Ексклюзив
20
хв

Ірина Федоренко: «Малюю дитячі обличчя, бо вони не приховують емоцій, які ми всі пережили»

Картина художниці з Маріуполя з’явиться на німецькій купюрі 50 євро

Ярина Матвіїв

Образ із серії «Діти війни» Ірини Федоренко, який незабаром надрукують на євро в Німеччині, 2024. Приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

<add-big-frame>Ірина Федоренко (Semira) — українська художниця з Маріуполя. За останні три роки вона провела близько 60 виставок у галереях та музеях України, Європи, США та Китаю. Її роботи виставлялися на лондонських та нью-йоркських аукціонах сучасного мистецтва, у Верховній Раді України, їх можна знайти в приватних колекціях, зокрема, у колекціях директора Музею сучасного мистецтва Енді Воргола та родини Воргола.<add-big-frame>

<add-big-frame>У грудні 2019 року на благодійному аукціоні «Таблеточки» один з артоб’єктів Ірини був проданий за 800 тисяч гривень. Усі кошти витратили на обладнання для дитячої онкологічної лікарні. Це був один з найдорожчих розпродажів українського мистецтва в історії культури України. За останні два роки завдяки мистецтву Ірина зібрала понад 1 мільйон гривень на благодійність.<add-big-frame>

<add-big-frame>2022 — лауреатка Міжнародної премії «Культурна дипломатія».<add-big-frame>

«Картина, яка буде зображена на 50 євро, взяла участь щонайменше в 30 виставках»

— Ідея створити серію картин «Діти війни» народилася одразу після повномасштабного вторгнення, коли я переїхала з України в Мюнхен, — розповідає мисткиня Ірина Федоренко Sestry. — Перші місяці були найважчі, це був емоційний пік, коли приходить усвідомлення, що відбулося. Малювання стало способом втекти від стресу, хотілося перенести свої думки й переживання на полотна. Я не малювала якихось конкретних дітей. На цих картинах — кожен з нас. Таким є мій спосіб спілкування зі світом.

Кожен з нас в душі є дитиною, і кожен з нас в цих картинах може побачити емоції, які тоді переживав. Страх, любов, розгубленість, надія… Одна з робіт була написана на Великдень, і обличчя на ній намальоване в радісних кольорах з надією на світле яскраве майбутнє.

Дорослі можуть приховувати свої почуття, закриватися, а дитячі обличчя — це відкрита емоція, чистота, прямий меседж. 

— Європейці відчули силу емоцій на ваших картинах. Одну з них щойно обрали для розміщення на німецькій емісійній купюрі 50 євро. Як відбувався відбір? 

— До того часу, як мою картину відібрали для євро, в мене вже було чимало виставок в Європі та світі. Починаючи з березня 2022 року, я публікувала свої картини в соцмережах, і вони дуже швидко стали популярні. Мої картини забирали до публікацій іноземні журналісти, ними ілюстрували статті про події в Україні, їх публікували навіть в Латинській Америці. Вони набирали величезну кількість переглядів. І вже у травні відбулися перші виставки в Європі, на яких були експоновані мої «Діти війни», — в Німеччині, Італії (зокрема, виставка в межах Венеційського бієнале), Бельгії тощо. Деякі картини подорожують виставками до сих пір — і я їх не бачила вже кілька років.

Картина, яка буде зображена на 50 євро, була експонована щонайменше на 30 виставках. І на одній з них, в Німеччині, на цю картину звернули особливу увагу. Після чого мені прийшов електронний лист, що «ваша картина відібрана для емісії євро на 2025 рік».

Хочу тільки зауважити, що це не загальноєвропейські євро, а так звані регіональні гроші Німеччини. За ці євро можна зробити покупку в німецьких маркетах, але вартість таких купюр набагато вища. Ці 50 євро вийдуть у лімітованій версії і матимуть високу колекційну вартість. Такі євро одразу скуповують колекціонери. Презентація цих купюр запланована цьогоріч.

Ця ж картина прикрасила обкладинку книги про Україну, написаної директором Інституту культури Італії Едоардо Кріссафуллі. 

«Стала амбасадоркою міста, яке вбивала війна»

— Драма Маріуполя — ваша особиста драма?

— Так, Маріуполь — моє рідне місто. Я там виросла, закінчила школу, перший університет, аспірантуру. Дуже багато моїх друзів і однокласників там. Всі мої рідні з Маріуполя. Я переїхала в Київ у 2016 році — після обстрілу міста «градами». Але ніколи не робила вигляд, що киянка.  

Пів року до початку повномасштабного вторгнення в мене були сильно пов’язані з Маріуполем. Тривала епідемія ковіду, моя мама сильно захворіла, і я їздила туди до неї регулярно. Лише за тиждень до початку війни мені вдалося забрати її з Маріуполя до себе. 

Коли після окупації міста я стала отримувати перші вісточки з Маріуполя від друзів, це були неймовірно страшні розповіді. До сьогодні я боюся, коли дзвонить телефон. Боюся почути ці страшні історії знов… і не змогти допомогти

Після виставок в Європі журналісти годинами розпитували мене про моє рідне місто. Мені було важко говорити, але я розуміла, що так можна поширити світом інформацію про пекло Маріуполя. Я стала амбасадоркою міста, яке вбивала війна.

У рідному Маріуполі, біля драмтеатру, напередодні вторгнення росіян, 2022

Я і моя родина втратили все, що у нас було в Маріуполі. Але найгірше те, що вже не повернути багатьох людей...Зараз ніхто не називає офіційні цифри, але кількість жертв у Маріуполі дуже велика.

Деякі люди після виставок кажуть: «Я вже втомився дивитися новини, там одна війна». Вони втомилися від війни, а ми маємо продовжувати про це говорити так, щоб вони чули: через різні канали, різними способами — наприклад, через мистецтво. 

Ми ще не знаємо, з якими психічними та психологічними наслідками будемо мати справу багато років після війни. Все пережите осідає дуже глибоко в душі. Кожен українець — в Україні і за кордоном — переживає постійний стрес. Ми втрачаємо або вже втратили своє звичне коло друзів, втратили життя, яке любили, будинки. Ми не можемо зустрітися зі своїми близькими, бо їх розкидало по всьому світу. Війна розірвала міцні зв'язки між людьми, рве стосунки. Це велике горе для нас усіх. Тож не можна дати темі війни зійти на «ні».

— Ваші картини продаються на аукціонах Нью-Йорка і Лондона. Їх купують для приватних колекцій. Чи є попит на картини на тему війни? 

— Більшість картин із серії «Діти війни» зараз не продається. Я розглядаю деякі пропозиції, до мене надходять прохання викупити всю серію картин. Це іноземці, які хотіли придбати всі картини, зокрема ті, які я передавала на благодійні аукціони для допомоги дітям. 

Можливо, я продам деякі з цих робіт, але більшість — ні. Хочу, щоб вони продовжили свій шлях на виставках. «Діти війни» для цього і були створені. Це те, що особисто я можу зараз зробити для інформування людей у світі та нашої перемоги.

«Від мого першого портрета Джонні Деппа до нашої зустрічі з актором минуло 20 років»

— Одна з ваших картин є у приватній колекції родини Енді Воргола. Як це сталося?

— У 2018 році я їздила на навчання в резиденцію в Словаччині — до музею Воргола. Запрошення було від племінника Енді. Як ми знаємо, родина Воргола — це русини, які переїхали в Америку. 

Це була доленосна для мене подорож, завдяки якій я зробила вибір стати художницею. Багато часу провела з кураторами, які допомагали, навчали. Я поділилася з ними:

«Пишу портрети, але не можу гарно намалювати cклянку з водою»

На що мені сказали те, що мені дуже запам’яталося: «А може, тобі і не треба ця cклянка? Ти можеш малювати портрети так, як не можуть інші. Це і треба розвивати».

І ось цей момент був переломний. Він забрав у мене невпевненість. Тож родина Енді Воргола відіграла у моєму житті важливу роль.

Ще одним орієнтиром стала велика виставка в Києві у галереї Михайла Поживанова, це колишній мер Маріуполя. Я дуже йому вдячна, бо саме після цієї виставки прийняла рішення піти з бізнесу, бо усвідомила: мистецтво — це те, чим я хочу займатися в житті. 

— Джонні Депп теж має вдома свій портрет вашого авторства. Розкажіть про ваше знайомство… 

— Багато років тому саме на його портретах я вчилася малювати. Тоді це ще було моїм хобі. Я тоді викладала в університеті, працювала банкіром, директором різних компаній, навіть була в політиці. Так от я вчилася малювати портрети з обличчя Джонні Деппа, бо він виглядає дуже різним у фільмах, і я намагалася не просто передати малюнком його зовнішність, а саме внутрішню емоцію, енергію. 

А потім якось потрапила у Мюнхені на концерт, де був Джонні. Побачила його зблизька. І тоді намалювала ще один його портрет. Опублікувала. Картину перепублікувало якесь американське видання. Далі в мене були ще виставки в Америці. Зрештою картину побачили знайомі Джонні Деппа і написали мені, що це класний портрет, бо мені вдалося передати те, яким насправді є ця людина, вловити його погляд, сутність. 

Його друзі сказали мені, що це чи не єдиний портрет, де вони впізнали Джонні Деппа таким, яким він є в житті

Нас познайомили. Ми з Джонні зустрічалися кілька разів, він — скромна, глибока і цікава людина. Серйозно займається благодійністю, але ніколи це не афішує. Також любить малювати, а ще — грати на гітарі й співати. Від першого мого портрета Джонні до нашої з ним реальної зустрічі минуло 20 років. 

— Як вам вдалося досягти такого успіху? Озираючись назад…

— Це як в приказці «Вдягни мої черевики і спробуй пройти в них шлях, який пройшла я». У мене був певний бекграунд, знання з різних галузей, а те, що я стала художницею, сформувало мене як особистість.

Часом дивлюся на пройдений шлях і розумію, що треба просто працювати, працювати й працювати. Всі інші моменти виникають навколо цього процесу. Ти працюєш, а життя зіштовхує тебе з людьми, які допомагають йти далі. Якщо я також можу комусь допомогти, то роблю це. 

У Маріуполі зникло багато моїх картин, особливо ранніх робіт. Вони були в приватних колекціях. Одна картина висіла в кабінеті міського голови. Тепер усього цього немає.

Були виставки в Україні, на які приходили різні учасники артринку й пропонували зробити разом проєкти. Так я поїхала в Іспанію, США тощо. Частина картин в Америці й залишилася, і зараз я дуже цьому рада, бо там вони збереглися.  

А вже минулого року я їздила в Давос на Міжнародний економічний форум, представляла там благодійні організації, познайомилася з людьми, які запропонували зробити виставку в Каннах. Я повернулася з Давосу в Мюнхен, і через місяць мала виставку в Каннах. Крок за кроком. Розповідаючи про Україну.

Фотографії з приватного архіву

No items found.

Українська журналістка, редакторка, телеведуча, авторка аналітичних програм. Сформувалася як медійниця в Україні. З 2021 року після одруження живе у Польщі в Підкарпатському воєводстві. Мешкала та працювала у Львові в газеті «Поступ», на телеканалах Львівського державного мовника, НТА, 5 канал та Еспресо. Була авторкою аналітичних матеріалів та програм журналістських розслідувань. Телеведуча аналітичної програми Інформаційний вечір-Львів на 5 каналі. З відзнакою закінчила магістратуру журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, навчалася у Римі в Італії, у мовній школі Інституту Данте. Після переїзду до Польщі продовжує займатися журналістикою. Життєве кредо: Будь корисною для України там, де знаходишся. Роби добре те, що вмієш! Люби життя та людей.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Грузинська медикиня Кеті Лешкашелі служить у складі Інтернаціонального Легіону. Вона — грузинка, яка народилася у Росії та має подвійне громадянство. Та 24 лютого 2022-го 29-річна дівчина викинула свій російський паспорт і вже у березні приїхала до України. 

Росіяни всюди діють за одним сценарієм

Я грузинка, яка народилася у Росії. Так сталося, що мої батьки жили у РФ задовго до мого народження. Тож свої перші 11 років я провела там. Згодом ми переїхали до Грузії, де я закінчила школу і медичний університет. За освітою я лікар-терапевт. На момент повномасштабного вторгнення Росії я працювала у Німеччині. Приїхала туди ще під час пандемії COVID-19 за програмою обміну лікарями. Планувала продовжити там навчання. Готувала документи, але не встигла. Зібрала речі і поїхала до України. Через те, що у мене в грузинському паспорті вказано місце народження «Росія», мене впродовж чотирьох годин допитували українські прикордонники. Перевіряли телефон, пояснювали всю небезпеку, яка може на мене чекати в Україні. Та моє рішення було не змінити.

Тоді, у 2022-му, я ніби повернулася на14 років назад, коли росіяни напали на Грузію. Мені було 13. Пам’ятаю, як п'ятого серпня 2008-го говорили, що обстріли йшли з російської сторони, але Грузія не хотіла починати конфлікт і тому не відповідала на них. На нашу територію заходили ворожі ДРГ. Росіяни провокували, аби грузини відповіли вогнем у відповідь, щоб потім сказати, що то ми напали. У росіян на кордоні вже було чимало бронетехніки.

Вони всюди діють за одним сценарієм. Спочатку «військові навчання», далі нібито «порятунок» людей, а у фіналі — знищені міста і вбиті цивільні

7 серпня окупанти застрелили першого солдата, і вже наступного дня наш президент Саакашвілі сказав, що ми не можемо мовчати — ми відповідаємо. І зранку почалася війна. Звісно, що всі нормальні люди боялися померти, а ще більше — втратити свою землю. Ми вже мали окуповану Абхазію і знали про ті жахіття, які творили росіяни з місцевими. Ґвалтували жінок, катували полонених. На одному зв’язаному полоненому стрибали так, що зламали йому хребет. Все через те, що чоловік відмовився наступати на грузинський прапор, як того вимагали росіяни. Вони грали у футбол з відрізаними людськими головами. Ми розуміли, який сценарій може чекати  й на нас. І хоча жили далекувато від бойових дій, але війну відчували. Старший на 15 років брат одразу пішов воювати. Його поранили, а мого двоюрідного брата вбили. Пам’ятаю той страх, але він був інакшим, ніж зараз. Сьогодні я можу вийти на поле бою і дати ворогу відповідь. У мене з’явився шанс хоч якось їм помститися. 

У мене подвійне громадянство — Росії та Грузії. Та 24 лютого 2022-го я порвала російський паспорт

Утім, офіційно не можу вийти з громадянства. Зокрема й тому, що перебуваю у розшуку МВС на території Росії. І навіть якщо прийду у будь-яке їхнє посольство — мене можуть екстрадувати. Росіяни вважають мене військовою злочинницею, бо поїхала на війну. Я — грузинка, для мене справа честі брати участь у цій війні, бо це і мій особистий ворог. 

Війна сьогодні більш жорстока 

Спочатку на мене чекала військова підготовка у Грузинському легіоні. Нам пояснювали тактику пересування, бою. Розповідали все про міни — які є види, як виглядають, як звучать. Проте найважче було фізичне навантаження. Потрібно було ходити і бігати по 10-15 км із додатковою вагою. Уявіть, що на вас до 35 кілограмів — зброя, наплічник, каска, вода, їжа, бронежилет. І це при моїй вазі у 49 кг. Та я витримала і потрапила до бойової групи «Вендетта». 

Перший мій контакт з ворогом був на Харківському напрямку у 2022 році. Впродовж п’яти місяців я воювала без контракту. У вересні 22-го підписала його з Інтернаціональним легіоном. Війна два роки тому і зараз дуже різниться. Не працювало стільки артилерії, не було такої кількості дронів, зокрема FPV. Тоді більше було контактних боїв.  

Сьогодні війна більш жорстока. Ворог часто застосовує проти нас сльозогінний газ або нейротоксин. Цей чорний газ, здатний викликати галюцинації, потемніння в очах, блювоту, зневоднення

Щодо медичного забезпечення то у нас завжди було всього достатньо. Спасибі волонтерам. Але через те, що зараз війна посилилася, то часом не вистачає турнікетів та укомплектованих медичних наплічників. Потребуємо сухої плазми. Вже рік не можемо її дістати. У нас було дві. Одна вибухнула, коли залетів fpv-дрон до нас в бункер, і ми використовували наші броні і наплічники як барикади.

А друга суха плазма була у медика, який загинув. Наплічник пропав разом з ним. Суха плазма нам потрібна у випадку переливання крові на полі бою. Звісно, що ми її використовуємо у дуже рідкісних випадках. Максимально намагаємося зупинити кровотечу у пораненого і довести його до пункту евакуації. У них точно є кров і за необхідності можуть робити переливання. Але якщо ти під обстрілами, бачиш, що людина помирає і ти не можеш вийти з поля бою, то суха плазма — шанс на порятунок.  

Я вже звикла до смертей

Мій перший поранений був на Харківському напрямку. 21-річний хлопець мав перебиті ноги і весь час жартував. Хоча було зовсім не до сміху. Розповідав про свою дівчину, показував її фотографії у телефоні. Згодом зясувалося, що він помер у шпиталі. Це єдина людина, яка загинула після евакуації. У нас поранені або дуже швидко вмирають, бо ти не можеш нічого зробити, або живуть далі.  

Найскладніше під час евакуаціії пораненого — пройти шлях від поля боя до медевака (евакуаційний автомобіль. — Авт.). Будь-яка евакуація страшна і складна.  Буває, ти просто йдеш, бо треба. Навколо спалені до тла посадки, не має жодного листочка на деревах. Сховатися ніде.

Ти йдеш і чекаєш на свою кулю. Коли йшли на штурм, то бувало, по вісім кілометрів доводилося нести пораненого до місця евакуації

Найскладніше було, коли поранило мене і побратимів. Ми не могли ходити, тому чекали, поки хтось прийде і нас забере. При цьому весь час були під обстрілами. Як би то не звучало страшно, але я вже звикла до смертей. Найстрашніше втрачати друзів. Коли ти хвилину тому з ним сміявся, він ділився з тобою планами на життя, а його вбивають. У той момент ти не усвідомлюєш, що це твій друг. Людина, коли помирає, за секунду змінює колір, навіть запах стає іншим. Усвідомлення приходить згодом, вдома, коли ти бачиш його речі, і розумієш, що він уже не повернеться. Психологічно дуже важко. Я навіть проходила лікування у психіатра. Мала тяжкий ПТСР.  

Я не здамся у полон

Найстрашніше було, коли ми стояли на оборонній позиції у Новоселівці на Луганщині. Ворог вдарив з танка у наш контрольно-спостережний пункт. На той момент я відпочивала після чергування у бункері. Решта були нагорі. Двоє загинуло відразу, ще двох важко поранило. 

Здавалося, що росіяни гатили по нас з усього, що у них було. Сіра зона, яка нас розділяла була невеликою. Ми розуміли, що якщо на вулиці не буде спостереження, то вони підуть у наступ. Наша рація вийшла з ладу, і ми не могли передавати побратимам, що у нас відбувається. 

Спочатку ми сиділи і думали, що зараз наш дрон пролетить і побачить наш повністю підірваний будинок. Нас прийдуть рятувати. Однак за півгодини зрозуміли, що ніхто не йде, бо обстріли не стихали. Наша друга позиція була за 700 метрів позаду. Військовий, який був з нами, визвався побігти до наших і привести підмогу. Я розуміла, що якщо він вийде на вулицю, то буде принаймні тяжким 300-м. Однак він зняв броню, залишив зброю і побіг.

Я лишилася із пораненими. Не вірила, що він повернеться. Відкрила гранату і так 40 хвилин сиділа і чекала на ворога

У мене аж руки німіли, але жити хотілося. І раптом почула англійську мову. Зрозуміла, що це прийшла наша підмога. Йому вдалося добігти до наших. Я не здамся в полон, бо знаю, що росіяни можуть робити зі мною. 

Чуючи англійську, росіяни кричать, що то НАТО воює

Українські бригади і наш легіон дуже різняться. У нас всі рівні. Немає такого, що ти — дівчина, а я — хлопець. Ми воюємо за натівськими стандартами. Коли на полі бою мене зустрічали військові з інших підрозділів, то дивувалися: «О, ти перша дівчина на полі бою». У нас немає такого, що ти можеш одне робити, а інше — ні. Ти солдат з бойовою посадою. Йдеш і виконуєш завдання. Медиків у нашій команді достатньо. Ми не сидимо десь у стороні. Завжди йдемо з військовими на завдання. Я б сказала, що ми — медики-штурмовики. 

У нашій роті тільки англомовні бійці. Чуючи іноземну окупанти кричать, що то НАТО воює. Якось один полонений сказав, що у них розповідають, нібито всі іноземці, які воюють на боці України, — чорні і геї. А ще кажуть, що ми маємо дрони, які здатні перенести розміром вибухівку вагою до 2000 тонн. Ми це слухаємо і думаємо, а де це все?  

Ніколи б не подумала, що більшість із нас будуть забобонними

Одного разу я боялася виходити на бойові, й один мій друг дав мені дерев'яний хрест. Сказав: «Кому я його давав, всі поверталися. Коли повернешся — віддасиш». Я повернулася одна з цим хрестом. Було двоє тяжкопоранених, а решта загинули. Той хрестик я віддала, але наступного дня такий же собі купила. Ношу на бронежилеті.

Хочу дожити до Перемоги

До війни я була шопоголіком, який може витратити багато грошей на непотрібні речі. Зараз моє життя кардинально змінилося. Фінансові потреби відійшли на інший план. Я любила подорожувати, а зараз живу в якомусь селі брудна, спітніла — і мене це взагалі не хвилює. Єдине, що я хочу — дожити до Перемоги і насолоджуватися спокійними і тихими вечорами зі своєю родиною. 

Якщо Путіну дати перемогти, то нічого доброго з цього не вийде. України як держави не буде, і він піде далі на Європу

Під ударом буде Польща і, звісно, знову Грузія. Він хоче відновити Радянський Союз. Просто не очікував від України такого спротиву. Як і не розраховував, що в України буде шалена підтримка з боку США та Європи. Зараз для нього це справа честі. Він не розуміє, як Україна може його перемогти? Тому витрачає стільки ресурсів на цю війну. Насправді росіяни нікого не люблять. Нас називають чурками, вас — хохлами. Вони справжні расисти.  

Щодо Грузії, то я вірю, що наші території повернуться додому. У нас вже було в історії, коли щось наше відбирали, але ми завжди його повертали

Як довго триватиме війна в Україні, я не знаю. Тут щосекунди змінюється обстановка. Але, звісно, що вічно не може так бути. Якщо ж її просто призупинити, підписати договір про припинення вогню, то це буде другий Ізраїль і Палестина. Це означає жити, як на пороховій бочці. У будь-який момент хтось із тих «іванушек» нап'ється і почне стріляти.

Після нашої Перемоги піду на парад зі своїми медалями. Маю «Золотий хрест» від Залужного. Для мене це дорожче за діаманти. Я отримала його за той випадок, коли з відкритою гранатою захищала поранених бійців від росіян.

Усі фото з приватного архіву

20
хв

Кеті Лешкашелі, бойова медикиня: «Для мене справа честі брати участь у цій війні, бо Росія — це і мій особистий ворог»

Наталія Жуковська

Марія Чех на позивний «Герда» до служби в «Азові» працювала перекладачкою іноземних мов, багато подорожувала. Була активною учасницею революції «Гідності». Коли у 2014 році її майбутній чоловік вступив до «Азову», вона теж хотіла піти служити бойовою медикинею. Та той був категорично проти. У 2015-му пара одружилася. Через службу чоловіка та закордонну роботу Маріії вони рідко бачилися. У 2017-му вирішили, що Марія таки приєднається до лав армії. Вона вступила до «Азову». Була у пресслужбі фотографом, викладала військовим англійську, адаптувала підручники НАТО та створила міжнародний відділ «Азову». Саме завдяки йому світ вперше дізнався про російські злочини у Маріуполі. У «Герди» була можливість покинути місто, коли вона вивозила з напівоточеного Маріуполя родини військовослужбовців. Однак вона повернулася.

«Я ледь не наступила на мертву дитину»

24 лютого 2022-го року ми прокинулися за бойовою тривогою. На той момент разом з чоловіком ми були на базі в Юр'ївці, на Донеччині. Того ж дня разом з іншими військовими перемістилися в Маріуполь, і нашою базою стала «Азовсталь». На той момент я зрозуміла, що викладання англійської не актуальне, мої знання треба використовувати у корисніших цілях. А саме — розповідати і показувати світу про злочини росіян в Україні та уславити подвиги наших героїв. Я їздила по Маріуполю, знімала все на камеру. Згодом її побило уламками від снарядів і всі зйомки я робила на телефон.

Ми  були немов героями із комп’ютерної гри, за якою в онлайн режимі спостерігав весь світ і нічого не міг вдіяти

Також було дивно, як місцеві реагували на початок великої війни. Здавалося люди не розуміли, що відбувається. Попри постійні обстріли міста, вони стояли на громадських зупинках, чекали на тролейбус. Я їм казала: «Не буде ані тролейбуса, ані автобуса. Світло відсутнє». Людей потрібно було координувати. Я їздила містом, спілкувалася з цивільними. Розвозили їм воду, їжу. Вони були налякані. Дуже часто запитували: «Ви російська чи українська армія?».

«Герда»: «Я їздила по Маріуполю, знімала все на камеру. Згодом її побило уламками від снарядів». Фото: приватний архів

Пам'ятаю випадок, як ми зайшли у мечеть, аби перевірити, чи все у них добре, бо поруч був «приліт». Нас зустрів головний імам. У мінареті лежали поранені, а на території були величезні вирви. Ми записали маленьке інтерв'ю з імамом, яке я відправила його дружині. Вона змогла виїхати з міста завчасно і була у Туреччині. Не знала, чи живий її чоловік, бо на той час у цивільних жодного зв'язку у місті не було. Ми ж контактували зі світом завдяки Starlink. Я просила всіх військових знімати на телефони весь треш, який бачитимуть. Пам’ятаю фото із переповненого моргу та як люди ховали  померлих у дворах. Реакції на загибель рідних були різними. Хтось відмовлявся вірити, а хтось, навпаки, зі спокійним обличчям говорив: «Мій син помер. Він там на задньому сидінні. Що мені робити?». Розумію, що це були прояви шокового стану. Також запам’ятався випадок, коли росіяни обстріляли пологовий будинок. На території були шматки згорілих людських тіл, і я ледь не наступила на дитину. То був згорілий малюк. 

Поранення у бункері

Своє поранення я отримала у дуже надійному, як нам здавалося, бункері, глибоко під землею. Того дня була моя черга митися. Нам вдавалося це робити раз на два тижні. Воду збирали із труб для охолодження. Висушивши волосся я попросила посестру Настю заплести мені косички. Потім ми сіли пити чай, і в одну мить стався провал у пам’яті.

«Герда» (по центру) разом з посестрами з «Азову», які загинули у Маріуполі у травні 2022 року. Фото: приватний архів

Я прийшла до тями і відчула, що задихаюся. Навкруги стояла повна темінь.

Я намагалася вибратися з-під завалів. Рухалася на світло, яке бачила вдалині. Мене мабуть врятував адреналін. Я лізла здавалося по мішках, а виявилося, що то трупи людей

Я почала кричати: «Хлопці, у нас 200-ті». Їх почали розкопувати. Одразу я навіть не впізнала, хто то був. Смерть різко змінює людей.  Настя загинула. Її тіло та ще однієї посестри врятували мене. Я була ближче до епіцентру, але коли мене відкинуло, я впала на них. Вони вже лежали на підлозі. Одна з них декілька хвилин ще була живою. Ми намагалися реанімувати, але марно. На бункер ворог прицільно скинув 2000 КАБ. Тільки такі бомби могли його пробити.

«Я говорила: якщо помру, то з’їжте мене»

На той момент ми всі відчували, ніби там вже похоронили себе. Бо шансів вибратися у нас не було. Розуміли, що швидше за все ми загинемо. Якщо не сьогодні, то завтра. Або післязавтра. Ціль була одна — якнайдовше утримати Маріуполь і якнайбільше знищити росіян.

Іноді мій чоловік приходив до нас в бункер. Міг щось смачненьке лишити, наприклад, цукерочку, і я розуміла, що він був. Дуже засмучувалася, коли пару разів мене не розбудив. А потім він злився, коли я їздила на бойові. Я лізла в бій, бо мені цього хотілося, і він мене розумів.

«Герда» під час боїв за Маріуполь. Фото: приватний архів

Під час останніх днів перебування на «Азовсталі» у нас закінчилися продукти, ліки. Всі дуже схудли. Були дивні відчуття. Люди сиділи і обговорювали, що можна з'їсти. Я навіть говорила, що якщо помру, то з’їжте мене. Ми не знали, скільки нам ще доведеться триматися. Крім того, деякі запаси згоріли, а деякі — засипало завалами від вибухів. Обстріли були постійними. В останні дні навіть вийти було складно. Щойно виходиш — частина групи одразу ставала 200-тими.

Єдине, про що я мріяла в той час на «Азовсталі», — якщо доведеться вмирати, то вдвох, обійнявшись із чоловіком 

Вихід у полон

Коли дізналися про наказ виходу в полон, страху не було. Щоправда, мені туди зовсім не хотілося. По-перше, тому що я жінка, по-друге — дружина високопосадового офіцера. Мій чоловік «Карл» при виході у полон  був заступником командира з бойової спеціальної підготовки (заступником «Редіса»). 

По-третє — я міжнародниця. Росіяни кричали: «Ми знайдемо ту су..у,  яка викладала англійську військовим». Тобто для них викладання англійської — це вже злочин. Я розуміла, що мене можуть катувати за будь-який із цих фактів. А якщо спливе, що я ще й на бойових була, то все. 

«Герда»: «Коли дізналися про наказ виходу в полон, страху не було». Фото: приватний архів

Однак був наказ Президента, і наш командир пояснив, що у нас 80% особового складу — поранено. Майже одразу нас з чоловіком розділили. Повезли в Оленівку. Чоловіків тримали у бараці, а жінок — у ДІЗО (дисциплінарний ізолятор. — Авт.). Ми декілька разів бачилися з чоловіком, коли нас вели на допити. Хоч і ходили з опущеною головою і руками назад, але одного разу змогли показати одне одному сердечка.

У полоні мені одразу сказали: «Марія Миколаївна, з сьогоднішнього дня ви вже більше нічого не вирішуєте». І це дуже страшно

Вони щодня говорили: «Ти потвора! Як у такої страшної може бути чоловік? Та ти тупа!». На це я змовчати не змогла і сказала: «Та у вас же у досьє написано, що я сім мов знаю. Як я можу бути тупою?». Їм не подобалися мої жарти, бо коли вони їх розуміли, мені було боляче. А ще на допитах я постійно сміялася. Мене за це ще більше били, бо вони думали, що мені однаково. Насправді, у мене така фізіологічна реакція.  

«Ви не уявляєте, яка у ворога хвора уява»

У липні мене перевезли в донецьке СІЗО. Ось там були і психологічні, і фізичні тортури. Вони говорили: «Ти знаєш, що був теракт в Оленівці? Американці хаймерсом туди вдарили. Ти не хочеш знати, що з твоїм чоловіком?». Я кажу: «Ні». Я розуміла, що щось хороше вони однаково не скажуть, тому не хотіла говорити на цю тему. Вони говорили, що він загинув, Києва немає, що мені нема, куди вертатися. 

Під час допитів мене били електричним струмом, залізними палками і палицями із шипами. Коли втрачала свідомість, водою приводили до тями і знову били

Іноді на допитах тримали з сьомої ранку до  першої ночі наступного дня. У камері ми розглядали із дівчатами синяки і вгадували, від чого вони. Інших розваг там не було. Мені здається, що людське тіло, з одного боку, дуже крихке, а з іншого — вбити людину не просто. Я знаю, що, наприклад, хлопців з ампутаціями вони били у пораненні ділянки і знущалися. У них безліч варіантів катувань. Ви не уявляєте  яка у них хвора уява щодо того, що можна робити з людьми.   

Були випадки, коли тобі затягують мішок, ти не можеш дихати, але мусиш бігти сходами догори, щось при цьому співаючи. Зупинився чи спіткнувся — б’ють ще більше. Після допиту могли посадити у «стакан». Це маленька камера, в якій ти відчуваєш себе замурованим заживо, можеш лише стояти. Туалету немає. Критичні дні у багатьох дівчат від стресу зникли. У мене також. Рік не було місячних. 

У полоні у тебе немає жодних прав. Уявіть, у душ вперше за шість місяців після приїзду нас повели перед Новим роком. Роздягли всіх наголо і під дулами автоматів заставили бігти. Дівчата плакали, бо думали, що нас розстріляють

На помитися нам виділили всього три хвилини. Якщо чесно, у полоні я дуже сильно заздрила тим, хто загинув на «Азовсталі», бо вони то все не переживають. 

Уявний світ моди

У камері на 20 квадратних метрах нас було 23 людини. На нарах поміщалося до 10 людей. Решта спали на столі, лавці, підлозі. Аби пройти до туалету, треба було переступати тіла. Вдень нам не давали сидіти. Ми весь час стояли. Від того сильно опухали ноги. А перед Різдвом у мене взагалі почала гнити нога.  Ліків не було. Ми чули, як у сусідній камері голосно стогнав хлопець, в якого була гангрена. З часом стогін зупинився, він помер. І мені було дуже страшно. Я боялася, що або помру від цієї гангрени, або мені відпиляють ногу у тих страшних умовах. Та одного дня до нас у камеру поселили цивільну жінку, і їй дозволили передачу ліків. Серед іншого був стрептоцид від найпростіших бактерій. Ми поділили ліки на всіх. Мені вистачило розтерти рани один раз, і, на щастя, вони зажили.

«Герда»: «У мене є мрія — зробити колекцію і показати її світу». Фото: приватний архів

Ходіння у камері по колу одного дня викликало у мене асоціацію з Ukrainian Fashion Week. Я почала домальовувати образи в уяві. Уявляла колекцію — сьогодні цю сукню одягну так, а цю так. Це було настільки цікаво, що мені не вистачало іноді дня, аби довигадувати образи. У мене був уявний світ високої моди. Я все бачила у деталях. І це теж дуже допомагало триматися. Тепер у мене є мрія — зробити колекцію і показати її світу. 

Допомагали триматися й плани на майбутнє, розуміння того, хто я. Розуміла, коли вийду, то зможу розказати світові про ті злочини ворога іноземними мовами

А більш за все тримало те, що все ж таки хочу народити дітей і лишити нащадків української нації. 

«Не вірила в обмін»

Наші кати постійно говорили то про обмін, то про розстріл. Мене забрали серед ночі і повезли у незрозумілому напрямку. Спочатку на одному транспорті, потім на іншому, далі був літак, потім знову дорога. Я не вірила, що це обмін. Очі зав'язані. Скоч чіплявся за волосся та вії. Іноді його знімали разом з ними. Ми не знали, куди нас везуть. Коли зайшов чоловік в автобус і сказав: «Слава Україні», я не повірила, що то наші. Думала, що це тупі жарти ворога і якщо ми відповімо то нас знову битимуть.

«Герда» під час звільнення з полону 6 травня 2023 року. Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими

Я довго не вірила, що вдома. Навіть коли побачила свого чоловіка, якого поміняли в вересні, не усвідомлювала до кінця. Він зустрів мене у лікарні з квітами і з коробочкою, в якій мала бути каблучка. Відкривши її, я нічого не побачила. У мене в той момент були думки, що це сон або він мене обманює. Бо коли рік над тобою знущаються, ти звикаєш нікому не вірити. Виявилося, що чоловік купив мені каблучку ще на мій день народження 27 листопада, за два місяці після свого обміну, бо сподівався, що мене поміняють перед днем народження. Носив її весь час з собою і загубив. Врешті купив таку ж само каблучку.

«Герда» разом з чоловіком після вінчання. Фото: Ірен Бринза

Перші два тижні я була немов зомбі. Мені нічого не хотілося. Лише їсти і спати. 

«Мене мама не народжувала для війни»

Я повернулася у стрій як координаторка міжнародного відділу. Їжджу на всілякі конференції, даю інтерв'ю, розповідаю про пережите. Потрібно про це говорити, аби більше таке не повторювалося.

«Герда» під час експедиції в Антарктиду. Фото: приватний архів

Я не покидаю мрію народити дитину і намагаюся робити кроки в напрямку створення своєї колекції. Після війни хотіла б займатися одягом, мати власний бренд.  

Багато людей вважають, що війна їх ніколи не торкнеться. Я теж так колись вважала. Ніколи не могла уявити, що стану солдатом чи сидітиму у полоні

Мене мама не народжувала для війни. Однак це був мій вибір. І я вважаю, що якщо б всі об'єдналися, то війну можна було б закінчити раніше. А ще — я хочу доносити до суспільства, що після цього всього теж можна жити. У полоні і на «Азовсталі» я зрозуміла, що можу значно більше, ніж собі уявляла. Треба не боятися жити, бо для мене особисто гірше прожити пусте життя, в якому ти нічого не добився. Для мене це гірше, ніж потрапити в пекло.

20
хв

«У полоні я заздрила тим, хто загинув на "Азовсталі"». Історія військовослужбовиці Марії Чех «Герди»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Треба вчитися мистецтву перекладу самих себе»: есей Володимира Єрмоленка

Ексклюзив
20
хв

Юлія Ілюха: «Ми щасливі, бо живі. Я отримала "Книгу року BBC", хоча могла ще весною 2022 лежати неживою десь у посадці під Харковом»

Ексклюзив
20
хв

Роман Ревакович: «Свою родинну травму я перевернув на місію побудови польсько-українського порозуміння»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress