Почали власну справу, коли чоловік повернувся з АТО
До того, як почати власну справу, Анна Степнова працювала на швейній фабриці в некомфортних умовах: взимку — без опалення, влітку — спека. Її чоловік Михайло — вчитель фізики, спершу працював репетитором, а у 2016 році пішов до війська, коли в Україні тривала антитерористична операція:
— Я відчував, що повинен це зробити. За станом здоров’я я був непридатним. Та мене це не зупинило. Друзі здавали за мене аналізи — і так я туди потрапив. Пів року був на «нулі», хоча на той момент там була зовсім інша ситуація, ніж зараз.
Через проблеми зі здоров’ям у 2020-му демобілізувався. Працював вчителем фізики, але через брак грошей мусив після школи сідати за кермо і підробляти таксистом. Дружина теж заробляла небагато, тому займалась хендмейдом — шила і продавала дитячі прикраси й вела сторінку в інстаграмі. А у 2020 році вирішили спробувати зробити щось своє — почали шити вігвами.
Кроїли на підлозі в одній із вільних кімнат в орендованій квартирі. Щоб стартувати, вклали свої заощадження — 500 доларів.Так з’явилось підприємство «Жужик»
Перші клієнти прийшли з соцмереж, їм дуже полюбилися наші вироби. Два роки підприємство розвивалось. З квартири переїхали до цеху. Взяли найманих працівників на роботу. Але після повномасштабного вторгнення все змінилося.
Окупація — еміграція — дім
Коли в Миколаєві пролунали перші вибухи, Анна з донькою виїхали з міста в село Добре — за 60 кілометрів від міста. Сам же Михайло залишився, думав займатись замовленнями. Але Нова пошта вже працювала лише на видачу — відправити заплановані замовлення не вдалось. Декому із замовників повернули гроші, дехто погодився почекати. Щоб не сидіти склавши руки, Михайло допомагав з укріпленням міста: возив мішки з піском, допомагав волонтерам, бо у центрі комплектування йому відмовили — він визнаний непридатним.
Заспокоювало те, що родина перебуває в безпеці. Але тут чоловік помилився: росіяни не змогли захопити Миколаїв, тож намагалися взяти місто в кільце — і навколишні села опинились під окупацією. У тому числі, й те, де перебували донька та дружина:
— Чесно кажучи, нам просто пощастило, що в селі, де була дружина з донькою, не стояли безпосередньо війська, а проїжджали далі. А у тих селах, де вони зупинялися, — дійсно була біда: пограбування, вбивства, зґвалтування. Дуже тяжко було тестеві: в нього в хаті була моя дружина з донькою, інша дочка з дітьми, а він сам робив вилазки й доповідав про ворожі війська баштанській територіальній обороні.
У середині березня 2022-го село Добре деокупували. Та Миколаїв був під постійним вогнем ворога. Тож Анна з дитиною виїхала до Польщі, де у неї є родичі.
Через кілька тижнів після вторгнення почали з’являтися замовлення — і це викликало справжнє здивування у подружжя:
— Як це так, зараз же війна? Але потім ми зрозуміли, що попри все, люди хотіли подарувати дітям якісь емоції, відволікти їх від стресу, який вони переживають.
Замовлень було не дуже багато, але вони були. Щоб зберегти працівників, ті виходили на роботу на пів дня
Михайло знову таксував, щоб мати можливість заплатити тим робітникам, хто залишився. А дружина тим часом вигадувала нові ідеї, пересилала викрійки, малюнки в Україну.
Вже за кілька місяців Анна сказала: «Годі, хочу повернутися додому, я так більше не можу. Я люблю свій дім, Міша, я хочу в Україну. Що ми тут будемо робити?».
Влітку 2022 року Анна з донькою повернулися в Україну. Але оскільки в Миколаєві ще було небезпечно, то донька з бабусею поїхали жити в Первомайськ — за 160 кілометрів від міста. А Михайло з Анною залишились вдома й на вихідні їздили до доньки.
Пошук безпечнішого місця
Сім’ї довелося переїхати в район, який менше обстрілювався. Та далі так тривати не могло — кожна поїздка до цеху могла стати останньою. Одне авто сім’ї було пошкоджене внаслідок вибуху. А влітку 2022 року був приліт зовсім близько від цеху:
— Одного ранку їдемо на роботу і бачимо, що в тому районі, де наш цех — дим. Раніше теж були обстріли, але не так близько. Цього разу приліт був вже поруч — метрів за 100. У цеху вибило всі вікна, які ми не так давно замінили. Нам ще пощастило, бо ми працюємо з 9 години й нікого в цей момент не було в цеху. А під нами хлопці взуття шили, у тому числі й військовим, вони на 8.00 приходили, то у декого було посічене обличчя, в декого — контузії. Вся наша майстерня була всипана уламками скла. На щастя, тканини не постраждали — вони були загорнуті в щільну плівку. А знаєте, чому так? Бо коли постало питання найму прибиральниці, моя мама виступила проти. Щоразу вона загортала рулони в плівку, це того дня й врятувало наше маленьке виробництво, бо грошей на нову тканину не було.
Друзі допомогли відремонтувати вікна. Деякі просто скручували, щоб тримались рами. Після того, як цех прибрали, поновили виробництво.
Але про переїзд тоді Степнови замислились по-справжньому. Розглядали для релокації декілька міст — Кам’янець-Подільський, Тернопіль, Івано-Франківськ. Лише в останньому вдалося знайти й житло, і новий цех за прийнятною ціною:
— Ми зібрали наших працівників і повідомили їм. У нас усі вони офіційно оформлені, тож треба було вирішувати, що робити. Дехто планував теж виїжджати, а дехто лишався у місті. Ми ж запропонували тим, хто лишається, працювати й далі в цьому приміщенні.
Так воно зараз і працює: у Франківську ми шиємо різний дитячий текстиль (піжами, іграшки), а ось вігвами — повністю в Миколаєві
З вересня 2022 року основні потужності виробництва перевезли до Івано-Франківська, але в Миколаєві залишився цех. Нині двоє швачок працюють у Миколаєві, а троє людей — у майстерні в Івано-Франківську. Допомогло стати на ноги те, що родина виграла грант для учасників бойових дій на 250 тисяч гривень за програмою «єРобота» (державна програма для відновлення, створення власної справи з нуля. — Авт.) і змогли придбати нове обладнання. Потім виграли ще 100 тисяч на створення сайту.
Після релокації розширили асортимент, тепер шиють бортики для дитячих ліжечок, піжами. Щоправда, довелося вирішувати й інші питання. Через ріст курсу долара від початку вторгнення подорожчала собівартість виробів, зросла вартість реклами в соцмережах. А ось купівельна спроможність клієнтів — знизилась. За підрахунками Степнових, попит знизився приблизно удвічі, ніж до початку великої війни. Крім того. впливало і блокування кордонів на бізнес. Але, попри все, вони не здаються:
— Якось в один момент навалились усі проблеми, я сказав дружині, що нема натхнення. А вона мені сказала слова, які я досі згадую: «Міша, ти в теплі, ти зараз займаєшся улюбленою справою і скаржишся на якісь труднощі. А хлопці зараз захищають нашу Батьківщину в окопах. У порівнянні з ними в нас взагалі жодних проблем».
Це дуже приводить до тями. Бо порівняно з тим, що переживає держава й українці, наші труднощі — це дрібниці
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
