все фіксується. І це є більшою доказовою базою, ніж просто слова чи свідчення, які може хтось надати.
Звільнені з російського полону військові та керівниця Центрального представництва Координаційного Штабу Юлія Павлюк
Міжнародне гуманітарне право під час війни в Україні працює? Які шанси притягнути воєнних злочинців з РФ до відповідальності за порушення Женевських конвенцій?
Нам потрібно виграти війну. Всі винні мають бути і будуть покарані. Якщо ми говоримо навіть за фіксацію воєнних злочинів, то всі бачать в якому стані повертаються додому українські військовополонені. Докази і факти якими володіє Україна — беззаперечні. Відповідальність буде. Питання часу.
Фото надані пресслужбою Центрального представництва Координаційного Штабу з питань поводження з військовополоненими
Під час Другої світової війни українка Анастасія Гулей тікала від примусових робіт на нацистів, але гітлерівці спіймали її та відправили до концтаборів. Вона дивом вижила й повернулась до Києва. І от 80 років потому вже старенькою бабусею вона знов рятується, але тепер від російської агресії. І знаходить прихисток… у Німеччині.
Анастасія Гулей. Фото: Janos Stekovics
«Я перестала бути людиною й стала номером 61369»
— Під час мобілізації молоді на примусові роботи до Німеччини в 1943-му мені сказали: не поїдеш — маму замість тебе заберемо й спалимо хату, — згадує Анастасія Гулей. — Мені тоді було 17, ми жили у Пирятині Полтавської області. Був травень, усе навколо цвіло… Я не могла собі уявити, як буду працювати на окупантів. Тим паче, що мої три брати проти них воювали. І я вирішила вдати, ніби слухняна, а потім втекти.
Молодь зібрали на центральній площі, я вивчила ситуацію, крок за кроком позадкувала до натовпу на тротуарі й тихесенько з ним злилася. Кілька тижнів відсиджувалась у знайомих, а потім вирішила тікати в іншу область. Але перед цим зазирнула додому за продуктами… Ще до світанку за мною прийшли. До того ж не хтось чужий, а чоловік троюрідної сестри, який був тоді секретарем старостата. Він мене здав. А далі зробив собі якість довідки про допомогу українським партизанам, і коли після війни наші захотіли його покарати, суд його завдяки цим документам відпустив.
Тетяна Пастушенко: Як ви опинилися в Аушвіці?
Анастасія Гулей: Спочатку нас повезли до Катовіце розвантажувати вагони зі шлаком, а у мене в голові одна думка: «Як втекти?» На вокзалі висіла карта Польщі, і я по ній відстежила, як найшвидше дістатися Львова. І от одного дня ринула злива. Охорона завела нас перечекати дощ до приміщення, в якому ми залишали лопати. А разом з нами — французів. Серед яких був парубок мого віку — гарний, наче янгол з картин. Ока не відвести, так що не лише дівчата, але й охорона на нього задивилася. А я тим часом непомітно вийшла, пролізла під потягами й утекла. Разом з чотирма іншими дівчатами.
По дорозі ми зустрічали різних людей. Хтось пропонував заночувати, залишитись, хтось хапався за вила з криками про те, що українців треба вбивати за Волинь. У Жешуві ми зрештою попалися жандармові. І опинились у місцевій в’язниці.
Найстрашніше там було спостерігати за долями полячок, які переховували євреїв. Якось до нашої камери привели Гелену, побиту до півсмерті. Вона не могла ворушитися, стікала кров'ю. Але ворушила губами й розповіла, що таємно від усієї своєї родини переховувала євреїв, але німці дізналися й схопили замість неї її чоловіка. Вона пішла до в'язниці, благала його їй вибачити. Тоді її теж схопили та побили. А потім їх обох розстріляли…
Одного разу нас посадили до вагону для тварин і кудись повезли. Виявилося, що в якості покарання за втечу нас привезли до концтабору Аушвіц-Біркенау.
Мене одразу посадили на стілець, обстригли мої довгі коси, після чого набили на руці номер. Я не розуміла, де я, була шокована й від цього навіть не відчувала болю. З цього моменту моє життя змінилося назавжди: я перестала бути людиною й стала номером 61369.
Обкладинка книги, яку написала Анастасія Гулей про своє життя.
Минає зовсім небагато часу, і там, в Аушвіці, ти вже не розумієш, на якому ти світі. Тисячі людей у смугастому, всі перелякані, пригнічені, у постійній напрузі. А найжахливіше, що змушує практично забути про себе, — потоки людей, які щодня ведуть до крематорію. Євреїв у бараках жило мало, їх переважно відразу знищували. Між жіночою та чоловічою частинами табору йшла дорога від воріт до лісу, в якому працювали крематорії. І ось день у день ти бачиш, як євреїв знімають з потяга й транзитом відправляють туди. І вони смиренно йдуть, а серед них діти — хтось із лялечкою, хтось із м'ячиком…
ТП: Чим ви займалися в концтаборі?
АГ: Щодня зранку й до шостої вечора ми змушені були працювати. Роботи давали різні: копати, будувати. У неділю вихідний. Це означало, протягом дня годувати не будуть і доведеться сидіти голодною.
Якось нас відправили розкидати добриво по полю. Я набрала з мішка рукою попел, а в ньому — кісточки. Це була зола з крематорію. Руки одразу оніміли...
ТП: Чи вдалося нацистам придушити вашу волю, ваш внутрішній бунт проти ситуації?
АГ: На початку ми зробили одну спробу. Нам наказали копати довкола табору канаву заввишки в людський зріст. Потім її залили водою, пустили струм, аби ніхто не втік. Бруд, глина, дощ, а над головою — «Шнелле, арбайтен!». І ми збунтувалися. Домовилися вночі, що на роботу не вийдемо.
