Ексклюзив
20
хв

«Вкрадені» долі. Як Росія викрадає українських дітей, а війна калічить їхню психіку

19500 українських дітей, за офіційними даними, примусово вивезені з України від початку повномасштабного вторгнення. Повернути вдалось лише 386 маленьких українців

Євгенія Семенюк

Олена Розвадовська очолює фонд «Голоси дітей», який з 2015 року працює з дітьми, постраждалими від війни. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Достеменно невідомо, скільки саме Росія викрала українських дітей від початку великої війни. За даними Уповноваженої президента України з прав дитини Дар'ї Герасимчук, з окупованих територій могли вивезти 200-300 тисяч українських дітей. Озвучені офіційні дані про 19500 депортованих дітей — це лише про тих, чиї персональні дані є в української влади, і є розуміння, хто вони і звідки їх викрали. Про перспективи повернення депортованих дітей, про їхній фізичний та психологічний стан, про дітей на тимчасово окупованих територіях та тих, хто через війну був змушений залишити власний дім —  в інтерв’ю з Оленою Розвадовською, засновницею та головою Благодійного фонду «Голоси дітей».

Євгенія Семенюк: Викрадення Росією українських дітей — це масштабний воєнний злочин, якого не було ще з часів Другої світової війни. Що відомо вам про депортованих маленьких українців? Як їх повернути? 

Олена Розвадовська: Всіх українських дітей треба повернути додому, але це складно. Росія, Білорусь говорять про те, що вони «евакуюють дітей, рятують». Ми маємо лише офіційну цифру, скількох дітей офіційний Київ вважає примусово вивезеними. Точної цифри нема. Дуже складно верифікувати, немає доступу до цих територій. Весь світ засуджує дії Росії. Є навіть рішення Міжнародного Суду. Але вплинути на те, щоб всіх дітей повернули, неможливо. І всі ми розуміємо, чому саме на дітей направлена увага: їм розкажуть свою версію історії. В 14 років діти ще несамостійні, вони не можуть сісти в автобус чи потяг й поїхати додому. Впливати на них легко. 

ЄС: Вдається когось повернути?

ОР: Тільки у випадку, коли конкретні батьки чи рідні на власний страх і ризик вирушають у Росію, Білорусію і повертають дітей. Представникам українських державних чи неурядових організацій неможливо туди поїхати фізично. Немає ніяких евакуаційних поїздів, які були б запущені Україною разом з ОБСЄ, щоб забрати цих дітей з Росії. 

ЄС: Яка доля дітей на окупованих територіях? Що вам про них відомо? Чим їм можна допомогти?

ОР: Допомогти їм можна визволенням тих земель. В одній із наших онлайн-груп для підлітків була дівчинка з окупованої території — Аня з Енергодара. Вона мені написала, що вони фактично були заручниками, бо не могли виїхати. Не можна було. Вона приєдналася до нашої онлайн-групи зі сценарної майстерності, щоб мати хоч який зв'язок з Україною. «Я завалювала себе навчанням і хатньою роботою, тільки б ні про що не думати. Тільки б не бачити окупантів і артилерії. Тому що важко усвідомлювати, що це не казка. Що я тут живу. І з кожним днем стає все гірше. Я побудувала собі умовну стіну, за якою сховалась, а потім прийшов кінець — і моя стіна мене лавиною знесла. Я просила батьків виїхати. Татові не дозволяли. Чудо, але врешті це вдалось. Коли ми перетнули кордон з Грузією, я плакала від щастя. Це не описати словами», — писала мені Аня. Ось так живуть діти в окупації. І ця дівчинка з Енергодара говорить за багатьох дітей, які здатні усвідомлювати ситуацію навколо й усвідомлювати свою неможливість вплинути на неї. Це дуже важко.  

Олена Розвадовська: росіяни розкажуть викраденим українським дітям свою версію історії. Фото: приватний архів

Тому порятунком буде, коли в родині є нормальні дорослі, які підтримують дітей. Які говорять: все пройде, ми разом, така ситуація. Гірше, якщо батьки є носіями пропагандистських наративів.

ЄС: Які проблеми є у дітей, яких вдалось повернути? З чим стикаєтесь?

ОР: Діти, яких повернули з депортації, відчувають втрату довіри до світу — вони не розуміють, кому можна довіряти. Вони не розуміють, хто ворог, а хто друг. Це замороженість відчуттів, емоцій. Їм потрібен час на адаптацію. З ними навіть не можна працювати. Їхній світ перевертається двічі. Зі всіх дітей, які повернулись, у нас лише одна дитина пройшла роботу з психологом. Дуже багато дітей були насильно вивезені з Харківської області, з віддалених сіл, вони повертаються в Україну, повертаються у свої села, де немає психологів. Нам дуже важко до них дістатися. І ми не маємо змоги їм допомогти.

Олена Розвадовська разом із дітьми, з якими працює фонд «Голоси дітей». Фото: приватний архів

ЄС: Як за останній рік півтора змінились акценти роботи фонду «Голоси дітей»? З чим зараз доводиться працювати? 

ОР: За останні півтора року не змінився акцент роботи фонду — це були завжди діти та сім’ї, які постраждали від війни. Але критично змінився масштаб роботи. Ми працювали з дітьми, ще коли я була волонтером, з 2015-го року, — діти на лінії фронту, сім’ї, евакуація, війна, яку не називали війною. Після повномасштабного вторгнення ми були чи не єдиним фондом в Україні, який повністю був сконцентрований на темі дітей та сімей, постраждалих від війни, зокрема, на психологічній допомозі. Ми максимально розширили програми. Тепер це психологічна, психосоціальна програма, гуманітарна програма, робота з громадами, наприклад, встановлення укриттів, облаштування майданчиків, кімнат в лікарнях, закупівля всього необхідного для закладів, де перебувають діти, евакуація на початку повномасштабного вторгнення. Також додався величезний шмат роботи — це адвокація. Ми її називаємо мистецькою адвокацією. Ми видали книгу «Війна голосами дітей», їздимо світом з виставками, з цитатами дітей. Багато знімаємо, зокрема, наш документальний фільм дійшов до Оскара. Зараз працюємо над тим, щоби забезпечити стабільність підтримки дітей та дорослих. Стабільність означає постійно бути присутніми там, де діти страждають від війни.

З дітьми, постраждалими від війни, постійно займаються психологи. Фото: приватний архів

ЄС: Чому на окупованих територіях досі залишаються діти, попри рішення про обов’язкову евакуацію з прифронтової території?

ОР: Питання евакуації з лінії фронту, з зони бойових дій, було болючим з 2014-го року. Центральні органи влади намагались скинути його на місцевих чиновників. На думку волонтерів, громадських організацій, це питання все ж таки центрального рівня. Тому що війна не може вирішуватися на рівні громади чи області. Питання місцевого рівня — закупівля медикаментів в обласну лікарню. Але рішення про обов’язкову евакуацію має розроблятися урядом, бо це не лише питання вивезення, це комплекс задач: де жити, як далі підтримувати ті родини, як забезпечити безпеку залишеного людьми майна тощо.

Оскільки цих відповідей ніхто ніколи не давав, евакуація завжди відбувалася хаотично. Якщо ми як волонтери когось перевезли, то ми й квартиру шукаємо, і розселяємо. А такої комплексної підтримки державою ніколи не було. І це — один з величезних її провалів. Нема примусу з боку держави, нема чіткого плану дій, нема розуміння, що далі. Поліцейські, які поїдуть  «воювати» з тими мамами і витягувати їх, які будуть ризикувати життям, не мають інструкції, що їм далі робити, якщо батьки відмовляються. Має бути прозорий алгоритм дій: що відбувається з тими родинами, яких вивезли, що з тими, що відмовилися виїжджати. Оскільки він відсутній, все розвивалось двома способами. Родина ухвалює рішення про евакуацію, виїжджає самостійно, отримує якісь гроші від держави, але свій побут облаштовує самостійно. Інший варіант — дорослих та дітей вивозять волонтери, церкви, громади, міжнародні організації. І саме останні облаштовують хостели (в готелях, гуртожитках). Сім’ї поживуть там два-три місяці, а потім повертаються на лінію фронту. Все хаотично.

Розвадовська: обов'язковою евакуацією дітей з прифронтових територій мають займатись центральні органи влади. Фото: приватний архів

Перші, хто відповідають за життя та добробут своїх дітей, — це батьки. І рішення залишитись на війні ми покладаємо повністю на них. Держава, на мою думку, має визнати, що війна є надто небезпечною для дітей. І покладатись тільки на рішення батьків — нерозумно. Вони бувають різними. І, виходить, діти залишаються одні, якщо батькам байдуже.

У 2014-2015-х роках, пам’ятаю, була хвиля евакуації. Після того все затихло, тому що лінія фронту стабілізувалася, люди почали потроху або повертатися на окуповані території, або обживатися вздовж лінії фронту. І приблизно з 2016-го по 2022-й рік (початок) лінія фронту була стабільна. І десятки, сотні тисяч людей організували свій побут на відстані городу від лінії фронту. Працювали школи. Це була адаптація до умов війни й проживання там. Люди не хотіли залишати свої домівки. Треба розуміти, для людей, які ніколи не змінювали країну проживання, не знають іноземної мови й не вміють працювати онлайн, покинути свою домівку — це втратити практично все. Ніхто не готовий в 45 років змінювати фах, покращувати навички роботи в Інтернеті. Через стабілізацію лінії фронту всі звикли до обстрілів, забули про воєнний конфлікт на сході. Я там жила з 2015-го по 2022-й роки — це життя на фоні війни з організованим побутом, звиканням, адаптацією. Це нормальна здатність організму — адаптуватися. 

ЄС: Як життя в постійному стресі впливає на поведінку дітей?

ОР: Наукових досліджень не було. Зі свого досвіду можу сказати, що коли я у 2015-16 році навчала дітей «мінній безпеці» там, на сході, і питала, що у лісі може бути небезпечного, вони відповідали: розтяжки, гранати. Тобто для дитини 4-5 років ці знання були нормою, а для мене у 25 років — страшно. Це було звикання до звуків — прильоту і виходу. Це ненормально, але коли війна стає частиною твоєї буденності, ти просто пристосовуєшся. На жаль, це життя в ізоляції. На дітях все це відбилось. Вони на 100% були обмежені у можливостях розвитку — якісного навчання в прифронтових зонах не було. До школи не ходили, коли були обстріли. Втрачали друзів. 

У прифронтових містах і селах діти не можуть отримувати якісне навчання. Фото: приватний архів

ЄС: Які потрібно створити умови, щоб люди не повертались під обстріли?

ОР: Ми працюємо з різними категоріями людей: це і ВПО, і ті, які продовжують жити в Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Миколаєві. Важливим залишається особистий вибір людини — вибір почати нове життя. Тому ми так багато працюємо над психологічною і соціальною підтримкою. Якщо людина переходить в стан жертви, якій всі винні, це нічого не вирішить. Людина має перейти в активну позицію. Наша гуманітарна допомога розрахована на те, щоб дати людині все, якщо вона вперше приїжджає, щоб діти могли спати на чистій постелі, могли їсти гарячу їжу. Далі ми всім пропонуємо допомогу психолога. Це може бути 10 занять, аби стабілізуватися, зрозуміти, що робити далі. Не всі на це погоджуються. Але людині самій треба ухвалити рішення не повертатися.

ЄС: Який відсоток тих, з  якими ви зараз працюєте, залишаються і починають нове життя?

ОР: Такої статистики немає. Ситуація в країні така, що будь-який регіон може постраждати від обстрілу. У нас був осередок на Закарпатті. Там було багато  переселенців з Київщини, Харківщини, Сумщини. Зараз всі з Харківської області повернулися назад. Харків — мільйонне місто. Не можуть всі звідти виїхати. Їм не буде, де жити. У Львові не існує стільки вільного місця для проживання. Ніякої державної програми, яка б змушувала людину переїхати, немає. 

ЄС: В якому психологічному стані діти, з якими працюють ваші психологи?

ОР: Ми маємо звіт за результатами опитування психологів фонду «Голоси дітей» — більше сотні спеціалістів різних категорій на локаціях. 83% дітей не розуміють власних емоцій. 72% опитаних мають тривожність через війну. 67% дітей мають складнощі з адаптацією до нових умов життя як ВПО. У 63% — проблеми у стосунках з однолітками, у тому числі, через мовний бар’єр. 54% дітей мають панічні атаки. 56% — відчувають проблему сепарації від батьків (тато — на фронті, діти — у Львові). 63% завдають собі ушкоджень. 52% мають суїцидальні думки. 

Олена Розвадовська з дітьми з Донеччини. Фото: приватний архів

ЄС: Ваш фільм «Будинок зі скалок» — про дітей, які живуть поруч з війною, яка розпочалась задовго до лютого 2022 року. Цьогоріч він був єдиною стрічкою про Україну, номінованою на Оскар. «Будинок зі скалок» мав головну мету — інформувати про проблему. Чи він виконав її?

ОР: Задум був такий — показати дітей, які втратили батьківське піклування, які живуть в центрах психосоціальної допомоги, яким батьки не можуть дати нормальний догляд або є ризик, що батьки втратять батьківські права. Фільм майстерно зроблений. Там немає жодного поставленого кадру. Над фільмом працював данський режисер. Там дуже високі етичні стандарти щодо дітей. У фільмі змогли показати душі тих дітей, які живуть між двома війнами: зовнішньою — з Росією і внутрішньою — в родині. Для України, для внутрішнього глядача – це, безумовно, був успіх.

Олена Розвадовська на церемонії вручення премії «Оскар». Лос-Анджелес, березень 2023 року. Фото: приватний архів

Я — із правозахисної сфери. Ми точно знаємо про недоліки соціальної політики, про недоліки інтернатного виховання. Вони відомі у вузьких колах. А тут номінація на Оскар — і фільм ідуть дивитися не тільки експерти у сфері дітей. І це був успіх, бо люди подивилися, як живуть діти в інтернатах, як вони страждають, наскільки це шкідлива форма виховання, яка досі існує в Україні. Наш фільм подивились також у Міністерстві соціальної політики.

Я розумію, що проблеми в Україні фільмом не вирішуються. Якби було так легко, нам не потрібно було 10-15 років на реформу інтернатної системи. Але ми всюди показуємо цей фільм, продовжуємо цю адвокацію. Він, у першу чергу, про дітей, які залишилися без батьків, не тільки про дітей війни. І кількість таких дітей, звісно, збільшиться.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська теле- та радіожурналістка, редакторка. Працювала на кількох центральних українських радіостанціях та телеканалах. Була головною редакторкою інтернет-видання в Україні, авторкою подкасту для українців у Польщі.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Буча 2022 щоденник з окупації свідки війни геноцид Ірпінь

27 лютого 2022 року

«Цей день для мене виявився страшнішим, ніж 24 лютого. 

До цього ми ночували у своєму будинку, не дивлячись на те, що неподалік у Гостомелі йшли бої і не вщухали страшні вибухи. 

Ранок 27 лютого почався з того, що тато сказав швидко йти у погріб, адже бій наближається. Ми зібралися: взяли іграшки доньки, якусь їжу, зловили своїх псів і пішли ховатися». 

Ангеліна отримала повідомлення від знайомих з Гостомеля, що колона російських військ рушила на Бучу по вулиці Вокзальній. Росіяни їхали в напрямку дому Ангеліни. Родина переховувалась у льосі й чула, як колона росіян зупинилася біля їхнього дому. Далі стався бій між українськими силами й російською регулярною армією:

«Почалися страшні вибухи: консервація у погребі дзвеніла, все хиталось. Ми чули, як у нашому будинку сипляться вікна. Бій йшов прямо над нами. 

Російські війська увійшли в Бучу. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади

Я впала в паніку. Більше таких панічних атак в мене не буде — навіть в окупації. Я вчепилася татові в руку й кричала. Не пам‘ятаю, скільки тривав бій, напевно, годин п’ять. Коли все затихло, якийсь час ще було чути автоматні черги. Ми ще трохи зачекали і наважились вийти з підвалу. Сусіднього будинку не було, через дорогу будинку теж не було, ворота винесло, осколок снаряду прилетів до нас і розбив вікно. 

Я вийшла у двір. Чоловік сказав, щоб я не випускала дитину на вулицю, тому що у дворі лежить тіло. То був кадирівець: тільки верхня половина тіла до пояса, ще й без частини голови.

Вікно у нашому гаражі розбила велика людська кістка із залишками м‘яса, — можливо, це було його бедро

Вулиці просто не було… Ні дороги, ні дерев, ні будинків. Величезне згарище,  свіже, ще палаюче.

Ми побачили сусіда, який розгрібав завали у своєму дворі й був на диво радісний. Я запитала тата: «Чому він сміється?» Тато відповів: «Бо живий»

5 березня 2022 року

«У цей день до нас прийшли. 

Попередні дні ми жили на першому поверсі будинку: у погріб спускались тільки тоді, коли дуже бомбили. Ми знали, що росіяни вже в Бучі і заходять у наш район з іншого боку, бо рвуться в Ірпінь».

За день до окупації Ангеліна зі своєю трирічною донькою спробували виїхати, але мости вже були розвалені. Батько Ангеліни пішов у розвідку й побачив, як російські війська з танків розстрілювали машини з цивільними, які пробували втекти. Родина повернулася у свій дім. Чекати найгіршого... 

«У нас ще була електрика: ми готували у пароварці, грілися обігрівачем у погребі й виходили на вулицю подихати повітрям.

5 березня під вечір стало на диво тихо. 

Увечері ми почули дивний гуркіт, дуже близько стрілянину й крики. Це було дивно, зважаючи на те, що по вулицях майже ніхто не ходив у ті дні. Зникло світло. 

Страшне розуміння прийшло не одразу. 

Ми побачили, що у будинку сусідів вже були російські солдати. Наш будинок вони дивом пропустили. То були кадирівці (так сказав потім командир російської розвідгрупи). Вони шукали коригувальників вогню по їхній колоні 27 лютого. 

Окупація Бучі військами РФ. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади

Через якийсь час тато спокійно сказав: «До нас прийдуть, треба бути готовими. Потрібно бути спокійними, не сваритись, не кричати». Мене охоплював такий жах, що я навіть чути і бачити почала погано. 

Сильний гуркіт. Ми почули, що у дворі ходять: будинок оточують, і тих людей було дуже багато. Ми почули російську мову із сильним акцентом. Я схопила малу на коліна, закрила їй ротик рукою — вона навіть не ворухнулася. Ми сиділи у повній темряві. 

Окупанти почали бити вікна і кричати: «Открывай!» 

Вони були вже в хаті. Це був елітний підрозділ російської розвідки. Вони кричали на тата: «Руки вверх! Лежать! Здесь ребёнок есть? Где ребенок?»

Їм сказали сусіди, що тут є дитина. Я була у відчаї. Я чула, що у них була практика живого щита з дітей і жінок. Окупанти запитали, скільки людей у погребі, сказали здати всім телефони. Пам‘ятаю фрази: «Зеленский уже сбежал. Мы вас будем спасать. Теперь вы под защитой. Почему вы не уехали?» 

Російські військові нам сказали, що прийшли нас захищати, після чого відразу застрелили жінку, яка йшла по вулиці

Окупація 

За будинком Ангеліни російські війська встановили стеження: родині заборонили виходити на вулицю, користуватися ліхтариками, розпалювати вогонь. Родина залишилася без світла, газу, їжі, зв'язку й води: 

«Вночі майже ніхто не спав. Невідомість лякає, дихати було важко, стало дуже холодно — надворі був мороз. Найбільше ми боялись за інформацію у наших телефонах — чати у телеграмі, бо раніше ми дзвонили в тероборону й запитували, чи можна виїхати. 

Ми боялися недаремно. 

Наступного ранку до нас прийшли знов. Взагалі з цього моменту росіяни заходили завжди, коли хотіли, але стукали.

Спочатку забрали тата: він заглянув до нас у погріб і крикнув: «Доця, я поїхав!». І вийшов. Ми сиділи з чоловіком і донечкою у погребі. Через якийсь час прийшли й стали кликати «второго», це був мій Діма. Він швидко встав, сказав: «Я вас люблю» — і пішов

Я залишилась сама з донькою Олександрою. Мене трусило, я схопила її на руки й хиталась з нею. Вона питала, куди пішов тато, а я просто дивилась у стіну й повторювала одне й те саме: «Боже, поможи нам». 

На вулиці весь час стріляли: було чути крики людей, останні крики… Цей звук не сплутаєш зі звичайним криком. Мені прийшла думка, що моїх хлопців вбили одразу надворі. Я стала готуватися до цього і, напевно, трішки здуріла в той момент. 

Почула, що в погріб хтось спускається. Це були озброєні солдати. Їх було троє. Я наважилась запитати, де мої чоловіки. Відповідь від росіян була: «Они занимаются плохими вещами, с ними разбираются». І вийшли. Я почала наполегливо просити повернути моїх чоловіків».

До будинку Ангеліни Бартош окупанти стали приводити інших заручників: 

«В хаті було дуже людно: свекри були нагорі, тому що туди почали приводити людей. Хто намагався пробратись в Ірпінь і кого не вбили — тих заводили до нас. Прийшла родина з маленькою донечкою Настею, і мамі з дитям наказали йти до нас у погріб. На першому поверсі було небезпечно. Дівчата почали гратися. До нас привели молодого хлопця й сказали дивитися, щоб він не втік. Якщо втече — вони всіх переріжуть. 

Ближче до вечора я почула слова: «Мама, встречай сына», адресовані моїй свекрусі. Мій чоловік зайшов до мене у погріб. Я намагалась посміхатися й трішки жартувати, але в мене не вийшло. Я розревілась. Повернувся також мій тато. Про таке щастя я навіть боялась мріяти. 

Цієї ночі мій Діма сів біля нас у погребі й просто дивися в одну точку. Він сказав: «Вони нас всіх зачистять». Я запитала, чому він так каже? Він відповів: «Тому що я бачив, на що вони здатні». Тоді я ще не наважувалась розпитати, що з ними робили всі ті години. Я пригорнула сплячу малечу й тихенько плакала у темряві… від безсилля».

Тіла українців, вбитих росіянами, на вулицях Бучі. 4.04.2022. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News

Йшов третій день окупації. 

У хаті було близько 15 чоловік: ми з дитиною сиділи в погребі. У Саші був надривний кашель і боліли ніжки. Ми спали в холоді, але у погребі все ж було тепліше. 

Ніякого зв‘язку із зовнішнім світом у нас не було. Щоразу, коли вони гупали у двері — серце завмирало. Ти ніколи не знаєш, чому вони прийшли: можливо, знову забрати на допит, можливо, ще раз нагадати правила, а можливо, ми недостатньо тихо сиділи, адже у нас двоє діток, яким по три рочки. 

Не дивлячись на всю цю ситуацію, у цей день я перебувала у піднесеному стані: мій тато і мій чоловік були поряд. Повернулись звідти, звідки не повертаються. 

Їх звинуватили у коригуванні вогню, забрали «на підвал» і допитували. Повернулись вони іншими. Їм влаштовували імітацію розстрілу, везли БТРом по трупах»…

10 березня. Евакуація. Початок

Одного ранку Ангеліна з чоловіком в підвалі знайшли радіо, вставили туди батарейки від дитячих іграшок і вперше почули, що з окупантами домовилися про зелений коридор і можливість евакуації. Росіяни заборонили родині їхати машиною. Дозволили йти пішки в Ірпінь. «Дорога життя» була буквально встелена тілами вбитих українців.

«Ми зібралися, обмотались білими ганчірками, на дитячий візок причепили палку з великим шматком простирадла. Я взяла свого пса на повідок з надією, що він буде бігти біля візочка. Він злякався і не зміг йти. Я посадила його внизу коляски й повезла разом з дитиною. 

Мене трусило. На вулицю ми давно не виходили, я не впізнала рідні місця. Найперше ми дійшли до школи: там були люди: ніхто нікуди не збирався йти, дивувались, що ми кудись ідемо. Ми пішли далі. 

Люди з Ірпеня і Бучі тікають від російських військ 10 березня 2022 року. Фото: Heidi Levine/SIPA/SIPA/East News

На вулиці перед нами лежало троє мертвих молодих чоловіків із зав‘язаними руками. Повернули на вулицю Яблунську. В цей момент у мене увімкнувся режим «життя в картинці». Реальність стала сприйматись дуже дивно: ніби все відбувається не зі мною (психолог пояснив потім, що психіка увімкнула цей режим, щоб я могла базово функціонувати далі).

На вулиці лежали мертві люди, багато людей. На дорозі було багато крові — цих людей вбили зовсім нещодавно. Це ж вбивства людей — наших сусідів, а ми просто проходимо повз. Чоловік сказав закрити дитині очі. На жаль, зробити це я не змогла. З першої хати вибігли російські солдати й, направляючи на нас зброю, закричали: «Стоять! Куда! Кто разрешил?!».

Ці не такі, як ті, що були в нас у будинку. Ці агресивні й імпульсивні. З ними неможливо вести діалог. Ми кажемо, що ми на евакуацію, вони сваряться, але пропускають. Через хату знов така ж ситуація. Піднімаємо руки всі й чекаємо, чи впустять. Впустили, йдемо далі.

Донечка питає, чому дяді лежать і чому в них з голівки йде кров. Я не можу нічого сказати. Як це пояснити трирічній дитині? Далі моя донька вела себе дуже тихо й, сидячи у візку, піднімала ручки тоді, коли піднімали ми

Дійшли до перетину Яблунської і Вокзальної. Знову крик: «Стоять!». Стоїмо посеред мертвих людей: мені здалося, що це все нереально, і що нас зараз застрелять, бо ми побачили їхні злочини. Досить агресивний військовий кричить: «Нельзя! Коридор з 15:00! Назад!».

Російський військовий наказує нам повертатись, а татові йти до нього з піднятими руками. Мене колотить, я зупиняюсь і розумію, що йти без тата не можу. 

Виявилось, окупанти шукали сигарети, і в тата, на щастя, вони були. Його відпустили».

Родина Ангеліни разом з іншими заручниками чекала на початок евакуації, яка мала розпочатися о третій пополудні, в місцевій школі. Близько третьої родина вирушила:

«Ми повернули на Ірпінь. Попереду був міст життя. 

Українці під зруйнованим мостом намагаються врятуватися від росіян. На початку березня 2022 міст через річку Ірпінь у Романівці врятував 40 тисяч мешканців Гостомеля, Бучі й Ірпеня. Фото: Emilio Morenatti/Associated Press/East News

Озиратися не можна — одразу застрелять. З-за маленького перехрестя попереду вилітає машина і майже одразу перетворюється на вогняний стовп, а за секунду — страшний вибух. Міст заміновано. Я нічого не чую, нахиляюсь до дитини у візочок, перевірити чи вона ціла. 

Тато попереду. Йдемо. Минаємо підірвану машину: вона просто горить, звісно в ній всі загинули. Попереду нас зупиняють вже українські військові. Тобто весь цей час ми жили не просто в окупації, ми жили на лінії фронту.

Я була впевнена, що наші відійшли набагато далі й не вірила, що можна стримувати ту навалу так близько. Нас зустрічають і ведуть в обхід. Ліземо на пагорб, зверху прокладена колія, намагаюсь пхати коляску й грузну в болоті. Нас зустрічають хлопці з державної служби надзвичайних ситуацій, сідаємо в автобуси і їдемо… на російський блокпост.

Ірпінь частково окупований, вийти можна тільки через відомий всім зруйнований міст, але пішки. 

Перед блокпостом величезна черга, багато легкових машин і наша колона автобусів. Стоїмо 4 години. Не пускають і сьогодні не пустять. Скоро буде авіаналіт і бомбардування. Водій приходить і каже, що ночувати ми будемо в автобусі прямо на дорозі. На вулиці десять градусів морозу. 

Якщо на землі є янголи, то це, безперечно, рятувальники. Вони знайшли покинутий будинок і всіх перевели туди. Тим часом на вулиці почалося страшне: небо палало. Ірпінь бомбили». 

11 березня. Евакуація. Завершення

«У підвалі в Ірпені було близько 45 чоловік. У декого була висока температура, це була жахлива ніч. Ми не мали ні води, ні їжі.

О 5:00 прийшли наші хлопці з ДСНС і сказали всім сідати в автобуси, бо домовились про продовження коридору. Ми настільки замерзли, що не відчували пальців ніг. Я дуже переживала за малечу. Загрузились в автобуси, стали в чергу. За вікном — апокаліпсис: крізь розбиті, розстріляні машини, майже на кожній напис «Діти». Ця частина Ірпеня — ніби мертва, лише бігає багато покинутих тварин.

Евакуація цивільних з Бучі, 13 березня 2022 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News

Доїжджаємо до російського блокпосту. Кожне авто дуже ретельно перевіряється, телефони мати заборонено, їх конфісковують. В автобус заходить російський військовий, а ми з донечкою сидимо на перших місцях, тому він прямо перед нами. 

Всіх чоловіків виводять з автобусів. У вікна дивитись не можна. Через хвилину біля автобуса починається стрілянина: діти починають панікувати і плакати. Та й ми, жінки, також. Всі подумали, що розстріляли наших чоловіків. Але то познаходили у декого телефони, поклали на землю і розстріляли. Чоловіки повернулися.

Росіянин зайшов, сказав, якщо проїдемо ліс, то, вважай, пощастило. У лісі повно росіян. І їм ці всі коридори до одного місця. Їдемо. В автобусі повна тиша. Молиться кожен. Ми не бачимо, де ми їдемо

Через пів години зупиняємось. В автобус заходить військовий і каже: «Слава Україні!».

Я плачу навіть зараз, коли згадую цей момент. Тоді я обнімала Сашу і не вірила, що ми зрештою в безпеці. Ми вижили, хоча і не мали.

Позаду залишилась рідна Буча з великим горем наодинці. Я думала про тих людей на Яблунській. Світ же не знає, світ живе собі далі… а вони — вони там лежать. Мені здавалося, що ми вирвалися з пекла, напевно, так воно і було. 

Люди біля братської могили в Бучі, 3 квітня 2022 року. 403 тіла мирних українців було знайдено після деокупації міста. Фото: SERGEI SUPINSKY/AFP/East News

Ми прибули до Києва майже без нічого: чорні, брудні, від нас смерділо. У Києві можна вільно ходити, не потрібно весь час дивитись у підлогу, працюють магазини, аптеки, ніхто не стріляє. Але ж Буча від Києва не так і далеко, а різниця колосальна.

Я не знала, де моя мама. Я їхала в автобусі й сварила себе, плакала, що я покинула маму. Ми живемо на одній вулиці, але зв’язатись з нею було неможливо з 5-го числа. Я декілька разів поривалася до неї піти, тільки мене не пустили.

У Бучі залишились також батьки мого чоловіка. Вони не змогли здолати той шлях вдруге, прийняли рішення залишитись в школі. Через пару днів туди прийшли росіяни, перевели їх у дитячий садочок, кидаючи вслід гранати, а потім тримали там під вартою місяць! Ми не мали з ними зв‘язку, це зводило з розуму. Я молилась щоночі годинами, щоб Бог зберіг їх… 

І він зберіг. Пізніше я дізналась, що мама і бабуся евакуювались майже одночасно з нами, тільки іншим шляхом. Перший раз я почула маму вже коли була у Львівській області. Той дзвінок я запам‘ятаю на все життя.

Через три тижні після нашої втечі Бучу звільнять. Знайдуть вбитих людей, дітей… ми могли бути серед них. Ця думка не дасть мені спокою ще багато часу. Я не знала, що російські військові коїли з жінками й дітьми, коли сиділа у підвалі і сміливо вимагала у них повернути моїх чоловіків з допиту. За таке зухвальство я могла страшно поплатитися.

Але нам пощастило.

Ми вирвались. Зруйновані зсередини і змінені назавжди

Я досі лякаюсь, коли поруч якийсь чоловік говорить російською. А моя дитина боїться людей у військовій формі».

Ангеліна Бартош. Приватний архів

«Розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого»

Знаменита фотографія, коли через зруйнований міст в Ірпені тікають з-під окупації сотні українців, облетіла світ. У цьому натовпі була і родина Ангеліни Бартош. Після звільнення Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Гостомеля, Бородянки, Мощуна Ангеліна і її рідні повернулися у свій бучанський будинок і мешкають у ньому дотепер. 

«У Бучу ми з донечкою повернулися у червні 2022 року, — це було важко, але це наш дім, — розповідає Ангеліна Бартош Sestry. — Чоловік повернувся одразу після деокупації, щоб підготувати будинок до нашого приїзду. Ми прийняли рішення повернулися, не виїхали за кордон, бо розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого. 

Ми зрозуміли, наскільки життя коротке та непередбачуване, і проживати його далеко від рідних людей не хочемо. До того ж ми потрібні своєму місту й країні у такий складний час. Щодо безпеки: в хаті маємо хороше укриття, де ховаємось в разі повітряних атак».

Ангеліна Бартош — співачка, яка після пережитого написала пісню й взяла участь у проєкті «Україна неймовірних людей». Її пісня «Лютий» — гімн пам’яті  мешканцям Бучі, Гостомеля й Ірпеня, які загинули від російських загарбників на початку повномасштабного вторгнення. 

20
хв

«Останній крик людини не сплутаєш зі звичайним криком». Щоденник дівчини, яка вижила в окупованій Бучі

Ярина Матвіїв
сергій жадан арабески хартія

«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»

До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.

Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це. 

Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів. 

У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних. 

Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.

Слухаючи Сергія Жадана, Харків 10.03.2025. Фото: Maciek Zygmunt

«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?

Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.

З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?

Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.

«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»

А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада? 

Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав. 

Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців. 

Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.

Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?

Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати. 

Сергій Жадан і кореспондентка Sestry Альдона Гартвінська

Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати. 

Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську

У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?

Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях. 

Фотографії з приватного архіву авторки

20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Знання — наш перший притулок

Ексклюзив
Дезінформація
20
хв

Маніпуляції у мережі: як російська дезінформація дісталася чатботів

Ексклюзив
20
хв

Приклад з півночі. Чому Швеція є взірцем і що чекає на Польщу у випадку війни

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress