Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Цей термін стає все популярнішим. Раніше ним позначали лише професійне вигорання. Зараз все частіше спеціалісти відзначають, що вигорання – це і про стосунки і про затяжний стрес від війни. Емоційне вигорання – це зміни у поведінці людини внаслідок емоційного виснаження. Як розпізнати емоційне вигорання розповідає психолог Юлія Квасниця:
Психолог, сексолог, член Європейської, Української та Польської асоціацій транзакційного аналізу, член Польського сексологічного товариства.
Має понад 5 років приватної психологічної практики. 12 років роботи в судовій системі (перша спеціальність юридична).
З березня 2022 року перебуває у Варшаві, працює та продовжує психологічну практику онлайн та офлайн.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Травматичний досвід мають ті, хто пережив або був свідком події, що інтенсивно налякала, загрожувала життю чи здоров’ю. За словами психолога програми Mental Support for Media Антона Покалюхіна, кількість українців, які мають травматичний досвід через війну, зростає щодня. Бо так чи інакше всі ми відчуваємо потенційну загрозу, яка висить над нами і нікуди не зникає.
Чому травматичний досвід особливий?
Якщо відбувається якась подія, наш мозок опрацьовує цю інформацію, після чого вона потрапляє на зберігання в так звану мережу пам’яті. Коли людина згадує про якусь подію, спогади надають нам інформацію з різних аспектів — час, місце, контекст, люди, відчуття тощо.
Що ж відбувається, коли людина має травматичний досвід? Опрацювання інформації не відбувається. Бо травматична подія — це щось дуже страшне, аномальне, екстремальне. Те, чого не може відбутися. Тому мозок не здатний цю інформацію одразу опрацювати й переміщує її в «гарячу пам’ять».
«Це така бульбашка, де мозок тимчасово зберігає болючу «гарячу» інформацію, щоб вона трохи «охолола» та її можна було перетворити на звичайну згадку», — пояснює Антон Покалюхін.
Гаряча пам’ять відрізняється від звичайної тим, що спогади в ній яскравіші, більш емоційні, можуть вміщувати інформацію про фізичні відчуття, звуки, запахи тощо. Чому це призводить до проблем і негативних наслідків? Бо якщо якась подія знаходиться в гарячій пам’яті, то в людини немає відчуття, що це минуло.
Незважаючи на те, що все вже закінчилося, людина живе з відчуттям, що ця подія продовжується і от-от настане знову. Те, що відбулося, ніби заморожене в часі. Це нагадує фільм «День бабака», коли людина не хоче, але знову й знову проживає одну й ту саму ситуацію
Коли спогади охолонуть, мозок запускає процес їхнього опрацювання. Більшість людей може відновитися й стабілізуватися протягом місяця сама. Їй не потрібні спеціальні ліки чи допомога спеціалістів.
Втім щонайменше 25% людей не можуть самостійно впоратися з наслідками травматичного досвіду. І посттравматичний період у них може тривати місяцями й навіть роками
Якими можуть бути наслідки неопрацьованих спогадів?
Це можуть бути повторні переживання травматичних подій. Спогади з’являються мимоволі (без бажання людини) або внаслідок тригерів: флешбеки, фізичні (тілесні) відчуття, звук або запах, які нагадали про якусь ситуацію, сновидіння тощо.
Флешбеки — окремий прояв травматичних розладів. Це стан, коли людина раптово занурюється в травматичну ситуацію, що минула, й поводиться так, ніби перебуває там. Чує ті самі звуки, відчуває ті самі запахи, тілесні відчуття. Її ніби взяли з теперішнього моменту й фізично перенесли в травматичну подію, й вона заново це переживає. Зрозуміти, що це флешбек, можна за зовнішніми проявами. Людина починає дивно поводитися. Наприклад, їй нічого не загрожує, а вона ховається.
Інколи флешбеки можуть бути неявні. Це коли людина нічого не робить, але видно, що вона занурилася в себе, не реагує на оточення, перебуває не тут і не зараз.
Фото Shutterstock
Також ознакою неопрацьованих спогадів є гіперзбудження. Це постійна настороженість, напруження, людина живе в стані очікування, що щось страшне відбудеться знову й не може розслабитися навіть у тій ситуації, коли точно знає, що знаходиться у безпеці.
Люди з неопрацьованими спогадами мають таку неадаптивну навичку подолання стресу, як уникнення — людей, місць, речей або дій, які здаються дискомфортними
Оскільки люди хочуть уберегти себе від страшних спогадів, вони уникають усього, що може їм нагадувати про травматичний досвід. І це суттєво погіршує рівень їхнього життя. Наприклад, уникаючи людних місць, не ходять до супермаркетів, в кіно або на концерти. Або щоб уникнути негативних відчуттів, коли в голові знову й знову безконтрольно з’являються спогади, людина може почати вживати алкоголь або навіть наркотичні речовини, щоб максимально захиститися від стресу, уникнути повторення.
Також проявами неопрацьованих спогадів є негативні думки (про себе, про світ, про інших людей) та важкі емоції (вина, сором, недовіра, пригніченість).
«А ще неконтрольована агресія, коли на будь-яке зауваження людина може вибухати. Або нав’язливі думки: «Чому зі мною це відбувається, а з іншими — ні? Чому вони так не переживають? Отже, зі мною щось не так, я ненормальна? Але ці думки — також захисний механізм», — впевнений Антон Покалюхін.
Тобто є різні наслідки неопрацьованих спогадів. Вони проявляються і в когнітивній сфері (думки), і в емоційній, і в поведінковій (дії). Ось чому багатьом людям важко впоратися з наслідками травми самостійно.
«Навіть якщо це не розлад, а окремі симптоми, вони все одно неприємні. Уявіть собі, людина переживає ці важкі емоції, і тут хтось розповідає якийсь недоречний жарт, ставить наївні питання або в інший спосіб тригерить її травматичні спогади. З цим справді важко жити», — зазначає психолог.
Як спілкуватися з людьми, щоб не тригерити їхній травматичний досвід?
Якщо ми точно не знаємо, чи є в нашому оточенні люди, які пережили травматичний досвід, можна застосувати інструмент, який психологи називають травмачутлива комунікація. Це розуміння того, що наші слова під час спілкування з людьми, які мають психологічну травму, можуть завдати їм шкоди. Що те, що ми говоримо, може ранити, завдати емоційного болю іншим.
Бо всі люди реагують по-різному на одну й ту саму ситуацію. Когось новина про обстріли на сусідній вулиці може вибити з колії на тиждень, а хтось через 15 хвилин знову повернеться до роботи. Це індивідуальні відмінності. Хтось стає балакучим, а хтось замикається й мовчить. У кожного свій ресурс, різні навички впоратися зі стресом.
Люди з травматичним досвідом болісно реагують на слова й дії інших людей, якщо не відчувають, що це спілкування є для них безпечним та комфортним. Наприклад, якщо вони про щось запитують чи щось розповідають, а інші люди їх у цей час не слухають, відволікаючись на щось інше. Неприємно спілкуватися з тими, чий погляд десь блукає, немає контакту очей. Це один зі способів знецінення співрозмовника.
Варто уникати припущень та не поспішати робити судження. Людям важливо, щоб їх вислухали до кінця, навіть якщо вони розповідають вам те, про що ви знаєте. Особливість роботи нашого мозку в тому, що йому властиво все категоризувати й судити: хтось має бути винен, хтось зробив правильно, а хтось — ні.
«Якщо,приміром, у вас з’явилося судження, що людина неправильно вчинила й сама винна в трагедії, і вам хочеться запитати: «Чому ж ви раніше не виїхали з міста, яке було близько до лінії фронту? Якби ви це зробили, ваші родичі не загинули б!» — не робіть цього. Люди різні й приймають свої рішення зі своєї позиції, а не з вашої. І ми не знаємо, як би ви вчинили на місці цієї людини, маючи її життєвий досвід та психіку. Найгірше, що можна зробити в цій ситуації, — засуджувати. Це лише нашкодить людині, яка має травматичний досвід», — впевнений психолог.
