Женя: Робота є, це добре. Що я бачу та чую — то моє. Я дам собі раду, кожні три місяці їжджу додому. Я тут 20 років, справляюся, люди мене знають, працюю за рекомендаціями. Навіть якщо щось трапляється, я на це не звертаю уваги, бо навіщо мені проблеми?
Марина: Я не скаржуся. Я заробляю 4 000 [злотих. — Ред.], це більше, ніж я могла б заробляти вдома. Нічого, у мене є своя кімната, я у доступі 24/7, але я на це погодилася. Іноді дивуюся, але не скаржуся. Загалом, вдома у мене більше роботи, є ціле домогосподарство, про яке треба дбати.
Свєта: Коли я приїжджаю, я віддаю свій паспорт. Не знаю чому, не вдаюся в деталі, навіщо мені паспорт, якщо я цілий день працюю. Чим займаюся? Прибираю, готую їжу, доглядаю за садом, за літньою жінкою. Іноді мені хочеться мати вихідний, але як сяду і працюю — нічого не придумую, маю стабільну роботу в хорошому домі.
Таких голосів тисячі. У 2023 році CASE [Center for Social and Economic Research. — Ред.] у співпраці з міжнародною організацією CARE International у Польщі провів опитування серед українських жінок, які працюють у польських домогосподарствах, щодо того, як до них ставляться. Це жінки, які доглядають за домом, дітьми, старенькими батьками. Вони готують їжу, прибирають, роблять уколи, слідкують за прийомом ліків. У Польщі репродуктивна праця, яка коштує мільярди злотих і становить значну частину ВВП — непомітна. Її сприймають як даність. Ставляться до неї як до заняття, яке не є престижним. Важливим. З таким зневажливим ставленням стикаються мільйони польських жінок і сотні тисяч українок, які приїхали сюди в пошуках притулку від війни. За статистикою, хоча точних даних немає, що є системною проблемою, приблизно 150 000 українських жінок працюють у польських домашніх господарствах.
Жахлива статистика
Результати опитування свідчать про те, що 61% домашніх працівниць стикались з дискримінацією або несправедливим ставленням, 52% були змушені працювати, незважаючи на хворобу, 46% були змушені працювати понаднормово і без відпочинку, а 30% піддавались фізичним або психологічним утискам.
«Я дуже вдячна, тому не буду страждати від жорстокого поводження», — каже 37-річна жінка, яка доглядає за літньою людиною в Польщі протягом 1,5 років.
Шість відсотків опитаних жінок зіткнулися з серйозним правопорушенням, коли роботодавець забирав у них документи. Серед способів реагування на порушення своїх прав, респондентки найчастіше висловлювали готовність йти на компроміс із роботодавцем. У більшості випадків вони намагаються уникати суперечок і вирішувати свої трудові відносини дипломатичним шляхом. Іноді, в умовах кризових ситуацій, деякі з них обирають тактику мовчання, а в деяких випадках шукають альтернативну роботу.
Про жахливу статистику запитую очільницю «Фемінотеки» Йоанну Пйотровську.
«Якщо понад 60 відсотків цих жінок говорять про жорстоке поводження, то очевидно, що насправді їх більше», — кажу я.
«Зазвичай люди, які знають, що зазнали насильства, говорять про це неохоче, навіть в анонімних інтерв'ю. У них є страх, недовіра, вони думають, що їхні історії будуть погано сприйняті», — каже Йоанна Пйотровська
Як додає, ця група жінок зазвичай мало обізнана про насильство та його механізми, часто це жінки з низьким рівнем освіти й, окрім того, вони не знають трудового законодавства, а отже, своїх прав і обов'язків, які роботодавець має щодо них. Вони також не знають, куди можна звернутися за допомогою. Нерідко додатковими труднощами є мовний бар'єр і відчуття самотності — більшість з них приїхали до Польщі самі з дітьми, і це є їхньою основною мотивацією: забезпечення безпеки для дітей, тобто даху над головою й задоволення їхніх базових потреб. Це пріоритет. Саме тому вони мовчать».
«Пам'ятаймо, що чим сильніша влада, а в цій ситуації ми маємо справу саме з нею, тим більша тенденція до зловживання нею. Жінки, які працюють у польських домогосподарствах, у багатьох відношеннях перебувають у гіршому становищі, вони мають менше ресурсів, не тільки побутових, фінансових, але й, можна сказати, підтримки: не мають тут родичів, друзів, часто недостатньо знають мову, тож в певному сенсі вразливі до насильства. Зневірившись, вони погоджуються на роботу в місцях, які не перевіряють ретельно — або взагалі не перевіряють — бо їм просто дуже важлива будь-яка робота. Погоджуються навіть на знущання та насильство, бо бояться втратити цю роботу», — додає вона.
Куди звертатися за допомогою?
Однак очільниця «Фемінотеки» підкреслює, що вони не самотні. У Польщі є багато організацій, які спеціалізуються на допомозі людям з досвідом біженства та тим, хто зазнає або зазнав насильства.
Допомогу надають такі організації: Фонд «Оцаленє» (Ocalenie), Фонд «Україна» (Fundacja Ukraina), SIP, Асоціація правового втручання (Stowarzyszenie Interwencji Prawnej), а також «Фемінотека» (Feminoteka), Центр прав жінок (Centrum Praw Kobiety) або «Федера» (Federa). Останні три фонди мають гарячі лінії та телефони довіри, де ви можете отримати юридичну та психологічну допомогу.
