Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<add-big-frame>Ірина Федоренко (Semira) — українська художниця з Маріуполя. За останні три роки вона провела близько 60 виставок у галереях та музеях України, Європи, США та Китаю. Її роботи виставлялися на лондонських та нью-йоркських аукціонах сучасного мистецтва, у Верховній Раді України, їх можна знайти в приватних колекціях, зокрема, у колекціях директора Музею сучасного мистецтва Енді Воргола та родини Воргола.<add-big-frame>
<add-big-frame>У грудні 2019 року на благодійному аукціоні «Таблеточки» один з артоб’єктів Ірини був проданий за 800 тисяч гривень. Усі кошти витратили на обладнання для дитячої онкологічної лікарні. Це був один з найдорожчих розпродажів українського мистецтва в історії культури України. За останні два роки завдяки мистецтву Ірина зібрала понад 1 мільйон гривень на благодійність.<add-big-frame>
<add-big-frame>2022 — лауреатка Міжнародної премії «Культурна дипломатія».<add-big-frame>
«Картина, яка буде зображена на 50 євро, взяла участь щонайменше в 30 виставках»
— Ідея створити серію картин «Діти війни» народилася одразу після повномасштабного вторгнення, коли я переїхала з України в Мюнхен, — розповідає мисткиня Ірина Федоренко Sestry. — Перші місяці були найважчі, це був емоційний пік, коли приходить усвідомлення, що відбулося. Малювання стало способом втекти від стресу, хотілося перенести свої думки й переживання на полотна. Я не малювала якихось конкретних дітей. На цих картинах — кожен з нас. Таким є мій спосіб спілкування зі світом.
Кожен з нас в душі є дитиною, і кожен з нас в цих картинах може побачити емоції, які тоді переживав. Страх, любов, розгубленість, надія… Одна з робіт була написана на Великдень, і обличчя на ній намальоване в радісних кольорах з надією на світле яскраве майбутнє.
Дорослі можуть приховувати свої почуття, закриватися, а дитячі обличчя — це відкрита емоція, чистота, прямий меседж.
— Європейці відчули силу емоцій на ваших картинах. Одну з них щойно обрали для розміщення на німецькій емісійній купюрі 50 євро. Як відбувався відбір?
— До того часу, як мою картину відібрали для євро, в мене вже було чимало виставок в Європі та світі. Починаючи з березня 2022 року, я публікувала свої картини в соцмережах, і вони дуже швидко стали популярні. Мої картини забирали до публікацій іноземні журналісти, ними ілюстрували статті про події в Україні, їх публікували навіть в Латинській Америці. Вони набирали величезну кількість переглядів. І вже у травні відбулися перші виставки в Європі, на яких були експоновані мої «Діти війни», — в Німеччині, Італії (зокрема, виставка в межах Венеційського бієнале), Бельгії тощо. Деякі картини подорожують виставками до сих пір — і я їх не бачила вже кілька років.
Картина, яка буде зображена на 50 євро, була експонована щонайменше на 30 виставках. І на одній з них, в Німеччині, на цю картину звернули особливу увагу. Після чого мені прийшов електронний лист, що «ваша картина відібрана для емісії євро на 2025 рік».
Хочу тільки зауважити, що це не загальноєвропейські євро, а так звані регіональні гроші Німеччини. За ці євро можна зробити покупку в німецьких маркетах, але вартість таких купюр набагато вища. Ці 50 євро вийдуть у лімітованій версії і матимуть високу колекційну вартість. Такі євро одразу скуповують колекціонери. Презентація цих купюр запланована цьогоріч.
Ця ж картина прикрасила обкладинку книги про Україну, написаної директором Інституту культури Італії Едоардо Кріссафуллі.
«Стала амбасадоркою міста, яке вбивала війна»
— Драма Маріуполя — ваша особиста драма?
— Так, Маріуполь — моє рідне місто. Я там виросла, закінчила школу, перший університет, аспірантуру. Дуже багато моїх друзів і однокласників там. Всі мої рідні з Маріуполя. Я переїхала в Київ у 2016 році — після обстрілу міста «градами». Але ніколи не робила вигляд, що киянка.
Пів року до початку повномасштабного вторгнення в мене були сильно пов’язані з Маріуполем. Тривала епідемія ковіду, моя мама сильно захворіла, і я їздила туди до неї регулярно. Лише за тиждень до початку війни мені вдалося забрати її з Маріуполя до себе.
Коли після окупації міста я стала отримувати перші вісточки з Маріуполя від друзів, це були неймовірно страшні розповіді. До сьогодні я боюся, коли дзвонить телефон. Боюся почути ці страшні історії знов… і не змогти допомогти
Після виставок в Європі журналісти годинами розпитували мене про моє рідне місто. Мені було важко говорити, але я розуміла, що так можна поширити світом інформацію про пекло Маріуполя. Я стала амбасадоркою міста, яке вбивала війна.
Я і моя родина втратили все, що у нас було в Маріуполі. Але найгірше те, що вже не повернути багатьох людей...Зараз ніхто не називає офіційні цифри, але кількість жертв у Маріуполі дуже велика.
Деякі люди після виставок кажуть: «Я вже втомився дивитися новини, там одна війна». Вони втомилися від війни, а ми маємо продовжувати про це говорити так, щоб вони чули: через різні канали, різними способами — наприклад, через мистецтво.
Ми ще не знаємо, з якими психічними та психологічними наслідками будемо мати справу багато років після війни. Все пережите осідає дуже глибоко в душі. Кожен українець — в Україні і за кордоном — переживає постійний стрес. Ми втрачаємо або вже втратили своє звичне коло друзів, втратили життя, яке любили, будинки. Ми не можемо зустрітися зі своїми близькими, бо їх розкидало по всьому світу. Війна розірвала міцні зв'язки між людьми, рве стосунки. Це велике горе для нас усіх. Тож не можна дати темі війни зійти на «ні».
— Ваші картини продаються на аукціонах Нью-Йорка і Лондона. Їх купують для приватних колекцій. Чи є попит на картини на тему війни?
— Більшість картин із серії «Діти війни» зараз не продається. Я розглядаю деякі пропозиції, до мене надходять прохання викупити всю серію картин. Це іноземці, які хотіли придбати всі картини, зокрема ті, які я передавала на благодійні аукціони для допомоги дітям.
Можливо, я продам деякі з цих робіт, але більшість — ні. Хочу, щоб вони продовжили свій шлях на виставках. «Діти війни» для цього і були створені. Це те, що особисто я можу зараз зробити для інформування людей у світі та нашої перемоги.
«Від мого першого портрета Джонні Деппа до нашої зустрічі з актором минуло 20 років»
— Одна з ваших картин є у приватній колекції родини Енді Воргола. Як це сталося?
— У 2018 році я їздила на навчання в резиденцію в Словаччині — до музею Воргола. Запрошення було від племінника Енді. Як ми знаємо, родина Воргола — це русини, які переїхали в Америку.
Це була доленосна для мене подорож, завдяки якій я зробила вибір стати художницею. Багато часу провела з кураторами, які допомагали, навчали. Я поділилася з ними:
«Пишу портрети, але не можу гарно намалювати cклянку з водою»
На що мені сказали те, що мені дуже запам’яталося: «А може, тобі і не треба ця cклянка? Ти можеш малювати портрети так, як не можуть інші. Це і треба розвивати».
І ось цей момент був переломний. Він забрав у мене невпевненість. Тож родина Енді Воргола відіграла у моєму житті важливу роль.
Ще одним орієнтиром стала велика виставка в Києві у галереї Михайла Поживанова, це колишній мер Маріуполя. Я дуже йому вдячна, бо саме після цієї виставки прийняла рішення піти з бізнесу, бо усвідомила: мистецтво — це те, чим я хочу займатися в житті.
— Джонні Депп теж має вдома свій портрет вашого авторства. Розкажіть про ваше знайомство…
— Багато років тому саме на його портретах я вчилася малювати. Тоді це ще було моїм хобі. Я тоді викладала в університеті, працювала банкіром, директором різних компаній, навіть була в політиці. Так от я вчилася малювати портрети з обличчя Джонні Деппа, бо він виглядає дуже різним у фільмах, і я намагалася не просто передати малюнком його зовнішність, а саме внутрішню емоцію, енергію.
А потім якось потрапила у Мюнхені на концерт, де був Джонні. Побачила його зблизька. І тоді намалювала ще один його портрет. Опублікувала. Картину перепублікувало якесь американське видання. Далі в мене були ще виставки в Америці. Зрештою картину побачили знайомі Джонні Деппа і написали мені, що це класний портрет, бо мені вдалося передати те, яким насправді є ця людина, вловити його погляд, сутність.
Його друзі сказали мені, що це чи не єдиний портрет, де вони впізнали Джонні Деппа таким, яким він є в житті
Нас познайомили. Ми з Джонні зустрічалися кілька разів, він — скромна, глибока і цікава людина. Серйозно займається благодійністю, але ніколи це не афішує. Також любить малювати, а ще — грати на гітарі й співати. Від першого мого портрета Джонні до нашої з ним реальної зустрічі минуло 20 років.
— Як вам вдалося досягти такого успіху? Озираючись назад…
— Це як в приказці «Вдягни мої черевики і спробуй пройти в них шлях, який пройшла я». У мене був певний бекграунд, знання з різних галузей, а те, що я стала художницею, сформувало мене як особистість.
Часом дивлюся на пройдений шлях і розумію, що треба просто працювати, працювати й працювати. Всі інші моменти виникають навколо цього процесу. Ти працюєш, а життя зіштовхує тебе з людьми, які допомагають йти далі. Якщо я також можу комусь допомогти, то роблю це.
У Маріуполі зникло багато моїх картин, особливо ранніх робіт. Вони були в приватних колекціях. Одна картина висіла в кабінеті міського голови. Тепер усього цього немає.
Були виставки в Україні, на які приходили різні учасники артринку й пропонували зробити разом проєкти. Так я поїхала в Іспанію, США тощо. Частина картин в Америці й залишилася, і зараз я дуже цьому рада, бо там вони збереглися.
А вже минулого року я їздила в Давос на Міжнародний економічний форум, представляла там благодійні організації, познайомилася з людьми, які запропонували зробити виставку в Каннах. Я повернулася з Давосу в Мюнхен, і через місяць мала виставку в Каннах. Крок за кроком. Розповідаючи про Україну.
Фотографії з приватного архіву
Українська журналістка, редакторка, телеведуча, авторка аналітичних програм. Сформувалася як медійниця в Україні. З 2021 року після одруження живе у Польщі в Підкарпатському воєводстві. Мешкала та працювала у Львові в газеті «Поступ», на телеканалах Львівського державного мовника, НТА, 5 канал та Еспресо. Була авторкою аналітичних матеріалів та програм журналістських розслідувань. Телеведуча аналітичної програми Інформаційний вечір-Львів на 5 каналі. З відзнакою закінчила магістратуру журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, навчалася у Римі в Італії, у мовній школі Інституту Данте. Після переїзду до Польщі продовжує займатися журналістикою. Життєве кредо: Будь корисною для України там, де знаходишся. Роби добре те, що вмієш! Люби життя та людей.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