Вранці залишились у бараку. Прибігла наглядачка, за нею комендант Рудольф Гьосс. Він кричав і стріляв у стелю. На подвір'ї нас вишикували, наказали стати на коліна, руки за голову. Комендант Гьосс ішов уздовж шеренги і кожну п'яту дівчину (а нас було десь сто) з усієї сили бив кулаком у груди. На цьому наш опір скінчився…
2 квітня 1947 року Верховний національний трибунал у Варшаві ухвалив вирок Рудольфу Гьоссу. Колишнього коменданта концтабору засудили до страти через повішення. Шибениця, на якій було повішено злочинця, була встановлена поряд з крематорієм Аушвіцу I. Фото: Wikimegia.org
ТП: Зараз в російському полоні знаходяться сотні українців, і кожен бранець шукає, на що спертися, аби не опустити руки й не збожеволіти. Чим ви жили й рятувались, перебуваючи в Аушвіці?
АГ: Снами. Не було новин, не було стосунків. Лише сни. Працюючи, ми розповідали одна одній, що кому снилося. А ще часто думали про їжу, такі мрії теж рятували. Там, у таборі, ми клялися одна одній, що коли вийдемо на волю, то нам достатньо буде одного вбрання, бо головне, аби завжди на столі був хліб.
Щодо снів, то якось наснилося мені, ніби я йду табором і бачу, як ліворуч від мене встає сонце. Але тільки-но воно показалося, як одразу закотилося знов. І я опинилася в моторошній темряві. А за деякий час знову бачу, що сонце сходить, тільки вже з іншого боку. І так це дивно, але стає тепло-тепло. І став цей сон пророчим.
Взимку 1944-1945 років ми чекали, що наші війська нас звільнять. Вже точилися бої за Краків, як раптом німці нас кудись повезли… Виявилося, що до концтабору Берген-Бельзен. В Аушвіці я думала, що немає нічого страшнішого за цей концтабір. Виявилось, є.
ТП: Пам'ятаєте, як вас звільнили?
АГ: Англійці звільнили нас 15 квітня 1945. Але радіти цьому я вже не мала сил…
За кілька місяців у Берген-Бельзені я перетворилася на живого мерця. Нас кинули в барак без шибок на вікнах і матраців на нарах. А вікна й двері забили. Коли через чотири дні барак відкрили, то були сильно здивовані, що ми не померли без їжі та тепла. Нас вирішили умертвити, адже не знали, що з нами робити.
Потім у таборі почалася епідемія тифу. Мертві лежали скрізь, і їх вже ніхто навіть не вивозив. У бараку можна було почути: «Марусю, посунься! А, ти вже мертва»… Ті, з ким дружили ще вчора, сьогодні вмирали... і не було сил їх оплакати.
Одного дня я теж захворіла. Впала у бараці на підлогу. Але прийшла добра душа Марія, звалили мене на себе і витягла з барака. Шепче: «Треба з останніх сил ходити, бо ляжеш — приймуть за мертву і кинуть на гору мертвеців». Врятувало мене те, що одна з дівчат якось украла в німців шматок хліба й поділилася зі мною.
Коли в табір зайшли визволителі, я тільки рукою махнула. Жодних реакцій. Комендантові Крамеру доручили вантажити мертві тіла на машини, а в мене навіть не було сил підійти і сказати йому, що я про нього думаю.
Анасатсія Гулей в 1950 році. Фото з приватного архіву
Далі англійці протягом кількох тижнів дбали про нас, відгодовували. А коли я повернулась на батьківщину, то там мене назвали зрадницею, однокласники довго не хотіли зі мною товаришувати за мій номер на руці. І тільки коли я вступила у Києві до інституту, почалося справжнє студентське життя з іспитами, закоханістю, весіллям. Мій чоловік воював, був поранений. Згодом у нас народилися діти, життя закрутилось.
Єдине, що я так і не змогла собі повернути: до війни я багато танцювала, а потім вже ні. Тяжко стало…
Коли історія перевернулась
Після війни Анастасія Гулей повернулася додому «сива, стрижена, скелет», але з твердою думкою продовжити навчання. Понад 50 років вона — активна учасниця руху колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Уже 10 років очолює Українську організацію борців антифашистського опору, відстоює їхні інтереси в політичній сфері, організовує їм додаткову медико-соціальну допомогу, турбується про подолання соціальної ізоляції.
Чи могла вона колись подумати, що їй доведеться переживати нову війну, ховаючись від ракетних обстрілів у підвалі свого будинку тепер вже від росіян?
У березні 2022 року 96-річна Анастасія Гулей зі своїми дітьми знайшли прихисток у Німеччині, в селі Бад-Кьозен. У країні, де вона в молодості зазнала стільки горя і страждань.
ТП: Анастасіє Василівно, як ви наважилися їхати до Німеччини?
АГ: Я їхала в Німеччину не вперше. Після 1995 року я частенько туди навідувалась: і в Берген-Бельзен, і в Берлін, і в Мюнхен, і в Дахау. Багаторазово відвідувала Магдебург і місто Мерзебург в землі Саксонія-Ангальт, де живуть і працюють наші німецькі партнери, з якими ми провели багато зустрічей для молоді у школах. Я не їхала в невідоме. І головне — я не боялася німців.
Під час численних зустрічей і моїх виступів мене питають, що я відчуваю зараз до німців.
Я пам’ятаю конкретних людей, які чинили зло. Але у мене, як і в інших колишніх бранців, немає прагнення помсти. Просвітіть нас будь-яким рентгеном, ви цього не знайдете. Ті, хто вижили в таборах, наче блаженні
Ми розуміємо, що народ тоді був загнаний, одурманений «ізмами»: фашизмами, комунізмами.
ТП: Чи відчувають німці свою провину, якусь відповідальність за те, що вчинили нацисти в Україні?
АГ: Видно, що чимало старших людей мають це почуття каяття. У цьому селі, де ми жили, Бад-Кьозен, усі дуже добре до нас ставилися. Як я виходила на прогулянки, кожен намагався чимось пригостити зі свого саду — виноградом, сливами. Було відчуття, що нами опікувалася вся громада.
А молоді люди, яким я розповідала про себе, були просто в захваті. Я завжди згадую, як у 2013 році одна восьмикласниця німецької школи подарувала мені теплі шкарпетки. «Це моя бабуся зв’язала для вас», — каже. А в самої сльози на очах. І я плачу, і всі дівчата навколо, чую, сьорбають носами.
Це були школярі із Мюхельна, з якими я відвідувала меморіал у колишньому концтаборі Берген-Бельзен. Ця школа виборола почесне звання «Школа без расизму — школа громадянської мужності», а я стала їхньою наставницею. У нас збереглися дружні стосунки дотепер. На мою честь вони посадили яблуньку у дворі школи й нещодавно прислали мені фото червоних яблук, які на ній уродили.
ТП: Чи вірили ви, що Росія нападе на Україну? Чи були передчуття?
АГ: Не чула, не гадала, не снилося навіть. Я не могла уявити, щоб Росія напала отак по-звірячому, просто взяла і стала все нищити. Україна їй заважає.
Пам’ятаю, все моє життя на різних політичних зборах лаяли Америку, вона їм завжди заважала. І забували про те, що на американських літаках встановлювали рекорди оці знамениті у 1930-х роках радянські льотчики. На чому вони літали? На нашій фанерці? Така ненависть у тих руських, така зневага до людського життя.
ТП: Анастасіє Василівно, у пандемічний 2020 рік ви організували збір коштів, виготовлення і відкриття пам’ятника мешканцям села Жуляни, загиблим від бомбардувань 22 червня 1941 року. І от знову в лютому 2022 року бомблять ваші Жуляни…
АГ: Так. Ми з дітьми трошки посиділи в погребі. У гаражі у нас великий льох. Ми поставили там три ліжка, кота взяли і сиділи пару ночей. Світла немає, телефон не працює, ми нічого не знаємо і не чуємо. Страшно сидіти закритому. Вилізли.
У погребі, ховаючись від російських бомб. Березень 2022 року. Фото з приватного архіву
Донька й син почали мене вмовляти виїжджати. А я не хотіла, щоб зі мною возились. Але потім подумала, раптом щось трапиться, хто буде винний? І погодилась. Спочатку до Львова, далі до Польщі, а звідти до Німеччини. Нас там дуже тепло прийняли. Виділили окремі кімнати на першому поверсі будинку, в якому жила родина з трирічним хлопчиком. Ми так здружилися з ними, як родня стали. Зараз, коли я вже повернулася в Україну, ми часом телефонуємо одне одному.
Запис із мого щоденника за 1 березня 2022: «Анастасія Гулей, 96 річна колишня ув’язнена концтабору Аушвіц, вже п’ять днів провела у підвалі власного будинку в Києві. Але вчора зникла електрика і вона погодилася на вмовляння дітей та онуків залишити місто на автомобілі та доїхати до західного кордону. Не знаю, як їм це вдасться. Небезпечно залишатися, але й далека дорога у військовий час теж не краща, тим паче в її віці».
ТП: Як вам жилося весь цей час у Німеччині?
АГ: Ще до пандемії коронавірусу Майк Райхель (директор Центру політичної освіти Землі Саксонія Ангальт — Ред.) почав працювати над книжкою про мене. І от в липні 2022 року ця книга вийшла німецькою мовою. Я весь час виступала на презентаціях цієї книжки, був дуже щільний графік. За рік у мене, мабуть, зустрічей 50 було.
Анастасія Гулей (у синій вишиванці), Тетяна Пастушенко (у білій вишиванці), донька Анастасії (ліворуч знизу) і Майк Райхель. Фото з приватного архіву авторки
ТП: А багато приходило до вас на зустріч людей?
АГ: Багато — як німців, так і українців. Як проводили ми зустріч в церквах, то прямо вся громада приходила. Мені приємно було дізнатися, що в Німеччині є громади, де співають українські пісні, розвивають українську культуру.
Запам'яталося, як одна зустріч припала на Шевченківські дні. То я читала напам’ять «Заповіт» Шевченка, а Люба Даниленко читала німецький переклад. Нам довго аплодували після цього. «Та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!»
Одного разу на конгресі Німецької федерації профспілок я навіть познайомилася з канцлером Німеччини Олафом Шольцем. Встигла йому сказати, щоб він давав більше зброї для України. Я завжди на всіх зустрічах волію говорити не про себе. Звертаюся із закликом допомагати і підтримувати Україну.
Канцлера Німеччини Анастасія Гулей попросила якнайшвидше передати Україні зброю. Фото з інстаграм Олафа Шольца
ТП: Чому ви вирішили повернутися в Україну?
АГ: Знаєш, у мене із тиском негаразд було. Кожний день нова картина, тиск піднімався до 240. І швидка мене забирала, і на лікуванні була в лікарні. У Києві краще стало. Але тепер ноги нікуди. До стола долізу в кімнаті, бо є за що триматися, і все. Я вже не знаю, коли я востаннє виходила на вулицю. Боюся впасти. Хто ж мене з двора вигорне, яким бульдозером (сміється).
ТП: А як ви ці тривоги й обстріли переживаєте? Знову ховаєтеся у ваш підвал? Як справляєтеся?
АГ: Ні, вже не ховаюся. Коли поверталися, думали, що більше не буде обстрілів. Але де там.
Усім зараз важко, але нема чого нить, журиться можна, но не нить. Якось у Магдебурзі мене запитала одна німкеня, як нам, свідкам Другої світової війни, жити далі, коли в Європі знову війна. Все, проти чого ми боролися, повторюється знову. Я їй відповіла, що ми пережили Гітлера, пережили Сталіна, тож і Путіна просто повинні пережити…
<frame>За період існування фонду «Корпорація монстрів» його засновниця і директорка Катерина Ножевнікова отримала Орден Княгині Ольги ІІІ ступеня, потрапила до рейтингу найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус» 2021, стала почесним громадянином Одеської області. В 2024 видання «Українська правда» відзначило Катерину Ножевнікову як одну зі ста відомих українських діячів, які своєю діяльністю наближають перемогу країни у війні з Росією.<frame>
Від памперсів — до зброї
Історія одного з найбільш авторитетних і впливових благодійних фондів України — «Корпорації монстрів» — розпочалася з інтернет-спілкування кількох жінок на популярному колись «Одеському форумі». Одна з них, Катерина Ножевнікова, фахівчиня з міжнародного туризму, тоді тільки народила сина, у декретній відпустці побачила оголошення про збір коштів для самотньої матері, які жила під сходами, зібрала для неї речі, відвезла й зрозуміла, що в світі є люди, які потребують її допомоги.
Перший офіс волонтерок, які жартома стали називати себе «монстрами», був у салоні автівки Катерини. Першими підопічними — діти, які потребували допомоги через серйозні проблеми зі здоров'ям. Першим великим проєктом — ремонт лікарняних палат в Одеському дитячому опіковому центрі.
Спочатку волонтерки збирали іграшки та памперси для дітей опікового центру. Пізніше організували щоденне харчування для літніх і самотніх одеситів у межах проєкту «Добрий обід», допомагали лікарням, притулкам, опікувалися маломобільними людьми, возили гуманітарну допомогу в прифронтові області, куди Росія принесла війну ще у 2014 році, допомагали дітям і родинам переселенців.
Датою створення волонтерського центру вважається 10 червня 2014 року. «Тоді зателефонували з облдержадміністрації, — розповідають у фонді. — Сказали, що привезли до Одеси п'ятсот дітей-сиріт з Луганської області і запитали, чи можемо ми допомогти. Більшість дітей була тільки з пакетами — що встигли схопити, з тим і поїхали». У 2017 волонтерську ініціативу офіційно зареєстрували як благодійний фонд «Корпорація монстрів».
На початку повномасштабної війни Катерина Ножевникова сподівалася, що фонд не буде міняти напрям роботи, однак вже за тиждень змінила свою думку: «Я не уявляла війну такого масштабу і не уявляла, наскільки ми були не підготовлені до неї».
У вересні 2023 року фонд отримав ліцензію на закупівлю зброї для військових.
З пандемії — на велику війну
— Від початку березня 2020 року благодійний фонд «Корпорація Монстрів» допомагав хворим на коронавірус, видавав кисневі концентратори, закуповував медикаменти для лікарень, — згадує Катерина Ножевнікова. — Тоді працювали по 16-18 годин — так працюємо і зараз. З початком повномасштабної війни багато людей виїхали, над частиною взяли опіку іноземні фонди. Паліативних хворих, літніх людей, які залишаються в Одесі — жодного не зняли з обліку. Тож ми продовжуємо забезпечувати їх ліками, їжеєю, засобами гігієни, але 90% нашої роботи зараз — це потреби військових.
Катерина показує, як користуватися маскою для кисневого концентратора. Під час ковіду фонд допоміг врятувати близько 5000 людей. Фото: Олександр Хоменко/hromadske
— Чи не шкодуєте, що доводиться часто за державу вирішувати кризові ситуації — спочатку в соціальній сфері, тепер в обороні?
— Безумовно, багатьом державним системам потрібні зміни, але рятувати ситуацію треба прямо зараз. Багато наших підопічних можуть не дожити до системних змін. Без нашої допомоги не вистоїть держава. Втім навіть в межах своєї благодійної діяльності ми на зв'язку з військовим командуванням, з цього рівня теж даємо поштовхи для змін.
Зараз ми просто робимо все, щоб «людям змін» було куди прийти, рятуємо державу
Маю надію, що колись держава працюватиме ефективніше. Надію на молодь, на людей з досвідом з громадського сектору, що вони принесуть туди інші цінності. Водночас фонди більш гнучкі, не такі бюрократизовані, як державний апарат. Ми маємо перевагу в оперативності.
— Один з найбільш сильних наративів останнього часу — про втому від війни. Чи менше стало через це допомоги?
— А що казати про втому тим, хто на фронті три роки, а хтось — десять? Як порівняти їхню втому з нашою? Людей, які буквально віддають життя й здоров'я на війні, хоронять побратимів, втрачають ноги, руки, зір?
Я мало спілкуюся з людьми. Коли надходить запит від військових, просто заходжу на фейсбук і пишу про це пост. Інколи у мене виходить підібрати такі слова, які одразу влучають у серце — збір закривається за пів дня. Буває, що мої слова не такі сильні, тому це може зайняти певний час.
Якщо говорити про донати, то щиро визнаємо: українці через війну стали жити гірше. Ростуть ціни, менше доходів, життя стало біднішим, адже війна — це чорна ненажерлива діра.
Зібрали, передали, а потім обстріл — і все знищено
Добре, коли це майно, а не люди.
З одного боку, у нас гинуть військові, комісуються через інвалідність, з іншого — у військо весь час приходять нові люди, формуються нові бригади, які треба всім забезпечити. Методика зборів грошей останнім часом відрізняється від попередніх років. Треба знайти правильні слова, сподіватися бути почутим і що саме в цей момент, коли людина вас читає, у неї будуть гроші, щоб задонатити.
— Думаєте, справа лише в доходах?
— Коли читаю дописи у колег з обуренням, що цивільні не так відчувають війну, мені хочеться запитати: кому ви це пишете? Якщо тим, хто живе «своє прекрасне життя» під час війни, то вони все одно не прочитають
Нашій аудиторії нагадувати не треба. Вони донатять з того, що мають. 90% донаторів «Корпорації монстрів» — це громадяни України, лише 10-15%— іноземні донори. Вся країна зараз — за рідкісним виключенням — це один великий благодійний фонд, який тримає фронт.
Одиночний пікет проти неефективності чиновників
— У вересні 2023 року ви першою в Одесі вийшли на одиночний пікет «проти корупції». Чи підтримуєте думку, що корупція нищить Україну гірше, ніж росіяни?
— Насамперед наратив щодо виключної «української корупції» — несправедливий. Корупція є в усіх країнах, навіть найбільш благополучних. Питання у пропорціях, реакції суспільства, поширені інформації про це.
Увага світу прикута зараз до України. Все сприймається гіперболізовано. Українське суспільство теж реагує на випадки викривання корупції загострено. Будь-яка ситуація трактується не просто як злочин, зрада. У війні на виживання — це ніж в спину, за який хочеться розстрілювати.
Я вийшла на пікети не через корупцію, а через неефективний розподіл бюджетних коштів. Коли на фронті бракує безлічі речей, але їх не купують — не тому, що бракує державних коштів, а тому що вони нераціонально витрачаються на ремонти по другому колу.
Я хочу, щоб з бюджету Одеси виділяли достатньо коштів на оборону.
Своєї мети, вважаю, досягла. Якщо до пікетів Одеська міськрада витрачала на військо 350 мільйонів, то після — вже 1,5 мільярда гривень
Влітку 2023 Катерина Ножевнікова вийшла на одиночний пікет, який переріс у масовий мітинг
— Часто українську корупцію використовують як аргумент зменшити допомогу Україні…
— Наша війна, серед іншого, й за те, щоб ми могли побудувати більш справедливу країну. Якщо сюди прийде Росія, у нас не буде такої можливості.
Наведу аналогію — у нашого фонда є підопічна дитина, чудова, добра, але з родини, де неблагополучна атмосфера, у батьків є залежності. Чи варто перестати допомагати цій дитині, якщо у неї такі батьки?
Мільйони українців сьогодні долучилися до оборони — своїми життями, здоров'ям, грошима. Ми боремося за своє існування, за збереження своєї країни, свого народу. Але наша війна значно масштабніша. Це війна за світоустрій, який був встановлений після Другої світової війни.
Ми із жахом чуємо заяви світових лідерів, які грозяться дістати із шухляд старі карти, струсити з них пил і з'ясувати, хто може претендувати на Гренландію, Канаду, Панамський канал — просто за правом сильного. Цю «скриню Пандори» відкрила Росія. Закрити її може Україна. Вона сьогодні боронить поняття «суверенітету» для всіх країн, не лише для себе. Допомога Україні — це інвестиція в безпеку всього світу.
Про що мовчать українські волонтери
— Українська журналістка Зоя Казанжи ввела в обіг поняття «травма волонтера»: він багато бачить, багато знає, але не про все може розповісти. Про що ви мовчите?
— Мовчати про чималу кількість історій доведеться до кінця війни. Вони не всі погані. Є приклади неймовірного героїзму, неординарних рішень. Погані теж є, однак це не на часі. Люди, навіть у нас в Одесі, до кінця не розуміють, що це не просто ситуація, коли зміняться обличчя в керівництві міста чи країни. Я не хочу, щоб вони дізналися, що на практиці означають слова «депортація», коли доведеться залишити свої дома без права повернення, або десь повториться Буча.
— Ваш фонд ніколи не боявся відмовляти, якщо це не ваша специфіка. Ображаються?
— Я завжди дотримуюся принципу, що краще системно працювати в якихось вузьких напрямах, ніж розпилятися на все.
Ми маємо три основні напрями. Перший — тактична медицина. Це логічно. Ми роками займалися медициною. Це збереження і порятунок життів.
Другий — дрони та зв'язок. Ця високотехнологічна війна, не схожа на жодну іншу. Воювати треба дронами, а не людьми. Нехай гинуть дрони, а не люди. Дрони — це все: розвідка, знищення ворожих вогневих точок. У нас навіть є проєкт під умовною назвою «Глово», в якому дрони доставляють нашим воїнам їжу, воду, зв'язок до труднодоступних місць.
І третій напрям — зброя. Щомісяця фонд передає допомоги військовим десь від 20 до 35 мільйонів гривень. Це тисячі сотень аптечок, дронів.
«90% донаторів «Корпорації монстрів» — це громадяни України, 10-15% — іноземні донори. Вся країна зараз — один великий благодійний фонд, який тримає фронт»
— Чимало волонтерів, благодійників вигоріли через недовіру до них, звинувачення у зловживаннях. «Монстри» — фонд з довірою, але як вдалося її побудувати?
— Мій принцип — бути максимально прозорою, чесною з людьми навіть у дрібницях. У нас завжди десятки звітів. Я готова зустрічатися та відповідати на всі питання. Саме це перетворює навіть найбільш запеклих «хейтерів» на друзів фонду.
Два найбільших донора «Корпорації монстрів» колись не те що нам не вірили, вони не вірили взагалі в ідею благодійності
Більше смерті я боюся втратити репутацію та довіру людей. Мене так виховував мій батько: тримати слово, соромитися зробити щось негідне, дорожити репутацією. Коли я бачу, як людина, підозрювана в корупції, викидає з вікна мішки з грошима, а через пару днів сидить у Верховній Раді, наче нічого не сталося… Я б від сорому вмерла, ніж так зганьбитися.
Мені багато разів пропонували відкати, але я завжди такого боялася. Рано чи пізно все стане відомим, і я не зможу з цим жити. Боюся не розголосу, а втратити довіру людей, які через мене підтримують інших
Важливо, щоб всі придбання фонду були максимально ефективними, економними, якісними. В умовах війни важливо раціонально витрачати кошти, купувати за найкращою ціною, найбільш якісне. Я не визнаю позиції фондів, волонтерів, які на запитання про витрати кажуть, що це, мовляв, не ваша справа й відповідати не буду. Ви оперуєте чужими грошима — тож маєте бути максимально підзвітними.
Звісно, ми теж живі люди, теж можемо помилятися — але вміння визнавати свої помилки, щиро про них казати — теж частина прозорості фонду.
— А з чого ви живете? Ви отримуєте у фонді якусь зарплату? Знаю, що протягом багатьох років, поки ви займалися благодійністю, вас підтримував ваш чоловік. Але з початком великої війни навантаження на волонтерів стало настільки інтенсивним…
— Українське законодавство дозволяє використовувати 20% доходів фонду на виплату зарплат, оренду офісу, оплату поточних видатків. Так от «Монстри» ніколи не користувалися цією можливістю. Коли фонд офіційно зареєстрував діяльність, кілька попечителів, підприємців з Одеси, поклали на спеціальний, окремий рахунок, який має умовну назву «на спартанців», гроші для забезпечення адміністративних видатків фонду. Таким чином всі гроші, які надсилають доброчинці, йдуть виключно на благодійні проєкти. А якщо люди хочуть допомогти ще й нам, волонтерам, вони поповнюють цей окремий рахунок і напряму фінансують діяльність людей, які працюють у фонді.
«Корпорація монстрів» може зібрати до 2,5 мільйонів гривень на добу. З колегою Іриною Подгорною
— Оскільки наша розмова — для порталу Sestry, який читають українки за кордоном, хочеться запитати, чи досить надходить допомоги від тих, хто виїхав, для України?
— Мені важко коментувати це питання, бо я не спілкуюся з такою кількістю біженців, щоб узагальнювати. Серед благодійників фонду є ті, хто виїхав, але постійно допомагає великими сумами. Чи можу за їх вчинками робити висновки про всіх? Очевидно, що ні. Як і за десятком українських чоловіків, які десь в Гамбурзі п'ють пиво, не можна робити висновок, що всі українці за кордоном безвідповідальні.
Єдине, я б розділяла біженців на тих, хто виїхав і не планує повернутися, і на тих, хто виїхав і хоче назад. До перших у мене менше питань. Це їхній вибір, за який я нікого не засуджую, будувати своє життя в іншій країни.
Якщо ж людина планує повернутися і просто спостерігає з-за кордону, як інші тут вмирають, отримують інвалідність заради збереження України, як працюють під ракетними обстрілами, змінюють систему на межі можливостей — а вонипросто вичікують, щоб повернутися пізніше — це неправильно.
У нас важка ситуація на фронті, ми програємо інформаційно російській пропаганді. Кожен українець, хто не вдома, має в межах своїх можливостей долучатися донатами, народною дипломатією, щоб допомогти Україні перемогти в цій доленосний битві.
Українські волонтери та їхні благодійники не керують цим боєм, але ми, як медсестри, повзаємо полем битви, перев'язуємо і витягуємо звідти тих поранених, кого ще можна врятувати, забезпечуємо всім необхідним тих, хто цей бій може зупинити. Варто робити це всім разом
Марія Чех на позивний «Герда» до служби в «Азові» працювала перекладачкою іноземних мов, багато подорожувала. Була активною учасницею революції «Гідності». Коли у 2014 році її майбутній чоловік вступив до «Азову», вона теж хотіла піти служити бойовою медикинею. Та той був категорично проти. У 2015-му пара одружилася. Через службу чоловіка та закордонну роботу Маріії вони рідко бачилися. У 2017-му вирішили, що Марія таки приєднається до лав армії. Вона вступила до «Азову». Була у пресслужбі фотографом, викладала військовим англійську, адаптувала підручники НАТО та створила міжнародний відділ «Азову». Саме завдяки йому світ вперше дізнався про російські злочини у Маріуполі. У «Герди» була можливість покинути місто, коли вона вивозила з напівоточеного Маріуполя родини військовослужбовців. Однак вона повернулася.
«Я ледь не наступила на мертву дитину»
24 лютого 2022-го року ми прокинулися за бойовою тривогою. На той момент разом з чоловіком ми були на базі в Юр'ївці, на Донеччині. Того ж дня разом з іншими військовими перемістилися в Маріуполь, і нашою базою стала «Азовсталь». На той момент я зрозуміла, що викладання англійської не актуальне, мої знання треба використовувати у корисніших цілях. А саме — розповідати і показувати світу про злочини росіян в Україні та уславити подвиги наших героїв. Я їздила по Маріуполю, знімала все на камеру. Згодом її побило уламками від снарядів і всі зйомки я робила на телефон.
Ми були немов героями із комп’ютерної гри, за якою в онлайн режимі спостерігав весь світ і нічого не міг вдіяти
Також було дивно, як місцеві реагували на початок великої війни. Здавалося люди не розуміли, що відбувається. Попри постійні обстріли міста, вони стояли на громадських зупинках, чекали на тролейбус. Я їм казала: «Не буде ані тролейбуса, ані автобуса. Світло відсутнє». Людей потрібно було координувати. Я їздила містом, спілкувалася з цивільними. Розвозили їм воду, їжу. Вони були налякані. Дуже часто запитували: «Ви російська чи українська армія?».
«Герда»: «Я їздила по Маріуполю, знімала все на камеру. Згодом її побило уламками від снарядів». Фото: приватний архів
Пам'ятаю випадок, як ми зайшли у мечеть, аби перевірити, чи все у них добре, бо поруч був «приліт». Нас зустрів головний імам. У мінареті лежали поранені, а на території були величезні вирви. Ми записали маленьке інтерв'ю з імамом, яке я відправила його дружині. Вона змогла виїхати з міста завчасно і була у Туреччині. Не знала, чи живий її чоловік, бо на той час у цивільних жодного зв'язку у місті не було. Ми ж контактували зі світом завдяки Starlink. Я просила всіх військових знімати на телефони весь треш, який бачитимуть. Пам’ятаю фото із переповненого моргу та як люди ховали померлих у дворах. Реакції на загибель рідних були різними. Хтось відмовлявся вірити, а хтось, навпаки, зі спокійним обличчям говорив: «Мій син помер. Він там на задньому сидінні. Що мені робити?». Розумію, що це були прояви шокового стану. Також запам’ятався випадок, коли росіяни обстріляли пологовий будинок. На території були шматки згорілих людських тіл, і я ледь не наступила на дитину. То був згорілий малюк.
Поранення у бункері
Своє поранення я отримала у дуже надійному, як нам здавалося, бункері, глибоко під землею. Того дня була моя черга митися. Нам вдавалося це робити раз на два тижні. Воду збирали із труб для охолодження. Висушивши волосся я попросила посестру Настю заплести мені косички. Потім ми сіли пити чай, і в одну мить стався провал у пам’яті.
«Герда» (по центру) разом з посестрами з «Азову», які загинули у Маріуполі у травні 2022 року. Фото: приватний архів
Я прийшла до тями і відчула, що задихаюся. Навкруги стояла повна темінь.
Я намагалася вибратися з-під завалів. Рухалася на світло, яке бачила вдалині. Мене мабуть врятував адреналін. Я лізла здавалося по мішках, а виявилося, що то трупи людей
Я почала кричати: «Хлопці, у нас 200-ті». Їх почали розкопувати. Одразу я навіть не впізнала, хто то був. Смерть різко змінює людей. Настя загинула. Її тіло та ще однієї посестри врятували мене. Я була ближче до епіцентру, але коли мене відкинуло, я впала на них. Вони вже лежали на підлозі. Одна з них декілька хвилин ще була живою. Ми намагалися реанімувати, але марно. На бункер ворог прицільно скинув 2000 КАБ. Тільки такі бомби могли його пробити.
«Я говорила: якщо помру, то з’їжте мене»
На той момент ми всі відчували, ніби там вже похоронили себе. Бо шансів вибратися у нас не було. Розуміли, що швидше за все ми загинемо. Якщо не сьогодні, то завтра. Або післязавтра. Ціль була одна — якнайдовше утримати Маріуполь і якнайбільше знищити росіян.
Іноді мій чоловік приходив до нас в бункер. Міг щось смачненьке лишити, наприклад, цукерочку, і я розуміла, що він був. Дуже засмучувалася, коли пару разів мене не розбудив. А потім він злився, коли я їздила на бойові. Я лізла в бій, бо мені цього хотілося, і він мене розумів.
«Герда» під час боїв за Маріуполь. Фото: приватний архів
Під час останніх днів перебування на «Азовсталі» у нас закінчилися продукти, ліки. Всі дуже схудли. Були дивні відчуття. Люди сиділи і обговорювали, що можна з'їсти. Я навіть говорила, що якщо помру, то з’їжте мене. Ми не знали, скільки нам ще доведеться триматися. Крім того, деякі запаси згоріли, а деякі — засипало завалами від вибухів. Обстріли були постійними. В останні дні навіть вийти було складно. Щойно виходиш — частина групи одразу ставала 200-тими.
Єдине, про що я мріяла в той час на «Азовсталі», — якщо доведеться вмирати, то вдвох, обійнявшись із чоловіком
Вихід у полон
Коли дізналися про наказ виходу в полон, страху не було. Щоправда, мені туди зовсім не хотілося. По-перше, тому що я жінка, по-друге — дружина високопосадового офіцера. Мій чоловік «Карл» при виході у полон був заступником командира з бойової спеціальної підготовки (заступником «Редіса»).
По-третє — я міжнародниця. Росіяни кричали: «Ми знайдемо ту су..у, яка викладала англійську військовим». Тобто для них викладання англійської — це вже злочин. Я розуміла, що мене можуть катувати за будь-який із цих фактів. А якщо спливе, що я ще й на бойових була, то все.
«Герда»: «Коли дізналися про наказ виходу в полон, страху не було». Фото: приватний архів
Однак був наказ Президента, і наш командир пояснив, що у нас 80% особового складу — поранено. Майже одразу нас з чоловіком розділили. Повезли в Оленівку. Чоловіків тримали у бараці, а жінок — у ДІЗО (дисциплінарний ізолятор. — Авт.). Ми декілька разів бачилися з чоловіком, коли нас вели на допити. Хоч і ходили з опущеною головою і руками назад, але одного разу змогли показати одне одному сердечка.
У полоні мені одразу сказали: «Марія Миколаївна, з сьогоднішнього дня ви вже більше нічого не вирішуєте». І це дуже страшно
Вони щодня говорили: «Ти потвора! Як у такої страшної може бути чоловік? Та ти тупа!». На це я змовчати не змогла і сказала: «Та у вас же у досьє написано, що я сім мов знаю. Як я можу бути тупою?». Їм не подобалися мої жарти, бо коли вони їх розуміли, мені було боляче. А ще на допитах я постійно сміялася. Мене за це ще більше били, бо вони думали, що мені однаково. Насправді, у мене така фізіологічна реакція.
«Ви не уявляєте, яка у ворога хвора уява»
У липні мене перевезли в донецьке СІЗО. Ось там були і психологічні, і фізичні тортури. Вони говорили: «Ти знаєш, що був теракт в Оленівці? Американці хаймерсом туди вдарили. Ти не хочеш знати, що з твоїм чоловіком?». Я кажу: «Ні». Я розуміла, що щось хороше вони однаково не скажуть, тому не хотіла говорити на цю тему. Вони говорили, що він загинув, Києва немає, що мені нема, куди вертатися.
Під час допитів мене били електричним струмом, залізними палками і палицями із шипами. Коли втрачала свідомість, водою приводили до тями і знову били
Іноді на допитах тримали з сьомої ранку до першої ночі наступного дня. У камері ми розглядали із дівчатами синяки і вгадували, від чого вони. Інших розваг там не було. Мені здається, що людське тіло, з одного боку, дуже крихке, а з іншого — вбити людину не просто. Я знаю, що, наприклад, хлопців з ампутаціями вони били у пораненні ділянки і знущалися. У них безліч варіантів катувань. Ви не уявляєте яка у них хвора уява щодо того, що можна робити з людьми.
Були випадки, коли тобі затягують мішок, ти не можеш дихати, але мусиш бігти сходами догори, щось при цьому співаючи. Зупинився чи спіткнувся — б’ють ще більше. Після допиту могли посадити у «стакан». Це маленька камера, в якій ти відчуваєш себе замурованим заживо, можеш лише стояти. Туалету немає. Критичні дні у багатьох дівчат від стресу зникли. У мене також. Рік не було місячних.
У полоні у тебе немає жодних прав. Уявіть, у душ вперше за шість місяців після приїзду нас повели перед Новим роком. Роздягли всіх наголо і під дулами автоматів заставили бігти. Дівчата плакали, бо думали, що нас розстріляють
На помитися нам виділили всього три хвилини. Якщо чесно, у полоні я дуже сильно заздрила тим, хто загинув на «Азовсталі», бо вони то все не переживають.
Уявний світ моди
У камері на 20 квадратних метрах нас було 23 людини. На нарах поміщалося до 10 людей. Решта спали на столі, лавці, підлозі. Аби пройти до туалету, треба було переступати тіла. Вдень нам не давали сидіти. Ми весь час стояли. Від того сильно опухали ноги. А перед Різдвом у мене взагалі почала гнити нога. Ліків не було. Ми чули, як у сусідній камері голосно стогнав хлопець, в якого була гангрена. З часом стогін зупинився, він помер. І мені було дуже страшно. Я боялася, що або помру від цієї гангрени, або мені відпиляють ногу у тих страшних умовах. Та одного дня до нас у камеру поселили цивільну жінку, і їй дозволили передачу ліків. Серед іншого був стрептоцид від найпростіших бактерій. Ми поділили ліки на всіх. Мені вистачило розтерти рани один раз, і, на щастя, вони зажили.
«Герда»: «У мене є мрія — зробити колекцію і показати її світу». Фото: приватний архів
Ходіння у камері по колу одного дня викликало у мене асоціацію з Ukrainian Fashion Week. Я почала домальовувати образи в уяві. Уявляла колекцію — сьогодні цю сукню одягну так, а цю так. Це було настільки цікаво, що мені не вистачало іноді дня, аби довигадувати образи. У мене був уявний світ високої моди. Я все бачила у деталях. І це теж дуже допомагало триматися. Тепер у мене є мрія — зробити колекцію і показати її світу.
Допомагали триматися й плани на майбутнє, розуміння того, хто я. Розуміла, коли вийду, то зможу розказати світові про ті злочини ворога іноземними мовами
А більш за все тримало те, що все ж таки хочу народити дітей і лишити нащадків української нації.
«Не вірила в обмін»
Наші кати постійно говорили то про обмін, то про розстріл. Мене забрали серед ночі і повезли у незрозумілому напрямку. Спочатку на одному транспорті, потім на іншому, далі був літак, потім знову дорога. Я не вірила, що це обмін. Очі зав'язані. Скоч чіплявся за волосся та вії. Іноді його знімали разом з ними. Ми не знали, куди нас везуть. Коли зайшов чоловік в автобус і сказав: «Слава Україні», я не повірила, що то наші. Думала, що це тупі жарти ворога і якщо ми відповімо то нас знову битимуть.
«Герда» під час звільнення з полону 6 травня 2023 року. Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими
Я довго не вірила, що вдома. Навіть коли побачила свого чоловіка, якого поміняли в вересні, не усвідомлювала до кінця. Він зустрів мене у лікарні з квітами і з коробочкою, в якій мала бути каблучка. Відкривши її, я нічого не побачила. У мене в той момент були думки, що це сон або він мене обманює. Бо коли рік над тобою знущаються, ти звикаєш нікому не вірити. Виявилося, що чоловік купив мені каблучку ще на мій день народження 27 листопада, за два місяці після свого обміну, бо сподівався, що мене поміняють перед днем народження. Носив її весь час з собою і загубив. Врешті купив таку ж само каблучку.
«Герда» разом з чоловіком після вінчання. Фото: Ірен Бринза
Перші два тижні я була немов зомбі. Мені нічого не хотілося. Лише їсти і спати.
«Мене мама не народжувала для війни»
Я повернулася у стрій як координаторка міжнародного відділу. Їжджу на всілякі конференції, даю інтерв'ю, розповідаю про пережите. Потрібно про це говорити, аби більше таке не повторювалося.
«Герда» під час експедиції в Антарктиду. Фото: приватний архів
Я не покидаю мрію народити дитину і намагаюся робити кроки в напрямку створення своєї колекції. Після війни хотіла б займатися одягом, мати власний бренд.
Багато людей вважають, що війна їх ніколи не торкнеться. Я теж так колись вважала. Ніколи не могла уявити, що стану солдатом чи сидітиму у полоні
Мене мама не народжувала для війни. Однак це був мій вибір. І я вважаю, що якщо б всі об'єдналися, то війну можна було б закінчити раніше. А ще — я хочу доносити до суспільства, що після цього всього теж можна жити. У полоні і на «Азовсталі» я зрозуміла, що можу значно більше, ніж собі уявляла. Треба не боятися жити, бо для мене особисто гірше прожити пусте життя, в якому ти нічого не добився. Для мене це гірше, ніж потрапити в пекло.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
