Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Й. Дудек: Інтеґрація чи асиміляція?
Малґожата Памула-Беренс: Існують різні шляхи і процеси акультурації, тобто ті, що ведуть до адаптації в новому середовищі під час міґрації. Одним зі шляхів може бути асиміляція, а іншим — інтеграція.
Я переконана, що інтеґрація — це найкращий шлях, тому що він дозволяє поважати коріння новоприбулих. Коріння, яке є надзвичайно важливим. Дослідження показують, що якщо людина, яка є міґрантом, добре знає мову походження, вона краще вивчить мову поселення, а також буде більш стабільною з точки зору самооцінки, матиме більше відчуття власної спроможності.
А асиміляція?
Це поняття, яке дуже часто використовується в політиці. Це відбувається в наступних поколіннях, це можна побачити на прикладі американської польської діаспори, яка в першому поколінні має сильні зв'язки з Польщею, в другому поколінні вони дещо слабші, а третє покоління — це вже зовсім інша історія.
Тому це відбувається, це природний процес. Підштовхування українців до того, щоб вони стали поляками, мені здається, це шлях в нікуди, тому що зараз для них дуже важливо не втратити свою українську ідентичність.
Але це не виключає їх з польського суспільства, якщо вони хочуть жити з нами і у нас. Потрібна інтеґрація з повагою до ідентичності.
Я є прихильницею саме такого рішення, щоб дивитися на освіту, наприклад, через те, що я називаю культурно-чутливими окулярами
З перспективи двох років, що минули з початку повномасштабної війни в Україні та приходу сотень тисяч дітей до місцевих шкіл, які рішення спрацювали, які зазнали невдачі, а яких не бракувало?
Війна в Україні застала всіх зненацька. Було дуже складно У цій ситуації, коли до польської школи прийшла дуже велика кількість дітей, необхідно було застосувати деякі виняткові рішення, які до цього часу не були передбачені системою. Хоча в польській системі вже були рішення, які стосувалися освіти дітей з міграційним досвідом. Існував закон, який мав свої недоліки, але деякі з них були пов'язані з інтерпретацією, а не з положеннями.
Можете навести приклад?
Ще до війни в Україні в багатьох місцях Польщі були створені підготовчі відділення, тобто класи для дітей, які не знають польської мови. Я відвідала десять таких шкіл, і ці класи працювали чудово, з дуже свідомими директорами, завучами. Ці люди дійсно знали, як обійти цю концепцію підготовчого відділення, яка, з одного боку, може розглядатися як дещо марґінальне рішення, але насправді це не так. Це місце, де дитина приходить з іншої системи освіти, з іншого соціуму і має час адаптуватися до нових обставин.
Якщо такий підрозділ працює добре, з великою культурною чутливістю, то там також відбувається інтеґрація. І так було в школах, які я відвідала. Але...
Але що?
Були також школи, які перетворювали таке відділення на гетто, де взагалі не було ніякої інтеґрації. Тобто рішення є, але вони не завжди реалізуються належним чином, бо просто не всі знають, як це робити.
Це стосується лише дітей з міґрантським досвідом?
Звісно, ні. Іноді проблема є системною, бо саме система є неефективною. Польська школа не лише погано навчає і погано піклується про дітей з міґраційним досвідом. Наприклад, бракує рішень і уваги для підтримки дітей після пандемії коронавірусу, які все ще мають проблеми, в тому числі освітні. Це можна побачити, наприклад, у дослідженнях PISA; результати польських учнів і учениць у багатьох сферах є нижчими, ніж до пандемії.
З розповідей вчителів і вчительок, вони відчувають, що їх залишили напризволяще. Їм довелося самотужки справлятися зі складною ситуацією, тоді як більшість з них ніколи не працювали з дітьми з міґраційним досвідом, не мали жодної психологічної підготовки, хоча дуже багато з цих дітей потребували і потребують такої підтримки. Вони відчувають себе самотніми.
Дуже багато вчителів відчувають професійне вигорання, втому, яка триває не з моменту приїзду дітей з України, а набагато довше.
Адже не було так, що у нас була добре обладнана школа з добре оплачуваними вчителями, які мають лише покликання до професії, і 150 тисяч дітей прийшли в таку польську освіту.
Ні, система не була ефективною, вчителі були і є перевантажені, вони заробляли і заробляють надто мало, що роками було предметом протестів. У якийсь момент до системи було додано 150 тисяч дітей, тому було вирішено збільшити кількість дітей як у підготовчих групах, так і в загальних класах. Кількість підготовчих відділень також збільшилася.
Це, напевно, хороше рішення?
З одного боку, так, адже дітей треба було десь розмістити, але з іншого боку, це означало перекласти весь тягар ситуації на вчителів, які не могли в них працювати.
Крім того, в першому положенні, яке регулювало роботу в підготовчих класах, там могло бути максимум 15 дітей.
За таких умов можна було добре і ефективно працювати, приділяючи дітям увагу. Але спеціяльний закон, прийнятий після війни, означав, що кількість дітей у цих відділеннях може бути збільшена до групи з 25 осіб. Отже, умови для дидактичної роботи були гіршими, враховуючи, що більшість вчителів не мали досвіду роботи з дітьми, які погано або зовсім не знали польської мови. Крім того, це були і є діти з досвідом війни.
Саме так. Це величезний виклик - не лише навчити їх, але й дати їм відчути себе в безпеці.
Ці групи дітей були дуже різноманітними. Залежно від того, звідки і коли вони приїхали, вони мали різний досвід. Були діти, які мали травму від втечі, але не були учасниками бойових дій. Були ті, хто приїхав з районів, де йшли бойові дії. І були ті, чиї батьки вирішили виїхати зі Львова, побоюючись ескалації бойових дій.
Досвід був і є дуже різним, але всі вони відображаються на тому, як діти почуваються і як вони навчаються. Школа існує для того, щоб навчати та виховувати. І якщо у вас є дитина з досвідом війни, з травматичним досвідом, ви просто зобов'язані поводитися з нею по-іншому.
У цьому контексті рідна мова видається особливо важливою. З одного боку, необхідно дати дітям можливість вільно спілкуватися, з іншого боку, оволодіння польською мовою дає їм зовсім інші можливості. Педагогиня і streetworker (streetworking з англ. — вулична робота поза установами, в середовищі клієнта, — прим. пер.), професор Малґожата Міхель з Яґеллонського університету сказала мені, що мова не настільки важлива, вона не є бар'єром для спілкування. Що з дітьми можна працювати і без мови.
Дійсно, поза шкільною системою, в повсякденному спілкуванні, нам вдається спілкуватися, незважаючи на незнання мови. Але в школі це виглядає трохи інакше.
Я хотіла б повернутися до того, що я сказала про підготовчі класи, які повинні були підготувати дітей до навчання польською мовою, але, з іншого боку, ідея полягала в тому, що ці класи повинні були бути безпечним місцем, яке також давало б дитині час помовчати.
Таке було припущення. Водночас, не забуваймо, що майбутнє дитини пов'язане зі школою. Це не тільки місце навчання, але й місце соціалізації. До того, як до нас приїхали діти з України, це показала нам пандемія і пов'язана з нею ізоляція дітей, для яких це був дуже важкий досвід.
Якщо ми хочемо, щоб люди з міґраційним досвідом почувалися прийнятими і відчували, що вони мають такі ж можливості, як і інші члени суспільства, одним з інструментів для досягнення цього є вивчення мови, яка, звичайно, поєднується з культурою
Якщо українець чи українка є чудовим стоматологом чи чудовим лікарем, але погано володіє польською мовою, він чи вона не може тут практикувати, тому що так чи інакше він чи вона повинні спілкуватися зі своїми пацієнтами чи іншими професіоналами. Для цього йому потрібна мова.
Повернімося до дітей.
Для того, щоб діти могли функціонувати в школі, їм також потрібна мова. І це не лише мова для спілкування, але й для навчання, здобуття знань, нових навичок.
Якщо ми не будемо вчити мови, то будемо готувати суспільство з двома швидкостями. Одне, яке буде знати мову, а інше — без цього ресурсу.
Це вже можна побачити в середніх школах, технікумах і професійно-технічних училищах.
Багато українських дітей вирішили піти в технікум чи ПТУ, тому що це легший шлях. Це сталося не тому, що вони менш інтелектуально здібні або мріяли про такий шлях, а тому, що він був для них досяжним. Вони обрали його на основі необхідності, тому що не могли піти до середньої школи. Те, про що ми дбаємо — інтеґрація — не відбудеться без знання мови.
Переклад: Анастасія Канарська
Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