Попри те, що українські працівниці є найбільш вразливими до насильства та зловживань, польські домашні працівниці також стикаються з проблемами через системні недоліки. Це пов'язано з тим, що сфера домашніх послуг у Польщі погано регулюється, бракує адекватних норм і рішень для забезпечення безпеки жінок, які в ній працюють. На цьому наголошують автори та співавтори звіту.
«Відсутність належного регулювання та рішень для сектору домашньої зайнятості в Польщі призводить до неформальної системи, в якій жінки-працівниці часто піддаються експлуатації та порушуються їхні права. Інші проблеми, з якими стикаються українські домашні працівниці в Польщі, полягають у відсутності правового захисту та юридичного представництва. Необхідні зміни як у законодавстві, так і в суспільній свідомості», — йдеться у звіті
Запропоновані рішення включають: посилення моніторингу сектору з боку органів державної влади для забезпечення захисту прав домашніх працівників, спрощення процедур працевлаштування в секторі домашньої зайнятості та посилення співпраці між зацікавленими сторонами. Крім того, інформація про права домашніх працівників та їхніх роботодавців повинна бути легкодоступною на різних платформах і зрозумілою для них мовою.
«Однак, перш за все, рекомендується сприяти самоорганізації домашніх працівників-мігрантів та біженців і використовувати їхній потенціал для забезпечення рівного ставлення та покращення умов праці», - підсумовують автори звіту і підкреслюють, що це сектор економіки, значною мірою невидимий для адміністрації, неурядового сектору та громадськості. «Невидимість сектору призводить до інформаційної прогалини», — пишуть експерти у звіті.
Тому наймані працівниці роблять свою роботу, навіть коли хворіють, працюють понаднормово, зазнають принижень, а інколи навіть цькування. Це також пов’язано зі стереотипами про українських жінок, яких великою мірою і раніше — і досі — на польському ринку праці сприймають як «дешеву робочу силу». Вони про це знають. Що вони про це кажуть? «Я вважаю, що карма повертається, і якщо хтось погано ставиться до інших, до нього будуть ставитися так само», — розповіла у звіті 36-річна хатня робітниця, яка працює в Польщі вже сім років.
Згідно зі спостереженнями Центру підтримки біженців Job Impulse Ukraine, серед вимушених переселенок є велика кількість освічених жінок, які могли би працювати перекладачками або психологинями, однак на практиці більшість пропозицій щодо працевлаштування для іноземців орієнтовані на чоловіків. Це змушує жінок погоджуватися на роботу, яка не відповідає їхній кваліфікації.
У свою чергу, звіт Національного банку Польщі «Життя та економічне становище мігрантів з України в Польщі: вплив пандемії та війни на характер міграції» свідчить про те, що 65% українців-вимушених переселенців вже працевлаштувались, а ще 24% в активних пошуках відповідної вакансії. Вони найчастіше шукають роботу на повний робочий день з постійним графіком, щоб мати змогу забирати дітей з ясел, дитячого садка чи школи. Вони також зацікавлені в гібридній роботі або роботі на неповний робочий день, що передбачає більшу гнучкість. Пропозиції позмінної роботи, з іншого боку, частіше приймають жінки, які перебувають на іншому етапі життя — мають старших і самостійних дітей.
Подбайте про особисті кордони
Про те, як розпізнати, що стосунки з роботодавцем мають ознаки насильства, я запитала Жанну Лісон, психологиню з Києва, яка зараз проживає у Варшаві. Лісон виділяє два типи особистих кордонів і рекомендує звертати увагу, коли їх порушують.
«По-перше, це фізичні кордони, тобто все, що стосується вашого тіла, особистих речей, фінансів, часу, простору, які ви вважаєте своїми. По-друге — психологічні кордони, які включають в себе емоційну, інтелектуальну і духовну сферу. Порушення їх найчастіше пов'язане з висловленням небажаних думок, моралізаторством, порадами та спробами маніпулювати людьми», — каже психологиня.
За її словами, найважливішим показником того, що хтось перейшов ці межі — є власні почуття. Страх, а також схожі почуття та емоції: роздратування, злість, лють, сердитість, обурення — вони сигналізують про те, що особисті кордони порушено. Це захисна функція. Люди, яким важко захищати свої кордони, можуть відчувати сором, образу чи провину. Також після спілкування з людиною ви можете відчувати відсутність енергії, безсилля або, навпаки, сильне збудження та роздратування.
Як варто говорити про особисті кордони? Найкраще використовувати алгоритм «Я — повідомлення» (модель Маршалла Розенберга). Алгоритм має таку формулу: факт — значення факту — емоції щодо значення факту — потреба — висновок.
«Ти знаєш, я злюся і засмучуюсь (почуття), коли ти критикуєш мій одяг (факт), тому що це здається мені неповагою (значення факту). Мені важливо відчувати вашу підтримку (потреба), а критика цьому перешкоджає. Будь ласка, не піднімайте тему мого виступу в майбутньому (прохання). Якщо прохання і захисти не працюють, вас не слухають або ви перебуваєте у вразливій ситуації — це привід попросити про допомогу, поділитися з кимось, шукати способи захистити себе або завершити ситуацію», — радить Жанна Лісон.
Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
