Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Наталія Жуковська: Олю, про що ваша книгу «Як війна нас змінює»?
Ольга Волинська: У передмові я писала, що ми, українці, живемо в умовах війни з 2014-го року, але повномасштабне вторгнення в одну мить обнулило нас і зруйнувало всі наші плани, відчуття стабільності та безпеки. У мене виникла ідея зібрати досвід простих українців, які не мають таких трибун для виступів, як, наприклад, депутати, президенти чи навіть активісти. Але їхній досвід є дуже цінним і буде зрозумілий кожному читачу. Для спілкування ми обрали формат інтерв'ю. Таким чином прагнули зберегти ідентичність і правдивість — коли кожен розповідає, як саме війна вплинула на нього, змінила і що він переосмислив або втратив.
У книзі — 12 інтерв'ю з українцями абсолютно різних мирних професій. Наприклад, це священик, онучка письменниці з Маріуполя, яка була першою жінкою, що ввійшла до Української спілки письменників і померла у підвалі в Маріуполі в умовах гуманітарної катастрофи. Є розгорнуте інтерв'ю про убитого фотодокументаліста Макса Левіна. Це також історії лікарів, які у Бучі працювали під обстрілами і робили операції пораненим дітям та дорослим.
Спілкувалися також з жінкою, на очах якої з танку російські військові убили її 13-річного сина. Історичного, культурного і правозахисного контексту книзі додали розмови з українськими інтелектуалами. Зокрема, з лауреаткою Нобелівської премії, правозахисницею Олександрою Матвійчук, режисеркою Алісою Коваленко, журналістом та блогером Айдером Муждабаєвим. Вони пояснюють іноземним читачам глибокий контекст російсько-української війни.
Що стало поштовхом до написання книги?
Мій власний досвід. На другий день повномасштабної війни я з шестирічним сином виїхала у нікуди. Спершу тимчасового прихистку шукали у Польщі, а згодом опинилися в Австрії, де зараз і живемо. Одного дня я подумала, що оскільки можу писати, то можу бути корисною на так би мовити «інформаційному фронті». На той момент я розуміла, що німецькомовна аудиторія співчуває українцям, але має досить поверхове уявлення про те, що відбувається в Україні. Книга вийшла німецькою за підтримки австрійського видавництва Verlag Klingenberg.
Я хотіла, щоб звичайні австрійці та німці зрозуміли, через що зараз проходять українці у боротьбі за цінності демократії та свободи. Зрозуміли, що це не лише наша справа. Це стосується і кожного європейця. Український оригінал не опублікований, але сподіваюся, що з часом буде. Хочу видати також й англомовну версію.
Це наша спроба повернути увагу до України і нагадати що війна триває й досі
Яка з історій вас як авторку вразила найбільше?
Мене вразили всі історії, бо це втрати. Але найбільше — про 13-річного Ростислава Пічкура. Вони з сім'єю намагались евакуюватися з Київщини і потрапили на колону російської техніки. Ростислав був єдиним довгоочікуваним сином. І на той момент його мама була вагітною. Вони з ріднею виїжджали машиною. Щойно зрозуміли, що по ним стріляють — вискочили з автівки і почали втікати. По ним стріляли, як по «живим мішеням». В якийсь момент хлопчик піднявся з землі подивитися, де батьки. І по ньому росіяни одразу відкрили вогонь. Він загинув на місці. Батькам довгий час навіть не давали можливості забрати тіло дитини. У них згоріла машина з собакою та усіма документами. Це було пекло.
Ця історія змусила плакати всю команду: і видавця Пола Клінгенберга, і перекладача — австрійця Гаральда Флейшмана. Зараз Марина Пічкур, мати розстріляного підлітка, намагається свідчити про цей воєнний злочин, комунікує з правозахисниками, щоб винні понесли покарання. У неї народився ще один хлопчик, але вона каже, що з часом лише важче усвідомлювати втрату старшого сина.
Також мене вразила історія волонтерки з Дніпра Ольги Зайцевої, яка евакуювала зі своєю командою тисячі людей з гарячих точок. Вона розповіла, що в одному з сіл Луганщини, коли вже після деокупації поїхала забирати людей, побачила п'ятирічного хлопчика, який був повністю сивий. З'ясувалося, що він посивів, коли російські солдати намагались забрати на розстріл його дідуся. Якийсь час він навіть не розмовляв. Хлопчика з родиною евакуювали до Дніпра. Він отримує психологічну допомогу, пішов до школи. Я вважаю, що такі речі потрібно розповідати. Світ має це знати.
Олю, а яке призначення книги? Що саме ви хотіли донести читачам?
З одного боку, це — документальна фіксація воєнних злочинів Росії, а з іншого — підтримки України. Для того, щоб європейці краще усвідомлювали, що зараз переживають українці, не піддавалися на російську пропаганду, а з перших вуст отримували інформацію про те, що відбувається. Німецький журналіст Томас Льорз робив огляд нашої книги, написав у твітері, що під час її читання кілька разів плакав. Його пост переглянуло 70000 людей. Звісно, у коментарі одразу набігли російські боти. Писали, що це нацистська пропаганда.
На наш захист один німецький редактор написав: «Рекомендую видавцю перекласти книгу російською, видати 100 тисяч екземплярів і розкидати літаком від Рязані до Владивостока»
Щодо російської пропаганди — чи насправді в Австрії вона досі дуже відчутна?
Чимало росіян переїхало з Росії до Австрії саме через війну в Україні. Тож і тут російська пропаганда не спить. Періодично трапляються публічні скандали. Може бути агресивна реакція на українські мітинги. Невідомі замальовують українську символіку, пишуть на ній літери «Z». Тому дуже важливо тримати руку на пульсі, зокрема, в інформаційному полі.
Усі інтерв’ю з вашої книги — свідчення воєнних злочинів РФ в Україні. Як правозахисниця чи передавали ви їх прокурорам чи правоохоронним органам?
Я поки не передавала ці інтерв'ю, оскільки, зазвичай? рідні напряму зв'язуються з правоохоронними органами. Але Правозахисна група «СІЧ», де я працюю, документує російські злочини і надає юридичну допомогу постраждалим безоплатно. Дехто з героїв книги звертався до нас за правовою допомогою і ми документували їхні свідчення. Наприклад, Карина Дячук дала інтерв'ю про свого батька у російському полоні. Так сталося, що ще до виходу книги батька відпустили й ми цю інформацію включили в книгу, а наша юристка документувала його свідчення. Ці дані потрібні при притягнення воєнних злочинців до відповідальності.
Понад 15 років ви висвітлювали корупцію, порушення прав людини в українських та міжнародних медіа. На вашу думку, чи є на сьогодні якісь зрушення у цих питаннях?
На мою думку, звичайно, зрушення є. Я розумію, що це довгий і складний шлях. Щодо корупції — то вона завжди була невід'ємною частиною процесів державних закупівель. І залишається досі. Однак зараз, якщо Україна не буде з цим боротися, то просто не отримає допомоги від західних партнерів. Всі це вже зрозуміли, тому все більше залучають до роботи громадський сектор. А щодо прав людини, то після 14-го року в Україні з'явилося багато правозахисних та інших громадських організацій, що позитивно впливає на рівень свідомості українців. Знаєте, яка різниця між росіянами і українцями? Росіянин впевнений, що він абсолютно безправний, що він маленька людина і його думка нічого не вирішує. А в нас уже зовсім інше мислення.
Ми знаємо: якщо відбулася несправедливість, то людина може захищати свої права, може виходити на мітинги, демонстрації — що українці і роблять. І це чудово
Олю, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України, до Правозахисної групи «СІЧ». Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?
З 17 років я працювала у медіа. Переважно, на телебаченні у різних жанрах. Встигла багато чого зробити. Але у 2017-му році виникло відчуття, що топчуся на місці. Я зрозуміла, що треба міняти або місце роботи, або навіть сферу. І на той час отримала пропозицію роботи від Правозахисної групи «СІЧ» очолити медіанапрямок. Я знала, що команда СІЧі з 2014 року робить суперважливі речі і погодилася. Це не лише правова допомога, а й документування, моніторинги та аналітична робота.
Незабаром ми почали знімати документальні фільми, ролики та проводити адвокаційні кампанії на підтримку постраждалих — і тим самим домагалися позитивних змін, у тому числі, у законодавстві. Вже з 2018-го року ми почали шукати грантове фінансування, щоб показувати фільми не лише в Україні. Так, документальний фільм «НеZламні» про жінок, які пройшли полон, до пандемії COVID19 ми презентували у вісьмох країнах. Був дуже великий відгук, і я зрозуміла, що візуальний контент на основі сторітелінгу чудово працює як інструмент адвокації. І треба продовжувати це робити. І в грудні 2021-го я створила HRProduction, який є партнером Правозахисної групи «СІЧ».
У 2020-му ви зняли документальний фільм «По той бік ізоляції». Свідчення джавали ті, хто пережили катування. Керівника «Ізоляція» на прізвисько «Палич» засудили до 15 років позбавлення волі. Чи вірили ви у реальний вирок для ката? І чи вірите, що покарання понесуть й інші нелюди?
«Палич» — людина, яка віддавала накази і сама катувала людей. Коли ми знімали фільм, то не було впевненості, що він понесе покарання. Тоді ми говорили про те, що він спокійно живе собі на контрольованій українській території, ні від кого не ховається і нічого не боїться. Але була проведена колосальна робота — у першу чергу завдяки людям, які свідчили про злочини, які чинив «Палич». Тому це сталося.
Хотілось би вірити, що кожен воєнний злочинець понесе покарання. Мені дуже хочеться у це вірити
У вашому доробку є також документальний фільм «Невидимі», який привертає увагу до тисяч цивільних заручників, які досі залишаються у російському полоні та потребують міжнародної підтримки. Яке основне завдання стрічки?
Ми її створили в кінці серпня 2023 року і на цей час продемонстрували у Варшаві, Вільнюсі та Римі. Нашою метою було показати, що на сьогодні тисячі цивільних бранців лишаються в російських катівнях на окупованих територіях та у тюрмах Російської Федерації. Вони залишаються абсолютно невидимі. Чому? Тому що Росія приховує цей злочин, не визнає цивільних, не підтверджує факт утримання навіть рідним, не допускає міжнародні організації. Проводить закриті фейкові суди, не надає доступу до незалежних адвокатів.
Наприклад, люди, які виходили на мітинги у Херсоні та підтримували Україну, отримують по 20-30 років за так званий «тероризм» та «шпіонаж». Тому була ідея показати проблему та зробити цих людей видимими, спонукати дискусію у міжнародному середовищі щодо необхідності тиску на Росію та вимог виконувати нею міжнародні зобов’язання. Потрібно також працювати над механізмом звільнення цивільних, якого зараз, на жаль, немає. Причому багато людей утримуються без жодних обвинувачень та вироків — у нестерпних умовах. Ми фіксуємо такі злочини проти них — катування струмом, страшні побиття, ненадання медичної допомоги, позбавлення їжі.
Мабуть, не існує такого виду тортур, який би Росія не застосувала до українських полонених. Тому говорити про це дуже важливо
Як реагує міжнародна спільнота? Які емоції в них викликає перегляд таких фільмів?
Зазвичай, одразу після показу люди діляться враженнями. Це сильні емоції, оскільки у фільмі зображені реальні історії уже звільнених цивільних. Серед них — активісти з Херсону та волонтер з Маріуполя, а також 14-річний підліток, який потрапив у полон зі своїм дядьком, людиною з інвалідністю. Усі вони пройшли фізичне та психологічне насильство, зокрема, катування струмом, побиття. Волонтер з Маріуполя схуднув на 25 кілограмів. Вони про усе це розповідають. Героїв об'єднує їхня активна позиція. Один з основних меседжів у фільмі звучить так: якщо постраждалі від воєнних злочинів будуть мовчати, то воєнні злочинці залишаться не покараними.
«СІЧ» разом з іншими правозахисниками досліджували, зокрема й тортури у СІЗО та в’язницях на тимчасово окупованих територіях. Що можна на сьогодні розказати?
На жаль, зараз у правозахисників немає доступу до ув’язнених на окупованих територіях. Маємо інформацію лише зі слів родичів. Вони розповідають про погані умови утримання, відсутність доступу до медичної допомоги, погане харчування та жорстоке поводження. До того ж росіяни вивозять ув’язнених на територію Росії. Це порушення міжнародного права.
Олю, що або хто найбільше надихає у правозахисній діяльності?
Результат. Коли вирішилось якесь правове питання у постраждалих або є результат адвокаційної роботи. Або ж коли людина дзвонить і каже: «Знаєте, завдяки вам прокуратура «зарухалась». Мене викликали на допит і процес пішов». Завжди надихає результат, коли розумієш, що усе недаремно. Зараз юристи СІЧ працюють з величезною кількістю складних запитів, зокрема, щодо втрати житла. Найстрашніше — загибель рідних, важкі поранення, незаконні викрадення, катування. Тому результат у таких справах завжди дає сили рухатись далі.
Олю, а як особисто вас змінила війна?
Напередодні війни я розлучилася і опинилася сама з дитиною в чужій країні, мови якої я не знаю. Втратила свої творчі проєкти. Перед повномасштабним вторгненням ми рік напружено працювали над розвитком відеопродакшену HR Production. Через візуальний контент — документальні фільми, соціальні та анімаційні відеоролики — ми розповідали про права людини, про злочини Росії та привертали увагу міжнародної аудиторії. Також ми створювали дуже якісний контент для всеукраїнських телеканалів. У 22-му році отримали гранти на кілька нових проєктів. І їх я втратила. Тому для мене ця війна про те, як втративши все або майже все, не втратити самого себе.
Чому для тимчасового прихистку обрали саме Австрію?
Це сталося випадково. Коли ми приїхали до Польщі, я абсолютно не розуміла, що робити далі. Одного дня мені зателефонував знайомий режисер, який живе в Австрії з родиною вже дев'ять років. Він запитав де ми, як ми і чи не хочемо приїхати? Я спочатку відмовилась, бо вчити з нуля мову буде дуже складно. У мене гарна англійська, але німецькою я не знала ні слова! Але потім, подумавши, погодилася. Для мене найголовніше, аби дитина була у безпеці. До речі, книжку я присвятила сину.
Дуже хочеться, щоб ніколи більше ціле покоління дітей не зростало в умовах війни
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
(1).avif)
