<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Й. Дудек: Громадські організації б'ють на сполох, що багато тисяч українських дітей зникли з польської системи освіти. Ми не знаємо, чи вони навчаються дистанційно в Україні чи у віртуальній школі, а відповідно, не можемо їх належним чином підтримати. Як пояснити це зникнення?
Малґожата Міхель: Перш за все, пам'ятаймо, що в цій групі — або групах — діти, які приїхали до Польщі після російської агресії та початку війни, були різними. Вони з різних регіонів, шкіл, з індивідуальним досвідом, зокрема, травматичним, і з різних домів та систем виховання.
Це не однорідна група, яку ми можемо помістити в одну папку з написом «діти з України»
Те, про що я буду говорити, не підкріплене дослідженнями, а радше базується на досвіді та спостереженнях. Я вважаю, що деякі батьки, переважно матері, не знайшли себе — з різних причин — у польській системі. Хтось, безумовно, був розгублений, не мав потрібної інформації, а хтось використовує інші методи виховання, які не вписуються в польську школу. Ми також повинні брати до уваги дітей з особливими освітніми потребами, з обмеженими можливостями та тих, хто став жертвою насильства вдома. Ми повинні про це говорити, бо це також відбувається.
Масштабів цих зловживань, якщо вони мають місце, ми не знаємо.
Не знаємо, тому що системно не маємо контакту з цими дітьми та їхніми батьками. Це, звичайно, лише один фактор. Інший, який, на мою думку, є важливим, полягає в тому, що зовсім не рідкість, коли українські діти піддаються дискримінації в школі. Ми обговорюємо ці акти дискримінації з міжнародними дослідниками на різних форумах, і дослідження показують, що дискримінація дійсно має місце. Нещодавно дівчинка-підліток розповіла мені, що польські однолітки погрожували побити її за те, що вона спілкується з українськими хлопцями. Тому я думаю, що батьки — знову ж таки, переважно матері — намагаються захистити своїх дітей від такого роду шкоди і, не маючи багатьох інструментів, просто ізолюють їх. Чи є така спроба захистити дитину успішною, чи ні — не нам судити. Можливо, є й такі діти, які дистанційно включені в українську систему освіти.
Варто звернути вашу на матерів, які також потребували підтримки, особливо на початку. На них все звалилося.
Йдеться про людей, які виїхали, рятуючись від війни, незалежно від того, чи точилася вона по сусідству, чи за сотні кілометрів. Деякі з цих жінок були травмовані, пережили посттравматичний стресовий розлад і в той же час змушені були організовувати своє життя та життя своїх дітей тут, у Польщі. Важко сказати, в якому стані перебувають ці жінки. Видно, що деякі з них знайшли свій шлях, у них усе добре, інші мають більше труднощів, також пов'язаних із вихованням дітей.
Як це вирішувати?
Діагностика та підтримка в місцевих громадах, з дослідниками, серед сусідів. Самодопомога.
Часто одним із бар'єрів є мова. Чи можливо діяти, допомагати, підтримувати без спільної мови?
За моїми спостереженнями, беручи участь у численних заходах з надання допомоги — і вони збігаються з висновками колег — мова не є бар'єром. Під час мого останнього візиту в Україну, коли я везла зібрані речі до одного з дитячих будинків, ми розмовляли польською, вихователі — українською, і ми розуміли один одного.
Дослідження й досвід показують, що мова не є бар'єром. Діти, яких я відвідувала, говорили зі мною своєю мовою, я говорила з ними своєю — ми розуміли один одного
П'єр Бурдьє називає таку ілюзію бар'єру ритуалізацією видимості — нерозуміння є удаванням, якому ми піддаємося, у яке віримо. Я пережила це багато разів, також на самому початку війни, коли я була на залізничному вокзалі з першими біженцями, які приїхали з України до Польщі. Нам вдалося поспілкуватися, поговорити. Тож бар'єри, я думаю, десь в іншому місці?
Де саме?
У людському мозку. У незнанні, стереотипах, псевдознаннях, почерпнутих не з експертних досліджень, а з псевдознань, фейкових новин, пропаганди. Це працює на тлі відсутності добре організованої міжкультурної та інклюзивної освіти, заснованої на знаннях
Були ситуації, про які ми писали в Sestry.eu, коли дітям забороняли спілкуватися між собою в школах українською мовою. Вони повинні були розмовляти тільки польською, інтегруватися.
Діти будуть говорити так, як вони хочуть і відчувають. У них є свої мови, про які дорослі навіть не здогадуються. З іншого боку, забороняти дітям розмовляти рідною мовою — це абсурд і дискримінація, а отже, насильство. Британським дітям також забороняють користуватися англійською? Німецьким дітям — німецькою? А ромським дітям — ромською? Діти розмовляють між собою рідною мовою, і жодні норми чи правила цього не змінять.
Ви, також працюючи з дітьми як streetworker (педагогиня вулиці, streetworking з англ. педагогіка вулиці, робота з дітьми та підлітками, які проводять багато часу поза сім'єю, на вулиці, — прим. пер.) знаєте ці таємні мови?
Іноді мені вдається вивчити мову дітей вулиці. Я посміхаюся, тому що це не дуже педагогічна мова, повна негарних слів, але я б ніколи не подумала, що ця грубість мови спрямована на мене. А діти, всі вони, потребують любові, уваги й турботи. Вже. Для цього не треба бути поліглотом.
Чи існують якісь спеціальні програми, створені педагогами, які працюють на вулиці, виключно для українських дітей?
Ні, не було потреби створювати спеціальні програми. Не тому, що була якась із цим проблема, а якраз навпаки: тому що її не було. Просто всі представники різних організацій, які працюють із дітьми як педагоги й педагогині вулиці, в якийсь момент почали говорити про те, що в установах, наприклад, денного перебування на подвір'ї, з'явився наплив дітей з України. І з цими дітьми поводилися і поводяться так само, як і з усіма іншими дітьми, з якими працюють вуличні вихователі. Наприклад, у Катовіце, в Домі Ангелів Охоронців, яким опікуються вуличні працівники, є багато українських дітей. Ми розмовляємо з ними трохи польською, трохи українською. Я ніколи не стикалася з цим як із проблемою. Це не є проблемою взагалі: чи прийде ромська дитина, чи прийде українська дитина, чи прийде в’єтнамська дитина, чи будь-яка інша.
Streetworker приходить у таке місце денного перебування, і що? Як він/вона їх заохочує, як він/вона з ними спілкується?
Просто є. Якщо ми малюємо, то ми всі малюємо. Якщо ми граємо в ігри, то ми всі граємо в ігри. Якщо ми йдемо їсти, то ми всі йдемо їсти. Якщо ми йдемо чистити зуби, то ми всі йдемо чистити зуби.
Травматизована дитина без довіри поступово почне довіряти, хоча, можливо, спочатку іншим дітям, а потім дорослим. Для цього потрібен час і терпіння
А якщо є дитина нейротипова, тобто, наприклад, з аутистичним спектром або з особливими освітніми потребами, то що тоді?
Таких дітей дуже багато у вуличних просторах і дворових центрах денного перебування. Мене якось запитали, чи є діти з інвалідністю на вулиці? Є, як і скрізь. Діти різні: є той, хто носить слуховий апарат, є дитина без ноги, є дитина з трисомією 21. І вже до них підбирається дуже індивідуальний підхід. У нас є хлопчик, який має цей слуховий апарат, ми підлаштовуємося під нього, тобто ми всі знаємо, що з ним треба говорити більш чітко. Ми також знаємо, що з українською дитиною треба говорити чіткіше й перепитувати, чи вона зрозуміла. Всі, хто працює, мають педагогічну освіту, знають методи роботи. Також є можливість працювати з фахівцями. Діти віддають багато себе, у випадку з українськими дітьми вони докладають багато зусиль, щоб зрозуміти, що їм говорять, і співпрацювати. Треба просто бути поруч із ними.
Переклад: Анастасія Канарська
Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)