Ексклюзив
20
хв

Пошуковиця полеглих воїнів Катерина Ротаренко: «Деякі кістки не придатні для ДНК, але я однаково їх забираю — треба повернути все»

«В Ізюмі, я вперше побачила розкидані вздовж узбіччя тіла російських військових, з якими мені довелося працювати. Вони пролежали майже тиждень, вже почали розкладатися», — Катерина Ротаренко про роботу під час пошукових місій

Наталія Жуковська

Катерина Ротаренко, пошуковиця полеглих воїнів. Фото: приватний архів

No items found.

Катерина Ротаренко — учасниця гуманітарного проєкту «На щиті», віськовослужбовиця 122-ї бригади позаштатної пошукової групи при Регіональному управлінні Сил ТРО «Підень». Разом з колегами вони працюють на деокупованих територіях — шукають загиблих зниклих безвісти воїнів. Катерина зізнається — кожна експедиція особлива. Не приховує, що не просто було звикнути до пошукової роботи. Був страх та відчай, які переборола. Переконана, що кожен полеглий український воїн повинен повернутися додому, щоб його похоронили з почестями на рідній землі.

Слідами бойових дій

За професію я ветеринар, але за фахом не працювала. До повномасштабної війни у мене було розмірене звичайне життя. Де я тільки не працювала — і в магазині продавчинею вишиванок, і в контактному зоопарку. Ближче до 25 років вирішила, що час знайти постійну роботу. Влаштувалася проєктним менеджером в одеську громадську організацію «Міжнародна асоціація “Євростратегія”». Виявилося, що її керівник, одесит Леонід Ігнатьєв, мав ще декілька інших організацій, зокрема Військово-історичний центр «Пам’ять і слава». З 2007 року вони займалися пошуком і перепоховання полеглих у Другій світовій війні в Одеській області. Коли почалося повномасштабне вторгнення, його команду запросили приєднатися до гуманітарного проєкту Збройних сил Україні «На щиті». Завданням було пошук й повернення тіл загиблих воїнів. До команди доєдналася і я. У перше відрядження, у липні 2022-го, на звільнену від ворога Баштанку на Миколаївщині, мене брати не захотіли, пояснивши, що то небезпечно. Я допомагала команді збиратися в експедицію. Утім, вже у пошукову місію на Київщину у вересні 2022-го поїхала і я. Тоді перед групою стояло завдання з зірочками. Треба було перевірити декілька локацій, на яких вже працювали експерти, але знайшли не всі тіла.

Катерина Ротаренко разом з побратимами-пошуковцями полеглих воїнів. Фото: приватний архів

Ми були у складі зведеної групи з представниками Генштабу, кінологами та саперами. Їздили різними населеними пунктами. Йшли слідами бойових дій. Вдалося знайти лише декілька кісточок. Саме там я вперше побачила, як виглядає територія, де була війна. 

Місія в деокупованому Ізюмі

Під час відрядження до деокупованого Ізюму на Харківщині, у жовтні 2022-го, я вперше побачила розкидані вздовж узбіччя тіла російських військових. Вони пролежали майже тиждень, вже почали розкладатися. Я досі не можу описати свої відчуття. Це був мікс страху і відторгнення.

Катерина Ротаренко під час роботи. Фото: приватний архів

На той момент я була у складі зведеної пошукової групи. Робила все, що просили. Насамперед — подавала білі пакети для тіл та підписувала їх маркерами. Мені диктували, що писати — дату, місце знаходження.

З того, що мене вразило, — обгорілі тіла, майже кістки, на які перед тим, як ми їх забирали, впав дощ. Цей запах неможливо передати. Він дуже специфічний

 Сівши у машину, зрозуміла, що мене трясе. Сморід стояв страшенний. Той  запах наче йшов за мною. Я його відчувала усюди. Була у шоковому стані. До цього з мертвими тілами я не стикалася. Так, у нас помирали рідні, але я навіть не підходила близько до гробу, не торкалася покійника. Я згадувала, як мама казала: «Аби не боятися покійника і щоб він тобі не снився, потримай його за ногу». Є таке повір'я. Так я і почала працювати — спочатку торкалась ноги загиблого.

Пошуковці під час чергової місії. Фото: приватний архів

На Ізюмщині ми дотримувалися світломаскування. Одного вечора повернувшись на базу всюди було темно. Ми ходили з ліхтариками. Пам'ятаю, як пішла в душ після робочого дня. Зайшовши до кабінки і закривши шторку, усвідомила, що мені страшно. Закривши очі, я бачила те, на що надивилася впродовж дня. Було немов у фільмах жахів. Тож я тоді сама себе запитала: «Катю, а ти зможеш з цим жити і взагалі працювати?». Мені вдалося домовитися із своїми думками і відчуттями. Після такого усвідомлення працювати стало легше. До кінця експедиції у нас було багато різних тіл — і поверхневі, і тих, що викопували, і обгорілі скелети з машин. Зараз вже немає відчуття, що хтось є поруч, коли я одна. Щоправда одного разу, коли я була на чергуванні, у мене чайник сам включився. Досі не знаю, що то було. Я всім казала, що, можливо, до мене приходили духи. Але відчуття страху не було. Я навпаки сказала вголос: «Ну, що ж, давай сядемо чайку поп'ємо». 

Коли нікого не знаходимо, засмучуюсь

Нашу роботу координує Центральне управління цивільно-військового співробітництва Генштабу ЗСУ. Вони формують групи і визначають термін відрядження. Це може бути від тижня до декількох місяців. До кожної поїздки ми ретельно готуємося. Намагаємося зібрати якомога більше інформації про напрямок, куди їхатимемо. Важливо з’ясувати, де був бій, що відбувалося на тій території. Не менш важливо знати, за яких умов зникли військовослужбовці. Ми прочісуємо кожну лісосмугу, кожен окоп. Піднімаємо дрони, оглядаємо поля. Звісно, бувають моменти, коли нікого не знаходимо, — і це засмучує. Якщо інформація підтверджується, що точно в цьому районі були загиблі, то на ті локації повертаємося не один раз. Результативність пошуків також залежить від погодних умов і сезону. Коли трава висока, обстежити кожен метр землі непросто.

Пошуковці під час роботи. Фото: приватний архів

Важко в спеку працювати, коли ти залазиш в танк і починаєш згрібати маленьким совком рештки кісток. Техніка на сонці розпечена. Тобі треба бути сконцентрованою на процесі, все майже одного кольору — сіре.

Деякі кістки не придатні для ДНК, але я однаково їх забираю, бо треба повернути все. Не можна лишати в залізі людину, яка там загинула, навіть її маленькі рештки. Вони мають бути забрані і передані рідним для поховання

Найкраще працювати взимку, коли немає трави і все видно.  Часом до пошуків залучаємо кінологів, опитуємо місцевих. Вони дають дуже багато інформації про те, де, коли і хто стояв. Щоправда, іноді є багато чуток. Наприклад, про те, що ось там росіяни камазами закопували людей. Ми їдемо, перевіряємо, а там виявляється навіть лопатою ніхто не копав. Однак все потребує перевірки. В групі завжди є сапери, які йдуть першими і перевіряють зону пошуку. Небезпека є завжди. Найбільше часу ми проводимо на деокупованій Херсонщині, вона дуже замінова.

Катерина Ротаренко під час пошуку загиблих. Фото: приватний архів

Процедура поводження з тілами однакова — просто вони їдуть у різні міста. Військовослужбовці Збройних сил — до судово медичної експертизи, де поліція оформлює кримінальне провадження за фактом вбивства. Росіяни їдуть в окреме місце, де теж після проведення певних дій їх везуть на обмін. Це вже компетенція відділу репатріації.  

Ідентифікували за панорамними знімками зубів

Одного разу ми шукали тіло військового. Знали приблизне місце, де він залишився і був поранений, а потім загинув. З’ясувалося, що побратими відступаючи не мали змоги його забрати. Коли ж повернулися за ним, то не знайшли. Нам теж не вдалось з першого разу. Допомогли місцеві. Виявилося, що там були обстріли, і його тіло згоріло майже до попелу. Знадобився рік, аби його ідентифікувати. Було залучено багато експертів. ДНК так і не змогли взяти. Кістки відправляли на різні експертизи, але результату не було. Його особу вдалось встановити тільки за панорамними знімками зубів. Той хлопець був із Одеської області, разом з колегою ми їздили на його поховання. Дуже багато було зроблено, щоб його ідентифікувати. І це було одночасно і боляче, і радісно, що він не залишився десь похований як невідомий, а його змогли привезти до рідних і провести в останню путь. 

Катерина Ротаренко: «Ми прочісуємо кожну лісосмугу, кожен окоп». Фото: приватний архів

Іноді до нас звертаються рідні зниклих безвісти. Пишуть мені в соціальних мережах. Все, що я можу, це проконсультувати їх, що і як треба зробити. На сьогоднішній день більшість звернень стосуються зниклих безвісти на лінії бойового зіткнення. Туди пошукова група не поїде, бо ми можемо працювати тільки на деокупованій і більш менш спокійній території. Пошукові заходи — це не евакуація.

