Історії

Соні міцності не займати. За її плечима тисячі радіоефірів, Майдан і волонтерська діяльність з 2014 року. Її шанувальники кажуть, що «Соня — сталь». А вона на це тільки всміхається. Її чоловік з першого дня на фронті, і як вона це витримує, важко уявити.

«Ніхто з нас сьогодні не сталь — іноді треба дозволити собі антидепресанти»

— За 900 днів війни всі ми люто втомилися. Як витримуєш ти?

— Всім раджу пройти консультацію у психотерапевта, а потім піти до психіатра й невролога та підібрати собі антидепресанти. Я вже девʼять місяців на них — інакше не вивезла б. Оце приймаю їх останній місяць, а потім спробую зрозуміти, як далі.

Тобі здається, що ти наче ОК, у тебе немає істерик, ти рівно дихаєш, але організм руйнується. Стрес робить так, щоб тобі було серйозно боляче. У мене були деякі фізіологічні проблеми, я звернулась до гастроентеролога, а він відповів, що мені — не до нього. Мозок і шлунок сильно пов'язані. Тому стрес насамперед лупить по шлунку. І уяви: на другий день прийому антидепресантів всі мої фізіологічні проблеми як рукою зняло!

— В YouTube хтось написав про тебе «Соня — сталь», бо ти дійсно так виглядаєш. А виходить не така ти вже і сталь…

— Не треба нічого вигадувати — ніхто з нас не сталь. Якби я зараз не вживала антидипресанти, у мене були б тахікардія, тиск і панічні атаки.

— Чому при такій важкій емоційній реакції на війну ти не виїхала з країни?

— По-перше, у мене не було потреби рятувати дітей, тому що їх у мене немає. Серце матері — і я це дуже поважаю — веліло б схопити найдорожче і вивезти з цього жаху. По-друге, мій чоловік — військовий. Я в цьому живу давно і більш-менш орієнтуюся, куди йти та що робити, щоб бути корисною. Тому у мене навіть думки залишити Київ не було.

«Ми — це кровоток»

— Люди знають тебе не тільки як популярну ведучу радіо, але також як активну волонтерку. З якого року ти волонтериш?

— З 2014-го. Я оце нещодавно подумала, що волонтерську діяльність можна метафорично порівняти із судинною системою організму людини. Як судини наповнюються кров'ю, так волонтери наповнюють необхідним країну, яку знекровлюють вороги. Ми — це кровоток, в якому всі одне одного підтримують. Є такі грубі класні вени — це великі фонди, а є маленькі судинки — це ми. І все це чітко працює на один великий організм.

Я і мої друзі пережили Майдан. Там ми існували в ідеальному маленькому світі, де всі намагалися бути корисними. І саме там зміцніла наша тепер вже стара волонтерська братія. І ніхто вже десять років не розходиться. Стоїмо.

Коли перші добровольці пішли на фронт — у мене було враження, що я всіх їх знаю. Бо там були суцільно мої друзі. Ну і ясно, що ти автоматично своєму другу і брату починаєш допомагати. А тоді ж вони реально були голі-босі, в шльопках і шортах.

А потім ця шалена мотивація повторилася в 2022 році. Повір, дуже багато добровольців, які воювали з 2014 року, скептично ставились до питання, підніметься Україна чи ні. І вони були вражені, що українці встали на захист. Це було мотивуюче і натхненно.

— Часто можна почути, що волонтери працюють замість держави…

— У 2022 році держава захлинулася в масштабі. Масштаб трагедії був настільки великим, що тут жодна держава б не витримала. Потрiбен був час, щоб налагодити процеси. Зʼявилось одразу багато добровольців, яких треба було забезпечити зброєю. Ресурсу бракувало. І тоді в справу вступили волонтери.

— Саме цього росіяни і не врахували — що у добробатів у лісах під Києвом закопана зброя і що волонтери не зупинялись у своїй роботі з 2014 року і тому зреагували миттєво.

— Коли ти включений 24/7 і з’єднуєш одних людей з іншими, у твоїй телефонній книжці зʼявляються телефони таких людей, яким у звичайному житті ти ніколи б не зателефонував. Колись, років через 20, розкажу, поки зарано… Ну, умовно поступає пропозиція від розвідслужби. І ти слухаєш, киваєш, а сама думаєш: а чому я?

«У всіх, хто в тилу, є три особисті війни»

— Які проблеми в допомозі армії є сьогодні?

— Дірочки треба закривати всюди, але, на щастя, такої нестачі всього, як на початку, вже немає. Є те, чого волонтери не можуть змінити — брак зброї та снарядів.

Ми зараз робимо все, що стосується медицини. До того ж ми можемо впливати на процеси в міністерствах та профільних відомствах. У хлопців — війна на фронті з ворогом, а у всіх, хто в тилу, три особисті війни.

Перша — із собою, щоб працювати постійно. Друга — з владою, адже влада інколи забуває — це її такий скіл — що вона для людей, і люди повинні примушувати владу щось робити і отримувати, що їм потрібно.

От нещодавно ми отримали серйозну перемогу: кілька фондів обʼєдналися і продавили тему, що можна без податків надавати волонтерську допомогу не тільки тим, в кого є УБД (посвідчення учасника бойових дій — Ред.), а й усім бійцям, які зараз воюють в Україні. Бо УБД є далеко не у кожного. А для того, щоб дати людині, яка тільки мобілізувалася і відправляється на позиції, аптечку, фонду треба заплатити податок.

Третя ж війна — з внутрішнім ворогом. Якщо на фронті зрозуміло, хто є хто, то в тилу зрозуміти це набагато складніше. Інколи опускаються руки, ми ж знаємо чимало персонажів з 2014 року, які спокійно живуть, виграють якісь європейські суди, будучи, наприклад, мерами, які здали свої міста таким персонажам, як Гіркін. Дехто отримує в судах компенсації, дехто вже виїхав за кордон і насолоджується життям.

— Тішить одне —  колись все це таки спиниться. І тоді ти спокійно будеш працювати на радіо та іноді співати. Хоча, мабуть, так просто вже не зможеш…

— У мене іноді мама починає бідкатися, за що нам все це. А я їй кажу, що нам в небесній канцелярії видали ось таке життя, і ми повинні бути корисними на цій землі. Або ні. Якщо люди інертні й не хочуть нічого робити, дуже просимо — не робіть нічого. Просто не заважайте, для вас є табличка: «Вибачте, у нас ремонтні роботи».

«НаШапку» —  це місце сили»

— В межах розмови про волонтерів не можна не згадати твій проєкт «НаШапку», який успішно поєднує виступи рок, джаз, класичних гуртів і благодійність. У вас на сцені грали найкращі музиканти країни. Скільки всього вже відбулося подій?

— Сотні. З 2015 року ми робимо цей проєкт щоліта, кожного четверга з травня по вересень. Після 24 лютого ми жодного разу не скасовували концерти, навіть якщо були дикі обстріли. Тому що це не тільки про музику, «НаШапку» — це місце сили, де люди можуть одне одного побачити, поговорити, познайомитися, закохатися і навіть одружитися (сміється).

— Чий концерт приніс проєкту найбільшу сумму?

— Гурт «Жадан і Собаки», на якому ми зібрали близько 400 тисяч гривень на кісткові імпланти для наших поранених. Це — рекорд. Ми тоді Жадана навіть не рекламували, просто сказали, що буде таємний гість.

— «НаШапку» часто приходять військові. Що їм цікаво, на що вони реагують з радістю?

— Я не завжди знаю, хто з глядачів військові, бо вони приходять в цивільному. Але, наприклад, нещодавно до мене на «Шапці» підійшов чоловік і сказав, що він давно слухає Radio ROKS. Виявилось, це маріупольський прикордонник, який звільнився з полону в лютому 2024 року. Він ще розповів мені з усмішкою, що в нього все ОК і він вже трішечки погладшав. Ну що можна на це сказати… ми просто постояли обійнявшись і все.

Його дружина мені потім повідомила, що хлопці в Маріуполі до моменту, як їх забрали в полон, слухали ROKS

І для мене це було як вибух в голові, бо коли ти працюєш, то навіть не усвідомлюєш, що комусь твоя робота може бути життєво необхідна.

«Нам потрібно багато різної української музики, зокрема поганої»  

— З початку війни зʼявилось чимало нових цікавих музикантів. Тобто офіційні зірки якось згасли і на їхнє місце прийшли інші. Хтось з них тебе зацікавив?

— Мені все подобається, бо потрібна кількість, яка переросте в якість. Нам потрібно багато різної української музики, зокрема поганої, щоб ми знали, що таке хороше.

Виживуть тільки найталановитіші та найщиріші. Безліч проєктів народжуються не тільки в поп та рок-музиці, але також у класичній та джазовій. Піна зійде, нормальне залишиться. Мене нещодавно запитали, чому українська музика масово не лунає за кордоном, а мені здається, що ми повинні дуже серйозно поставитись до того, щоб навчитися писати музику хоча б для себе.  

— Яку музику ти можеш назвати своєю?

— Мені присилають дуже багато музики, і я її всю слухаю. До того ж колеги підкидають весь час щось нове — за один ефір прослуховую мінімум 14 треків. Вразити людей, які постійно слухають музику, дуже важко. Але буває.  

От нещодавно зачепив новий альбом «Втома» Жені Галича і «О.Torvald». Реінкарнація Галича як музиканта, як особистості. Те, що він писав колись і те, що робить зараз — дуже різні речі. І мені цікаво спостерігати, як змінюються музиканти, як на них впливає наша ситуація. Женя пішов на фронт, де працював з «двухсотими». Як відбулося витіснення всього цього у нього в душі — цікаво.

Але зовсім нове зачепити мене може навряд чи. Адже що довше я живу, то частіше повертаюся до музики, яку люблю давно. Якщо метафорично, то зараз емоційний стан такий, що хочеться весь час бути серед своєї старої компанії, де немає підстав і все зрозуміло. Тож я часто повертаюсь до музики, яку любила років в 20, або навіть в 14.

І тому, наприклад, я чекаю на новий альбом Sade, який вона ніяк не може дописати.

— Немало відомих музикантів, лідерів думок сьогодні на фронті. Ось нещодавно і Сергій Жадан пішов на війну. Ці люди безцінні для мільйонів і, можливо, не треба було б ними ризикувати. Як думаєш?

— Думаю, що існує гамбурзький рахунок. Ти можеш робити мільйон добрих та хороших справ, але є така річ, як рефлексія. Вони міркують: ну от, дівчата пішли воювати, а я що? Це внутрішня історія, і питання до себе мають бути знятими.

Люди такого масштабу мають і рішення приймати відповідні. І важливо, щоб вони пішли на фронт добровольцями, щоб їх не ТЦК загребли, а це було їхнє власне рішення. Щоб це був акт гідності.

«У нашому з чоловіком житті завжди була війна»

— Твій чоловік воює з 2014 року, він пройшов Іловайський котел і побував у полоні. Ви познайомились за два роки після цього. А він як воював, так і продовжує. Різниця лише в тому, що тепер його чекають вдома. Як це, весь час чекати? До чого можна звикнути, а до чого ні?

— Певно, мені простіше, тому що ми познайомилися тоді, коли Михайло вже був на війні. Я просто не знаю іншого Михайла, знаю тільки такого.

Набагато важче, коли твій чоловік, який ходив на звичайну цивільну роботу, виховував дітей і був геть мирною людиною, в один момент з цього мирного життя вилучається. Оцей досвід складний для кожної жінки. Коли ти ставиш дві тарілки на стіл, або автоматично накриваєш на всю сім'ю, враховуючи чоловіка. Чи ловиш себе на думці, що чоловік прийде з роботи і повісить ту поличку чи винесе сміття. А він не прийде, тому що він далеко. І цей стрижень, на якому тримається родина, руйнується, і ти мусиш розрулювати всі процеси самотужки, мусиш перебудувати своє життя і бути дорослою. Це складно. В нашому ж з чоловіком житті завжди була війна і страх за нього вже багато років є частиною мене.

— Скільки днів, починаючи з 24 лютого, він повертався до тебе у відпустку?

— Якщо зібрати всі-всі його приїзди, то це максимум півтори місяці. Я не рахую днів, тому що він приїздить — і в мене починається свято. А потім він їде…

— Як ви познайомились?

— Нас познайомила наша спільна подруга Лариса Покальчук, яка свого часу знімала фільм «Добровольці» про батальйон «Донбас» і про Іловайськ. Це історії і про виходи з оточення, і про полони, і про тих, хто там загинув. Оскільки Михайло потрапив під Іловайськом в полон, в цьому фільмі є і його історія.

Ми з друзями після «Шапки» зайшли в кафе, Лариса запросила нас до свого столу, за яким сиділа пістрява компанія. Ми натхненно розповіли, що тільки-но зібрали гроші на приціл. І тут якийсь чоловік за столом каже, що через таких, як ми, волонтерів українське військо ніколи не стане сильним і прекрасним, тому що волонтери допомагають армії, закривають всі її потреби, а держава спочиває і ніфіга не робить. Чоловіка звали Михайло, і ми з ним відразу ж посварились, хоча певною мірою він і був правий. Тоді між нами сталася заруба. А тепер ми одружені.

Як виявилось, Міша до зустрічі зі мною слухав Radio ROKS, а коли ми познайомились, перестав, бо я його сильно бісила. Ну і все, Боженька його за це покарав, бо тепер я його «бішу» 24/7 (сміється).

— А що це за історія про те, що саме ти зробила своєму коханому пропозицію руки та серця?

— Михайло опинився у шпиталі. І тут я розумію, що якщо з ним тут, не дай Бог, щось станется, я — ніхто. Я не зайду в лікарню, не зможу бути поруч і вирішувати якісь питання. Ось я і запропонувала йому одружитися. За добу нас розписали. Все було прагматично.  

— У звʼязку з війною ти покинула співати, але не перестала бути творчою людиною. Зараз ти записуєш своїм прекрасним голосом аудіокниги. Де їх можна знайти?

— Аудіокниги є у додатку АБУК. Першу свою книгу я записала ще у 2017 році. Прочитала роман Софії Андрухович «Фелікс-Австрія» і подумала, що це може бути дуже крутий текст з точку зору озвучки. Бо там смачна мова і класна історія. І я попросила у Софії та видавництва дозволу начитати цей роман.

Для мене було принципово отримати права і викласти книгу в інтернет безкоштовно — поясню чому. Тоді вже у наших хлопців на війні було багато травм та поранень. І в шпиталі їм хотілося щось читати чи дивитися, але у деяких були травми, несумісні з цим процесом. І ми закупили на донати МР3-плеєри. І вони слухали аудіоверсію «Фелікс-Австрія».

А потім цю аудіокнигу хтось почув, і мене запросили до співпраці. Дуже люблю серію дитячих книг про 36 і 6 котів від письменниці Галини Вдовиченко. Для кожного пухнастика я створила свій образ, бо вони там дуже різні. Ну гаразд з котами, але коли до них додалося ще 36 та 6 собак, у цьому звіринці вже стало важкувато орієнтуватися. Тож я попросила редакторів, щоб вони склали мені таку собі аудіометодичку, де б були файли-нагадування, яким саме голосом говорить конкретна тваринка. Але там ще й люди є. Тож робота дуже серйозна.

Фотографії з приватного архіву

Влітку оренда квартир у 4-5 разів дорожча, ніж взимку

Олеся Марчук з Києва приїхала до Болгарії з мамою, сином-школярем та кішкою у березні 2022 року. До болгарського міста Святий Влас вирушили, бо раніше часто тут відпочивали.

— Ми знали місто і були у добрих стосунках з однією болгарською родиною, — розповідає Sestry Олеся Марчук. — Ці люди нас зустріли і допомогли влаштуватися в готель, де місцева влада розміщувала новоприбулих українців. У березні всі готелі на узбережжях порожні, тому місць вистачало. Нас одразу попередили, що у готелі зможемо жити до 1 червня — тобто до початку туристичного сезону. 

Проживання було безкоштовним. Передбачалося, що харчування мало бути безкоштовним теж, але в нашому готелі «Чайка» з цим було складно — на обід, наприклад, могли дати лише терту моркву чи одну чашку супу на трьох. Тому їжею забезпечували себе самі. На нашу родину із трьох осіб виділили один номер. Знаю, що деякі українці залишились у готелі на літо, але вже за доплату. Суми, які вони платили, не надто відрізнялися від вартості оренди квартири. Ба більше — адміністрація готелю могла підселити до них у номер інших людей — якщо, наприклад, вас двоє, а номер на трьох.

Ціни влітку в Болгарії злітають до небес. Це стосується як готелів, так і квартир. Навіть якщо ти постійний орендар, який винаймає одну й ту саму квартиру роками, ціна однаково може відрізнятися залежно від сезону

Наприклад, місяць оренди нашої невеликої квартири з однією спальнею та кухнею-студією не в сезон коштує 250 євро (плюс комунальні послуги), а за кожен літній місяць потрібно віддавати більше тисячі євро. Хазяїн може запропонувати заплатити одразу 5 або 6 тисяч євро на рік уперед. Таким чином у перерахунку виходить дещо дешевше. Але далеко не всі мають змогу відразу віддати такі гроші.

Соціальних виплат для українських біженців у Болгарії немає.

— За весь час, який ми перебуваємо в Болгарії, нам один раз виплатили 350 левів (близько 175 євро), — каже Олеся. — Оскільки ми з моєю мамою вважаємося різними сім'ями, вона отримала таку саму суму. На цьому все. У Болгарії для українців немає допомоги з безробіття, тож працюєш ти чи ні — нікого не хвилює. 

Те саме з освітою дітей: якщо українська дитина не ходить до школи, ніхто не відправлятиме її туди силоміць. 

Влада українцям не допомагає, але й не заважає. Якщо в тебе є гроші, щоб винаймати житло і себе забезпечувати — залишайся. Якщо грошей немає, їдь додому

Тому більшість українців, яких я знаю, працюють. Незнання болгарської тут не є великою проблемою — особливо зараз, коли у Святому Власі на вулицях частіше можна почути українську, ніж болгарську. Українці вже відкрили тут свої ресторани, розважальні центри, дитячі кімнати, кав'ярні, магазини, салони краси, студії йоги. 

Більшість болгар розуміють російську, а тепер уже й українську. Англійської не знають. Я після приїзду почала ходити на курси болгарської, склала іспит на А1. Вивчати мову далі не бачила необхідності, бо все моє коло спілкування тут — українське.

За спеціальністю Олеся — лікар-гінеколог. Але в Болгарії зараз працює масажисткою:

— Курси масажу я закінчила ще в Україні, під час пандемії коронавірусу. З того часу підробляла, роблячи масажі колегам та подругам. Мені вже давно хотілося піти з гінекології, і переїзд до Болгарії цьому сприяв. 

Почалося все з того, що я запропонувала свої послуги масажистки українцям, з якими проживали в одному готелі. Придбала масажний стіл, купила всі необхідні речі, почала шукати клієнтів в українських групах. Ще ми з сином роздруковували листівки з моїм номером телефону і підкладали їх під двірники машин з українськими номерами. База моїх клієнтів стала зростати. Тепер заробітку вистачає, щоб забезпечувати родину. 

Влітку кожен мій день розписано — дуже багато клієнтів. Взимку буде не так. У Болгарії навіть такі бізнеси, як мій, залежать від сезону.

‍Живеш у готелі — працюй 24 години на добу!

— У Болгарії без знання болгарської та підтверджених дипломів ти або працюєш у сфері послуг, орієнтованої на українців, або у клінінгу. Останній варіант вельми поширений, — розповідає Sestry Олеся Шикірлицька з Одеської області, яка переїхала із сином-школярем у болгарське місто Варна. 

— Коли влітку 2022 року потрібно було або виселятися з готелів, або платити за подальше перебування, адміністрації готелів пропонували українкам роботу — у клінінгу чи на кухні. Обіцяли восьмигодинний робочий день із проживанням. 

Чимало дівчат погодилися, але потім пошкодували: виявилося, що оскільки ти мешкаєш у готелі, то насправді працюєш 24 години на добу. 

Якщо, наприклад, вночі потрібно щось прибрати, це робитимеш ти — попри те, що це не за графіком і зміна не твоя 

Я теж спочатку хотіла влаштуватися на роботу в готель, але коли сказала, що приїжджатиму в призначений час (бо вже жила в орендованій квартирі), мені відмовили — їм потрібні були люди, які були б під рукою цілодобово.

У певному сенсі ринок працевлаштування у Болгарії більше нагадує український, ніж західноєвропейський. І ринок оренди також. Житло навіть для довгострокової оренди знайти нескладно — довідок про доходи чи відгуків від попереднього орендодавця ніхто не запитує. Є гроші — заселяйся хоч завтра. Але й виселити тебе можуть будь-якої миті. Ми, наприклад, зараз шукаємо іншу квартиру, бо ту, де живемо, господар пообіцяв своїм знайомим. Знаю дівчат, до яких господарі заходили у квартиру за їхньої відсутності, переставляли там речі. Все залежить від того, на яку потрапиш людину.

Чимало болгар співчувають українцям, ставляться доброзичливо. Але не всі. Тут можна зустріти людей, які прихильні до Росії, тому що вважають, що Москва звільнила їх від турецького ярма. Зустрічаються й українці із явно проросійськими поглядами

Серед батьків однокласників мого сина були українки, які хвилювалися, що в Україні їхні діти більше не зможуть вивчати російську літературу. Деякі дивляться російські канали, які у Болгарії, на жаль, є. З цієї причини не можу сказати, що почуваюся тут комфортно. За законами Болгарії, українці, які мають болгарське коріння, можуть пройти процедуру й отримати болгарський паспорт. Знаю людей, котрі вже цим займаються. Але особисто я — ні, бо не планую залишатися.

Зараз Олеся працює у кафе:

— Спочатку була на митті посуду, зараз — помічниця кухаря. Колектив і ставлення хороші. Щодо болгарської кухні, то вона на поціновувача. Дуже багато смаженого і приправи досить специфічні. Топ-страва в місцевих кафе — смажена картопля з сиром. Тут часто використовують абсолютно синтетичні, як я їх називаю, приправи — в Україні такі вже десять років як не продаються.

‍Вся допомога українцям у Болгарії — від волонтерів, а не від влади

Лікарка із Одеси Анастасія Бордєєва — одна з небагатьох українок, кому вдалося підтвердити в Болгарії свій диплом лікаря. Зараз Анастасія вже сама веде прийом пацієнтів у місті Варна та чекає іспитів для підтвердження спеціалізації.

— Першою вимогою для підтвердження мого диплома було знання болгарської мови, — каже Анастасія. — Я пішла на інтенсивні мовні курси, де займалася по п'ять годин щодня. Паралельно вчила мову за мобільними додатками, дивилася телепрограми та читала болгарською. Через шість місяців такого інтенсивного навчання склала мовний іспит — і це був перший етап мого довгого шляху. Сам іспит був безкоштовним, але для того, щоб мене до нього допустили, потрібні були сертифіковані та нотаріально засвідчені копії величезної кількості документів, за які довелося заплатити чималі суми. 

Треба було скласти п'ять іспитів за шостий курс університету. Вартість кожного — 250 євро. З оплатою трьох з них допомогли волонтери 

Наприкінці цього року на мене ще чекають іспити — цього разу вже для підтвердження спеціалізації. Лише подача документів на ці іспити (з необхідними перекладами та нотаріальними процедурами) вже обійшлася в тисячу євро. І допустили мене до них лише тому, що в українському університеті я навчалася вже за болонською системою. Знаю лікарів з великим стажем роботи, які закінчили українські виші раніше, ніж я (коли болонської системи у нас ще не було) — і їм сказали вчитися заново щонайменше п'ять років.

Зараз я вже маю право працювати, але поки що як лікар без спеціальності. Веду прийом у кабінеті сімейного лікаря. У Болгарії сімейні лікарі відкривають свої приватні кабінети, які потім працюють у загальній системі охорони здоров'я. 

Медицина у Болгарії страхова. Страховий внесок — від 20 євро на місяць. Діти та пенсіонери страхові внески не сплачують. Якщо є страховка, прийом у лікарів і досить широкий пакет аналізів коштують близько півтора євро. А от якщо страховки немає, то тільки прийом обійдеться в 25-30 євро. 

Великих черг тут нема. Маючи направлення від сімейного лікаря, до вузького фахівця часто можна потрапити вже наступного дня. Українцям складно звикнути до певних нюансів — наприклад, люди не розуміють, чому їм не показують результатів їхніх аналізів (їх бачить сімейний лікар, а не пацієнт). Часто непорозуміння виникають і через мовний бар'єр, тому наші намагаються шукати українських лікарів. 

Перекладачів держава не надає — з цим можуть допомогти лише волонтери. Насправді, тут вся допомога українцям — виключно від волонтерів, а не від влади. У Болгарії непросто виживати — розраховувати потрібно лише на себе та свій гаманець. Але той, хто шукає, знаходить можливості.

‍Чи задоволені біженці умовами прийому?

У липні 2024 року Агентство ООН у справах біженців опублікувало Міжвідомчу доповідь про захист та підзвітність біженців з України, в якій було проаналізовано умови прийому українських переселенців у семи європейських країнах: Болгарії, Чехії, Угорщині, Молдові, Польщі, Румунії та Словаччині. На основі результатів опитувань було сформовано рейтинг задоволеності українців умовами країн-хостів. Болгарія у цьому рейтингу посіла передостаннє місце (рівень задоволеності — 69 відсотків). На останньому місці Румунія, умовами перебування в якій задоволений лише 61 відсоток українців.

У звіті наголошується, що в Болгарії все ще приймають українських біженців і якщо людині ніде жити, то навіть улітку в межах урядової програми її мають тимчасово розмістити на комунальній базі чи у готелі. Наприклад, ще у лютому 2024 року на базах та у готелях проживали 5600 українців. У звіті сказано, що новоприбулі біженці мають такі самі права, як і ті, хто приїхав одразу після початку повномасштабного вторгнення. 

З соціальних виплат їм щорічно може бути надана одноразова фінансова допомога, але лише у разі надзвичайних обставин. Сума виплати — 1578 лев (806 євро)

Згідно з офіційними даними, таку допомогу отримали 142 українці. Інших виплат у Болгарії немає. Розраховувати на підтримку держави можуть лише люди з інвалідністю (її розмір від 19 до 152 євро на місяць — залежно від стану людини), але практика показує, що добитися цієї допомоги дуже складно. 

Так, волонтерка з Варни Варя Добрєва розповіла місцевому виданню Mediapool, що отримати таку допомогу вдається одиницям і навела приклад українки з чотирма дітьми, в одного з яких ДЦП та епілепсія. Одне тільки парентеральне харчування для цієї дитини обходилося в 2000 лев на місяць. За словами волонтерки, лише після численних скарг та заяв родині вдалося отримати щомісячну допомогу 1250 левів.

Серед проблем, з якими стикаються українські біженці, Варя Добрєва також називає відсутність допомоги та податкових пільг на дітей та недоступність курсів підвищення кваліфікацій, які могли б допомогти українцям швидше знайти роботу

До речі, офіційна статистика працевлаштування українських біженців у Болгарії зовсім не вражає. За даними Національного агентства доходів з регістру зайнятості, станом на 30 червня 2024 року офіційно працевлаштовано лише 14 786 зі 175 000 українців. Більшість зосереджена у Бургаському районі, Софії та Варні. У міжвідомчій доповіді сказано, що більшість українців працюють у готелях та ресторанах, у торгівлі та на виробництві. «Разом з тим частка українців, зайнятих у тіньовій економіці країни, залишається невідомою», — зазначено у звіті.

Фотографії: приватний архів героїнь, Shutterstock

Марічка Паплаускайте — українська репортерка й шеф-редакторка журналу Reporters, авторка книги «Потяг прибуває за розкладом», зітканої з реальних історій українських залізничників на початку повномасштабного вторгнення про їхню роль у порятунку сотень тисяч українців. Тут і героїзм, і кохання, і еволюція характерів, і драма. Книга настільки людяна й тепла, що читати її без сліз неможливо.

«Коли ми споживаємо суху інформацію, вона проходить повз. А хороші тексти, що працюють з емоціями, нас збагачують: завдяки ним ми стаємо більш співчутливими, толерантними, відкритими», — впевнена репортерка. Про історії сучасних героїв, які найбільше вразили, Бориса Джонсона і Стівена Фрая, а також зміни у світогляді українських залізничників Sestry і поговорили з Марічкою.

«Було важливо зафіксувати реальність, в якій ми всі раптово опинилися проти своєї волі»

— Перші кілька місяців великої війни ми розповідали історії з різних куточків України — писали про те, що відбувається тут і зараз. Мали текст з Харкова, де наша колега тоді жила і розповідала, як вони ховалися від літаків у підвалі, як виїжджали з міста. Був репортаж з Херсону про те, як люди виходили на мітинги з українськими прапорами навіть тоді, коли росіяни вже були в місті. Були історії з західної України про те, як у театрах приймали людей, які приїжджали з різних регіонів. На сценах тоді стояли імпровізовані ліжка. Або, скажімо, письменниця Катерина Бабченко писала про те, як вони з донькою перетинали кордон і стояли кілька діб у машині в черзі. Нам було важливо зафіксувати цю реальність, у якій ми всі раптово опинилися проти своєї волі.

Пізніше у нас спільно з видавництвом «Лабораторія» вийшла книжка «77 днів лютого» про перші 2,5 місяці війни. Серед авторок виявилися лише жінки, тож це був жіночий голос цієї війни. Більшість з них писали про події, учасницями яких вони були. Зазвичай мені більше подобається, коли автор лишається за межами історії, лише переповідає її читачу. Це стало однією з очевидних змін.

Зараз ситуація інакша. Ми всі адаптувалися до війни, хоч вона постійно підкидає нові виклики. З 2022 року ми випустили 5 друкованих журналів з репортажами.

Одна з наших амбасадорок писала, що хоче зберегти випуск, який вийшов під час війни, для своїх дітей, щоб вони вчили історію не з кількох абзаців у шкільному підручнику, а зі справжніх живих розповідей учасників цих подій

Мені дуже подобається, що ми випускаємо журнал Reporters на папері. В онлайні сьогодні забагато інформації, а друкований журнал, примірники яких багато наших читачів колекціонують, зберігає памʼять про сьогодення. Зараз наше медіа підтримують (зокрема, фінансово) понад 3000 амбасадорів. Це високий показник для ЗМІ в Україні. І це дуже класна спільнота людей.

«Три місяці не розпаковувала валізи»

— Як для вас почалася велика війна?

— Мій чоловік з Луганська і один раз він уже втратив дім. Маючи цей досвід, він складав плани на випадок вторгнення. Ми не розглядали варіанту виїхати з України, але в середині лютого поїхали з Києва до Львова. Це було на рівні «нехай усі вважають нас панікерами, але краще ми пересидимо у Львові, повернемося, і всі з нас посміються».

24 лютого я прокинулась у львівській квартирі, яку ми знімали подобово, взяла в руки телефон і почала скролити новини. Було кілька секунд, коли я відмовлялася повірити у те, що це відбувається. Було дуже страшно. Одразу подзвонила батькам у Миколаїв. Перші кілька днів був перманентний плач. Не було зрозуміло, що робити далі. Не могла зібратися і зрозуміти, де я можу включитися та бути корисною.

Три місяці ми прожили на підлозі у нашій редакції The Ukrainians у Львові. Там не було кухні, але був душ. Нас було багато: моя родина, наші колеги, знайомі знайомих, яким треба було десь переночувати, собаки, коти, щури. Для мене цей час лишися болісним спогадом, але мій син, якому тоді було 6 років, пригадує ці три місяці як кайфові. Ми старалися, щоби він не бачив наших переживань. І зрештою йому було весело: навколо багато людей, школи то нема, то дистанційно. Каже нещодавно: «Може ще поїдемо поживемо в офісі у Львові?»

Я чіплялася за будь-яку можливість зберегти відчуття скороминущості того, що з нами діється. Наприклад, усі три місяці не розпаковувала валіз. Здавалося, якщо їх розкладу, то ми тут надовго.

Або з манікюром мала історію — у перші кілька тижнів повномасштабного вторгнення про такі речі, звісно, взагалі не думалося, але з часом манікюр вимагав корекції. Зробити це у Львові не було проблемою, але я не могла цього зробити, бо це означало б, що я потроху вкорінююся.

Коли ми повернулися до Києва у травні 2022-го, я мила вікна у своїй квартирі та плакала від щастя. Потім довго не хотіла їхати у відрядження до Львова. Це викликало у мене спогади, які я б не хотіла ворушити. Зараз уже краще.

«Зараз кожна людська історія зачіпає, бо у кожного своя трагедія»

— У вас є улюблені історії? Які найбільш зачепили?

— Я порушую власне правило не прив’язуватися до героїв і люблю усіх, про кого пишу. З більшістю своїх героїв я на прощання обнімаюся, бо за час розмови нам вдається відчути взаємну приязнь. Можливо, секрет у моєму щирому інтересі до співрозмовників. Розкажу дві історії, які мені трапилися під час роботи над книжкою про Укрзалізницю.

Перша історія про силу і витримку. Вона про Ірину Юрченко, провідницю евакуаційних потягів. Її, щоправда, донедавна більше знали як маму Дмитра (Ореста) Козацького — фотографа, який був на «Азовсталі» і потім у полоні, чиї фотографії стали відомими на весь світ. Я їздила до Ірини на зустріч до їхнього дому.

Ми сиділи на кухні, вона розповідала, як чекала в телефоні «плюсики» від сина, що означало, що він живий, а водночас не могла собі дозволити слабкості, бо допомагала людям виїжджати у безпечні місця.

Ірина працює у вагоні класу люкс, тож зазвичай мала до 18 пасажирів, а тут у кожному рейсі їх було понад дві сотні. Вона у цій тисняві ще й підтримувала пасажирів, усміхалася, допомагала, а потім пробиралася крізь людей до туалету і там наодинці плакала

Для мене це один з прикладів, коли люди сильніші, ніж їхній біль і переживання. Мене дуже вразило поєднання в Ірині сили та світла одночасно.

Друга улюблена історія — це історія кохання Насті Золотарьової та її чоловіка Богдана. Вона — комунікаційниця на залізниці, він — військовий. І це історія про велику любов. Як вони одне до одного їздять, підтримують. Настя сама з Маріуполя. Розповідала мені, як півтора місяця не мала зв’язку з рідними. Шукала їх. Потім намагалася вивезти. У цій історії мене найбільше зворушило те, які вони, Настя і Богдан, ніжні та трепетні, але при цьому готові віддавати себе роботі, яка може допомогти країні встояти. Богдан розповідав, що всі, кому він казав, що йде воювати, його відмовляли. Настя єдина сказала: «Будь ласка, звільни для мене Маріуполь».

— Як ти справляєшся з болем, який чуєш у історіях?

— Думала про це багато, але відповіді так і не знайшла. Я від природи емпатична. Коли була маленькою, моїй мамі виховательки садочка казали, що через мене вони не можуть читати казки іншим дітям, бо я вічно плачу. І я досі зворушуюся до сліз від більшості мультиків Pixar. Також завжди плачу зі своїми героями, якщо вони розповідають щось, що мене зачіпає. А зараз зачіпає кожна історія, бо у кожного своя трагедія.

Сльози мені допомагають триматися. Можливо, це природній захисний механізм: я пропускаю через себе усе, воно сльозами виходить і я йду далі робити роботу та жити життя

«Відчувши довіру людей, залізничники не хочуть її втрачати»

— Як з’явилась ідея написати «Потяг прибуває за розкладом»? Чому саме Укрзалізниця?

— Це була ідея Антона Мартинова, засновника видавництва «Лабораторія». Він шукав, хто міг би реалізувати його ідею. Тішуся, що довірив це мені.

Робота «Укрзалізниці» — важлива частина нашої сучасної історії. Бо ця компанія — найбільша транспортна артерія України. До війни там працювало 220 тисяч людей, тепер трохи менше. Укрзалізниця допомогла країні встояти. Вона евакуює людей, транспортує поранених військових, перевозить гуманітарну допомогу та робить ще багато-багато речей для армії, про які ще рано говорити.

Велика компанія могла по-всякому зреагувати на виклики війни. А Укрзалізниця зреагувала просто феноменально продуктивно. Йдеться про 4 мільйона евакуйованих людей. А ще про волонтерську допомогу, яку вагонами передавали перші кілька місяців. Причому спершу це навіть не було організовано. Просто люди підходили й щось передавали. Як от герой моєї книжки Андрій Любка. Він просто підходив до провідників і казав: «Дивіться, у нас є бус з усякими важливими речами для військових у Харкові. Ви можете їх передати, будь ласка?»

До того ж компанія продовжує змінюватися під час війни, що теж фантастично. Залізничники заговорили однією мовою зі своїми клієнтами. Зрештою почали ставитися до пасажирів як до клієнтів і перебудовували чимало внутрішніх процесів. Зараз Укрзалізниця ставить велику мету: от вони вивезли 4 млн людей. І тепер хочуть зробити все, аби ці люди повернулися.

— «Укрзалізниця» змінилася дуже швидко, просто в один момент. Чому так сталося?

— Я б сказала, що це тривалий і складний процес, але насправді зміни,  помітні пасажирам, сталися швидко. Коли люди їхали у переповнених вагонах, рятуючись від війни, їм потрібне було відчуття безпеки, і залізниця його давала. Виходячи з потягів, люди часто обіймали провідників, бо були вдячні. Провідники, а за ними усі, хто стоїть у цьому ланцюжку, відчули себе героями. Бо коли ти відчуваєш вдячність, то відчуваєш цінність своєї роботи. Відчувши довіру людей, залізничники не хочуть її втратити. Тож ця зміна у стосунках між пасажирами і залізничниками, думаю, зіграла одну з найважливіших ролей у зміні Укрзалізниці в цілому.

Молоко для Бориса Джонсона

— Що було найскладнішим у роботі над книжкою «Потяг прибуває за розкладом»?

— Я багато їздила, зустрічалася з людьми. Шукала героїв: десь сама, десь мені допомагали залізничники. Тяжко згадувати про обстріл у Херсоні. Це був один із найстрашніших моментів у моєму житті.

Я приїхала до Херсону вранці 27 грудня 2023 року. Тим самим потягом, частину якого ввечері того дня знищили росіяни. Я мала там розмови з залізничниками, начальницею вокзалу, про яку писала. За кілька хвилин до відправлення зворотнього потягу на Київ на вокзал стали сходитися пасажири. Саме тоді росіяни завдали удару. Ми сховалися у підвалі. Такого гучного вибуху я до цього ніколи не чула: зі стелі підвалу сипалося, стіни рухалися. Пасажири теж встигли сховатися у підвалі. І ми сиділи там разом наступні півтори години, рахуючи наступні прильоти.

Вперше за час великої війни я  думала, що прямо зараз можу померти. Від цих думок рятувало лише маленьке кошеня — висловуха Ляля, яку начальниці вокзалу подарували на Миколая. Мені випала місія його стерегти, поки власниця приймала важкі рішення: що робити з людьми і коли можна вийти з укриття. Ми не знали, що там, нагорі, але підозрювали, що все погано.

Коли трохи стихло, хтось пішов у розвідку. Ще за пів години дали команду підніматися нагору. І тут мене накрило…

Я побачила завалену склом кімнату, в якій була буквально за 30 секунд до вибуху, калюжу крові на вході до вокзалу — там, де я кілька разів стояла в цей день

Тоді на вокзалі загинув поліцейський. Коли ми зайшли в автобус, який мав нас везти до Миколаєва, щоб звідти їхати до Києва, в салоні вимкнули світло. Я сіла просто на брудну підлогу і розридалася.

Пишучи книгу, найскладніше було зрозуміти, як систематизувати весь матеріал. Як обрати історії, які варто включити? Їх так багато й всі вони важливі.

— Які історії вас вразили найбільше? Зокрема з розділу про «залізну дипломатію»...

-– Розкажу історію про вагоноремонтні заводи. Спершу частина з них зупинилася, а тоді на цих заводах взялися зварювати протитанкові їжаки. Вони були потрібні для захисту міст, а на заводах були матеріали та люди, які можуть це робити. І це було з розряду «це не наша робота, але ми це робимо».

А на вагоноремонтному заводі у Львові зі старих списаних вагонів почали робити медичні евакуаційні. Люди там працювали цілодобово. Якось о другій ночі відповідальному за цю роботу сказали: «Нам треба таке, як реанімація у швидкій, тільки у вагоні». І вже за 2 доби перший такий потяг був готовий. Такого ніхто у світі не робив. Вони вигадували все на ходу: переробляли сидіння, щоб з нош можна було перекласти людину, встановлювали кисневі балони, крапельниці та решту. Ця робота триває дотепер, тільки зараз медичні вагони сучасніші.

У книзі є окремий розділ про «залізну дипломатію». Про те, як в Україну почали привозити лідерів країн-партнерів, політиків, зірок. Раніше вони діставалися до України літаками. Тепер такої можливості немає. Укрзалізниця стала головним транспортом для дипломатії.

Залізничники розуміли, що подорож залізницею — це перший контакт з Україною. У вагоні пасажири проводять більше часу, ніж потім на офіційних зустрічах. І Укрзалізниця хотіла справляти гарне перше враження. Цікава історія про те, як вони Борису Джонсону шукали о четвертій ранку на кордоні молоко. Підготували йому все, але забули, що британці п’ють чай з молоком. Була ціла спецоперація з пошуку цього молока…

Є розділ. присвячений кільком першим дням повномасштабного вторгнення, а саме рішенням топменеджменту Укрзалізниці. Як вони відчували свою відповідальність, як приймали рішення. Наприклад, рішення про те, що усі пасажири їдуть без квитків, тобто безкоштовно, в категорії мирного часу — це злочин, бо це величезний збиток для державної компанії. Уявіть, 4 мільйони людей виїхали безкоштовно. Помножити цю цифру на середню вартість квитка у 500 грн. Це шалені гроші. Але вони взяли на себе цю відповідальність. Бо розуміли, що люди повинні мати можливість виїхати.

— Передмову до книги написав відомий британський актор Стівен Фрай. Як ви його вмовили?

— Це заслуга залізниці. Стівен Фрай був одним з пасажирів дипломатичного рейсу. Він залишився дуже задоволеним цією поїздкою. Ми думали, кого можна попросити про передмову. Написали йому листа. Я ходила кілька днів, тримаючи схрещеними пальці, очікувала відповіді.

Написання книжки «Потяг прибуває за розкладом» стало для мене справжньою пригодою. Я багато подорожувала, познайомилася з неймовірними людьми, які надихають. Тоді (і трошки досі) відчувала себе маленькою частиною величезної залізничної родини. Шкода, що ця пригода закінчилася. Хоча насправді вона просто трансформувалася, бо попереду ще презентації та зустрічі з читачами. Перша вже відбулася у червні просто на Центральному залізничному вокзалі в Києві — це було красиво і символічно.

— Як думаєте, що кожен із нас може зробити для нашої перемоги?

— Особисто для мене одним зі свідчень нашої перемоги стануть потяги Укрзалізниці, заповнені людьми з валізами, які масово повертаються додому, в Україну. А щодо внеску кожного, то я б згадала влучну фразу нинішнього голови правління Укрзалізниці:

— Запорукою того, що залізниця не зупинились у перші місяці великої війни, стало те, що ніхто з працівників не запитував «Чому я?» Є робота — треба її робити. І так всюди — наша країна зараз знаходиться у такому моменті історії, коли не варто нарікати «Чому я?» Бачиш, що треба щось зробити і можеш це зробити — просто роби

Ірина Терехович на позивний «Незламна» захищає Україну вже майже 10 років. Спочатку як доброволиця, а згодом, підписавши контракт, — як військовослужбовиця ЗСУ. Їй пропонували стати медикинею, але жінка обрала орієнтування на місцевості, коригування вогню, а тепер аеророзвідку. За цей час змогла пройти шлях від простого солдата до командирки протитанкового і розвідувального відділення. Зараз вона — головна сержантка ударного взводу БпЛА «Рубак». Окрім служби Ірина — мама трьох дітей. Розлука з ними — найважче на війні, зізнається жінка. 

Анексія Криму

До початку російсько-української війни я працювала у сфері лісового господарства. Спочатку була головним інженером Очаківського лісництва на Миколаївщині. Згодом мені запропонували роботу у державній організації «Укрлісконсалтінг», яка була розташована у Криму. Вона контролювала експорт деревини з України по світу. Я була провідним старшим менеджером по півострову. Встигла там пропрацювати майже 9 місяців, а потім почалася анексія Криму. За моїми спостереженнями, місцеві на той момент дійсно хотіли до Росії. Пропагандою їм промивали мізки впродовж багатьох років.

По російських телеканалах розповідали байки на кшталт того, що у всіх натівських країнах є підземні бункери, де проводять експерименти на людях і їх вбивають. Як не дивно, але більшість місцевих у це вірили

А потім на референдумі були хитро сплановані питання із заздалегідь очевидними відповідями: «Ви хочете, щоб Крим був у складі Росії на правах автономії? Чи ви хочете, щоб він був у складі України із натівською базою?» І люди, надивившись телевізора, звісно, сказали: «Ні, ми у НАТО не хочемо, краще хай буде Росія. Вона нам ближча».

Єдині, хто були проти росіян на півострові, це кримські татари. Але їх здавали місцеві. Противникам референдуму ставили хрестики на будинках і квартирах. За ними стежили кадирівці, аби ті не вийшли з дому. Дуже багато татар усіма можливими шляхами виїжджали. Російські військові вели себе нахабно. Пам’ятаю, як на 8 березня у Сімферополі вони заїхали на БТРі до супермаркету. Ящиками вантажили українську горілку. Дивувалися, що у наших магазинах було всього вдосталь. На блокпостах постійно перевіряли документи. Одного дня у Сімферополі ми зайшли до знайомого лікаря у шпиталь. Там натрапили на майоршу ФСБ, яка поцікавилася моїм ставленням до Росії.

Пам’ятаю, як вона мені сказала: «Не захочете піти в Росію, то підете по частинах і з кров’ю». А один з російських офіцерів додав: «Ми будемо ґвалтувати ваших жінок, вбивати дітей, аби не народжувались бандерівці». Вони робили те, про що говорили

Ще тоді було зрозуміло, що буде велика війна. Я говорила, що в 2014-му — це лише підготовка. З Криму я виїжджала останнім потягом, який йшов на підконтрольну Україні територію. І ним же із Сімферополя на Донецьк та Луганськ  їхали 8 російських козачків. Причому з боєприпасами і зброєю. Вони були одягнені у цивільний одяг і всім говорили, що є туристами. Щойно ми в’їхали на підконтрольну Україні територію, я тихенько попередила про них наших військових. Їх зняли з потяга на Чонгарі. Я ж поїхала до Миколаєва, там запропонували роботу у місцевому лісництві. Але затрималася там не довго. Почалася війна.  

«Ну ти і незламна!»

Саме ці слова, сказані російськими офіцерами у Криму, вплинули на ухвалення мого рішення йти на фронт.

Я би не хотіла, щоби моїх доньок хтось ґвалтував і вбивав тільки за те, що вони українки

Тож спочатку записалася у «Правий сектор» і потрапила на вишкіл. Підготовка була серйозною. Зокрема, потрібно було у касці, броніку, з автоматом робити перекиди — і в мене це довго не виходило. Тому коли всі відпочивали, я щовечора ходила і тренувалася їх робити. Хотілося довести, що ми, дівчата, теж можемо щось робити, і тому я працювала удвічі більше. Не виходило у мене й кидати гранати. Чомусь не вдавалося закинути їх більше, ніж на 22 метра. І я сказала хлопцям, що поки не докину туди, куди мені треба, я нікуди не піду. І я таки кинула ту гранату на 25 метрів. Вони сказали: «Ну ти і незламна! Буде в тебе такий позивний».

На початку служби мені допомогла моя ліснича спеціальність. Я дуже добре розбиралася у топографії і орієнтуванні. Була у хлопців таким собі «навігатором». Прокладала маршрути, допомагала завести-вивести групу на якісь завдання. Однак згодом мене зацікавив Автоматичний гранатомет станковий (АГС). Він важкий, мав 36 кілограмів. А якщо із зарядами, то вага зростала до 43 кг. Мені було цікаво із ним працювати. На той момент мені було 32 роки. Знаєте, я ніколи не думала, що з лісництва потраплю на війну.   

До повномасштабки ми готувалися

Повномасштабна війна застала мене у Сватово на Луганщині. Ворог вже прорвав оборону. Нас повантажили у КрАзи і везли у район Куп’янська на Харківщині. Однак, через щільність обстрілів, ми туди не доїхали. Зайняли оборону у Кремінній. Наш батальйон був там із березня до травня 22-го. На жаль, ми мусили відступати, бо сили з ворогом були нерівні. Боєприпасів не вистачало, і була загроза нашого оточення.

Знаєте, я не думала, що із такою силою росіяни підуть на Україну. Все було доволі швидко. Мене дуже вразила історія з прикордонниками, які стояли на лінії розмежування на Луганщині. Коли почався наступ росіян, вони доповіли про це своєму командуванню, яке вже втекло у Дніпро, залишили хлопців проти танків з автоматами. Багато з них тоді загинули, хтось потрапив у полон. Ті, хто змогли врятуватися, з нами тримали оборону.

Ворог за останні роки непогано вивчив нашу тактику ведення війни. Так, вони багато у чому програвали. Але навчилися на своїх помилках, а ми ні на своїх, ні на чужих, на жаль, не вчимося

Нам бракує людей і дронів

Зараз я на посаді головної сержантки ударного взводу БпЛА в окремій роті «Рубак». Основне наше завдання — збір інформації. Дуже хочу зробити повністю жіночий екіпаж, який займатиметься ударними безпілотниками. На сьогодні фронту дуже не вистачає безпілотних ресурсів. Йдеться зокрема про РЕБи, які могли б рятувати нас від ворожих FPV-дронів. Нам потрібні пікапи. Не вистачає антен, які ми ставимо на наші «пташки», щоб вони могли залітати навіть під дією ворожого РЕБ і відпрацьовувати всю заплановану місію. Ми постійно щось вигадуємо самі, аби дрони виконували поставлені завдання.

Натомість ворог теж не стоїть на місці. Вони вигадують протидію нашим літальним засобам. І це все безкінечний процес. Не вистачає, звісно, і людського ресурсу.

У мене зараз 2,5 екіпажі і закрити ними 40 км фронту дуже важко. В ідеалі потрібно, щоб було хоча б шість екіпажів

Не секрет, що Росія має у рази більше дронів. Завдяки дружбі з Китаєм, у них немає проблем із необхідними запчастинами. Для розуміння — якщо я за тиждень можу зробити 3-4 FPV-дрони, то росіянин зробить 8-9. Ми дуже залежні від китайських комплектуючих. Купуємо їх через якісь фірми, переплачуючи удвічі. До того ж буває, що чекаємо на доставку до 2-х місяців. Проблема ще й у тому, що Міністерство оборони дає нам «сирий» дрон, із якого ми потім думаємо, як зробити бойовий безпілотник. Вкладаємо свої гроші, щоб оснастити його так, щоб він міг залетіти хоча б на 5-7 кілометрів. Траплялися ситуації, коли мотор відмовляв або батарейки вибухали. Коли нас розпитують, які нам критерії потрібні, ми пояснюємо. Однак не завжди до нас дослухаються. 

Діти ростуть без мене

У мене троє дітей. Найстаршій доньці вже 23. Молодшій 20. А сину всього 6 років. Дівчата вже дорослі, самі собі дають раду, а от з меншим інакше. Допомагають і доньки, і моя мама. Не можливо поєднати роботу на фронті і материнство. На жаль, ми, мами, віддаємо цій війні найдорожче — свій час. Як правило, бачимося з дітьми раз на пів року. Решта часу — спілкування по відео та телефону. Дівчата вже дорослі і добре розуміють, де мама. А ось син знає, що мама і тато просто на роботі. Я намагаюся не говорити з ними про війну. Хочеться щоб якомога довше вони не чули про різноманітні трагічні історії з фронту.

Зараз все частіше задумуюся про демобілізацію. Мій чоловік теж служить, і торік в районі Бахмута ми потрапили під обстріл ворожого безпілотника «Ланцету». На щастя, тоді всі вижили, я була 300-та. У чоловіка — велика контузія. В один день ми могли стати 200-ми з різницею у 10 хвилин. Чи шкодую я про свій вибір, який зробила майже 10 років тому, пішовши на війну? Так, іноді трішки є.

Мені сумно за себе, що більшість мам з дітьми, а я завжди далеко. Вони ростуть без мене

Хочеться, щоб це все закінчилося пошвидше. Знаєте, на війні час йде по-іншому. Ти не встигаєш оком кліпнути, як вже тиждень пролетів. Буває таке, що я не орієнтуюсь ані в датах, ані в числах.  

Ми хочемо поваги

Я воюю за державу, за наших дітей, щоб вони проживали у вільній країні, не були рабами. Але, на жаль, нам потрібно готуватися до постійної боротьби з сусідом і брати приклад з Ізраїлю. Однаково рано чи пізно буде підписане перемир’я. Щоправда, на яких умовах? Скільки хлопців і дівчат вже віддали свої життя за наші землі. Влада має робити висновки і вже укріпляти ті регіони, яким насамперед загрожує окупація. Йдеться про Харків, Чернігів, Суми, Херсон. Під загрозою навіть Запоріжжя. Нам потрібно накопичувати більші сили й готуватися до великого удару. Бо він однозначно буде.

На жаль, у нас немає достатньо професійних кадрів. Іноді в армії я зустрічаю таких офіцерів, які бездумно посилають солдат на безглузді штурми, віддають абсолютно дурні накази. І в мене виникає питання: «Хлопці, а що ви робите в армії?». Дуже сумно, бо саме через таких офіцерів, зокрема, й ніхто не хоче йти воювати. Перебуваючи у відпустці, я була в Ужгороді, Львові, Франківську і бачила достатньо багато нормальних і здорових чоловіків. Я не знаю, як їх треба мотивувати йти захищати країну. Я просто дотепер не можу зрозуміти тих людей, котрі купляють собі інвалідність, дружинам, дітям, переховуються у лісах, а жінки носять їм туди їсти. Вигадують різне, аби лиш не йти захищати свою країну.

Потрібно, щоб людина хотіла це робити. Якщо нам пришлють чоловіка, який втікав від мобілізації і якого силою запхали у маршрутку, то він нам більше заважатиме, ніж допомагатиме. Так, він рахуватиметься у війську, отримуватиме зарплату, але військові боятимуться з ним йти на завдання. Бо про довіру не може йти мови. На мою думку, потрібно придумати податок для тих чоловіків, які не хочуть воювати.

Знаєте, чому ми програємо? Бо у нас зовсім немає єдності. До того ж суспільство, як не прикро, досі не сприймає військових з повагою

От нещодавно військовий у формі, на милицях зайшов до кав’ярні. Місць там майже не було, і він попросив присісти на хвильку біля однієї родини, аби випити кави. Йому відповіли, що ні, ми хочемо утрьох провести час. Обізвали і прогнали. От таких, як той глава родини, я би мобілізувала першочергово й кидала би на штурми. Такі люди вже розказують, що «ми вас туди не посилали». 

 Мрію змінити професію

Є пару варіантів, ким і де я бачу себе після закінчення війни. Я ще у роздумах, але точно це буде мирна професія. А ще мені дуже б хотілося, аби після війни ми змогли відбудувати країну вільною, чесною і без корупції. Щоб те, що ми зараз робимо не було даремним. Я вже говорила колись у школі дітям, що наша задача зараз дуже складна, але їм може бути теж не просто.

Адже країну треба вміти підняти з руїн. Я б дуже хотіла, аби ми були мирною державою, але у нас це навряд чи вийде.

Навіть після закінчення війни у нас має бути сильна армія. Дітей ми змалечку маємо виховувати у руслі патріотизму  

Тим українцям, які в тилу, хотілося б сказати — майте все ж таки повагу до нас. Об’єднуйтеся, не міряйтеся, хто більше, а хто менше робить для нашої перемоги. У нас спільна робота і мета. Нам потрібний надійний тил. А ті, хто просто повтікав за кордон, маю на увазі чоловіків, для мене не є українцями. Для них держава не важлива. Розумієте, сьогодні хоча б одна людина з кожної сім'ї мусить йти воювати. Такі наші реалії. І лише так ми зможемо щось зробити, аби перемогти ворога. 

Фотографії з приватного архіву

Тетяна Бондаренко — акторка. До повномасштабного вторгнення грала у київському Театрі на Михайлівській, знімалася в епізодичних ролях у кіно, займалася перекладами англомовного контенту для українських телеканалів, працювала лаборантом НДЛ археології Університету ім. Бориса Грінченка. 24 лютого 2022 року її життя, як і життя мільйонів українців, повністю змінилося. У той час, коли багато хто вже залишав Київ, Тетяна прийшла у військкомат із твердим наміром вступити до ТРО. З осені 2022 року вона на війні. Спочатку стрілець у піхоті, зараз — операторка БПЛА. Про своє життя на війні, мотивацію та боротьбу з сексизмом на фронті Тетяна з позивним «Бонд» розповіла Sestry.

Достукатися до військкомату

— Намір вступити до лав збройних сил України насправді з'явився ще до повномасштабної війни, — розповідає Тетяна. — У 2014 році, коли розпочалися бойові дії на Донбасі, я прийшла до готелю «Козацький» на Хрещатику, де тоді набирали добровольців на війну, і сказала, що хочу приєднатися до одного з батальйонів. Чоловік, який приймав заявки, глянув на мене з неприхованим скептицизмом: «А ви хто? Медик? Кухар?» «Актриса» — відповіла я.

Мені здається, він викинув мою заяву тієї ж миті, коли я вийшла з готелю. З того часу мене часто переслідували думки, що я нічого не роблю, поки хтось захищає країну. А на початку 2022-го я вже не сумнівалася, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, і тому у січні вирішила подати заявку на вступ до тероборони. Подумала, що це хороший спосіб, по-перше, підготуватися до війни, а по-друге — навчитися володіти зброєю, що мені знадобилося б у акторській кар'єрі (завжди хотілося грати ролі сильних і войовничих жінок).

Повномасштабна війна почалася у той момент, коли я вже зібрала всі необхідні для ТРО документи — залишалося лише написати коротку автобіографію. Почувши перші вибухи за вікном, відразу кинулася її писати — і вже о дев’ятій ранку була на місці з усіма зібраними довідками.

Жінкам тут не місце

— Мене часто питають, коли мені на війні було по-справжньому страшно. Так от думаю, у той момент, коли мені вперше видали зброю, а я ще поняття не мала, як нею користуватися. Дуже боялася зробити щось не так… Наші перші стрільби проходили 8 березня. Для мене як для феміністки це важлива дата — день боротьби жінок за свої права. Перебуваючи цього дня на полігоні зі зброєю в руках, я відчувала, що роблю саме те, що мушу.

— Коли ви потрапили безпосередньо на фронт?

— Це сталося не одразу. Спочатку стояла на блокпості під Києвом. Всю весну нам проводили навчання з тактики ведення бою, вибухової справи та іншого. Згодом ми поїхали до зони бойових дій, але досить довго перебували в резерві, за 3-4 кілометри від лінії бойового зіткнення. Безпосередньо на передову нашу роту направили наприкінці жовтня 2022 року. Тоді сталася ситуація, яка стала для мене великим розчаруванням.

У роті було лише дві жінки: я і бойова медикиня. І ми були єдиними, кого останньої миті не пустили «на нуль». Командир підрозділу, до якого нас тоді прикріпили, категорично заявив: «Ми жінок на передок не беремо!» А у нас половина чоловіків у роті відсіялася ще на етапі риття окопів у резерві: у теробороні було багато людей віку 40+, і у когось через фізичні навантаження схопило спину, у когось «повилазили» проблеми із суглобами, тиском. У результаті на лінію, яку мали «тримати» 70 людей, змогли виїхати лише 35. А нас з дівчиною-медиком — підготовлених, мотивованих — не взяли, бо ми — жінки.

Наш взводний переконував ротного десантно-штурмових військ, що ми з посестрою можемо воювати, але ротний заявив: «Гаразд, беріть їх. Але якщо наступного дня вони почнуть плакати, самі будете винні»

Але нас так і не взяли. Коли ми написали рапорт на ім'я комбата, він відправив мою посестру до стабілізаційного пункту, а мене — до іншої роти, де ділянка фронту була легша. Сказав, що спочатку я маю побути там, і потім, якщо впораюся, за кілька тижнів зможу приєднатися до своєї роти. Але моя рота, на жаль, мене не дочекалася — ворог їх буквально розкатав, вціліли троє людей. Решта — всі «трьохсоті» та кілька «двохсотих». Я тоді сказала мамі, що мене на цій війні вб'є не ворожа куля, а сексизм, що доходить до абсурду, і дурість з боку своїх.

За статевою ознакою

— Як вважаєте, у чому причина сексизму?

— На жаль, це наша культура. Армія на 90 відсотків складається з людей, які ще вчора були цивільними. Це такий зріз, дзеркало суспільства, у якому відсотків 70 чоловіків категорично відмовляються бачити у жінці рівню. Вони мислять прищепленими їм з дитинства стереотипами із серії «Чоловік — захисник, жінка — берегиня». Думаю, якщо вони визнають, що жінка — сильна, розумна і може виконувати ті ж задачі, що й вони, їхню картину світу буде зруйновано. Якщо жінка — хороший воїн, то виходить, чоловік у своєму героїзмі вже не ексклюзивний.

— Які методи ефективні у боротьбі із сексизмом?

— Я часто бачу, як деякі дівчатка намагаються бути ніжними та лагідними в надії, що це допоможе налагодити стосунки з побратимами. Мовляв, якщо буду дівчинкою, вони рано чи пізно стануть джентльменами. Жодного разу не бачила, щоб така стратегія працювала.

Особисто я різко реагую на будь-які прояви сексизму. Не боюся, що мене ненавидітимуть. Принаймні мене чутимуть. І з більшістю побратимів у нас, до речі, гарні стосунки. На щастя, є адекватні люди.

Сексизм проявляється по-різному, зазвичай це некоректні коментарі чи жарти стосовно жінок. І часто, на мою думку, чоловіки недооцінюють роль жінки у цивільному житті під час війни, коли саме на жінок лягає турбота про старих і дітей — і за це немає жодних медалей, нагород і виплат.

Я навіть проводила серед побратимів опитування —  що б вони обрали: залишитися самому вдома з дітьми, як їхні дружини, чи піти воювати. Переважна більшість обрала друге.

Якось дружина одного з моїх побратимів подякувала мені — сказала, що після спілкування зі мною її чоловік став з більшим розумінням ставитись до її «невидимої» домашньої праці

Що ж до боротьби із сексизмом, який йде від керівництва, то можна, наприклад, писати рапорти, що я й роблю. Але це не завжди ефективно, бо такі накази як «Жінок на передову не беремо» ніхто не фіксує на папері. Їх видають в усній формі і довести, що причиною того, що тебе кудись не взяли, став саме сексизм, складно.

Зараз я вже не солдат піхоти, я оператор БПЛА — у цій сфері сексизму значно менше. Тут мене без питань пускають на всі виїзди, але знаю, наприклад, дівчину оператора БПЛА, яку ще взимку не пускали на бойові виїзди. Багато залежить від того, на яке потрапиш керівництво. Що є справжнім абсурдом, адже в армії катастрофічно бракує людей.

Але командири все одно продовжують ділити людей за статевою ознакою. Для мене це все одно що ділити людей, наприклад, за кольором очей: «Блакитнооких на передок не відправляємо, бо вони ніжні». Не знаю жодного завдання на війні, з яким не могла б впоратись жінка.

Кулемет — досить важка зброя, але всі ми вже знаємо успішних дівчат-кулеметниць. Моя посестра, бойовий медик, отримала позивний «Мураха» тому, що сама витягувала з поля бою поранених в рази більших за неї. Різниця між чоловіком та жінкою на війні лише в тому, що жінка не має права на помилку. Якщо помиляється чоловік — це нормально, з ким не буває. А от якщо помилилася жінка, вона одразу почує, що їй на війні не місце.

Чого хочуть жінки

— Дівчата на фронті розповідають про проблеми з жіночою військовою формою...

— У моєму батальйоні про жіночу форму і не чули. У мене фігура більш-менш хлопчача, невеликі груди, що дозволяє носити чоловічу форму, кітелі, футболки. У нас у підрозділі була дівчина з пишними формами, для якої чоловічий броник став справжньою проблемою. І їй при цьому казали, що вона просто не вміє його носити.

Реалії такі, що дівчатам доводиться купувати жіночу форму самостійно. Білизну теж видають лише чоловічу. ЗСУшні штани не розраховані на жіночі стегна, в них незручно на бойових. Тому ще в 2022 я купила собі форму «британку» — там штани шароварчиками, і жіночу плитоноску з жіночими плитами теж купувала сама.

— Побут жінки на війні пов'язаний і з іншими складнощами — наприклад, болючі менструації. Як ви вирішуєте цю проблему?

— Мені в цьому сенсі знову ж таки пощастило, бо все відбувається відносно безболісно. Знаю дівчат, які переносять це складніше, але вони виконують свої завдання і не скаржаться. А засоби гігієни можна міняти і в бліндажі на передовій — достатньо попросити побратимів відвернутися. Коли ситуація така, що люди кілька днів не можуть вийти з окопу, вони і нужду змушені справляти в банки чи пакети, і це вже стосується і жінок, і чоловіків.

Не час помирати

— Ви буквально рветеся в бій, на передову. Не страшно?

— Звичайно, страх є. Я рвуся в бій, але це не означає, що я буду бігати під кулями і спеціально наражати себе на небезпеку. Торік я три дні була на самій передовій, коли ворог був за 200 метрів від нас і кулі дійсно свистіли над головою вдень і вночі. Ти сидиш у бліндажі, вдивляєшся у темряву і розумієш, що ворожа граната може прилетіти швидше, ніж ти побачиш ворога. У такі моменти дієш на адреналіні — і цей адреналін не відпускає тебе ще якийсь час після повернення у відносно безпечне місце.

Ти виснажений і збуджений водночас, тому що розумієш: ти пройшов пекло та вижив. Бувають моменти, коли справді дивом залишаєшся живим. Згадую ситуацію, коли ворог крив нас артилерією, а наші спостережні позиції були в ущелині, на схилі одного з пагорбів. Ми ховались там у норах, виритих ще москалями (копати бліндажі не було можливості через повсюдність ворожих дронів).

У мене тоді була маленька індивідуальна нора. Імовірність прильоту по нашим норам була невелика — потрапити туди було досить складно. І от у мене стався конфлікт з ротним, і він відправив мене «в заслання» на контрольний спостережний пункт (КСП) — місце між передовою та пунктом постійної дислокації. А замість мене на позиції вийшов інший боєць. І ось я сиджу на КСП і чую в рації, що танчик розстрілює наші позиції. А наступне повідомлення — один «двухсотий». Виявилося, що влучання біля моєї нори, уламок пробив стелю і побратим, який був у моїй норі, загинув на місці…

— Що допомагає справлятися?

— Спілкування з мамою та подругами. Важливо, коли є люди, з якими можеш поділитися тим, що в тебе на душі. А гострий стрес допомагають зняти сигари. Не цигарки, а саме сигари, курити сигари мене навчили вже в ТрО. Цього року я звернулась по допомогу до психолога і вже відчуваю позитивний ефект. Допомагає триматись також мотивація.

— Як ви можете її сформулювати?

— Коли сталося повномасштабне вторгнення, у мене було відчуття, що мені дали ляпаса. Мою країну, мій Київ так нахабно і підло вдарили. Захотілося раз і назавжди дати відсіч тому, хто насмілився це зробити. Саме цим я зараз і займаюсь.

Попри всі труднощі, з якими стикаюся, я захищатиму цю країну, бо вона моя. Вже перебуваючи на війні, відкрила для себе схід України — неймовірно красиві, і вже такі рідні для мене місця.

Як феміністка я звикла відстоювати власні кордони, захищати свої права. Так і тут — захищаю своє право бути собою у своїй країні, захищаю свою та її незалежність

І тому навіть якщо зі мною щось трапиться, я спокійна, адже я боролася за благородну мету.

‍

Фотографії з приватного архіву героїні

Одного теплого вечора любов до музики привела мене в київську Національну філармонію на фестиваль Kyiv Spring Sounds. Заманювали на Шопена та на імʼя шанованого американського піаніста Кевіна Кеннера, який сьогодні вважається одним з найкращих виконавців творів Шопена у світі. Свого часу відомий польський диригент Станіслав Скровачевський, який співпрацював з самим Артуром Рубінштейном, стверджував, що інтерпретації Кевіном Кеннером Шопена — найчуттєвіші з усіх, які він чув у житті…

«Україна має власну ідентичність і культуру, яка має бути захищена»

Кевін Кеннер від початку повномасштабного вторгнення підтримує Україну. На концерт до Києва він приїхав з Америки разом з дружиною, польською скрипалькою Катаржиною Чешлік, — заради єдиного виступу. Подружжя музикантів зробило це з власної ініциативи й власним коштом. Для того, щоб Київ почув Концерт №1 для фортепіано з оркестром Шопена в інтерпретації Кеннера, музиканти відклали всі свої справи й подолали відстань у пів земної кулі.

— Для мене все, що сьогодні відбувається у вашій країні — це своєрідний культурний геноцид, і я просто не можу і не хочу це терпіти, — сказав Кевін Кеннер Sestry після першого відділення концерту.

— До 2022 року я навряд чи міг би назвати хоча б трьох українських композиторів. Раніше ніколи не чув про Лятошинського чи, наприклад, Косенка — а це видатні митці

Їхні твори стали для мене чудовим відкриттям, і тепер я радий просувати цю музику в світі. Вона збагачує нас і дуже чітко заявляє, що Україна має власну ідентичність та культуру, яка має бути захищена.

Після цих слів піаніст вибачився і поквапився до зали, де у другому відділені концерту оркестр Національної Філармонії України грав Бориса Лятошинського (сюїту з музики до трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта»).

Але перед цим Кевін Кеннер несподівано підійшов до мікрофона і повідомив, що хоче познайомити присутніх з дорогою для нього людиною. Маленька тендітна шатенка піднялася із зали на сцену і осяяла глядачів посмішкою.

— Знайомтесь, це Юлія, — представив американець жінку, — вона українка, зустріч з якою мені подарувала війна. І сьогодні вона та її діти є частиною моєї сімʼї…

У лютому 2022-го, одразу після вторгнення Росії в Україну, Кевін та його дружина,  польська скрипалька Катаржина Чешлік, вирішили надати притулок родині українців в своїй квартирі в центрі Кракова. Кевін звернувся до колеги — українського піаніста, щоб той допоміг підшукати родину, яка потребувала прихистку. В результаті у краківській квартирі музиканта оселилась поетка, письменниця та журналістка Юлія Бережко-Камінська, яка з сином та донькою дивом вибралася з Бучі живою.

— Ми з дружиною дуже хотіли полегшити життя людей, які стали заручниками  жахливих подій, — пояснив Кеннер. — Є речі, які ми робимо, бо так відчуваємо. А вже пізніше ми дізналися, що Юлія — поетка й письменниця, справжній скарб української культури.

Він познайомився з Юлею особисто через пів року після того, як передав їй ключі від своєї домівки. І вже далі їхні дороги переплелись —  як у житті, так і в творчості. Окрім вже згаданого концерта в Києві, він разом з Юлією Бережко-Камінською провів у Польщі кілька музично-літературних концертів на підтримку України. Один з них відбувся у Варшаві, в Королівському замку. Юля читала зі сцени свої вірші, а Кевін грав улюбленого Шопена і музику українських композиторів, яких відкрив для себе завдяки їй.

— Для мене наш порятунок із Бучі та переїзд в Краків були як момент дива, — ділиться з Sestry Юлія Бережко-Камінська. — На початку вторгнення довкола нас у Бучі йшли такі бої, що гуркіт пострілів майже не припинявся. Не було ні світла, ні води, ні газу. В якийсь момент ми дізналися, що дають «зелений коридор». Пам’ятаю, дуже довго вагалася, чи їхати, бо до нас доходила інформація, що людей, які вирушали автоколонами, розстрілювали.

15 березня моя донька покинула наш сховок. Ми ховались в підвалі всі разом, а потім їх взялися витягували з того пекла на своїй автівці знайомі. У машині було одне вільне місце — і моя вже доросла донька прийняла рішення їхати. Але вони на цілих пʼять днів застрягли на вулиці Яблунській — тій самій «дорозі смерті», де розстріляли більшість автівок з тими, хто намагався виїхати. У нас з донькою не було ніякого звʼязку. А вона з друзями спочатку сиділа в будинку з вибитими вікнами, а потім вони вирішили прориватися. Пропускали по автівці. А наступні за ними машини розстріляли…

Ми з сином виїжджали окремо. Це була лотерея, я все вагалася і попросила у Бога, щоб мені наснився сон з рішенням, як бути. І ось мені сниться, що я в Києві на вокзалі стою майже гола й боса на холоді серед зими, а довкола дуже багато людей. І від цього відчуття розпачу, що ти такий неприкаяний і беззахисний, я прокинулась.

І подумала — ні, ми залишимося, тут наш дім, є запас продуктів та сірники. Але пізніше прийшов сусід і сказав, що ми маємо 5 хвилин на роздуми, їдемо чи ні. І син мене вмовив. Це було правильне рішення, бо потім сусіди розповідали, що окупанти ходили по будинках і про мене розпитували.

Коли ми вже вибрались з Бучі, мене накрила хвиля відчаю. Куди їхати? Що робити?

І я тоді попросила: «Господи, просто веди своїми дорогами так, як має бути, і зведи з тими людьми, з ким я маю буть»

І написала у Фейсбуці про свою проблему. Посипалися пропозиції — нас з дітьми запрошували у Францію, Італію, Німеччину... Аж потім один із знайомих київських музикантів запропонував: «А не хочете до Кракова?» І я інтуїтивно відразу відповіла «так». І все відразу закрутилося, і незнайомі люди відчинили нам двері своєї чудової квартири в центрі Кракова. На той момент вони були в Америці, але не побоялись впустити до своєї польської домівки незнайомців.

Кевін з дружиною стали нашими янголами-охоронцями. Коли ми зрештою познайомились, вони нас забрали на відпочинок. Зняли на природі будиночок, і ми понад тиждень були разом і спілкувалися. Жили собі на чистому повітрі, грали в ігри, сміялися, організували там з Кевіном концерт. Завдяки нашій дружбі він почав відкривати українську музику спочатку для себе, а потім вже для своїх студентів (Кевін Кеннер працює в Школі музики Фроста при Університеті Маямі — Авт.). А ще він став виступати у вишиванці, яку я йому подарувала.

Візит американського піаніста та його дружини до Україні — це виконання Кевіном його обіцянки, яку він дав Юлії. Він пообіцяв, що обовʼязково приїде в Київ попри війну і зіграє українцям, а ще завітає в Бучу, щоб побачити місце, звідки до нього в Краків прибули біженці.

— Я дуже багато розповідала Кевіну й Касі про Бучу, і вони мріяли побачити мій сад, наш дім, мою бібліотеку та книжки, над якими я працювала. І вони виконали обіцянку, хоча цей візіт дуже важко було влаштувати, бо у музикантів такого рівня весь час розписаний до хвилин.

Вони прибули за день до концерту. Перед візитом я запитувала у Кевіна, чим його почастувати з української кухні.

Кевін замовив борщ і зʼїв аж дві тарілки. А потім, коли ми повернулись після екскурсії Бучею, знову попросив борщу

Також Кевін Кеннер завітав у Ворзель, в Музей історії та культури «Уваровський дім» (де знаходиться меморіальна експозиція композитора Бориса Лятошинського — Авт.) і навіть зіграв Лятошинського на музейному піаніно, чим віддав данину своєму новому улюбленому композитору.

Кевін Кеннер зізнався, що ситуація з війною в Україні змусила його стати, як казав Ростропович, «солдатом музики» та воювати проти російської агресії та дезінформації.

— Відколи почалися всі ці жахливі події, я більше не виконую російської музики, — каже Кевін Кеннер. — І також закликав своїх учнів і знайомих музикантів  замінити в своєму репертуарі твори російських композиторів на українських, яких більшість піаністів просто ніколи не чули. Зокрема, звернути увагу на фортепіанні твори Віктора Косенко, високий рівень яких гідний того, щоб їх виконували в усьому світі. Думаю, це чудова нагода довести всім, що українська музика не вторинна, вона говорить сама за себе голосніше будь-яких слів.

Мій інтерес до України підігріли наполягання Путіна, що Україна не є справжньою державою і що українська мова й культура нібито є нічим іншим, як відтінками значно чистішої російської мови й культури. Саме ці твердження спричинили скандал у світовому дискурсі, викликали у мене неабияку підозру і розпалили інтерес до пізнання української історії та культури.

Я підтримав рішення Міжнародної федерації музики призупинити Міжнародний конкурс імені Чайковського. Адже це неправильно — одночасно аплодувати російським музикантам, звеличувати російську музичну культуру і в той же час висловлювати своє занепокоєння тим, що Росія намагається здійснити культурний геноцид свого сусіда.

«У Польщі я пережила злам: старе вже віджила, а нове в собі ще не відкрила»

Юлія Бережко-Камінська повернулася додому через рік після своєї евакуації з Бучі, але зізнається, що їй досі сниться «її» дім у Кракові.  

— Я так довго звикала там до ліжка, аж доки не придбала собі таку подушку,  як була в мене вдома — мені потрібно було перед сном хоча б на мить уявити, що я у себе в кімнаті. А потім, коли я повернулась в Бучу, тиждень не могла прийти до тями: весь час думала про Краків. Це тепер теж моє рідне місто.

Дуже скоро краківський дім, де знайшли прихисток Юлія та її діти, став центром української культури.

— Кевін та Кася  дали нам можливість не просто жити, а запрошувати в гості українців і проводити музично-поетичні вечори, — згадує героїня. — У цьому домі досить простора зала, в якій два роялі. Через місяць після нашого переїзду до Кракова ми стали давати концерти і транслювати їх через Фейсбук.

Про це у мене також є есей, який називається «Причастя»: як ми, українці, потрапивши в таку складну життєву ситуацію, завдяки цим музичним вечорам поверталися до нормального життя. Адже ми довго боялися жити, пити вино, навіть скуштувати цукерку, тому що нам це здавалося злочином проти людей у Маріуполі, яким нема чого їсти. І нас витягували поезія і музика.

Юлія говорить, що там, в краківський квартирі, відбулося друге її народження:

— До Кракова мені привезли мою книжку поезій «Гравітація слова» — я здала її в друк за два дні до війни. Книга була вперше презентована в Польщі, але в творчості я відчувала певний злам, ніби старе віджила, а щось нове ще в собі не відкрила. Разом з тим змінилося моє особисте життя — я розлучилася під час війни, коли виїхала з України, зустріла свої сорок років. Для жінки це теж зламний період, коли розумієш, що я вже не така, як була — але яка?

У Кракові Юлія якийсь час не мола писати, а потім почали народжуватись есеї, наче лід сходив з душі.

У першому есеї «Трамвай «Краків — Буча» жінка описала, що пережила, й заклала  моменти свого повернення додому, коли буде цвісти сад, стрибати песик та нявкати на дереві кіт, яких вона рік не бачила (вони залишились з колишнім чоловіком в Україні). Вона уявляла, як забіжить у свою кімнату, обійде весь дім, зустрінеться зі своїм життям:

— Ми повернулися саме тоді, коли цвів сад, — всміхається Юля. — А трамвай, який під моїми вікнами в Кракові весь час гуркотів (я кілька місяців привчала себе до того, що то не війна гуркоче, а трамвай) — я уявляла, що на нього можна сісти і він відвезе додому. І коли Кевін і Кася зʼявились на порозі нашого дому в Бучі, ми так і сказали «Ну що ж, трамвай з Кракова до Бучі приїхав!»

За рік у Польщі Юлія Камінська-Бережко створила декілька книжок. Ідея збірки поезії «Римова війна», до якої увійшли вірші понад 80 українських поетів, зʼявилась в Кракові, там же збірка була зібрана, зверстана і презентована в травні 2024 у Києві. До друку в Кракові була підготовлена книжка «Українці в Польщі: історія порятунку», створена Юлією в співпраці  з Інститутом літератури Польщі. З цією ж інституцією Бережко вже встигла створити ще одну книгу «Роздуми про найголовніше» — переклади радіовистав сучасних польських авторів українською мовою, зроблені в її редакції. У Юлії чимало культурних планів, повʼязаних із Польщею. Бо хтось же повинен прокладати ці культурні місточки між нами.

— Сьогодні я відчуваю колосальну вдячність життю. Після всього, що зі мною сталося, я розумію, що життя — це неймовірне диво, — резюмує Юлія. — А ще я дякую Кевіну і Касі, які, по суті, повернули мені віру в людей і те, що добро має перемогти.

Фотографії з приватного архіву героїв

<frame> Міхал Пшедляцький — репортер, журналіст, фотограф. Понад 18 років працює у гарячих точках світу, які постраждали від воєн та катастроф. Співпрацював з Al Jazeera English, CNN. З 2014-го співпрацює з польським телеканалом TVN — програмою Superwizjer. Від початку повномасштабного вторгнення документував жахіття, які в Україні творить Росія. Більшість часу провів не у тилу, а з військовими на передовій — зробив серію з 15 півгодинних репортажів з війни в Україні.<frame>

‍Я завжди там, де йде війна

Я бачив цунамі у Шрі-Ланці, працював у Бірмі, Пакистані, Сомалі й в Афганістані. Їздив туди після захоплення країни талібами. Бував у так званому Ісламському Еміраті Афганістану. Це країна, яку я добре знаю. Провів там понад чотири роки, вивчив місцевий діалект «дарі». Подорожував країною, документуючи події. Саме такою журналістикою я займаюся вже понад 18 років. Безперервно і постійно. Впродовж цього періоду до Польщі приїздив максимум на два тижні щороку, аби відвідати рідних.

У багатьох місцях, де я був, стикався саме з російським слідом

Бачив, що росіяни робили у Чечні. Був там наприкінці Другої російсько-чеченської війни. Майже рік жив у Грозному. Бачив місто, яке росіяни перетворили на попіл. Вони стерли його з лиця землі. Так само я бачив, що робили російські військово-повітряні сили і снайпери у Сирії. Там провів майже рік. Половину часу в окупованому Алеппо. Російські пілоти свідомо скидали авіабомби на житлові будинки, знищуючи цивільних. Це було те саме, з чим ми маємо справу в Україні. 

Пам’ятаю 2014-й. Саме тоді я вперше зіткнувся із російською агресією в Україні. На той час так звані «зелені чоловічки» з десантної бригади міста Псков потрапили на територію незалежної України і підтримували сепаратистів. Це був час, коли ми як журналісти, працювали по обидва боки лінії розмежування.

У той же час, мушу сказати, що мати польський паспорт для в'їзду на територію, підконтрольну сепаратистам, було ризиковано. Тому що ті були переконані, що на українському боці воюють тисячі поляків. Вони так думали, бо не могли розпізнати акцент, який часом чули по рації під час розмов українських військових, родом із Західної України. Як результат — при одному лише погляді на польський паспорт вони помітно нервували. Тоді, попри ризик, я об'їхав практично всю територію, підконтрольну сепаратистам на Донеччині і Луганщині. Цивільні, з якими я спілкувався на окупованих територіях, були просякнуті російською пропагандою, яка на кожному кроці кричала про велич Росії. Російські пропагандисти розповідали, як Москва дбає про місцевих. Насправді ж вона дбає лише про інтереси своїх правителів і диктаторів.  

На війні працюю один

На жаль, під час будь-якої війни найбільше страждає цивільне населення. Жодні правила ведення війни для Росії не писані — і це ми побачили в Чечні, Сирії, Україні. Росіяни просто знищують людей. Це не війна, це масове вбивство. І головний вбивця у вигляді так званої російської армії гострить свої зуби на Європу.

Результат війни в Україні матиме величезний вплив на Європу, зокрема на Польщу

З моєї точки зору як журналіста — немає нічого важливішого за те, що відбувається в Україні. Саме тому вважаю своїм журналістським обов'язком інформувати про це суспільство. Тож беру камеру, сідаю у машину і їду. Можливо, небагато людей знають про це, але я працюю один.

Таким чином я нікого не наражаю на небезпеку. Та й з практичних причин журналістській телевізійній команді у великому складі дуже важко приєднатися до підрозділу, який перебуває на передовій або виходить на «нуль». Журналістська група — це щонайменше одна машина додатково. Це війна, де всі все бачать. Щастя репортера зводиться до того, щоб бути непоміченим. Не стати мішенню. На полі бою цих мішеней багато і, власне, якщо їде колона, то вона автоматично стає мішенню. Якщо їде одна машина —  більше шансів, що російські безпілотники, які її побачать, віддадуть перевагу іншим цілям.

Бутерброди для біженців

Коли почалася повномасштабна війна в Україні, я закінчував монтаж репортажу, відзнятого в Афганістані. Те, що Росія піде у наступ, розумів й очікував. Однак думав, що війна розпочнеться ще до 30 грудня 2021-го.

На початку я не вірив у те, що Україна зможе витримати потужний російський наступ. Варто просто подивитися на карту і порівняти розмір двох країн, населення, підготовку... Тож я намагався якнайшвидше закінчити те, над чим працював, і вирушити до України. Шокуючим моментом для мене було побачене одразу після перетину польсько-українського кордону. Нескінченна черга з людей. Передусім жінки з дітьми, які йшли у бік Польщі. Автобуси з людьми. Їх було так багато, що через вікна я бачив лише риси обличчя. Це все досі стоїть перед моїми очима і просто хапає за горло. Я їхав у машині, нашвидкоруч запакованій гуманітарною допомогою. Серед іншого, там було 200 свіжих бутербродів. Час від часу я зупинявся і роздавав їх людям. 

«Залишаючи Ірпінь»

Далі був Ірпінь. Саме звідти я зробив свій перший репортаж з великої війни — «Залишаючи Ірпінь». Його, до речі, було показано у 20 країнах світу. Звісно, я розумів всі ризики. Зокрема, й те, що міг потрапити в окупацію росіян.

Були моменти, коли над головою пролітали кулі. Тоді я включав камеру. Хотів, аби вона про всяк випадок записувала хоча б звук, аби задокументувати таким чином те, що могло статися зі мною

Пам’ятаю, як 4 березня почалася евакуація людей з міста, а наступного дня росіяни пішли у потужний наступ. Міст, який вів до Ірпеня, вже був підірваний. Приїхавши туди побачив чергу з покинутих автомобілів і людей, які бігли під міст, намагаючись сховатися від обстрілів.

Того дня туди дісталася родина із Ворзеля — чоловік, дружина, донька і син. Вони їхали на звичайному цивільному авто, по якому росіяни відкрили вогонь. 15-річна дівчинка своїм тілом накрила молодшого брата. Снаряди влучили в їхню машину. Поранило маму, дитина перебувала у критичному стані. Їх врятувало лише те, що, батько не втратив самовладання. Росіяни обстріляли авто, та кулі не пошкодили двигун машини. У такому стані вони доїхали до мосту. Там була лише одна військова машина швидкої допомоги. На той момент я їздив великою автівкою «Форд Транзит». Дівчинку віднесли до швидкої, а її маму на інших ношах поклали в мою машину. Ми рушили до військового шпиталю у Києві. Порожніми дорогами міста їхали зі швидкістю 140 км. Кожна хвилина була цінною. Швидка з увімкненою сиреною, а фельдшер з неї махав рукою бійцям територіальної оборони, аби нас ніхто не зупиняв на блокпостах. 

Дорогою я постійно намагався розмовляти із жінкою. Вона була слабкою, сірою, немов папір. Я чув її слабкі відповіді. На щастя, ми встигли їх довезти, й обидві на той момент були живими. Про їхню подальшу долю я дізнався після виходу мого репортажу «Залишаючи Ірпінь». Один із глядачів написав мені у Твіттер: «Я впізнав тата дівчинки. Вони живі». І прислав фото, де президент Зеленський відвідує 15-річну дівчинку в лікарні з букетом квітів, а біля її ліжка стоїть тато. Це був чоловік з бородою — і саме він запам'ятався глядачеві найбільше. Я побачив цю фотографію й у мене аж серце защеміло. Я зрадів, що вони живі. 

У кожному матеріалі — людська історія

Мої репортажі складаються з людських історій. Пам'ятаю, у Сирії у самісінькому центрі міста був вузький прохід територією, яку контролювали повстанці. Така собі снайперська алея 21-го століття. Навпроти — два мінарети, з яких працювали російські снайпери. Вони навіть вивісили свій триколор на одній з будівель. І щодня на цьому переході вбивали близько 10 людей, які пересувалися між двома районами. Переважно то були постріли у горло, груди, область серця або голову.  Це були люди, які виїжджали із зони, підконтрольної режиму Асада, який руками російських снайперів мстився їм. Також серед загиблих були покупці, які ходили на базар у місті, аби щось купити для своїх родин. 

Чимало є історій, пов'язаних з Україною. Варто згадати Охтирку, що на Сумщині. Це місто, на яке росіяни скинули все, окрім атомної бомби. Це були страшні моменти. Важко було дивитися і розуміти, що сталося із цивільними, чий світ зруйнувався однієї миті.

Доглянуті будинки, плани на майбутнє, буденні турботи і радощі дітей — все це зруйнувалося в одну мить. Тому світ має розуміти, що якщо Росія піде далі, то у багатьох європейців цей світ зруйнується так само

Беж жодного попередження — в одну мить. Звісно, у моменти, коли люди потребували допомоги, я відкладав камеру і мікрофон. Звичайно, я міг все просто фільмувати, але тоді виникає питання: «Хто ти?». Так було й у Куп’янську на Харківщині. Коли ми приїхали до міста, мала бути евакуація. Люди вже стояли з речами. Однак через потужні обстріли машини не приїхали. Тож я зміг вивезти своїм авто 15-ро людей. Відзняв лише щемливий момент, коли літня жінка, яка сиділа поруч зі мною, попросила телефон і подзвонила комусь із членів своєї родини. Повідомила, що жива. Рідні майже пів року не знали, що з нею, бо територія була під окупацією. Найстрашніше — бачити небезпеку і тваринний страх в очах дітей, які не можуть контролювати своє тіло від цих емоцій.

Працюючи з військовими, головне — не заважати

Контрнаступ на Запоріжжі був під інформаційним ембарго. Та завдяки моїм попереднім репортажам і довірі військових, я отримав дозвіл на документування історичних подій. Звичайно, що однією з умов був випуск матеріалу через півтора-два місяці після зйомок. Все заради того, аби росіяни із мого репортажу не взяли для себе важливої інформації, яка могла б зашкодити українцям. Те, що ми робимо, не є новинами. Ми передаємо історію у довшій формі — у формі телевізійного репортажу. Я приїхав до 68-ї бригади у Благодатне. Провів там декілька днів. Зворушливою для мене була історія командира ударних безпілотників так званих «Шершнів Довбуша» Андрія Оністрата. Це відомий в Україні бізнесмен та банкір. До війни вів популярний канал на YouTube про банківську справу. За кілька днів до нашого знайомства він втратив сина, який служив з ним. Вразило те, що в один момент став ніби «безсмертним». В огорнутому боями та вогнем Благодатному він був єдиним, хто їздив на неброньованому пікапі.  

Звісно, під час зйомок на позиціях я намагаюся не заважати військовим. Перш, ніж кудись йти, потрібно хоча б трохи орієнтуватися на місцевості, аби у разі чого знати, куди бігти і де ховатися. До того ж маєш бути постійно готовим до обстрілів.

Іноді доводиться зціплювати зуби і переборювати власний страх. Особливо, коли ти ніяк не можеш вплинути на ситуацію

Наприклад, коли їдеш на броньованій машині, розуміючи, що тебе бачать росіяни. На щастя, страх не має на мене паралізуючого впливу. Я вірю в удачу, бо без неї на війні неможливо вижити.

За понад два роки я підготував 15 півгодинних репортажів з охопленої війною України. Це сім з половиною годин ефіру на телебаченні. Причому, активного, телевізійного репортажу, без балакучих голів у кадрі. 13 з них вже презентовані аудиторії, а два будуть показані восени. Один з них — про жінок, які взяли до рук зброю і пішли воювати проти росіян. А інший — про поляків, які заплатили найвищу ціну воюючи з ворогом — віддали свої життя. 

Вдячний долі, що живий

Сьогодні, на жаль, я не в Україні. Наприкінці березня потрапив у серйозну автомобільну аварію. Винуватець на великій швидкості влетів у мою машину, немов ракета. Я проходжу реабілітацію. На даний момент не ходжу. В інвалідному візку вже понад три місяці, але вірю, що зможу знову ходити. Хочу повернутися до України, щоб зробити більше репортажів.  

Знаєте, мене завжди супроводжувала удача. Розумію, те, що трапилося зі мною, — невипадково. Доля мене нарешті наздогнала, але вдячний їй, що живий

Тому що то був нещасний випадок, після яких не виживають. Я чув від кількох лікарів, що мені дуже пощастило. Мене врятувала низка обставин. Пощастило, що пожежна бригада була за 500 метрів від місця події, що дуже швидко прилетів гелікоптер, що керівник лікарні, хірург, який був не на роботі, погодився провести дуже складну операцію. Але найголовніше, що не постраждав серйозним чином мій син, який їхав зі мною. Знаєте, свою родину я завжди намагаюся заспокоїти, не розповідаю їм сумні і страшні історії. А ще — між нами є довіра. І мені з цим точно пощастило.    

Світ має вчитися в українців воювати

В Європі та, мабуть, і в світі зараз немає армії, подібної до української — настільки досвідченої і підготовленої. Весь світ повинен вчитися воювати в українців. Адже стримувати гігантську країну-агресорку з практично необмеженими ресурсами майже не реально. Однак українські військові це роблять. Так, світ дає зброю, але вона не воює сама по собі. І тут українці проявили велику мужність на полі бою. За ці 18 років я не бачив сильнішої за українців нації, яка прийняла виклик росіян і знищує ворога.

Якщо Росія досягне кордонів Європейського Союзу — він розвалиться. Це станеться не одразу. Москва сповнена рішучості рухатися вперед

Якщо майбутнє наших дітей для нас важливе — ми повинні зрозуміти, що Росія вже вийшла на стежку війни з Європою і не зупиниться на Україні.  Якщо вона зможе завоювати її, то однозначно нападе на країни Балтії. Це Європейський Союз, частина НАТО. Росія хоче розширити свою територію, показати світові, що є сильнішою. Ворог, з яким маємо справу, хоче нашу територію, наш світ і наше майбутнє.

Звісно, що світ втомлюється від будь-якої війни. Це ще й тому, що ми живемо в середовищі відносної безпеки. І більшість населення не вірить, що ця війна може дійти до наших кордонів. Світ має зупинити Росію в Україні. Має вчасно надавати всю необхідну зброю. Адже постійне зволікання  коштує життя тисячам українських військових і цивільних.  

Ми затягуємо цю війну, тому що політикам, які стоять на чолі Європейських держав, часом бракує сміливості

Вони орієнтуються на тимчасове. На утриманні електорату ще на чотири роки. Хоча горизонті є більш цінний приз — мир, на щонайменше, наступні 40 років. 

Можливо Україна й не збереже кожен квадратний кілометр своєї території, але однозначно матиме достатню підтримку світу і зможе самостійно висувати умови. Мир, який задовольнить насамперед Україну, буде великою перемогою. Але це має бути мир, який українці приймають і хочуть, а не нав'язаний якоюсь геополітичною подачкою, бо саме в цьому полягає суверенітет іншої держави. І якщо ми його підтримуємо — повинні робити це до кінця.

Фотографії з приватного архіву

‍

Вікторія Гончарук працювала в одному з найбільших американських банків, у неї були мегаамбітні плани у сфері бізнесу. Однак з початком повномасштабної війни вона лишила за океаном все, над чим працювала, і повернулася до України. У свої 23 роки вона сьогодні — бойова медикиня батальйону «Госпітальєри». Щодня рятує поранених військових. Дівчина на позивний «Торі» зізнається: до приїзду в Україну готувала себе морально. Та очікування і реальність виявилися різними. 

Підкорити Америку

Я з невеликого містечка Баранівка, що на Житомирщині. Зростала у звичайній родині, де мама вчителька, а батько — різноробочий. Ще у 13 років вирішила, що вивчатиму англійську. Навчалася з репетиторами, дивилася різноманітні курси й одного разу почула про можливість отримати грантове навчання за кордоном впродовж року. Щойно мені виповнилося 15, я поїхала до Техасу у рамках програми культурного обміну FLEX. Згодом повернулася до України, закінчила школу екстерном і рік навчалася в одному з університетів Європи. Та я розуміла, що світ не стоїть на одному місці і знову ж таки здійснила свою невеличку мрію — вступила до Minerva University у Каліфорнії.

Мене зацікавив незвичний принцип навчання — кожного семестру ми подорожували як студенти до нової країни. Все заради того, аби окрім знань, здобувати  навички  адаптації і роботи у різних країнах. Я встигла пожити у Німеччині, Великій Британії, Індії… Отримала дві спеціальності. Одна — програмування, інша — фінанси. Після навчання мене запросили на роботу в один з найбільших інвестиційних банків Америки.

Я працювала в Нью Йорку на Волл-стріт. У моїй голові була чітко вибудована кар'єра на наступні десять років. Я мріяла працювати в інвестиційному банкінгу

Потрапити туди не просто. Претендентів дуже багато.  Тому це було для мене великим досягненням у житті. Я планувала, набравшись трішки досвіду, приїхати в Україну і створити венчурний фонд для допомоги перспективним українським стартапам. Розуміла, через які випробування вони приходять, щоб отримати гроші на успішні проекти. Багато хто або відмовляється від своєї мрії, або переїжджає до іншої країни. Так от я хотіла, аби талановиті і перспективні лишалися саме в Україні. Ось такі у мене були грандіозні плани, які війна поставила поки що на довгу паузу.  

Життя на дві країни

Коли 24 лютого почалась війна, я була у коворкінгу у Сан-Франциско. У нас був день 23-го лютого, у мене був робочий дзвінок. В якийсь момент одне за іншим мені почали надходити повідомлення: «Київ бомблять. Як твої? Чи ти дзвонила батькам?». Я не розуміла, що відбувається і сказала присутнім: «Вибачте, але, здається, сталося щось дуже серйозне». Перша моя думка — одразу їхати додому. Та після розмови з батьками змінила рішення. Мені потрібно було  закінчити університет, ось-ось мав бути захист дипломної. До того ж я  працювала на двох роботах. Мої батьки на той момент нічого не заробляли, бо пішли служити. Мама — у тероборону, тато — у ЗСУ, старша сестра — доброволицею у батальйон «Азов». Одразу почали з’являтися певні потреби для військових. Тож я сфокусувалася на цьому. Купувала необхідне для підрозділів моїх рідних і надсилала до України. І так було перші півроку повномасштабної  війни. Я волонтерила і відчувала себе корисною. А коли війна увійшла у більш-менш  стабільне русло, зрозуміла —  час їхати додому.

Я не відчувала, що в Америці живу своє життя. І це попри те, що воно на той момент було ідеальним

Я працювала з клієнтами, про яких навіть не мріяла, з потужними технологічними компаніями. Жила на Мангеттені. Це було життя немов з фільму.

Але було велике «але» — війна у моїй країні. І я не розуміла, як можна було б сидіти і насолоджуватися цим всім, поки ворог розгулює вдома. З одного боку, рішення було логічним, але з іншого — все до чого я йшла всі ці роки зійшло нанівець. Я закрила всі свої справи у США і наприкінці грудня 2022-го повернулася до України. Звичайно, мама мене дуже відмовляла. На початку я їй говорила, що приїхала лише на свята, але з часом вона зрозуміла що це далеко не так.  

З Мангеттена — на фронт 

Я доброволиця, не отримую зарплати, служу у медичному батальйоні «Госпітальєри». Ще перебуваючи в Америці розуміла, що хочу саме до них. Для цього мені потрібно було пройти кілька курсів з тактичної медицини. Вже згодом госпітальєри запросили на свій вишкіл. Було не складно. Я взагалі завжди готуюся до найгіршого і тоді на шляху буде простіше. Окрім медицини була фізпідготовка та стрес-тести. Наприклад, ми спимо й о третій ночі раптом прокидаємося від криків: «У вас є дві хвилини на збір, повна бойова готовність!». Вас везуть десь у поле. Там — феєрверки, петарди, страйкбольні гранати. Ви мусите повзти кількасот метрів до поранених, шукати їх, тягнути. І це все робиться в атмосфері крику і приниження. І ти маєш не розгубитися, не покинути пораненого. Але, звісно, основному ти вчишся під час реальних виїздів.

Я працюю на евакуації. Свій перший день на службі не пам’ятаю. Він не був особливим. Поранені були легкими або вже стабілізованими

Я сильно не хвилювалася. Мені добре запам’ятався випадок, який стався рік тому. Ми їхали у машині, де було 4-ро поранених. Вони вже були стабілізовані. Дорогою я мала дати їм уколи. Їхали вночі. Напередодні кілька днів не спали, були на нервах. По нас з обох боків працювала артилерія. Багато вибухів було навколо. І тут один поранений, в якого вже була ампутована рука, побачивши шприц з голкою, почав кричати, що дуже боїться уколів і не треба його колоти. Інший в цей момент щось шукав у своєму наплічнику. Все це мене роздратувало і я кажу: «Так, оголяйте мені свої руки- ноги. Я буду давати укол і мене не хвилює, що ви про це думаєте». І в цей момент чоловік, який копирсався у рюкзаку, протягує мені шоколадку. Це було так мило.

Вражає, що в таких ситуаціях військові зберігають людяність та неймовірну доброту. Тоді я ледь не заплакала. При тому, що я завжди намагаюся триматися. Фокусуюся на роботі.  Щоправда, це не завжди вдається. Одного разу до мене у машину сів 18-річний хлопець. У нього вже 15 годин стояв турнікет на руці, максимально високо. Він, дивлячись на мене, починає плакати і говорити: «Мені ж руку не відріжуть, правда?». Але там, на жаль нічого не можна вже було зробити. Ми не є чарівниками. 

Смерті та ампутації, яких можна було б уникнути

Перше, що ми зробили разом із моєю американською подругою, з якою працювали в екіпажі — перевірили аптечки військових. Ми жахнулися. На той момент у 100% людей не було жодного якісного турнікету. Лише китайські. Ті аптечки були не придатні до бойових умов. Їх потрібно було викидати. Ми за свій кошт замінили їх військовим. У нас не було часу розбиратися з командуванням, яке видало це, адже на карті життя бійця.

Були також випадки, коли з поля бою евакуйовували тіла людей з китайськими турнікетами, які, швидше за все, не спрацювали, не зупинили кровотечу, і через які людина загинула. Інших поранень більше не було. Це не поодинокі випадки. Вони трапляються і зараз. Іноді друзі присилають  фотографії тіл, які вони забирали з поля бою, — і там теж китайські турнікети.

Ще однією болючою темою є відсутність бойового медика на позиціях. Людини, яка має з собою медичний наплічник. У більшості підрозділів цього просто немає

Чому ампутації є частими? Перша причина — не правильно накладений турнікет. Друга  —  через те, що він стояв велику кількість часу. Третя причина — інколи військовий не орієнтується, чи потрібний йому взагалі той турнікет. Люди бачать кров на руці, ставлять турнікет, проходить 10 годин — і руку чи ногу ампутують.   

Війна змінює все

За цей час змінилися пріоритети і цінності. Ти розумієш, що не має нічого важливішого за людське життя. Всі буденні проблеми відходять далеко на задній план. Особливо гостро це відчувається, коли йдуть з цього життя  близькі тобі люди. Про свій вибір і рішення я не пошкодувала жодного разу.

У мене немає часу сумувати за тим життям. Я б ніколи не змогла ним насолоджуватися у той час, коли у моїй країні триває кривава війна

Думаю, що кожна людина, яка була на війні, ніколи не зможе повернутися до то життя, яке ми мали до повномасштабки. Як мінімум морально. Знаєте, ми всі маємо згуртувалися і працювати на перемогу.

Бо як би там не було, але пити лавандовий латте у Львові — це не є вклад у нашу перемогу. І жити своїм життям, ніби війни немає, це теж дещо інше. Прикро, але у мене іноді таке враження, що у країні немає війни. Вона є тільки в мене, моїх побратимів і посестер. Думаю, що  Росія тільки цього й добивається, щоб цивільні люди все більше і більше абстрагувалися від війни. На жаль, деякі люди не розуміють, що якщо реально нам не допомагати, — кілька годин і танки будуть у Дніпрі. Передова дуже близько. Харків досі в зоні ризику. Зараз я не люблю говорити про плани на майбутнє. Вони будуть після війни, якщо «після війни» настане для нас усіх і для мене у тому числі. А перемога буде тоді, коли ми отримаємо незалежну Україну. 

Фотографії з приватного архіву

«Про своє рішення спочатку не сказав навіть найближчим»

До повномасштабної війни життя Вадима Меліхова з Харкова було присвячене танцю. Хореограф, викладач кафедри сучасної та бальної хореографії Харківської академії культури, художній керівник ансамблю бального танцю не мав жодного відношення до військової справи. Нині Вадим Меліхов — заступник командира батальйону. Пройшов чимало гарячих точок, а зараз боронить рідну Харківщину.

— На фронт я потрапив лише через рік після початку повномасштабного вторгнення, — розповідає Sestry Вадим Меліхов. — Перші кілька тижнів я був у теробороні Харкова. На той момент росіяни вже окупували частину Харківщини, ніхто не знав, як далеко вони зможуть дійти. Ми з хлопцями охороняли військкомат.

1 березня, коли потреби в цьому вже не було, мене відправили додому. У Харкові тоді взагалі нічого не працювало, люди не знали, де брати їжу. Через друга, який, на жаль, потім загинув, я зміг дістати деякі продукти. Розвіз їх людям — і з цього розпочався мій волонтерський шлях. Приєдналися друзі, знайомі. Чимало людей, дізнаючись про нашу ініціативу, надсилали гроші, ми діставали їжу та медикаменти, і згодом це переросло у благодійний фонд. Паралельно ми з другом, тренером з фігурного катання, допомагали харків’янам з евакуацією. Діяльність фонду масштабувалася, ми стали возити допомогу військовим у Бахмут, Вовчанськ…

— Тобто ви були ефективним у тилу. Чому все ж вирішили йти на фронт?

— Зрозумів, що того, що я роблю недостатньо. Їздив до хлопців у Бахмут і думав, що двом богам одночасно не вслужиш — або я залишаюся цивільним, або повноцінно приєднуюсь до війська. Про своє рішення спочатку не сказав навіть найближчим — дружина, син та батьки дізналися вже коли я пройшов медкомісію та готувався їхати на навчання.

І це зовсім не питання сміливості — я просто не міг інакше. Як відсиджуватись у тилу, якщо твої друзі — на фронті? Як дивитися на своє відображення у дзеркалі, якщо вони загинуть? Якби залишився в Харкові, я просто з'їв би себе живцем.

— Хоча ви мали право на відстрочку від служби…

— Так, бо є аспірантом денної форми навчання. Знаю, що деякі люди зараз намагаються використати аспірантуру, щоб уникнути мобілізації. Я ж аспірант, який сам попросив військкомат забрати мене на війну (сміється). До речі, навчання в аспірантурі я не покинув. Лекції, звісно, відвідувати не можу, але продовжую роботу над дисертацією з культурології. Зв'язуюсь зі своїм науковим керівником, навчаюсь. Практика показує, що це можна робити навіть на фронті.

«Якщо не я, то хто? Мій син?»

— За півтора роки ви пройшли чимало гарячих точок. Які моменти ніколи не забудете?

— Наша бригада три місяці була у Серебрянському лісі на Луганщині, де ми зазнали великих втрат. Потім були Часів Яр, Андріївка, Богданівка. Потім Харківщина — Очеретино, Куп'янськ…

Моменти, коли дивом залишаєшся живим — це на війні буденність

Коли паркуєш машину, потрапляєш під мінометний обстріл, і «прилітає» саме в те місце, де ти завжди паркувався, а цього разу чомусь вирішив стати з іншого боку. Або коли виїжджаєш на евакуацію «двохсотого» побратима, забираєш його тіло прямо з-під носа ворога, а потім розумієш, що вам з хлопцями неймовірно пощастило звідти вибратися. Отримуєш догану, бо як замкомандира роти (на той момент) ти в принципі не мав права їхати на евакуацію. Але й не поїхати теж не міг…

Те, що ніколи не забудеться — загибель побратимів. Немає нічого важчого, ніж втрачати своїх. Особливо людей, із якими пов'язані особливі спогади, історії. Був один воїн Володя. 21 рік. Він свого часу оступився, мав сзч (самовільне залишення частини — Авт.). Але я вмовив його повернутися. Володя був дуже вмотивованим, рвався у бій. Але через те, що його довго не вводили до «штатки», не мав права виходити на позиції. І ось нарешті дочекався. Вийшов на позиції… і того ж дня загинув.

Невимовно важко переживати такі моменти. Хлопці різні, іноді такі непрості. Але вони справжні. Я з ними, коли вони панікують, коли вигорають, коли просто втомлюються і потребують підтримки. Я знаю, що робити, якщо людина впала в ступор, якщо через страх і шок не розуміє, що відбувається. Знаю методи роботи з тими, хто, наприклад, повернувся на поле бою після важкої контузії. А комусь потрібні не методи і стратегії, а просто відверта розмова чи відпустка.

— Існує думка, що людина, яка була мобілізована без бажання та мотивації йти на фронт, не зможе стати ефективним воїном. Це правда?

— Ні. Знаю багато випадків, коли мотивація з'являлася вже безпосередньо на фронті. Якщо людина бачить адекватне командування і нормальне ставлення до себе, вона адаптується. Тих мотивованих, які у лютому 2022 року штурмували військкомати, в тилу вже не залишилося. Залишилися люди, яких лякають їхні помилкові уявлення про військо. Тільки опиняючись тут, вони розуміють, що все не так страшно.

Що якщо ти, наприклад, захворів, ніхто не гнатиме тебе на бойове завдання. Що навіть у бойовому підрозділі не всі вбивають — хтось займається евакуацією, хтось — підрахунками та документами. Якщо я бачу, що людина добре знається на комп'ютерах і паперах, я швидше попрошу її бути діловодом, ніж йти в окоп.

Якби у нас було достатньо людей, ми змогли б ефективніше розподіляти навантаження, і у солдатів з'явилася б можливість відпочивати після трьох днів роботи, а не після п'ятнадцяти. Але з людьми проблема, і навантаження на кожного воїна тільки зростає. А в цей час у тилу здорові міцні чоловіки розповідають, що вони «не народжені для війни»…

Сподіваюся, наше суспільство все ж зрозуміє, що неможливо одночасно любити ЗСУ і ненавидіти ТЦК. Тут потрібно обирати

— Як замкомандира батальйону ви допомагаєте побратимам справлятися зі страхом. А вам буває страшно?

— Звісно. Страшно всім. І тут уже питання в тому, як ти сам із собою домовишся. У мене є певна формула, перше запитання у якій: «Що найстрашніше може з тобою трапитись?» Мабуть, загибель. Але якщо навіть це станеться, чи відчую я це? Навряд чи. Та й до того ж ми всі колись помремо.

Мені нема про що шкодувати, я жив прекрасне життя, був щасливий, займався улюбленою справою. Це вже непогано. Друге питання у моїй формулі: «Якщо не ти, то хто?» Мій син? Ні, краще зараз піду я, ніж потім доведеться йти йому. Люди, які мають дітей, мене зрозуміють.

Нагадувати собі про мотивацію у мене потреби немає. Я зараз воюю фактично вдома — на моїй Харківщині, без якої не уявляю свого життя. Я виріс на Салтівці, батьки тут мешкають і зараз. За кілометр від їхнього будинку вже було кілька «прильотів» у багатоповерхівки. Для мене це найкраще нагадування, чому я на фронті. Це моя земля, і я нікому не дозволю її в мене забрати.

Тепер вже розумію, що рано чи пізно ця війна мала статися. До 24 лютого 2022 року я про це не думав. Був зайнятий танцювальними змаганнями: спочатку у Харкові, потім у Черкасах. На 25 лютого у мене вже були квитки до Буковеля. Замість тривожної валізки я збирав рюкзак з лижним екіпіруванням. Іноді жартую, що не пробачу росіянам, що зіпсували мою довгоочікувану відпустку.

Воюй, танцюючи

— Як вас змінила війна?

— Я перестав реагувати на багато речей, які раніше здавалися серйозними проблемами. Наприклад, поломка машини чи якісь побутові складнощі. Все, що можна вирішити за допомогою грошей, мені вже не здається проблемою.

Змінилося ставлення до людей. І я не знаю, добре це чи погано. Поки що, приїжджаючи раз на пів року у відпустку і спостерігаючи за розслабленими цивільними чоловіками в кафе, переконую себе в тому, що це переодягнені військові. Мені так легше.

І ще я зрозумів, що означає фраза «жити в моменті». Це, перебуваючи на фронті, дивитись улюблений фільм, слухати улюблену музику, малювати, танцювати. Вчити свій взвод сальсі, за що одного разу навіть отримав зауваження. І на що відповів, перефразувавши класика: «Війна — це минуще, а танець вічний».

Я можу танцювати на вулиці, навіть у машині. У мене і позивний — «Дансер». Побратим нещодавно зізнався, що його мрія — навчитися танцювати вальс. Я готовий навчити, але потрібні партнерки, а з цим тут складно. Ще я фотографую. Знімаю природу, сонечок, комашок, котиків, їжаків. Буває, їдеш у полі, довкола війна, а ти фотографуєш захід сонця. Тому що так гарно. І тому що не знаєш, чи побачиш ти це завтра…

Фотографії з приватного архіву героя

Олена Пех, яка нарешті повертається до своєї люблячої доньки, працювала старшим науковим співробітником у Горлівському художньому музеї, до моменту поки контрольовані Росією сепаратисти не проголосили створення на території Донеччини незаконної так званої Донецької народної республіки.

— Там одразу ж почалися переслідування цивільних осіб за вияви українського патріотизму, символіку, — розповіла польська журналістка Моніка Андрушевська, яка працює в Центрі документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна, що функціонує при Інституті Пілецького. Андрушевська однією з перших повідомила про звільнення Олени 28 червня у Facebook.

Після створення так званої ДНР Олена та її донька Ізабелла вирішили виїхати до Одеси, щоб уникнути репресій, однак через два роки в її матері стався інсульт, тому жінка почала приїжджати раз на кілька місяців на окуповану територію, щоб доглядати за нею. Під час одного з таких візитів Олена Пех була викрадена місцевими проросійськими окупаційними силами та згодом звинувачена у співпраці з українською владою.

Після дворічного ув'язнення вона була засуджена на показовому судовому процесі до 13 років колонії за так звану «зраду батьківщини», хоча жінка неодноразово наполягала на тому, що її батьківщиною є Україна, а не Росія і тим більше не «Донецька народна республіка».

— Історія Олени Пех є типовою для багатьох людей, які походять з тієї частини Донецької області, на яку напала Росія у 2014 році. Будь-яка людина, яка проживає на окупованих територіях України, може бути викрадена з дому в будь-який час і засуджена за сфабрикованими звинуваченнями, — зазначила Андрушевська.

Дочка Олени дізналася про те, що відбувається з її матір'ю, від людей, які були ув'язнені разом з нею, але змогли вийти на свободу, додає польська журналістка:

— Останні два роки вони не мали жодного контакту, хоча до цього ув'язненим таємно, за жахливо високу плату, іноді давали короткочасний доступ до телефону.

У підсумку жінка була віддана на поталу проросійським терористам. У звіті «"Подобається, не подобається, страждай, моя красуня". Сексуальне насильство російських окупаційних військ над українськими жінками - непокарані злочини», підготовлений Центром документування російських воєнних злочинів ім. Рафала Лемкіна, вдалося включити свідчення Ізабелли про історію її матері:

— Ми знаємо, що Олену Пех катували багато разів, знаємо, що її душили, вбивали металеві шурупи в коліна, катували електричним струмом, били.

Ми також знаємо про сексуальне насильство

Андрушевська додає:

— У цій історії мене особливо вразила сцена, яку пережила Олена під час ув'язнення — російські кати переслідували її за єврейське походження, її викликали на допити й регулярно кидали антисемітські образи. Незабаром після арешту вони також демонстративно зрізали ножем з її шиї ланцюжок із зіркою Давида. Зрештою, це картина прямо з найтемніших моментів німецької окупації, важко повірити, що щось подібне відбувається по сусідству, в Європі, у XXI столітті.

Вже під час обміну військовополоненими дорогою до Києва Олена пережила передінсультний стан і майже на пів години втратила свідомість. У момент, коли росіяни виводили її з колонії, ця жінка була переконана, що її везуть на розстріл, як неодноразово погрожували зробити, розповідає Андрушевська:

— Вона зрозуміла, що її повертають на свободу, лише коли почула перші слова українською мовою: «Будь ласка, не бійся, ти вдома»

До зусиль зі звільнення Олени долучилися й інші люди, зокрема Єжи Гальберштадт, перший директор Музею історії польських євреїв (POLIN), який залучив до цієї справи Польський національний комітет Міжнародної ради музеїв ICOM, а також головний рабин Польщі Міхаель Шудріх. Не можна також забувати про підтримку, надану Посольством Польщі в Києві та Міністерством закордонних справ.

У вересні минулого року Інститут Пілецького в Берліні запросив доньку Олени Ізабеллу взяти участь у конференції «Rethinking Ukraine and Europe: New Challenges For Historians» (українською «Переосмислення України та Європи: нові виклики для істориків»), яка супроводжувалася численними медіазаходами. Це також вплинуло на звільнення Олени, оскільки привернуло велику увагу ЗМІ.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65df9f15a00616814fa12ed2_en_075_widak-freeukra230730_np2ek-p-800.webp">«Для мене моя мама — мій всесвіт, а для когось — це просто номер у списку». Історії цивільних полонених</span>

Звільнення бранки Кремля відбулося в рамках обміну військовополоненими, організованого через Об'єднані Арабські Емірати, в результаті якого на свободу повернулися 90 українських військовослужбовців і 10 цивільних осіб.

Серед них було троє бранців, котрих ув'язнили до початку повномасштабної фази війни у 2022 році, в тому числі Олену Пех. Величезну роль у цьому обміні відіграли також Ватикан і країни Європейського Союзу.

Андрушевська певна, що при допомозі на міжнародному рівні є шанси на свободу в інших ув'язнених.

Інститут Пілецького заснував Центр документування російських (воєнних) злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна через кілька днів після 24 лютого 2022 року. Сам Інститут спеціалізується на вивченні тоталітаризмів, а російська агресія проти України є продовженням тоталітарних геноцидних практик двадцятого століття, впевнена Андрушевська:

— У базі даних Центру документації Лемкіна вже записано і заархівовано понад 800 письмових свідчень, зібраних у центрах тимчасового розміщення біженців у Польщі, а також понад 700 відеосвідчень, записаних командою в 11 регіонах України на лінії фронту і на звільнених територіях. Для нас дуже важливо, говорячи про російські злочини, підкреслювати, що зараз ми бачимо по всій Україні те, що Росія роками робила на окупованому Донбасі та в Криму, а тепер робить просто в більших масштабах.

На жаль, той факт, що російські війська напали на інші регіони України, також частково є результатом байдужості світу до багаторічних страждань таких людей, як Олена Пех

Автор: Berenika Lemańczyk

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

За час повномасштабного вторгнення Владислав Овчаренко воював у Бахмуті, Соледарі, Кліщіївці, на Ізюмському напрямку на Харківщині, а зараз разом зі своїм підрозділом Signum у складі 93-ої бригади теж перебуває в одній з найгарячіших точок. Саме з ініціативи «Туриста» та його побратимів розпочалося активне використання українською армією FPV-дронів-камікадзе, які змінили хід російсько-української війни. Про те, як починалася історія з дронами, а також про свої враження на війні Владислав «Турист» розповів Sestry.

«Думав: тільки б встигнути виїхати, перш ніж тут почнеться війна»

— 23 лютого 2022 року я отримав дозвіл на відкриття власної компанії в Естонії. Один бізнес у мене в цій країні вже був, з’явився привід відсвяткувати відкриття другого. Але наступного дня вранці пролунав дзвінок від батька: «Почалася війна!» — згадує Владислав. — Я відразу відчув, що треба повертатися.

— І не було сумнівів?

— За місяць до цих подій в гостях у батьків я прочитав інформацію, що повномасштабна війна може початися чи то 22, чи 23 січня. І подумав: «Встигнути б виїхати». В Естонії жив уже три роки, і мені зовсім не хотілося кидати все нажите й іти на війну. Так я думав. Але коли війна насправді почалася, одразу зібрався і виїхав до України.

Зі мною хотіли поїхати ще вісім українських хлопців, але кордон перетнув я сам — в останній момент вони вирішили залишитися. Один, правда, пізніше все ж приїхав і вступив до лав ЗСУ. У мене ж сумнівів не було. Був лише страх невідомості, повне нерозуміння того, що на мене чекає.

— У вас не було воєнного досвіду?

— Деякий досвід був, адже я навчався у Військовій академії Сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного у Львові. Але коли побачив, що тоді відбувалося в армії і країні загалом, я на третьому курсі звільнився. Проте певні знання військової справи залишилися — і вони стали мені у пригоді.

Приїхавши додому на Черкащину, пішов у місцеву тероборону. Спочатку ми поїхали в Ірпінь. Потім воювали на Харківщині, у селі Заводи, яке ворог буквально стирав з лиця землі. На той момент ми з хлопцями вже були у 93-ій бригаді і виконували такі завдання як розвідка, оборона на вогневих засобах та багато чого іншого. Ворог вів обстріл 24/7. По нас працювала авіація та ствольна артилерія з мінометами, в нас летіли заборонені всіма конвенціями касетні боєприпаси.

Але ми тримали оборону — доти, доки до села не заїхало 10 чи 12 російських танків і не стали «розбирати» нас прямим наведенням. Ми з хлопцями були у двоповерховому будинку, коли прямо по нас почав працювати танк. На нас посипалися шматки шиферу, стало неможливо дихати через пил і пісок... Після п'яти «прильотів» будівля розсипалася.

Стало зрозуміло, що якщо не знищити той танк, який по нам працює, ми всі просто загинемо під завалами

У мене був із собою маленький дрон, з якого ще у довоєнний час я вів зйомки на природі. Я запропонував командиру спробувати знайти ворожий танк за допомогою цього дрону. Вибіг з ним надвір, запустив. Навколо вибухи, все горить, я не розумію, куди летіти. І тут бачу точку, яка, як мені здалося, могла бути тим танком. Я одразу передав координати. Після чого стався черговий «приліт», і мене завалило шифером та цеглою…

Координати виявились правильними. Ми спалили російський танк, і це дало нам можливість для відходу. Я ще намагався забрати із собою знайдений бронежилет та речі побратимів (не рахуючи своєї 16-кілограмової броні), але, пробігши 300 метрів, упав — відмовили ноги. За допомогою побратима, під безперервним мінометним обстрілом, ми все ж змогли звідти вибратись.

«Не всі командири одразу зрозуміли важливість дронів»

— Завжди питаю про моменти з фронту, які не забудуться. Вочевидь, зараз ви описали саме такий момент.

— Один з них. Хоча ця ситуація не йде в жодне порівняння з тим, що ми потім проживали в Бахмуті — там все було набагато гірше. Але те, що відбулося у Заводах, важливо насамперед тому, що ми вперше використали там дрон, і це спрацювало.

Після цього волонтери подарували нам ще кілька «мавіків», які ми почали застосовувати у розвідці. Потім стали вигадувати системи «скидів», переробляти під це боєприпаси. Мінусом була висока на той момент вартість дрона та ризик, що ворог його зіб'є.

Тоді мій побратим Сергій запропонував скористатися FPV-дроном: повісити на нього вибухівку, запустити і вразити ціль. Ми скинулися грошима, замовили на ОЛХ FPV-дрон, зробили під нього боєприпаси і полетіли. Нам забракло якихось 50 метрів, щоб долетіти до місця призначення. Але стало зрозуміло головне: цей метод працює.

Ми ще не усвідомлювали, що дуже скоро такі дрони повністю змінять хід війни. Тепер без дронів не проходить жоден штурм.

На нашому напрямку росіяни зараз наступають щодня. Йдуть піхотою, бо їхню техніку ми спалили ще під час перших штурмів. Щоночі йдуть — і щоночі ми за допомогою дронів їх виявляємо і знищуємо

— Коли вам вдалося масштабувати тему дронів?

— На жаль, не одразу — насамперед тому, що не всі командири одразу зрозуміли, наскільки це важливо. Ми з Сергієм наполегливо продовжували працювати над нашими FPV. У вихідні замість того, щоб їхати додому, приїжджали на базу і займалися дронами: тренувалися, шукали позиції, запускали. Коли вийшли з Бахмута, почали працювати над цим ще серйозніше і змогли зрештою знайти підтримку. І коли за місяць заїхали до Кліщіївки, нам знадобилося всього два тижні на те, щоб знищити всю техніку ворога і зупинити будь-які пересування росіян на цьому напрямі.

— Як би ви описали свої відчуття на війні зараз, маючи 2,5 роки досвіду у найгарячіших точках?

— Протягом цих двох із половиною років відчуття змінювалися. Спершу був страх невідомості. Потім, коли став розуміти, як усе працює і що потрібно і не потрібно робити, прийшла впевненість. Через рік на війні я в принципі перестав думати про страх чи майбутнє. Ми тут не любимо запитань із серії «Що робитимеш після війни?», бо спочатку потрібно пережити цю війну, а потім вже щось планувати. Такими були відчуття у 2023 році. Але зараз почав з'являтися легкий страх за своє життя. Тому що за ці 2,5 роки я стільки всього пройшов, вижив, чимало зробив і хочу зробити ще.

У мене з'явилися стосунки, я хочу сім'ю. Вже якось навіть шкода вмирати (сміється)

— Стосунки з'явилися на фронті?

— Ні. Ми були знайомі ще до війни, але все почалося, коли я ненадовго приїхав додому після Бахмута. Привітав її з Новим роком, ми стали спілкуватися, зав’язалися стосунки. Щиро кажучи, мені дуже шкода мою дівчину через те, що їй зараз доводиться переживати.

Часто буває, що зі мною довго немає зв'язку. Кохана важко переживала мої контузії, яких було вже кілька. А іноді я на зв'язку, але у мене просто немає сил на те, щоб спілкуватися навіть з найближчими людьми. Мені не часто вдається приїжджати додому.

Ми з хлопцями не можемо собі дозволити відпустку, бо розуміємо, що нас нема кому замінити

Ось сьогодні ворожий снаряд поранив двох побратимів, які були головною ланкою нашого екіпажу. Якби ще й я кудись поїхав, екіпаж був би небоєздатним. Нам дуже потрібні люди.

— Як ставитеся до цивільних чоловіків, які не поспішають вступати до лав ЗСУ?

— Перші місяців сім мені було складно їх сприймати. Ще не було сформовано імунітет до цивільного життя. Приїжджав додому на тиждень, але вже за три дні їхав назад на фронт. Розмова із психологом допомогла усвідомити, чому я на війні, після чого сприймати цивільне життя стало легше.

— І чому ви на війні?

— Я не можу назвати себе якимось великим патріотом. Я поїхав, кілька років мешкав за кордоном. Дуже багато з того, що відбувалося і відбувається в нашій країні, мене злить. Чого вартий лише нещодавній скандал з депутатом Тищенком. І я зовсім не впевнений, що в цій країні щось зміниться.

На фронті я перш за все тому, що люблю справедливість. З дитинства звик ставити нахаб на місце. Тут, з окупантами, за великим рахунком роблю те саме — просто в трішки більших масштабах. Не можу допустити, щоб росіяни прийшли і зробили з моїм будинком те, що вони творять на окупованих територіях. До того ж я непогано реалізував себе на війні і розумію, що справді тут потрібний.

«Я не став нервовим чи агресивним»

— Війна вас змінила?

— І точно не в гірший бік. Я так відчуваю та й бачу це по реакції своїх близьких. Напевно, є певна втома. На фронті можу спати по 3 години на добу, а вдома тільки й роблю, що сплю.

— І бачите уві сні війну?

— Не часто. Дівчина каже, що я іноді нервую уві сні, скрегочу зубами. Але я не став нервовим чи агресивним. Мене, до речі, дуже дратує, що деякі хлопці виправдовують свої неадекватні дії пережитими контузіями. У мене їх було щонайменше чотири, в результаті однієї з них навіть пропадав зір. Але якось немає в мене бажання кричати на оточуючих, вживати алкоголь чи творити щось подібне.

— Про що мрієте?

— Мрії у мене звичайні, дуже прості. Згадую один момент. То була Бахмутська кампанія. Я заїхав до Бахмута взимку, а виїжджав навесні. Бахмут вже було повністю знищено — не залишилося жодного будинку, жодного дерева. Випалена земля і все довкола сіре, похмуре. І тут уночі мене вивозять із міста. Прокидаюся вранці на базі, виходжу надвір і бачу… зелені дерева. Не можу передати, що я відчув у той момент. Дивився на ці дерева і мало не плакав. Яке це щастя — просто бачити природу, спостерігати, як усе розквітає.

Всі свої п'ять днів відпустки я просто ходив, милувався деревами і мені більше нічого не було потрібно. Зараз моя мрія: щоб вся ця х..нь швидше закінчилася. І закінчилась саме нашою перемогою. І тоді я б просто ось так ходив насолоджувався.

— І милувалися б деревами...

— Так. І всім тим чудовим, що нас оточує.

Фотографії з приватного архіву

Львів’янка Ярина Чучман-Миньо ще три роки тому мріяла про власний тату-салон. Натомість вже два роки є військовослужбовицею. Дівчина втратила на війні коханого і тата, які служили в ЗСУ. Однак це її не зламало. Навпаки, вона закінчила Національний університет оборони, отримала офіцерське звання та фах оператора ударних безпілотних комплексів і стала на захист держави. 

Ми жили звичне прекрасне життя

Я народилася у Львові. Після закінчення школи пішла навчатися до економічного коледжу, та вже за рік кинула його. Одного дня у маршрутці побачила рекламу про архітектурний факультет. Прийшла додому і сказала: «Тато, мамо, я вступаю». Однак і звідти я пішла. Причина — корупція. Вимагали гроші за здачу іспитів. Я знову змінила освітній заклад — вступила до Львівської політехніки і теж на архітектурний. Там я таки довчилася. Однак вирішила стати не архітектором, а майстром тату. Я помітила таку річ, якщо кажу «ніколи не..», то завжди воно стається. Я ніколи не думала що буду тату-майстром. І так само говорила, що не матиму татуювань. Вважала, що чисте тіло — гарне тіло. Якось моя кума скинула ескіз дуже гарного татуювання. Я думала, що це дорого і боляче, однак наважилася. Від майстра тату дізналася про курси і вирішила опанувати ще цей фах. На той час моя сестра виходила заміж і я отримала за неї «викуп».

Всі думали, що я куплю собі велосипед, а я пішла на курси тату

Спочатку працювала під наглядом майстра. Перше тату набила своїй рідній сестрі. То були просто листочки. Таке ж тату є і у мене на стегні. Воно без жодного змісту. До речі, мені більше подобається, коли до татуювань ставляться просто — як до сережки чи підвіски на шиї, не надаючи якогось значення.

Я мріяла про власний тату-салон, тож орендувала приміщення у Львові, облаштувала кабінет, закупила меблі. Зізнаюся, що cпочатку руки трохи трусилися. Перше тату без нагляду можу описати одним словом «жах». Я багато тренувалася на штучній шкірі. Спочатку у мене не було свого стилю. Набивала все, що просили. Єдине, відмовлялася від делікатної роботи із друкованими літерами і рівними лініями. За тату брала невеликі гроші й обов’язково попереджала, що майстер-початківець. Багато хто погоджувався. З кожним днем мої роботи ставали кращими. Тату-майстром пропрацювала два роки. Коли загинув на війні мій коханий Іван, справу покинула. 

Ми жили нормальне життя, мали безліч планів. З Іваном мріяли створити родину. Ми одне одного сильно цінували, доповнювали і поважали. На католицьке Різдво у 2021-му році Іван зробив мені пропозицію. Весілля планували на весну чи літо 2022-го. Однак наші плани зруйнувала повномасштабна війна.

«Відчиняйте підвали! Війна!»

Того дня я була вдома. Тато повіз бабусю до лікарні. У двері хтось стукав і кричав: «Відкривайте підвали — почалася війна». Я ще й подумала, чого ж вона зараз почалася, вона вже триває майже 8 років. Згодом на порозі з’явилися дві жіночки, які цікавилися, де мій тато. Кажуть: «Йому повістка». Я здивувалася. Мій батько — учасник АТО, відслужив ще у 2015 році. Він був у першій хвилі мобілізації. Я відмовилася брати ту повістку. Вони лишили її під дверима. Та щойно пішли, я її забрала й заховала. Я дуже не хотіла, аби тато знову йшов на війну. Та  повернувшись додому, він одразу почав збирати речі. Я розповіла, що йому прийшла повістка, хоча він і сам збирався до військкомату.

Мене накрила паніка, я включила новини і розплакалася. Дзвоню до Івана, питаю що робити, а він мені каже: «Якщо мені прийде повістка, теж піду на війну». На той момент я дуже розраховувала, що його омине, бо він медик. Іван був стоматологом і хотів у Чехії підтвердити свій диплом. Ми планували туди переїжджати разом. Я вивчала чеську мову, а він нею вільно володів. Були плани трішки там попрацювати, повернутися і відкрити свою стоматологічну клініку в Україні. Чекати на повістку Іван не став, пішов добровольцем. На той момент йому було 28 років.

Поїж і бережись

Після місяця навчань Іван став старшим сержантом у 110-й бригаді тероборони. Він знав, що я завжди переживаю, тож намагався мене заспокоювати за першої ж нагоди. У нього часто зникав зв'язок. Пригадую, 1-го квітня, коли я прийшла додому, почалась сирена. Я зробила канапки і написала Івану про це. Він відповів: «Добре, сонце. Поїж і бережись». Я не знала на той момент, що це було останнє від нього повідомлення. Наступного дня, 2-го квітня 2022-го року, Івана не стало. Про це мені написав його знайомий: «Мені дуже шкода, його більше немає». Іван зовсім мало часу провоював. Це був, можливо, один з перших його боїв. Їх обстрілювали міномети. Мені сказали, що було пряме попадання. Дуже довгий час його тіло шукали.

Я не ходила на впізнання Івана, тому що знала, що там немає що впізнавати, і не хотіла його таким запам'ятати

Поховали Івана на 10-й день після загибелі. Мені було дуже важко і психологічно і фізично. Я була немов амеба. Не могла ані їсти, ані спати. Перші пів року були немов у тумані. Мій Іван загинув перед страшними подіями у Бучі. Він би не пережив інформацію про ті звірства, які чинили росіяни.

Військовий стрій замість жалоби

Рішення йти на фронт я ухвалила, коли не стало Івана. Я не змогла працювати, як раніше. Шукала добровільні формування, бо розуміла, що туди можна швидше потрапити, ніж в ЗСУ. Але усвідомила, що якщо ти прийдеш в армію з офіцерським званням, то і відношення буде іншим. Та й добре було змінити місце проживання, бо все нагадувало про Івана — і від того було ще болючіше. Я обрала Національний університет оборони України у Києві. Рідні навіть не намагалися мене відмовляти, бо, як казав мій тато, впертою дитиною я була завжди — чітко знала, чого хотіла. Після закінчення навчання отримала звання молодшого лейтенанта Збройних сил. Пройшла навчання у школі для пілотів безпілотних літальних комплексів і повернулася у підрозділ на посаду командира взводу ударних БПЛА. У моєму підпорядкуванні було 14-ро чоловіків. Укомплектувати команду було не просто. У безпілотних системах дуже велика нестача людей.

При відборі ми звертали увагу на тих, хто володів інформацією про орієнтування в просторі, вмів користуватись технікою, розбирався у комп'ютерах

Перевагою було хоча б мінімальне знання англійської мови, тому що іноді, аби налаштувати окуляри для керування fpv-дроном, потрібно прочитати, що пишуть у налаштуваннях. Спочатку ми набирали людей, а потім думали, де вони будуть корисними. Однак були випадки, коли взяли людину, він одягнув окуляри, а у нього запаморочилося у голові. Чоловіки, які були у моєму взводі, мали військовий досвід, воювали на Сумському напрямку. Найстаршому солдату було 50, наймолодшому — 18. До мене спочатку ставилися з пересторогою. На той момент мені щойно виповнилось 24 роки. Потрібно було завоювати їхню довіру і повагу. Хлопці думали, що я займатимуся лише документацією і не їздитиму на бойові виїзди. Але згодом ми добре спрацювалися з ними. Найкраще у мене виходило орієнтуватися у просторі.

Піднявши дрон у небо, я з точністю могла сказати, що то за місцевість. А ось мати справу з боєприпасами не дуже любила. На той момент у штаті не було інженерів-саперів. Тож пілоти самі мали прилаштовувати БК перед вильотом безпілотника. Були випадки, коли дрон повертався з боєкомплектом назад. А це ризики для хлопців, які перебували поруч у бліндажах. Коли я починала літати, то дронів всюди бракувало. Тож часом доводилося їх купувати за власні гроші.

Торік на свій день народження я оголосила збір. Зібрала півмільйона гривень, на які придбала безпілотники у свій підрозділ

На фронті наш взвод забезпечував вогневу підтримку з боку fpv-дронів — наприклад, торік влітку під час контрнаступу на Оріхівському напрямку, між Вербовим і Роботиним. На позиціях ми стояли за 6-8 км від ворога. Бомбили із повітря. У росіян були бліндажі, залиті бетоном, артилерія не могла у них влучити. Тому ми з дронів скидали БК. До того ж, коли були штурми, то з дронів відслідковували де свої, а де чужі. Найбільше я не любила нічні виїзди. Це дуже ризиковано, бо на передовій є правило — жодних увімкнених фар. 

Нещодавно посаду командира взводу ударних БПЛА здала і приступила до виконання обов'язків вже як офіцер відділення цивільновійськового співробітництва 10-го армійського корпусу. Це робота при штабі. Мені цікавою була сфера безпілотників, але не менш цікавий і новий напрямок роботи. Тепер займатимуся зниклими безвісти і загиблими. Це дуже специфічна робота, але я знаю, що таке шукати людей, коли їх вважають безвісти зниклими. Треба вміти заспокоїти родину військового, пояснити, що відбувається. Важко впоратись тому, хто з цим не стикався. Розумію, що можу допомогти іншим людям жити, рухатись далі.

Ніколи не кажіть людям, які втратили когось із рідних, фразу «прийми мої співчуття і тримайся». Вони не допомагають

Краще просто вислухайте, промовчіть або скажіть: «Якщо вам потрібна допомога, то я завжди знайду час для вас». Людина має розуміти що у неї є підтримка. Через рік після загибелі Івана я втратила батька. Це сталося 25 березня 2023-го. Вони були у сірій зоні, неподалік від Бахмута. Потрапили під артилерійський обстріл. Уламок влучив йому в голову і спину. 

Мені 24, але ментально всі 40 

Мій позивний «Blast» — у перекладі «Вибух». Так само в Instagram був підписаний мій Іван. Я не знаю, чому він обрав такий нікнейм. До речі, у свідоцтві про смерть у нього як причина записано «вибух». Така іронія. Дивні речі бувають у житті. 

Хоча мені зараз 24, ментально почуваюся на всі 40. Як сказав мені один священик на сповіді: «Чого ви тримаєтесь за це життя, якщо Бог для нас підготував не його?». І я тепер ставлюся до життя як до місця, в якому нас випробовують, перевіряють різними, навіть страшними ситуаціями. Я вирішила  жити і воювати за двох.

До свого прізвища «Чучман» додала його — «Миньо». Навіть якщо я колись все ж таки вийду заміж, то прізвище не зміню. Воно мені дісталося від двох прекрасних чоловіків, які сформували мене. Від батька, який дав мені не лише свою зовнішність, а й сталевий характер, і від Івана, який зробив мене доброю людиною. Сподіваюсь, що все ж таки ця війна закінчиться. Але, на жаль, то буде не скоро. У нас катастрофічно не вистачає людей. Нам немає ким замінювати тих, хто загинув, у полоні, зник безвісти чи поранений. Я пів року збирала собі команду з 14-ти людей. Треба бути реалістами. Не закривати очі на те, що відбувається.

Люди вчаться жити з війною. На жаль, наші діти будуть закінчувати цю війну

Перемир'я — це не перемога

Для мене перемога — це коли кожна сім'я говоритиме українською. Коли у нас не буде зрадників у країні, коли всі усвідомлюватимуть скільки людей загинуло, аби ми з вами жили у вільній країні. І чесно, раніше коли був період АТО, я сама говорила про те, що можна віддати ту землю на Донбасі, аби не гинуло стільки людей. Я не усвідомлювала, з яким ворогом ми воюємо, що він не зупиниться і піде далі. Тепер, коли на тій землі загинуло стільки людей, зокрема і мої найрідніші, віддати її — дуже важко. Тому нам треба боротися.

А ще у мене є бажання завжди залишатися доброю людиною. Дуже переживаю втратити себе. Я хочу, щоб мій тато й Іван, які зараз на небі, мною пишалися. І я буду робити все на цій землі, щоб мати право потрапити до раю і зустрітися з ними. Я прошу у Бога витримки і сили. А ще у мене є дуже велика мрія всиновити трьох дітей. Зараз дуже багато сиріт, які втратили дім і батьків під час повномасштабного наступу. І неважливо, аби мене вони називали мамою. Я можу бути для них подругою, сестрою. Головне — дати напрямок у житті.

Я хочу, щоб в Україні поважали військових, бо зараз це ще досі не так

І щоб українці трішки змінили свій менталітет, бо він десь класний, а десь не дуже. Хочу, щоб ми були одне за одного горою, щоб  всі стали на захист України і аби не звучали фрази на зразок: «я ненароджений для війни». Я теж не для цього народилася, але точно не хочу жити під триколором. Не для цього ми гинемо. Я планувала жити в Чехії, Канаді чи Італії. Я знала, що знайду себе у будь-якій країні. Колись у мене було бажання виїхати за кордон, а зараз я зрозуміла, що мої найкращі люди тут, вони віддали своє життя за Україну. Тому де-інде я себе не бачу. Зараз потрібно робити все для того, щоб пришвидшити перемогу. Аби ця країна росла і розвивалася.