Ексклюзив
20
хв

Як переселенець з Донеччини відкрив грибну ферму та продає гриби по всій Україні

Підприємець Юрій Душенко займається вирощуванням грибів приблизно 6 років. Першу ферму він відкрив на Донеччині, але через повномасштабне вторгнення довелося залишити бізнес та переїхати з родиною спочатку на Буковину, а згодом — на Черкащину

Анастасія Новицька

Як відкрити грибний бізнес? Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

На новому місці Юрій Душенко вирішив знову запустити грибний цех. Справа пішла вдало: зараз чоловік продає продукцію по всій Україні, має замовлення від інших підприємців та навіть планує облаштувати власне виробництво з маринування грибів. Через які випробування пройшов переселенець за 2,5 роки війни, хто допоміг відкрити грибну ферму на Черкащині та як планує розширювати бізнес у найближчі роки — про все це підприємець Юрій Душенко розповів Sestry.  

Знайомство з грибами

29-річний Юрій Душенко родом з Луганщини, але 10 років тому переїхав до дружини у місто Лиман на Донеччині:

— У батьків жінки був свій бізнес. Вони продавали чай, каву, спеції. Ми допомагали їм декілька років.

З часом бізнес вдалося розшити: родина відкрила три продуктових мінімаркети, невеликий ресторанчик, декілька магазинчиків із одягом. Юрій з дружиною теж вирішили запустили власну торгову точку, яку назвали «Пан Амерікано», оскільки готували там чай та каву.

Коли розпочався ковід, бізнес занепав: людей приходило мало, а отримані доходи не покривали навіть вартість оренди. У результаті Душенку довелося закрити свій магазинчик. Далі виникло питання: чим займатися під час пандемії? Знайомий запропонував Юрію спробувати разом вирощувати гриби. Це була реалістична пропозиція, оскільки в ініціатора ідеї якраз був у власності колишній консервний завод, де стояли пусті підвальні приміщення. 

— Ідея сподобалась, але проблема полягала в тому, що в оточенні не було технологів, тож треба було досліджувати цю тему самостійно та з нуля, — розповідає підприємець. 

Юрій почав вивчати інформацію в інтернеті, придбав літературу, пройшов курси. Далі пішла робота:

— На старті купив три брикети, поклав в котельні і почав вирощувати гриби. Перший врожай вийшов непоганий — 12-14 кг грибів. Цей процес зайняв приблизно 2 місяці. 

Перший врожай грибів у бізнесмена був 12-14 кілограмів. Фото: Shutterstock

Вирощувати гриби — це виклик

Коли підприємець зібрав перший врожай, він зрозумів, що знайшов справу для душі, адже дуже сподобалося спостерігати за процесом вирощування та збору грибів:

— Було неочікувано, але смак власних грибів був більш яскравий та цікавий ніж магазинних. У першому врожаї один гриб виріс вагою 350-400 г. Ми його порізали на слайси та посмажили в клярі. Смак грибів тоді не відрізнявся від м'яса, що дуже здивувало. Хотілося розібратися, чому смак шампіньйонів, що вирощуєш сам, може суттєво відрізнятися від магазинних.

Виявилося, що на якість та смак грибів впливає жорстке дотримування технології вирощування шампіньйонів. Зокрема, грибам треба давати більше часу на дозрівання, тоді вони набирають більше необхідних смакових якостей. Як результат, «дорослі» шампіньйони стають більш щільні за смаком, а не водянисті. 

Виростивши перші гриби, Юрій зрозумів, чим хоче займатись. Фото: Shutterstock

Грибна ферма напередодні 24 лютого

Після перших врожаїв Юрій Душенко з партнером вирішили масштабувати процес вирощування грибів та запросили у співвласники ще одного інвестора. Підприємці втрьох готували нові підвальні приміщення, збирали полиці. Планувалося закласти в 4 підвалах по 10 тонн компосту. Такі об’єми надали б можливість вирощувати 8 тонн шампіньйонів протягом одного місяця. Але усі ці плани не вдалося реалізувати, оскільки розпочалося повномасштабне вторгнення Росії:

— Ми заклали брикети та підготувалися до вирощування грибів, але прийшлося терміново евакуюватись та залишити усе виробництво. В результаті загальні втрати бізнесу на той момент склали біля $6-8 тисяч.

Перша евакуація із Донеччини

Восени 2022 року подружжя Душенко вирішило виїхати на захід України. Із собою не брали речей — тільки тривожну валізу із документами:

— Фактично їхали внікуди: були у Дніпрі, Стриї Львівської області, на Закарпатті. Усюди виникали якісь проблеми, наприклад, із житлом. Знайомі запропонували пожити певний час у Чернівцях, ми поїхали в цей регіон. Врешті опинилися у селищі Сучевени, там прожили біля 3 місяців.

На новому місці Юрій із дружиною вирішили спробувати відновити бізнес. Душенко зідзвонився із партнерами, та почали діяти разом. Спочатку відкрили декілька магазинів з продажу чаю, кави, спецій, тому що такий бізнес швидше окупається. Пізніше було ухвалено рішення запустити грибну ферму:

— Орендували потрібний об’єкт, зробили ремонт. У двох приміщеннях заклали компосту по 5,5 тонн. Це б дозволило замкнути цикл виробництва та отримувати врожай щомісяця, адже на дозрівання та збір кожної партії грибів потрібно 2 місяця. Коли зібрали перший врожай, виявилося, що продавати шампіньйони нікому.

Провальний рестарт грибної ферми

Юрій Душенко розповідає, що на етапі перезапуску грибного бізнесу він домовився із партнерами, що займається саме вирощуванням шампіньйонів, а вони шукатимуть клієнтів. Домовленості не спрацювали:

— Партнери сказали, що попитали в Чернівцях та області, чи не зацікавлений хтось придбати гриби, але не знайшли клієнтів. Чи правда це — не знаю. 

У результаті врожай частково вдалося продати знайомим, друзям. Після проблеми зі збутом шампіньйонів в сторін посилились непорозуміння щодо бачення подальшого ведення бізнесу:

— Партнери почали вимагати повернути вкладені гроші, оскільки фінансування запуску грибної ферми йшло за їхній рахунок. Вони вважали, що я маю заплатити $4 тис., оскільки загалом у вирощування грибів було вкладено біля $12 тис.

Тоді Душенко запропонував партнерам забрати його долю в мережі чайних магазинів, що вони паралельно запустили на заході країни. На той момент таких магазинів було п’ять: три — в Чернівцях, один — на Вінниччині, один — на Хмельниччині. Пропозиція влаштувала усі сторони, тож питання було закрито.

Нова спроба запустити грибну ферму

Навесні 2023 року подружжя вирішили перебратися у Звенигородку на Черкащині, де проживали родичі дружини. Від звенигородських волонтерів Юрій дізнався, що є можливість написати бізнес-план для відкриття грибної ферми та отримати грант від одного із благодійних фондів, якщо ідея виявиться конкурентоспроможною. Підприємець вирішив ще раз спробувати отримати фінансування, тим більше, що на руках були готові розрахунки, які він підготував ще у Чернівцях. 

— Проєкт був розписаний на декілька мільйонів гривень. Я скоротив кошторис до 100 тисяч гривень, бо таке фінансування було реально отримати у межах гранту, та відправив заявку, — розповідає Юрій. 

За місяць стало відомо, що грантодавці погодили ідею. Ще через 20 днів було отримано фінансування. Грошей вистачило на часткове оздоблення одного підвального приміщення:

— Виникла проблема з пошуком об’єкту, де можна розмістити грибну ферму. Об’їхав усю Звенігородку — і все марно. Випадково побачив магазин на околиці міста. Знайшов господарів та спитав за оренду. Вони поцікавилися, під який саме бізнес потрібен об’єкт. І виявилося, що мають у власності саме напівпідвальні приміщення, які оптимально підходять під грибну ферму.

Запустити знову бізнес Юрій зміг завдяки гранту. Фото: Shutterstock

Додаткові гроші на бізнес-старт

Грантове фінансування пішло на купівлю кондиціонера (40 тис. грн), двох двигунів для подачі повітря (по 4 тис.), полиць (20 тис.), туманогенератора (10 тис.), компосту (10 тис.) тощо. Також за власні гроші — 220 тис. грн — Юрій придбав проводку, холодильну камеру, ще один кондиціонер, додатковий компост тощо. Тобто загалом витрати на запуск грибної ферми склали 320 тис. грн.

— Тоді в нашої родини та друзів зовсім не було грошей. Підтримали місцеві підприємці. Коли дізналися, що ми —переселенці та відкриваємо грибну ферму, допомагали, як могли. Наприклад, знайомі надавали матеріали безкоштовно, власник приміщення частково оплатив електроенергію на декілька тисяч гривень. Ми віддавали борги вже з врожаю. Наша родина реально була в приємному шоці від підтримки людей, які знали нас на той час лише 2-3 місяці. Це сильно мотивувало запускати власний бізнес, — каже підприємець. 

Перший грибний врожай у Звенигородці 

Наприкінці осені 2023 року Юрій з дружиною підготували приміщення під вирощування великих грибів. Перший врожай вагою 1,7 тонни вдалося зібрати напередодні Нового року. 

Питанням продажу грибів Юрій зайнявся заздалегідь. Він об’їхав сусідні містечка та розповів підприємцям про можливість придбати гриби. Також родина опублікувала оголошення про врожай у групах на Фейсбуці. А ще Душенки вирішили поставити полку з грибами у магазині батьків:

— Тільки в одному магазині вдалося продати понад 400 кг з першого врожаю. При цьому люди швидко звикли до великих грибів та не хотіли брати маленькі. Великі гриби брали для консервування, жарки, фарширування.

Ось такі гриби ростуть на фермі Юрія. Фото: приватний архів

Соцмережі зробили грибну ферму відомою в Україні

Що цікаво, велику частину врожаю — біля 500 кг — родина Душенко продала десь за три дні, завдяки акаунту в ТікТоці. Справа в тому, що Юрій почав знімати процес вирощування грибів у соцмережі, як то кажуть, для себе. Але відеоблог швидко став популярним — за 3-4 місяця з’явилась понад 8000 підпісників. Тож коли підприємець записав відео із пропозицією купити гриби, в особисті посипалась безліч замовлень зі всієї України. У результаті довелося швидко обробляти заявки та надсилати гриби «Новою поштою» у Київ, Харків, Одесу, Миколаїв, Закарпаття. Люди залишились задоволені якістю продукції.

— Ми не встигали приймати та обробляти заявки. Дірект у ТікТоці та Вайбері був завалений. Дружина з ранку до вечора обробляла заявки. А потім ми з батьками зрізали гриби, упаковували їх та надсилали поштою, — розповідає чоловік. 

Коли ж перший врожай було розпродано, люди почали замовляти гриби у вигляді… броні. Так вдалося продати половину нового врожаю, якій тільки зрів на фермі. 

Як родина Душенко розвиватиме грибну ферму 

Підприємець каже, що зараз попит на його продукцію вище, ніж виробничі потужності бізнесу. Тому Юрій хоче розширювати ферму, щоб мати можливість отримувати великий врожай щомісяця. Такий підхід дозволить закрити запити не тільки з боку постійних роздрібних клієнтів, а й системного бізнесу:

— Нещодавно один зі столичних кулінарних центрів попросив відправляти їм по 3 тонни грибів щомісяця, це важливе замовлення.

Також Душенко хоче експериментувати з різними видами грибів: окрім печериць є план вирощувати королівські гриби та гливи. Якщо вдасться збирати великий врожай щомісяця, тоді надлишки продукції можна буде консервувати. А для цього вже потрібен власний цех з маринування. Для реалізації планів потрібно додаткове фінансування, тож Юрій буде знову подавати свою розрахунки на конкурс грантів:

— Люди активно розкуповують маленькі гриби на маринування. Такий товар цікавить власників продуктових магазинчиків. Замовляють для маринування гриби й з інших міст. Наприклад, дівчинка із Запоріжжя якось купила 90 кг грибів та замаринувала їх. Тепер планує ще замовляти. Тож коли запустим цех з маринування грибів, продукція звідти точно буде користуватися попитом.

У планах бізнесмена вирощувати королівські гриби та гливи. Фото: приватний архів

Як зберегти грибну ферму у важку зиму

Наступна зима — серйозний виклик для бізнесу, адже під час довготривалих відключень світла можна втратити врожай грибів. Тому Юрій планує закупити котел та акумулятор для опалення цеху, що дозволить працювати навіть під час блекаутів:

— Ідей багато: наприклад, плануємо поставити відеокамери та датчики клімат-контролю, щоб стежити за безпекою та температурним режимом у приміщеннях під час дозрівання грибів. Важливо ретельно дотримуватися норм температури, вологості, освітлення в приміщення, інакше врожай може загинути.

Душенко впевнений: за 2-3 роки вдасться реалізувати основні плани з розвитку бізнесу, а тоді напевно з’являться й нові цікаві ідеї для автоматизації процесів вирощування грибів та збору врожаю:

— Технології постійно розвиваються. Цікаво стежити за тенденціями у вирощуванні грибів, експериментувати та впроваджувати нові проєкти. Дуже радий, що знайшов справу, яка мені подобається та якою я планую займатися усе життя. Тож, можливо, з часом наша родина буде створювати цікаві рецептури для приготування грибів під власним брендом. 

Чи складно відкрити побудувати грибний бізнес 

Загалом грибна ферма не вимагає великих коштів для запуску, але потребує багато часу та зусиль, каже Юрій Душенко. Іноді в цеху треба проводити по 2-4 години, а іноді й по 16-18 годин.

З однієї тонни компосту можна зібрати від 300 до 400 кг грибів. Цей процес триває два місяці: один місяць йде пророщення, другий місяць — плодоношення. Далі використані брикети потрібно вивезти та закласти новий компост. Потім 2-місячний цикл вирощування шампіньйонів повторюється.  

Щоб запустити грибний бізнес, на старті підприємець має зробити такі кроки:

  • орендувати вдале приміщення; 
  • заплатити зарплату співробітникам; 
  • закупити сировину: компост, грибниці, добрива; 
  • підготувати полиці для вирощування грибів; 
  • придбати та змонтувати обладнання, зокрема, мова йде про освітлення, полив, систему кондиціонування, температурний режим.  

Такий бізнес сьогодні потребує інвестицій мінімум у 300-400 тис. грн. Витрати на запуск грибної ферми можуть окупитися через 9-12 місяців.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Має дві вищі освіти — з журналістики та міжнародної економіки. Закінчила курс «Економіка, ринки та аналіз даних» Центру удосконалення економічної журналістики при Київський школі економіки. Досвід в журналістиці біля 20 років. Працювала у газеті «Сегодня», в інтернет-виданні «Обозреватель», на телеканалі СТБ.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
косметичний бізнес салон кабінет український Польща

За останні три роки українці в Польщі зареєстрували 77,7 тисяч бізнесів, що становить 9% від загальної кількості ФОПів, відкритих у країні в цей період. З кожним роком кількість українських бізнесів збільшується. Як підрахували в Польському економічному інституті (PIE), близько 37% новостворених фірм відкривають жінки. І одним з найпопулярніших напрямів серед них є індустрія краси — косметичні, манікюрні й перукарські салони (до 13% від усіх українських бізнесів). 

Тетяна Ковнацька до 2022 року мешкала на Житомирщині. Придбала будинок, в якому планувала жити й виховувати двох синів (молодший син має діагноз ДЦП). Але встигла пожити в ньому всього 4 місяці. Війна змусила переїхати до Польщі й самостійно дбати про дітей. Заради них і завдяки ним Тетяна досягла поставленої мети — відкрила в Кракові власний косметичний кабінет. 

«Я — косметолог, але спочатку в Польщі мила під'їзди»

— Коли я з двома дітьми приїхала до Польщі, навіть уявити не могла, що можу працювати за професією, — розповідає Sestry косметолог Тетяна Ковнацька. — Перше, що мені тут запропонували, — мити посуд. Потім — під'їзди. Я на все погоджувалась, хоча платили копійки. 

Коли порахувала, скільки буду отримувати за свою роботу, зрозуміла, що доведеться працювати по 10 годин, а ще — вночі, і навіть так я не зможу забезпечити дітям ні житла, ні школи. Розплакалась… 

Подзвонила своєму старшому сину. Він вислухав мене і сказав:

«Мама, кидай мити під'їзди й шукай роботу за спеціальністю. Кілька днів зможемо прожити. Будемо їсти один суп»

Його слова дуже на мене вплинули. Я прийшла додому, сіла й стала писати у фейсбуці всім салонам краси, що шукаю роботу. 

Зі старшим і молодшим синами

— Розкажіть, як ви приїхали до Польщі. Чому саме сюди?

— 24 лютого у мене була страшна паніка. Що робити? В голові не було жодної відповіді. Старшому сину тоді було 15 років, молодшому — сім. 

Спочатку поїхала до мами, яка живе біля кордону з Білоруссю. Це було небезпечно. Але коли небезпека, то ми, як діти, хочемо сховатися у мами. 

А у мами через постійні вибухи доводилося носити молодшого сина на руках у льох. Сам він спуститися й піднятися не може, бо має діагноз ДЦП. Але навіть тоді, серед вибухів у погрібі, я не думала виїжджати з України. 

Аж поки 1 березня не подзвонила сестра з монастиря, при якому мій син ходив у садочок для неповносправних. Сестра сказала: «Таня, ти повинна вивезти Влада. Ти повинна про нього подбати». І пояснила, що дитина з ДЦП дуже чутлива. І якщо щось вибухне поруч, його контузить набагато сильніше, ніж нас, здорових людей. Так я вирішила їхати з України.

Наступного дня сіла в машину зі своїми дітьми й нарешті відчула силу. Усвідомила, що все роблю правильно.

Перетнувши кордон з Польщею вночі, ми поїхали до центру біженців. Але коли я побачила цей центр, зрозуміла, що там ми не залишимось. Великий спортзал, де дуже багато людей. Гучно, світло не вимикається. Майже ніхто не спить. І ми заночували просто в машині на стоянці. І вже вранці взяли курс на Краків.

«Конкуренція в косметології висока. Майже всі конкуренти — українки»

— Що було після того, як ви розіслали своє резюме краківським салонам краси? Довго довелося чекати відповіді?

— Після того, як я розіслала десятки листів місцевим салонам, два з них взяли мене на роботу. Я працювала одночасно в обох — їздила між двома локаціями. «Хочеш заробити, маєш сама знайти клієнтів». Такі умови висунули мені працедавці. Але я знала, що в мене вийде. Адже я не мала вибору.

А коли у мене в житті немає вибору, я завжди знаходжу вихід

Згодом стала орендувати місце в салоні. Платила 40% з кожного клієнта. На свою справу у мене грошей ще не було. Бо податки, витрати були, а стабільного доходу — ні. Але коли я напрацювала свою базу клієнтів, зрозуміла, що вже готова зареєструвати свою діяльність і працювати «на себе». 

Зараз у мене свій косметологічний кабінет. І шлях до нього був непростий. Довелося витратитися на матеріали, якісні апарати, довго шукати й знайти хороше місце, до якого зручно добиратися. Я позичала гроші, потім віддавала. Мені ніхто не допомагав. Я не називаю себе бізнеследі. Говорю про це як про свою справу. Бо бізнес — це щось велике. А у мене тільки початок великого. 

Зареєструвати свою справу в Польщі не складно. Українцям під час війни спростили умови, тож реєстрація зайняла у мене з пів години. Маю бухгалтера — це обов'язкова умова ведення бізнесу. Він мені допомагає зі звітністю, податками, паперами. 

— Конкурентів багато? 

— Конкуренція в косметології у Польщі висока. Але майже всі конкуренти — українські майстрині. Українці у сфері краси дійсно найкращі.

Конкуренція змушує весь час вдосконалюватися. І це не тільки про техніки, апарати й сучасні процедури. Це й про просування власного бренду. Ти маєш записувати відео, «скакати на камеру», показувати і роботу, і особисте життя. 

Бо тільки зупинився, все — роботи немає. 

Звичайно, доводиться весь час вчитися новим технікам. Тільки в цьому місяці була на трьох навчаннях. Один навчальний курс коштує від 1500 до 4000 злотих.

Чому ще я тут навчилася? Що порівнювати себе з кимось з майстрів неправильно. У кожного свої умови, ситуація, і я живу й працюю згідно зі своїми умовами. Я йду власними кроками. Нехай вони не швидкі й не великі, але я роблю їх сама

— Що для вас найважливіше: прибуток, кількість клієнтів, репутація?

— Репутація для мене завжди на першому місці. Дуже важливо, що клієнт говорить про мою роботу. За грошима я не женусь, але мені треба, щоб грошей було стільки, щоб могли нормально жити мої діти і я. Самотужки забезпечую свою сім'ю, тому ігнорувати прибуток не можу. А він приходить, якщо хороша репутація. Тільки так це і працює — репутація сприяє росту кількості клієнтів, клієнти приносять прибуток.  

— Які б поради ви дали українкам, які хочуть відкрити свій бізнес у новій країні?

— Брати й робити. Боїшся? Все одно бери й роби. Важливо бути як відважною, так і уважною. Заздалегідь розрахувати все: податки, оренду, витрати. Відкрити свою справу — це одне, а от втримати діяльність — окреме завдання. Варто розуміти, що це «гра в довгу». І бути готовою до різних викликів. Але не боятися — найважливіше.

— Скільки треба мати грошей, щоб відкрити свій косметологічний кабінет?

— Щоб відкрити свою справу, я вклала близько 10 тисяч злотих. І це при тому, що частина матеріалів у мене вже була, я привезла їх з України. Довелося купувати лампи, кушетки, столи, а також касовий апарат і термінал. Якщо додати до витрат апарати, з якими я працюю, вийде близько 30 тисяч злотих. Але апарати я купую поступово. Ціни на них — від тисячі доларів. Мої апарати коштують 1,5-2 тисячі доларів кожний. 

Дуже хочу розширятися. Йду до цього. Хочу кращі умови, більший кабінет, більше працівників. 

— Яким може бути дохід і прибуток косметолога в Польщі?

— Взагалі дохід у косметолога може бути дуже непоганим. Якщо завантаженість з 8 ранку до 8 вечора — і так щодня, можна мати 30-40 тисяч злотих на місяць. Але я так працювати не можу. Адже моя дитина потребує мене дома. Логопед, масаж, фізіотерапевт у молодшого сина, школа старшого — і між усім цим треба встигнути. Зараз я заробляю 15-20 тисяч злотих брутто. Віднімаємо податки, зарплату бухгалтеру, витрати на матеріали, оренду (2000 злотих) тощо. Залишається 7-9 тисяч злотих. У косметолога великі витрати. 

Разом з тим у Польщі я дуже виросла, розкрилась. Почала себе впевнено почувати. Можу сама в чужій країні жити в комфорті, розвиватися професійно, відчувати впевненість. Пишаюся собою.

— Що ви вважаєте головним своїм успіхом?

— Те, що я не боюся. Руки трусяться, але я роблю. Вперто і наполегливо. Постійно вчуся чомусь новому. Коли згадую, як вперше робила мезотерапію (ін’єкційна процедура в косметології. — Ред.), аж смішно. Руки трусилися, плакала. Але робила! А далі призвичаїлась, набила руку — тепер легко. І так в усьому. Страшно, але я йду вперед.

20
хв

«Страшно, але йду вперед». Українка про відкриття власного косметичного кабінету в Польщі

Ксенія Мінчук

Якщо війна і непевні часи турбулентності, у котрі нині занурилася чи не половина світу, — це також час для росту, то український видавничий «глянцевий» бізнес показує непогані результати. Інша справа — скільки зусиль для цього доводиться прикладати.

Наталія Дунайська 25 років у видавничому бізнесі, запускала різні проєкти, переважно у люксовому сегменті. Вона — видавчиня глянцю Elle, Elle Decoration, Harper’s Bazaar і Cosmopolitan в Україні. Останні два видання постали вже в часи повномасштабного вторгнення. За час повномасштабного вторгнення їй вдалося не лише зберегти колектив DOMIO PUBLISHING, а й збільшити штат. У Польщі Наталія Дунайська запустила Architectural Digest (AD) із редакцією у Варшаві, який одразу знайшов свого читача і вже успішно завойовує місцевий ринок. З виданням Sestry.eu вона поділилася особливостями видавничого бізнесу в Польщі, а також роздумами про те, якими ми вийдемо з цієї війни.

Про видання

Вихід Architectural Digest (AD) на польський ринок відбувся, коли минув перший шок після повномасштабного вторгнення. Перемовини про отримання ліцензії для нового видання велися приблизно 1,5-2 роки. У партнерів було чітке розуміння польского ринку, а також уявлення про потенційних клієнтів. 

Польський AD — журнал про архітектурний дизайн і мистецтво, вишукані інтер’єри і стильні будинки, технологічні новинки і тенденції. На сторінках представлений також сегмент «lifestyle» — із модою і предметами розкоші.

Обкладинка журналу. Фото: матеріали для преси

У продуктів видавничого дому DOMIO PUBLISHING 90% контенту — виробленого локально. Адже ми добре знаємо, що те, що працює у Польщі, не працює в Україні або у тій же Франції. Так само те, що працює в Україні — не працюватиме у Польщі. 

Я дуже комерційно орієнтована людина і повністю відповідаю за бізнес. Ось тому я розмовляю мовою цифр, мені завжди важливий результат. Люблю свою роботу

Ми несемо людям мрії, нас купують і читають. Це не означає, що хтось обов’язково купить кухню за 100 тисяч євро. Але, принаймні, він може наблизитись до цього, поринути у світ люксу, зазирнути до зі смаком оформленої квартири чи будинку. Ми даємо можливість наблизитися до мрій і реалізувати їх. Адже лише коли ми мріємо, у нас виходить — думки матеріальні.

Про смак

У поляків є смак, він доволі стриманий. Вони менш сміливі у кольорах і відтінках, як от іспанці. Утім, віддають перевагу надійності: дорога річ має бути справді якісною. 

Якщо польський покупець витрачає 100 доларів, то має розуміти, на що їх витратив

Дається взнаки європейський менталітет — у 20 років не заведено ходити в норковій шуби до п'ят і їздити на Bentley. Тобто, для усіх цих атрибутів ти маєш досягти певного віку. У польському сегменті «лакшері» ми бачимо красивих людей, гарно одягнених. Але вони одягнуті стриманіше, аніж в Україні. І машини у них стриманіші, ніж у нас.

Чим ми відрізняємось

В Україні є таке явище як show-off — життя на показ. Ти можеш жити у доволі простих умовах, не мати за душею нічого, але їздити на «Мерседесі». Такий собі дещо азійський наліт потягу до розкоші.

Урочисте відкриття журналу AD. Фото: пресматеріали

Українка, коли виходить на вулицю, наче виходить заміж. Вона завжди із макіяжем, часто на підборах. У Польщі — це виражено меншою мірою. Більше того, люди тут одягнені набагато простіше, часом навіть нудно. Модні люди тут — великі консерватори. І навіть якщо вони добре забезпечені — ці гроші «мовчазні». В Україні багаті люди теж потроху змінюються в цей бік.

Особливості ринку

У нашому сегменті бізнесу Польща — це Україна 7-10 років тому. Ринок люксу в Україні у рази більший. Тут досі немає тих брендів, які є у нас. Приміром, у нас напряму відкритий монобренд — представництво Cartier, CHANEL, Louis Vuitton, PRADA, John Richmond. Тут же корнер Dior відкрився кілька місяців тому. Louis Vuitton тут також корнер, а в нас — окремий магазин. Cartier працює через агента, в Україні — напряму. 

Я думаю, що навіть під час війни за обсягом ринку Україна конкурує із Польщею. Але тут — шалений потенціал. За останні два роки відкрилося чимало шоу-румів у сегменті «дизайн інтер’єрів» і чимало ще збираються відкриватися. 

Поляки люблять своє, захищають його і не пускають чужих. Але є інший бік, коли вони не можуть запропонувати рівень якості речей, щоб замінити ті закордонні бренди, які зараз приходять на ринок

Відкриваються лакшері-магазини, місцеві туди заходять, приглядаються. Щоб витратити $10 тисяч на диван, до цієї думки найперш треба звикнути. Але поляки так само люблять їздять на автомобілях Audi, BMW, Porsche. Вони надають перевагу швейцарським годинникам, ювелірним прикрасам Bulgari, Cartier, Van Cleef тощо. Тобто, поряд із польськими дизайнерами і брендами є запит на західні бренди. Тож я впевнена у потенціалі цього ринку. 

Як усе починалося

За роки у видавничому бізнесі я знаю всі процеси зсередини, розумію, як їх вибудувати. Мені потрібна була правильна команда. І насамперед треба було знайти головного редактора, котрий «під себе» підбере журналістів, які писатимуть. Оскільки я не розумію польську, не маю відчуття мови, була велика небезпека помилитися із людиною. Але нам пощастило.

З дистриб’юцією було все просто, я звернулася до штучного інтелекту і написала: «Дайте мені, будь ласка, найбільші дистриб'юторські компанії в журналах» і отримала їх із контактами. Маємо двох чудових продавців реклами.

У нас повністю польський колектив. Звісно, десь ми корегували, із кимось прощалися, але за півтора року сформувалася дуже хороша команда. Я — генеральний директор компанії і, звісно, розриваюся між двом ринками. 50% свого часу проводжу в Польщі, 50% — в Україні. Але «long distance doesn't work» — як у стосунках, так і в бізнесі, тому потрібно все контролювати. 

Наталія Дунайська з Бріжит Макрон. Фото: приватний архів

Помилки і труднощі

Коли ми зареєстрували компанію онлайн, допустилися невеликої помилки. Ми з’явилися в KRS (Krajowy Rejestr Sądowy — загальнопольський державний судовий реєстр, до якого вносять суб'єкти підприємницької діяльності. – Авт.), але не з’являлися у вайтлисті й не могли рухатися далі. На всі питання, які ми ставили, відповіді не отримували. 

В усіх структурах існує проблема комунікації, особливо, якщо ти — іноземець. У тому числі, відкриття банківського рахунку. Тож і ми були наче у вакуумі. І лише коли виправили помилку, все запрацювало. Ми б набили менше гуль, якби від початку хтось узяв нас за руку і вів. Пізніше наша колега — українка, яка давно живе у Польщі, — полегшила усі процеси і прискорила їх. 

Труднощі виникли із відкриття корпоративного рахунку в банку. Відкритий рахунок чомусь не активувався. Я пишу — що відбувається? Чому для активації потрібно стільки часу? Проходить тиждень-два, мені ніхто не відповідає. Я приходжу в банк і дізнаюся, що при оформленні документів менеджер допустився помилки. Але виправити не можуть, бо немає того самого менеджера. Новий рахунок теж не можуть відкрити, бо я уже його маю. Я кажу: «Дивіться, ось ваш банк, а ось — сусідні двері іншого банку. Нам байдуже, де відкривати рахунок». За дві хвилини усе було вирішено, хоч на це ми витратили місяць. 

Коли ми знайшли приміщення під офіс у Варшаві, рієлтор оголосив: «Через кілька місяців підпишемо договір». Було дивно, бо ж не йдеться про покупку, а лише про оренду. У Києві це робиться набагато швидше. Також ми зрозуміли, що із частиною команди ми «не злітаємо». Тож при збережених ключових позиціях ми змінили 20% польових гравців, здійснили approve і все запрацювало. 

Зараз я можу відверто сказати: для того, аби вийти на ринок, треба мати партнера-поляка, який би був помічником і провідником

Із допомогою місцевих усе пришвидшується й набагато простіше вирішується. Хоча зараз є багато організацій, фондів, котрі допомагають становленню українського бізнесу, виділяють гранти на його розвиток. 

Зараз, уже розуміючи місцевий ринок, я завжди додаю до строків укладання угод кілька місяців з огляду на польську непоспішність. Зате поляки мають міцніші нерви. Ми ж активно працюємо, попри те, що у нас — то революція, то війна. 

Про початок «великої» війни

Ми живемо за кілометр від Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, чоловік скочив у машину і поїхав на Печерськ забирати усіх батьків до нас «у безпечне місце». Перші три доби ми сиділи у підвалі — бо над нами усе літало, адже поруч аеродром у Гостомелі. Я навіть могла розледіти обличчя пілота, який летів над будинком. 

Наступного дня після початку повномасштабної війни у нас відключили світло, а через кілька днів — газ. Із усіх наших друзів в околиці ми мали камін, то хоча б грілися. Чоловік мій — фанат грилю, тож ми готували їжу на грилі. А ще у мене була купа свічок, які я постійно купувала — тож ми палили свічки. 

Вулиця Вокзальна, на якій знищили російську колону, пересікається з вулицею Яблунською (під час окупації росіяни вбили тут щонайменше 60 цивільних. — Авт.) у нас за парканом. Тобто, поряд їздили танки. 

А мій брат живе трохи далі, у Березівці. Третього березня о 3.00 ночі до нього прийшли буряти і сказали: «Элитный котеджный домик — на выход». Його будинок був зруйновний — від вибухової хвилі міжкімнатна кухонна перегородка зрушилася на 20 сантиметрів, скло повилітало. Зараз дім відновлюють. 

Ми виїздили 9 березня. Волонтери казали: «Давайте пробувати пробивати коридор». Їхали з білими ганчірками, на яких було написано «Діти». Ми проїздили через два російських блокпости, машини оглядали. Потім, коли я вже читала про Бучу, я думала: «Господи, над нами, здається, летіла армія ангелів-спасителів». Ми поїхали на захід України. Але щойно у Ворзелі дали світло — наступного дня вже були вдома. 

Стосунки із Варшавою

Я приїжджаю до Варшави як додому, я все тут знаю. Обожнюю її за те, що я тут не їжджу на автомобілі. Навіть якщо хтось пропонує підвезти, відповідаю: «Не треба». Адже у Києві я увесь час пересуваюсь на авто. Маю тут улюблені місця — Музей сучасного мистецтва у Варшаві на Маршалковській, Музей Війська Польського, дуже подобається архітектура Великого театру. Тобто у мене немає відчуття, що для мене це чуже місто. У Варшаві я проводжу багато часу. Коли ми запускали проєкт, першого року я більше провела у польській столиці, аніж у Києві. Це було нестерпно для моїх дітей. Зараз я перебуваю в обох містах однакову кількість часу. Утім, для постійного життя я Варшаву не розглядаю. 

У Києві я маю великий гарний дім, який ми збудували. Переїхати з цього будинку з великим із ділянкою і грилем? Ні. Я люблю гарні українські супермаркети, я — естет. Я люблю нашу швидкість, цифровізацію і застосунки — «Дію», Монобанк. Ми дуже інноваційні. І тут в дечому навіть переплюнули Америку. Той рівень життя, який я маю в Україні, я не отримаю в Польщі. Хоча я маю чимало знайомих, які переїхали у Варшаву і живуть там. 

Я прихильник того, якщо жити в цій країні, то треба бути повністю інтегрованим у цю культуру. Коли вже ти переїхав до Польщі, то граєш за її правилами, спілкуєшся з поляками, живеш цією культурою і привносиш свою. Не варто замикатися у своєму соціумі. Треба бути повністю залученим у цю країну. 

Якими вийдемо з цієї війни

У мене стійке відчуття, що ті межі, які раніше були, в Європі ще більше розмиються. Ми будемо більш інтегровані до Євросоюзу, до європейських країн, вони нас краще розумітимуть. Ми починаємо під них адаптуватися — так само, як і вони під нас. Зміниться навіть наш менталітет. Бо як би там не було, є у нас одна особливість — як легше викрутити, як оминути закон.

Тут у Польщі ми працюємо за законодавством, чітко сплачуємо податки. І це перший крок до нормального цивілізованого суспільства. А також — відсутність корупції

У Польщі мені дуже імпонує розвиток регіонів — тобто, життя не крутиться лише в містах і довкола міст. Добре було б перейняти це для нас.

20
хв

Видавчиня Наталія Дунайська про глянець під час війни й особливості видавничого бізнесу в Польщі

Ольга Гембік

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Ексклюзив
20
хв

Миротворча місія, санкційний тиск, перспективи військової підтримки: головні підсумки зустрічі в Парижі

Ексклюзив
20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress