Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Влучання російського дрона в київський будинок, 25.10.2024. Фото: ДСНС Києва
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Під час ворожої атаки на Київ ударний дрон влучив у багатоповерхівку: загинула 15-річна дівчинка, ще п’ять людей отримали поранення і гострий шок. Це сталося в Солом’янському районі Києва. Вогонь охопив квартири на декількох поверхах. Основний удар прийшовся на 20-й поверх. Понад сто людей евакуювали, психологи надали постраждалим допомогу.
Київська 9-класниця Марія Троянівська, яку вбив російський дрон. Фото: Ліцей "Престиж"
Також ворог обстріляв Дніпро, Суми, Конотоп тощо. У Дніпрі внаслідок удару по житловому будинку загинуло 5 людей. Серед них — 14-річна дівчинка, донька поліцейського, і його дружина. Молодшу доньку слідчого вдалося врятувати. Щонайменше 20 людей постраждали, зокрема 4 дітей.
Тільки за одну ніч з 25 на 26 жовтня росіяни запустили в Україну близько 100 ракет і дронів. ППО збила 44 безпілотники.
З настанням холодів ворог збільшує інтенсивність ударів по об'єктам енергетичної та критичної інфраструктури. Від початку цього тижня Росія здійснює щоденні атаки на міста України, зокрема, на Харківщині, Сумщині, Хмельниччині, Дніпру — здебільшого КАБами. На Донеччині цього тижня загинуло двоє людей внаслідок авіаудару по Олексієво-Дружківці. Міністр внутрішній справ Ігор Клименко стверджує:
Якщо в 2023 році на Харківщині було зафіксовано близько 100 ударів КАБами, то в 2024 це вже понад 3700
Тобто Росія наростила кількість запусків КАБів за рік у 37 разів! Кількість запущених росіянами дронів-камікадзе також сильно зросла. Міністерство оборони Великобританії повідомляє:
У вересні 2024 року було випущено аж 1300 безпілотних летальних апаратів-убивць. А у жовтні їх ще більше
Президент Володимир Зеленський повідомив, що за минулий тиждень Росія випустила по Україні близько 800 КАБів і понад 500 дронів. За даними британської розвідки, Росія постійно розширює можливості проведення масштабних атак дронами по Україні, використовуючи іранські постачання і збільшуючи власне виробництво.
— Україна потребує більше засобів ППО та далекобійності, — вкотре наголосив Володимир Зеленський.
Вид на Київ зі зруйнованої російським дроном квартири на Солом'янці. Фото: Костянтин і Влада Ліберови
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Олена Гергель — дружина загиблого в Україні білоруського політв’язня, ветерана Василя Парфенкова з позивним «Сябро». Після загибелі чоловіка вона стала до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Служить у патронатній службі. Її завдання — допомагати рідним розібратися з тим, як діяти, якщо військовослужбовець зник безвісти, загинув чи потрапив у полон.
Вийшов з білоруської в'язниці й поїхав боротися в Україну
Наталія Жуковська: Свого майбутнього чоловіка Василя Парфенкова ви побачили на одній з волонтерських зустрічей у Києві ще у 2015 році. Чим він вас вразив?
Олена Гергель: Тим, що був небайдужим до війни в Україні. Хоча на той момент багато хто з українців ще не сприймав події на сході країни як війну. Для Василя було важливо боротися. Він вважав, що якщо боротись, то потім і Білорусь зможе стати вільною, незалежною і демократичною.
Василь Парфенков
Ми почали спілкуватися. Я йому допомагала як волонтерка — надсилала посилки. Він дуже любив солодке, тож обов'язково клала до посилок цукерки. Було цікаво, тому що він був зовсім не схожий на моїх знайомих. Мене завжди вражала його принциповість. У нього було або біле, або чорне, — сірого не існувало. А зустрічатися ми почали після його поранення у Пісках, коли він разом з побратимами потрапив на розтяжку.
Яким був ваш чоловік?
На початку стосунків він не любив розповідати про минуле життя в Білорусі, бо воно було невеселим. Вперше його посадили до в'язниці після невдалого протесту, коли вкотре незаконно на президентських виборах переміг Лукашенко. Він був одним з тих перших, кого засудили на довгий термін за політичну справу. Дали два роки, але вийшов він раніше — по амністії. Та навіть після такого не припинив боротися з режимом.
Був присутній на всіх вуличних акціях, мітингах і через це отримував нові терміни. Коли в Україні розпочалася Революція гідності, Василь ще перебував у в’язниці. Де дізнався про загибель свого побратима, білоруса Михайла Жизнєвського (білоруський активіст, який загинув під час Революції гідності у Києві, перший іноземний герой України. — Авт.). Василь вирішив, що тільки-но вийде — відразу поїде в Україну.
Звільнили його після перемоги революції на Майдані, коли вже йшла війна на сході Україні. Він хотів йти в Правий сектор, але для цього потрібно було пройти ряд процедур. А Василь був дуже нетерплячим, тож подався в добровольчий батальйон ОУН, куди його відразу й прийняли. Через декілька тижнів навчання його відправили в селище Піски біля Донецького аеропорту. Саме звідти почався його бойовий шлях. Вони стояли на «дорозі життя».
У вас народилося двоє дітей, але офіційно ви побралися з Василем тільки в 2021 році. Чому?
Та якось і можливості до цього не було. Мені навіть видавали свідоцтва на дітей як матері-одиначці, бо поки Василь був на бойових, не міг займатися оформленням документів у міграційній службі. До того ж, як з’ясувалося, з МВС Білорусі подали запити в Інтерпол на нього й інших білоруських добровольців. Вони повідомили про втрату документів, відтак їхню недійсність. Тобто паспорт у Василя був, але він став недійсний.
Міграційна служба не мала права депортувати його з України як учасника бойових дій, але й надати навіть тимчасову посвідку на проживання теж не могла. Деякий час він, по суті, був нелегалом. Досі дивуюсь, як нам взагалі вдалось одружитися. Можливо, РАГС не подавав спеціальні запити…
А стосунки у нас були бурхливими. Жити з революціонером не просто. З одного боку, ти щиро ним пишаєшся. З іншого, — інколи хочеться миру і спокою. А з цим складно.
Василь з дітьми
Ваш чоловік був з Білорусі. Чи підтримуєте зв'язок з його рідними?
Для них це небезпечно. Я більше спілкуюся з двоюрідною сестрою чоловіка, яка живе у США, а також його братом, який мешкає в Польщі. Ще одну сестру Василя, яка проживає в Білорусі, заарештували й кинули за ґрати на цілий рік тільки тому, що стало відомо, що Василь в Україні зник безвісти. Хоча вона не брала участі в жодних заходах і протестах.
У Білорусі легко можуть вигадати привід, аби кинути людину за ґрати. Достатньо їм знайти вдома, наприклад, дитячі колготки біло-червоного кольору, щоб сказати, що людина таким чином підтримує якісь нацистські організації.
Рідним білорусів, які воюють в Україні, не позаздриш. Тож аби не наражати їх на небезпеку, під час поховань білоруських добровольців часто називають лише позивний
Жодних імен і прізвищ не згадують. Навіть на могилі. Звісно, рідним, якщо є зв'язок, неофіційно повідомляють про загибель. Однак, не всі рідні підтримують рішення своїх дітей стати на захист України. У Білорусі дуже потужно працює російська пропаганда.
«Не вдалося забрати тіло чоловіка навіть за гроші»
Коли ваш чоловік зник безвісти, була надія, що він у полоні. Коли ви зрозуміли, що він уже не повернеться?
26 червня 2022 року наші війська вийшли з Лисичанська. У перші дні я сподівалася, що вони кудись відійшли, можливо, поранені, але живі. Потім зі свідчень побратимів склалася певна картина. А в липні на одному з білоруських телеканалів показали пропагандистський сюжет. В якому було фото з тілами наших воїнів. Серед них я побачила тіло свого чоловіка. Було чітко видно обличчя, його особисті речі, шеврон і навіть пояс, який я йому колись дарувала. Тільки годинника вже не було. Ймовірно, зняли.
Як розповідали його побратими, майже всі хлопці, які були того дня на завданні, загинули. Двоє потрапили у полон. А мій чоловік завжди говорив, що у полон не піде. Для нього ув'язнення було гірше смерті. Казав, що у нього завжди є граната, яку він використає для себе. Або забере із собою на той світ кілька ворогів.
Ви досі не змогли поховати тіло свого чоловіка. Чи є якісь зрушення у тому, аби це сталося?
Тіло досі не змогли забрати. Через кілька днів після бою наші військові піднімали дрони, щоб побачити, чи можливо на тій ділянці зробити евакуацію тіл, але тіл вже не було. Їх забрали росіяни. На сьогодні є теоретично позначені точки на карті, де вони можуть бути поховані. Неодноразово намагалися домовитися з тією стороною про ексгумацію, можливо, репатріацію тіл. Однак в останній момент все відмінялося. Не вдалося це зробити навіть за гроші. Ймовірно наші хлопці поховані десь в Луганській області.
Пам'ять про чоловіка
«У нас немає тіл для обмінного фонду»
У бригаді ви опікуєтесь зниклими безвісти, похованням загиблих, протезуванням поранених. Чому обрали саме цей напрям роботи?
Тому що я розумію такі родини краще, ніж будь-який замполіт. Зі свого досвіду можу сказати, що з родинами загиблих набагато спокійніше працювати, ніж з родинами зниклих безвісти.
З рідними зниклих безвісти розмови емоційні, важкі
Вони не розуміють, що відбулось і як. Моє завдання — поінформувати, що ми існуємо, що у нас є номер, куди вони можуть зателефонувати, щойно зберуться із силами.
Я завжди кажу, що поки не буде збігу за ДНК — надія є. Адже у хаосі війни часто неможливо навіть підійти і прослухати пульс побратиму. А буває навпаки: навіть отримавши збіг за ДНК, родини не вірять у результати. У нас є сім’ї ще з Іловайська, де мамам приходили збіги за ДНК, але вони не вірять. Вважають, що їхні діти досі в полоні.
Ви буваєте присутні при обмінах тілами? Як це відбувається?
Зараз на обміни практично перестали допускати представників від бригад. Працюємо, аби це змінити. Обміном займається координаційний штаб. Він відбувається за стандартною схемою. Є списки і якась точка, де відбудеться обмін. Приїжджають представники від координаційного штабу й медики української та ворожої сторін. Обмінюються тілами — ось і все.
Якось ви говорили, що в Україні немає обмінного фонду загиблих. Яка ситуація зараз?
Зараз, на жаль, ми або утримуємо території, або відступаємо. У нас немає, де брати тіла для обмінного фонду
От коли були наступальні дії, наприклад, на Харківщині, тоді у нас було, що віддавати. Бо ми звільняли території і мали обмінний фонд.
Чи є правила спілкування з рідними загиблих або безвісти зниклих? З чого починається розмова?
Головне правило — не нашкодити і не обіцяти неможливого. Буває так, що хтось з побратимів подзвонив родині, щось сказав, і батьки тепер сподіваються, що їхній син живий. При цьому ми вже точно знаємо, що він загинув. Бо у нас на той момент може бути більше інформації, але ми не можемо поки її озвучити.
Кожне спілкування з родиною відбувається за окремим, індивідуальним сценарієм.
Не можна казати універсальну фразу «Я вас розумію, розумію ваш біль». Ніхто не розуміє
Головне — намагатися підтримувати, говорити, що в будь-який момент люди можуть звернутися за допомогою. Нас часто сприймають як небесну канцелярію, думають, що ми можемо все. Втім, наші можливості обмежені. З документами ми допоможемо точно. Але повернути людину — на жаль.
Олена, Василь і їхні діти
Що робити родині, у якої хтось зник безвісти на війні? Як діяти?
Рідні отримують сповіщення від ТЦК, де написано, що такий-то військовий зник безвісти. Це сталося там-то і тоді-то. Військкомат дає перші вказівки:
1. Написати заяву на грошове забезпечення військовослужбовців у військкоматі. За законом, поки людина перебуває в полоні або зникла безвісти, її грошове забезпечення отримують родичі. Раніше це було близько 120 тисяч гривень на місяць. З лютого 2025 року 50% залишається за військовослужбовцем, решту отримують рідні.
Таким був запит від суспільства. Бо бувають ситуації, що хлопчина повертається з полону. За період його відсутності його гроші отримувала, наприклад, мати спільної дитини, яка до того не давала військовому роками навіть спілкуватися з дитям.
Також тепер у військових є право написати розпорядження. Тобто якщо воїн хоче, щоб всі 100% грошей у разі його зникнення отримувала дружина, то він пише заяву, і запис зберігається в його особистій справі.
2. Написати заяву отримання витягу-документу, де зазначена інформація, що сталось, де і як.
3. Звернутися до найближчого відділку поліції і написати заяву про зниклого безвісти. На її підставі слідчий відкриває кримінальне провадження, вносить дані в ЄРДР, видає витяг родині. Його завдання також — взяти зразки ДНК у родичів. Їх відправляють у лабораторію, яка потім вносить дані в єдину базу ДНК.
Це той мінімум, який повинні і можуть зробити родини. Також є чимало структур — наприклад, Національне інформаційне бюро (НІБ), яке співпрацює з Міжнародним Червоним хрестом, і саме на них роблять запит про перебування людини в полоні. Треба звернутися із заявою в цей НІБ, і через два місяці буде офіційна відповідь — перебуває людина в полоні або інформація про це відсутня.
Найголовніша структура — це координаційний штаб, який займається обміном тіл і самих полонених. Вони просять кожну родину зробити на сайті координаційного штабу кабінет оборонця і заповнити максимально інформацію про зниклого безвісти воїна. Тому що тільки ви знаєте, де у нього родимка, шрам чи татуювання.
У нас дуже мало офіційної інформації про полонених. Єдиний варіант щось дізнатися — коли хлопці повертаються з полону. Їх опитують, показують альбом з фотографіями. І так по деталях збирають інформацію про інших
«Родині повідомили, що воїн загинув. А через кілька років він повернувся»
Розголос допомагає чи шкодить воїнам, які знаходяться у полоні?
Ми завжди родинам пояснюємо, що у хлопця може бути «легенда». І коли ми оприлюднюємо детальну інформацію про нього, можемо йому нашкодити. У полоні він може наполягати, що був лише водієм і нікого не вбивав. Ворог все відслідковує. Краще, щоб родини не надавали детальної інформації. Можна, звичайно, викладати світлини, але не зазначати подробиць, де він служив і ким.
Що доводиться сьогодні переживати тим, хто має рідних у статусі «зниклий/зникла безвісти»?
Я пишаюсь родинами, які мають внутрішню силу, щоб не зневіритись і продовжувати свою особисту боротьбу. Саме вони постійно щось вимагають від державних установ, наприклад, ті ж самі реєстри. Їхні конструктивні дії дійсно покращують і пошуки, і комунікацію між родинами і державою.
Я знаю дуже багато жінок, які самотужки руйнують бюрократичні перепони на своєму шляху, вдосконалюють систему
Однак є, на жаль, і протилежні приклади, які провокують хаос. Ця категорія людей бачить довкола лише зраду. Вони не розуміють, що через активні бойові дії пошукові роботи по загиблих не проводяться жодною зі сторін. І тут не йдеться про чиєсь небажання.
«Війна навчила мене жити сьогоднішнім днем»
Чи трапляються у вашій роботі дива?
Знаю історію, яку нам розповідав Олег Котенко, колишній уповноважений по правах зниклих безвісти. Це було про хлопця з ампутованою рукою, яку забрали з поля бою, коли збирали рештки загиблих. Був збіг за ДНК. Родині повідомили, що він загинув. Вони кілька років жили з тим, що їхнього сина немає. Аж раптом під час одного з обмінів він неочікувано повернувся. У поганому фізичному стані, з ампутованою рукою, гангреною, але живий.
Наші дивовижні історії — це коли ми знаходимо зниклих безвісти хлопців у полоні. Так, під час крайнього обміну повернувся з полону військовий, який пробув там аж три роки
Як особисто ви справляєтесь із психологічним навантаженням?
Мені допомагають друзі й команда. З ними можна будь-що обговорити, посміятися. Переважно це чорний гумор. Зараз покращиться погода, можна буде знову їздити на полігон стріляти — це теж відволікає. Також іноді проводжу навчання з тактичної медицини. Це про життя. Тоді як наша робота, на жаль, дуже часто про смерть.
У моменти, коли не справляюся, — працюю з психологом. Допомагають медикаменти, але не антидепресанти. Підтримуюча терапія проти гіпертривожності.
Чого вас навчила війна?
У мене зараз немає часу на соцмережі. Часто новини ми дізнаємося вже коли є якийсь фідбек. Тоді виникає питання: «А що було?». Навіть коли є час, то розумію навіщо мені завантажувати голову тим, на що я не можу ніяк вплинути. Ще одне — голосові повідомлення. Раніше я не розуміла, чому всі військові пишуть саме їх. Тепер розумію.
А ще війна навчила мене жити сьогоднішнім днем. Вшановувати минуле, але не будувати жодних планів на майбутнє. Раніше можна було будувати плани, думати про поїздки в Карпати, на море… Зараз цього всього немає. Можна і треба жити сьогодні
Біолог, слідопит, дослідник великих хижаків, а з початку повномасштабної війни в Україні — активний громадський діяч. Зенон Войтас як голова правління Фундації «Лінія Фронту» регулярно приїжджає до України, привозить обладнання, автомобілі й одяг для військових. Sestry він розповідає про свої поїздки, а також про те, чого бракує зараз воїнам — в матеріальному й моральному плані.
Зенон Войтас
«Чимало бійців діють, як партизани»
Чому ви допомагаєте?
Бо це необхідно. Якщо Україна впаде, то наслідки відчуємо ми всі. Це не Україна напала на Росію, а Росія на Україну. І якщо сьогодні ми відвернемося від України, то через кілька років можемо опинитися в ситуації, коли ніхто не захоче допомогти вже нам.
Якщо людина ніколи не була на фронті, їй може здаватися, що українські військові отримують усе необхідне згори — зброю, форму, оснащення. Насправді все інакше. Чимало бійців діють майже, як партизани, — самі змушені шукати собі спорядження, часто цим займаються їхні родини й друзі, шукаючи для них одяг, прилади нічного бачення, зброю чи транспорт. Значна частина допомоги надходить від фундацій і громадських організацій — як українських, так і закордонних. Люди передають їжу, батарейки, елементи обігріву. Це нагадує своєрідний «військовий волонтерський туризм» — люди привозять усе, що можуть.
Як усе почалося?
До війни ми займались охороною природи в українських Карпатах. Співпрацювали з місцевими природоохоронцями, підтримували створення нових заповідних територій. Українські Карпати — неймовірні. У Польщі ми маємо лише невеличку їх частину, тоді як по той бік кордону вони простягаються у вигляді величних, майже недоторканих ландшафтів.
Коли почалася війна, допомагати, діяти було чимось природним. Уже в перший день ми отримали дзвінок — родина нашого знайомого залишалася в Києві та потребувала допомоги. Без жодних вагань ми вирушили в дорогу. На другий день війни були вже на місці й почали евакуйовувати людей.
Згодом ми зосередилися на підтримці військових, які ведуть бойові дії. Протягом першого року збирали гроші від знайомих, які нам довіряли й були впевнені, що кожен злотий буде витрачено на допомогу. Ми купували спорядження, організовували транспорт. А через рік заснували Фундацію «Лінія Фронту», щоб працювати ефективніше й залучати ширшу підтримку.
Де ви шукаєте фінансування?
Ми організовуємо публічні збори коштів, намагаємося залучати бізнес-партнерів. Торік нас підтримало близько 260 людей, цього року цифри подібні. Часом ми отримуємо допомогу від компаній, що дозволяє фінансувати масштабніші закупівлі, — наприклад, автомобілі.
На жаль, інтерес до допомоги знижується. А потреби залишаються величезними.
«Підтримка має бути безперервною»
Як саме допомагаєте?
Ми підтримуємо насамперед 18-ту Слов’янську бригаду Національної гвардії, до складу якої входить менший підрозділ ракетної артилерії. Саме їм ми допомагаємо найчастіше.
Наша допомога зосереджена на постачанні спорядження, якого військові найбільше потребують. Останнім часом це були взуття й зимовий одяг. Раніше ми концентрувалися на закупівлі позашляховиків, переважно пікапів. Це критично важлива техніка для маневрених операцій. На жаль, такі автомобілі часто знищуються — нещодавно ми отримали фото двох наших машин, в які влучила російська артилерія.
Зараз почали співпрацювати ще з одним підрозділом Національної гвардії України — «Хартія». Це досить специфічна частина, добре організована й ефективна. Там, зокрема, служить Сергій Жадан — відомий письменник і музикант, який активно підтримує їхню діяльність, привертає увагу до потреб і мобілізує ресурси. Завдяки цьому їхня ситуація трохи краща, ніж у багатьох інших підрозділів — а саме сильніша громадська підтримка. Але й вони все ще відчувають брак спорядження.
Наша співпраця з «Хартією» — це забезпечення їх необхідною технікою: нещодавно ми передали пікап, шини й засоби для глушіння дронів. Це критично важливе обладнання, яке підвищує шанси на виживання й ефективність у бою. Проблема, як завжди, — фінансування. Ми не маємо стабільних джерел підтримки, тому кожен донат, кожна гривня чи «злотувка» мають значення і дозволяють працювати далі.
Як часто ви їздите в Україну?
Усе залежить від того, скільки нам вдається зібрати коштів і які потреби на фронті. Щоразу, коли можемо щось доставити, я сідаю в машину й вирушаю в дорогу.
Тобто ви їдете аж до Слов’янська, на саму лінію фронту?
Так, я не раз бував на передовій. Разом з Анджеєм Стасюком ми проїжджали через зони, де існувала загроза обстрілів. Це дуже небезпечні місця, але якщо ми хочемо допомагати ефективно, мусимо їхати туди, де допомога потрібна найбільше.
Я підтримую постійний контакт з військовими, яких ми забезпечуємо. Це дає можливість оперативно реагувати на їхні потреби. Війна — це динамічна реальність, де ситуація змінюється щодня. Ми не просто раз передали спорядження й на цьому завершили, підтримка має бути безперервною.
Часто отримую від солдатів повідомлення — фотозвіти, короткі відео, які показують їхнє життя на фронті. Вони надсилають інформацію про знищену техніку, втрати, нагальні потреби. Деяких знаю особисто, з іншими спілкуюся переважно телефоном.
Відносини, які формуються в таких умовах, не поверхові — це зв’язки, побудовані на довірі. В екстремальних ситуаціях важливо бути впевненим, що людина на іншому кінці дроту дотримає свого слова
Зенон Войтас і Анджей Стасюк
«Привезіть нам F-16»
Якою мовою спілкуєтесь з військовими?
Українською та польською. Якщо розмовляємо в групі, кожен намагається говорити повільніше й чіткіше, щоб усі розуміли. У наших мовах багато схожих слів, тому мовний бар’єр не є великою проблемою.
Ми маємо всі необхідні документи, але коли в’їжджаємо в Україну з гуманітарною допомогою чи обладнанням для армії, зазвичай достатньо польського й українського прапорів на машині, — і нас пропускають.
Українські військові та прикордонники ставляться до поляків з великою повагою — коли бачать, що ми веземо спорядження для їхнього війська, вони переважно не проводять ретельних перевірок
Бували випадки, коли хтось із нашої команди забував документи, але нам вдавалося проїхати. Пів року тому один з водіїв взагалі залишив свій паспорт у Києві й рушив далі без паперів — у шортах, бо тоді була страшенна спека. Попри це його не зупинили, бо всі знали, хто ми й чим займаємося.
Для українців поляки — союзники, і це відчувається на кожному кроці
Які були несподівані прохання від українських військових?
Привезти F-16!
Солдати, з якими я спілкуюся, чудово розуміють, наскільки важлива технічна підтримка і що їхні бойові можливості залежать від того, яке оснащення вони отримають. Вони знають, що в цій війні технологічна перевага має вирішальне значення.
Зазвичай їхні прохання дуже раціональні. Вони потребують взуття, термобілизни, приладів нічного бачення, дронів, автомобілів. Просять тільки про те, що справді допоможе їм вижити і ефективно воювати.
Ті, хто воює, — це зазвичай люди з дуже сильним характером і глибоким відчуттям обов’язку. Вони знають, що ніхто не виграє цю війну за них, що вони можуть розраховувати передусім на себе і на людей, які їх підтримують. Тому я вважаю, що наш обов’язок — допомагати їм. Не лише заради них, а й заради нашого власного майбутнього.
Костянтинівка, Україна, 2025
«Кожен переживає війну по-своєму»
Як українські військові уявляють майбутнє?
Вони знають не більше, ніж ми. А може, навіть менше. Багато хто з них місяцями не виходить з окопів, вони не мають доступу до повної інформації. Те, що турбує їх найбільше, — це відсутність ротації на фронті.
Вони усвідомлюють, що якщо Україна впаде, то за кілька років у цій самій війні їм доведеться воювати вже не проти росіян, а проти своїх власних співвітчизників, яких Росія мобілізує і відправить на фронт
А що кажуть військові, які повертаються з відпустки, наприклад, з Києва на фронт?
Київ — це зовсім інша реальність, ніж фронт. Там помітні два світи: в одному життя триває нормально, майже без змін, в іншому люди постійно усвідомлюють війну й активно беруть в ній участь — допомагають.
Велика частина киян залучена до допомоги: люди організовують збори коштів, підтримують армію, надсилають гуманітарну допомогу. Разом з тим можна побачити заповнені ресторани, кав’ярні, дорогі автомобілі на дорогах. І це природно — люди не можуть жити в постійному стресі.
Для солдатів, які повертаються з фронту, цей контраст буває болісним. Вони приїжджають у місто й бачать, що не всі однаково залучені до війни. Дехто відчуває розчарування — вони ризикують життям, а в цей час хтось сидить у розкішному ресторані й ні про що не турбується. З іншого боку, чи можна когось за це звинувачувати? Кожен переживає війну по-своєму.
Для мене головне, що досі є багато людей, які допомагають. У мене є друзі в Києві, які надають нам житло. Вони самі активно підтримують військових, організовують перевезення допомоги. Це доводить, що дух опору в Києві залишається напрочуд сильним
Чи загинув хтось з військових, яким ви допомагали?
На щастя, ні. Більшість солдатів, яким ми допомагаємо, — це артилеристи, а вони зазвичай не перебувають безпосередньо на передовій, що дає їм більше шансів вижити. Звісно, це все одно війна, де ніхто не є у безпеці, але в порівнянні з піхотою чи штурмовими підрозділами їхні втрати менші.
Багато хто з них воює на Донбасі ще з 2014 року, тому вони мають досвід, знають, як уникати загроз. Це також люди, які чудово знають місцевість, часто це місцеві мешканці, які воюють у себе вдома. Завдяки цьому вони краще маневрують, знають, де безпечні дороги, як сховатися, як уникати обстрілів.
На жаль, війна жорстока, і ніхто не має гарантії, що виживе. Тому так важливо забезпечити військових усім необхідним: кожен додатковий автомобіль, кожен якісний бронежилет, кожен дрон підвищує їхні шанси на виживання.
Попри все я завжди з тривогою відкриваю від них повідомлення. Боюся того дня, коли отримаю звістку, що когось більше немає. Але поки вони на фронті, поки воюють — ми будемо їх підтримувати.
У Костянтинівці, 2024
Боротьба за свідомість
Чи думали ви колись, що будете допомагати під час війни?
Ні. Ніхто цього не очікував. Здавалося, що в XXI столітті ніхто в Європі не наважиться на повномасштабне вторгнення. Так, ми всі знали про напругу, про концентрацію російських військ біля кордону, але багато хто — і я також — сподівалися, що це лише демонстрація сили, що все обмежиться залякуванням і показовими маневрами.
А потім раптом росіяни просто сіли в танки й пішли в наступ. В одну мить усе, що ще вчора здавалося неможливим, стало реальністю.
Сьогодні, дивлячись на це з перспективи часу, можу сказати, що Росія ніколи й не приховувала своїх намірів — просто ми не хотіли в них вірити. І мабуть, саме це було найгірше — та наївність, що такого не може статися.
Але ж не всі втекли, навіть на лінії фронту є люди, які залишаються.
Так, і це один з найбільших парадоксів цієї війни. Є люди, які могли поїхати, але залишилися. І це не лише військові, а й цивільні, які не хочуть залишати свої домівки, навіть якщо бої точаться зовсім поруч.
Я був у прифронтових містах, де триває життя — діти граються між окопами, літні люди кажуть: «Тут я народився, тут і помру». Вони не хочуть або не можуть виїхати. Іноді через брак коштів, іноді тому, що не знають, куди податися, а іноді через простий впертий спротив: це їхня земля, їхній дім, їхнє життя.
Те ж саме з військовими. Є ті, хто місяцями, навіть роками не залишали фронт. Вони не мають ротації, не мають відпочинку. Але справа не тільки в тому, що вони воюють, бо мусять, — багато хто воює, бо хоче. Вони знають, що якщо підуть, здадуться, то ніхто їх не замінить.
На Донбасі я зустрічав військових, які воюють ще з 2014 року. Це не новобранці — це люди, які вже пройшли через пекло і все ще там. І вони теж бачать, що не всі в Україні однаково сприймають війну. У них багато гіркоти — бо поки одні воюють і гинуть, є ті, хто робить вигляд, що війни не існує.
І навіть попри це вони залишаються. І саме тому так важливо підтримувати їх — бо вони воюють не лише за себе. Вони воюють за всю країну. І якщо вони здадуться — це означатиме кінець.
Читала, що місцеві часто не лише не допомагають, а й шкодять, і взагалі не розуміють, навіщо це все.
На жаль, і таке трапляється. Є місця, особливо в прифронтових районах, де частина місцевого населення не лише не підтримує українську армію, а й відверто діє їй на шкоду. Дехто передає інформацію росіянам, вказує військові позиції, доносить про переміщення українських військ.
Це дуже складно для військових, які ризикують життям, щоб захистити ці території, і бачать, що не всі хочуть їхньої присутності. Є чимало людей, які чекають, коли прийде Росія і візьме контроль у свої руки — особливо в регіонах, які протягом років перебували під впливом російської пропаганди. Іноді можна зустріти людей, які відкрито кажуть: «А яка різниця, хто тут при владі?». Для них найголовніше — якось вижити, незалежно від того, під чиєю владою.
З іншого боку, є ті, хто допомагає, як тільки може. Ризикуючи власним життям, люди привозять їжу військовим, передають інформацію про пересування російських військ, організовують укриття. Є міста й села, де цивільні й армія — єдине ціле, де люди чудово розуміють: якщо українці відступлять, це означатиме для них кінець свободи.
Це показує, наскільки розділене суспільство на цих територіях. Війна — це не лише збройне протистояння, а й боротьба за свідомість, за те, хто відчуває себе частиною України, а хто досі живе в радянській ментальності. І, на жаль, це не зміниться в один день, навіть якщо війна скінчиться. Це процес, який розтягнеться на покоління.
Спадає перший емоційний шок від того факту, що Росія для удару по Дніпру 21 листопада 2024 року застосувала міжконтинентальну балістичну ракету (МБР), тому маємо можливість предметно розібратись у цьому питанні, зокрема, як світ має відреагувати на такий удар.
Як можемо зрозуміти «по гарячим слідам», в цій історії США все ж зробили деякі кроки для профілактики загрози, тому, наприклад, коли надали дозвіл для ЗСУ бити західними ракетами по території РФ, то географічні обмеження були прибрані.
Хоча тут мова також про досі небачений крок, бо до цього моменту західні ракети ніколи в історії по Росії ще не били
Як визнала під час брифінгу одна з речників Пентагону Сабріна Сінгх, існування російської ракети РС-26 «Рубіж» для США секретом не було. Ба більше — є навіть орієнтовне розуміння про запас таких ракет, цикл виробництва яких займає мінімум кілька місяців. Тобто дозвіл на удари ATACMS та Storm Shadow по РФ надійшов якраз у момент найбільшого наростання ракетної загрози від країни-агресора.
Однак тут однаково треба розібратись у питанні, так що за ракету використали росіяни для балістичного удару великої дальності по Дніпру 21 листопада 2024 року, що треба для захисту від такої загрози та яка відповідь необхідна від усього цивілізованого світу.
Наслідки удару по Дніпру 21 листопада 2024 року. Фото: Телеграм / Сергій Лисак
Повернення до «Холодної війни»
Почнімо ось із чого. Під вечір 21 листопада в західних ЗМІ почали з’являтись оцінки, що росіяни по Дніпру вдарили «всього лише» балістичною ракетою середньої дальності (БРСД), а не МБР. Чи має таке уточнення сенс — це уже з якого ракурсу дивитись.
Якщо говорити про можливості протиракетної оборони України, то в нас нема комплексів для збиття в штатному порядку ані БРСД, ані МБР
Тому як тут термінами не жонглюй, для нашої країни стає життєво необхідним отримати хоча би мобільні протиракетні комплекси THAAD від США. Навіть попри те, що в самих американців є лише сім батарей такого комплексу, який на експорт поки не продавався.
За своїми характеристиками РС-26 «Рубіж» одночасно відноситься і до балістичних ракет середньої дальності, і до МБР також. За відомими характеристиками «Рубіж» має дальність до 6000 кілометрів, у той час як до БРСД відносять ракети з дальністю пуску до 5500 кілометрів. Тобто це нове російське «вундерваффе» якби «застрягло» між двома класами озброєння.
Водночас у цій історії називати РС-26 «Рубіж» балістичною ракетою середньої дальності є певний геополітичний сенс. Бо це вказівка, що цей вид озброєння націлений не тільки на США, але й на Європу також, що в свою чергу повертає до реалій «Холодної війни», коли весь європейський континент був під «прицілом» радянських ракет середньої дальності РСД-10 «Піонер», які були носіями ядерної зброї. Бо одна справа, коли уряд Німеччини не передає ракети Taurus, бо вважає пряму російську загрозу все ще дуже далекою.
А от інша справа — коли офіційний Берлін зіткнеться з реальністю, де російські БРСД під ядерну зброю загрожуватимуть всій Європі в режимі 24/7. І тут допоможе хіба що рішення нарешті дати ЗСУ свої далекобійні ракети
Кремлівський диктатор заявляв, що нове «вундерваффе» має назву «Орешник». Але схоже, що в даному випадку це просто спроба «переназвати» той самий «Рубіж» за прикладом того, як росіяни «Шахеди» називають «Геранями».
А щоб зрозуміти ймовірні темпи виробництва РС-26 «Рубіж» на потужностях російського ВПК і які там західні компоненти в обхід санкцій можуть використовуватись, треба дочекатись результатів експертизи від українських фахівців.
«Нептун» треба перетворити в «Томагавк»
Удар Росії ракетою РС-26 «Рубіж» по Дніпру 21 листопада 2024 року показав насправді не тільки слабкі місця системи безпеки Заходу, але й слабкі місця агресора також.
Базовий технічний момент — балістична ракета будь-якого типу летить лише по передбачуваній дугоподібній траєкторії, змінювати в польоті висоту та маршрут можуть лише крилаті ракети. Для виявлення пусків МБР країни НАТО мають загоризонтні РЛС, і судячи з усього, звідти попередження для наших військових про запуск «Рубежа» по Дніпру надійшло оперативно.
Що в свою чергу вказує на те, що про будь-який ракетний удар росіян ми можемо знати завчасно
Але збити цю РС-26 на підльоті до Дніпра було нічим, з чого випливає висновок, що протиракетна база НАТО в польському місті Редзіково перекриває лише незначну частину нашої території. Саме тому для посилення протиракетної оборони України так вкрай потрібен комплекс THAAD від США.
База протиракетної оборони ВПС США у Польщі. Фото: WOJCIECH STROZYK/REPORTER
Слабке місце Росії в цій історії проявилось ось в чому: існуюча система стримування передбачає, що Кремль та Білий Дім мають завчасно попереджати одне одного про будь-які заплановані пуски МБР, бо якщо відбудеться якийсь «позаплановий» пуск, це означатиме початок ядерної війни з усіма випливаючими.
Хоча РФ постійно погрожує ядерною зброєю, по факту сам агресор боїться перетворитись на «ядерний попіл» після удару Заходу
Власне, як і боїться прямого покарання за будь-які свої злочинні дії. Якщо Кремль аж так не приховує свій страх, значить ним треба скористатись, і це можна зробити ось у якому ключі.
У будь-яку гру можна грати вдвох, тому росіянам слід «нагадати», що часи «Холодної війни» — це і західні ракети, яким кілька хвилин польоту до кремлівських бункерів. Перший крок у цій грі Захід вже зробив, і вийшло вдало: за поки що неофіційними даними, Storm Shadow успішно знищили бункер з військовими РФ на території одного з об’єктів президента РФ на Курщині.
Наступний крок — це наземний «Томагавк», який націлений безпосередньо на Росію, щоб якщо реалії «Холодної війни», то за повною програмою
Так, урядовці США через ЗМІ уже натякнули, що пряма передача Tomahawk для України їм виглядає малореалістичною. Але ж тут є й більш практичний варіант, назвемо його умовно «тайванським»: на початку 2000-х років Тайвань отримав від США необхідні технології, створив свою далекобійну «томагавкоподібну» ракету, і це напряму стримує КНР від вторгнення.
Коли цивілізований світ дає пряму відповідь, зухвалість Кремля «випаровується». Тому Захід має дати нову допомогу України, аби удар по Дніпру 21 листопада 2024 року став й останнім в історії застосуванням міжконтинентальної балістичної ракети.
Перший навчальний день українських школярів — 2 вересня — розпочався під акомпанемент російських ракет. Замість солодкого сну у своїх ліжках діти були змушені тікати до бомбосховищ, де намагались бодай трішки ще поспати. Та ворог не припиняв атаки, випустивши лише по Києву понад десяток крилатих та близько десятка балістичних ракет. А вже за два дні сталась найтрагічніша подія Львова — під час атаки загинула ціла сім'я — мати та троє доньок. Та, попри це, Україна продовжує жити. Незламні українці демонструють свою міць та силу у танцях, на виставках, на подіумах. Бо російський ворог не здатен зробити одне — зламати дух українців.
Фото: Michal Cizek / AFP/ East News
7 вересня у Празі демонстранти влаштували протест, тримаючи у руках синьо-жовті парасольки. Учасники мітингу закликали надатиефективну протиповітряну оборону для України та надати їй можливість наносити удар у відповідь. Демонстранти створили «карту» України, використовуючи сині та жовті парасольки.
Фото: Anatolii STEPANOV / AFP/ East News
Студенти Міжнародної академії управління персоналом спостерігають, як рятувальники гасять пожежу в одному з корпусів університету після ракетного обстрілу Києва 2 вересня 2024 року. Ховаючись у бомбосховищі, студенти чули свист ракет та вибухи.
Фото: Diego Herrera Carcedo / Anadolu/ AFP/East News
Українські військові медики надають допомогу пораненому українському солдату на стабілізаційному пункті в районі Часів Яру, 6 вересня 2024 року.
Фото: Anatolija Stepanowa / AFP/East News
Звільнена з полону українська військовослужбовиця розмовляє по телефону зі своїми дітьми. 13 вересня Росія та Україна провели черговий обмін полоненими. Додому повернулися 49 українців та українок — 23 жінки та 26 чоловіків. Вперше за довгий час вдалося повернути в Україну «азовців». В організації обміну допомагали Об’єднані Арабські Емірати.
Фото: Yuriy Dyachyshyn / AFP/East News
Українські школярі співають національний гімн під час церемонії початку нового навчального року у Львові, 2 вересня 2024 року.
Фото: Yuriy Dyachyshyn / AFP/East News
4 вересня стало найтрагічнішим для Львова за всю війну. Під час атаки загинула мати та три її доньки. У живих залишився лише батько. Все місто прийшло на похорон загиблих. 4 вересня Росія атакувала Львів двома крилатими ракетами, двома «Кинджалами», трьома «Шахедами». Внаслідок цього обстрілу у Львові загинули семеро людей, 66 зазнали травм. Також пошкоджені 188 будівель, зокрема, 19 пам’яток архітектури.
Фото: Siergiej SUPINSKY / AFP/East News
Пара розглядає плакати із зображенням загиблих українських бійців бригади «Азов» на виставці під відкритим небом у Києві, 23 вересня 2024 року.
Фото: Joe Giddens / PA Images / Forum
Фрея Браун, кінолог британської армії, зі своїм службовим собакою Заком під час тренування з українськими військовослужбовцями в казармі у Східному Мідленді, Великобританія, 10 вересня 2024 року.
Фото: матеріали для преси
Презентація колекції Вероніки Данілової в рамках Ukrainian Fashion Week, 1 вересня 2024 року. Свою колекцію під назвою «Сад хмар» дизайнера присвятила своїй батьківщині, натхненна спогадами про український сад й цвітіння яблунь.
Виникне чимало проблем, і політики це знають, тому не прагнуть повного розвалу, в тому числі через озброєння України та надпотужний санкційний тиск. Росія була, є і буде терористичною країною — це треба враховувати за будь-яких сценаріїв чи бажань. І для мінімізації її впливу та деструктивних дій потрібні ґрунтовні плани, масштабні коаліції та час (так, якого немає). Цією статтею наш партнер «Заборона» спробує пояснити ризики та наслідки дефедералізації.
Розпад РФ: за яких обставин це може відбутися
Війна Росії з Україною і безпрецедентні санкції заходу чинять тиск на російську реальність. На Заході сподіваються, що диктатура впаде, а на її місце прийдуть демократичні сили — на транзит влади без стресів як для самої Росії, так і для світу. Тобто, щоб не було таких наслідків як розпад, повний занепад, а була Росія, з якою можна буде домовлятися і співпрацювати.
«Але ми бачимо, що в Росії може так не бути. Наприклад, повстання Пригожина, який керував “Групою Вагнера”, показало, що кардинальні зміни можуть статися будь-коли, і навіть сам режим не може гарантувати собі довгого існування», — зазначає кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський.
Він припускає, що в результаті одні еліти можуть замінити інші — з такою ж парадигмою або трохи іншими поглядами: наприклад, забажають припинити активні бойові дії, домовитися із Заходом, шукати якихось компромісів. Але, на його думку, треба усвідомити, що в цілому вертикаль може зберегтися і навіть посилитися.
«На зміну Путіну не прийде Томас Джефферсон, — вважає старший науковий співробітник Центру Європи та Євразії Люк Коффі. — Одразу після режиму президента Путіна той, хто його замінить, буде таким же націоналістичним і авторитарним. Західним політикам слід припинити сподіватися на поміркованого російського лідера, який хоче миру зі своїми сусідами та реформ вдома».
Розпад Росії був би можливим за дуже серйозних санкцій або за причин, що підривали б її зсередини — й тоді б сталася розконцентрація влади та всієї державної вертикалі. Тоді кожен із суб’єктів Російської Федерації міг би мати окремий розвиток.
«Більш вірогідно це після поразки РФ у війні [в Україні]. Тоді дійсно Путіну було б важко пояснити і втрати людей на фронті, і економічні фактори, — міркує Станіслав Желіховський. — І ці б фактори зійшлися в одній точці й була б загроза як із середини, так і на рівні народностей, які там проживають. Тоді можна було б говорити про розпад Росії».
<frame>Московія стала Росією наприкінці XVII століття після того, як заволоділа територіями на лівому березі Дніпра. Далі було знищення Запорізької Січі з каральними операціями. 22 жовтня 1721 року Пьотр I проголосив Московське царство «Российской империей», а москвинів — «россиянами».<frame>
Карта України французького інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана 1680 року. Джерело: Українська правда
Заступник директора українського Національного інституту стратегічних досліджень Ярослав Жаліло пропонує розглядати поміркований сценарій, який виглядає як криза і руйнування центральної влади Росії, але водночас існування суб’єктів, які можуть організовувати діяльність на цих територіях.
«Річ у тім, що якщо йдеться про щось руйнівне і початок повного хаосу, то для глобальної політики і економіки це буде шоком. І можливе виникнення дуже потужних ризиків, пов’язаних із біженцями, безпекою кордонів сусідніх країн, гуманітарними проблемами. Глобальна спільнота буде намагатися уникнути цього варіанту», — припускає економіст.
Відділення природним шляхом
Російська Федерація є найбільшою за площею країною світу, проте, 60% поверхні вкриває вічна мерзлота. Тобто населення розподілено нерівномірно. Офіційні дані про кількість жителів датовані 2015 роком (142 млн), реальні дані станом на зараз невідомі.
Нині РФ складається з 83 суб’єктів, в багатьох живуть громадяни зі спільною культурою, історією та мовою, що відрізняються від слов’янського населення Росії.
19 з цих суб’єктів з них є республіками. На відміну від країв і областей, вони є формою державності того або іншого народу (народів) у складі Росії й приймають власні конституції, мають право визначати свої державні мови.
На які частини розпадеться Російська Федерація, ніхто достеменно не знає, підкреслює аналітик українського Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Майоров. Найперші кандидати на вихід — національні республіки, ті ж Чечня або Бурятія.
«Національні республіки можуть стати новими державами зі своїми титульними етносами. Очевидно, що державотворчий потенціал цих республік неоднаковий: десь мала територія, десь незручне географічне розташування, десь занадто велика частина “нетитульного” етносу в населені — насамперед, росіян. Хто зможе дати цьому раду, той має шанси на незалежність», — вважає експерт.
<frame>Є нюанс: території національних республік та чисельність їх населення складає лише порівняно невелику частку теперішньої Російської Федерації. Їх відділення, на думку Майорова, не буде виглядати як повний розпад, на зразок СРСР або Австро-Угорщини.<frame>
«Але не варто скидати з рахунків і регіоналізм — території, де формально російська етнічна більшість, але в силу історичних, географічних, культурних особливостей є великий потяг до суверенітету, — зазначає аналітик. — Це та ж Сибір, Урал, Калінінградська область (колишня Східна Пруссія). Вони теж за певних умов можуть стати окремими державами, і це вже підвищує шанси отримати результат, який ми могли б назвати розпадом».
Зазначимо, що західні експерти з обережністю ставляться до коментування подій, які не мають наукового підґрунтя або ще не відбулися. Тому у відкритих джерелах є лише кілька припущень щодо ймовірних окремих держав, що можуть сформуватися в результаті розпаду РФ. Втім, базуючись на етнічних та історичних даних, а також думках опитаних експертів, дозволимо собі візуалізувати уявну мапу відділення деяких суб’єктів.
Інфографіка: Заборона
Найбільш гарячою точкою, на думку Станіслава Желіховського, може бути Північний Кавказ, бо там живе чимало народів.
«Були спроби народу Ічкерії вирватися з Російської Федерації. З поваленням режиму Путіна повалиться і місцевий режим Кадирова, почнуться рухи до незалежності. Важко сказати, чи зможуть її вибороти ці невеликі народи, хоча вони найбільше зберегли свої національні риси з усіх народів Росії: мову, релігію, традиції. Це усе лягло б в основу державності», — аргументує експерт-міжнародник.
На його думку, наступним після Ічкерії може стати Татарстан в якого є ресурси (нафта) та досить велика територія. Державною мовою республіки є татарська, друга за розповсюдженням у РФ (офіційно 5 млн користувачів). Вона належить до тюрських мов, до яких також входять турецька, кримськотатарська, казахська, азербайджанська, узбецька, тувинська, туркменська.
У вересні 2024 року учасники Організації тюркських держав домовилися перейти на 34-літерний спільний латинковий алфавіт. За основу взяли турецький, до якого додали характерні для інших мов літери. Поки до уніфікації долучилися Азербайджан, Киргизія, Казахстан, Узбекистан та Туреччина, власне, ініціаторка зближення тюркських держав. В Татарстані цю новину сприйняли із заздрістю, а місцевий сходознавець Азат Ахунов назвав питання історичною травмою: ще в 1990-ті національні рухи добилися переходу на латинку, але федеральна влада через Конституційний суд заборонила це робити.
«Останні десятиріччя в Татарстані була дуже поширена русифікація, багато людей не знають татарської — і це проблема. Те саме стосується республіки Саха та інших — є колосальні за площею території, але невідомо, чи зможуть вони самостійно сформувати державу», — вказує на підстави сумніватися Желіховський.
Наслідки та ризики
Глобальна спільнота намагатиметься уникнути варіанту хаотичного розпаду РФ, адже для світової економіки та політики це стане вибуховим шоком.
Заступник директора українського Національного інституту стратегічних досліджень, економіст Ярослав Жаліло пропонує розглядати поміркований сценарій. Тобто виникнення кризи і руйнування центральної влади Росії, але водночас існування суб’єктів, які можуть організовувати діяльність на цих територіях.
«Розпад повинен генерувати мінімум ризиків глобального характеру. Перш за все, з використання ядерної зброї. Він не матиме прямого економічного впливу. Але може мати негативний вплив із точки зору занепокоєння, погіршення споживчих та інвестиційних настроїв, різку активізацію витрат на оборону у сусідніх із Росією країнах і тих, що належать до блоку НАТО», — каже експерт.
Продовольча безпека
Другий момент — економічний. Росія є постачальником природного газу і нафти на ринки енергоресурсів, і навіть країни ЄС продовжують імпортувати газ. «Якщо деструктивні процеси призведуть до того, що це постачання припиниться, шукатимуть альтернативні варіанти постачання, — пояснює Жаліло. — Те, що знизилася залежність Європи від російського газу, означає, що ці ризики будуть все меншими».
Росія суттєво присутня на глобальному ринку продовольства, залучається на нього попри санкції. Це і про постачання зерна в Африку, Азію та на Близький Схід.
Цікаво, що тільки шість економічних регіонів постачають майже всю російську пшеницю, причому половина з них є наближеними до зони, де армія РФ проводить жорсткі бойові дії. Північний Кавказ, Чорнозем’я, Поволжя, Урал і Західний Сибір є регіонами з надлишком пшениці, тоді як Центральний регіон з Москвою мають дефіцит.
«Можуть утворитися суттєві ризики щодо постачання продовольства. Тому потрібно буде шукати альтернативних постачальників. Україна може взяти на себе таку роль», — вважає Ярослав Жаліло.
Політика та біженці
Експерт з протидії російській дезінформації у Польщі (Варшава), сценарист Домінік Гоншьоровскі з великою обережністю ставить до питання розвалу. Він каже, що можна лише здогадуватися, що це може бути можливістю для інших держав втрутитися в європейську чи світову політику.
«Можливо, Китай чи Іран спробують скористатися ситуацією, і це призведе до конфронтації зі Сполученими Штатами або Європою. Також є питання, як ставитимуться до біженців із країн Російської Федерації, — зазначає він. — Після війни в Україні Польща дуже неохоче прийматиме корінних етнічних росіян, навіть у разі гуманітарної катастрофи. Ситуацію можна порівняти лише з тим, що було в Іраку та Сирії. Сполучені Штати боялися того, що станеться після падіння режиму Саддама Хусейна».
А от автор ініціативи будівництва «Музею перемоги над деспотизмом» у Польщі (Варшава) Михайло Стрельников вважає, що не варто очікувати завеликої еміграційної хвилі. Адже 90% росіян малоактивні.
«Розпад Росії не буде настільки позначений міграцією, як розпад СРСР, коли із появою самодостатніх республік відбувалася міграція до Європи, США. Декілька мільйонів тих, хто хотів виїхати з Росії, уже виїхали, — перед початком війни, з початком повномасштабного вторгнення, з мобілізацією. Це не викликало ніякого хаосу в Європі», — зазначає експерт.
Говорячи про можливі системи управління після нових утворень, все ж наводить приклад СРСР, американський політолог Януш Буґайський, автор книги «Неспроможна держава. Інструкція з розшматування Росії». «[після розпаду Союзу] країни Балтії побудували демократію, Білорусь, Казахстан і Узбекистан побудували авторитарні країни, а Україні знадобився певний час, щоб прийти до демократії. І з Росії так само виникнуть різноманітні держави з різними системами», — вважає він.
Ядерна зброя: небезпека не зникне
Припинення державності створює вакуум влади, який хтось може захотіти заповнити. Найчастіше — сусідні держави. «Як показала війна в Сирії, таких сил може бути багато, і ситуація нестабільності триватиме нескінченно довго. У випадку з Росією також потрібно пам’ятати про її ядерний арсенал», — попереджає Домінік Гоншьоровскі.
Ядерна проблема є великим ризиком. Але, можливо, не буде такою серйозною, як у випадку з Радянським Союзом. На той час майже 7000 одиниць зброї було розміщено за межами Росії. У 1970-х роках Радянський Союз описували як «Верхню Вольту з ракетами», у 2010-х Росію — «заправка з ядерною зброєю». Чи стане це Сомалі з ядерною зброєю? «Сьогодні, за винятком військово-морських баз, ядерні сили країни здебільшого розташовані в центрі Федерації, на півдні та вздовж основних шляхів сполучення, — зазначає старший науковий співробітник Institute Montaigne Бруно Тертрайс. — Останні добре контролюються центральним урядом. Хоча іноді занадто близько до кордонів, щоб не викликати серйозних занепокоєнь щодо їхньої долі у разі серйозних порушень».
<frame>Сучасна Росія регулярно погрожує ядеркою — з офіційних даних, в них 4380 боєголовок, з них розгорнуто 1710. І є побоювання, що ця зброя може потрапити до інших країн або до тих, які виникнуть на її території.<frame>
Інфографіка: Артем Марков \ Заборона
«Невідомо, які режими будуть в цих республіках, чи не будуть вони воювати між собою? Можливо, буде створена міжнародна контрольна місія, і такі організації як ООН, МАГАТЕ із великими державами будуть залучені до контролю за ядерним арсеналом», — припускає експерт-міжнародник Станіслав Желіховський.
Також питання: чи можна буде із цими країнами підписати договори про відмову від ядерної зброї або про її нерозповсюдження. Удруге це може не пройти. У 1994 році були підписані меморандуми із Україною, Білорусією і Казахстаном, коли ці країни відмовилися від ядерного арсеналу нібито з гарантіями безпеки. «І всі знають, до чого це призвело», — підкреслює експерт.
Михайло Стрельников нагадує, що до 2014 року обслуговування російського ядерного арсеналу проводили працівники Південного машинобудівного заводу з українського Дніпра. «Останні десять років ми не знаємо, хто і як обслуговував ці ракети й запаси; професійно чи ні? Ми бачимо, у якому плачевному стані знаходиться російська інфраструктура — дамби, каналізації, десь затопило, десь рвонуло. Вони не можуть справитися із цим, то що вже казати про обслуговування ракет, — нагалошує він. — Коли Путін погрожує натиснути ядерну кнопку при перетині ‘червоних ліній’, ніхто насправді не знає, скільки ракет полетить, а скільки вибухне у сховищах».
Самостійні постросійські республіки чи в складі інших держав
Нові постросійські держави можуть об’єднуватися між собою, або вступати у федеративні та конфедеративні зв’язки. Але приєднання територій Російської Федерації до теперішніх сусідів є менш вірогідним сценарієм, вважає аналітик Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Майоров. Адже міжнародне право більш поблажливо ставиться до сепаратизму, ніж до анексій. Утім, цю червону лінію Росія порушила першою. «Тому за певних обставин, прирощення території того ж Китаю, Японії, чи навіть України за рахунок Російської Федерації повністю виключати не можна», — каже він.
Так, Японія може претендувати на Курильські острови та Сахалін, а Пекін накласти оком на Урал, бо зацікавлений у додаткових площах для розселення та в шляху до Арктики.
<frame>Опитані Забороною експерти погоджуються, що Росія може стати полем конкуренції між різними державами Заходу, Китаєм, Туреччиною — за нафту, газ, інші природні ресурси та вплив на країни Центральної Азії, які залежать від низки постачань з РФ.<frame>
Заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень Ярослав Жаліло закликає не припускати, що на місці Росії нічого не буде. Щось на тій території таки відбуватиметься, і це щось буде об’єктом інтересу глобального капіталу. «Китай на сьогодні уже приймає лідерську роль у цих стосунках. Тобто, уже він визначає, що йому конкретно потрібно, — акцентує економіст. — І якщо Росія вийде із постачальників до країн Центральної Азії, він її замінить. Експансія китайського капіталу в Росії відбувається досить давно, а зараз вона розширюється. Це може стати організуючим чинником, спроможним зберегти контроль над відчутною частиною російських ресурсів навіть у разі кризи центральної влади РФ».
Не розпад: Росія після поразки у війні
Якщо проводити аналогію із Другою світовою війною, і агресори, і переможці були залучені до Плану Маршалла. Завдяки йому в Європі було вибудувано цілісну систему, яка стала основою миру на континенті упродовж майже 80 років.
Був і інший план щодо Німеччини, нагадує Ярослав Жаліло, — так званий «План Моргентау». Він передбачав зруйнування економічного потенціалу країни, не дозволяв розвиток промисловості. Це призвело б до негативних наслідків і було б калькою із Першої світової війни — Німеччина, яка зазнала поразки, через 10-15 років уже сформувала майбутній нацистський режим і широке підґрунтя для розвитку соціал-націоналізму в масштабах майже усього населення.
«Щоб цього не відбулося із РФ, потрібна буде політика, яка б будувала нову економіку, основу для нового суспільства в рамках глобального світового порядку на цій території. Йдеться про десятки мільйонів населення, потенційні проблеми, необхідність забезпечити розвиток цій території, — пояснює економіст. — Зрозуміло, що тут мають бути побудовані певні програми і стратегії на зразок того ж Плану Маршалла, які б перезавантажили економіку. Реалізація програм могла б стати потужним поштовхом для глобальної економіки, створити для неї новий простір і нову сторінку для її розвитку. У цьому перезавантаженні Україна могла б відіграти активну роль».
Не варто сподіватися, що після капітуляції та роззброєння росіяни раптово прозріють й погодяться, що були не праві. Навпаки, образа за приниження «народу-переможця» вкоріниться й вони будуть шукати помсти. Тому на майбутнє військовим альянсам знадобляться заходи, які б тримали жителів РФ якомога далі від думки напасти на сусідів. Вкрай важлива й заміна пропаганди на ідеологічну роботу з визнанням історичної правди: про війну в Україні та Грузії, про Другу світову війну, депортації, голодомори, геноциди. Можливо, тоді наступні покоління більше піклуватимуться про мир у всьому світі.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.