Ніхто не хоче приймати втрату

Мені завжди було важко знаходити молоді тіла. Запам’ятався випадок, коли під час пошукової операції на Херсонщині змогли ідентифікувати молоде тіло за жетоном. Ми знали його прізвище, ім'я і через пошук в інтернеті натрапили на публікації, в яких його шукала мати. У такі моменти дуже важко усвідомлювати, що його з надією шукають рідні, а ти вже знаєш, що він загинув.

Кожна така публікація, де пишуть «допоможіть знайти», — 50 на 50 — він або загинув, або у полоні. Рідні до останнього сподіваються, що таки в полоні

Ніхто не хоче вірити у смерть. Навіть якщо в них є всі підтвердження, ніхто не вірить, поки не побачать тіло. Ніхто не хоче приймати втрату.

Знаходити приємне навіть у найменших дрібницях

Коли ти працюєш зі смертю, розумієш, наскільки цінний кожен день життя, як треба встигати робити все вчасно. Я помітила, що якось по-особливому почала ставитись до найменших дрібниць. Тішуся навіть промінчикам сонця на траві. Частіше кажу рідним, що їх люблю. Оскільки я родом із Одеси, то після важких експедицій, повертаючись, просто йду до моря. Мені важливо побути одній і на природі. А ще — намагаюся описувати у щоденннику те, що я відчуваю і бачу. Хочу зберегти свої думки. І це теж свого роду додає сил.

Катерина Ротаренко: «Я помітила, що якось по-особливому почала ставитись до найменших дрібниць». Фото: приватний архів

Планів на майбутнє поки що не будую. Знаю лише одне, що після війни і надалі займатимуся пошуковою справою. Це час, якого ми чекаємо, бо зможемо повноцінно працювати. Ми маємо кожного нашого військового і військову повернути додому і поховати з почестями. Це наша місія.

No items found.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Марцін Меєр — 54-річний польський бізнесмен, який від початку повномасштабної війни допомагає українцям. Спочатку перевозив людей від польсько-українського кордону, а згодом поїхав волонтерити до України. Возить допомогу у найбільш небезпечні райони, куди не всі хочуть їхати. До війни в Україні уникав соцмереж, але з її початком створив акаунт в Instagram і TikTok з однією метою — дати можливість людям, які потребують допомоги, зв'язатися з ним. А також показує іноземцям, що відбувається в Україні. 

Польсько-український кордон

Того ранку, 24 лютого 2022-го року, щойно прокинувшись, я одразу поїхав на польсько-український кордон. Впродовж двох тижнів перевозив людей. Спочатку їздив власною машиною. Згодом пересів на мікроавтобус. До України перевозив чоловіків, які поверталися з-за кордону на війну, та гуманітарну допомогу. Назад забирав жінок і дітей. Більшість були наляканими. Я одразу їм включав wi-fi зі свого телефону, аби могли написати  рідним, де вони є і куди їдуть. Мені було важливо щоб вони почувалися у безпеці. Багато з них вже на той момент мали психологічні травми. 

Якось підвозив трьох жінок з дітьми. Одна з них боялася заходити в будинок, де їм надали прихисток. Я сказав: «Спокійно, не нервуй. Ми зачекаємо, поки ти зрозумієш, що тут безпечно». Мене вразило, що майже всі жінки, з якими я стикався, одразу цікавилися можливістю працевлаштування. І це при тому, що вони не були з бідних родин. Одна з них, наприклад, мала у Харкові п’ять магазинів з солодощами. Однак через війну була змушена все залишити.

Марцін Меєр від початку повномасштабної війни допомагає Україні. Фото: приватний архів

Згодом зрозумів, що мені не достатньо лише перевозити людей. Подумував над тим, аби доєднатися до війська. Однак мій друг з Києва сказав: «Марціне, ти вже не такий молодий. Тобі 52 роки. Продовжуй допомагати і робити те, що робиш». Тоді ж я вирішив їхати до України і допомагати людям безпоередньо там — і, зокрема, неподалік лінії фронту. 

Записи у соцмережах стали відеощоденником

У березні, щойно звільнили Київщину від росіян, я поїхав до Бородянки, Бучі та Ірпеня із гуманітарною допомогою. Про ці регіони навіть важко згадувати. Я бачив гори розстріляних цивільних машин, слухав людей, які розповідали про розстріли цивільних російськими військовими. Я хотів кричати на весь світ про ці жахіття у 21-му столітті. На жаль, багато хто у Європі вже починає забувати про війну в Україні. Люди живуть спокійне життя і не розуміють, що лише за 400 км від бомбардувань гинуть цивільні. Важливо було розповідати все, бо російська пропаганда кричала, що то все фейки. 

Марцін Меєр: «Записи у соцмережах були немов моїм відеощоденником». Фото: приватний архів

До того моменту я не був зареєстрований у жодній соціальній мережі. Моя донька вмовила зробити сторінку у TikTok, а товариш — в Інстаграм. Я — не телевізійний репортер. Не шукав жодної сенсації. Просто розповідав те, що бачив. Мене вразила історія подружжя пенсіонерів, які не хотіли виїжджати з Бучі, жили у наметі посеред двору. Їх навіть не лякав холод. 

Записи у соцмережах були немов моїм відеощоденником

Завдяки їм я також звітував людям, що їхня посилка потрапила за призначенням, а не лежить десь на складі. Я не роблю це заради слави в інтернеті. Хочу бути відкритим і прозорим. Також за допомогою соцмереж люди, які потребують допомоги, можуть зі мною зв'язатися.

Ще під час волонтерства на кордоні я познайомився з пастором Віталієм із Кривого Рогу. Їзджу до нього регулярно. Пам’ятаю як ми разом поїхали до одного з деокупованих сіл. Як завжди привезли гуманітарку. До нас підійшов чоловік і попросив нас про допомогу. Виявилося, що росіяни застрелили його дружину, і він просто хотів відкопати її тіло, аби перевезти і поховати на цвинтарі. Це був шок.  

Також якось у Кривому рогу ми роздавали гуманітарну допомогу. До нас підійшла жінка і запитала, чи є два гігієнічних памперси. Мене це прохання вразило до глибини душі. Вона не просила грошей чи якоїсь іншої допомоги. Лише два памперси — навіть не пачку. Іноді були звернення з дитячих будинків. Привозили речі, продукти, ліки, генератори. 

Марцін Меєр під час роздачі гуманітарної допомоги. Фото: приватний архів

Найстрашніше мені було під Бахмутом у селі Парасковіївка, яке зараз в російській окупації. Ми їхали з гуманітаркою на цивільній машині, позначеній хрестом. Однак для росіян це не має значення. Вони нас обстрілювали. Звісно, було страшно. Є такий вираз «тільки дурні не бояться». Мене щоразу вражали люди, які не хотіли виїжджати з небезпечних місць. Особливо пенсіонери, які сиділи у підвалах. Звісно, що не мені їх засуджувати. Можливо, хтось з них чекав на росіян, а, можливо, просто боялися їхати у невідомість. 

Була також ситуація, коли мама віддала свого сина, якого потрібно було довезти з Кривого Рогу до Кракова. Там у нього був законний опікун. Для перетину  кордону жінка надала свій дозвіл. Цей 8-річний хлопчик страшенно боявся усіляких гучних звуків. Перші дев’ять годин він їхав мовчки, не промовивши жодного слова. Зі мною був товариш, з яким ми по черзі вели авто. На ночівлю ніде не зупинялися. Намагалися  якнайшвидше довезти цю дитину, аби він мав якомога менше стресу.  

Ворог був за 500 метрів

На початку повномасштабної війни військові просили все — бронежилети, шоломи, одяг, спальники, тактичні окуляри. Безпілотники і машини потрібні весь час. Дехто з людей віддавав свої звичайні дрони, аби хлопці навчилися літати. Зі мною зв’язувалися люди з Австрії, Норвегії, які хотіли віддати свої авто для армії. Декілька відвозив нещодавно. Зокрема, й для військового якого знав. Через два тижні після того він зник безвісти. Невідомо, чи він у полоні чи загинув. Тіла досі немає. 

Щоразу, як їдеш на фронт, небезпечно. Одного разу ворог був за 500 метрів від нас. То була місцина, де пів села під росіянами, а друга частина — під українцями

Звісно, було ризиковано туди їхати, але ми повинні були це зробити. Знаєте, коли чоловік виростає, він однаково трохи схожий на дитину. Якщо небезпечно — це круто. Зрозуміло, я не хочу загинути. Але однаково їду туди, бо розумію, що хлопці і дівчата у таких небезпечних умовах щодня. Їм приємно, коли хтось до них приїжджає, що про них пам'ятають. 

Марцін з українськими військовими на Донеччині. Фото: приватний архів

Були ситуації, коли по приїзду певний час навіть на вулицю не виходили, бо літало багато дронів. Також виключали телефони, геолокацію. Те, що мені вдається відзняти на передовій, я завжди публікую через два тижні або місяць. Це насамперед пов'язано з безпекою.

Не можливо забути випалені росіянами села і міста. Час там ніби зупинився. Ти бачиш, що ось білизна висить, тут накритий стіл, стоять тарілки. Люди все лишали в одну мить і тікали. Жоден фільм не зможе передати всі ті жахіття.

Інформаційна війна важлива

Мене досі дивує, що є ті, хто не вірять у реальність і жорстокість цієї війни. Вони пишуть про це у коментарях на моїх сторінках у соцмережі. Іноді кажуть, що все це зрежисовано, що це знімальний майданчик. Бо, наприклад, не може бути військовий на фронті поголеним і чистим — він має бути вкритим багнюкою, з бородою. Часом бажають мені смерті. Насправді ж, читаючи це, я просто посміхаюся і роблю свою роботу далі. 

Ми повинні усвідомити одну річ — кожен з нас не хотів би, щоб це сталося в його державі.

Звісно, що захищати країну мають всі, але найлегше засуджувати тих, хто тікає, хто не хоче воювати. Ніхто не знає, як би, наприклад, поляки повели себе в цій ситуації

Чи виїхали б з Польщі? Забрала б мама свого 20-річного сина в іншу країну чи відправила б на фронт? Насправді, коли ти вдягнеш чиєсь взуття, тільки тоді зрозумієш.  

Марцін Меєр: «Я ніколи не думав, що така кривава війна може бути так близько Польщі». Фото: приватний архів

Якими є росіяни, знаю з особистого досвіду. Маю знайомих у США, де колись проживав. У них навіть там мізки промиті пропагандою. Вони вважають себе обраним народом і до всіх інших націй ставляться, як до нижчих за рівнем. Вони нікого не люблять і є заздрісними. Згадайте, настільки вони були здивовані, побачивши в українських будинках каналізацію й унітази. Вони думали, що там буде, як у них вдома, — замість туалету яма у землі. Я чув історії, як росіяни крали електричні чайники і ставили їх грітися на газ. Або виймали з бронежилету броньовані пластини, а замість них вставляли крадені ноутбутки. Я був у будинках неподалік лінії фронту, то  росіяни там навіть рами з вікон і крани покрали.  

Ми повинні бути разом

Прикро, що деякі люди досі живуть історією, яка розділяє наші народи. Волинська трагедія сталася 80 років тому, і ніхто не каже, що її треба забути. Але зараз не час для цього. Коли ми збурюємо інформаційний простір, згадуючи про сумні сторінки нашої історії, — це найкраща мелодія для росіян. Так, це важкі теми в нашій історії, але не для цього конкретного моменту. Історія дуже важлива, але час писати нову. За таким принципом я живу.

Я не можу зрозуміти тих, хто кричить: «Нехай вони вже підпишуть той мир і домовляться». Я завжди на це відповідаю — уявіть, що хтось прийшов до моєї країни і забрав пару воєводств. Або ж я приходжу до вас додому і забираю вашу кухню і кімнату. І раптом хтось приходить до вас і каже: «Ну, добре, нехай цей Марцін живе у твоїй кімнаті і кухні». Легко так говорити тим, коли це не стосується їхньої землі. 

Марцін Меєр: «Займаючись волонтерством, я хотів показати своїм дітям, що потрібно у цьому житті щось робити для інших безкорисливо». Фото: приватний архів

Перші два роки я взагалі нікуди не їздив у відпустку. Приїжджав до Польщі на свята на тиждень-два, аби побачити своїх дітей, і їхав назад. Лише цього року вперше поїхав з ними на море. Утім однаково думками і серцем весь час був в Україні. Одного дня, прогулюючись, ми зустріли дівчину з України, яка продавала морозиво разом з хлопцем. Вони мене впізнали, вийшли і подякували. Мені так було приємно. Особливо у той момент, коли моя 17-річна донька і 8-річний син стояли поруч і все це бачили. Це просте «дякую» — найбільша нагорода для мене. Займаючись волонтерством, я хотів показати своїм дітям, що потрібно у цьому житті щось робити для інших безкорисливо. Сподіваюся, що вони пишаються мною. 

Війна навчила цінувати кожну хвилину життя

Ця війна навчила мене допомагати. Коли ти робиш це від щирого серця — ти допомагаєш і собі. Я по-справжньому почав цінувати кожен день, помічати дрібниці, насолоджуватися кожною миттю перебування з моїми дітьми. У побуті намагаюся робити все з думками про інших — навіть, коли паркуюсь, ставлю авто так, аби ще хтось міг стати поруч.  

Марцін Меєр: «Ця війна навчила мене допомагати». Фото: приватний архів

Я ніколи не думав, що така кривава війна може бути так близько Польщі. У світі  війни і конфлікти тривають роками. І, до речі, практично у кожній є російський слід. Але вони були далеко. Навіть якби я хотів поїхати і допомогти, дістатися туди важко. А тут Україна — за крок від нас.

Люди справді втомилися від війни. Це важка правда. Утім, коли ти згадуєш тих хлопців і дівчат, які на передовій, то розумієш, що не маєш права навіть думати про втому

Я з Україною до перемоги. Впевнений, після закінчення війни країна отримає потужний поштовх для розвитку. У вас все для цього є — земля, природні багатства і люди. А ще я хочу здійснити одну з своїх мрій — поїхати у подорож до Криму. Там ще не був, лише від друзів чув, як там красиво.

20
хв

Марцін Меєр, польський волонтер: «Я з Україною до перемоги. Хочу здійснити одну зі своїх мрій — поїхати у подорож до Криму»

Наталія Жуковська
Андрій Оністрат

До війни його називали «банкіром, який біжить», бо Андрій Оністрат не тільки керував і володів банком, але й бігав серйозні марафони. Коли почалася велика війна, він, багатодітний батько, добровольцем пішов у ЗСУ і став «банкіром, який воює». Зараз він уже не банкір і, за його словами, живе на зарплату офіцера ЗСУ. 

Війна забрала в Андрія Оністрата рідного сина, який воював разом з ним. Життя повністю змінилось. Про трансформації, які спровокувала війна, Sestry і поговорили з Андрієм.

«У процесі переходу від банкіра до військового чимало етапів — від насолоди до пригнічення»

Оксана Щирба: Як ви вирішили піти в армію? Яку роль у цьому рішенні зіграли рідні та близькі?

Андрій Оністрат: Спочатку в червні 2022 пішов на війну мій син, а за ним через 2,5 місяці подався і я. А якщо пішов Остап, то мені вже не піти було неможливо. Дружина (Валентина Хамайко — відома телеведуча, співзасновниця бренду одягу — Ред.) поставилася до цього дуже погано. Я не казав про своє рішення до останнього. Заважав страх, що вона буде проти. Коли ж Валя дізналася, то сильно плакала, не хотіла, щоб я їхав. Її це дуже зачепило. Але рішення було прийнято.

Андрій Оністрат на фронті

— Виїхати з країни ви не думали?

— Тривожної валізи у нас не було. Але у перші тижні війни ми про це розмовляли. Я готовий був у разі чого посадити сім'ю в машину і вивезти в безпечне місце, а сам повернутися. Але дружина сказала, що не хоче їхати, бо відчуває, що якщо виїде, то вже не повернеться у свій будинок. 

— Як ви пройшли трансформацію від банкіра до військового?

— У цьому процесі багато етапів ― від насолоди до пригнічення. Трансформація ― це можливість змін в собі та зовнішньому середовищі. Це цікаво.

Я читав теорію, що будь-яка людина може пройти цей шлях на шкалі від виконавця до лідера в будь-який бік. От до мене приїжджав приятель-підприємець. Я спитав його: «Ти не думав піти працювати?» На що він здивовано відповів: «Та ти що?» Тобто він вже не може повернутися на стадію виконавця. А я легко це роблю.

— Чи бракує довоєнного життя?

— Важко пояснити, чого мені бракує. Коли я приїжджаю додому, лягаю у своє ліжко, то розумію, що мені цього дуже сильно не вистачало. Засинати з дітьми, обіймати дружину. 

З родиною
У всякому житті є свої плюси та мінуси ― і у мирному, і у воєнному

Коли я був у Торецьку, то відчував там адреналін під час виконання бойових завдань. Тобто, з одного боку, складно, але з іншого ― отримуєш емоції, яких у мирному житті немає.

Взагалі моє життя змінилося повністю. Я хіба що живу в тому самому місці і їжджу на тих самих автівках, та й усе. Інше коло спілкування. Інші пріоритети.

— До початку повномасштабної війни у вас не було військового досвіду, тому що ви стали батьком у 18 років і отримали відстрочку від військової служби. Раніше ви думали, що армія ― марна трата часу, формалізм. Але коли почалась повномасштабна війна, пішли на фронт. Що для вас сьогодні означає армія?

— Сьогодні армія ― це моє життя. Понад 90% мого часу. 

Мені цікаво займатися військовою кар’єрою, використовуючи попередній мирний досвід. Армія ― це розвиток, планування, виживання, виконання наказів, структура тощо. В армії дуже швидко змінюються події, тут жорстка динаміка. Тоді як в мирному житті війна виглядає, як стрічка новин.

— Чим вам допомагає, а чим заважає попередній досвід?

— Нічим не заважає. Можливо, інколи доводиться переступати через себе. Наприклад, коли дають ідіотські завдання. У мирному житті я цього не робив.

А допомагає мені моя навичка думати. Тому що в армії, на жаль, небагато людей, які вміють думати

«Пам'ятаю, обійняв його і подумав, який же він став великий, дорослий»

— Ваш син Остап загинув під час виконання бойового завдання під Вугледаром у 2023 році, йому був 21 рік. Розкажіть про ваші стосунки…

— Я надихнув сина на рішення піти в армію. Стимулював його. І коли я запитую себе зараз, а якщо повернути час назад, то чи зробив би я так само, то у мене немає відповіді. 

Із сином Остапом на передовій

Я багато думав і продовжую думати про причини того, що сталося. До війни ми нечасто спілкувалися, а деякі його дії, — як, наприклад, рішення кинути університет, — могли дратувати мене, навіть викликати відторгнення. А потім Остап пішов на війну, і все повністю змінилося. 

За рік війни ми з Остапом спілкувалися більше, ніж за останні 10 років. У нас була єдина маленька пауза ― півтора тижні, а так — щодня. Листувались у Сигналі. Говорили з ним про армію, зброю, одяг, дівчат… Не було тем, яких ми не торкалися. До цього у мене ніколи не було такого досвіду спілкування із сином. 

Одного разу під час відпустки я запросив його до Харкова, а там у мене односпальне ліжко, тож ми мали спати на ньому разом. Пам'ятаю, я його обійняв і подумав, який же він став великий, дорослий. 

Всі пишалися ним. Коли він приходив у відпустку, його носили на руках. Він навчився спілкуватися з людьми. У цивільному житті це йому давалося досить складно, хоча це дуже важлива навичка. А під час війни Остап відкрився, став по-іншому спілкуватися з братами й сестрами. Став відвертішим. 

— Яким Остап був на війні?

— Він став оператором ударних БпЛА, фаховим пілотом FPV, а далі захотів бути штурмовиком. Хоча я радив йому, що можна бути корисним на війні, використовуючи сучасні технології.

— Як пережити таку велику втрату, не збожеволіти?

— Я поки не знаю, як це пережити. Часто перечитую наші листування. Плачу.

Час не лікує

Одразу після загибелі сина почався наступ, і мені було трохи легше під час боїв. А коли наступ закінчився, нахлинули важкі думки, я став їздити на місце, де це сталося, де загинув мій син. Знайшов там його речі. Зібрав їх у ящик, відправив додому. Потім став часто туди їздити, бути там.  

З Остапом в 2022 році

«Валя сказала: «Раптом щось, мені навіть тіла твого не віддадуть»

— Заради чого ви боретеся?

— Хочу, щоб наша країна вирвалася з російської парадигми існування. Щоб ми вистрибнули з цього назавжди і так, щоб це не можна було повернути.

Якщо раптом здійсниться страшний сон, в якому Росія перемагає, то я і мої діти не будуть жити в цій країні. Тому і борюся заради того, щоб перегорнути цю сторінку історії

— Як складаються ваші стосунки з родиною під час війни?

— Це абсолютно інше життя у порівнянні з тим, коли я тільки йшов в армію. Діти подорослішали. Валентина розпочала свій бізнес і стала ще більш зайнятою. Валя неодноразово зізнавалася, що їй важко. Вона працює 7 днів на тиждень. Зараз дійсно важкі часи. Але наразі вдається думати переважно про те, як наблизити нашу перемогу, про інше буду думати після.

— Ви ж навіть зверталися до сімейного психолога…

— Так. В якийсь момент ми наче почали говорити різними мовами. Тобто ти говориш начебто зрозуміли речі, а тебе ніби не чують. Мене це дуже дратувало. Валя запропонувала піти до психолога, вона дуже хоче мені допомогти. Зараз я розумію, наскільки їй було важко прийняти всі ці зміни, пережити загибель мого сина (Остап — син Андрія від першого шлюбу — Ред.). Як непросто їй пережити зміни в мені.

— Після 18 років спільного життя, в результаті якого у вас народилося четверо дітей, ви узаконили відносини.

— Валя сказала мені: а якщо раптом щось, то мені навіть твого тіла не віддадуть. Зважаючи на те, де я знаходжуся, ризики тут дійсно дуже високі. Це було емоційне рішення. І дуже емоційний момент.

Після 18 років спільного життя нарешті офіційне весілля. З Валентиною Хамайко

«В армії відчував булінг по відношенню до себе»

— Що найскладніше в армії, на передовій?

— Наприклад, я не люблю недосипати. Для мене це якась червона лінія, яку я не люблю переходити. А недосипати доводилось постійно. Це те, що стосується фізичного. З емоційної точки зору ― я відчував булінг по відношенню до себе. Булінг в армії полягає в тому, щоб нагнути, змусити. З’являється відчуття безвиході. 

А ще мій вік… Я старший за інших, і це не дуже приємне відчуття.

Коли я був командиром, мав проблемні стосунки з однією людиною. От в житті я намагаюся не спілкуватися, не перетинатися з ідіотами, бо з ними складно знайти спільну мову. І до армії з неадекватними людьми я не мав справи.

А на війні ти мусиш спілкуватися з усіма, навіть з ідіотами. Ти не можеш зробити вигляд, що їх немає. І це складно

— Як вижити на цій війні?

— На фронті ти постійно «перегріваєшся» через постійні виклики та навантаження. Щоб не допускати перегріву, я відправляв своїх підлеглих додому на кілька тижнів. Це їх трохи повертало до життя.

Андрій Оністрат давно бігає марафони, зараз це допомагає відновити енергію життя

— Ви вклали багато власних грошей у армію. У чому зараз причина нестачі коштів? Які головні проблеми в армії?

— Я презентував одне дослідження, які підрозділи успішні, а які ні. Виявилося, успішні ті, у яких є бюджет, аби закривати різні свої потреби. 

Скажімо, я вклав кошти в закупку відеореєстраторів. Колись замовляли дрони в Міністерстві оборони, але відеореєстратори в них настільки погані, що дрони не летять. Один реєстратор коштує 2600 гривень. В день дронів витрачається приблизно 20 штук. Замовити відеореєстратори в Міністерстві ти не можеш, бо їх немає. Тому тобі треба просто взяти і закупити їх самому. Загалом потреби підрозділу дуже великі. Зараз в армії такий стан, що потрібно все докуповувати. Частину потреб компенсує ЄС. 

Будь-який армійський підрозділ ― це маленький стартап. І цьому підрозділу, якщо хочеш перемогти, треба купувати технології

— За що вас нагороджували?

— В армії цікавий підхід до нагород. Наприклад, іде наступ. І кількість людей, які особливо відзначилися, визначається суб’єктивно. Скажімо, відзначилося 20 людей, а мені кажуть: «Треба роздати 6 «Золотих Хрестів». Я питаю: «Чому лише 6, ми ж успішно наступали, мій підрозділ успішно справився з цими задачами». На що мені відповідають: «Такий наказ». Доводиться обирати найкращих з найкращих.

Потім іде другий наступ. Ті ж люди беруть в ньому участь. І тоді я вже роздавав нагороди іншим, щоб нікого не образити. Хоча проявили себе всі. Мене особисто нагородили «Срібним Хрестом». Думаю, за те, що я швидко та ефективно сформував підрозділ. Також мені дали звання офіцера. В СБУ я отримав відзнаку за затримання російської розвідки в Балаклії. Це була групова операція, в якій я брав участь. Усім тоді роздали однакові нагороди.

— Ким ви хочете бути в Україні після перемоги і що маєте робити?

— Я точно буду займатися дітьми. Коли я на фронті, працюю, то дуже недодаю їм часу, уваги та любові. Хочеться це компенсувати. 

Фотографії: FB Андрія Оністрата

20
хв

Андрій Оністрат: «За рік війни ми із сином спілкувалися більше, ніж за 10 років до того»

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Суми. Школа під час війни

Ексклюзив
20
хв

Мова та зло

Ексклюзив
20
хв

Марцін Меєр, польський волонтер: «Я з Україною до перемоги. Хочу здійснити одну зі своїх мрій — поїхати у подорож до Криму»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress