Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Мене поставили спиною до Микити. Військовий перезарядив автомат і сказав, що зараз його застрелить»
Півтора роки ніхто не бачив і нічого не чув про Микиту Бузінова з Чернігівщини. Sestry продовжують цикл історій про цивільних полонених — «Шлях з полону». Історію Микити розповідає його близька людина Катерина Огієвська
Микита Бузінов перебуває у полоні РФ. Фото: приватний архів
No items found.
«Мужайтесь!» — сказала голова селища і поплескала матір хлопця по плечу
Ми прокинулись від дзвінка рідних. Вони повідомили, що навколо Чернігова вибухи, бомблять аеродроми. Поїхали зняли готівку, заправили машину і під вечір 24 лютого вирушили до Михайло-Коцюбинського, селище під Черніговом. Думали, що там нам буде безпечно. У перші дні так і було.
Потім дорогою поїхали колони ворожої військової техніки. Бачили понад сотню танків та артилерійських установок. Спочатку російські військові майже не зупинялись у селі і не чіпали селян. Але вже потім почали грабувати магазини, їхня авіація розбомбила місцеву школу.
З 3 на 4 четверте березня наші хлопці розбили частину окупантів за селищем. Ті російські військові, що залишилися живі, повернулися до Коцюбинського й залишились на ніч у ветеринарній клініці. Наступного дня вони почали терор українського населення.
Зранку росіяни переганяли техніку і контролювали, щоб на дорозі не було місцевих. Підійшли до нашого подвір’я, перевірили у всіх документи й телефони, запитували, що ми тут робимо. Ми сказали, що приїхали сюди, аби врятуватися.
Почався обстріл. Ми побігли в укриття у погріб. За нами пішло десь п'ять російських солдатів. Їхній командир зібрав наші телефони, перевірив їх, після чого наказав Микиті, мамі і старшому брату йти за ним для уточнення деяких питань. Я чекала на них, але вони не повернулись. А поки чекала, почула розмову російських військових про те, що в Сирії було не настільки страшно, як тут.
Через якийсь час спустився один з солдатів, тикнув на мене пальцем, спитав, чи я Микитина дівчина, наказав йти з ним. Він йшов позаду мене зі взведеним автоматом. Коли помітив, що я обходжу бите скло на підлозі, пригрозив вистрілити, якщо не буду йти рівно.
За хвилину я побачила Микиту, який стояв на колінах. Мене поставили навколішки поряд з ним і почали допит. Сказали, що прочитали в інтернеті, що про них пишуть як про ґвалтівників і вбивць, вимагав, щоб я прямо сказала хороші вони чи ні. Я спробувала ухилитись від відповіді і сказала, що нічого не знаю. Тоді мене поставили спиною до Микити. Військовий перезарядив автомат і повідомив, що зараз його застрелить. Потім мене відвели подалі, щоб я не заляпалась кров'ю.
Я запитала потім, навіщо вони це роблять? Такі виховні методи, відповів військовий. Мовляв, саме так Микита їм усе розповів. Про що йшлось, я не знаю.
Згодом нас усіх відпустили — мене, маму Микити, старшого брата й дядька, в якого ми тоді мешкали. Але не Микиту. Нам повідомили, що йому загрожує в кращому випадку 15 років ув’язнення, і відбувати покарання він буде в Україні.
Ми чули, що багатьох місцевих забирали, дуже били, але врешті відпускали. І ми сподівались, що Микиту теж відпустять. Але його не повертали. За день мама Микити пішла до офіцерів дізнатись, що з її сином.
Зустріла голову селища, та саме йшла на зустріч з окупантами і пообіцяла дізнатись, що з Микитою. Через кілька годин вони знову зустрілись, сільська очільниця поплескала маму по плечу, сказала «мужайтесь» і пішла геть. Що це означало, ми не зрозуміли. А тому продовжували шукати і розпитувати. Дядько працював на фермі в селі, росіяни часто приходили по воду і молоко. Від них дізнались, що підрозділ, який забрав Микиту, виїхав, і, напевно, його забрали з собою. В якому напрямку — невідомо.
19 березня, коли на виїзді в бік Славутича не було російських військових, ми з мамою Микити покинули селище.
Відправляли листи в усі колонії й ізолятори, і один з них система врешті прийняла
Вже після деокупації на одній з позицій російських солдат у лісі знайшли тіло чоловіка. Його затримали разом з Микитою. І також не відпустили, кудись вивезли. Від його дружини Наталі я дізналася висновки судово-медичної експертизи: його вбили пострілом в голову. Усі пальці на його зв’язаних руках були поламані. Руки були вкриті мозолями — найімовірніше, змушували копати окопи.
Ми продовжували шукати Микиту разом зі спецслужбами і українськими військовими. Але його тіла не знайшли і у нас з’явилася надія, що його вивезли на територію Росії. Але вже півтора роки — відтоді і до сьогодні — ніхто його не бачив і нічого про нього не чув. Російська сторона і МКЧХ теж нічого не кажуть про Микиту.
Ми спробували шукати через російські системи відправлення листів у колонії. Якщо система пропускає лист, то з великою ймовірністю той, кого ми розшукуємо, перебуває в тій колонії чи СІЗО, де прийняли лист. Ми почали відправляти листи всюди, і один з них пройшов до Бєлгородського СІЗО №3. Знайшли місцевого адвоката, попросили поїхати туди, однак його навіть не пустили до слідчого ізолятора.
Коли ми зрозуміли, що самостійно розшукати Микиту не в змозі, то вирішили об’єднатися в громадську організацію разом з іншими українцями, чиї рідні зникли безвісти.
Навесні 2022 року усі шукали рідних через спеціальні групи на фейсбуці, писали до поліції, СБУ, Червоного Хреста. Саме тоді я знайшла на фейсбуці Каріну Дячук, одну з засновниць ГО «Цивільні в полоні». Спочатку просто спілкувались і ділились інформацією, а пізніше створили громадське об’єднання та почали комунікувати з омбудсменом і представниками Червоного Хреста. Останні розповіли, що коли відвідують тюрми, російська сторона дозволяє заходити лише до вибіркових колоній чи камер. Але якщо вони бачать в камерах разом із військовими цивільних, то фіксують це, записують дані й передають інформацію рідним.
Що робитимемо тепер? Батьки Микити здали кров, на даний момент збігів ДНК не знайдено. Знаю, що є випадки повернення з неволі закатованих тіл. Отож, отримати офіційне підтвердження, що твій близький в російському полоні, — це ще не гарантія того, що людина повернеться додому жива. Людей там знищують не тільки фізично, а й морально. Наприклад, роблять імітації обміну — привозять начебто на обмін, а потім кажуть: «Від вас відмовились», і ці знущання страшенно деморалізують.
Півтора року ми не маємо про нього інформації. Хочеться вірити в краще, але розумію, що мушу бути готовою до всього. Розумію, що навіть якщо він повернеться, то буде іншим після пережитого. Але єдине моє бажання, аби він повернувся живим. І тільки про це я молю Бога.
В Україні нема єдиного органу, який займався би пошуком цивільних бранців Кремля
— Викрадення цивільних українців на окупованих територіях і вивезення їх в невідомому напрямку — дуже серйозна проблема для України, — коментує Тетяна Катриченко, координаторка Медійної ініціативи за права людини. — В інших військовий конфліктах у світі не було стільки затриманих цивільних, і тому цю інформацію треба максимально голосно доносити до європейців і американців. Адже коли проблема не озвучена, її легше ігнорувати.
Фактично в Україні немає єдиного відповідального органа або єдиної представницької особи, які б могли займатись обліком, пошуком і домовленостями про звільнення цивільних заручників. Тому кожна існуюча структура не розслідує, а просто збирає запити громадян про зниклих. Єдиної бази цих людей немає. Відповідно, назвати точні цифри неможливо.
Полоненими військовими у нас займається координаційний штаб при ГУР, вони збирають інформацію і займаються перемовинами про обмін. У нас є національне інформаційне бюро, яке працює як база даних, вони збирають інформацію і про військових і про цивільних затриманих громадян в рамках конфлікту, у нас є уповноважений з прав людини, який теж говорить про цивільних, але не має мандату на перемовини на цю тему.
Ми започаткували ініціативу: на нашій сторінці ми розмістили заклик звільнити цивільних заручників сімома мовами. Ідея в тому, щоб люди в різних країнах могли прочитати короткі історії цивільних полонених. Художниця малює портрети цих заручників, щоб можна було писати листи в локальні амбасади Росії з вимогою звільнити цих людей.
Українська теле- та радіожурналістка, редакторка. Працювала на кількох центральних українських радіостанціях та телеканалах. Була головною редакторкою інтернет-видання в Україні, авторкою подкасту для українців у Польщі.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ганна Яровенко — українська журналістка та кінорежисерка. Від початку повномасштабної війни разом з матір'ю і дітьми знайшли прихисток у польському містечку Млава. Попри все, Ганна і там намагається реалізувати свої кінопроєкти. Наразі працює над документальним фільмом «Голос мами» — про досвід неймовірної дружби польської і української мам на тлі війни і психологічних криз їхніх родин.
Прокинулася у Києві — заснула у Варшаві
Повномасштабну війну я зустріла у Києві. Причому жодних тривожних валіз ми не збирали. Лише підготували документи. О 5-й ранку я прокинулася від виття машин. Мої вікна виходять на Батиєву гору. Там було багато вороння, яке кричало немов у середньовіччі. Я одразу зрозуміла — щось відбувається. Включивши телевізор все стало ясно. З екрану виступав Путін і виголошував про початок так званої спецоперації. Подзвонив кум, який розповів про падіння ракети біля його дому. Після цього я зібрала дітей, маму та документи і ми поїхали у село біля Ірпеня до батька.
Ще у 90-х роках, коли я робила програму про війну у Боснії і Герцеговині, запам’ятала один з ключових моментів — коли починаються бойові дії, треба виїжджати у село. Нібито там більше шансів вижити
Є дрова, вода з колодязя, город. Щоправда, один з постулатів звучав так — якщо у вас є діти, то ви — мертвець, бо вони в усьому вас сповільнюватимуть. Майже одразу по приїзду ми почули як йшов бій і працювала артилерія у Гостомелі — неподалік від нас. Над хатою літали винищувачі.
Розуміла, що залишатися там не можна. Тієї ночі ми спали одягнені, але заснути я не могла. Три доби не спала від моменту початку великої війни. О першій ночі почула потужний вибух. Закричала: «Вставайте! У вас є 10 хвилин, аби зібратися. Ми їдемо звідси». Дорогою у бік Києва, Варшавською трасою, їхали великі колони техніки. Спочатку подумала, що це наші, українські танки, але то були ворожі. Вже згодом дізналася, що о 6-й ранку, у Бучі, вони розстрілювали цивільні автівки. Якихось три години врятували нам життя. Мама поїхала зі мною, а батько лишився. На ранок він потрапив в окупацію.
Просто доля
У довжелезній черзі на українсько-польському кордоні ми простояли 25 годин. Я згадала про журналістку, яка колись брала у мене інтерв’ю під час показу мого фільму «Вільні люди» у Любліні на Ягелонському фестивалі. Написала їй: «Мар'яно, дуже перепрошую, але наразі разом з мамою і двома дітьми стоїмо на кордоні. Що б ви порадили мені робити у цій ситуації?». І вона через соцмережі майже одразу знайшла польську родину, котра зголосилася нас прийняти у себе вдома.
Адаптація у чужій країні видалася не простою. По-перше, ти нічого не знаєш. Таке враження, що тебе, як котеня, кинули у воду. Ти одразу спускаєшся на рівень п'ятирічної дитини
Однак найбільшим моїм здивуванням було те, до якої польської родини ми потрапили. Це були Кая і Януш Прусіновські. Коли вони показували нам свій дім, на стіні я побачила диск, який називався «Серце». І саме його я привезла зі Львова у 15-му році. Ми заслуховували цей диск з колишнім чоловіком буквально до дір. І, уявіть, минає 5 років, і я зустрічаюся з автором тих творів вживу. Я все своє життя займалася етнографією, робила фільми про етно-музикантів — і ось зараз за таких обставин потрапляю саме до цієї родини, найвідоміших етно-музикантів Польші.
У поляків є дуже гарне слово «los». Відповідник нашому — доля, те що невідворотнє. І оце був той «los», який стався у нашому житті. Вже наступного дня після приїзду ми разом з Каєю пішли до місцевої школи. Оресту на той момент було 13, а Мальві — 5. Сина одразу прийняли у 7-ий клас, а доньку — до дитячого садочку. У будинку Прусіновських ми прожили впродовж трьох місяців. І саме там народилася ідея зробити черговий документальний фільм. Цього разу автобіографічний. До реалізації задуму підштовхнула сестра Лариса. Вона ж допомогла і фінансами.
«Голос мами»
Відзнятий фільм — історія від мого імені про життя у польській сім'ї. Це про жіночу силу, взаємодопомогу. Про те, як донька Мальва сумує за своїм батьком, як син Орест змушений дорослішати. У фільмі — декілька ліній. Є про жіночу силу, взаємовідносини батька з донькою, сум за одне одним і неможливість зустрітися. Є також сцени з моїми батьками. Насправді маю багато матеріалу, який пішов наразі у кошик. З відзнятих сцен можна робити серіал з 4-х частин. Кожна сцена щось промовляє глядачеві.
Найфілософська, коли ми сидимо з Каєю біля озера рано вранці. Після операції на горлі мій голос став грубуватим, ніби я все життя палю. Хотілося біля озера поговорити саме про голос. Чи можна якось його відродити? Кая давала мені поради. Робила зі мною голосову гімнастику, ми співали. Це був дивний стан. Галявина, озеро залите сонцем і ми, тримаючись за руки, співаємо пісню про сонце. Режисури не було, ми не домовлялися ні про що. А потім Кая насвистіла якусь пісеньку і каже: «Ти чуєш, як кумкають жаби?». Кажу: «Так. Все живе має свій голос, але я відчуваю себе напівживою». Саме з цієї сцени я взяла назву фільму «Голос мами». Також цікавою є сцена з лялькою-мотанкою. Я навчала Каю, як її робити. Під час процесу ми говорили про життя, дітей, хто як виходив заміж і плавно перейшли на тему війни і постаті Путіна. Я кажу: «Давай зробимо ляльку-мотанку Путіна, заговоримо і спалимо». Це був своєрідний наш протест. Я замовляла ляльку, щоб вона забрала з собою Путіна. Це все було спонтанно. Із жодними відьмами чи ворожками я не консультувалася. Все йшло імпульсивно, але від щирого серця. Найважче, мабуть, було дивитися на себе з екрану.
Це чисто психологічний момент, бо ти не бачиш себе об'єктивно, помічаєш лише всі свої недоліки. З цим довелось поборотися. Знаєте, двічі я мала онкологію. До хвороби була зовсім іншою жінкою. Захворювання дуже сильно погіршило фізичний стан
Загалом концепція фільму була показати вдячність Польщі за те, що вона прийняла мою сім'ю і чотири мільйони інших як братів і сестер.
Цей фільм не про те, які ми бідні і нещасні. Він досліджує жіночу дружбу, базові людські цінності. Сам фільм ми почали знімати у квітні 22-го року. Останній знімальний день був 2-го січня 24-го року, коли у Києві розбомбили сусідній із нашим будинок. Тоді вибуховою хвилею вибило всі вікна й двері у моїй та батьківській квартирах. На жаль, я не знаю, що буде завтра. Тому фільм закінчую саме цією сценою і тим, що війна триває.
Найцінніше — свобода
Та не лише одним кіно я живу сьогодні. Наразі у містечку Млава, де продовжуємо проживати, завдяки Фундації Святого Миколая організували світлицю, де займаємося із українськими дітьми. На жаль, дуже багато з них досі російськомовні і саме на моїх заняттях вони чують українську. А ще — діляться проблемами. Серед іншого я організувала історичний напрямок у світлиці. Час від часу проводжу екскурсії по музеях, аби діти вивчали історію країни. Бо для мене було відкриттям, що вони не знали що таке Річ Посполита, особливо старша група. За однією із їхніх версій це був вид сосисок. За іншою — назва ліків. Окрім того, є заняття з хендмейду. Ми ліпимо, малюємо, шиємо. Нас у світлиці наразі лишилося троє — я, українка, яка викладає англійську, і психологиня. Вона допомагає дітям після 8-го класу пройти тестування і визначитися з професією у майбутньому.
До України, звісно, хочемо повернутися, але лише коли закінчиться війна
Окрім всього іншого, я ж маю проблеми зі здоров’ям. Є залежною від ліків на все життя. Боюся, що в Україні необхідних медикаментів може не бути. Зараз я під наглядом у варшавській онколікарні. Час від часу проходжу обстеження. Знаєте, перші пів року, перебуваючи у Польщі, я не переживала жодних емоцій. Я не могла ані плакати, ані сміятися. Я була немов мій улюблений герой із фільму про Джека Горобця. Не знаю, чому, але часом почуваюсь саме ним. Адже він із кожної важкої ситуації завжди знаходив вихід.
Так і я. Іноді задумуюся над тим, якою буде післявоєнна Україна? Мені хотілося щоб наші сусіди стали окремими князівствами. Щоб Росія розпалася. Хочу, аби Україна стала членом НАТО і Євросоюзу і щоб всі перестали брехати. Не знаю, наскільки це реально. Я сильно злюся, що ця війна і росіяни забрали можливість спілкування з батьком, а внуків із дідом. Це ті миті, яких вже не буде. Мене бісить, що руйнуються вікна моєї квартири, знищуються міста, села, гинуть люди. Страшно в якому світі живуть наші діти. Мене завжди дід, який пройшов концтабір, вчив, шо найцінніше у житті — свобода. Мрію і вірю, що вона в українського народу буде завжди.
Поки одні втомлюються від війни, берлінський стиліст Франк Петер Вільде щодня невтомно робить здавалося б невеликий крок — фотографується у новому образі на підтримку України. Але впертість, з якою він це робить, стиль і актуальність образів знов і знов привертають увагу тисяч людей у світі, не дають забути про українське горе і викликають бажання приєднатися до боротьби, яка може бути красивою. Що пов’язує Вільде з Україною? Чому він плаче, коли подорожує українськими потягами? Чи дратуються сусіди дизайнера, коли він займає ліфт через зйомки? Про все це — для Sestry.
«Кирилиця — це дуже складно. Але я вивчу українську»
Ксенія Мінчук: На питання «Чому ви підтримуєте Україну?» ви відповідаєте «А як я можу її не підтримувати?» Здається, до України у вас особлива любов…
Франк Вільде: До війни я не мав особливого зв'язку з українцями. Колись у 2004 році був два дні в Україні. Але Київ тоді був зовсім іншим. Пам'ятаю, на столі стояла пляшка води. Я взяв склянку, щоб випити цієї води, але це виявилась… горілка. І це було опівдні! Тоді це справило на мене неабияке враження. А наступного разу у Києві я вже був після вторгнення. І тоді я зустрів там зовсім інше суспільство.
Моя підтримка України почалася природно. Це ви можете побачити по моєму інстаграму. Перша публікація про агресію Росії вийшла ще за два дні до повномасштабного вторгнення, 22 лютого. Я сфотографувався у масці Путіна, з ножем, у чорному шкіряному плащі. Це відсилка до горору режисера Ніколаса Роуга «А тепер не дивись» 1973 року. Стрічка розповідає про те, як насувається небезпека. Тож я подумав, це буде непоганою ілюстрацією того, як небезпека в обличчі Путіна насувається на Україну і Європу.
Як квір-активіст я завжди боровся за рівність прав і справедливість. Тож коли Росія почала свою агресію, я не міг не втрутитись. Не можу мовчати, коли обмежують людські права й забирають у людей свободу.
У листопаді чи грудні 2021 року я вже розумів, що Росія готується до повномасштабного вторгнення. На німецькому телебаченні, і політики особливо, говорили: «Путін ніколи не зробить цього», «Путін не наважиться». А я відчував — він готовий. Він зробив це з Кримом у 2014 році, з Грузією у 2009 році й зробить це знов. Бо це історія російського імперіалізму. Спитайте про це людей у Молдові, наприклад. Тож для мене було логічним обрати сторону України.
— З чого ж почалось особливе ставлення до України?
— На початку війни я був у Варшаві по роботі. І побачив там величезну кількість біженців. Мені треба було їхати вночі потягом, але мені сказали, що це неможливо, бо всі потяги забиті українцями. Я поїхав машиною.
Всюди дорогою ми бачили заповнені автобуси з біженцями з України. А тоді було досить холодно. Я бачив наляканих дітей в автівках. Вони виглядали з вікон, озиралися величезними розгубленими очима. Не менш розгубленими були й очі їхніх матерів. І коли я повернувся в Берлін, зрозумів — усе зроблю, аби підтримати Україну
Це був інший етап підтримки, який прийшов через емоції і глибше розуміння того, що відбувається. Тоді я влаштувався волонтером на головному залізничному вокзалі Берліна.
Наступним кроком став фільм. Агентство ООН з питань біженців запропонувало мені роботу над стрічкою про українських переселенців. І я одразу погодився. «Але, Франк, це робота безкоштовна. Три ночі зйомок. Може, у тебе є асистент, який цим займеться?» На що я відповів: «Перепрошую, що вам незрозуміло з моєї відповіді? Я готовий це зробити безкоштовно». І ми створили стрічку «Uprooted» — з українською командою з 60 людей. І участь у проєкті відкрила мені українців.
Я слухав їхні історії, спостерігав. У нас у головах є стереотип, як виглядає біженець. Він, наприклад, має бути нещасним. Але українські жінки не такі. Звісно, вони були шоковані й розгублені, але з позицією «Окей, ось ми тут. Що ми можемо з цим зробити?» Активні, сильні. Це мене неймовірно вразило. І я поважаю кожну українську жінку, якій довелося виїхати через війну.
Після цього я став активно відвідувати демонстрації, де познайомився з українською спільнотою в Берліні. Став вивчати українську культуру — і це виявилось цікаво. Поступово Україна стала для мене дуже близькою. На жаль, я ще не говорю українською. Кирилиця виявилась для мене дуже складною. Але, сподіваюсь, якось я це подолаю. Вже навіть маю запрошення від лінгвістичної онлайн-школи. Хочу вивчити мову, щоб бути ще ближчим до України.
— Українська мова вважається однією з найскладніших для вивчення...
— Не кажіть мені цього, благаю! (сміється, — Ред.)
— …але й однією з найкрасивіших! То наступне наше інтерв'ю буде українською?
— Можливо. Точно скажу: «Вітаю! Як ваші справи? У мене все добре!»
«Іноді аби щось змінити, людей треба шокувати»
— Мітинги, збори, кіно. Як допомагаєте зараз?
— Я вже зробив 2 великі фандрейзингові (збір коштів — Ред.) кампанії. Зараз почав третю — цього разу для NAFO (віртуальна спільнота, мета якої — протидія російській пропаганді й дезінформації під час російсько-української війни — Ред.).
Восени 2023 року в Києві мені вручали нагороду «Міжнародний союзник року». І представники NAFO спитали, чи було б мені цікаво зробити для них збір — на медицину. А я спитав: «А як щодо збору на зброю?» Вони здивувалися: «Думаєте, це окей робити такий збір у Німеччині?» Я був упевнений. Дуже важливо зараз підтримувати саме військових. Щиро хочу, щоб ЗСУ перемогли росіян. І хочу збирати на перемогу.
Я — німець, а Німеччина багато говорить про мир і мирні способи врегулювання війни. Але я від початку наголошував, що Україні треба давати зброю. Навіть набив собі татуювання українського «єнота з Херсона» зі зброєю. Це мій символ німецько-української солідарності.
Тепер у мене новий збір — для NAFO. Збираємо на 2 функціональні автівки, які спеціально обладнані для роботи у складних умовах війни. Мета — 38 тисяч доларів. Завжди долучаюсь до зборів, яким довіряю, а я особисто знаю людей, які за ними стоять. Мені важливо знати, що кожне євро дійде до військових і не загубиться.
Я можу використовувати свою популярність і вплив. І я бачу, що це працює. Якщо я можу щось змінити, я обов'язково буду це робити. Можу бути провокативним, іноді різким і настирливим. Вважаю це правильним шляхом. Іноді треба шокувати людей, бо лагідність і обережність не завжди спрацьовує.
Зараз я ходжу на акції протесту, виголошую там промови, говорю з людьми, підписую петиції, зустрічаюся з німецькими політиками. Коли бачу, що люди розуміють важливість підтримки України, я щасливий.
— Як думаєте, чи достатньо робить Німеччина для України?
— Чимало політиків у Німеччині кажуть: «Це не наша війна. Ми не маємо надавати Україні зброю». Так от всі, хто так каже, ніколи в житті не були в Україні і ніколи не спілкувалися з українцями. А як же ви тоді можете говорити про те, що Україна має поступитися своїми територіями, якщо ніколи не говорили з жодним українцем? Як ви смієте?
Коли маєш контакт з українцями, розумієш реальність. Я був в Україні після повномасштабного вторгнення вже тричі. Регулярно контактую з різними благодійними організаціями в Україні: United24, Kyiv Deffenders, Голоси дітей, UAnimals тощо. Спілкуюсь з багатьма українцями.
І тому розумію: Німеччина робить недостатньо для України. Так, моя країна сильно допомагає біженцям. Але ми маємо допомагати ще й зброєю. Підтримувати людей, які захищають Україну — військових. Ми не маємо боятися Росію. Перші два роки Німеччина боялась спровокувати Росію на ще більшу агресію. Постійно визначались якісь червоні лінії. Думали, що Росія ніколи їх не перетне. Але, як бачимо, жодних червоних ліній для Росії не існує. Це все маячня. Тому мусимо підтримувати Україну усім, щоб вона перемогла.
«Плачу, коли подорожую українськими потягами»
— Розкажіть про свої поїздки до України. З якою метою їздите, що подобається, чи не страшно?
— В Україну я завжди їжджу за власним бажанням і власним коштом. І кожного разу, коли подорожую українськими потягами, перебуваю у захваті. Для мене найромантичніше, що можна зробити — це поїхати у довгу подорож Укрзалізницею. Мені подобається усе: спальні вагони, пейзажі за вікном, особливий чай. Коли бачу ці потяги, хочу плакати від щастя. Я і зараз готовий розплакатися, коли про це говорю. А ще я маю все, що тільки можна мати з колекції Укрзалізниці (сміється — Ред.). У мене вдома вже майже музей.
В Україні я почуваюсь абсолютно безпечно. Згоден, це дивно. Бо насправді в Україні небезпечно. Але я довіряю вашій протиповітряній обороні.
Пам'ятаю, у Львові я стояв біля неймовірно красивого готелю у центрі міста. Петунії, спокій, 6 ранку. І тут починається тривога. І я подумав — як можна хотіти нищити цю красу? Що з росіянами не так?
Україна хоче жити й любити. А Росія — тільки нищити.
У мене колись були друзі-росіяни тут, у Берліні. Але коли я зрозумів, що вони не приймають того, що відбувається насправді, припинив з ними спілкуватися. Я більше не відчуваю цих людей. І не хочу.
— За час війни ви зробили вже майже тисячу фотографій з ліфту на підтримку Україні. Як зазвичай виглядає процес підготовки до фотозйомок у ліфті?
— Так, у мене стільки фотографій про Україну з мого ліфта, скільки днів триває велика війна. Це мій щоденник вашої війни.
Зазвичай я вирішую зранку, що буду фотографувати. Коли маю важливі справи, продумую наперед, але зазвичай не маю плану. Коли відбуваються якісь події, реагую на них. Підрив Каховської ГЕС, масовані обстріли, наступ ЗСУ на Курськ. Або, наприклад, коли Росія вбила Ірину Цибух. Або трагедія в лікарні Охматдит. Подібне на мене впливає, тому я не можу не відреагувати. Це розбиває мені серце.
Мої зйомки у ліфті — це ціла пригода. Туди ж треба занести реквізит, усе налаштувати, зробити фото. Готую все спочатку у своїй квартирі, потім переміщую в ліфт. І швиденько роблю знімок, не зупиняючи ліфта. Тобто якщо ліфт викличуть, я поїду разом з ним. Зазвичай виходить швидко. Але бувають і складні кадри. Наприклад, фото, яке я хотів зробити без світла. Мені потрібні були свічки, ліхтарики чи лампа. Треба було продумати, як все влаштувати. Або фото на Різдво. В одній руці я тримав ляльку, наче дитину, і 7 свічок. І якось треба було сфотографуватися. Це було божевілля. Три години я намагався зробити те, що було у моїй голові. Але вийшло.
Мої попередні сусіди не були в захваті від зйомок у ліфті. Просили через менеджера будівлі зі мною поговорити
Але, дякуючи Всесвіту, вони виїхали. Мої нові сусіди супер хороші. Жодних проблем з ними не виникає.
У мене питають: «Як у тебе вистачає уяви на всі ці фото та сили на їхнє втілення?» А я просто впертий. І завжди доводжу до кінця те, що почав. Саме так люди і змінюють світ.
Я — найкращий приклад того, як проста незаангажована людина, не політик і не можновладець, може впливати. Переконувати людей, змінювати їхнє ставлення до війни в Україні. Бо ця війна — не проста. Вона ще й інформаційна. Іноді безслівна. Мої фото у ліфті — це моя мова. Яку люди розуміють без слів.
— Чого б ви хотіли побажати українцям?
— Я бачу це так — Україна перемогла, вступає в ЄС і НАТО, Крим нарешті вдома, усі полонені повернулися до своїх родин, а Росія заплатила за всі свої злочини. Це моє бажання для України. І для всієї Європи. Бо якщо війну не зупинити, вона перейде на інші країни ЄС. А ми не можемо цього допустити.
Наприкінці серпня Росія нанесла серію ударів по українській енергетиці. І в відставку пішов командувач Повітряних сил Микола Олещук. За те, що не впорався з захистом енергетичних об'єктів. А далі Ставка Верховного головнокомандувача взялась за керівника «Укренерго» Володимира Кудрицького.
Тут підстава звільнення була більш серйозна. Адже високопосадовця, який відповідав за балансування енергосистеми в умовах війни, намагались прибрати майже три роки. І не тому, що він поганий. Він якраз дуже професійна людина, про яку скажу влучною цитатою іншого менеджера високого рівня: «Володимир був один із небагатьох, з ким можна було подискутувати про бізнес».
Справа в тому, що Кудрицького з самого початку незлюбили лояльні до Банкової політичні діячі. Чому звільнення Кудрицького викликає бурхливі емоції та невпевненість у завтрашньому дні?
Бо пішла з посади людина, під чиє прізвище давали гранти, кредити та купу необхідного обладнання для ремонту
Після 2022 року саме стараннями команди Кудрицького енергосистему України нарешті приєднали до Європи. І це був революційний крок. Друге, хтозна, як би повернула російсько-українська війна, аби ми далі знаходились в спільній системі з Росією та Білоруссю.
Авторитет Кудрицького полягав ще і в тому, що він ніколи не брехав і не видавав надто оптимістичних прогнозів. Натомість міністр енергетики Галущенко свариться із українськими журналістами через критичні запитання, а прогнози західних аналітиків урядовець уперто називає російськими ІПСО. Через неетичне і раптове звільнення Кудрицького постало питання, чи все в порядку в Україні з реформою корпоративного управління.
Одразу після його відставки голова наглядової ради «Укренерго» Даніель Доббені та член наглядової ради Педер Андерсен подали заяви про дострокове припинення повноважень після звільнення керівника відомства Володимира Кудрицького.
«Ми вважаємо, що рішення про дострокове звільнення керівника “Укренерго” є політично вмотивованим і, за результатами представленого звіту, для нього не має жодних обґрунтованих підстав», — сказали вони у коментарі для ЗМІ.
Тепер США вимагає від Зеленського обрати нових членів наглядової ради, а далі уже призначати голову
Як це буде безпосередньо впливати за зиму і багатогодинні відключення світла? Ситуація на фронті не проста, і Кремль обов'язково скористається тим, аби створити нестерпні гуманітарні умови в тилу. Ця тактика не нова — і уже була масово застосована восени 2022 року, а далі влітку 2024.
Можна 100% сказати, що багатогодинні відключення світла торкнуться саме великих міст — Києва, Дніпра, Одеси, Харкова. Саме мешканці цих міст мають думати про зарядні станції, павербанки та безперебійний інтернет.
Тут же варто відзначити, що багато хто готовий, бо відчув на собі холодну зиму 2022 року і не дуже довіряє запевненню влади, що все буде добре
Звільнений Володимир Кудрицький в останньому інтерв’ю на посаді виданню ВВС-Україна дав обережний прогноз, як воно, коли у тебе не буде світла по 8-10 годин:
— Ці обмеження дискомфортні, вони пригнічують бізнес-активність. Але вони не є таким катастрофічним сценарієм, який спричинив би якийсь вплив на наш фронт, на наші Сили оборони, глобально поставив би на коліна Україну. Ми накопичили гігантський запас обладнання за допомогою західних донорів. І сьогодні до нас приїжджає щомісяця набагато більше трансформаторів, ніж ми теоретично можемо втратити від атак.
Але тут, як завжди, диявол криється в деталях. Адже важливо, як нові очільники і Міненерго скористаються допогою західних союзників, і чи не лежатиме необхідне обладнання десь на складі
Тож лишається молитися на те, аби була тепла зима. А в українських енергетиків та нашого ППО стало сил і наснаги уникнути найгірших сценаріїв.
У відключеннях світлу немає позитивних сторін. Воно торкається кожного — безвідносно, цікавшся ти політикою чи ні. Але, певно, у таких щоденних випробуваннях українці навчаться ненавидіти Росію і економити світло. Бо, виявляється, у складні часи радієш малому — яєшні на електричній плиті і світлу у вікні свого дому.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Марія Гурська: Росія щоденно атакує людей, інфраструктуру та енергетику в Україні. Як українці тримаються в постійній небезпеці, в режимі тривог і жахливих новин?
Євген Головаха: Соціологи бачать, як у людей зростають сум, почуття, яке супроводжує втрати, і тривога, пов'язана з постійним очікуванням нападу, — це ті негативні емоції, які постійно супроводжують війну. На початку повномасштабного вторгнення їх відчували 20% українців, зараз під 30%. Але також скажу вам несподівану річ. Ця соціологія — пряме свідчення високого потенціалу емоційної стійкості українців. Враховуючи всі труднощі і втрати, переважають все ж таки позитивні думки.
За ці три роки українці продемонстрували здатність зберігати впевненість у перемозі, незважаючи на проблеми і негаразди, втрати населених пунктів, обстріли міст
Коли ми питаємо про те, які емоції люди відчувають, коли думають про майбутнє України, на першому місці — надія, на другому — оптимізм. Лише на третьому місці — тривога. Віра в перемогу — це риса, яка супроводжує громадську думку всі останні роки. І це свідчить про дуже високий потенціал продовження боротьби за свободу і незалежність України.
Стійкість українців, яка сьогодні вражає світ, — це національна риса чи радше загальнолюдська здатність виживати, мобілізуватися під час воєн і криз?
З одного боку, опір перед обличчям смертельної небезпеки — це загальнолюдська риса. Але є і суто українські особливості, які мають під собою історичне підґрунтя. Чому українці вистояли в перші тижні навали? Суто завдяки самоорганізації. Пам’ятаєте цей дивовижний приклад, коли біля селища Баштанка кілька десятків фермерів, вчителів — жителів цього населеного пункту — зупинили величезну російську колону, яка прямувала на Запоріжжя і Дніпро? Люди, не чекаючи армію, стримували російську навалу. Те ж саме можна було спостерігати і на півночі України.
Як не дивно, така єдність і сила людей пояснюється тим, що в українців історично були великі проблеми зі створенням власної держави. Багато наших спроб державотворення, на жаль, закінчилися невдачами. Компенсаторним механізмом цього стала здатність до самоорганізації. Сьогодні ті українці, які не на фронті, волонтерять, а також активно донатять — і ті, хто вдома, і ті, хто виїхав в ЄС.
Українцям на відміну від росіян не потрібна сильна влада, яка б могла їх організувати, — вони самотужки демонструють високий рівень спротиву, який захоплює і дивує світ
А ось чому така різниця? Існує метафора, що українці інші, бо мають ген свободи. Як ви як соціолог розумієте цей ген свободи?
Звісно, це художній образ — ніякого гена свободи немає. Українська територія протягом тривалого часу була територією, на якій не було власної державності. Вона завжди комусь належала, при тому, що тут жив достатньо чітко оформлений етнос, зі своєю культурою, мовою, уявленнями про світ, віруваннями. Метафоричний ген свободи — це, по суті, ген організації свого життя поза сильною державою або в межах тих держав, які сприймалися, як чужі. І оскільки для українців ті держави, в які вони входили, як правило, були чужими, то вони взагалі до будь-якої влади скептично ставилися.
Чудовий приклад — Запорізька Січ. Українці самоорганізувалися, виробили свої правила поведінки, започаткували систему управління, яку можна назвати військовою демократією. Вони обирали кошового, старшину, які ними керували. І так само вони скидали їх, якщо ті не задовольняли їхніх інтересів та потреб.
У Росії все завжди будувалося на вищій владі. Спочатку було князівство, яке підкорилося Орді. Потрібно було отримувати ярлики на правління. І той, хто отримував ярлик, ставав жорстким правителем цих територій. У той час, як Україна підпала під вплив Великого Литовського Князівства, Росія стала реальною наступницею Орди після завоювання Казані. Сучасна війна — це багато в чому повторення навали, яку Київська Русь пережила в ХІІІ сторіччі.
Під час війни українці часто проявляють небувале почуття гумору. Звідки це береться?
Гумор — це така форма протистояння жаху. Люди не можуть постійно жити в горі і траурі. Сьогодні Охматдит у Києві, завтра Полтава, потім Львів — знову ракетні удари, похорони і жах. Якщо ми будемо постійно жити у цьому жаху, це призведе до швидкого руйнування психіки — депресії, апатії, нездатності до конструктивної діяльності.
Гумор — це історично сформований механізм, абсолютно необхідний елемент підтримання психічної рівноваги людей і їхньої можливості чинити спротив. І в нас він родом з тієї ж козацької доби
Козацький гумор був специфічним, ми ж знаємо, які листи вони писали своїм ворогам та як насміхалися з них. Наші польські друзі це пам'ятають з чудового фільму Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем». Не кажу, що цей гумор високого польоту, але які часи, такий і гумор (сміється. — Ред.).
У країні під час війни все частіше бачимо жінок в армії, у традиційно чоловічих професіях, у вихованні дітей — самотужки за двох партнерів. Що можемо сказати про цей феномен та який його вплив на майбутнє суспільства?
Для нашої культури це не новина. Жінка в Україні завжди була дуже впливовою. Це пов'язано з тими ж традиціями самоорганізації і також простежується в нашій історії. Скажімо, в козацьких родинах головою сім'ї була жінка. Вона брала на себе все, починаючи з господарства і закінчуючи підготовкою дітей до дорослого життя. Чоловіки ж приходили тільки на певний час, а в основному були на війні. На цьому побудований український фольклор і гумористичні пісні — в нас чоловік боїться жінки, а не жінка чоловіка, чого, до речі, в культурі багатьох інших країн немає.
Тому те, що жінки зараз на себе переймають дуже багато функцій, не дивно. Це традиційний культурний феномен, для якого в сучасності знову виникли передумови
Перервою була радянська доба з її дивними і чужими нам традиціями і чоловіками на ключових ролях у житті суспільства. Ця традиція зберігалася у перші десятиліття існування незалежної України. Зараз це змінюється — і через наші власні традиції жіночого лідерства, і тому, що це відповідає тенденціям західного сучасного життя. У нас все більше жінок при владі. Віцепрем’єрки, міністерки, лідерки фракцій, парламентських груп. Я впевнений, що після війни жінки займуть визначальне, чільне місце в соціально-політичному житті України.
Після війни країна потребуватиме нових еліт і лідерів. Чи маємо розуміння, з яких середовищ будуть ці люди?
У моніторингу Інституті соціології ще з дев'яностих років було запитання: які соціальні групи виконують провідну роль в житті суспільства? До 2014 року найбільш впливовими називали дві групи: мафію (злочинний світ) і політичних лідерів, управлінців. Цього року несподівано виявилося, що тепер на перших двох місцях військові і підприємці. На третьому — з невеликим відставанням — ідуть робітники. Ось вам і лідери сьогоднішньої України — підприємці, військові і робітники — ті, хто захищають країну, і ті, хто підтримують той базис, на підставі якого можна цей спротив здійснювати.
Яку роль у відсічі українців російському вторгненню відіграють соцмережі?
Я думаю, що сьогодні сучасну українську політичну націю багато в чому формують соціальні мережі. Це гідне того, щоб це серйозно вивчати. Ті, хто в країні, допомагають людям тут. А ті, хто за кордоном, завдяки соцмережам інтегруються в життя України звідти, де вони є. Люди можуть не тільки отримувати інформацію, а й включатися в соціальне життя незалежно від свого географічного розташування. Це не абстракція, це реальна інтеграція на рівні підтримки, участі у серйозних проєктах і так далі.
Чи є в соціологів дані про те, наскільки великий розрив між тими українцями, які постійно живуть в Україні, і тими, хто поїхав за кордон під час війни? Як це вплине на наше суспільство після перемоги?
Інститут соціології цьогоріч у червні проводив опитування з відповідним блоком питань. Ми запитали: «Чи є в вас хтось із близьких людей, хто виїхав за кордон внаслідок вторгнення Росії?». Ствердно відповів 31%. Уявіть собі — серед українців, які перебувають зараз в Україні, майже в третини виїхали близькі. Далі ми запитували: «Яким, на вашу думку, є рівень конфлікту, напруженості між тими, хто під час війни виїхав за кордон, і тими, хто залишився в Україні?». Те, що конфлікту немає або він не дуже гострий, відповіли 54% населення. Гострий і дуже гострий конфлікт побачили лише 23%. Переважна більшість українців вважають, що конфлікт не є гострим або його взагалі немає. І лише менше чверті населення фіксують в цьому напрямку певні проблеми.
Ще в нас було питання: «З якими групами людей ви готові співпрацювати, взаємодіяти?». З українцями, які під час війни виїхали за кордон, готові співпрацювати 30,5%. Не готові — 29%. Ще цікаве питання: «На вашу думку, який виклик для українського суспільства є найбільш актуальним на сьогоднішній день?». На першому місці — збереження державності, 36%. Друге місце — корупція, 29%. Третє — висока вартість життя та низькі доходи.
Проблему повернення українців з-за кордону вважають актуальною на сьогоднішній день тільки два відсотки громадян. Українці не вважають, що треба щось робити, щоб повертати тих, хто зараз перебуває за кордоном
Зараз, з їхньої точки зору, є більш актуальні проблеми. Біженці, серед яких значна кількість наших близьких, жінок з дітьми, знаходять собі місце там, де вони є, і звідти підтримують Україну.
Соціологи стурбовані питанням демографічної кризи внаслідок війни. Що прогнозуєте ви? Чи повернуться українці з-за кордону додому?
Дійсно, головним чинником втрати наявного населення України є міграція. Майже чверть українців виїхали за кордон. З Донбасу, Криму і регіонів, де були активні бойові дії, в Росію виїхало або було вивезено близько двох мільйонів людей — точні цифри невідомі. На Захід, за різними підрахунками, виїхало близько шести мільйонів. Якщо українці повернуться, ми зможемо компенсувати втрати. Історичний досвід свідчить, що люди повертаються. Скажімо, досвід балканських країн свідчить, що після війни, яка в різних частинах балканських країн точилася 5-6 років, повернулася третина тих, хто виїхав як біженці. В українців інша ситуація. Я прогнозую, що до половини тих, хто виїхав, повернеться в Україну. Це наша національна особливість. У нас є не лише політико-державний патріотизм, а й локальний патріотизм, тобто прив'язаність до місця, де ти народився і живеш. Українці на тлі інших європейців, а ми це порівнювали, найбільш прив'язані до рідних місць. Ви ж бачите, як важко українців переселяти з місць, де йдуть бойові дії. Люди не хочуть їхати, 68% заперечують навіть таку можливість.
За моїми прогнозами, якщо війна триватиме ще кілька років, повернеться десь половина. А якщо чотири мільйони повернуться і в Україні буде вище 30 мільйонів наявного населення на період відбудови, я не бачу в цьому катастрофи
А народжуваність?
Професійні демографи не прогнозують в Україні сплеску народжуваності. Та я б ставився до цього більш обережно. Вважаю, що такого катастрофічного показника, який нам пророкують, на рівні менше однієї дитини на сім'ю, не буде. Оцей природний фактор відновлення людей на місці їхнього життя повинен спрацювати. Це дозволить, щоб 28-30 мільйонів наявного населення в Україні зберігалося. А при такому населенні Україна здатна буде реалізувати завдання відновлення — і це головне.
Які шанси відкриває нам, як суспільству, повернення з-за кордону мільйонів українців з досвідом кількох років життя та роботи на Заході?
Якщо ці люди повернуться, вони стануть потужним чинником прискорення економічного розвитку України. Завдяки досвіду життя і роботи в ЄС і світі, вони принесуть з собою нові професійні та комунікаційні вміння, культуру діалогу, розуміння, як будувати нормальне життя, перспективну економіку і потужну соціальну політику. Все те, що потрібно для ефективної відбудови.
У період відбудови суспільство увійде з глибокими травмами, спричиненими війною. У чому полягають головні виклики відновлення?
Людей, травмованих війною — фізично й психологічно — вже дуже багато. Люди втрачають близьких, отримують жахливі поранення. Вирішити всі ці питання швидко ми не зможемо — тобто позбавити всіх травм і зробити так, щоб люди, які постраждали у період війни, швидко увійшли в нове життя. Це довгий і складний процес. Він вимагає державних програм. Давайте звернемося до досвіду Ізраїлю. Для людей з інвалідністю внаслідок війни розроблені спеціальні програми реабілітації, побудовані центри з потужною медичною та фізіотерапевтичною підтримкою. На додачу, після війни нам потрібно буде дуже багато кваліфікованих психологів для того, щоб підтримувати людей з травматичними розладами, тривожними синдромами і депресивними проявами. Тут в мене є гарні новини — рекордна кількість українських абітурієнтів в цьому році обрали психологію. Скажімо, на соціологію було дві тисячі абітурієнтів, а на психологію — 50 тисяч. Це навіть більше, ніж на комп'ютерні науки, які відкривають перспективу високих заробітків. Суспільству потрібні психологи, які його підніматимуть.
Україна розпочала перемовини про вступ в ЄС. Та, за словами польського прем'єра Дональда Туска, проблеми в діалозі з Польщею можуть загальмувати наш шлях в Європу. Що ви думаєте про цю дискусію і про те, як нашим суспільствам зберігати здоровий глузд в темні часи?
Переважна більшість українців позитивно оцінює роль Польщі і ту підтримку, яку вона надала Україні. Та я хотів би сказати про інше. У чому проблема тієї частини людства, яку ми вважаємо цивілізованою і демократичною і на яку українці зараз рівняються? Ми бачимо, що між країнами іншого табору, там, де правлять диктатори, немає проблем. Вони обійнялися й обмінялися ракетами. Росіяни поїхали, попросили і їм все дали. Диктаторські режими в своїх інтересах вирішують проблеми оперативно і просто. А в демократичних країнах все складно.
Я б закликав демократичні країни — якщо й не брати прикладу з диктаторів, то принаймні винести «проблемні» питання за рамки на повоєнний час
Бо проблеми, які є між цивілізованими людьми, нічого не варті у порівнянні з загрозою, яка однаково небезпечна для всіх нас. Зараз саме Україна приймає удар. Та якщо Україна програє і стане частиною цього страшного монстра — імперської Росії — оце буде справжній жах! Тоді будь-які інші проблеми вже ні для кого не матимуть значення.
А що далі з Росією та її суспільством?
Чим є перемога України? Я вважаю, перемога України — це, з одного боку, остаточне утвердження її європейського вибору, а, з іншого боку, це знищення глибокого імперського комплексу Росії, який призводить до неймовірних проблем для самої ж їхньої країни. Їхнє населення — абсолютно інфантильне, безвідповідальне, пасивне, повністю залежне від пропаганди. Це не зміниться. Ви ж бачите, як це виглядає в Курській області: прийшли українці — ну, і добре. І так було добре, і так добре. Та якщо постпутінська політична еліта візьметься побудувати Росію без цього жахливого імперського комплексу і на це спрямує нові засоби пропаганди, населення піде за ними, і їм не потрібна вже буде Україна. У світі залишилась остання недозруйнована імперія, і її треба остаточно поховати.
У чому ви бачите головні ознаки трансформації українського суспільства на третій рік війни? Що саме змінилося?
В Україні відбулося прискорене формування сучасної політичної нації. Коли ми побачили, що можемо чинити спротив такій страшній, агресивній машині, як Російська імперія, це викликає захват в найбільш розвинених демократичних країн світу, ми й самі відчули гордість і повагу до своєї країни, яку українці розглядають сьогодні як цінність, на якій варто зосередити своє життя, та вірять в її перспективи.
Українське суспільство консолідоване, як ніколи. Переважна більшість людей в усіх регіонах України обрали як політичний вектор шлях до ЄС і НАТО
У нас немає іншого шляху — тільки перемога може нам дати можливість нормально жити. Ми обираємо між свободою і неволею, між незалежністю і розчиненням в Росії і боремося за одне — вільну, незалежну Україну, з власним вибором. Все інше буде просто новим рабством. Розуміння цього надає сили, як і факт того, що наш спротив підтримує найкраща, передова частина людства.
Наші редакторки та авторки у цей особливий день написали кілька слів про свою роботу у Sestry, про своїх героїв, про свої емоції — про все, що стало таким важливим за цей рік роботи у медіа.
Йоанна Мосєй-Сітек, CEO Sestry
Наш рік на передовій боротьби за правду. Ми — спільнота жінок. Жінок-журналісток. Жінок-редакторок. Наша сила — це наш голос. Ми виступаємо за спільні європейські цінності, демократію та мир. Ми — голос усіх тих, хто, як і ми, вірить, що майбутнє — за діалогом, толерантністю та повагою до прав людини. Вони вірять у світ, де ми зможемо пробачити собі старі образи і зосередити нашу енергію на побудові кращого майбутнього. Їх не розділяють слова політиків. Щодня ми робимо все можливе, щоб почути і зрозуміти одне одного, бо знаємо, що тільки так можна боротися з дезінформацією та фейковими новинами. Наш голос, наша боротьба так само важливі для нашої безпеки, як нові танки та безпілотники. Протягом цього року ми дали притулок тисячам історій на шляху до побудови кращого світу. Ми розуміємо, що побудова сильної, багатоетнічної, солідарної спільноти — це довгий шлях, і ми лише на початку.
Марія Гурська, шефредакторка Sestry
Коли ми з колегами з Gazeta Wyborcza вирішили створити Sestry.eu, була друга зима війни. Моя новонароджена дочка лежала у візочку у червоному комбінезоні з пряничними чоловічками і вміла лише всміхатися і тягнути ручки до мами. Сьогодні моя Амелія — це міцний малюк, який бігає парком коло нашого варшавського дому, гучно кричить «Мамо, лови м'яч!», сміється, коли підкидаю її на ручках, жаліє ляльку, коли та плаче.
Вона ще не знає, що таке Україна. І тому я роблю це медіа. Не для того, щоб колись розповісти моїй дитині про батьківщину. А для того, щоб вона виросла у незалежній, безпечній, успішній Україні — вільною громадянкою Європи.
Тетяна Бакоцька, журналістка
Публікації в Sestry працюють — надихаючи читачів допомагати. Після виходу моєї статті про ольштинських притулок для біженців, який закрили і деякі українці опинились у вельми скрутному становищі, п’ять українських родин повідомили, що їм стали допомагати. Самотні мами, які виховують неповнолітніх дітей, отримали продукти й одяг, а також повні рюкзаки для школи.
Завдяки публікації «Вітрила рятують життя» і Пйотру Палінському вдалося зібрати в Польщі сотні метрів вітрил, з яких пошиють ноші для поранених військовослужбовців. 24 серпня 2024 року скаутка з Ольштина Дорота Лімонтас у складі гуманітарного конвою завезла вітрила до Києва. А до кількох київських лікарень — медичне обладнання, яке передали з Воєводського шпиталю для дорослих та Воєводського дитячого шпиталю в Ольштині.
Після публікації про скромного автомеханіка пана Пйотра, який у 2022 році подарував українським дітям понад 500 велосипедів, ініціатива отримала «нове життя». І знову сотні дітей — не лише в Ольштині, а й у інших регіонах Польщі, — отримали в подарунок велосипеди. В Україну теж завезли велосипеди — для дітей-сиріт, яких взяла під опіку в свою родину Тетяна Палійчук, про яку ми теж писали.
Наталія Жуковська, журналістка
Sestrу особисто для мене стали тим рятівним колом, яке допомогло і підтримало у складну хвилину. Повномасштабна війна, переїзд в іншу країну, адаптація… З цим зіткнулися мільйони українських жінок, втікаючи від війни і залишаючи домівки. Мені пощастило займатися у Польщі улюбленою справою — журналістикою. А ще більше мені пощастило спілкуватися з тими, хто своїми справами щохвилини пише новітню історію України, — волонтерами, військовими, бойовими медикинями, громадськими активістками.
Я пам’ятаю кожного з героїв своїх матеріалів. Оповідати про них можна безкінечно. Здавалося би журналіст, записавши розмову і видавши матеріал, може про неї забути. Десь так і було за понад 20 років моєї роботи на телебаченні. Відзняті герої новинних сюжетів швидко забувалися. Але тут усе навпаки. Навіть після спілкування з героями я продовжую стежити за ними через соцмережі. І хоча ми зустрічалися лише в онлайн-просторі, багато з них стали для мене друзями. Тож, підсумовуючи рік, можу лише подякувати долі за можливість розповідати світові про неймовірних і сильних духом українців і українок.
Александра Кліх, редакторка
Коли рік тому ми почали створювати команду редакції Sestry, я відчула, що це був особливий момент. Такі медіа дійсно потрібні. У жорстокому світі війни, світі нових технологій і криз, світі, де інформація, фотографії, емоції атакують нас з усіх боків — ми шукаємо порядку та сенсу. Ми шукаємо нішу, яка дасть відчуття безпеки, умови для мудрих роздумів, але також місце, де можна просто поплакати. Ось що таке Sestry — це медіа нового часу, міст України до Євросоюзу.
Робота з українськими колегами відновила мою віру в журналістику. Це відновило в мені відчуття, що медіа не мають бути фабрикою кліків чи ареною конфліктів, а джерелом знань, правди, навіть болючої і справжніх емоцій, які можна дозволити собі пережити в найважчі моменти. Завдяки роботі в Sestry, щоденному погляду на Україну, в мені ожили найважливіші запитання: «Що таке патріотизм сьогодні? Що означає бути європейським громадянином? Що означає відповідальність? Що я можу робити сам — щодня, постійно — щоб врятувати світ? І нарешті: звідки я? для чого? куди я їду?». Такі питання не дають спокою людині, коли вона на межі. Тому що ми створюємо ЗМІ у світі, який на межі. Дівчата з України, їхній досвід і переживання, змушують мене усвідомлювати це щодня.
Марія Сирчина, редакторка
Кількість наших читачів невпинно росте — цифри говорять про те, що тільки в цьому році наша аудиторія збільшилась у 8-10 разів порівняно з минулим роком. І це тому, що Sestry — незвичне видання. Більшість із нас, журналістів, через війну живе в інших країнах, але з усіх цих країн ми пишемо про те, що нам болить. Про Україну і її сильних людей. Про те, що нам заважає перемогти ворога — аби достукатися до тих, хто має владу нам допомогти. Про складнощі на новому місці і те, як ми їх долаємо. Про наших дітей.
Ми намагаємось говорити з людьми, які надихають і дають світло в ці темні часи. Це волонтери, митці, лікарі, спортсмени, психологи, активісти, вчителі, журналісти. А найголовніше — воїни. Колись я мріяла, щоб в Україні змінилась еліта і долю країни вирішували гідні люди. Бажання втілилось — правда, у збочений спосіб. Нові герої нашого часу — військові, які благородно тримають на власних плечах ваготу боротьби з ворогом і байдужості світу. І тут, у Sestry, ми знову і знову розповідаємо про них усім, хто має інтернет і серце. Трьома мовами. Сподіваючись, що ці історії не дадуть забути їхні імена чи спотворити їхні вчинки.
Сестра — це та, хто може бути будь-де, але все одно є близькою. Вона дратує тебе, але якщо її образять, ти стаєш на її бік і простягаєш їй руку. Саме таким виданням хочеться бути. Надійним і близьким. Аж до перемоги — і після неї теж.
Марина Степаненко, журналістка
З Sestry я 9 місяців. За цей час народилися 22 потужні інтерв’ю з людьми, з якими колись я лише мріяла поспілкуватися особисто. Депутати, генерали, командувачі, а також один найсмертоносніший пілот ВПС США. Домовитися з останнім було вкрай складно — жодних контактів у мережі, окрім видавництва, яке публікує його книжки. Існувала також фан-сторінка Дена Гемптона у фейсбуці. Виявляється, він й є її адміністратором і активно відповідає на повідомлення.
Курту Волкеру я писала протягом двох місяців — і таки вийшло домовитися. І моя гордість — Бен Годжес, чиї контакти колись давно добувалися під грифом «цілком таємно».
За ці 9 місяців я винесла для себе такі уроки: не бійся просити про інтерв’ю своєї мрії; між спілкуванням з українськими зірками та закордонними генералами — завжди обирай друге. Я щаслива бути місточком між їхньою експертною думкою та нашими читачами.
Катерина Трифоненко, журналістка
«А чого ви мене про це питали?». Це один з тих кумедних випадків, які залишаються в пам’яті. Я працювала над статтею про військовий рекрутинг, за задумом частина цього розбору була присвячена міжнародному досвіду. Одним з спікерів був фахівець — американець армійського рекрутингового центру. Я одразу попередила свого співрозмовника, що питання будуть максимально прості, адже нас читають люди, які не обізнані з усіма деталями устрою американської армії. Жодних заперечень з його боку не було. Ми записали інтерв’ю. Пройшло кілька днів, аж раптом отримую від нього повідомлення, яке починається зі слів: «Мене досі дуже бентежить наша розмова. Я постійно думаю про питання, які ви мені ставили. Власне — чому ви мене про це питали?». І це було доволі довге повідомлення, в кожному рядку якого буквально читалось «а чи ви часом не шпигунка?». Це був перший такий досвід на моїй пам’яті. Щоб не травмувати експерта ще більше, запропонувала вилучити його коментарі зі статті, якщо його аж так налякала наша розмова. А втім, він не заперечив проти публікації. Хоча, не впевннена, може він і досі вважає, що це все було не випадково.
Наталія Ряба, редакторка
Я вільна. Ці два слова якнайкраще описують мою роботу у Sestry. Я вільна робити те, що мені подобається і що я вмію робити якнайкраще. Я вільна від будь-яких обмежень: наша редакція — це колектив однодумців, де кожен довіряє одне одному, тому ніхто не забороняє експериментувати, пробувати щось нове, пізнавати та втілювати це у життя. Я вільна від стереотипів. Наша мультинаціональна команда продемонструвала: неважливо, якої ти національності і які історичні суперечки спіткали наші народи, ми є одним цілим, ми робимо спільну справу заради перемоги України, заради перемоги демократичного світу. Я вільна бути у нашій редакції тим, ким я хочу. Так, я працюю редакторкою, але водночас я беру свій фотоапарат і біжу як репортерка на акції протесту, на виборчі дільниці — куди мені хочеться. Ніхто мені не забороняє творити те, що я хочу. І я вдячна за цю свободу. Це окрилює.
Анастасія Канарська
Як багато хто з дівчат, я завжди думала, що хочу мати саме сина. Ну, гаразд, двійко, але в цій комбінації мусив бути син. Аж у момент, коли прямо пропорційно з кращим розумінням себе та світу підвищилась ймовірність взагалі не мати дітей, вміння бути доброю мамою для ще однієї щасливої, самодостатньої жінки здалося завданням вищого рівня і чимось неймовірно захопливим. Не конкурувати, а вчитися одна від одної, дбати про власні кордони і поважати інших — це робить працю в жіночому колі ресурсною. Для мене початок співпраці із Sestry, мабуть, невипадково збігся з глибшим аналізом жіночої лінії свого роду, сильної, як і мої колеги-редакторки, в кожній з яких у різні моменти проявляються Деметра, Персефона, Гера, Афродіта, Артеміда чи Гестія. А теми власних текстів чи редагованих і перекладених мною часом неймовірно перегукуються з актуальними життєвими подіями чи роздумами. Можливо, в цьому і є якась магія сестринського кола.
Олена Клепа, спеціалістка СММ
«Почуваюся тут потрібною». На першу співбесіду в Sestry я прийшла за три місяці до офіційного старту проєкту: в старих саморобних шортах, в футболці, яку взяла в пункті гуманітарної допомоги, з зачіскою «кульбабка», наче перед самим офісом зняла будівельну каску, і з 7-річним досвідом на телебаченні. Я не шукала роботу. Мені було спокійно і зручно працювати охоронницею на будівельному майданчику. Не гаяла часу даремно. Постійно вчилася, брала участь у безкоштовних онлайн-тренінгах. Але чомусь всі керівники час від часу питали: «Ти вже щось запримітила для себе? Є якісь цікаві вакансії?» Вони казали, що мені тут не місце і я варта чогось більшого, створена для іншого.
Sestry знайшли мене самі. Тому, коли я вперше йшла на зустріч, то вирішила: «Або пан, або пропав». Це не була типова співбесіда. Це була зустріч людей зі схожими цінностями та спільною метою. Ми говорили різними мовами, але розуміли одне одного з пів слова. Плани були амбітні і, на перший погляд, нереальні. Їм потрібен був керівник соціальних мереж. Мене безмежно лякала відповідальність, але я ніколи не кажу «не вмію», поки не спробую. Досвід показав, що всьому можна навчитися. В Sestry я відчуваю себе потрібною. Відчуваю, що мені є куди рости. Мені подобається, що я можу обʼєднати тут весь свій набутий досвід, що я можу експериментувати. Але найважливіше те, що мене перестали мучити докори сумління. В моїй країні війна. Ворог не лише на фронті. Російська пропаганда розпустила свої щупальці далеко за межі своїх кордонів. І, створюючи матеріали для соціальних мереж, розповідаючи тут в Польщі про українців на передовій, а українцям про поляків, які «не втомилися від війни», я допомагаю Україні вистояти в інформаційному просторі.
Беата Лижва-Сокул, фоторедакторка
Коли багато років тому у колеги-фоторедактора виникла ідея змінити роботу і спробувати свої сили за кордоном, один редактор категорично відрадив її від цього: «Ти ніколи не будеш такою впізнаваною в редакції в Нью-Йорку чи Лондоні, як вдома. Ти не досягнеш того ж рівня мови, що й твої англомовні колеги, максимум — будеш асистентом головного фоторедактора. В іноземній редакції ти завжди будеш іноземцем». Вона послухалася і залишилася в країні, хоча в університеті вивчала англійську мову, і знання мови не було б перешкодою. Через кілька років вона залишила професію. Вирішила, що журналістика їй більше не потрібна і її просто не існує вже.
З того часу багато чого змінилося в медіа, і багато хто думає, що в епоху соціальних мереж журналістика взагалі більше не потрібна. Світ змінюється, тож ЗМІ теж змінюються. Однак я сама не перестала вірити в їхню роль. Я не втекла від них, а навпаки, шукала для себе нове місце. Так я потрапила в Sestry, де познайомилася з редакторами та журналістами, які приїхали до Польщі з охопленої війною України. Після року спільної роботи я знаю, що ми дуже схожі одне на одного, але багато в чому відрізняємося. Ми прислухаємося одне до одного, сперечаємося, разом ходимо на виставки і випиваємо вино.
Коли я почала працювати в Sestry і ми з головною редакторкою сайту Марією Гурською обговорювали, які фотографії мають його ілюструвати, я почула: «Це твій сад». Це було одне з багатьох фантастичних висловлювань, які мені довелося почути протягом наступних місяців спільної роботи — слова, які будували наші професійні та приватні стосунки. В епоху фейкових новин, ботів і кризи ЗМІ для мене, як для фоторедактора Sestry, від самого початку було особливо важливо, як ми розповідаємо про те, що відбувається в Україні, за допомогою фотографій. Я спостерігаю за медіа у світі, і завдяки редакторам нашого сайту помічаю, що ці зображення часто поверхневі, не засновані на безпосередніх свідченнях чи досвіді, стереотипні.
Для мене безпосередній контакт з журналістками та редакторками з України є безцінним у моїй щоденній роботі. Я переконана, що журналістські проєкти, засновані на такій співпраці, — це можливість для медіа майбутнього. Це гарантія надійності та ефективності там, де на кону долі людей у найвіддаленіших куточках світу.
У фільмі Кетрін Бігелоу «Ворог номер один» є сцена, коли головний герой, агент ЦРУ, відповідальний за захоплення Осами бен Ладена, стикається з групою морських піхотинців, учасників операції. Один з них, сумніваючись в успішності операції (особливо через те, що його має очолити жінка), запитує своїх колег: «Чому ви їй довіряєте? «Чому я повинен їй довіряти?». На це інший відповідає: «Тому що вона знає, що робить». Саме так я відчуваю себе в редакції Sestry. Я працюю з редакторами та журналістами з України, які знають, що вони роблять і чому. І мені це дуже комфортно.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.