Євгенія Семенюк

«Під час окупації міста Буча впродовж березня 2022 року російські військові тримали у заручниках цивільних людей, які не брали участі у бойових діях і не мали зброї. Потерпілим погрожували вбивством і цілеспрямовано стріляли у їх напрямку, мирним мешканцям завдавали тілесні ушкодження. Людей били кулаками по тілу, а також прикладом зброї по ногах, пальцях ніг та грудній клітині», — повідомляв Офіс генпрокурора України. Буча на Київщині стала одним із міст, де російські окупанти здійснили тисячі воєнних злочинів. І викрадення цивільних  — один із них. 

Син повз дачними ділянками, а по ньому стріляв снайпер 

Коли почалась велика війна, Тетяна Попович перебувала на Кіровоградщині. Її син — 29-річний Владислав — жив у Бучі разом із батьком та мачухою. Про зникнення своєї дитини довгий час не знала, бо не було зв’язку із рідними. 

— У перші дні березня на околицях Бучі було максимальне скупчення російських військ. Мій син, його батько і мачуха жили через поле від аеропорту. Син надіслав мені відео, як горить летовище. 2 березня вони з Поліною, новою дружиною батька, поїхали на мікроавтобусі за продуктами у сусіднє село. А повернутись вже не змогли, бо шлях був замінований. Спробували об’їхати через дамбу, аж там їхню машину почали розстрілювати. Потім мікроавтобус загорівся. 

Вони вийшли з піднятими руками і білими пов’язками, стали на коліна, але по машині продовжували гатити, розповідає Тетяна:

— Тоді син дав Поліні команду, що треба тікати. Вони перескочили через відбійник, поповзли дачними ділянками. І тут по ним став працювати снайпер. Першим пострілом розтрощило Поліні щелепу, але, попри це, вони з сином продовжили втечу. Далі було ще кілька пострілів, аж раптом Владу влучили в ногу і він впав. Ще кілька куль поцілили в Поліну — і вона теж впала.

Тетяна додає: інформації про ті події та, власне, про її сина було катма. Поліна після пострілів снайперів втратила свідомість, опритомніла о другій ночі. Владислава поруч уже не було:

— З моменту, коли мій син зник, я почала своє розслідування. Влаштувалась волонтером, аби допомагати роздавати гуманітарну допомогу людям. І таким чином не тільки допомагала іншим, але й дізнавалася про сина. До нас приїжджали журналісти з різних куточків світу, я всім їм розповідала про зникнення мого сина, тема набула розголосу в соцмережах. 

Дзвінок посеред ночі і перша звістка про сина

Тетяна Попович крок за кроком намагалась встановити все, що сталось на початку березня 2022 року. Щоб знайти бодай якусь зачіпку. 

— З Поліною, колишнім чоловіком Валерієм ми поїхали на місце, де востаннє бачили мого сина. На той момент мене найбільше хвилювало, чи живий він. Я шукала хоч щось, що дасть мені відповідь, — шматок одягу, плями крові. Я обійшла всі сарайчики на тих дачних ділянках, де він міг повзти, але нічого не знайшла. А потім відшукала місцевого, який бачив мого сина третього березня, — закривавленого, але живого. На жаль, саме тоді почався черговий обстріл, всі сховалися, і після того мого сина вже ніде не було.

У той період у Бучі почали знаходити місця масових поховань. Жінка переживала, що одного дня може побачити тіло свого сина.

— Я була на всіх ексгумаціях, двічі здавала кров на ДНК-експертизу — в українській поліції й у французькому наметі. І весь цей час сподівалась на те, що син живий. Нехай втратив пам'ять чи навіть у комі, аби не мертвий. І весь час виступала в засобах масової інформації та писала в соцмережах. Сподіваючись, що це допоможе у пошуках правди. 

Усе змінилось 8 травня. Того дня уночі Тетяна Попович отримала телефонний дзвінок і новину про свого сина:

— У травні до мене зателефонував Сергій — цивільний хлопець, звільнений з полону. Він мешкав у сусідньому селі. Сергій розповів, що сидів разом з моїм сином у Курському СІЗО №1. Завдяки цій інформації я знову почала дихати і припинила заїкатися. 

Згодом Сергій приїхав до Тетяни, аби розповісти більш детально усе, що знав: 

— Він не бачив Влада особисто, але в тому Курському ізоляторі просидів 49 днів, і під час перекличок намагався закарбувати в пам’яті прізвища інших хлопців. Таким чином запам’ятав десять імен і згодом зв’язався з їхніми рідними. Адже всі шукали так само, як і я, — серед мертвих. Розповів він і про те, як їх етапували. Їх  5 разів намагались розстріляти російські солдати (буряти), але поряд був офіцер, який їх зупинив. Він сказав, що українці будуть обмінним фондом.

Тетяна дізналась, що її сина разом з іншими чоловіками били, прив’язували до БТР, кілька діб тримали в полі роздягненими, пораненими, із зав’язаними руками й очима. 

— Їм просто пощастило, що серед них був старший чоловік, якого вони прозвали дядя Саша-кожух. Бо його забрали в кожусі і він якось примудрявся хлопців тим кожухом по черзі накривати, щоб хоч трішки зігріти. Потім їх привезли до Білорусі, там тримали в наметах, в яких біля буржуйки збирались поранені й хворі. А далі вже літаками відправили до Курська. Там всі пройшли обов’язкову процедуру допиту, на якому їх кілька годин били палицями, змушували кричати «Слава Росії!» і співати гімн РФ. Питали про Бандеру, про позиції ЗСУ — тобто про такі речі, про які цивільні апріорі не можуть знати. Люди жили, нікого не чіпали і не здогадувалися, що треба пильнувати, де стоять ЗСУ. А після того, за словами Сергія, хлопців нарешті погодували, змушуючи ковтати гаряче. 

Лист від сина: живий!

Торік у вересні сталось те, чого Тетяна зовсім не очікувала. Жінка отримала лист. Від сина. 

— Написаний він був за чотири місяці до того, в кінці травня, тобто на той час Влад точно був живий. Почеркову експертизу зробило Лук’янівське СІЗО. Лист пройшов перевірку спочатку ФСБ, потім комітетом Червоного Хреста, далі СБУ. І тільки після цього через Центр розбудови миру він потрапив до мене. До листа була додана інструкція, як я можу написати зворотного листа. Звичайно, я це зробила. Хоча хлопці, які звільняються з полону, розповідають, що жоден з них жодного листа не отримував.  

Жінка не має сумнівів, що син не сам писав лист, хтось йому наказував, що писати: 

— Текст був російською мовою, хоча Влад у житті розмовляв і писав виключно українською. Всередині було наступне: «У меня все хорошо, кормят три раза в день, оказывают медицинскую помощь. Думаю, скоро вас увижу. Очень вас люблю. За меня не переживайте, заботьтесь о себе» (українською «У мене все гаразд, годують тричі на день, надають медичну допомогу. Думаю, скоро вас побачу. Дуже люблю вас. За мене не переживайте, піклуйтесь про себе». — Авт.). От і все, що я знаю про свого сина. І ніхто мені поки не може допомогти.

Жінка писала звернення в ООН з приводу викрадення Владислава, зверталась до омбудсмена Дмитра Лубінця. Червоний Хрест підтвердив інформацію про Тетяниного сина в полоні лише після того, як їй зателефонував Сергій і його допитали в СБУ. 

— У нас у Бучанській громаді (Буча і декілька сіл навколо) підтверджено 25 випадків потрапляння до полону серед цивільних. В основному, це молоді хлопці. Ще 55 людей у нас вважаються зниклими безвісти, адже факт їхнього перебування в полоні поки не підтверджено. По темі цивільних — взагалі тиша. Я звертаюсь, до кого можу, розповідаю іноземним журналістам, бо напряму з росіянами зараз питання звільнення бранців вирішити нереально. Вони крадуть людей і вичікують. Хоча утримання в неволі і катування звичайних людей —  воєнний злочин.

Достеменно невідомо, скільки саме Росія викрала українських дітей від початку великої війни. За даними Уповноваженої президента України з прав дитини Дар'ї Герасимчук, з окупованих територій могли вивезти 200-300 тисяч українських дітей. Озвучені офіційні дані про 19500 депортованих дітей — це лише про тих, чиї персональні дані є в української влади, і є розуміння, хто вони і звідки їх викрали. Про перспективи повернення депортованих дітей, про їхній фізичний та психологічний стан, про дітей на тимчасово окупованих територіях та тих, хто через війну був змушений залишити власний дім —  в інтерв’ю з Оленою Розвадовською, засновницею та головою Благодійного фонду «Голоси дітей».

Євгенія Семенюк: Викрадення Росією українських дітей — це масштабний воєнний злочин, якого не було ще з часів Другої світової війни. Що відомо вам про депортованих маленьких українців? Як їх повернути? 

Олена Розвадовська: Всіх українських дітей треба повернути додому, але це складно. Росія, Білорусь говорять про те, що вони «евакуюють дітей, рятують». Ми маємо лише офіційну цифру, скількох дітей офіційний Київ вважає примусово вивезеними. Точної цифри нема. Дуже складно верифікувати, немає доступу до цих територій. Весь світ засуджує дії Росії. Є навіть рішення Міжнародного Суду. Але вплинути на те, щоб всіх дітей повернули, неможливо. І всі ми розуміємо, чому саме на дітей направлена увага: їм розкажуть свою версію історії. В 14 років діти ще несамостійні, вони не можуть сісти в автобус чи потяг й поїхати додому. Впливати на них легко. 

ЄС: Вдається когось повернути?

ОР: Тільки у випадку, коли конкретні батьки чи рідні на власний страх і ризик вирушають у Росію, Білорусію і повертають дітей. Представникам українських державних чи неурядових організацій неможливо туди поїхати фізично. Немає ніяких евакуаційних поїздів, які були б запущені Україною разом з ОБСЄ, щоб забрати цих дітей з Росії. 

ЄС: Яка доля дітей на окупованих територіях? Що вам про них відомо? Чим їм можна допомогти?

ОР: Допомогти їм можна визволенням тих земель. В одній із наших онлайн-груп для підлітків була дівчинка з окупованої території — Аня з Енергодара. Вона мені написала, що вони фактично були заручниками, бо не могли виїхати. Не можна було. Вона приєдналася до нашої онлайн-групи зі сценарної майстерності, щоб мати хоч який зв'язок з Україною. «Я завалювала себе навчанням і хатньою роботою, тільки б ні про що не думати. Тільки б не бачити окупантів і артилерії. Тому що важко усвідомлювати, що це не казка. Що я тут живу. І з кожним днем стає все гірше. Я побудувала собі умовну стіну, за якою сховалась, а потім прийшов кінець — і моя стіна мене лавиною знесла. Я просила батьків виїхати. Татові не дозволяли. Чудо, але врешті це вдалось. Коли ми перетнули кордон з Грузією, я плакала від щастя. Це не описати словами», — писала мені Аня. Ось так живуть діти в окупації. І ця дівчинка з Енергодара говорить за багатьох дітей, які здатні усвідомлювати ситуацію навколо й усвідомлювати свою неможливість вплинути на неї. Це дуже важко.  

Тому порятунком буде, коли в родині є нормальні дорослі, які підтримують дітей. Які говорять: все пройде, ми разом, така ситуація. Гірше, якщо батьки є носіями пропагандистських наративів.

ЄС: Які проблеми є у дітей, яких вдалось повернути? З чим стикаєтесь?

ОР: Діти, яких повернули з депортації, відчувають втрату довіри до світу — вони не розуміють, кому можна довіряти. Вони не розуміють, хто ворог, а хто друг. Це замороженість відчуттів, емоцій. Їм потрібен час на адаптацію. З ними навіть не можна працювати. Їхній світ перевертається двічі. Зі всіх дітей, які повернулись, у нас лише одна дитина пройшла роботу з психологом. Дуже багато дітей були насильно вивезені з Харківської області, з віддалених сіл, вони повертаються в Україну, повертаються у свої села, де немає психологів. Нам дуже важко до них дістатися. І ми не маємо змоги їм допомогти.

ЄС: Як за останній рік півтора змінились акценти роботи фонду «Голоси дітей»? З чим зараз доводиться працювати? 

ОР: За останні півтора року не змінився акцент роботи фонду — це були завжди діти та сім’ї, які постраждали від війни. Але критично змінився масштаб роботи. Ми працювали з дітьми, ще коли я була волонтером, з 2015-го року, — діти на лінії фронту, сім’ї, евакуація, війна, яку не називали війною. Після повномасштабного вторгнення ми були чи не єдиним фондом в Україні, який повністю був сконцентрований на темі дітей та сімей, постраждалих від війни, зокрема, на психологічній допомозі. Ми максимально розширили програми. Тепер це психологічна, психосоціальна програма, гуманітарна програма, робота з громадами, наприклад, встановлення укриттів, облаштування майданчиків, кімнат в лікарнях, закупівля всього необхідного для закладів, де перебувають діти, евакуація на початку повномасштабного вторгнення. Також додався величезний шмат роботи — це адвокація. Ми її називаємо мистецькою адвокацією. Ми видали книгу «Війна голосами дітей», їздимо світом з виставками, з цитатами дітей. Багато знімаємо, зокрема, наш документальний фільм дійшов до Оскара. Зараз працюємо над тим, щоби забезпечити стабільність підтримки дітей та дорослих. Стабільність означає постійно бути присутніми там, де діти страждають від війни.

ЄС: Чому на окупованих територіях досі залишаються діти, попри рішення про обов’язкову евакуацію з прифронтової території?

ОР: Питання евакуації з лінії фронту, з зони бойових дій, було болючим з 2014-го року. Центральні органи влади намагались скинути його на місцевих чиновників. На думку волонтерів, громадських організацій, це питання все ж таки центрального рівня. Тому що війна не може вирішуватися на рівні громади чи області. Питання місцевого рівня — закупівля медикаментів в обласну лікарню. Але рішення про обов’язкову евакуацію має розроблятися урядом, бо це не лише питання вивезення, це комплекс задач: де жити, як далі підтримувати ті родини, як забезпечити безпеку залишеного людьми майна тощо.

Оскільки цих відповідей ніхто ніколи не давав, евакуація завжди відбувалася хаотично. Якщо ми як волонтери когось перевезли, то ми й квартиру шукаємо, і розселяємо. А такої комплексної підтримки державою ніколи не було. І це — один з величезних її провалів. Нема примусу з боку держави, нема чіткого плану дій, нема розуміння, що далі. Поліцейські, які поїдуть  «воювати» з тими мамами і витягувати їх, які будуть ризикувати життям, не мають інструкції, що їм далі робити, якщо батьки відмовляються. Має бути прозорий алгоритм дій: що відбувається з тими родинами, яких вивезли, що з тими, що відмовилися виїжджати. Оскільки він відсутній, все розвивалось двома способами. Родина ухвалює рішення про евакуацію, виїжджає самостійно, отримує якісь гроші від держави, але свій побут облаштовує самостійно. Інший варіант — дорослих та дітей вивозять волонтери, церкви, громади, міжнародні організації. І саме останні облаштовують хостели (в готелях, гуртожитках). Сім’ї поживуть там два-три місяці, а потім повертаються на лінію фронту. Все хаотично.

Перші, хто відповідають за життя та добробут своїх дітей, — це батьки. І рішення залишитись на війні ми покладаємо повністю на них. Держава, на мою думку, має визнати, що війна є надто небезпечною для дітей. І покладатись тільки на рішення батьків — нерозумно. Вони бувають різними. І, виходить, діти залишаються одні, якщо батькам байдуже.

У 2014-2015-х роках, пам’ятаю, була хвиля евакуації. Після того все затихло, тому що лінія фронту стабілізувалася, люди почали потроху або повертатися на окуповані території, або обживатися вздовж лінії фронту. І приблизно з 2016-го по 2022-й рік (початок) лінія фронту була стабільна. І десятки, сотні тисяч людей організували свій побут на відстані городу від лінії фронту. Працювали школи. Це була адаптація до умов війни й проживання там. Люди не хотіли залишати свої домівки. Треба розуміти, для людей, які ніколи не змінювали країну проживання, не знають іноземної мови й не вміють працювати онлайн, покинути свою домівку — це втратити практично все. Ніхто не готовий в 45 років змінювати фах, покращувати навички роботи в Інтернеті. Через стабілізацію лінії фронту всі звикли до обстрілів, забули про воєнний конфлікт на сході. Я там жила з 2015-го по 2022-й роки — це життя на фоні війни з організованим побутом, звиканням, адаптацією. Це нормальна здатність організму — адаптуватися. 

ЄС: Як життя в постійному стресі впливає на поведінку дітей?

ОР: Наукових досліджень не було. Зі свого досвіду можу сказати, що коли я у 2015-16 році навчала дітей «мінній безпеці» там, на сході, і питала, що у лісі може бути небезпечного, вони відповідали: розтяжки, гранати. Тобто для дитини 4-5 років ці знання були нормою, а для мене у 25 років — страшно. Це було звикання до звуків — прильоту і виходу. Це ненормально, але коли війна стає частиною твоєї буденності, ти просто пристосовуєшся. На жаль, це життя в ізоляції. На дітях все це відбилось. Вони на 100% були обмежені у можливостях розвитку — якісного навчання в прифронтових зонах не було. До школи не ходили, коли були обстріли. Втрачали друзів. 

ЄС: Які потрібно створити умови, щоб люди не повертались під обстріли?

ОР: Ми працюємо з різними категоріями людей: це і ВПО, і ті, які продовжують жити в Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Миколаєві. Важливим залишається особистий вибір людини — вибір почати нове життя. Тому ми так багато працюємо над психологічною і соціальною підтримкою. Якщо людина переходить в стан жертви, якій всі винні, це нічого не вирішить. Людина має перейти в активну позицію. Наша гуманітарна допомога розрахована на те, щоб дати людині все, якщо вона вперше приїжджає, щоб діти могли спати на чистій постелі, могли їсти гарячу їжу. Далі ми всім пропонуємо допомогу психолога. Це може бути 10 занять, аби стабілізуватися, зрозуміти, що робити далі. Не всі на це погоджуються. Але людині самій треба ухвалити рішення не повертатися.

ЄС: Який відсоток тих, з  якими ви зараз працюєте, залишаються і починають нове життя?

ОР: Такої статистики немає. Ситуація в країні така, що будь-який регіон може постраждати від обстрілу. У нас був осередок на Закарпатті. Там було багато  переселенців з Київщини, Харківщини, Сумщини. Зараз всі з Харківської області повернулися назад. Харків — мільйонне місто. Не можуть всі звідти виїхати. Їм не буде, де жити. У Львові не існує стільки вільного місця для проживання. Ніякої державної програми, яка б змушувала людину переїхати, немає. 

ЄС: В якому психологічному стані діти, з якими працюють ваші психологи?

ОР: Ми маємо звіт за результатами опитування психологів фонду «Голоси дітей» — більше сотні спеціалістів різних категорій на локаціях. 83% дітей не розуміють власних емоцій. 72% опитаних мають тривожність через війну. 67% дітей мають складнощі з адаптацією до нових умов життя як ВПО. У 63% — проблеми у стосунках з однолітками, у тому числі, через мовний бар’єр. 54% дітей мають панічні атаки. 56% — відчувають проблему сепарації від батьків (тато — на фронті, діти — у Львові). 63% завдають собі ушкоджень. 52% мають суїцидальні думки. 

ЄС: Ваш фільм «Будинок зі скалок» — про дітей, які живуть поруч з війною, яка розпочалась задовго до лютого 2022 року. Цьогоріч він був єдиною стрічкою про Україну, номінованою на Оскар. «Будинок зі скалок» мав головну мету — інформувати про проблему. Чи він виконав її?

ОР: Задум був такий — показати дітей, які втратили батьківське піклування, які живуть в центрах психосоціальної допомоги, яким батьки не можуть дати нормальний догляд або є ризик, що батьки втратять батьківські права. Фільм майстерно зроблений. Там немає жодного поставленого кадру. Над фільмом працював данський режисер. Там дуже високі етичні стандарти щодо дітей. У фільмі змогли показати душі тих дітей, які живуть між двома війнами: зовнішньою — з Росією і внутрішньою — в родині. Для України, для внутрішнього глядача – це, безумовно, був успіх.

Я — із правозахисної сфери. Ми точно знаємо про недоліки соціальної політики, про недоліки інтернатного виховання. Вони відомі у вузьких колах. А тут номінація на Оскар — і фільм ідуть дивитися не тільки експерти у сфері дітей. І це був успіх, бо люди подивилися, як живуть діти в інтернатах, як вони страждають, наскільки це шкідлива форма виховання, яка досі існує в Україні. Наш фільм подивились також у Міністерстві соціальної політики.

Я розумію, що проблеми в Україні фільмом не вирішуються. Якби було так легко, нам не потрібно було 10-15 років на реформу інтернатної системи. Але ми всюди показуємо цей фільм, продовжуємо цю адвокацію. Він, у першу чергу, про дітей, які залишилися без батьків, не тільки про дітей війни. І кількість таких дітей, звісно, збільшиться.

«Мужайтесь!» — сказала голова селища і поплескала матір хлопця по плечу

Ми прокинулись від дзвінка рідних. Вони повідомили, що навколо Чернігова вибухи, бомблять аеродроми. Поїхали зняли готівку, заправили машину і під вечір 24 лютого вирушили до Михайло-Коцюбинського, селище під Черніговом. Думали, що там нам буде безпечно. У перші дні так і було.

Потім дорогою поїхали колони ворожої військової техніки. Бачили понад сотню танків та артилерійських установок. Спочатку російські військові майже не зупинялись у селі і не чіпали селян. Але вже потім почали грабувати магазини, їхня авіація розбомбила місцеву школу. 

З 3 на 4 четверте березня наші хлопці розбили частину окупантів за селищем. Ті російські військові, що залишилися живі, повернулися до Коцюбинського й залишились на ніч у ветеринарній клініці. Наступного дня вони почали терор українського населення. 

Зранку росіяни переганяли техніку і контролювали, щоб на дорозі не було місцевих. Підійшли до нашого подвір’я, перевірили у всіх документи й телефони, запитували, що ми тут робимо. Ми сказали, що приїхали сюди, аби врятуватися.

Почався обстріл. Ми побігли в укриття у погріб. За нами пішло десь п'ять російських солдатів. Їхній командир зібрав наші телефони, перевірив їх, після чого наказав Микиті, мамі і старшому брату йти за ним для уточнення деяких питань. Я чекала на них, але вони не повернулись. А поки чекала, почула розмову російських військових про те, що в Сирії було не настільки страшно, як тут.

Через якийсь час спустився один з солдатів, тикнув на мене пальцем, спитав, чи я Микитина дівчина, наказав йти з ним. Він йшов позаду мене зі взведеним автоматом. Коли помітив, що я обходжу бите скло на підлозі, пригрозив вистрілити, якщо не буду йти рівно.

За хвилину я побачила Микиту, який стояв на колінах. Мене поставили навколішки поряд з ним і почали допит. Сказали, що прочитали в інтернеті, що про них пишуть як про ґвалтівників і вбивць, вимагав, щоб я прямо сказала хороші вони чи ні. Я спробувала ухилитись від відповіді і сказала, що нічого не знаю. Тоді мене поставили спиною до Микити. Військовий перезарядив автомат і повідомив, що зараз його застрелить. Потім мене відвели подалі, щоб я не заляпалась кров'ю. 

Я запитала потім, навіщо вони це роблять? Такі виховні методи, відповів військовий. Мовляв, саме так Микита їм усе розповів. Про що йшлось, я не знаю. 

Згодом нас усіх відпустили — мене, маму Микити, старшого брата й дядька, в якого ми тоді мешкали. Але не Микиту. Нам повідомили, що йому загрожує в кращому випадку 15 років ув’язнення, і відбувати покарання він буде в Україні.

Ми чули, що багатьох місцевих забирали, дуже били, але врешті відпускали. І ми сподівались, що Микиту теж відпустять. Але його не повертали. За день мама Микити пішла до офіцерів дізнатись, що з її сином.

Зустріла голову селища, та саме йшла на зустріч з окупантами і пообіцяла дізнатись, що з Микитою. Через кілька годин вони знову зустрілись, сільська очільниця поплескала маму по плечу, сказала «мужайтесь» і пішла геть. Що це означало, ми не зрозуміли. А тому продовжували шукати і розпитувати. Дядько працював на фермі в селі, росіяни часто приходили по воду і молоко. Від них дізнались, що підрозділ, який забрав Микиту, виїхав, і, напевно, його забрали з собою. В якому напрямку — невідомо. 

19 березня, коли на виїзді в бік Славутича не було російських військових, ми з мамою Микити покинули селище.

Відправляли листи в усі колонії й ізолятори, і один з них система врешті прийняла

Вже після деокупації на одній з позицій російських солдат у лісі знайшли тіло чоловіка. Його затримали разом з Микитою. І також не відпустили, кудись вивезли. Від його дружини Наталі я дізналася висновки судово-медичної експертизи: його вбили пострілом в голову. Усі пальці на його зв’язаних руках були поламані. Руки були вкриті мозолями — найімовірніше, змушували копати окопи.

Ми продовжували шукати Микиту разом зі спецслужбами і українськими військовими. Але його тіла не знайшли і у нас з’явилася надія, що його вивезли на територію Росії. Але вже півтора роки — відтоді і до сьогодні — ніхто його не бачив і нічого про нього не чув. Російська сторона і МКЧХ теж нічого не кажуть про Микиту. 

Ми спробували шукати через російські системи відправлення листів у колонії. Якщо система пропускає лист, то з великою ймовірністю той, кого ми розшукуємо, перебуває в тій колонії чи СІЗО, де прийняли лист. Ми почали відправляти листи всюди, і один з них пройшов до Бєлгородського СІЗО №3.  Знайшли місцевого адвоката, попросили поїхати туди, однак його навіть не пустили до слідчого ізолятора. 

Коли ми зрозуміли, що самостійно розшукати Микиту не в змозі, то вирішили об’єднатися в громадську організацію разом з іншими українцями, чиї рідні зникли безвісти. 

Навесні 2022 року усі шукали рідних через спеціальні групи на фейсбуці, писали до поліції, СБУ, Червоного Хреста. Саме тоді я знайшла на фейсбуці Каріну Дячук, одну з засновниць ГО «Цивільні в полоні». Спочатку просто спілкувались і ділились інформацією, а пізніше створили громадське об’єднання та почали комунікувати з омбудсменом і представниками Червоного Хреста. Останні розповіли, що коли відвідують тюрми, російська сторона дозволяє заходити лише до вибіркових колоній чи камер. Але якщо вони бачать в камерах разом із військовими цивільних, то фіксують це, записують дані й передають інформацію рідним.

Що робитимемо тепер? Батьки Микити здали кров, на даний момент збігів ДНК не знайдено. Знаю, що є випадки повернення з неволі закатованих тіл. Отож, отримати офіційне підтвердження, що твій близький в російському полоні, — це ще не гарантія того, що людина повернеться додому жива. Людей там знищують не тільки фізично, а й морально. Наприклад, роблять імітації обміну — привозять начебто на обмін, а потім кажуть: «Від вас відмовились», і ці знущання страшенно деморалізують.

Півтора року ми не маємо про нього інформації. Хочеться вірити в краще, але розумію, що мушу бути готовою до всього. Розумію, що навіть якщо він повернеться, то буде іншим після пережитого. Але єдине моє бажання, аби він повернувся живим. І тільки про це я молю Бога.

В Україні нема єдиного органу, який займався би пошуком цивільних бранців Кремля

— Викрадення цивільних  українців на окупованих територіях і вивезення їх в невідомому напрямку — дуже серйозна проблема для України, — коментує Тетяна Катриченко, координаторка Медійної ініціативи за права людини. — В інших військовий конфліктах у світі не було стільки затриманих цивільних, і тому цю інформацію треба максимально голосно доносити до європейців і американців. Адже коли проблема не озвучена, її легше ігнорувати.

Фактично в Україні немає єдиного відповідального органа або єдиної представницької особи, які б могли займатись обліком, пошуком і домовленостями про звільнення цивільних заручників. Тому кожна існуюча структура не розслідує, а просто збирає запити громадян про зниклих. Єдиної бази цих людей немає. Відповідно, назвати точні цифри неможливо.

Полоненими військовими у нас займається координаційний штаб при ГУР, вони збирають інформацію і займаються перемовинами про обмін. У нас є національне інформаційне бюро, яке працює як база даних, вони збирають інформацію і про військових і про цивільних затриманих громадян в рамках конфлікту,  у нас є уповноважений з прав людини, який теж говорить про цивільних, але не має мандату на перемовини на цю тему. 

Ми започаткували ініціативу: на нашій сторінці ми розмістили заклик звільнити цивільних заручників сімома мовами. Ідея в тому, щоб люди в різних країнах могли прочитати короткі історії цивільних полонених. Художниця малює портрети цих заручників, щоб можна було писати листи в локальні амбасади Росії з вимогою звільнити цих людей.

280 днів, які Росія вкрала в Ольги Черняк. 280 днів у полоні, після якого треба заново вчитись посміхатись і радіти простим речам. Ольга, мов на сповіді, розповідає Sestry про все, що ніяк не відболить. Про донос, який написали на неї «свої». Про найважчі тортури, яких зазнала. Про те, як її, сміливу і вільну, примусили боятись власного прізвища. А ще — про свій шлях додому. Шлях у чотири з половиною тисячі кілометрів.  

Чимало херсонців стали колаборантами 

До війни ми жили чудово: я працювала в херсонському управлінні праці та соцзахисту населення, син навчався в коледжі, ми планували мандри за кордон і не скаржились. Аж поки вранці 24 лютого мене не розбудив дзвінок мами. Вона плакала і повторювала: «Війна! Почалася війна». Я не вірила до останнього. 

Виходити в місто стало страшно: російські військові, які заполонили Херсон, ганяли на БТРах, не зважаючи на пішоходів, і регулярно когось збивали. Жива, поранена чи мертва людина — без розбору кидали у багажник. А потім ніхто вже нічого про неї не чув. Щастило лише тим, кого встигали побачити і забрати рідні. 

До першого червня ми ще ходили на роботу — пішки, адже транспорт вже не працював. Це займало півтори години в один бік. Після обіду місто наче вимирало: люди виходили з домівок лише, аби купити хліб чи зняти якісь гроші. Черги, які утворювались, російські військові розганяли автоматними чергами в повітря.

Немало херсонців стали колаборантами і допомагали окупантам. Повітря було пронизане страхом. Ми з чоловіком, який працював заступником керівника управління кадрів міста, намагалися триматись разом. Я ходила з ним до нього на роботу. 

Вночі 11 серпня 2022-го року в наші двері постукали: «Военная полиция, проверка документов» («Військова поліція, перевірка документів»). Я не відчинила одразу, хотіла затягнути час, щоб чоловік сховав важливі документи. Спитала, чому так пізно, і почула, як хтось із них дав команду принести лом і виламувати двері. Тоді я їх впустила.

Росіяни ввірвалися з криками: «Ставай к стене! Руки вверх, оружие на пол» («Ставай до стіни! Руки догори, зброю на підлогу»). Кажу їм, що у мене немає зброї. Вони наказують не розмовляти з ними українською мовою. Кажуть, що знають, що я вмію говорити російською. Аби їх не дратувати, я перейшла на їхню мову.

Далі мене всю обмацали. Хоча вони — чоловіки — і не мали права цього робити, адже я — жінка. Наказали закрити рота, опустити голову і піти на кухню.

До нас зайшло мінімум десятеро чоловіків. Будинок був оточений, у вікнах я бачила лазер від прицільної зброї. Ніхто з них не представився, не показав документи, просто почали обшук квартири, кидаючи речі на підлогу. Питали, де зберігаємо зброю і наркотики. Вимагали показати паспорт, а в мене українська картка ID. Кажу їм: «Мій паспорт у вас в руках». Не вірять. Мовляв, це картка, а не паспорт. Знайшли мій закордонний, а там ще дівоче прізвище, яке я змінила у 2020-му році.Стали називати мене сукою, бо нібито я — агент — і живу під двома паспортами.

Від сина і чоловіка вимагали написати на мене донос

Після обшуку мене, чоловіка й сина вивели та посадили в автівку. На очі вдягнули медичні маски. Поки їхали, допитувались: 

— Знаешь Андрея? («Знаєш Андрія?»)

— Так.

— Кто он тебе? («Ким він тобі приходиться?»)

— Племінник.

— Где прячешь? («Де ховаєш?»)

— У нас його немає. Я з ним не спілкуюся вже майже рік, бо він виїхав за кордон (хоча насправді я з ним розмовляла, він мені як рідна дитина). 

Спочатку я думала, що вони просто відпрацьовували списки. І тільки під час допиту зрозуміла, що на нас написали донос. Сусіди донесли, що мій племінник у ЗСУ, а я нібито передаю йому місця розташування російської армії.

Чоловік встиг сховати основні документи на майно, робочу печатку й навіть гроші. Вони добре почистили нашу квартиру, поки ми були ув’язнені, але того, що ми сховали, не знайшли. Однак знайшли якісь робочі документи чоловіка, за що і вирішили його про всяк випадок забрати. А сина, якому тоді було 19 років, взяли, аби маніпулювати мною.  

Сказали, що почнуть допит із нього, а потім вже будуть займатися мною. Поставили мене в коридорі, заборонили рухатись і говорити. І я стояла під дверима і слухала, як катують мою дитину… Я навіть ворогу не хочу такого бажати. Не знаю, як я взагалі це витримала. Син дуже сильно плакав, благав: «Боляче, будь ласка, не робіть цього! Я буду підтверджувати все, що ви хочете». А коли його зрештою вивели з тієї кімнати, поставили біля мене і наказали: «Говори, что хотел сказать своей матери?» («Кажи, що хотів сказати своїй матері?»).

І він мовив: «Мамо, підтверджуй все, що вони вимагають. Бо не можу, щоб зробили це зі мною знову». 

А потім на його місце посадили мене. Надягли на вказівні пальці металеві щипці, до яких були під’єднані дроти. І за те, що я спитала ім’я того, хто проводив допит, мене вперше вдарили струмом.

Їх цікавило, де мій племінник. Мовляв, вони в курсі, що він у ЗСУ. Я відповідала, що нічого не знаю. У моєму телефоні знайшли одне смс племіннику. Нейтральний текст, з якого він зрозумів, що у нас все добре. Деякі тексти я не встигла видалити, але одне залишилось. Коли  їхала в місто Сімферополь, бачила скільки техніки йшло, написала, що в бік Херсона дуже багато військової техніки рухається, описала її. І відправила наступний текст: «Єноти риють окопи». Зрештою, переконала їх, що ніхто в родині не розмовляв із племінником без мене. Пізніше чоловік розповів, що я цим врятувала їм життя. Через 15 діб їх по черзі відпустили. Аде перед тим жорстоко катували, били, вимагали написати на мене донос. 

Тіла мертвих кидали у чорні пакети

У тимчасовому ізоляторі на 60 осіб тримали понад 130 херсонців. Камера, в якій перебувала я і ще п’ятеро жінок, була розрахована на двох. Ми спали на підлозі. Ліки можна було отримати тільки від родичів. Але мені заборонили все: передачі, свіже повітря, виклики лікарів і навіть сон. Не можна було нічого, бо я не погодилась на співпрацю.

Викликати на допит могли будь-якої миті дня і ночі. Телефон дзвонив у трьох випадках: привезли когось нового, повели когось на катування або когось випускали. І коли відчинялися двері до камери, кожна з нас боялася, щоб не назвали її прізвище.

Було дуже страшно. Після допиту виводили в шапці на обличчі або масці на очах, я не бачила, куди йду, весь час боялася впасти.

В ізоляторі було немало тих, кого замучили до смерті. Їхні тіла пакували в чорні пакети, кидали до сміттєвих баків. Про багатьох після допиту казали: якщо до ранку доживе — пощастить.

Мене водили на допити чотири рази. Били струмом, поки я не втрачала свідомість. Після одного з таких сеансів у мене стався серцевий напад. Дівчата дуже злякалися, почали стукати в двері й кликати лікаря. Прохання про меддопомогу російські інквізитори проігнорували, і врешті мені допоміг також полонений Міша, мануальний терапевт. Він фактично врятував мені життя. Після чого ще давав якісь ліки, міряв тиск. Усього за час мого 280-денного полону в мене сталося сім серцевих нападів.

Якось на черговий допит мене привели до темної кімнати, наказали знайти лівою рукою стілець і сідати. Коли я зрозуміла, що стілець сухий, а не мокрий, мені стало легше. Адже всі знали, що мокрий стілець — це поганий знак. Я ніколи в житті не палила, але коли поверталася в камеру після цих «сеансів», брала у дівчат сигарети. На допитах я трималася, але в камері мене накривало, починалась істерика.

Покарання за їжу для бранців

У жовтні вони почали масово забирати людей із херсонського ізолятора. Когось відпускали, когось везли до Каланчака, Чаплинки, Чонгара, Генічеська чи навіть Сімферопольського СІЗО. Людей фільтрували. Ми відчували, що українська армія ось-ось зайде до міста, бо чули з камери сильні вибухи. Однієї ночі нам, мені і ще чотирьом жінкам, наказали збирати речі. Ми були щасливі. У літньому одязі нас вивели та посадили до автозака. Після чого всі автозаки з полоненими загнали на понтон з військовою технікою. Стало страшно, адже вони нами прикрились, і якби стався приліт, ми б загинули.

У Гопрах (санаторій у Голій Пристані), куди нас привезли, ми перебували десять днів. Окупанти нас не годували, і ми вижили тільки завдяки місцевим. Вони тишком-нишком приносили їжу. Пізніше старшого по ізолятору покарали за те, що дозволив нам не вмерти з голоду.

Далі нас утримували в селищі Новотроїцьке — вже не в камері, а в кімнатці із забитим вікном. Тут, без свіжого повітря і сонця, на одному смердючому матраці оселилося п’ять жінок. У кімнаті весь час горіла лампочка. Води і туалету теж не було, тому нас двічі на добу виводили. Щодо їжі, то нам на день видавали дві упаковки «Мівіни» та банку тушонки на кімнату. Іноді приносили хліб.

Після того як у грудні відпустили на волю поліціянтку, мою сусідку по кімнаті, ходили чутки, що незабаром випустять і нас. Спочатку говорили, про Новий рік. Далі про 8-ме березня. Але ми продовжували сидіти. 17 березня я не витримала і оголосила голодування. Залишилась на хлібі й воді, від яких теж обіцяла відмовитись, якщо мене не звільнять з-під варти. За десять днів до мене приїхали якісь люди, аби вмовити поїсти. Я не погодилась.

І весь цей час мої рідні мене шукали. Але їм усюди відповідали, що тут такої немає. Хоча я була. До речі, жодного міжнародного представника за понад дев’ять місяців полону я не бачила.   

17 травня 2023 року мене викликали на розмову. Завели до кімнати, де на мене чекало двоє чоловіків. Запитали, за що сиджу. Я зорієнтувалась і вигадала історію про жінку, яка написала на мене скаргу, бо їй подобався мій чоловік. Після цього мені наказали написати три розписки: першу —  що я не розумію, як опинилась у Новотроїцькому райвідділку та не маю до них претензій, другу — що мене не катували і не застосовували проти мене силу. І третю — про те, що я отримала свої речі. Після цього повернули мені обидва мої паспорти і каблучку та сказали збиратися. Але я заявила, що без своєї співкамерниці Світлани нікуди звідси не поїду. І вони дозволили їй вийти теж.

Нам надягли на голову мішки. Возили по Новотроїцьку хвилин десять. Висадили біля якоїсь огорожі, наказали лічити до п’ятдесяти. Машина завелася, ми порахували п’ять разів по десять, після чого зняли з себе мішки. Нарешті ми були на свободі!

Але попереду на нас чекала довга дорога додому. Насамперед ми попросили місцевих відвезти нас до моїх знайомих, де привели себе до ладу, а точніше, повернули собі людську подобу. Знайомі прихистили нас, купили нам одяг і мобільний телефон. Виїхати з окупованої зони можна було через Чонгар, але це коштувало 350 доларів з кожної з нас. Ми знайшли ці гроші.

На кордоні мене змусили показати, що я не маю на тілі синців від зброї. Навпроти мого імені стояла галочка про заборону на виїзд, і я почала молитися, щоб мені пощастило. І це сталося… Перевіряючий на КПП зняв з мене ту мітку зі словами: «Нехай їде!». Вже на кордоні з Латвією нас зустріли волонтери Червоного Хреста, аби допомогти повернутися до рідного Херсона. Зі зламаним здоров’ям я подолала чотири з половиною тисячі кілометрів, але тепер я вдома. Нарешті вдома.

На головному фото — коридор у СІЗО у Херсоні, де катували українців. Фото: Mykhaylo Palinchak/Panos Pictures/Forum