Фото Shutterstock
Якщо ви точно знаєте, що людина має психологічну травму, не можна автоматично вважати її безпорадною, такою, яка не здатна щось якісно зробити.
«Неможна, наприклад, не давати можливості такій людині працювати в важкому проєкті, якщо вона сама про це не просить, якщо справляється із завданням. Важливо допомагати відновлювати працездатність», — радить Покалюхін.
Якщо ми точно знаємо, що в людини, яка поруч, був травматичний досвід, то під час спілкування можемо застосовувати одну з моделей допомоги при стресі — моніторити, чи не дестабілізувався її емоційний стан. Якщо це сталося (наприклад, людина розплакалася, почала метушитися), треба вміти допомогти людині стабілізуватися: запропонувати серветку, принести води, зателефонувати родичам, можливо, обійняти (якщо вона не проти). Треба знати, куди скерувати людину за психологічною допомогою, якщо це необхідно. Є безкоштовні гарячі лінії, різні психологічні ініціативи. Така допомога має сенс, бо розгубленій людині не треба самій шукати цю інформацію.
«Будьте поруч — це саме по собі заспокоює. Можна навіть нічого не говорити в цей час, якщо не знаєте, що сказати. Це найпростіше й водночас найефективніше, що можна зробити, щоб допомогти».
Спокоєм можна емоційно заразити когось так само, як і страхом
Якщо будете випромінювати відчуття, що зараз поруч з вами спокійно, безпечно, це може допомогти. Також можна запитати про те, що цій людині зазвичай допомагає заспокоїтися. Важливо показати, що людина не самотня.
Як спілкуватися з людьми, які мають гострий стрес (травматична подія відбулась нещодавно)?
Психолог Антон Покалюхін впевнений, що насамперед треба дбати про власну безпеку: «Якщо ви відчуваєте, що не маєте ресурсу допомагати іншим, — краще цього не робіть».
Спочатку лікується тіло, потім надається психологічна допомога. Якщо людина фізично ціла, а емоційно нестабільна, ніби в ступорі, це може бути стан шоку. В цей час людина не здатна спілкуватися, а інколи й діяти. Або стає гіперактивною, щось викрикує, безупинно плаче.
У цих ситуаціях потрібно встановити контакт із людиною, яка пережила травматичну подію, й підтвердити, що ви поруч, щоб допомогти. Якщо людина хоче щось розповісти — вислухайте її. Далі треба активізувати її до дій. Наприклад, запитати, чи хоче вона випити води, комусь зателефонувати або принести документи з іншої кімнати.
Якихось хитрих і складних інструментів чи технік, щоб під час спілкування не завдати болю людині, немає. Все просто: треба лише бути поруч, підкреслити безпеку (сказати: «Ми в безпечному місці, вже все добре»), нормалізувати реакцію (сказати: «Це нормально, що ти так реагуєш») і перевести в практичний план (дати якесь легке завдання — збери документи до папки, принеси телефон). Робити разом рутинні справи, допомогти приготувати їжу.
Натомість те, чого не треба робити, — вимагати від людини опанувати себе, знецінювати її досвід, дорікати через сильний прояв емоцій, говорити, що ви її розумієте, що їй пощастило вижити, що час лікує. І що «все буде добре».
На третьому році війни як військові, так і цивільні українці дедалі частіше потребують порад психотерапевтів і психіатрів. Люди не витримують навантажень на психіку, яких завдає війна. Пригніченість, вигорання, депресії, ПТСР. Ці діагнози тепер звучать в нашому оточенні щодня. Як їх розпізнати і впоратись? Кандидат біологічних наук, співзасновник системи просвіти для підлітків «Змінотворці», викладач Києво-Могилянської бізнес-школи й демократичної школи «Майбутні» Петро Чорноморець пояснює ці процеси для Sestry з наукової точки зору.
Петро Чорноморець/ Фото: Данило Павлов/The Ukrainians
«Нашим ветеранам, військовим не вистачає часу прожити свої емоції. Через це наступає вигорання»
— У важкі часи, що ми їх зараз переживаємо, люди масово пригнічені, перебувають у стані вигорання або депресії. Чим відрізняються ці три стани?
— Пригнічення може виникати через те, що щось важливе не сталося (або, навпаки, сталося). Це цілком релевантна емоція, що з’являється у відповідь на небажані обставини життя. Тоді як депресія може мати дуже багато причин — від хронічного запалення або якихось ендокринних порушень до суто психологічних факторів. Якщо тривалий час якісь потреби людини ігноруються і накопичуються, або людина тривалий час перебуває в пригніченому стані, не відчуває радості, може початися депресія. Причому двоє людей при зовні схожих проявах депресії і начебто однаковому для всіх контексті війни будуть мати свої причини та нюанси розладу.
Щодо вигорання, то про нього коректно говорити стосовно людини, яка багато працює. А зараз ще — про ветеранів, військових, яким бракує часу прожити свої емоції. І через це їх наздоганяють вигорання та депресивні стани.
Емоції треба проживати, осмислювати їх, а для цього необхідні час і розуміння, як це робити. Втім, навіть якщо людина знає, як цей стан побороти, при вигоранні у неї просто немає на це часу, тому що вона... зайнята роботою.
— Можливо, є якісь прикмети — зовнішні чи внутрішні, при яких людина може зрозуміти, що ось він — дзвіночок про проблему, що треба звертатись до психотерапевтів і навіть до психіатрів?
— Якщо пригнічений стан триває понад тиждень, то вже варто звертатись. Якщо виникла антипатія до того, що раніше приносило радість, варто звертатись. Якщо стається дисоціація — людина ніби втрачає зв'язок із собою і реальністю — треба звертатись.
«Підвішений стан організм не може терпіти довго»
— Згідно з останніми даними, понад сорок відсотків українських біженців в європейських країнах перебувають в стані депресії. Яку загальну пораду можна дати людям, які мають синдром відкладеного життя, поступово втрачаючи надію? Вони рятують своїх дітей, але багато хто мріє повернутись. Хоча й не всі вже мають куди...
— Насамперед необхідно з’ясувати, що саме для людини є ключовим тригером або ключовою проблемою. Якщо це відкладене життя, то треба працювати безпосередньо з цим. Наприклад, якщо людина досі не адаптувалася ефективно на новому місці, варто замислитись над варіантами повернення. Це може бути цілком робоче рішення. Ухваливши його, можна промалювати для себе, наприклад, чіткі критерії цього повернення: що конкретно має статися для цього? А поки ці критерії не втіляться, необхідно змиритися з існуючим становищем. Адже жити на валізах три роки поспіль — неможливо. До того ж деякі окуповані міста взагалі невідомо коли будуть звільнені, і питання, чи зможе людина туди повернутися.
А навіть якщо зможе, це вже буде не її дім. Це міста, наполовину стерті з землі, в яких житимуть інші люди.
Так, як було у мріях і спогадах, вже не буде ніколи. І єдиний вихід — змиритися з цим
Якщо не можете впоратися самотужки, треба йти до психотерапевта, аби він допоміг.
Якщо підвішений стан триває бодай три-чотири місяці, необхідно виходити з нього й змінюватись. Можна адаптуватися тимчасово — з можливістю потім переміститися. Це як кочовий спосіб життя: нехай ви переміщуєтесь навіть раз на кілька місяців, але на кожному новому місці все ж варто обживатися і присвоювати собі свій простір.
Саме у стані невизначеності тримають полонених, коли хочуть знищити їхню психіку. Для цього достатньо, щоб людина не могла нічого у своєму житті контролювати. Тому важливо якомога швидше взяти основні процеси життя під контроль.
— І коли людина вирішить, наприклад, залишитися й інтегруватися в нове життя, у неї її втрачена енергія сама відновиться?
— Принаймні якась кількість енергії точно з'явиться.
У чужій країні також дуже допомагає організація спільноти «своїх». Адже в іншій країні багатьом складно адаптуватися навіть не тому, що вони в стані невизначеності й не знають, що робити, коли вийде повернутися. Їм складно, бо нова країна для них зачинена. Там чужі люди, чужа мова, чужі порядки.
Проблему адаптації треба розбити на конкретні контексти. Визначити, що саме ускладнює життя. Якщо це місцеві порядки, проаналізувати, які з них вам не заходять і чи можете ви це змінити. Якщо ні, подумати, як до цього адаптуватися найефективніше.
Якщо це місцеві люди, менталітет, тоді сформувати поруч із собою українську спільноту або приєднатися до вже існуючої — щоб були ті, з ким можна приємно спілкуватися.
Людині потрібні люди, обійми. Ті, про кого можна піклуватися, щоб відчувати себе потрібним і цінним у цьому світі. І ті, хто хоча б іноді піклується про нас
(Хоча, в принципі, це можуть бути і песик, і квіточка, аби було бажання піклуватися). А ще людині важливо мати конкретну мету. Якщо у нас є ціль, вона тримає нас у тонусі.
— А що робити з дітьми? Бо з розмов із психологами, які працюють з українськими дітьми, ясно, що у багатьох з них, навіть зовсім маленьких, діагностують ПТСР. Але ж діти не можуть собі про себе щось пояснити, не можуть працювати над собою. От що робити батькам, щоб допомогти їм?
— Насамперед треба подбати про себе. Бо якщо батьки в ресурсі, то у них з'являється набагато більше можливостей для підтримки дітей.
Взагалі ПТСР — дуже розмита штука. І щоб із ним працювати, треба зрозуміти, які конкретно травматичні тригери впливають на дитину. Які конкретно потреби цієї дитини були фрустровані в результаті переїзду.
Можливо, це речі, які сталися з дитиною на шляху до нового місця, і тепер вона не може заспокоїтись. Кожен раз, коли ці події повторюються, у неї відбувається стресова реакція. Або дитині щось заважає вже зараз, тримає її в напрузі. Знаю, що багато дітей погано адаптуються до школи через інші шкільні порядки.
— До того ж існує булінг українських дітей в іноземних школах. Як дитині навчитись цьому протистояти?
— У кожній конкретній ситуації своє рішення. Але часто достатньо навіть не повернутися додому, а просто переїхати в якесь інше місто, змінити школу — і це стає рішенням. Знаю людей, які так зробили і нарешті видихнули.
Булінг — це комплексне явище, але зазвичай його причини — це або дії дорослих, або самі принципи побудови процесів у конкретній школі. Варто звернутися до адміністрації, але зазвичай вже за першими діями стає зрозуміло: вони будуть вирішувати проблему чи тільки імітувати рішення.
— На що стресові ситуації впливають насамперед? На пам'ять, на ухвалення невірних рішень чи на хвороби?
— Де тонко, там і рветься. У когось буде передусім психоемоційна реакція, дезадаптація в школі або на роботі, погіршення пам'яті. У когось відреагує імунна система, тому що гормони стресу пригнічують саме її. Відповідно, наваляться інфекції, нагадає про себе хронічне запалення, можливі аутоімунні хвороби. Травна система може реагувати, серцево-судинна.
«Якщо цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно не стане від цього легше»
— Американський нейроендокринолог Роберт Сапольські, до якого, я знаю, ви ставитесь прихильно, каже, що найбільшої психоемоційної травми людина зазнає, якщо відчуває, що інші люди навмисно роблять їй зло, насилля. Це так?
— Дійсно, навмисність — один з найбільш травмуючих факторів. Але є й інші. Якщо я не бачу сенсу в тому, що відбувається, мені дуже боляче. Якщо відчуваю, що не можу захиститися. Якщо не можу прогнозувати, планувати й взяти під контроль життєві процеси. Все це сильно підвищує рівень стресу. Тобто найбільше травмують абсурдність, навмисність зла і втрата контролю над власним життям.
— Через те, що гинуть наші воїни, захисники, чимало людей відмовляють собі в задоволеннях, відпочинку, подорожах. А інші легко це все собі дозволяють і живуть як останній день. З чим пов'язана така різниця?
— Це може бути питання ідентичності. Тобто людина себе вважає чи не вважає частиною спільноти українців. Якщо для неї ця ідентичність важлива, їй буде суттєво важливіше те, що відбувається з іншими українцями. Насамперед з військовими. Ще одна причина — витіснення. Співпереживання може бути настільки болючим, що людина не може їх витримувати і, відповідно, намагається від них закритися, якимось чином перестати їх відчувати.
Але від того, що цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно краще не стане.
Адже якщо цивільний піклується про себе, це означає, що він більш продуктивний, у нього більше сил, він може заробити гроші й більше донатити військовим. А якщо він не робить цього, то не тільки менше донатить, але й може перестати тягнути свої власні справи і стати тягарем для інших
— Що стоїть за словом «ресурс»? Наприклад: «У мене не вистачає ресурсу навіть на короткий дзвінок, щоб запитати, як живуть близькі люди». Що відбувається з такою людиною з точки зору науки? Що значить «немає ресурсу» і як його поновлювати?
— Людина не відпочиває, не піклується про себе і не має радості в житті. Знаходиться у стресі і не займається тим, щоб задовольнити свої потреби, які призводять до цього стресу. Не займається активністю, тому що на це немає сил. Вони йдуть на хвилювання, роботу тощо. Щоб віднайти ресурс, треба шукати точки, де у людини просідає, і саме з ними працювати.
Якщо ж людина зовсім не має сил щось робити зі своїм життям, це, скоріше за все, депресія. І треба звертатись до спеціаліста, починати пити антидепресанти.
Вони трошки покращать емоційний стан, з’являться сили разом із психотерапевтом почати аналізувати, що треба зробити в реальному житті для того, щоб далі антидепресанти стали не потрібні.
— У вашому фейсбуці згадується низка терапевтичних сеансів. Що саме ви радите людям, які відвідують ці сеанси?
— Це сеанси не терапевтичні. Це навчальні курси, на яких ми розбираємось, як працює наша психіка. Що означає піклуватися про себе. Ми вивчаємо нейрони, нейромедіатори, фізіологію та біохімію. У процесі цього навчання люди поступово вловлюють: ага, у мене ось ця штука працює не так, як я б хотів. І є, скажімо, шість варіантів інструментів, користуючись якими можно це опрацювати. Ми починаємо їх тестувати. Щось спрацьовує. Результат — людина врятувала себе сама.
— Ми переживаємо дійсно темні часи, в усіх сенсах. Війна, йдуть відключення електрики, до цього додався ще й короткий світловий день. І все це, звичайно, пригнічує всі психічні процеси. Що б ви могли порадити людям у цих умовах?
— Кожного разу, коли бракує світла, є ілюзія, що життя жахливе, що це найгірший період у житті. Хоча насправді так на нас впливає короткий світловий день. І жодних інших варіантів, крім як дати собі світло, немає
Це взагалі стосується всіх станів, про які ми говорили: і стресу, і втоми, і вигорання, і депресії. Об'єктивна реальність критично визначає наш психічний і фізичний статус. І якщо ми хочемо покращити свій стан, потрібно змінювати об'єктивну реальність, в якій ми знаходимося.
Якщо у нас короткий світловий день і недостатня яскравість світла, це означає, що нам треба збільшувати яскравість і тривалість перебування під світлом. Купувати найяскравіші лампи, встановлювати їх в офісі та вдома. Інших способів немає.
— Які є способи компенсувати недостатність тепла й затишку? Хоча б частково?
— Теплий плед, какао. Лежати, дрімати, читати книжечки.
—Так, як це роблять скандинави?
— Так, скандинавський підхід хюґе саме про це. Але водночас якщо ми хочемо зберегти продуктивність, хюґе недостатньо. У скандинавів масово в офісах є зони фототерапії, де дуже яскраве, сонцеімітуюче світло. Або просто весь офіс роблять яскраво освітленим, щоб люди нормально працювали. Якщо ви хочете зберігати продуктивність, без світла ніяк.
На третьому році війни як військові, так і цивільні українці дедалі частіше потребують порад психотерапевтів і психіатрів. Люди не витримують навантажень на психіку, яких завдає війна. Пригніченість, вигорання, депресії, ПТСР. Ці діагнози тепер звучать в нашому оточенні щодня. Як їх розпізнати і впоратись? Кандидат біологічних наук, співзасновник системи просвіти для підлітків «Змінотворці», викладач Києво-Могилянської бізнес-школи й демократичної школи «Майбутні» Петро Чорноморець пояснює ці процеси для Sestry з наукової точки зору.
Петро Чорноморець/ Фото: Данило Павлов/The Ukrainians
«Нашим ветеранам, військовим не вистачає часу прожити свої емоції. Через це наступає вигорання»
— У важкі часи, що ми їх зараз переживаємо, люди масово пригнічені, перебувають у стані вигорання або депресії. Чим відрізняються ці три стани?
— Пригнічення може виникати через те, що щось важливе не сталося (або, навпаки, сталося). Це цілком релевантна емоція, що з’являється у відповідь на небажані обставини життя. Тоді як депресія може мати дуже багато причин — від хронічного запалення або якихось ендокринних порушень до суто психологічних факторів. Якщо тривалий час якісь потреби людини ігноруються і накопичуються, або людина тривалий час перебуває в пригніченому стані, не відчуває радості, може початися депресія. Причому двоє людей при зовні схожих проявах депресії і начебто однаковому для всіх контексті війни будуть мати свої причини та нюанси розладу.
Щодо вигорання, то про нього коректно говорити стосовно людини, яка багато працює. А зараз ще — про ветеранів, військових, яким бракує часу прожити свої емоції. І через це їх наздоганяють вигорання та депресивні стани.
Емоції треба проживати, осмислювати їх, а для цього необхідні час і розуміння, як це робити. Втім, навіть якщо людина знає, як цей стан побороти, при вигоранні у неї просто немає на це часу, тому що вона... зайнята роботою.
— Можливо, є якісь прикмети — зовнішні чи внутрішні, при яких людина може зрозуміти, що ось він — дзвіночок про проблему, що треба звертатись до психотерапевтів і навіть до психіатрів?
— Якщо пригнічений стан триває понад тиждень, то вже варто звертатись. Якщо виникла антипатія до того, що раніше приносило радість, варто звертатись. Якщо стається дисоціація — людина ніби втрачає зв'язок із собою і реальністю — треба звертатись.
«Підвішений стан організм не може терпіти довго»
— Згідно з останніми даними, понад сорок відсотків українських біженців в європейських країнах перебувають в стані депресії. Яку загальну пораду можна дати людям, які мають синдром відкладеного життя, поступово втрачаючи надію? Вони рятують своїх дітей, але багато хто мріє повернутись. Хоча й не всі вже мають куди...
— Насамперед необхідно з’ясувати, що саме для людини є ключовим тригером або ключовою проблемою. Якщо це відкладене життя, то треба працювати безпосередньо з цим. Наприклад, якщо людина досі не адаптувалася ефективно на новому місці, варто замислитись над варіантами повернення. Це може бути цілком робоче рішення. Ухваливши його, можна промалювати для себе, наприклад, чіткі критерії цього повернення: що конкретно має статися для цього? А поки ці критерії не втіляться, необхідно змиритися з існуючим становищем. Адже жити на валізах три роки поспіль — неможливо. До того ж деякі окуповані міста взагалі невідомо коли будуть звільнені, і питання, чи зможе людина туди повернутися.
А навіть якщо зможе, це вже буде не її дім. Це міста, наполовину стерті з землі, в яких житимуть інші люди.
Так, як було у мріях і спогадах, вже не буде ніколи. І єдиний вихід — змиритися з цим
Якщо не можете впоратися самотужки, треба йти до психотерапевта, аби він допоміг.
Якщо підвішений стан триває бодай три-чотири місяці, необхідно виходити з нього й змінюватись. Можна адаптуватися тимчасово — з можливістю потім переміститися. Це як кочовий спосіб життя: нехай ви переміщуєтесь навіть раз на кілька місяців, але на кожному новому місці все ж варто обживатися і присвоювати собі свій простір.
Саме у стані невизначеності тримають полонених, коли хочуть знищити їхню психіку. Для цього достатньо, щоб людина не могла нічого у своєму житті контролювати. Тому важливо якомога швидше взяти основні процеси життя під контроль.
— І коли людина вирішить, наприклад, залишитися й інтегруватися в нове життя, у неї її втрачена енергія сама відновиться?
— Принаймні якась кількість енергії точно з'явиться.
У чужій країні також дуже допомагає організація спільноти «своїх». Адже в іншій країні багатьом складно адаптуватися навіть не тому, що вони в стані невизначеності й не знають, що робити, коли вийде повернутися. Їм складно, бо нова країна для них зачинена. Там чужі люди, чужа мова, чужі порядки.
Проблему адаптації треба розбити на конкретні контексти. Визначити, що саме ускладнює життя. Якщо це місцеві порядки, проаналізувати, які з них вам не заходять і чи можете ви це змінити. Якщо ні, подумати, як до цього адаптуватися найефективніше.
Якщо це місцеві люди, менталітет, тоді сформувати поруч із собою українську спільноту або приєднатися до вже існуючої — щоб були ті, з ким можна приємно спілкуватися.
Людині потрібні люди, обійми. Ті, про кого можна піклуватися, щоб відчувати себе потрібним і цінним у цьому світі. І ті, хто хоча б іноді піклується про нас
(Хоча, в принципі, це можуть бути і песик, і квіточка, аби було бажання піклуватися). А ще людині важливо мати конкретну мету. Якщо у нас є ціль, вона тримає нас у тонусі.
— А що робити з дітьми? Бо з розмов із психологами, які працюють з українськими дітьми, ясно, що у багатьох з них, навіть зовсім маленьких, діагностують ПТСР. Але ж діти не можуть собі про себе щось пояснити, не можуть працювати над собою. От що робити батькам, щоб допомогти їм?
— Насамперед треба подбати про себе. Бо якщо батьки в ресурсі, то у них з'являється набагато більше можливостей для підтримки дітей.
Взагалі ПТСР — дуже розмита штука. І щоб із ним працювати, треба зрозуміти, які конкретно травматичні тригери впливають на дитину. Які конкретно потреби цієї дитини були фрустровані в результаті переїзду.
Можливо, це речі, які сталися з дитиною на шляху до нового місця, і тепер вона не може заспокоїтись. Кожен раз, коли ці події повторюються, у неї відбувається стресова реакція. Або дитині щось заважає вже зараз, тримає її в напрузі. Знаю, що багато дітей погано адаптуються до школи через інші шкільні порядки.
— До того ж існує булінг українських дітей в іноземних школах. Як дитині навчитись цьому протистояти?
— У кожній конкретній ситуації своє рішення. Але часто достатньо навіть не повернутися додому, а просто переїхати в якесь інше місто, змінити школу — і це стає рішенням. Знаю людей, які так зробили і нарешті видихнули.
Булінг — це комплексне явище, але зазвичай його причини — це або дії дорослих, або самі принципи побудови процесів у конкретній школі. Варто звернутися до адміністрації, але зазвичай вже за першими діями стає зрозуміло: вони будуть вирішувати проблему чи тільки імітувати рішення.
— На що стресові ситуації впливають насамперед? На пам'ять, на ухвалення невірних рішень чи на хвороби?
— Де тонко, там і рветься. У когось буде передусім психоемоційна реакція, дезадаптація в школі або на роботі, погіршення пам'яті. У когось відреагує імунна система, тому що гормони стресу пригнічують саме її. Відповідно, наваляться інфекції, нагадає про себе хронічне запалення, можливі аутоімунні хвороби. Травна система може реагувати, серцево-судинна.
«Якщо цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно не стане від цього легше»
— Американський нейроендокринолог Роберт Сапольські, до якого, я знаю, ви ставитесь прихильно, каже, що найбільшої психоемоційної травми людина зазнає, якщо відчуває, що інші люди навмисно роблять їй зло, насилля. Це так?
— Дійсно, навмисність — один з найбільш травмуючих факторів. Але є й інші. Якщо я не бачу сенсу в тому, що відбувається, мені дуже боляче. Якщо відчуваю, що не можу захиститися. Якщо не можу прогнозувати, планувати й взяти під контроль життєві процеси. Все це сильно підвищує рівень стресу. Тобто найбільше травмують абсурдність, навмисність зла і втрата контролю над власним життям.
— Через те, що гинуть наші воїни, захисники, чимало людей відмовляють собі в задоволеннях, відпочинку, подорожах. А інші легко це все собі дозволяють і живуть як останній день. З чим пов'язана така різниця?
— Це може бути питання ідентичності. Тобто людина себе вважає чи не вважає частиною спільноти українців. Якщо для неї ця ідентичність важлива, їй буде суттєво важливіше те, що відбувається з іншими українцями. Насамперед з військовими. Ще одна причина — витіснення. Співпереживання може бути настільки болючим, що людина не може їх витримувати і, відповідно, намагається від них закритися, якимось чином перестати їх відчувати.
Але від того, що цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно краще не стане.
Адже якщо цивільний піклується про себе, це означає, що він більш продуктивний, у нього більше сил, він може заробити гроші й більше донатити військовим. А якщо він не робить цього, то не тільки менше донатить, але й може перестати тягнути свої власні справи і стати тягарем для інших
— Що стоїть за словом «ресурс»? Наприклад: «У мене не вистачає ресурсу навіть на короткий дзвінок, щоб запитати, як живуть близькі люди». Що відбувається з такою людиною з точки зору науки? Що значить «немає ресурсу» і як його поновлювати?
— Людина не відпочиває, не піклується про себе і не має радості в житті. Знаходиться у стресі і не займається тим, щоб задовольнити свої потреби, які призводять до цього стресу. Не займається активністю, тому що на це немає сил. Вони йдуть на хвилювання, роботу тощо. Щоб віднайти ресурс, треба шукати точки, де у людини просідає, і саме з ними працювати.
Якщо ж людина зовсім не має сил щось робити зі своїм життям, це, скоріше за все, депресія. І треба звертатись до спеціаліста, починати пити антидепресанти.
Вони трошки покращать емоційний стан, з’являться сили разом із психотерапевтом почати аналізувати, що треба зробити в реальному житті для того, щоб далі антидепресанти стали не потрібні.
— У вашому фейсбуці згадується низка терапевтичних сеансів. Що саме ви радите людям, які відвідують ці сеанси?
— Це сеанси не терапевтичні. Це навчальні курси, на яких ми розбираємось, як працює наша психіка. Що означає піклуватися про себе. Ми вивчаємо нейрони, нейромедіатори, фізіологію та біохімію. У процесі цього навчання люди поступово вловлюють: ага, у мене ось ця штука працює не так, як я б хотів. І є, скажімо, шість варіантів інструментів, користуючись якими можно це опрацювати. Ми починаємо їх тестувати. Щось спрацьовує. Результат — людина врятувала себе сама.
— Ми переживаємо дійсно темні часи, в усіх сенсах. Війна, йдуть відключення електрики, до цього додався ще й короткий світловий день. І все це, звичайно, пригнічує всі психічні процеси. Що б ви могли порадити людям у цих умовах?
— Кожного разу, коли бракує світла, є ілюзія, що життя жахливе, що це найгірший період у житті. Хоча насправді так на нас впливає короткий світловий день. І жодних інших варіантів, крім як дати собі світло, немає
Це взагалі стосується всіх станів, про які ми говорили: і стресу, і втоми, і вигорання, і депресії. Об'єктивна реальність критично визначає наш психічний і фізичний статус. І якщо ми хочемо покращити свій стан, потрібно змінювати об'єктивну реальність, в якій ми знаходимося.
Якщо у нас короткий світловий день і недостатня яскравість світла, це означає, що нам треба збільшувати яскравість і тривалість перебування під світлом. Купувати найяскравіші лампи, встановлювати їх в офісі та вдома. Інших способів немає.
— Які є способи компенсувати недостатність тепла й затишку? Хоча б частково?
— Теплий плед, какао. Лежати, дрімати, читати книжечки.
—Так, як це роблять скандинави?
— Так, скандинавський підхід хюґе саме про це. Але водночас якщо ми хочемо зберегти продуктивність, хюґе недостатньо. У скандинавів масово в офісах є зони фототерапії, де дуже яскраве, сонцеімітуюче світло. Або просто весь офіс роблять яскраво освітленим, щоб люди нормально працювали. Якщо ви хочете зберігати продуктивність, без світла ніяк.
За дев’ять місяців 2024 року до фахівців зі скаргами на психічне здоров’я звернулися понад 350 тисяч українців. Це більш ніж утричі перевищує торішні показники. За даними МОЗ, відчуття тривоги, нервування, напруженість та порушення сну — серед головних проблем, з якими наші громадяни звертаються про допомогу.
Психологічні проблеми українців, які вимушено покинули рідні домівки — схожі. А втім, біженці частіше звертаються до профільних лікарів, коли болить тіло, а не душа. Як війна вплинула на всіх українців, що з цим робити — про це розповів в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry Олег Чабан, директор Навчально-наукового інституту психічного здоров'я Національного медичного університету ім. Богомольця, доктор медичних наук, професор, лікар-психіатр.
Погляд на травму
Марина Степаненко: Пане Олеже, якими є найпоширеніші прояви колективної травми серед українців через війну?
Олег Чабан: Тривога, депресія, фобії, найрізноманітніші страхи. Суттєво зростають адикції, зокрема, до алкоголю. Стабільно бачимо психотичні розлади, типу шизофренії тощо. І великий пласт психосоматичних розладів.
Як відрізняється досвід травми у тих, хто залишився в Україні, і тих, хто виїхав? Яка суттєва різниця? Чи існує вона?
Чабан: у жінок в 2-3 рази частіше за чоловіків діагностують емоційні та психічні розлади. Фото: ROMAN PILIPEY/AFP/East News
Різниця існує. Якщо говорити про моїх пацієнтів, які перебувають за кордоном, зокрема і в Польщі, — у них достатньо високий рівень тривоги. І це зрозуміло. Покинути країну, яка перебуває у колективній травмі війни, і поринути в невідомість — це ще більше посилити тривогу. Тому більшість тих пацієнтів, які за кордоном, в основному демонструють тривожні розлади. А вже до них додаються будь-які інші.
Загострюються ті проблеми, до яких хто був схильний: гіпертонічні хвороби, серцево-судинні, гастроентерологічні проблем, ендокринні збої тощо. Отож, на першому місці в українців за кордоном маємо тривогу, за нею — депресію. Депресивних розладів також дуже багато
Які є в українців певні унікальні культурні чи соціальні особливості, які впливають на те, як усі ми переживаємо травматичний досвід?
Це гуртування, родинні цінності, пережитий попередній досвід колективних травм. Я нагадаю про Голодомор, Другу світову війну, Чорнобильську трагедію, і, зрештою, пандемію COVID-19. Тому в нас вже є досвід колективних травм. А якщо є досвід, то, зрозуміло, що навіть є інтуїтивна адаптація.
Логічна адаптація — це те, чому ти навчаєшся. Інтуїтивна — люди самі тягнуться одне до одного. Я не даремно сказав про родинність, сімейність. За значимістю для українців — це номер один. Власне тому розрив сімейних відносин в емігрантів, розірвані сім'ї — це також достатньо потужна травмуюча ситуація.
З вашої особистої практики, хто звертається за психологічною допомогою найчастіше та які скарги мають ці люди? Говоримо як про гендер, так і про вік.
Гендер залишився такий, який і був. Зазвичай у жінок в 2-3 рази частіше діагностують емоційні та психічні розлади, пов’язані з будь-якими проблемами. Водночас посттравматичного стресового розладу більше у чоловіків — бо вони безпосередньо приймають участь в бойових діях.
Щодо вікового аспекту, то зараз найбільш вразливим є працездатне населення і ті, хто несуть найбільшу відповідальність. Я зараз поясню це слово. Слово «відповідальність» стосується тих, хто працездатного віку і забезпечує людей довкола себе. В першу чергу своїх дітей. Тому зрозуміло, що, наприклад, жінки, які виїхали за кордон з дітьми, в них оцей ступінь відповідальності різко зростає. В першу чергу, за дитину, яка повинна адаптуватися, пристосуватися до культурної різниці, пройти через мовну депривацію та булінг, який періодично зустрічається, — це те, що я чую від своїх пацієнтів відносно дітей. До цього додається і те, що жінка має знайти роботу і шукати можливості вижити без чоловічої підтримки.
Тому за віком найбільш вразливе населення працездатного віку. Але історично і, власне, логічно складається, що люди похилого віку, в яких вже є певні фізіологічні зниження, в яких психологічна гнучкість (резилієнс) значно нижча, вони також відносяться до вразливої категорії. Саме тому старенькі, навіть хто є внутрішніми переселенцями, починають демонструвати загострення своїх психосоматичних проблем.
Скільки людей на антидепресантах?
Дуже багато. Була опублікована статистика, яка свідчить, що зросла кількість виписаних рецептів на антидепресанти (за даними одного з вітчизняних сервісів пошуку і доставки товарів для здоровʼя, у 2024 році попит на антидепресанти виріс на 46%, порівняно з минулим роком, — Авт.).
Я це підтверджую, та й сам виписую. Практично кожному пацієнту, який з'явиться у мене після нашого інтерв'ю, я впевнений, що буду призначати той чи інший антидепресант, але суто за призначенням.
Тривога і депресія — це, в першу чергу, про психотерапію. Якщо говорити про біологічну терапію — це, звичайно, група антидепресантів
Не кожен українець наважується звернутися по допомогу — якими можуть бути наслідки?
Погані. Якщо людина не усвідомлює необхідність звернутися до лікаря, то вона хронізує хворобу, затягує її. Немає такого психічного розладу, наприклад, тривожного чи депресивного, який би не впливав на тіло. Тому починають з’являтися й інші проблеми. Власне, щоб запобігти цьому, пані Зеленською була створена спеціальна програма, покликана достукатися до кожного українця і створити можливості надання допомоги на базовому рівні, тобто на рівні громад. Це абсолютно правильна ідея.
Якщо ж ігнорувати цю проблему, або вирішувати її самостійно, що ще гірше, — неправильними шляхами, наприклад, використовувати алкоголь як транквілізатор, пірнати в роботу як спосіб відгородитися, не вирішуючи свої емоційні проблеми, — то, звичайно, будь-яка хвороба від цього не лікується. Вона лише погіршується, хронізується, переходить на особистість і долучає соматичний компонент — серцево-судинний, гастроентерологічний, сечостатевий та інші.
Що нас очікує після війни: скільки людей потребуватимуть психологічної допомоги?
За моєю нелінійною моделлю розвитку ситуації з ментальним здоров'ям в Україні воєнного, повоєнного і післявоєнного періодів, кількість психічних розладів буде лише збільшуватися. Прогнозується певний перехрест по стресових розладах — у військових він буде зменшуватися, а у цивільного населення буде зростати. Дуже багато залежить від соціальної адаптації, повернення до роботи, повернення до місць спокійного проживання, працевлаштування, адаптації дітей і так далі.
Але ми передбачаємо, що кількість психічних розладів буде зростати за рахунок емоційних розладів, а психосоматичний аспект буде зростати за рахунок серцево-судинної патології й онкології
Втома від війни — що це за поняття і чи справді воно поширене в українців?
Є така річ, як втома від власних емоцій. Не можна перебувати постійно в тривозі і страху. Кожного дня шахеди та ракети заганяють тебе у підвал або бомбосховище і, зрозуміло, ти боїшся. Це нормальна реакція, нормальна людська реакція на ненормальну ситуацію. А втім, тривога і страх — це дуже високоенергетичні затрати. Мозок починає розкручувати «вінчестер», щоб знайти додаткову інформацію і зменшити рівень напруженості, емоційного збудження, викиду адреналіну, кортизолу.
Жити постійно в напрузі неможливо. Тому дійсно з'являється відчуття втоми. Ви праві такі речі є, на жаль вони є і останнім часом їх все більшає. Спостерігаю, коли люди відчувають загальну втому. Через це, зокрема, знижується інстинкт самозахисту. Люди менше бігають в бомбосховище, більше віддаються якомусь фаталізму і водночас відстежують, що куди летить по десятках телеграм-каналів. Тобто все-таки адаптація зростає. Тому хронічна втома від війни, тобто від власних емоцій і переживань, дійсно спостерігається. Що зараз зі здоров'ям українців?
Окрім того, про що ми вже з вами поговорили, існує ще одне поняття — відтермінована медицина. Це коли люди відкладають на пізніше лікування і вирішення проблем із власним здоров'ям на тлі війни. Це погана річ, тому що в нас у цьому питанні й досі спостерігається постковідний шлейф. Інші країни відпочили від пандемії COVID-19, від соціальних розривів, біологічних втрат. А українці не відпочили. У нас після ковіду одразу почалася війна. Зрозуміло, що таке величезне напруження призводить до того, що люди не одразу звертаються по допомогу. Під час спалаху коронавірусу українці теж боялися вийти з дому і піти до кардіолога, гінеколога, стоматолога. Мовляв, піду, коли можна буде зняти маску і не боятися. Зараз люди теж відкладають на пізніше надання собі ж допомоги. Зростає кількість соматичних розладів, пов’язаних саме з цим фактором.
Відносини між українцями
Як, на вашу думку, розвиваються відносини між тими, хто покинув країну, і тими, хто залишився? Які непорозуміння чи напруженість виникають найчастіше? І чи насправді вони існують? Чи це радше дії російської пропаганди?
Однозначно, пропаганди. Війна — і фізична, й ідеологічна, і ментальна — продовжується на всіх рівнях. Тому є викрути на бажанні розірвати потужні родинні зв'язки. Війна порушила їх масовою міграцією, 8-10 мільйонів виїхали, і, звичайно, ця ідея розкручується, тому що є населення, яке страждає. І те, що перебуває в Україні, і те, що виїхало. Розрив будь-яких зв'язків — це величезна травма. Тим більше, коли людина, яка виїжджає за кордон, занурюється в невідомість.
Ті, хто не знайшов роботу, мають вищий рівень депресії, порівняно з тими, хто працевлаштувався, влаштував дитину і забезпечує її
Які проблеми виникають при реінтеграції військовослужбовців? Чому їм буває важко знайти спільну мову з тими, хто переживає війну у тилу чи не на небойових посадах?
Тому що в головах військових, які вже стали ветеранами, війна продовжується. Це дуже легко сказати, мовляв, ти вийшов з зони бойових дій, ти вже ветеран, ти вже можеш займатися лише собою. Вони прожили надзвичайно потужні емоції і сказати, що давайте їх вимкнемо і увімкнемо радість мирного життя — це так не працює. Такого не було ніде в світі. Тому в наших хлопців і дівчат те ж саме відбувається.
Чабан: в головах військових, які вже стали ветеранами, війна продовжується. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Війна в їхніх головах, на жаль, продовжується: ділення світу на чорне і біле, а не на сіре, смугасте і в цяточку; відчуття щирої сімейності асоціюється з тими, хто залишився на війні, а тут — все не до кінця зрозуміле, з чварками. Їм складно адаптуватися, тому що дуже багато з них повертаються з психологічними проблемами. Я не хочу маркувати всіх якимись психічними розладами, не дай Бог, і казати, що в кожного розвився посттравматичний стресовий розлад. Це неправда. Але ми однозначно спостерігаємо таке у більше, ніж 10-20 відсотків ветеранів. Ми працюємо саме з ними.
Що найголовніше треба знати/розуміти у поводженні з військовими у цивільному житті?
Цивільним потрібно мати терпіння. Адже, щоб витерпіти окрики військового, новий характер, періодичне якесь збудження, порушений сон — треба мати любов, повагу, розуміння і величезне терпіння. Чому терпіння? Тому що людина врешті починає пристосовуватися, адаптуватися. Вона ще матиме окремі симптоми, але вона також почне змінюватися під впливом зовнішніх обставин. Отож, треба перетерпіти, розуміти, що зараз він може бути різким та агресивним.
Я коли їду з роботи чи на роботу і мене хтось різко обганяє, підрізає, гальмує, крутить машиною і я бачу, що це військовий автомобіль, — я ніколи зараз не психую, не вживаю негативну лексику і не злюся. Я просто розумію, що людина так поводилась останнім часом і по-іншому вона не могла — мала їхати з вимкненим світлом на брудному автомобілі, проскакувати з зони, де триває обстріл. І така поведінка у неї домінуватиме ще деякий час. Тому відійди від нього, пригальмуй, будь спокійний, не провокуй його.
А тепер уявіть, що те саме відбувається не на дорозі, а в поведінці людини в реальному житті. Діяти треба так само: перетерпіти, не провокувати, не лізти в душу, якщо туди не пускають, не запитувати про те, що є травматичним. Хоче розповісти — хай сам розповість. Водночас не треба допускати, щоб він собі шкодив, зокрема, алкоголем. Треба, щоб у військового була якась відповідальність у певній сфері.
Травмоване дитинство
З якими найгострішими психологічними проблемами стикаються діти, які пережили переміщення, втрату або іншу травму, пов'язану з війною?
Діти легше адаптуються, як не дивно, хоча ми часто сприймаємо їх як немічних. Для них дуже важливо забезпечити оточення. Якщо воно гармонійне, є підтримка, то вони достатньо швидко адаптуються.
Загалом, я би сказав, що спостерігаю значно швидше дорослішання дітей
На них накладається вже певна відповідальність. Вони вже без хникання мовчки встають і переходять до бомбосховища. Це те, чого раніше не було, а зараз — встала і пішла за мамою. Тут я говорю конкретно про своїх онуків. Тому ефект воєнного дорослішання дійсно спостерігається. Я не дитячий психіатр, але, звісно, маю різні консультації та спілкуюся зі своїми колегами. Ми, зокрема, спостерігаємо збільшення розладів харчової поведінки у неповнолітніх, чого я раніше не бачив. Почали більше звертатися і з булімією, і з нервовою анорексією, і однозначно додається тривожна симптоматика, постстресова симптоматика в будь-яких варіантах.
Серед дітей, які перебувають за кордоном, дівчатка мають більше проблем, ніж хлопчики. Фото: Shutterstock
Чи існують відмінності в тому, як хлопчики та дівчатка переживають травму війни? Чи це значною мірою індивідуально?
По-перше, це дійсно індивідуально, а по-друге, як і серед дорослих, у дівчаток емоційних проблем значно більше. Я вже згадав розлади харчової поведінки як один із психосоматичних аспектів. Зі схожими проблемами маємо одного хлопчика на 10 дівчаток.
Якщо говорити про дітей, які виїхали за кордон, які це має наслідки для їхнього психологічного стану і загалом для їхнього майбутнього?
Все, що відбувається зараз — закладає психологічну платформу, базу стійкості, резильєнтності на майбутнє. Особливу роль відіграють стосунки з мамою, як не дивно, навіть не з батьком, а саме з мамою. Якщо дитина росте і їй бракує материнської турботи (сюди відносяться навіть тілесні контакти — обійми, перебування поруч), то в неї зменшуються структури мозку, які відповідають за антистресову поведінку. Дитина гірше адаптується і в школі, а потім і в дорослому житті. Є наукові праці, які це підтверджують,
Я бачу ситуації, коли мама за кордоном швидко шукає роботу і дитина сепарується, сама по собі намагається адаптуватися в іномовному середовищі, в зовсім незнайомій культурі. Може виникати психопатоподібна поведінка. Це ще не розлад особистості, але є фиркання, нерозуміння, злоба, замовкання — воно часто спостерігається, як психологічна реакція у дітей.
Зцілення, підтримка та перспективи на майбутнє
Які психологічні підходи виявилися найефективнішими у допомозі українцям впоратися з травмою війни?
Я вже згадував національну програму збереження ментального здоров'я. Ідея у тому, що треба достукатися до кожної людини там, де вона живе. Це створення осередків відновлення не через психіатрію чи державну службу. Це велика помилка, затягувати всіх до психіатрів — це стигматизація в кінці кінців. Треба створювати осередки, де соціологи, психологи, лідери громад можуть доносити інформацію — така психоосвіта, я думаю, матиме високу ефективність.
Зараз я бачу, що буквально на кожному кроці пояснюється в дуже простій та доступній формі, що таке стрес, які можуть бути наслідки, як себе поводити в тій чи іншій ситуації, як відволікти дитину, як поводитися у бомбосховищі. Тобто психоосвіта стає високо ефективною. На тлі біди ми здобули великого досвіду у цій сфері.
Як подолати почуття провини у людей, які виїхали з країни або залишилися в безпечніших регіонах?
Відчуття провини є і воно звучить майже у кожного другого, хто зі мною зв'язується, де б він не був. Як правило ми говоримо про розірвані зв'язки: родина перемістилася, а чоловік залишився тут.
Подолати це можна одним — пояснювати, що ти виїхав тому, що трапилася біда, а не поїхав розважатися
Якщо ти будеш показувати надмірні переживання, а тим більше відчуття провини своєму чоловіку, навряд чи він буде цьому радіти. Він же радіє тому, що знає, що його сім'я перебуває в безпеці. Водночас захоплено розповідати, що в нас тут весело, класно, також не потрібно. Варто спокійно демонструвати, що ми тримаємося, ми разом, дитина вчиться, адаптується, в неї з'явився вже друг, я знайшла роботу, але я чекаю моменту, коли повернутися і об'єднатися, тому що в нас є великі почуття — це дійсно рятує. Не демонструйте це відчуття провини. В чому ваша провина? В тому, що ви зірвалися в лютому 22-го року і над вами ревіли ракети? Яка ж тут провина? Тому живіть, адаптуйтесь, пам'ятайте, що ви — українці, що у вас є велика Батьківщина. Дуже важливо, щоб ви повернулися, а не тягнули чоловіка до себе. Тому що нас і так стало значно менше.
Українці за кордоном нерідко відчувають провину за те, що виїхали. Фото: Shutterstock
Які уроки Україна може винести з досвіду інших країн, що пережили тривалі конфлікти, щодо підтримки свого населення?
Ми вже можемо вчити інші країни, як в психотехніках (це те, чим ми займаємося, працюючи з нейротехнологіями в області ПТСР), так і колективної взаємодії. Хоча ми не тільки вчимо, ми і вчимося. Ми беремо кращі моделі, які існують у Великій Британії, Німеччині, США і адаптуємо їх для України. Отже, здобуваємо досвід і готові ним ділитися.
Титульне фото: Shutterstock
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
«А як ви допомагаєте своїй «зозульці» від депресії?» — пише один з моїх френдів у фейсбуці й ілюструє свій пост смішним мемом з келишком лікеру. Ще нещодавно я би просто пройшла повз і навіть не спіткнулась. Але знання примножують не лише гризоти, але й відчуття відповідальності. «Не хочу бути занудою, але алкоголь не допомагає від депресії. Рівно навпаки, бо це депресант», — коментую я. Мій френд щиро здивований і вибачається, мовляв, як це дав маху, адже він сам головний редактор медіа про здоров’я, а чогось не подумав про недоречність такого жарту. І я чудово розумію: адже теж раніше була в цьому іншому човні.
В українському суспільстві тема депресії є недостатньо проговореною.
Часто так називають гнітючий настрій, чимало людей щиро вважають, що депресія найкраще лікується роботою й добрим копняком, або навпаки — мандрами, щирими розмовами з друзями, пляшечкою червоного сухого і т.д.т.п.
Візьми себе в руки, ганчірко, ну. Та ж беру, беру, ще ось цей проєкт, і ось те відрядження, і ще три роботи зверху, а потім нарешті в мене буде повноцінний відпочинок, і тоді вже видихну. Але хм, ось нарешті цей відпочинок, а чомусь ніяк не видихається. Цікаво, чому?!
Я була щиро здивована, коли раптом на прийомі в психіатрині, куди мене змусили піти мої знайомі, отримала врешті діагноз «депресія середньої тяжкості» й рецепт на антидепресанти та протитривожні препарати. «У мене депресія? Та ну. Я ж не маю суїцидальних намірів». «А ви хотіли, щоб дійшло вже до цього?» — спитала лікарка.
У психічного розладу під назвою «депресія» насправді безліч облич. І це захворювання підступне тим, що дуже поступово роз’їдає особистість, повільно підточує фундамент, аж раптом урешті-решт ти таки зізнаєшся собі, що тепер уже на дні, і ніякі зміна діяльності, відпустки абощо не можуть зарадити процесам, які відбуваються у твоєму мозку. Стадії цього захворювання різні, й усвідомлення того факту, що з тобою чи дорогою тобі людиною щось явно не так, може бути повільним. Іноді буває запізно. Тим важливіше вчасно розпізнати проблему.
Мої минулі уявлення про депресію, помножені на спостереження за деякими людьми, що мають цей діагноз, збудували в моїй голові певний стереотипний образ. І не лише в моїй. Можливо, ви знаєте картинку із зображенням сумного чоловіка в автобусі та слоганом «У Штефана депресія». Далі погляд фокусується на задньому плані, і там ми бачимо ще одного чоловіка, який говорить зі своєю супутницею і сміється. Маленький підпис поруч підказує: «Ось Штефан». Так от «Штефан» — це я.
Німецька інформаційна кампанія для звернення уваги до теми депресії
Багато сміюся, захищаюся маскою постійної усмішки. Але разом з тим провалююся поступово в таке безсилля, коли кожна найпростіша дія зрештою стає раптом дуже складною. Помити голову, відповісти на повідомлення, зосередитися на будь-якому завданні, згадати потрібну назву — надзвичайно складно. Відкриваєш документ, який потрібно закінчити до дедлайну, але хочеться кричати від неможливості написати хоч кілька рядків. І тоді закриваєш його.
До певного моменту мої дні ніби чергувалися: ось я бігаю з висолопленим язиком і намагаюсь виконати всі свої обіцянки, їжджу в безкінечні відрядження, маю публічні виступи тощо. А ось лежу пластом, дивлюся найпримітивніші фільми, їм нездорову їжу, п’ю вино, і цей нехитрий швидкий дофамін — мій максимум
В якийсь момент я усвідомила, що в мене залишилися тільки оці другі дні. Безпросвітність, липкий морок, астенія, розфокусована свідомість, покоцана пам’ять.
«Мені здається, якби у вас не посипалася врешті когнітивка, ви б і не прийшли до мене. Лише страх репутаційних втрат змусив вас звернутись до спеціаліста», — каже лікарка. І це правда. Чомусь довгий час здавалося, що ці мої проблеми несуттєві й несправжні, особливо в порівнянні з труднощами інших. У моєму оточенні тепер багато тих, хто має тяжкі види депресії, ПТСР і інші наслідки непростих перетинів з війною. Але важливо не порівнювати власні симптоми із симптомами інших — ця порада лікарки здалася такою корисною.
Втім уже тоді, коли я отримала діагноз і план лікування, виявилося, що зовсім не порівнювати неможливо, адже наводячи по-новому фокус на людей довкола, стало ясно, що досвід депресії знайомий дуже багатьом. «Я мало не самовбився нещодавно, але мене врятувала жадібність, ахаха: згадав про депозит, про який я не повідомив свого сина», — сміється знайомий, кремезний вічно усміхнений ветеран, який більше не може бути у війську через проблеми зі здоров’ям. «О, у мене була післяпологова депресія, ледве вигребла», — між іншим розповідає знайома редакторка. «Що саме тобі виписали? Яка діюча речовина?» — діловито уточнює приятелька, а потім розповідає про те, чого мені чекати від свого організму в перші місяці лікування.
Часом виникає відчуття, що всі довкола вже мали чи мають цей досвід: хтось роками існує на антидепресантах, хтось хвалиться своєю ремісією, а хтось тільки наважується врешті піти до лікаря. Хм, якось це дивно.
А що як ярлик депресії вішають тепер на кожного другого, аби ми платили дурні гроші за ліки і психотерапію? Може, проблему перебільшують?!
Та ні, скоріше, навпаки, применшують. Офіційні дані кажуть, що в 2024 році Україна очолила список країн з найвищим рівнем захворюваності депресією. Тож нічого дивного, що, роззираючись довкола, я зустрічаю таку кількість людей із цим діагнозом. А знаєте, що особливо страшно? Все це моя бульбашка. Тоді як є ще інші — безліч українців, які з різних причин не звертаються до лікарів, особливо психіатрів, і не лікують такого роду захворювання. Я можу тільки уявити, скільки по всій Україні та серед тих вимушених переселенців ще не діагностованих захворювань різного роду, зокрема тих, що пов’язані зі психікою. Під час війни ми не стаємо здоровішими, і тому цілком логічно допомагати своїй «зозульці» і передусім вчасно звертатися до потрібних спеціалістів.
«Часом виникає відчуття, що всі довкола вже мали чи мають цей досвід депресії»
Нещодавно я поділилась у фейсбуці тим, що лікуюсь від депресії. Мене здивувало, що чимало підписників сприйняли цей пост як сміливий камінг-аут: мені дякували за те, що я «не побоялася поділитися такою інформацією». Але я не бачу причин тримати це в секреті. Годі вже стигматизувати депресію та інші розлади, ми живемо в сучасному світі з його сучасними викликами, і дуже важливо працювати з власними стереотипними уявленнями про ті чи інші речі.
Поруч гинуть хороші люди — і не лише на полі бою. Часто ці люди програють битви з чорною тінню у клітках власних квартир, а ми потім дивуємося, горюємо — і як-то не помітили, не зреагували вчасно
Тож давайте змінювати оптику, допомагати — як у літаку — спершу собі, потім іншим. І працювати всі разом над тим, аби Україна посідала перші місця у значно більш симпатичних рейтингах. Ну а я собі крокую в напрямку до світла, вчуся по-новому розраховувати свої сили, знову можу працювати, не провалювати дедлайни і часом навіть доволі щиро сміятися.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)