Ексклюзив
20
хв

«Вкрадені» долі. Як Росія викрадає українських дітей, а війна калічить їхню психіку

19500 українських дітей, за офіційними даними, примусово вивезені з України від початку повномасштабного вторгнення. Повернути вдалось лише 386 маленьких українців

Євгенія Семенюк

Олена Розвадовська очолює фонд «Голоси дітей», який з 2015 року працює з дітьми, постраждалими від війни. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Достеменно невідомо, скільки саме Росія викрала українських дітей від початку великої війни. За даними Уповноваженої президента України з прав дитини Дар'ї Герасимчук, з окупованих територій могли вивезти 200-300 тисяч українських дітей. Озвучені офіційні дані про 19500 депортованих дітей — це лише про тих, чиї персональні дані є в української влади, і є розуміння, хто вони і звідки їх викрали. Про перспективи повернення депортованих дітей, про їхній фізичний та психологічний стан, про дітей на тимчасово окупованих територіях та тих, хто через війну був змушений залишити власний дім —  в інтерв’ю з Оленою Розвадовською, засновницею та головою Благодійного фонду «Голоси дітей».

Євгенія Семенюк: Викрадення Росією українських дітей — це масштабний воєнний злочин, якого не було ще з часів Другої світової війни. Що відомо вам про депортованих маленьких українців? Як їх повернути? 

Олена Розвадовська: Всіх українських дітей треба повернути додому, але це складно. Росія, Білорусь говорять про те, що вони «евакуюють дітей, рятують». Ми маємо лише офіційну цифру, скількох дітей офіційний Київ вважає примусово вивезеними. Точної цифри нема. Дуже складно верифікувати, немає доступу до цих територій. Весь світ засуджує дії Росії. Є навіть рішення Міжнародного Суду. Але вплинути на те, щоб всіх дітей повернули, неможливо. І всі ми розуміємо, чому саме на дітей направлена увага: їм розкажуть свою версію історії. В 14 років діти ще несамостійні, вони не можуть сісти в автобус чи потяг й поїхати додому. Впливати на них легко. 

ЄС: Вдається когось повернути?

ОР: Тільки у випадку, коли конкретні батьки чи рідні на власний страх і ризик вирушають у Росію, Білорусію і повертають дітей. Представникам українських державних чи неурядових організацій неможливо туди поїхати фізично. Немає ніяких евакуаційних поїздів, які були б запущені Україною разом з ОБСЄ, щоб забрати цих дітей з Росії. 

ЄС: Яка доля дітей на окупованих територіях? Що вам про них відомо? Чим їм можна допомогти?

ОР: Допомогти їм можна визволенням тих земель. В одній із наших онлайн-груп для підлітків була дівчинка з окупованої території — Аня з Енергодара. Вона мені написала, що вони фактично були заручниками, бо не могли виїхати. Не можна було. Вона приєдналася до нашої онлайн-групи зі сценарної майстерності, щоб мати хоч який зв'язок з Україною. «Я завалювала себе навчанням і хатньою роботою, тільки б ні про що не думати. Тільки б не бачити окупантів і артилерії. Тому що важко усвідомлювати, що це не казка. Що я тут живу. І з кожним днем стає все гірше. Я побудувала собі умовну стіну, за якою сховалась, а потім прийшов кінець — і моя стіна мене лавиною знесла. Я просила батьків виїхати. Татові не дозволяли. Чудо, але врешті це вдалось. Коли ми перетнули кордон з Грузією, я плакала від щастя. Це не описати словами», — писала мені Аня. Ось так живуть діти в окупації. І ця дівчинка з Енергодара говорить за багатьох дітей, які здатні усвідомлювати ситуацію навколо й усвідомлювати свою неможливість вплинути на неї. Це дуже важко.  

Олена Розвадовська: росіяни розкажуть викраденим українським дітям свою версію історії. Фото: приватний архів

Тому порятунком буде, коли в родині є нормальні дорослі, які підтримують дітей. Які говорять: все пройде, ми разом, така ситуація. Гірше, якщо батьки є носіями пропагандистських наративів.

ЄС: Які проблеми є у дітей, яких вдалось повернути? З чим стикаєтесь?

ОР: Діти, яких повернули з депортації, відчувають втрату довіри до світу — вони не розуміють, кому можна довіряти. Вони не розуміють, хто ворог, а хто друг. Це замороженість відчуттів, емоцій. Їм потрібен час на адаптацію. З ними навіть не можна працювати. Їхній світ перевертається двічі. Зі всіх дітей, які повернулись, у нас лише одна дитина пройшла роботу з психологом. Дуже багато дітей були насильно вивезені з Харківської області, з віддалених сіл, вони повертаються в Україну, повертаються у свої села, де немає психологів. Нам дуже важко до них дістатися. І ми не маємо змоги їм допомогти.

Олена Розвадовська разом із дітьми, з якими працює фонд «Голоси дітей». Фото: приватний архів

ЄС: Як за останній рік півтора змінились акценти роботи фонду «Голоси дітей»? З чим зараз доводиться працювати? 

ОР: За останні півтора року не змінився акцент роботи фонду — це були завжди діти та сім’ї, які постраждали від війни. Але критично змінився масштаб роботи. Ми працювали з дітьми, ще коли я була волонтером, з 2015-го року, — діти на лінії фронту, сім’ї, евакуація, війна, яку не називали війною. Після повномасштабного вторгнення ми були чи не єдиним фондом в Україні, який повністю був сконцентрований на темі дітей та сімей, постраждалих від війни, зокрема, на психологічній допомозі. Ми максимально розширили програми. Тепер це психологічна, психосоціальна програма, гуманітарна програма, робота з громадами, наприклад, встановлення укриттів, облаштування майданчиків, кімнат в лікарнях, закупівля всього необхідного для закладів, де перебувають діти, евакуація на початку повномасштабного вторгнення. Також додався величезний шмат роботи — це адвокація. Ми її називаємо мистецькою адвокацією. Ми видали книгу «Війна голосами дітей», їздимо світом з виставками, з цитатами дітей. Багато знімаємо, зокрема, наш документальний фільм дійшов до Оскара. Зараз працюємо над тим, щоби забезпечити стабільність підтримки дітей та дорослих. Стабільність означає постійно бути присутніми там, де діти страждають від війни.

З дітьми, постраждалими від війни, постійно займаються психологи. Фото: приватний архів

ЄС: Чому на окупованих територіях досі залишаються діти, попри рішення про обов’язкову евакуацію з прифронтової території?

ОР: Питання евакуації з лінії фронту, з зони бойових дій, було болючим з 2014-го року. Центральні органи влади намагались скинути його на місцевих чиновників. На думку волонтерів, громадських організацій, це питання все ж таки центрального рівня. Тому що війна не може вирішуватися на рівні громади чи області. Питання місцевого рівня — закупівля медикаментів в обласну лікарню. Але рішення про обов’язкову евакуацію має розроблятися урядом, бо це не лише питання вивезення, це комплекс задач: де жити, як далі підтримувати ті родини, як забезпечити безпеку залишеного людьми майна тощо.

Оскільки цих відповідей ніхто ніколи не давав, евакуація завжди відбувалася хаотично. Якщо ми як волонтери когось перевезли, то ми й квартиру шукаємо, і розселяємо. А такої комплексної підтримки державою ніколи не було. І це — один з величезних її провалів. Нема примусу з боку держави, нема чіткого плану дій, нема розуміння, що далі. Поліцейські, які поїдуть  «воювати» з тими мамами і витягувати їх, які будуть ризикувати життям, не мають інструкції, що їм далі робити, якщо батьки відмовляються. Має бути прозорий алгоритм дій: що відбувається з тими родинами, яких вивезли, що з тими, що відмовилися виїжджати. Оскільки він відсутній, все розвивалось двома способами. Родина ухвалює рішення про евакуацію, виїжджає самостійно, отримує якісь гроші від держави, але свій побут облаштовує самостійно. Інший варіант — дорослих та дітей вивозять волонтери, церкви, громади, міжнародні організації. І саме останні облаштовують хостели (в готелях, гуртожитках). Сім’ї поживуть там два-три місяці, а потім повертаються на лінію фронту. Все хаотично.

Розвадовська: обов'язковою евакуацією дітей з прифронтових територій мають займатись центральні органи влади. Фото: приватний архів

Перші, хто відповідають за життя та добробут своїх дітей, — це батьки. І рішення залишитись на війні ми покладаємо повністю на них. Держава, на мою думку, має визнати, що війна є надто небезпечною для дітей. І покладатись тільки на рішення батьків — нерозумно. Вони бувають різними. І, виходить, діти залишаються одні, якщо батькам байдуже.

У 2014-2015-х роках, пам’ятаю, була хвиля евакуації. Після того все затихло, тому що лінія фронту стабілізувалася, люди почали потроху або повертатися на окуповані території, або обживатися вздовж лінії фронту. І приблизно з 2016-го по 2022-й рік (початок) лінія фронту була стабільна. І десятки, сотні тисяч людей організували свій побут на відстані городу від лінії фронту. Працювали школи. Це була адаптація до умов війни й проживання там. Люди не хотіли залишати свої домівки. Треба розуміти, для людей, які ніколи не змінювали країну проживання, не знають іноземної мови й не вміють працювати онлайн, покинути свою домівку — це втратити практично все. Ніхто не готовий в 45 років змінювати фах, покращувати навички роботи в Інтернеті. Через стабілізацію лінії фронту всі звикли до обстрілів, забули про воєнний конфлікт на сході. Я там жила з 2015-го по 2022-й роки — це життя на фоні війни з організованим побутом, звиканням, адаптацією. Це нормальна здатність організму — адаптуватися. 

ЄС: Як життя в постійному стресі впливає на поведінку дітей?

ОР: Наукових досліджень не було. Зі свого досвіду можу сказати, що коли я у 2015-16 році навчала дітей «мінній безпеці» там, на сході, і питала, що у лісі може бути небезпечного, вони відповідали: розтяжки, гранати. Тобто для дитини 4-5 років ці знання були нормою, а для мене у 25 років — страшно. Це було звикання до звуків — прильоту і виходу. Це ненормально, але коли війна стає частиною твоєї буденності, ти просто пристосовуєшся. На жаль, це життя в ізоляції. На дітях все це відбилось. Вони на 100% були обмежені у можливостях розвитку — якісного навчання в прифронтових зонах не було. До школи не ходили, коли були обстріли. Втрачали друзів. 

У прифронтових містах і селах діти не можуть отримувати якісне навчання. Фото: приватний архів

ЄС: Які потрібно створити умови, щоб люди не повертались під обстріли?

ОР: Ми працюємо з різними категоріями людей: це і ВПО, і ті, які продовжують жити в Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Миколаєві. Важливим залишається особистий вибір людини — вибір почати нове життя. Тому ми так багато працюємо над психологічною і соціальною підтримкою. Якщо людина переходить в стан жертви, якій всі винні, це нічого не вирішить. Людина має перейти в активну позицію. Наша гуманітарна допомога розрахована на те, щоб дати людині все, якщо вона вперше приїжджає, щоб діти могли спати на чистій постелі, могли їсти гарячу їжу. Далі ми всім пропонуємо допомогу психолога. Це може бути 10 занять, аби стабілізуватися, зрозуміти, що робити далі. Не всі на це погоджуються. Але людині самій треба ухвалити рішення не повертатися.

ЄС: Який відсоток тих, з  якими ви зараз працюєте, залишаються і починають нове життя?

ОР: Такої статистики немає. Ситуація в країні така, що будь-який регіон може постраждати від обстрілу. У нас був осередок на Закарпатті. Там було багато  переселенців з Київщини, Харківщини, Сумщини. Зараз всі з Харківської області повернулися назад. Харків — мільйонне місто. Не можуть всі звідти виїхати. Їм не буде, де жити. У Львові не існує стільки вільного місця для проживання. Ніякої державної програми, яка б змушувала людину переїхати, немає. 

ЄС: В якому психологічному стані діти, з якими працюють ваші психологи?

ОР: Ми маємо звіт за результатами опитування психологів фонду «Голоси дітей» — більше сотні спеціалістів різних категорій на локаціях. 83% дітей не розуміють власних емоцій. 72% опитаних мають тривожність через війну. 67% дітей мають складнощі з адаптацією до нових умов життя як ВПО. У 63% — проблеми у стосунках з однолітками, у тому числі, через мовний бар’єр. 54% дітей мають панічні атаки. 56% — відчувають проблему сепарації від батьків (тато — на фронті, діти — у Львові). 63% завдають собі ушкоджень. 52% мають суїцидальні думки. 

Олена Розвадовська з дітьми з Донеччини. Фото: приватний архів

ЄС: Ваш фільм «Будинок зі скалок» — про дітей, які живуть поруч з війною, яка розпочалась задовго до лютого 2022 року. Цьогоріч він був єдиною стрічкою про Україну, номінованою на Оскар. «Будинок зі скалок» мав головну мету — інформувати про проблему. Чи він виконав її?

ОР: Задум був такий — показати дітей, які втратили батьківське піклування, які живуть в центрах психосоціальної допомоги, яким батьки не можуть дати нормальний догляд або є ризик, що батьки втратять батьківські права. Фільм майстерно зроблений. Там немає жодного поставленого кадру. Над фільмом працював данський режисер. Там дуже високі етичні стандарти щодо дітей. У фільмі змогли показати душі тих дітей, які живуть між двома війнами: зовнішньою — з Росією і внутрішньою — в родині. Для України, для внутрішнього глядача – це, безумовно, був успіх.

Олена Розвадовська на церемонії вручення премії «Оскар». Лос-Анджелес, березень 2023 року. Фото: приватний архів

Я — із правозахисної сфери. Ми точно знаємо про недоліки соціальної політики, про недоліки інтернатного виховання. Вони відомі у вузьких колах. А тут номінація на Оскар — і фільм ідуть дивитися не тільки експерти у сфері дітей. І це був успіх, бо люди подивилися, як живуть діти в інтернатах, як вони страждають, наскільки це шкідлива форма виховання, яка досі існує в Україні. Наш фільм подивились також у Міністерстві соціальної політики.

Я розумію, що проблеми в Україні фільмом не вирішуються. Якби було так легко, нам не потрібно було 10-15 років на реформу інтернатної системи. Але ми всюди показуємо цей фільм, продовжуємо цю адвокацію. Він, у першу чергу, про дітей, які залишилися без батьків, не тільки про дітей війни. І кількість таких дітей, звісно, збільшиться.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська теле- та радіожурналістка, редакторка. Працювала на кількох центральних українських радіостанціях та телеканалах. Була головною редакторкою інтернет-видання в Україні, авторкою подкасту для українців у Польщі.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена гергель

Олена Гергель — дружина загиблого в Україні білоруського політв’язня, ветерана Василя Парфенкова з позивним «Сябро». Після загибелі чоловіка вона стала до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Служить у патронатній службі. Її завдання — допомагати рідним розібратися з тим, як діяти, якщо військовослужбовець зник безвісти, загинув чи потрапив у полон.

Вийшов з білоруської в'язниці й поїхав боротися в Україну

Наталія Жуковська: Свого майбутнього чоловіка Василя Парфенкова ви побачили на одній з волонтерських зустрічей у Києві ще у 2015 році. Чим він вас вразив?

Олена Гергель: Тим, що був небайдужим до війни в Україні. Хоча на той момент багато хто з українців ще не сприймав події на сході країни як війну. Для Василя було важливо боротися. Він вважав, що якщо боротись, то потім і Білорусь зможе стати вільною, незалежною і демократичною. 

Василь Парфенков

Ми почали спілкуватися. Я йому допомагала як волонтерка — надсилала посилки. Він дуже любив солодке, тож обов'язково клала до посилок цукерки. Було цікаво, тому що він був зовсім не схожий на моїх знайомих. Мене завжди вражала його принциповість. У нього було або біле, або чорне, — сірого не існувало. А зустрічатися ми почали після його поранення у Пісках, коли він разом з побратимами потрапив на розтяжку.  

Яким був ваш чоловік?

На початку стосунків він не любив розповідати про минуле життя в Білорусі, бо воно було невеселим. Вперше його посадили до в'язниці після невдалого протесту, коли вкотре незаконно на президентських виборах переміг Лукашенко. Він був одним з тих перших, кого засудили на довгий термін за політичну справу. Дали два роки, але вийшов він раніше — по амністії. Та навіть після такого не припинив боротися з режимом. 

Був присутній на всіх вуличних акціях, мітингах і через це отримував нові терміни. Коли в Україні розпочалася Революція гідності, Василь ще перебував у в’язниці. Де дізнався про загибель свого побратима, білоруса Михайла Жизнєвського (білоруський активіст, який загинув під час Революції гідності у Києві, перший іноземний герой України. — Авт.).  Василь вирішив, що тільки-но вийде — відразу поїде в Україну. 

Звільнили його після перемоги революції на Майдані, коли вже йшла війна на сході Україні. Він хотів йти в Правий сектор, але для цього потрібно було пройти ряд процедур. А Василь був дуже нетерплячим, тож подався в добровольчий батальйон ОУН, куди його відразу й прийняли. Через декілька тижнів навчання його відправили в селище Піски біля Донецького аеропорту. Саме звідти почався його бойовий шлях. Вони стояли на «дорозі життя».

У вас народилося двоє дітей, але офіційно ви побралися з Василем тільки в 2021 році. Чому?

Та якось і можливості до цього не було. Мені навіть видавали свідоцтва на дітей як матері-одиначці, бо поки Василь був на бойових, не міг займатися оформленням документів у міграційній службі.  До того ж, як з’ясувалося,  з МВС Білорусі подали запити в Інтерпол на нього й інших білоруських добровольців. Вони повідомили про втрату документів, відтак їхню недійсність. Тобто паспорт у Василя був, але він став недійсний. 

Міграційна служба не мала права депортувати його з України як учасника бойових дій, але й надати навіть тимчасову посвідку на проживання теж не могла. Деякий час він, по суті, був нелегалом. Досі дивуюсь, як нам взагалі вдалось одружитися. Можливо, РАГС не подавав спеціальні запити… 

А стосунки у нас були бурхливими. Жити з революціонером не просто. З одного боку, ти щиро ним пишаєшся. З іншого, — інколи хочеться миру і спокою. А з цим складно.

Василь з дітьми

Ваш чоловік був з Білорусі. Чи підтримуєте зв'язок з його рідними? 

Для них це небезпечно. Я більше спілкуюся з двоюрідною сестрою чоловіка, яка живе у США, а також його братом, який мешкає в Польщі. Ще одну сестру Василя, яка проживає в Білорусі, заарештували й кинули за ґрати на цілий рік тільки тому, що стало відомо, що Василь в Україні зник безвісти. Хоча вона не брала участі в жодних заходах і протестах. 

У Білорусі легко можуть вигадати привід, аби кинути людину за ґрати. Достатньо їм знайти вдома, наприклад, дитячі колготки біло-червоного кольору, щоб сказати, що людина таким чином підтримує якісь нацистські організації.

Рідним білорусів, які воюють в Україні, не позаздриш. Тож аби не наражати їх на небезпеку, під час поховань білоруських добровольців часто називають лише позивний

Жодних імен і прізвищ не згадують. Навіть на могилі. Звісно, рідним, якщо є зв'язок, неофіційно повідомляють про загибель. Однак, не всі рідні підтримують рішення своїх дітей стати на захист України. У Білорусі дуже потужно працює російська пропаганда.

«Не вдалося забрати тіло чоловіка навіть за гроші»

Коли ваш чоловік зник безвісти, була надія, що він у полоні. Коли ви зрозуміли, що він уже не повернеться?

26 червня 2022 року наші війська вийшли з Лисичанська. У перші дні я сподівалася, що вони кудись відійшли, можливо, поранені, але живі. Потім зі свідчень побратимів склалася певна картина. А в липні на одному з білоруських телеканалів показали пропагандистський сюжет. В якому було фото з тілами наших воїнів. Серед них я побачила тіло свого чоловіка. Було чітко видно обличчя, його особисті речі, шеврон і навіть пояс, який я йому колись дарувала. Тільки годинника вже не було. Ймовірно, зняли. 

Як розповідали його побратими, майже всі хлопці, які були того дня на завданні, загинули. Двоє потрапили у полон. А мій чоловік завжди говорив, що у полон не піде. Для нього ув'язнення було гірше смерті. Казав, що у нього завжди є граната, яку він використає для себе. Або забере із собою на той світ кілька ворогів. 

Ви досі не змогли поховати тіло свого чоловіка. Чи є якісь зрушення у тому, аби це сталося?

Тіло досі не змогли забрати. Через кілька днів після бою наші військові піднімали дрони, щоб побачити, чи можливо на тій ділянці зробити евакуацію тіл, але тіл вже не було. Їх забрали росіяни. На сьогодні є теоретично позначені точки на карті, де вони можуть бути поховані. Неодноразово намагалися домовитися з тією стороною про ексгумацію, можливо, репатріацію тіл. Однак в останній момент все відмінялося. Не вдалося це зробити навіть за гроші. Ймовірно наші хлопці поховані десь в Луганській області.

Пам'ять про чоловіка

«У нас немає тіл для обмінного фонду»

У бригаді ви опікуєтесь зниклими безвісти, похованням загиблих, протезуванням поранених. Чому обрали саме цей напрям роботи?

Тому що я розумію такі родини краще, ніж будь-який замполіт. Зі свого досвіду можу сказати, що з родинами загиблих набагато спокійніше працювати, ніж з родинами зниклих безвісти.

З рідними зниклих безвісти розмови емоційні, важкі

Вони не розуміють, що відбулось і як. Моє завдання — поінформувати, що ми існуємо, що у нас є номер, куди вони можуть зателефонувати, щойно зберуться із силами. 

Я завжди кажу, що поки не буде збігу за ДНК — надія є. Адже у хаосі війни часто неможливо навіть підійти і прослухати пульс побратиму. А буває навпаки: навіть отримавши збіг за ДНК, родини не вірять у результати. У нас є сім’ї ще з Іловайська, де мамам приходили збіги за ДНК, але вони не вірять. Вважають, що їхні діти досі в полоні.

Ви буваєте присутні при обмінах тілами? Як це відбувається?

Зараз на обміни практично перестали допускати представників від бригад. Працюємо, аби це змінити. Обміном займається координаційний штаб. Він відбувається за стандартною схемою. Є списки і якась точка, де відбудеться обмін. Приїжджають представники від координаційного штабу й медики української та ворожої сторін. Обмінюються тілами — ось і все.

Якось ви говорили, що в Україні немає обмінного фонду загиблих. Яка ситуація зараз?

Зараз, на жаль, ми або утримуємо території, або відступаємо. У нас немає, де брати тіла для обмінного фонду

От коли були наступальні дії, наприклад, на Харківщині, тоді у нас було, що віддавати. Бо ми звільняли території і мали обмінний фонд.  

Чи є правила спілкування з рідними загиблих або безвісти зниклих?  З чого починається розмова?

Головне правило — не нашкодити і не обіцяти неможливого. Буває так, що хтось з побратимів подзвонив родині, щось сказав, і батьки тепер сподіваються, що їхній син живий. При цьому ми вже точно знаємо, що він загинув. Бо у нас на той момент може бути більше інформації, але ми не можемо поки її озвучити. 

Кожне спілкування з родиною відбувається за окремим, індивідуальним сценарієм.

Не можна казати універсальну фразу «Я вас розумію, розумію ваш біль». Ніхто не розуміє

Головне —  намагатися підтримувати, говорити, що в будь-який момент люди можуть звернутися за допомогою. Нас часто сприймають як небесну канцелярію, думають, що ми можемо все. Втім, наші можливості обмежені. З документами ми допоможемо точно. Але повернути людину — на жаль.

Олена, Василь і їхні діти

Що робити родині, у якої хтось зник безвісти на війні? Як діяти?

Рідні отримують сповіщення від ТЦК, де написано, що такий-то військовий зник безвісти. Це сталося там-то і тоді-то. Військкомат дає перші вказівки:

1. Написати заяву на грошове забезпечення військовослужбовців у військкоматі. За законом, поки людина перебуває в полоні або зникла безвісти, її грошове забезпечення отримують родичі. Раніше це було близько 120 тисяч гривень на місяць. З лютого 2025 року 50% залишається за військовослужбовцем, решту отримують рідні. 

Таким був запит від суспільства. Бо бувають ситуації, що хлопчина повертається з полону. За період його відсутності його гроші отримувала, наприклад, мати спільної дитини, яка до того не давала військовому роками навіть спілкуватися з дитям. 

Також тепер у військових є право написати розпорядження. Тобто якщо воїн хоче, щоб всі 100% грошей у разі його зникнення отримувала дружина, то він пише заяву, і запис зберігається в його особистій справі.

2. Написати заяву отримання витягу-документу, де зазначена інформація, що сталось, де і як.   

3. Звернутися до найближчого відділку поліції і написати заяву про зниклого безвісти. На її підставі слідчий відкриває кримінальне провадження, вносить дані в ЄРДР, видає витяг родині. Його завдання також — взяти зразки ДНК у родичів. Їх відправляють у лабораторію, яка потім вносить дані в єдину базу ДНК.  

Це той мінімум, який повинні і можуть зробити родини. Також є чимало структур — наприклад, Національне інформаційне бюро (НІБ), яке співпрацює з Міжнародним Червоним хрестом, і саме на них роблять запит про перебування людини в полоні. Треба звернутися із заявою в цей НІБ, і через два місяці буде офіційна відповідь — перебуває людина в полоні або інформація про це відсутня.

Найголовніша структура — це координаційний штаб, який займається обміном тіл і самих полонених. Вони просять кожну родину зробити на сайті координаційного штабу кабінет оборонця і заповнити максимально інформацію про зниклого безвісти воїна. Тому що тільки ви знаєте, де у нього родимка, шрам чи татуювання. 

У нас дуже мало офіційної інформації про полонених. Єдиний варіант щось дізнатися — коли хлопці повертаються з полону. Їх опитують, показують альбом з фотографіями. І так по деталях збирають інформацію про інших

«Родині повідомили, що воїн загинув. А через кілька років він повернувся» 

Розголос допомагає чи шкодить воїнам, які знаходяться у полоні?

Ми завжди родинам пояснюємо, що у хлопця може бути «легенда». І коли ми оприлюднюємо детальну інформацію про нього, можемо йому нашкодити. У полоні він може наполягати, що був лише водієм і нікого не вбивав. Ворог все відслідковує. Краще, щоб родини не надавали детальної інформації. Можна, звичайно, викладати світлини, але не зазначати подробиць, де він служив і ким.

Що доводиться сьогодні переживати тим, хто має рідних у статусі «зниклий/зникла безвісти»?

Я пишаюсь родинами, які мають внутрішню силу, щоб не зневіритись і продовжувати свою особисту боротьбу. Саме вони постійно щось вимагають від державних установ, наприклад, ті ж самі реєстри. Їхні конструктивні дії дійсно покращують і пошуки, і комунікацію між родинами і державою.

Я знаю дуже багато жінок, які самотужки руйнують бюрократичні перепони на своєму шляху, вдосконалюють систему

Однак є, на жаль, і протилежні приклади, які провокують хаос. Ця категорія людей бачить довкола лише зраду. Вони не розуміють, що через активні бойові дії пошукові роботи по загиблих не проводяться жодною зі сторін. І тут не йдеться про чиєсь небажання.

«Війна навчила мене жити сьогоднішнім днем»

Чи трапляються у вашій роботі дива?

Знаю історію, яку нам розповідав Олег Котенко, колишній уповноважений по правах зниклих безвісти. Це було про хлопця з ампутованою рукою, яку забрали з поля бою, коли збирали рештки загиблих. Був збіг за ДНК. Родині повідомили, що він загинув. Вони кілька років жили з тим, що їхнього сина немає. Аж раптом під час одного з обмінів він неочікувано повернувся. У поганому фізичному стані, з ампутованою рукою, гангреною, але живий.  

Наші дивовижні історії — це коли ми знаходимо зниклих безвісти хлопців у полоні. Так, під час крайнього обміну повернувся з полону військовий, який пробув там аж три роки  

Як особисто ви справляєтесь із психологічним навантаженням? 

Мені допомагають друзі й команда. З ними можна будь-що обговорити, посміятися. Переважно це чорний гумор. Зараз покращиться погода, можна буде знову їздити на полігон стріляти — це теж відволікає. Також іноді проводжу навчання з тактичної медицини. Це про життя. Тоді як наша робота, на жаль, дуже часто про смерть. 

У моменти, коли не справляюся, — працюю з психологом. Допомагають медикаменти, але не антидепресанти. Підтримуюча терапія проти гіпертривожності.

Чого вас навчила війна?

У мене зараз немає часу на соцмережі. Часто новини ми дізнаємося вже коли є якийсь фідбек. Тоді виникає питання: «А що було?». Навіть коли є час, то розумію навіщо мені завантажувати голову тим,  на що я не можу ніяк вплинути. Ще одне — голосові повідомлення. Раніше я не розуміла, чому всі військові пишуть саме їх. Тепер розумію.

А ще війна навчила мене жити сьогоднішнім днем. Вшановувати минуле, але не будувати жодних планів на майбутнє. Раніше можна було будувати плани, думати про поїздки в Карпати, на море… Зараз цього всього немає. Можна і треба жити сьогодні 

‍Фотографії з приватного архіву

20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Наталія Жуковська
зенон войтас допомога волонтер україна польща

Біолог, слідопит, дослідник великих хижаків, а з початку повномасштабної війни в Україні — активний громадський діяч. Зенон Войтас як голова правління Фундації «Лінія Фронту» регулярно приїжджає до України, привозить обладнання, автомобілі й одяг для військових. Sestry він розповідає про свої поїздки, а також про те, чого бракує зараз воїнам — в матеріальному й моральному плані.

Зенон Войтас

«Чимало бійців діють, як партизани»

Чому ви допомагаєте?

Бо це необхідно. Якщо Україна впаде, то наслідки відчуємо ми всі. Це не Україна напала на Росію, а Росія на Україну. І якщо сьогодні ми відвернемося від України, то через кілька років можемо опинитися в ситуації, коли ніхто не захоче допомогти вже нам.

Якщо людина ніколи не була на фронті, їй може здаватися, що українські військові отримують усе необхідне згори — зброю, форму, оснащення. Насправді все інакше. Чимало бійців діють майже, як партизани, — самі змушені шукати собі спорядження, часто цим займаються їхні родини й друзі, шукаючи для них одяг, прилади нічного бачення, зброю чи транспорт. Значна частина допомоги надходить від фундацій і громадських організацій — як українських, так і закордонних. Люди передають їжу, батарейки, елементи обігріву. Це нагадує своєрідний «військовий волонтерський туризм» — люди привозять усе, що можуть.

Як усе почалося?

До війни ми займались охороною природи в українських Карпатах. Співпрацювали з місцевими природоохоронцями, підтримували створення нових заповідних територій. Українські Карпати — неймовірні. У Польщі ми маємо лише невеличку їх частину, тоді як по той бік кордону вони простягаються у вигляді величних, майже недоторканих ландшафтів.

Коли почалася війна, допомагати, діяти було чимось природним. Уже в перший день ми отримали дзвінок — родина нашого знайомого залишалася в Києві та потребувала допомоги. Без жодних вагань ми вирушили в дорогу. На другий день війни були вже на місці й почали евакуйовувати людей.

Згодом ми зосередилися на підтримці військових, які ведуть бойові дії. Протягом першого року збирали гроші від знайомих, які нам довіряли й були впевнені, що кожен злотий буде витрачено на допомогу. Ми купували спорядження, організовували транспорт. А через рік заснували Фундацію «Лінія Фронту», щоб працювати ефективніше й залучати ширшу підтримку.

Де ви шукаєте фінансування?

Ми організовуємо публічні збори коштів, намагаємося залучати бізнес-партнерів. Торік нас підтримало близько 260 людей, цього року цифри подібні. Часом ми отримуємо допомогу від компаній, що дозволяє фінансувати масштабніші закупівлі, — наприклад, автомобілі.

На жаль, інтерес до допомоги знижується. А потреби залишаються величезними.

«Підтримка має бути безперервною»

Як саме допомагаєте?

Ми підтримуємо насамперед 18-ту Слов’янську бригаду Національної гвардії, до складу якої входить менший підрозділ ракетної артилерії. Саме їм ми допомагаємо найчастіше.

Наша допомога зосереджена на постачанні спорядження, якого військові найбільше потребують. Останнім часом це були взуття й зимовий одяг. Раніше ми концентрувалися на закупівлі позашляховиків, переважно пікапів. Це критично важлива техніка для маневрених операцій. На жаль, такі автомобілі часто знищуються — нещодавно ми отримали фото двох наших машин, в які влучила російська артилерія.

Зараз почали співпрацювати ще з одним підрозділом Національної гвардії України — «Хартія». Це досить специфічна частина, добре організована й ефективна. Там, зокрема, служить Сергій Жадан — відомий письменник і музикант, який активно підтримує їхню діяльність, привертає увагу до потреб і мобілізує ресурси. Завдяки цьому їхня ситуація трохи краща, ніж у багатьох інших підрозділів — а саме сильніша громадська підтримка. Але й вони все ще відчувають брак спорядження.

Наша співпраця з «Хартією» — це забезпечення їх необхідною технікою: нещодавно ми передали пікап, шини й засоби для глушіння дронів. Це критично важливе обладнання, яке підвищує шанси на виживання й ефективність у бою. Проблема, як завжди, — фінансування. Ми не маємо стабільних джерел підтримки, тому кожен донат, кожна гривня чи «злотувка» мають значення і дозволяють працювати далі.

Як часто ви їздите в Україну?

Усе залежить від того, скільки нам вдається зібрати коштів і які потреби на фронті. Щоразу, коли можемо щось доставити, я сідаю в машину й вирушаю в дорогу.

Тобто ви їдете аж до Слов’янська, на саму лінію фронту?

Так, я не раз бував на передовій. Разом з Анджеєм Стасюком ми проїжджали через зони, де існувала загроза обстрілів. Це дуже небезпечні місця, але якщо ми хочемо допомагати ефективно, мусимо їхати туди, де допомога потрібна найбільше.

Я підтримую постійний контакт з військовими, яких ми забезпечуємо. Це дає можливість оперативно реагувати на їхні потреби. Війна — це динамічна реальність, де ситуація змінюється щодня. Ми не просто раз передали спорядження й на цьому завершили, підтримка має бути безперервною.

Часто отримую від солдатів повідомлення — фотозвіти, короткі відео, які показують їхнє життя на фронті. Вони надсилають інформацію про знищену техніку, втрати, нагальні потреби. Деяких знаю особисто, з іншими спілкуюся переважно телефоном. 

Відносини, які формуються в таких умовах, не поверхові — це зв’язки, побудовані на довірі. В екстремальних ситуаціях важливо бути впевненим, що людина на іншому кінці дроту дотримає свого слова
Зенон Войтас і Анджей Стасюк

«Привезіть нам F-16»

Якою мовою спілкуєтесь з військовими?

Українською та польською. Якщо розмовляємо в групі, кожен намагається говорити повільніше й чіткіше, щоб усі розуміли. У наших мовах багато схожих слів, тому мовний бар’єр не є великою проблемою.

Ми маємо всі необхідні документи, але коли в’їжджаємо в Україну з гуманітарною допомогою чи обладнанням для армії, зазвичай достатньо польського й українського прапорів на машині, — і нас пропускають.

Українські військові та прикордонники ставляться до поляків з великою повагою — коли бачать, що ми веземо спорядження для їхнього війська, вони переважно не проводять ретельних перевірок

Бували випадки, коли хтось із нашої команди забував документи, але нам вдавалося проїхати. Пів року тому один з водіїв взагалі залишив свій паспорт у Києві й рушив далі без паперів — у шортах, бо тоді була страшенна спека. Попри це його не зупинили, бо всі знали, хто ми й чим займаємося.

Для українців поляки — союзники, і це відчувається на кожному кроці

Які були несподівані прохання від українських військових?

Привезти F-16!

Солдати, з якими я спілкуюся, чудово розуміють, наскільки важлива технічна підтримка і що їхні бойові можливості залежать від того, яке оснащення вони отримають. Вони знають, що в цій війні технологічна перевага має вирішальне значення.

Зазвичай їхні прохання дуже раціональні. Вони потребують взуття, термобілизни, приладів нічного бачення, дронів, автомобілів. Просять тільки про те, що справді допоможе їм вижити і ефективно воювати.

Ті, хто воює, — це зазвичай люди з дуже сильним характером і глибоким відчуттям обов’язку. Вони знають, що ніхто не виграє цю війну за них, що вони можуть розраховувати передусім на себе і на людей, які їх підтримують. Тому я вважаю, що наш обов’язок — допомагати їм. Не лише заради них, а й заради нашого власного майбутнього.

Костянтинівка, Україна, 2025

«Кожен переживає війну по-своєму»

Як українські військові уявляють майбутнє?

Вони знають не більше, ніж ми. А може, навіть менше. Багато хто з них місяцями не виходить з окопів, вони не мають доступу до повної інформації. Те, що турбує їх найбільше, — це відсутність ротації на фронті.

Вони усвідомлюють, що якщо Україна впаде, то за кілька років у цій самій війні їм доведеться воювати вже не проти росіян, а проти своїх власних співвітчизників, яких Росія мобілізує і відправить на фронт

А що кажуть військові, які повертаються з відпустки, наприклад, з Києва на фронт?

Київ — це зовсім інша реальність, ніж фронт. Там помітні два світи: в одному життя триває нормально, майже без змін, в іншому люди постійно усвідомлюють війну й активно беруть в ній участь — допомагають.

Велика частина киян залучена до допомоги: люди організовують збори коштів, підтримують армію, надсилають гуманітарну допомогу. Разом з тим можна побачити заповнені ресторани, кав’ярні, дорогі автомобілі на дорогах. І це природно — люди не можуть жити в постійному стресі.

Для солдатів, які повертаються з фронту, цей контраст буває болісним. Вони приїжджають у місто й бачать, що не всі однаково залучені до війни. Дехто відчуває розчарування — вони ризикують життям, а в цей час хтось сидить у розкішному ресторані й ні про що не турбується. З іншого боку, чи можна когось за це звинувачувати? Кожен переживає війну по-своєму.

Для мене головне, що досі є багато людей, які допомагають. У мене є друзі в Києві, які надають нам житло. Вони самі активно підтримують військових, організовують перевезення допомоги. Це доводить, що дух опору в Києві залишається напрочуд сильним

Чи загинув хтось з військових, яким ви допомагали?

На щастя, ні. Більшість солдатів, яким ми допомагаємо, — це артилеристи, а вони зазвичай не перебувають безпосередньо на передовій, що дає їм більше шансів вижити. Звісно, це все одно війна, де ніхто не є у безпеці, але в порівнянні з піхотою чи штурмовими підрозділами їхні втрати менші.

Багато хто з них воює на Донбасі ще з 2014 року, тому вони мають досвід, знають, як уникати загроз. Це також люди, які чудово знають місцевість, часто це місцеві мешканці, які воюють у себе вдома. Завдяки цьому вони краще маневрують, знають, де безпечні дороги, як сховатися, як уникати обстрілів.

На жаль, війна жорстока, і ніхто не має гарантії, що виживе. Тому так важливо забезпечити військових усім необхідним: кожен додатковий автомобіль, кожен якісний бронежилет, кожен дрон підвищує їхні шанси на виживання.

Попри все я завжди з тривогою відкриваю від них повідомлення. Боюся того дня, коли отримаю звістку, що когось більше немає. Але поки вони на фронті, поки воюють — ми будемо їх підтримувати.

У Костянтинівці, 2024

Боротьба за свідомість

Чи думали ви колись, що будете допомагати під час війни?

Ні. Ніхто цього не очікував. Здавалося, що в XXI столітті ніхто в Європі не наважиться на повномасштабне вторгнення. Так, ми всі знали про напругу, про концентрацію російських військ біля кордону, але багато хто — і я також — сподівалися, що це лише демонстрація сили, що все обмежиться залякуванням і показовими маневрами.

А потім раптом росіяни просто сіли в танки й пішли в наступ. В одну мить усе, що ще вчора здавалося неможливим, стало реальністю.

Сьогодні, дивлячись на це з перспективи часу, можу сказати, що Росія ніколи й не приховувала своїх намірів — просто ми не хотіли в них вірити. І мабуть, саме це було найгірше — та наївність, що такого не може статися. 

Але ж не всі втекли, навіть на лінії фронту є люди, які залишаються.

Так, і це один з найбільших парадоксів цієї війни. Є люди, які могли поїхати, але залишилися. І це не лише військові, а й цивільні, які не хочуть залишати свої домівки, навіть якщо бої точаться зовсім поруч.

Я був у прифронтових містах, де триває життя — діти граються між окопами, літні люди кажуть: «Тут я народився, тут і помру». Вони не хочуть або не можуть виїхати. Іноді через брак коштів, іноді тому, що не знають, куди податися, а іноді через простий впертий спротив: це їхня земля, їхній дім, їхнє життя.

Те ж саме з військовими. Є ті, хто місяцями, навіть роками не залишали фронт. Вони не мають ротації, не мають відпочинку. Але справа не тільки в тому, що вони воюють, бо мусять, — багато хто воює, бо хоче. Вони знають, що якщо підуть, здадуться, то ніхто їх не замінить.

На Донбасі я зустрічав військових, які воюють ще з 2014 року. Це не новобранці — це люди, які вже пройшли через пекло і все ще там. І вони теж бачать, що не всі в Україні однаково сприймають війну. У них багато гіркоти — бо поки одні воюють і гинуть, є ті, хто робить вигляд, що війни не існує.

І навіть попри це вони залишаються. І саме тому так важливо підтримувати їх — бо вони воюють не лише за себе. Вони воюють за всю країну. І якщо вони здадуться — це означатиме кінець.

Читала, що місцеві часто не лише не допомагають, а й шкодять, і взагалі не розуміють, навіщо це все.

На жаль, і таке трапляється. Є місця, особливо в прифронтових районах, де частина місцевого населення не лише не підтримує українську армію, а й відверто діє їй на шкоду. Дехто передає інформацію росіянам, вказує військові позиції, доносить про переміщення українських військ.

Це дуже складно для військових, які ризикують життям, щоб захистити ці території, і бачать, що не всі хочуть їхньої присутності. Є чимало людей, які чекають, коли прийде Росія і візьме контроль у свої руки — особливо в регіонах, які протягом років перебували під впливом російської пропаганди. Іноді можна зустріти людей, які відкрито кажуть: «А яка різниця, хто тут при владі?». Для них найголовніше — якось вижити, незалежно від того, під чиєю владою.

З іншого боку, є ті, хто допомагає, як тільки може. Ризикуючи власним життям, люди привозять їжу військовим, передають інформацію про пересування російських військ, організовують укриття. Є міста й села, де цивільні й армія — єдине ціле, де люди чудово розуміють: якщо українці відступлять, це означатиме для них кінець свободи.

Це показує, наскільки розділене суспільство на цих територіях. Війна — це не лише збройне протистояння, а й боротьба за свідомість, за те, хто відчуває себе частиною України, а хто досі живе в радянській ментальності. І, на жаль, це не зміниться в один день, навіть якщо війна скінчиться. Це процес, який розтягнеться на покоління.

Фотографії: Fundacja Linia Frontu

20
хв

Зенон Войтас: «Військові кажуть, що якщо Україна впаде, то противниками вже будуть не росіяни, а українці»

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

«Ми — безхатченки, але не самотні»: як переселенці, бездомні і волонтери рятують одне одного  

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress