Ексклюзив
20
хв

Українські актори на війні: новий сценарій життя

Повномасштабне вторгнення РФ в Україну в лютому 2022 року зумовило значне збільшення українського війська — і представники мистецького прошарку країни, актори кіно і театру, доєдналися до лав ЗСУ на рівні з іншими

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Українські артисти театру та кіно йдуть до армії. Колаж Sestry

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Попри полеміку, чи варто посилати на війну людей мистецтва, питання захисту батьківщини добровольцями не піднімається, оскільки є проявом совісті та індивідуального вибору. Не всі люди мистецтва виявили сміливість стати воїнами в перші дні чи місяці вторгнення. Але їх було чимало. Хтось з них уже мав уявлення про військову справу, хтось навіть був ветераном війни, яку Росія розпочала ще 2014-го року. А хтось тримав зброю в руках винятково муляжну, вживану на зйомках фільмів та серіалів. Так чи інакше, кожний з них мусив надовго призвичаїтися до нової, некінематографічної реальності, де можуть загинути по-справжньому, — і другого дублю вже не буде. Як це сталося для деяких, навічно записаних у небесне військо. Хтось отримав поранення і зміг одужати. Хтось знову повернувся до акторства, оминувши участі попередніх. Так чи так, але війна внесла свої корективи до сценаріїв життя чи не більшості українців, і нові ролі вже не грати, а проживати були змушені й ті, хто їх раніше втілював винятково і в межах безпечного простору кадру.          

Сергій Філімонов, позивний «Філя»

Актор воює у найгарячіших точках фронту. Фото: приватний архів

Актор-за-випадком, Сергій був запрошений на знімальний майданчик не-режисером-за-освітою Олегом Сенцовим. І роль у фільмі «Носоріг» стала поки єдиною у Сергія, але знаковою, та й ще у знаковому українському фільмі. Створений у копродукції з Польщею та Німеччиною, «Носоріг» був представлений на Торонтському, Венеційському та Варшавському кінофестивалях, а Філімонов отримав призи як кращий актор на фестивалях у Батумі і Стокгольмі (Українська кіноакадемія назвала його кращим актором 2022 року). Втім, відразу після київської прем’єри в лютому 2022-го, Сергій пішов до війська, продовжуючи робити те, до чого вже 8 років готувався.

Йому не було і двадцяти, коли він отримав досвід Майдану. Потім брав участь в АТО як розвідник, в 2015-му став головою Цивільного корпусу Азов

З 2017-го року з Національним корпусом боровся, зокрема, проти незаконних забудов. Непримиримий активіст, ініціатор громадських, спортивних та освітніх програм, Сергій з моменту повномасштабного вторгнення увійшов до підрозділу «Правого сектору» «Вовки Да Вінчі», підпорядкованого особисто командувачу Сухопутних військ, а згодом став комбатом, воюючи в найбільш небезпечних точках фронту.        

Володимир Ращук, позивний «Артист»

Володимир Ращук під час війни принципово перестав розмовляти російською. Фото: приватний архів

«Російськомовний актор з Маріуполя», як Володимир називав сам себе, він 16-ть сезонів відіграв у київському театрі ім. Лесі Українки, хоча перші два роки в професії грав у маріупольскому театрі (в 2022 році розбомбленому росіянами). У кіно ж його знають за серіалами «Відділ 44» та «Королі палат», а також фільмами «Бобот та Енергія всесвіту» й «Джура-королевич». Імпозантний та харизматичний, він вмів добре говорити і смішити, захоплюючи силою та вібраціями голосу.

Але після того, як його дружина і донька з 24 лютого почали переховуватися в підвалі, рятуючись від російських обстрілів, Ращук записався до піхотного батальйону «Свобода» Національної гвардії України, мотивований знищити загрозу його родині та державі

Не вмів стріляти — навчився. Брав участь в боях за Київ, Бровари, Ірпінь, Бучу, Гостомель, а потім Рубіжне, Сєвєродонецьк і Бахмут. Ще до великої війни мріяв зіграти солдата, але зіграв його, коли ним став, встигнувши між ротаціями знятися у військовій трагікомедії «Позивний “Тамада”». Зараз як лейтенант і командир роти воює на одному з найбільш гарячих напрямків, Бахмутському, і називає війну «святою», як боротьбу за Україну, свободу і можливість говорити українською мовою, на яку свідомо перейшов з російської.

Олег Шульга, позивний «Артист»

Актор з перших днів пішов воювати. Фото: приватний архів

Актор дніпровського театру «Віримо» з 1993-го року, Олег пішов на російсько-українську війну (АТО) навесні 2014-го. В 2015-му повернувся лейтенантом, був куратором унікального театрального проєкту про ветеранів АТО «Мистецькі резиденції». А потім, з легкої руки кращого кастинг-директора України, Алли Самойленко, потрапив у кіно — спочатку у фільм «Червоний», потім у «Позивний «Бандерас» і серіал «Доброволець», а також «Снайпер. Білий ворон» і «Довбуш».

У лютому 2022-го, «не маючи іншого вибору, бо й так зрозуміло», як ветеран АТО Шульга знову пішов до війська, витягнувши з комори трохи припорошені пилом бронежилет і розгрузку

Його відразу кинули на Херсонський напрямок, де він воював аж до моменту деокупації Херсона. Тепер він капітан, воює під Бахмутом, наочно виявляючи проти кого, – у полон йому потрапляли справжні судимі ґвалтівники та вбивці. Як тільки війна закінчиться, на Шульгу чекає міжнародна слава, бо вийде фільм Storm School оскарівського лауреата Вінсента Ворда про українця Віктора Коваленка, національного героя Австралії, «творця медалей», який, емігрувавши з України, підняв австралійську збірну з 40-го місця до 1-го.

Дмитро Лінартович, позивний «Світ»

У 2023 році актор отримав важке поранення. Фото: приватний архів

Син відомого актора і режисера дубляжу Костянтина Лінартовича, Дмитро так само, як і батько, грав в театрі та кіно, був актором дубляжу (з 2006-го року). Його роль у фільмі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» 2012-го року зробила його відомим актором в Україні. 2015-го був мобілізований до ЗСУ молодшим лейтенантом, де, в межах служби, почав допомагати телерадіослужбі Міноборони, знімав кліпи на військову тематику, а як бард записав другий поспіль альбом власних пісень. Демобілізувався 2016-го. У лютому 2022-го вже добровольцем пішов на велику війну. Воював спочатку в бригаді ТРО, захищаючи Київ, а потім потрапив до 46-тої окремої десантно-штурмової бригади на Херсонський напрямок. Після звільнення Херсона його перевели в Бахмут. У січні 2023-го в Соледарі отримав важке поранення. За півроку видужав і продовжив свою справу барда, їздив військовими частинами по всій Україні з концертами, співаючи під гітару, як він каже, словоспів. І саме з такою назвою видав друковану збірку поезії.   

Максим Девізоров

Актор був нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. Фото: приватний архів

Актор Театру драми і комедії на Лівому березі, він є одним з найбільш відомих кіноакторів. Слава до нього прийшла 2019-го року після виходу підліткового телесеріалу «Перші ластівки», а йому тоді було всього 23 роки. Закріпив успіх 2-м сезоном серіалу. Приваблива зовнішність і акторська яскравість подарували Максимові прихильність глядачів, і були помічені продюсерами і режисерами. Того ж року він зіграв в антиутопії «Номери» за п’єсою Олега Сенцова, а в 2021-му — військового у фільмі за реальними подіями «Мирний-21». З лютого 22-го року сам став військовим: як киянин не зміг оформитися в київській територіальній обороні, тому був змушений вступити в львівську 103 оБр ТрО ЗСУ. Його обов’язки — водійські, постійно доставляти БК до лінії боєзіткнення, хоча, каже в інтерв’ю, коло завдань є доволі широким. І, певно, завдання бувають неабиякими, якщо наприкінці 2023-го, відповідно до указу президента, Максима було нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня.

Олександр Печериця, позивний «Артист»

Актор у лютому 2022-го записався до київської тероборони, потрапив до піхотного 128-го батальйону 112-ї бригади. Фото: приватний архів

Олександр був залучений до значної частини топових серіалів України, граючи в «Жіночому лікарі», «Столітті Якова», «На лінії життя», «Кріпосній» та ін. Паралельно він робив кар’єру театрального актора в центральному театрі країни, ім. Івана Франка, і надавав свого голосу персонажам найбільших голлівудських блокбастерів, озвучуючи їх українською мовою для кінотеатрального прокату. На момент повномасштабного вторгнення війна його не надто обходила – він до неї не готувався, не вмів стріляти і не збирався воювати. Втім, в лютому 2022-го записався до київської тероборони, потрапив до піхотного 128-го батальйону 112-ї бригади, і був направлений на Харківський напрямок. Кілька разів повертався до театру грати у виставі «Украдене щастя». А з вересня батальйон передислокували до Києва, що дало можливість актору частіше виконувати професійні обов’язки цивільного життя. Аж поки 2023-го року цивільне життя не повернулося до нього в повному обсязі, коли він демобілізувався «за сімейними обставинами».   

Андрій Федінчик

Андрій Федінчик (зліва) у лютому 22-го став частиною житомирської бригади тероборони. Фото: приватний архів

Визнаний красень українського кіно, Андрій здобув славу посеред 2010-х років, коли зіграв в серіалі «Клан ювелірів». І надалі його зовнішність, акторський талант та голос були широко застосовані на  телебаченні («Папаньки», «Кріпосна»), у фільмах («Крути 1918», «Чорний ворон») і в кінотеатральному прокаті («Місія неможлива», «Гаррі Поттер»). Так само він став зіркою таблоїдів та модних журналів і передач, коли побрався з іншою зіркою українських серіалів, Наталкою Денисенко («Кріпосна», «Сага»). І зоряне життя йому не завадило піти захищати Україну — у лютому 22-го Андрій Федінчик став частиною житомирської бригади тероборони.

Свою участь в підрозділі, свій позивний і свої місії на фронт він не озвучує, заявляючи лише те, що «допоки Україна не переможе і поки його серце б’ється, до цивільного життя він не повернеться». Заздалегідь склав заповіт, переписавши все своє майно на дружину

Павло Алдошин, позивний «Лютік»

Протягом 2022-го року, після зупинення агресора в наступі на Київ, брав участь в боях за Херсон. Фото: приватний архів

Той випадок, коли актор став солдатом, маючи досвід кінематографічної війни. Актор харківського «Театру 19» в 2000-х і 2010-х роках, Павло перейшов спочатку до серіалів, а ще до повномасштабного вторгнення, в 2021-му році, зіграв роль «воїна долі» у фільмі «Снайпер. Білий ворон» — вчителя, пацифіста, чоловіка, чию дружину вбивають сепаратисти, і він йде на війну добровольцем, аби помститися. Пізніше, вже на великій війні, він скаже, що досвід зйомок і навички, отримані під час них, йому дуже допомогли. Кінематографічна війна для нього закінчилася і почалося справжня. В його першому бою під Ірпенем у березні 2022-го.

Війна його змінила — і в плані її сприйняття, і сприйняття себе українцем: він не надто звертав на неї увагу, поки вона не встала в повний зріст, те ж саме стосувалося мови, бо він був російськомовний, але з початку вторгнення повністю перейшов на українську

Мотивований трохи інакше, ніж його екранний герой в «Снайпері...», Алдошин воює за Україну та її свободу, але так само мріє повернути всю Херсонщину і рідний Генічеськ з-під окупації. Протягом 2022-го року, після зупинення агресора в наступі на Київ, брав участь в боях за Херсон.

Василь Кухарський, позивний «Актор»

Василь Кухарський посмертно був нагороджений орденом «За відвагу» III ступеня. Фото: Букви

Творець однієї з кращих ролей у нашому кіно — козарлюги Максима у фільмі Мирослава Латика «Максим Оса та золото песиголовця» 2022 року. Ідеально пасуючи для образу, він мав рельєфне обличчя, витисане, немов з каменю, колючий і меткий погляд, швидкі реакції та вправні рухи справжнього воїна – таким запам’ятається Василь Кухарський. Актор з непересічними ролями в Театрі на Подолі («На дні», «Механічний апельсин»), участю в найкращому українському серіалі всіх часів («Схованки») та одному з найгучніших фільмів («Толока»), Василь мав всі шанси стрибнути вище власної голови, настільки його потенціал це дозволяв. Та велика війна це змінила. У лютому 2022-го він пішов до війська, потрапив до 1-го стрілецького батальйону 67-ї оМБр ДУК «Правий сектор», яка брала участь у Харківському контрнаступі, вела бої під Бахмутом та під Кремінною. А у вересні 2023-го Василю добряче дісталося. У лікарні його відвідав оскароносний французький режисер Мішель Азанавічус («Артист»). «Василь перебуває у складному стані, — казав він, — ... але водночас він здатний жартувати. І це означає, що життя перемагає смерть». Втім, за кілька днів після свого дня народження, актор помер. Посмертно був нагороджений орденом «За відвагу» III ступеня.

Євген Світличний, позивний «Жека»

Посмертно нагороджений медаллю «За заслуги» III ступеня. Фото: приватний архів

Актор-за-випадком, Євген, любитель «Кримінального чтива», послухав свого тренера, і прийшов на кастинг «Носорога» Олега Сенцова. Хоча мав синці на обличчі, як у свій час Мел Гібсон. І був вибраний. Бо, крім синців, як боєць і чемпіон з фрі-файту, мав досвід майстра змішаних єдиноборств, грав себе, як і просили, і був переконливим. По закінченню зйомок він прийняв запрошення свого екранного побратима, Сергія Філімонова, стати справжнім побратимом - доєднатися до криворізької неформальної групи «Гонор». «Ми на одній ноті, — потім скаже Сергій, — з одного тіста зроблені. Мені пощастило, що я познайомився з Сергієм». Після повномасштабного вторгнення група в повному складі увійшла до 67-ї бригади ЗСУ і стала окремим бойовим підрозділом, а з часом доєдналася до знакового батальйону «Вовки Да Вінчі». Будучи в прямому підпорядкуванні командувача Сухопутних військ, генерал-полковника Сирського (тепер — головнокомандувача ЗСУ), бував в усіх найважчих місцях фронту. Отримав медаль «За військову службу Україні». У березні 2023 під Бахмутом був поранений, але повернувся в стрій. У липні того ж року загинув в бою на Харківському напрямку. Посмертно нагороджений медаллю «За заслуги» III ступеня.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Буча 2022 щоденник з окупації свідки війни геноцид Ірпінь

27 лютого 2022 року

«Цей день для мене виявився страшнішим, ніж 24 лютого. 

До цього ми ночували у своєму будинку, не дивлячись на те, що неподалік у Гостомелі йшли бої і не вщухали страшні вибухи. 

Ранок 27 лютого почався з того, що тато сказав швидко йти у погріб, адже бій наближається. Ми зібралися: взяли іграшки доньки, якусь їжу, зловили своїх псів і пішли ховатися». 

Ангеліна отримала повідомлення від знайомих з Гостомеля, що колона російських військ рушила на Бучу по вулиці Вокзальній. Росіяни їхали в напрямку дому Ангеліни. Родина переховувалась у льосі й чула, як колона росіян зупинилася біля їхнього дому. Далі стався бій між українськими силами й російською регулярною армією:

«Почалися страшні вибухи: консервація у погребі дзвеніла, все хиталось. Ми чули, як у нашому будинку сипляться вікна. Бій йшов прямо над нами. 

Російські війська увійшли в Бучу. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади

Я впала в паніку. Більше таких панічних атак в мене не буде — навіть в окупації. Я вчепилася татові в руку й кричала. Не пам‘ятаю, скільки тривав бій, напевно, годин п’ять. Коли все затихло, якийсь час ще було чути автоматні черги. Ми ще трохи зачекали і наважились вийти з підвалу. Сусіднього будинку не було, через дорогу будинку теж не було, ворота винесло, осколок снаряду прилетів до нас і розбив вікно. 

Я вийшла у двір. Чоловік сказав, щоб я не випускала дитину на вулицю, тому що у дворі лежить тіло. То був кадирівець: тільки верхня половина тіла до пояса, ще й без частини голови.

Вікно у нашому гаражі розбила велика людська кістка із залишками м‘яса, — можливо, це було його бедро

Вулиці просто не було… Ні дороги, ні дерев, ні будинків. Величезне згарище,  свіже, ще палаюче.

Ми побачили сусіда, який розгрібав завали у своєму дворі й був на диво радісний. Я запитала тата: «Чому він сміється?» Тато відповів: «Бо живий»

5 березня 2022 року

«У цей день до нас прийшли. 

Попередні дні ми жили на першому поверсі будинку: у погріб спускались тільки тоді, коли дуже бомбили. Ми знали, що росіяни вже в Бучі і заходять у наш район з іншого боку, бо рвуться в Ірпінь».

За день до окупації Ангеліна зі своєю трирічною донькою спробували виїхати, але мости вже були розвалені. Батько Ангеліни пішов у розвідку й побачив, як російські війська з танків розстрілювали машини з цивільними, які пробували втекти. Родина повернулася у свій дім. Чекати найгіршого... 

«У нас ще була електрика: ми готували у пароварці, грілися обігрівачем у погребі й виходили на вулицю подихати повітрям.

5 березня під вечір стало на диво тихо. 

Увечері ми почули дивний гуркіт, дуже близько стрілянину й крики. Це було дивно, зважаючи на те, що по вулицях майже ніхто не ходив у ті дні. Зникло світло. 

Страшне розуміння прийшло не одразу. 

Ми побачили, що у будинку сусідів вже були російські солдати. Наш будинок вони дивом пропустили. То були кадирівці (так сказав потім командир російської розвідгрупи). Вони шукали коригувальників вогню по їхній колоні 27 лютого. 

Окупація Бучі військами РФ. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади

Через якийсь час тато спокійно сказав: «До нас прийдуть, треба бути готовими. Потрібно бути спокійними, не сваритись, не кричати». Мене охоплював такий жах, що я навіть чути і бачити почала погано. 

Сильний гуркіт. Ми почули, що у дворі ходять: будинок оточують, і тих людей було дуже багато. Ми почули російську мову із сильним акцентом. Я схопила малу на коліна, закрила їй ротик рукою — вона навіть не ворухнулася. Ми сиділи у повній темряві. 

Окупанти почали бити вікна і кричати: «Открывай!» 

Вони були вже в хаті. Це був елітний підрозділ російської розвідки. Вони кричали на тата: «Руки вверх! Лежать! Здесь ребёнок есть? Где ребенок?»

Їм сказали сусіди, що тут є дитина. Я була у відчаї. Я чула, що у них була практика живого щита з дітей і жінок. Окупанти запитали, скільки людей у погребі, сказали здати всім телефони. Пам‘ятаю фрази: «Зеленский уже сбежал. Мы вас будем спасать. Теперь вы под защитой. Почему вы не уехали?» 

Російські військові нам сказали, що прийшли нас захищати, після чого відразу застрелили жінку, яка йшла по вулиці

Окупація 

За будинком Ангеліни російські війська встановили стеження: родині заборонили виходити на вулицю, користуватися ліхтариками, розпалювати вогонь. Родина залишилася без світла, газу, їжі, зв'язку й води: 

«Вночі майже ніхто не спав. Невідомість лякає, дихати було важко, стало дуже холодно — надворі був мороз. Найбільше ми боялись за інформацію у наших телефонах — чати у телеграмі, бо раніше ми дзвонили в тероборону й запитували, чи можна виїхати. 

Ми боялися недаремно. 

Наступного ранку до нас прийшли знов. Взагалі з цього моменту росіяни заходили завжди, коли хотіли, але стукали.

Спочатку забрали тата: він заглянув до нас у погріб і крикнув: «Доця, я поїхав!». І вийшов. Ми сиділи з чоловіком і донечкою у погребі. Через якийсь час прийшли й стали кликати «второго», це був мій Діма. Він швидко встав, сказав: «Я вас люблю» — і пішов

Я залишилась сама з донькою Олександрою. Мене трусило, я схопила її на руки й хиталась з нею. Вона питала, куди пішов тато, а я просто дивилась у стіну й повторювала одне й те саме: «Боже, поможи нам». 

На вулиці весь час стріляли: було чути крики людей, останні крики… Цей звук не сплутаєш зі звичайним криком. Мені прийшла думка, що моїх хлопців вбили одразу надворі. Я стала готуватися до цього і, напевно, трішки здуріла в той момент. 

Почула, що в погріб хтось спускається. Це були озброєні солдати. Їх було троє. Я наважилась запитати, де мої чоловіки. Відповідь від росіян була: «Они занимаются плохими вещами, с ними разбираются». І вийшли. Я почала наполегливо просити повернути моїх чоловіків».

До будинку Ангеліни Бартош окупанти стали приводити інших заручників: 

«В хаті було дуже людно: свекри були нагорі, тому що туди почали приводити людей. Хто намагався пробратись в Ірпінь і кого не вбили — тих заводили до нас. Прийшла родина з маленькою донечкою Настею, і мамі з дитям наказали йти до нас у погріб. На першому поверсі було небезпечно. Дівчата почали гратися. До нас привели молодого хлопця й сказали дивитися, щоб він не втік. Якщо втече — вони всіх переріжуть. 

Ближче до вечора я почула слова: «Мама, встречай сына», адресовані моїй свекрусі. Мій чоловік зайшов до мене у погріб. Я намагалась посміхатися й трішки жартувати, але в мене не вийшло. Я розревілась. Повернувся також мій тато. Про таке щастя я навіть боялась мріяти. 

Цієї ночі мій Діма сів біля нас у погребі й просто дивися в одну точку. Він сказав: «Вони нас всіх зачистять». Я запитала, чому він так каже? Він відповів: «Тому що я бачив, на що вони здатні». Тоді я ще не наважувалась розпитати, що з ними робили всі ті години. Я пригорнула сплячу малечу й тихенько плакала у темряві… від безсилля».

Тіла українців, вбитих росіянами, на вулицях Бучі. 4.04.2022. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News

Йшов третій день окупації. 

У хаті було близько 15 чоловік: ми з дитиною сиділи в погребі. У Саші був надривний кашель і боліли ніжки. Ми спали в холоді, але у погребі все ж було тепліше. 

Ніякого зв‘язку із зовнішнім світом у нас не було. Щоразу, коли вони гупали у двері — серце завмирало. Ти ніколи не знаєш, чому вони прийшли: можливо, знову забрати на допит, можливо, ще раз нагадати правила, а можливо, ми недостатньо тихо сиділи, адже у нас двоє діток, яким по три рочки. 

Не дивлячись на всю цю ситуацію, у цей день я перебувала у піднесеному стані: мій тато і мій чоловік були поряд. Повернулись звідти, звідки не повертаються. 

Їх звинуватили у коригуванні вогню, забрали «на підвал» і допитували. Повернулись вони іншими. Їм влаштовували імітацію розстрілу, везли БТРом по трупах»…

10 березня. Евакуація. Початок

Одного ранку Ангеліна з чоловіком в підвалі знайшли радіо, вставили туди батарейки від дитячих іграшок і вперше почули, що з окупантами домовилися про зелений коридор і можливість евакуації. Росіяни заборонили родині їхати машиною. Дозволили йти пішки в Ірпінь. «Дорога життя» була буквально встелена тілами вбитих українців.

«Ми зібралися, обмотались білими ганчірками, на дитячий візок причепили палку з великим шматком простирадла. Я взяла свого пса на повідок з надією, що він буде бігти біля візочка. Він злякався і не зміг йти. Я посадила його внизу коляски й повезла разом з дитиною. 

Мене трусило. На вулицю ми давно не виходили, я не впізнала рідні місця. Найперше ми дійшли до школи: там були люди: ніхто нікуди не збирався йти, дивувались, що ми кудись ідемо. Ми пішли далі. 

Люди з Ірпеня і Бучі тікають від російських військ 10 березня 2022 року. Фото: Heidi Levine/SIPA/SIPA/East News

На вулиці перед нами лежало троє мертвих молодих чоловіків із зав‘язаними руками. Повернули на вулицю Яблунську. В цей момент у мене увімкнувся режим «життя в картинці». Реальність стала сприйматись дуже дивно: ніби все відбувається не зі мною (психолог пояснив потім, що психіка увімкнула цей режим, щоб я могла базово функціонувати далі).

На вулиці лежали мертві люди, багато людей. На дорозі було багато крові — цих людей вбили зовсім нещодавно. Це ж вбивства людей — наших сусідів, а ми просто проходимо повз. Чоловік сказав закрити дитині очі. На жаль, зробити це я не змогла. З першої хати вибігли російські солдати й, направляючи на нас зброю, закричали: «Стоять! Куда! Кто разрешил?!».

Ці не такі, як ті, що були в нас у будинку. Ці агресивні й імпульсивні. З ними неможливо вести діалог. Ми кажемо, що ми на евакуацію, вони сваряться, але пропускають. Через хату знов така ж ситуація. Піднімаємо руки всі й чекаємо, чи впустять. Впустили, йдемо далі.

Донечка питає, чому дяді лежать і чому в них з голівки йде кров. Я не можу нічого сказати. Як це пояснити трирічній дитині? Далі моя донька вела себе дуже тихо й, сидячи у візку, піднімала ручки тоді, коли піднімали ми

Дійшли до перетину Яблунської і Вокзальної. Знову крик: «Стоять!». Стоїмо посеред мертвих людей: мені здалося, що це все нереально, і що нас зараз застрелять, бо ми побачили їхні злочини. Досить агресивний військовий кричить: «Нельзя! Коридор з 15:00! Назад!».

Російський військовий наказує нам повертатись, а татові йти до нього з піднятими руками. Мене колотить, я зупиняюсь і розумію, що йти без тата не можу. 

Виявилось, окупанти шукали сигарети, і в тата, на щастя, вони були. Його відпустили».

Родина Ангеліни разом з іншими заручниками чекала на початок евакуації, яка мала розпочатися о третій пополудні, в місцевій школі. Близько третьої родина вирушила:

«Ми повернули на Ірпінь. Попереду був міст життя. 

Українці під зруйнованим мостом намагаються врятуватися від росіян. На початку березня 2022 міст через річку Ірпінь у Романівці врятував 40 тисяч мешканців Гостомеля, Бучі й Ірпеня. Фото: Emilio Morenatti/Associated Press/East News

Озиратися не можна — одразу застрелять. З-за маленького перехрестя попереду вилітає машина і майже одразу перетворюється на вогняний стовп, а за секунду — страшний вибух. Міст заміновано. Я нічого не чую, нахиляюсь до дитини у візочок, перевірити чи вона ціла. 

Тато попереду. Йдемо. Минаємо підірвану машину: вона просто горить, звісно в ній всі загинули. Попереду нас зупиняють вже українські військові. Тобто весь цей час ми жили не просто в окупації, ми жили на лінії фронту.

Я була впевнена, що наші відійшли набагато далі й не вірила, що можна стримувати ту навалу так близько. Нас зустрічають і ведуть в обхід. Ліземо на пагорб, зверху прокладена колія, намагаюсь пхати коляску й грузну в болоті. Нас зустрічають хлопці з державної служби надзвичайних ситуацій, сідаємо в автобуси і їдемо… на російський блокпост.

Ірпінь частково окупований, вийти можна тільки через відомий всім зруйнований міст, але пішки. 

Перед блокпостом величезна черга, багато легкових машин і наша колона автобусів. Стоїмо 4 години. Не пускають і сьогодні не пустять. Скоро буде авіаналіт і бомбардування. Водій приходить і каже, що ночувати ми будемо в автобусі прямо на дорозі. На вулиці десять градусів морозу. 

Якщо на землі є янголи, то це, безперечно, рятувальники. Вони знайшли покинутий будинок і всіх перевели туди. Тим часом на вулиці почалося страшне: небо палало. Ірпінь бомбили». 

11 березня. Евакуація. Завершення

«У підвалі в Ірпені було близько 45 чоловік. У декого була висока температура, це була жахлива ніч. Ми не мали ні води, ні їжі.

О 5:00 прийшли наші хлопці з ДСНС і сказали всім сідати в автобуси, бо домовились про продовження коридору. Ми настільки замерзли, що не відчували пальців ніг. Я дуже переживала за малечу. Загрузились в автобуси, стали в чергу. За вікном — апокаліпсис: крізь розбиті, розстріляні машини, майже на кожній напис «Діти». Ця частина Ірпеня — ніби мертва, лише бігає багато покинутих тварин.

Евакуація цивільних з Бучі, 13 березня 2022 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News

Доїжджаємо до російського блокпосту. Кожне авто дуже ретельно перевіряється, телефони мати заборонено, їх конфісковують. В автобус заходить російський військовий, а ми з донечкою сидимо на перших місцях, тому він прямо перед нами. 

Всіх чоловіків виводять з автобусів. У вікна дивитись не можна. Через хвилину біля автобуса починається стрілянина: діти починають панікувати і плакати. Та й ми, жінки, також. Всі подумали, що розстріляли наших чоловіків. Але то познаходили у декого телефони, поклали на землю і розстріляли. Чоловіки повернулися.

Росіянин зайшов, сказав, якщо проїдемо ліс, то, вважай, пощастило. У лісі повно росіян. І їм ці всі коридори до одного місця. Їдемо. В автобусі повна тиша. Молиться кожен. Ми не бачимо, де ми їдемо

Через пів години зупиняємось. В автобус заходить військовий і каже: «Слава Україні!».

Я плачу навіть зараз, коли згадую цей момент. Тоді я обнімала Сашу і не вірила, що ми зрештою в безпеці. Ми вижили, хоча і не мали.

Позаду залишилась рідна Буча з великим горем наодинці. Я думала про тих людей на Яблунській. Світ же не знає, світ живе собі далі… а вони — вони там лежать. Мені здавалося, що ми вирвалися з пекла, напевно, так воно і було. 

Люди біля братської могили в Бучі, 3 квітня 2022 року. 403 тіла мирних українців було знайдено після деокупації міста. Фото: SERGEI SUPINSKY/AFP/East News

Ми прибули до Києва майже без нічого: чорні, брудні, від нас смерділо. У Києві можна вільно ходити, не потрібно весь час дивитись у підлогу, працюють магазини, аптеки, ніхто не стріляє. Але ж Буча від Києва не так і далеко, а різниця колосальна.

Я не знала, де моя мама. Я їхала в автобусі й сварила себе, плакала, що я покинула маму. Ми живемо на одній вулиці, але зв’язатись з нею було неможливо з 5-го числа. Я декілька разів поривалася до неї піти, тільки мене не пустили.

У Бучі залишились також батьки мого чоловіка. Вони не змогли здолати той шлях вдруге, прийняли рішення залишитись в школі. Через пару днів туди прийшли росіяни, перевели їх у дитячий садочок, кидаючи вслід гранати, а потім тримали там під вартою місяць! Ми не мали з ними зв‘язку, це зводило з розуму. Я молилась щоночі годинами, щоб Бог зберіг їх… 

І він зберіг. Пізніше я дізналась, що мама і бабуся евакуювались майже одночасно з нами, тільки іншим шляхом. Перший раз я почула маму вже коли була у Львівській області. Той дзвінок я запам‘ятаю на все життя.

Через три тижні після нашої втечі Бучу звільнять. Знайдуть вбитих людей, дітей… ми могли бути серед них. Ця думка не дасть мені спокою ще багато часу. Я не знала, що російські військові коїли з жінками й дітьми, коли сиділа у підвалі і сміливо вимагала у них повернути моїх чоловіків з допиту. За таке зухвальство я могла страшно поплатитися.

Але нам пощастило.

Ми вирвались. Зруйновані зсередини і змінені назавжди

Я досі лякаюсь, коли поруч якийсь чоловік говорить російською. А моя дитина боїться людей у військовій формі».

Ангеліна Бартош. Приватний архів

«Розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого»

Знаменита фотографія, коли через зруйнований міст в Ірпені тікають з-під окупації сотні українців, облетіла світ. У цьому натовпі була і родина Ангеліни Бартош. Після звільнення Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Гостомеля, Бородянки, Мощуна Ангеліна і її рідні повернулися у свій бучанський будинок і мешкають у ньому дотепер. 

«У Бучу ми з донечкою повернулися у червні 2022 року, — це було важко, але це наш дім, — розповідає Ангеліна Бартош Sestry. — Чоловік повернувся одразу після деокупації, щоб підготувати будинок до нашого приїзду. Ми прийняли рішення повернулися, не виїхали за кордон, бо розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого. 

Ми зрозуміли, наскільки життя коротке та непередбачуване, і проживати його далеко від рідних людей не хочемо. До того ж ми потрібні своєму місту й країні у такий складний час. Щодо безпеки: в хаті маємо хороше укриття, де ховаємось в разі повітряних атак».

Ангеліна Бартош — співачка, яка після пережитого написала пісню й взяла участь у проєкті «Україна неймовірних людей». Її пісня «Ірпінь» — гімн пам’яті  мешканцям Бучі, Гостомеля й Ірпеня, які загинули від російських загарбників на початку повномасштабного вторгнення. 

20
хв

«Весь час стріляють: чути останні крики людей… Цей звук не сплутаєш зі звичайним криком». Щоденник дівчини, яка вижила в окупації Бучі

Ярина Матвіїв
сергій жадан арабески хартія

«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»

До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.

Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це. 

Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів. 

У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних. 

Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.

Слухаючи Сергія Жадана, Харків 10.03.2025. Фото: Maciek Zygmunt

«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?

Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.

З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?

Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.

«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»

А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада? 

Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав. 

Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців. 

Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.

Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?

Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати. 

Сергій Жадан і кореспондентка Sestry Альдона Гартвінська

Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати. 

Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську

У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?

Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях. 

Фотографії з приватного архіву авторки

20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Ексклюзив
20
хв

Миротворча місія, санкційний тиск, перспективи військової підтримки: головні підсумки зустрічі в Парижі

Ексклюзив
20
хв

Найкрасивіша весна в кіно: фільми для весняного настрою

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress