Малюють море, бо там вони познайомилися з чоловіком і були щасливі. Малюють кеди, бо чоловік любив, коли вона їх взуває. Малюють кота, бо чоловік був на нього схожий. А ще — янгола, а ще — спільну мрію, яка так і не здійснилась…
— Спочатку жінки, які приходили на майстер-клас, хотіли малювати війну, чорний біль, голі дерева, — розповідає Олег Юров, художник благодійного проєкту допомоги дружинам загиблих героїв. — Але я запропонував жінкам написати те світле, що асоціюється у них з їхнім чоловіком. Світлу пам’ять, спільну мрію, радісні спогади, щоб коли дивишся на картину, настрій піднімався, а не навпаки. І це спрацювало.
У кінці 2022 року художник Олег Юров провів перший майстер-клас для жінок, які втратили чоловіків на війні. Після цього заняття стали регулярними. Вони відрізняються від уроків малювання і класичної арт-терапії: тривають два дні з ранку до вечора, жінки малюють виключно олійними та акриловими фарбами на великих полотнах, у майстер-класі беруть участь дружини і наречені загиблих, створюється максимально безпечний творчий простір.
— Буває всяке. Перші пів дня жінки можуть плакати.
Але живопис — ефективний засіб виходу з горя. Коли ти в горі — ти в собі. А коли починаєш малювати, то виносиш те, що всередині, назовні, віддаєш це полотну і — відповідно — потроху звільняєшся від тяжких емоцій. Живопис витягує.
Коли зібралося вже 50-60 полотен, народилася ідея писати до картин супроводжуючі тексти — історії кохання. І робити виставки картин разом з цими історіями. Зараз жінки намалювали вже понад 200 картин, пройшло дві виставки — у Києві та в Кривому Розі. Незабаром буде третя — у місті Сарни.
— Історія кохання відкриває другий пласт — прихований. Кожна картина — це загибла людина. І це свого роду експозиція історій людей, які стоять за цими картинами. Чоловіки, які загинули, — це пам’ять, а жінки і їхні діти — це майбутнє. Тому для мене важливо це продовжувати, — каже художник.
— Жінки кажуть, що цей метод допомагає їм краще за психотерапевтів. Це більше, ніж просто відволіктися від важких думок. Я бачу, як жінки приходять до нас з одним настроєм, а йдуть за два дні зовсім з іншим, — розповідає Олена Сокальська, керівниця благодійного проєкту «Жива. Справжні історії кохання».
Олена Сокальська і Олег Юров починали разом у проєкті «Жива», але з часом художник розпочав власний проєкт «Тисяча історій кохання. Картини дружин справжніх героїв». Ініціативу «Жива» Олена Сокальська заснувала разом з Аліною Карнауховою, яка очолює обєднання жінок загиблих героїв. Їх підтримали українські митці і благодійний фонд «Сучасна Україна». Зараз заняття проводяться в усіх областях України. Участь у них вже взяли понад 250 жінок. Картини учасниць разом з історіями їхнього кохання регулярно виставляються у різних просторах. Нещодавно проєктом зацікавилась одна з найбільших інформагенцій США — у американців немає досвіду роботи з утратою в таких масштабах, і їм цікаво, як це працює.
— Я стала робити це, бо інші не хотіли займатися вдовами, — каже Олена Сокальська.
Для держави це складна і непопулярна тема, пов'язана з втратами країни у війні. Щодо самого суспільства, то у нього до вдів здебільшого суперечливе ставлення. Ніхто не знає, як розмовляти з жінкою в горі. І що робити з такою кількістю жінок, які раптом овдовіли.
Я сама вдова і розумію, що відчувають ці жінки. Зазвичай жінка в сім'ї знаходиться поруч при своєму чоловіку. І коли вона його втрачає, то відчуває себе розбитим на друзки глечиком. Вона не розуміє, як жити далі і ким вона є без нього.
Найважчий — перший рік. Раніше ти всі свята проживала з чоловіком, а тепер свята настають, а того, з ким ти хочеш їх розділити, — немає.
Разом з чоловіком жінка втрачає і своє звичне коло спілкування. Вона має почати життя з нуля і знайти нових людей, яким буде подобатись. Жінка має від чогось відштовхнутись, аби зробити перехід до нового стану. І ми даємо жінці маленький радісний привід для цього поштовху.
Картина і історія до картини стають відправною точкою в нове життя. Бо жінки вкладають у картину ті емоції, які ні з ким не можуть розділити. Те, що накопичилось всередині, вдови не можуть розповісти ані дітям, ані подругам. Бо зрозуміти їхні почуття можуть тільки ті, у кого так само загинули чоловіки.
Жінка, яка втратила коханого, разом з ним теж в певному сенсі гине. Неважливо, скільки вони прожили разом — три місяці чи 30 років. До нас приходили різні жінки, але у всіх подібна ситуація: спочатку вони довго чекають на звістку, потім її отримують і все — більше нічого не можуть… І жодні психологи не можуть їм допомогти. У нас були ті, хто встиг попрацювати вже з 20 психологами, пив антидепресанти. І все це їх не витягнуло. Фахових спеціалістів мало, а жінок, які потребують допомоги, вже дуже багато.
6-8 дівчат збираються у студії, де є тільки професійні художники і такі ж жінки. Вони ніколи не тримали в руці пензля, але під керівництвом митців неочікувано для себе створюють справжній живописний твір. І коли жінка сама малює картину, вона бачить результат і відчуває власну цінність як творчої особистості.
А інші навколо ще й кажуть: «Ти талановита, ти маєш продовжувати, ми за тебе дуже раді». Жінка чує не слова співчуття, а захват її талантом, і це надихає її на щось нове.
Ефект від майстер-класів з малювання можна назвати довготривалим. Так, діти однієї з учасниць наших занять розповідали, що мама після загибелі тата не хотіла нічого — ні працювати, ні спілкуватись. А після того як намалювала власну картину — повернулась до школи, в якій колись працювала. Вона ожила.
Місце, де вдови зазвичай зустрічаються і спілкуються — це кладовище. Або стіна пам'яті на цвинтарі, або якісь заходи місцевої влади, де їм вручають посмертні нагороди. Все це не привід для радісних емоцій.
А тут вони працюють з яскравими фарбами, малюють щось світле і спілкуються у приємній атмосфері. А потім коли приходять на виставки, читають історії одна одної, діляться емоціями. Були випадки, коли дівчата читали історії інших і дізнавались, що їхні чоловіки разом воювали. Все це наповнює і дає силу.
— Коли до мене звертається спільнота жінок, яка хоче у себе в громаді провести таке заняття, я шукаю через Спілку художників на місцях митців, які можуть такий майстер-клас провести. А також зручний простір, дотичний до мистецтва. Адже атмосфера має надихати, — пояснює Олена.
Матеріали (фарби, полотна, пензлі, мастихіни тощо) для однієї жінки коштують від 1000 гривень. Художники працюють безкоштовно як волонтери.
— Мені запропонували малювання, коли з моменту загибелі коханого не минуло й року, — розповідає Sestry Катерина Борисенко, учасниця проєкту «Жива. Справжні історії кохання». — Мені було дуже тяжко. А малювання наче відключило потік важких думок, я зосередилась виключно на картині. Намагалася зобразити на полотні свої переживання. Зобразила — і наче віддала.
Я малювала дівчинку з білими кульбабами — вона беззахисна, її мрії і плани розлетілись, як пушинки кульбаб. Ця картина потім висіла у мене у спальні. І я прокидалась і засинала, дивлячись на неї. А потім відчула, що нібито переросла цю картину. Захотілося намалювати нову. І я зобразила вже дорослу дівчину, яка тримає в руках енергію. Цю енергію дав мені мій чоловік. І вона тепер — моя мотивація жити далі...
Українська журналістка і редакторка. Працювала оглядачкою газети «Факти і коментарі», авторкою видань «Компаньйон», «Діловий журнал» і «Події та люди». Співпрацювала з Мінкультури Німеччини над циклом лекцій і матеріалів про психологію мас та пропаганду. Організаторка всеукраїнської благодійної акції «Фарби життя», у межах якої художники з різних країн світу малювали картини, які зараз висять на стінах українських онкоцентрів
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
